Світлана Пасенюк. Поезії з циклу "О, не лети, життя..."

Світлана Пасенюк 

О, НЕ ЛЕТИ, ЖИТТЯ...

О, не лети, життя,
Не мчи, неначе коні.
Солодке і гірке:
То – мед, а то - полин.
Ти не лети, життя, 
Спини скажені гони.
Ти не лети, життя,
Часу сповільни плин.
О, не лети життя.
Навіщо так спішити?
О, не лети життя.
Благаю, зупинись!
Вже близько до межі,
А хочеться так жити,
О, не лети життя, 
А йди, як йшло колись...

        ДИТИНСТВО

Матуся люба край віконця,
Веселі друзі у дворі.
Скільки тепла і скільки сонця
У незабутній тій порі.
Пора дитинством та зоветься,
І незабутня всім вона.
Так серце радісно заб’ється,
Коли на думку все зрина:
Веселі ігри та забави,
Пізнання нового у всім.
Грошей не треба, ані слави,
Щоб тільки був затишний дім.
Ласкава мамина долоня
І тепла батьківська рука
До серця, до свого, пригорне,
Недолі, лиха не пуска.
Оберігає, наче, квітку,
Від злих морозів на весні.
І так мені шкода сирітку -
Таку самотню на землі...

      СПОГАД З ДИТИНСТВА

У пам'яті спогад з дитинства зрина.
Сміється і плаче в нім скрипки струна.
В нім вечір весняний, і місяць в нім світить.
В садочку зібрались дорослі і діти.
Вже стишилось все. Натомившися – спить.
І лиш одна пісня у тишу летить.
То дядько Василь із сусідньої хати
На скрипці увечері вийшов пограти.
Ми всі на колоді: дорослі і діти
Приникли, вдивляючись в місячні квіти.
А скрипка сміється, а скрипка все плаче,
І кожному в душу загляда неначе.
Розказує скрипка про далі далекі,
Про гори стрімкі і про білі лелеки,
Кохання палке і підступную зраду,
Втішає когось, а комусь шле розраду.
Зачаровані всі. Щось бояться сказати,
Щоб пісню ту, птаху, бодай не злякати,
Щоб диво те довше тривало, лилось.
На довгі роки у душі збереглось.
Та ось обірвалась у скрипки струна,
І пісня замовкла, затихла вона.
Усі розійшлись потихеньку, до хати.
Не лишив лиш Місяць один свої чати.
Давно у селі вже нема тої хати,
І дядько Василь не виходить пограти,
А спомин у серці зрина і зрина 
Сміється і плаче в нім скрипки струна.

            СЛІД У ЖИТТІ

Смарагдове літо. Бурштинова осінь.
За зимою білою - березнева просинь.
Мов птахи до вирію в небі пролітають -
Так в житті у кожного всі роки минають.
Та птахи із вирію навесні прилинуть,
А роки не вернуться, нас вони покинуть.
Скільки було в кожного радості і бід,
І роки залишили у душі свій слід.
Ми живем сьогоднішнім, ми живем майбутнім.
Та, проте, з минулого слід є незабутній.
Як швидко сьогоднішнє ми забуваєм,
А спомин дитинства душі не кидає.
І ми пам'ятаєм: татусеву ласку
Та ігри дитячі, й матусину казку.

        НЕ ХОЧУ Я ВЛАДИ

Не хочу я влади, не хочу я грошей,
А хочу я лишень дітей мать хороших.
Щоб мали удачу, щасливую долю,
І, щоб не цуралися отчого поля.
Щоб дім свій любили і батьківську хату,
І, щоб не забули ні неньки, ні тата.
Щоб щиро любили свою Україну,
І, щоб не зміняли її на чужину,
Бо землі чужії, хоча і багаті,
Нічим не замінять ні неньки, ні тата,
Нічим не замінять свою Батьківщину
І хоч не багату, та дружну родину.

ДІТИ, ДІТИ, ДІТОЧКИ

Діти, діти, діточки – 
Польовії квіточки:
Ромашки, дзвіночки -
І сини, і дочки .
Розцітайте, квіточки,
Виростайте, діточки – 
Жита, колосочки
І сини, і дочки.
Відцвітали квіточки,
Вже виросли діточки,
Розлетілись ріднії
По чужих краях.
Тато й мама журиться
У віконце дивляться.
У віконце дивляться 
На широкий шлях,
Чи не їдуть діточки – 
Польовії квіточки,
Забарились діточки – 
Польовії квіточки,
Й не веде додому їх
Цей широкий шлях.
Поспішайте діточки – 
Польовії квіточки,
Вас чекають, журяться,
За вас Богу молються,
І ніяк не діждуться
У рідних краях.

                 РАДІЮ

Радію я сонцю, що рано встає.
Радію землі, що достаток дає.
Радію я небу, що висне на нами,
Коли - голубе, коли – вкрите хмарками.
Радію дощу, що поле поливає,
Радію пташкам, що співають у гаю.
Радію, коли зацвітають сади,
І люди - щасливі, й немає біди.
Радію весні я, радію і літу,
І золоту осені буду радіти,
Я радо пройду по зимових снігах,
Які засипають і поле, і шлях.
Святам я радію, і будням радію.
Що житимеш краще - я маю надію,
Милуюсь усім і радію усьому,
І дуже радію, що просто живу.

            ДОЛЯ

Як писав Тарас Шевченко – 
Кожен має долю.
І, ходитимеш ти, друже,
Вік по її полю.
Матимеш дружину й діток,
Якщо так судилось.
Може ж бути, твоя пара
Так і не родилась.
І багатство можеш мати
Та не мати щастя.
Та й купить його за гроші
Нізащо не вдасться.
Так буває – й незаможний
Вік життю радіє.
Інший же, хоч і багатий,
Має безнадію.
Не відкупишся від долі
Ні за які гроші,
То вважай, що і у тебе
Доля теж хороша.
Будь із долею своєю
В злагоді та згоді,
То й вона тобі підкине
Щастя при нагоді.

        НОСТАЛЬГІЯ

Мій рідний край, моя Вкраїно,
В хвилини суму і жалю
До тебе я думками лину.
Я син твій, я тебе люблю.
Ловлю сади твої і поле,
Ставки і ріки я люблю,
І хвилі жита, наче море,
І солов’їний спів в гаю.
Тому й пекучий щем серці,
Коли я десь, в чужім краю.
Тому щодня в скаженім герці
Вітри я ріднії ловлю.
Люблю, щоб душу оживити,
Під них підставити чоло
З надією і далі жити:
"Вернусь до тебе всеодно!"
Я буду жити в ріднім краї.
Зоріть на те, що так люблю.
Летіть, вітри, я вас благаю,
І тугу рознесіть мою.

       ЧИ ЩЕ ЖИВА ЛЮБОВ

Ласицею стелиться на землі сніжок.
Засипа метелиця стежку й моріжок.
Засипа метелиця всі навкруг поля.
Замерзла від холоду і любов моя
Розцвітала ранняя, мов весняний сад.
Засівалась щедрая в літній зорепад.
Колисали серденько ніжнії слова,
А тепер не знаю я, чи любов жива.
Замерзає серденько й теплії слова
Запитаю милого: "Чи любов жива?"
Запитаю милого: "Любиш ти чи ні?
Чи було, насправді, все, а чи у ві сні?"
Та не можна викинуть із пісні слова
Думаю, надіюся, що любов жива.
Оживе, розів’ється ранньої весни.
Буде це все правдонька - не щасливі сни.
Потечуть струмочками білії сніги,
І життя наповниться – вийде з берегів.
Відійде, розтопиться й серце по весні,
Й буду знать напевно я – любиш ти чи ні...

          СПОВІДЬ

Я заглядаю в майбуття.
Я повертаюсь у минуле.
Яке було моє життя?
Адже не все воно минуло.
Живеш у світі не дарма.
Живеш, щоб слід свій залишити.
Якщо ж пуття з тебе нема,
Тоді – для чого в світі жити?
Стежинка кожного мала
У шлях вливаєшся широкий.
А доля ще й талант дала
І в душу кинула неспокій.
Та доля в кожного своя,
І свій талант, і своя вдача.
Не загуби їх серед дня,
Бо потім сядеш і заплачеш.
Заплачеш, що життя пройшло,
Що щось змінить уже несила.
Багато так було дано,
Та доля десь тебе носила
І занесла, куди не слід.
Талант згубила вража доля.
Дарма минуло стільки літ,
І сам лишився серед поля.
Це поле начебто саван,
Що огортає тіло й душу.
Ти серед всіх, проте лиш сам
Свій гріх спокутувати мусиш.