Сергій Плачинда
РОКСОЛАНА
Оповідання
У саду кувала зозуля. Віщувала комусь довгі літа.
Пахло м'ятою, любистком.
Цвіли ружі. Гули бджоли.
Із-за хати, з-за гострої стріхи виблискували золоті хрести церкви.
У глибині обійстя, на клуні, поважно куняв, стоячи на одній нозі, чорногуз.
Буяло зелене свято — Тройця.
Настуся помітила, що на неї всі дивляться, розгублено зупинилася, зашарілась і ще погарнішала.
А вони — батьки та гості — не зводили з неї очей.
Батько дивився зачудовано, немов бачив свою доньку вперше. Та воно, по правді, так і було, бо він — рогатинський священик Іван Лісовський — лише нещодавно, по Великодню, повернувся з далеких довгих походів проти татарів і турків, де він благословляв козаків на бій з бусурменами, ретельно служив панахиди по загиблих і частенько сам брався за шаблю. Тож незчувся Іван, як виросла донька.
Із сумним усміхом поглядав на сестричку Трохим — старший брат, чорнобривий ставний парубок. Він згадав сеї миті, що скоро розлучатиметься з Настусею, з матір'ю, з рідною хатою, бо після жнив дядько Максим забере його, Трохима, на Січ. Хтозна-коли повернеться звідти і чи повернеться взагалі.
Мати дивилася на доньку закохано й замріяно, думала щось світле і водночас бентежне, бо зволожились очі в матушки й на засмаглі руки впала щаслива сльоза.
Лагідно позирали на дівчину хрещений батько Тарас Гузь і хрещена мати — вони прийшли прямо з церкви сюди в гостину.
А батьків побратим, наче з кореневища дуба витесаний дебелий козак з Канева, дядько Максим, докинув до своїх попередніх слів:
— Може, панотче, ще й посватаємось. У мене ж двійко синів. Один на Січі, другий — зброярем у Києві, на Подолі...
— А чого ж! — вигукнув батько і підморгнув у бік ще одного гостя...
А Настя справді намальована. Великі карі очі, а над ними, мов чорні блискавки, — тонкі брови «Одна брова варта вола», — ввернув дядько Максим. Ніжний рум'янець, біле личко, важка руса коса через плече. А ще — вишита сорочка, добре намисто, барвиста плахта і чисті білі босі ноги.
— Неси, доню, — лагідно наказала мати.
Настя ступила крок і завмерла: десь з кінця вулиці почувся відчайдушний крик, несподіваний і тривожний у свято.
За столом занепокоєно переглянулися...
— Татари!Татари!
Вулицею на коні, мов навіжений, промчав хлопчина-пастушок, він і викрикував ці страшні слова. За ним, наче вихор, летів табун, який хлопці водили на ніч. Настрахані, враз здичавілі коні нагадували про лихо більше, ніж крик хлопчини.
Настя закам'яніла з мискою яблук у руках.
— Мати Божа І — вигукнула котрась із жінок.
А батько, попри важку статуру, вже був біля хати і за мить вискочив з шаблею та мушкетом, якого відразу ж перехопив собі гість із Канева.
— Панотче... — зупинив змиленого коня сусідський хлопець Іванко, що пас коней. — Орда суне... З Веселого Гаю...
Череду зайняли, а ми кіньми втекли...
У двір забігали коні. їх переймали Трохим, батько.
На церкві вдарив дзвін — тривожно, гучно, часто.
— Трохиме, сідлай!
Заголосили жінки. Валували собаки. Іржали коні.
Побляк святковий день.
Дядько з Канева вже на коні, на вулиці.
Біжать люди. Матері з дітьми. Забігають у двір до священика, благально дивляться на свого духовного отця.
— До храму, старі! — владно мовить отець Іван. — Дівчата і хлопці — в байрак! Нишком там сидіть! З дітьми — до храму... Жінко, Насте, — в байрак... Чоловіки — до зброї... За мною...
В руці Лісовського — шаблюка. Він уже на коні. Гарцює по обійстю. Очі його палають звитягою.
— Хутко, люди! Та не тягніть своїх ряден... душі рятуйте! Швидше, дівчата! Затримаємо, доки сховаєтеся... Старі, не біжіть за молодими, бо відставатимете і приведете за собою татар у байрак!... Дітей не беріть туди: плакатимуть — бусурмени почують!... Насте!
А вона і досі стояла мов закам'яніла. Мати схопила її за руку, миска полетіла в траву, великі мочені яблука розсипалися на споришу.
— Біжи до лісу, доню!
— А ви. мамо?
— А я... не вбіжу... Буду в храмі.
— І я з вами... Ні, тільки з вами!
Вулицею протупотів кінь: шляхтич Єрнст Тинський хутко помчав на захід.
Утік, трясогузі — люто блимнув очима Лісовський. — А я хотів ним передати... Трохиме! — гукнув сина. — Хутко городами до дядька Свирида. І — в Теребовлю з ним. Там козацька залога. Та хай вони на підмогу запросять польський загін з Тернополя. Зрозумів? Лети, сину, хай тобі щастить, і... прощай...
Люди збігалися до церкви. Перед входом стояв у чорній рясі дяк з іконою в руках — стояв непорушно, немов чекав кінця світу.
Титар на дзвіниці щосили калатав у дзвони.
— Бережи, отче Феодосію, храм іконою, а ми шаблею, — гукнув Лісовський дякові й повів нечисленний загін озброєних рогатинців туди, де вже здіймався до неба чорний стовп диму.
— Тату! — скрикнула Настя, але натовп заштовхав її усередину церкви, де палали свічки і з темних стін заспокійливо споглядали на людей святі угодники.
