Поезії Ліни Костенко про кохання

ОЧИМА ТИ СКАЗАВ МЕНІ: ЛЮБЛЮ

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

* * *

НЕДУМАНО, НЕГАДАНО

Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.

Де вечір пахне м'ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе,

а я тебе,

а я тебе

люблю!

Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття,—
я п'яна, п'яна, п'яна
на все своє життя!

* * *

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,          
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Ліна Костенко

ХУРТОВИНИ

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

* * *

В ДНІ, ПРОЖИТІ ПЕЧАЛЬНО І ПРОСТО

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим це образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

* * *

Я НІКОЛИ НЕ ЗВИКНУ

Я ніколи не звикну,
Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге,
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І кожного разу — вдруге!
Стільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.

* * *

НАПИТИСЬ ГОЛОСУ ТВОГО

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

* * *

РОЗКАЖУ ТОБІ ДУМКУ ТАЄМНУ

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти — окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

* * *

​Не оплакуй ні мрій, ні згадок, 
загуби своїм прикростям лік... 
Щастя треба — на всякий випадок. 
Сили треба — на цілий вік.

* * *

Нехай це — витвір самоти, 
нехай це — вигадка й омана! 
Моєму серцю снишся ти, 
як морю сняться урагани.

* * *

Ми з тобою —
як море і небо — 
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба. 
Але обрій тікає від нас...

* * *

Чекаю Твого наближення, 
завмреш від жаху, від захвату. 
Осягаю душею просторінь,
нескінченність і висоту.

Та тільки я ще не знаю:
Ти — блискавка,
яка мене спалить, чи 
Ти — благодатний промінь,
від якого я розцвіту?

* * *

Признаватися, може, й не варто, 
щоб не знав ти і відав, як, 
приклавши лінійку до карти, 
виміряю між нами віддаль.

Сантиметри старанно множу. 
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу, що, 
мабуть, я тебе люблю.

* * *

Нема кому сказать:
— Кохаю
Нема кому сказать:
— Прийди.

Сама усіх я обминаю 
або заплутую сліди.

Як перед ким тумани впали 
не я до світла проведу. 
Якщо у кого щастя мало, — 
не я від себе докладу.

Хороші дні, весела просинь 
неждана радість — не мені.

І все тому, що ти і досі 
стоїш печально в стороні.

* * *

Дощі випадають нечасто — 
поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя, 
а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку, 
дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків 
проводять поїзд очима.

* * *

Опадає вишневий цвіт під вагою 
стулених краплин... 
Передати б тобі привіт, 
та, мабуть, непотрібний він.

Позаносила повінь мости, 
похилила трави роса...
Передати б тобі листи, 
та боюся їх написать...

Бо у тебе очі хисткі, 
і непевний у тебе сміх...
На землі лежать пелюстки, 
то дощі позбивали їх.