Сергій Губерначук. Поезії циклу "Чорнобильський біль"

Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом 
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.

Дурна отара чи табун 
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!

Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.

Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
А лишився Бюрократ!
От, обережність!

Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.

Хоч офіційно, на словах,
"пожежа згасла" –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.

Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.

Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!

Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.

А що ж герої? Взагалі:
вони ж – "халява"!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм "Слава!"?

А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?

А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?

Чи радіація у них 
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!

Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!

А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.

Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде 
закону в зоні…

Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.

На це один "значний орел"
складав куплети:
"Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!

То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.

Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
– "Хто? Самосел? Якась блоха!.."
А скрізь – жалоба.

Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.

Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.

Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас 
лише молитва.

Стара: "Вже вечір," – відповість. –
"Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.

Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір"…
І мирно руки покладе 
життю на плечі.

Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі, 
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, – 
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі, 
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..                

Поли́н

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але лічильник Ґейґера завзято
пищить на ліс, на воду і на лід,
на цвіт і плід, у будні дні й на свято.

По кладови́щах більшає хрестів,
і на гробки вже багатьох не вгледиш.
Провідаєш дитинство, як хотів,
і в космос гірко все віденерґетиш…

Ми знов до Києва пове́рнемось удвох.
В очах і снах ввижатимуться зи́му
гриби, чорниці, річка, поплавок…
Усе лишилось тут і більш не стимул.

Хоч, звісно, все мине, смішне й сумне.
Закине час у далечінь цю казку.
Полісся стане іншим, а мене
живе минуле видасть за поразку.

Але щора́з, між будь-яких цілин, 
(я проґрамую це, що́ б не казали),
як розцвіте гірким вогнем полин,
то хоч би та́к весну́ розпізнавали.

* * *

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках, 
озера і луги, де дідова коса 
духм’яне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, – 
на тому березі ріки…
        Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

Синя казка

              Дітям Чорнобиля

У каштанових гаях,
понасаджуваних ді́тьми,
оселився синій птах,
вірний ворог злої відьми.

Ми з деревами росли
під блакитним пильним оком
і, мов бджоли – мед, несли
день за днем та й рік за роком.

Ми так звикли до птахів,
мов самі були пташками!
По гілках, поміж дахів
ми літали зі смішками!

Нам гойдались небеса, 
і земля з-під ніг тікала!
Всюди дихала краса –
та, яку вже відьма вкрала!

Невідомо де й жила
та чи краля, чи почвара…
Чорним горем звідти йшла
вся сповна́ чорнюща хмара!

Затулила небосхил,
всі хати́ переховала,
тільки входи до могил
настіж нам повідкривала!

Загубився білий світ
під дощем з грязюки й сажі!
Забруднився кожен плід,
позлягали люди наші.

Так приклигала й сюди
з полино́м у кігтях відьма
і насіяла біди –
і постала довга пі́тьма.

Жах і розпач, і прокльон,
і зневірена молитва
погасили синій льон,
сині очі й шлях на битву.

Тільки в мріях і піснях,
та дитячих снах останніх
майорів ще синій птах,
ніби стяг небес безкрайніх!..

Діти йшли в усохлий гай
під похилені каштани,
з сумом згадуючи рай
та шукаючи омани.

Та й знайшло котресь із нас
між пожухлого барвінку
не помітну довгий час
голубесеньку пір’їнку.

Скільки ж радості було!
Спала вмить з очей полуда!
Кожне з нас тоді змогло
доторкнутися до чуда!

Став щасливим гай для всіх
так миттєво, так одразу!
Люди йшли на дивний сміх,
мов у сонячну оазу!

Десь насіяно хвороб,
чорнодушшя й білокрів’я,
гультяїв, пияк, нероб,
а в гаю – мов Божа крівля!

Видно небо і зірки,
розцвіли каштани махом!..
А довкіл – полин гіркий,
тужить світ за синім птахом.

Скочиш з гаю – грім гуде,
і земля сама тупцює!
То далеко смерть іде,
з відьмою гопак танцює!..

Ми всі чули, що колись
щось подібне вже бувало,
що пришестя синіх птиць
ціле людство врятувало.

Кажуть, то ж легенда, міф –
з нашим днем не співвідносні!
Ні, неправда! Гине сміх!
Мрії – куці! Мислі – тоскні!..

І надумалися ми
натулити гнізд повсюдно,
щоб усе, що є з крильми, 
оселялося прилюдно.

Щоб хоч де, хоч тут, хоч там,
а з’являлася причина
огніздитися птахам –
хоч би з синіми очима!

Назбивали шпаківниць,
навистругували дупел,
начіпляли годівниць,
назгортали гнізд і кубел.

Лаштували доладу, 
готувались, мов до свята,
всі, забувши про біду,
стали пташку виглядати.

Першим, чистий, мов побіл,
прилетів старий лелека
і обрав гніздо собі
на стовпі, ген-ген далеко.

Далі сокіл з висоти
поманив крилом тривожно
й осідлав курган святий,
там йому селитись можна.

Жайвір-пташечко, озвись!
Розбуди наш сон зимовий!
Над полями десь, колись
ти співав аж до Покрови!..

Хтось постукався в наш гай.
Завітайте-залітайте!
Ви – великий помагай,
наш шановний друже, дятле!

А за ним і одуди́
гребінці порозкривали
і сховалися туди,
де ми дупла збудували.

Зграя витівок чудних
крізь веселий гай промчала!
Ластівки, то ви? Без них
вся природа ще мовчала!..

Ось воркують голуби
ми їм сиплемо насіння.
Так до нас дійшов з глибин
світлий покій воскресіння.

Як затьохкав соловей,
щастя сонцем покотилось!
Гей! Стрибає серце, гей!
Трохи-трохи не розбилось!

Пурхають чижі й стрижі,
горобці і пташенята!
Навіть півень на межі
кукурікає завзято.

І куди не подивись –
море птаства голосного
славить співом світ ускрізь
проти злого й навісного!

Серед барв і кольорів
до само́го надвечір’я
так ніхто і не зустрів
пташки з дійсно синім пір’ям.

А коли влягла́сь трава
й сонце між м’яких укутань –
на міцних плеча́х сова
принесла принишклу сутінь.

Ось тоді, коли все спить
у гаю і на долині,
нам, натомленим, – на мить
кожен птах здавався синім!..

Більше ми не знали зла
і про відьму вже не чули.
Як прийшла – так і пішла,
бо про неї всі забули!..

Час летить, а синій птах
огніздився в наших мріях
і в казках, щоб згинув страх,
і в очах, небесно-синіх.