Михайло Стельмах
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Повість
Читати попередній (третій) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.
А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.
- Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.
А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, - і все це зветься вересень, перший день до школи.
Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.
- Що? Десь горить? - питається від печі мати.
- Дзвін! - відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.
Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:
- От і дочекалися свята.
- А ви думаєте! - кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.
- То я, мабуть, і пішов.
- Квіти ж візьми вчительці, - підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.
Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.
А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.
- Це ж для чого вам? - придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.
- Пригодиться, - каже тато. - Хочу надивитися, який ти є.
- Давно бачили? - показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.
Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.
- Ось тобі подарунок, сину.
З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:
- І що воно таке, і до чого воно?
- Це, вважай, австрійський картуз - од війни залишився. Дуже гарне сукно.
- Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.
- А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.
- Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, - кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.
- Хай буде, тату, по-вашому!
Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:
- І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.
- Потемнів? І назовсім?
- Вважай, назовсім.
- І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? - з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.
- Напевне, не будуть.
І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,
- То я й пішов, - зітхаючи, кажу батькам.
Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:
- Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, - і тепер уже він зітхнув.
- Ви, тату, не журіться, - підбадьорюю його. - Ви ж читати он як умієте!
- Та навчився ж, - ходив у школи аж до першого снігу.
За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.
- Добрий ранок, Насте Василівно!
- Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! - дивується й оглядає мене вчителька. - Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.
- А чого ж, - не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! - Ось нате вам, - соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.
- От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, - сміється Настя Василівна. - Спасибі, Михайлику.
- Я ще можу вам принести.
- Як тато-мама?
- Живі.
- Що вони роблять?
- Тато збирається жито сіяти, а мама - вибирати коноплі.
- Ти ж пособляв їм улітку?
- Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.
- Ти жито жав? - аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.
- А чого ж! Наше селянське діло таке... - і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.
- І в'язати навчився?
- Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.
Але це не применшує мене в очах учительки.
- Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?
- Трохи, - і від однієї згадки посмутнів мій погляд.
- Щось страшне було? - одразу догадалась учителька.
- Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.
- А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! - і собі зажурилась учителька, - Біжи, Михайлику.
Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.
Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.
А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.
Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:
- Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?
- Дві копійки без копійки і копійку здачі, - відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь - Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:
- А що це в тебе?
- Австрійський картуз із справжнісінького сукна, - кажу, не моргнувши оком.
Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.
- А я й годую з неї Обмінну, - кажу, щоб відвести від себе насмішку.
- Брешеш! - відрізав Улян.
- Ось подивись, - і сьогодні годував! - показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.
- Справді! - не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.
Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочивна землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:
- І ви до нас?
- І я до вас, Михайлику.
- Може, вчитися?
- А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.
- Спасибі. А що ви несете?
- Дивись! - дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга - школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. - Що, Михайлику? - кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.
- Де ж ви дістали стільки?
- Аж у Вінниці.
- І що з цим добром будете робити?
- Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.
- Це, виходить, подарунок нам? - радію я.
- Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! - Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. - А це, халамиднику, що за новина у тебе?
- Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.
- То бідність наша ув'язує! - гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. - Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?
Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.
- Ось тобі від мене.
- Може, не треба? - засумнівався я.
- Чого це не треба? Пиши на здоров'я.
Я засміявся.
- Ти чого хихоньки справляєш? - під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.
- Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я - не чув.
- Іще почуєш, - маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.
- Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?
- Політграмота.
- Політграмота? Це ж про що?
- Як тобі сказати? - зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. - Ось космографія - це наука про те, що робиться на небі, а політграмота - що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, - дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.
Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.
- Везе ж декому, - заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: - І що то за штука - політграмота? Знаєш, чи де там?
- То чом не знаю? - відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: - Є дві найвищі науки - космографія і політграмота...
- Чим же вона найвища?
- Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.
Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.
- Михайлику, це ти?! - дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.
- І ти вже прийшла до школи? - не знаю, що сказати їй.
- Я перша прийшла, - і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. - Все боялася, щоб не спізнитися.
- А може, ти хотіла всім сережки показати?
- Безсовісний, - відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: - Я тобі щось принесла. Знаєш що?
- Звідки мені знати.
Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".
- Ти чого? - одразу накостричився я.
- Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу. - От розкажу всім хлопцям.
- Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? - скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. - Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:
- Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.
Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.
- Пусти! - раптом заскиглив Цибуля. - Он розчавиш перо.
- А набріхувати будеш?
- Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.
Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?
Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:
- Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, - я зараз! - Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. - Здогадався, що в мене?
- Де там.
- Дивись! - і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. - Це твої.
- Чого ж вони мої?
- А хто рвав липовий цвіт?
- То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.
- От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.
Вагаючись, беру зошити:
- Тоді спасибі.
- Пиши на здоров'я, - точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?
- То заробила ти срібного карбованця?
- Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце - одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?
- Чого ж, підемо.
- То й добре, - чого нам боятись пустобреха...
У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.
І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:
- Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...
Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую - наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.
- Ти чого, дівко, гойдаєшся? - вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.
- Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.
- І дослухалась! - Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. - Ти й сьогодні першою в школу прийшла?
- Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її аж зоріє. - І по гриби ми сьогодні не підемо.
- Це ж чого?
- Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.
- І ти їдеш? - обізвався жаль у мене.
- Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.
- Ти ж скоріше приїжджай.
- Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця - скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.
І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.
За матеріалами: Михайло Стельмах. Вибрані твори. Київ. Видавництво «Сакцент плюс», 2005, стор. 1788 - 1801.
Читати наступний (п'ятий) розділ повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір"
Усі розділи повісті Михайла Стельмаха "Щедрий вечір":
Михайло Панасович Стельмах: проза та вірші
Михайло Стельмах - знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Читайте коротку біографію, дивіться фільм про нього та знайомтесь з його творами у цьому розділі нашого сайту.