Настя дивилася на все невидющими очима; вона, приголомшена й вражена, ще не отямилася.
Мати, вся в сльозах, потягнула дочку за руку:
— Сюди. доню... Ой горе... Ставай на коліна... Помолимося Господові, Він захистить й одведе біду.
У кутках церкви жінки тулили до грудей немовлят, пристрасно молилися бабусі: церква аж гула від людського гомону. Так минула якась година. Відтак, — наче вітер прошумів церквою: прибігли хлопчики з чат.
— Горить церква отця Петра...
— Отець Петро не виходить з неї...
— Татари на сусідній вулиці...
— Наші їх косять, січуть, а ті лізуть...
Голосніше, розпачливіше вимовлялися слова молитов. І раптом — несамовитий крик молодиці біля входу.
Важкий тупіт ніг знадвору. Пах — стріла вп'ялася в темне-воскове чоло Миколи Угодника... Гортанні чужинські вигуки, наче собачий лемент...
— Татари!
— А-а-а!
Вони вдерлися в церкву, мов голодні вовки. Вдерлися хижі, люті. З кривими шаблюками, закривавленими ножами. Брудні, запилюжені обличчя. Заяложені кудлаті гостроверхі шапки. Дикі погляди налитих кров'ю очиць. Людолови.
Сунуть. Схопили одну жінку, другу... Швиргонули немовля об кам'яний стовп... і всіх сколихнув божевільний крик матері. Полилася кров холодною підлогою, бризнула на стіни, ікони.
Церква перетворилася на пекло. Здається, навіть святі угодники плакали, споглядаючи дику різанину.
Лежить мати, підпливає кров'ю. Щось шепоче. Чує Настя:
— Доню... хоч руками задуши...бусурмена...
А Настю несуть.
Через кров... по дитячих тільцях...
Повітря тремтить од несамовитого, божевільного крику матерів.
Надворі, перед входом до церкви, Настя уздріла дяка... Лежить з притиснутою до грудей іконою — лежить без голови.
Настю кидають на траву. І тієї ж миті лунає чийсь владний окрик. Дівчину відпускають. Перед нею, на білому коні, якийсь татарин у чистій жовтій одежині, білій кудлатій шапці. Клинцювата руда борідка, широкі вилиці. Прицмокнув язиком. І махнув рукою. Насті скрутили руки, кинули на підводу. На якісь клунки, награбовані українські килими. Повезли...
— Тату! — запручалась у вірьовках Настя. — Ріднесенький мій... Встаньте, подивіться... на кого ж покинули мене... Добрий мій татуню...
Мовчить отець Іван. Лежить, порубаний, посічений. Приклав вухо до землі. Наче прислухається до стогону землі.
Степи. Безмежні, зелені, духмяні від трав і квітів. Орли в чистому блакитному небі. Свист ховраків.
Та не радує степова краса Настю Лісовську, її односельців. їх женуть у величезному гурті, женуть разом з худобиною.
— Оце так погостював! — лютує дядько Максим. — Оце висватав мавочку для своїх синів.
— Що з нами буде? — шепоче Настя. — Куди нас ведуть?
— У Крим, дочко. Продаватимуть нас, мов бидло. А потім прикують ланцюгами біля весел на галерах. Станемо рабами довіку. А тебе, доню, купить у жони якийсь старий хан...
— Ой. ніколи! Я накладу на себе руки, але цього не буде!
— Не бери гріха на душу, Насте. Нічого не вдієш. Не вберегли ми околиці нашої. Так сталося. Головне: не забувай України. І коли станеш жоною, чи служницею, чи рабинею в хана або у ще якогось ірода, будь вони прокляті, не забувай, донько, хто ми і звідки. Пам'ятай, що в татарських темницях багато наших козаків гибіють, з ночі до ночі конають на важкій роботі. І якщо ти, ясочко, озвешся до них рідною мовою, то рабиня, чи жона, ключі викрадеш та випустиш козаків на волю, то вже тобі буде шана довіку. Та коли й задушиш власними руками якогось бусурмена, то й тоді тебе Бог не забуде. Тільки сама не побусурменься, донько. Осиротіла ти, та не зовсім: не забувай віри своєї, мови рідної: вдома її не помічаєш, тую мову, а на чужині вона мов батько, і мати, і вся Україна.
Бредуть люди. Вродливі дівчата — їх красу споганено. Матері несуть виснажених діток — з них потім виростуть яничари. Козаки — вони посивіють на галерах й одного дня щезнуть у морських хвилях... Бредуть і все озираються. Не видно? Не чути?
Ні, не видно. Не чути.
Якось надвечір бранці уздріли хвилі Дніпра, стіни невеликі фортеці на березі Й велетенський пором, на якому їх мали перевезти у кляту татарщину, наче на той світ. І тоді вже облишили всі надії. Падали на коліна, цілували рідну землю, рвали полин, засовували під сорочку на пам’ять, плакали, ридали:
— Прощай, мати-Україно!
— Прощай, мир хрещений!
— Прощай, білий світе!
А на світанні з'явилися козаки. Почали штурмувати фортецю, нищити татарську залогу, й тут, на стіні, у короткому лютому бою, загинув Трохим, так і не побачивши рідної сестри. До вечора палала бусурменська фортеця. Кожен закапелочок обдивились, але бранців ніде не було...
За матеріалами: Барна М. М., Волощенко О. В., Козак О. П. "Літературне читання. Українська мова". Підручник для 4 класу загальноосвітніх навчальних закладів. Видавництво "Астон", 2015 рік, стор. 177 - 185.
Інші твори Сергія Плачинди на нашому сайті:
