Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять", розділ шостий


Михайло Стельмах

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...

Повість

 

Читайте попередній - п'ятий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять" 

 

РОЗДIЛ ШОСТИЙ

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю. Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.
- От i наговорились, i заговорились, а час iде, -  вiн пiдходив до вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде з мене учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у черевиках.
Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посмiхаючись, питала:
- Вже на вечорницi чешеш?
- Нi, на всеношну, -  весело показував зуби i вислизав з хати у тi вечори, що навiки залишили менi свої зорi.
Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко сказав:
- Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
- А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
- Дивись, -  опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi видiння.
- Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i дурна злоба? - гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.
- Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас... -  понуро вiдповiв Порфирiй. Його закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
- Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. -  А ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рукою в той бiк, де мав стояти лiс.
- Бiда, та й годi, -  зiтхає Порфирiй.
- Ну, клади свої документи! - наказав дядько Себастiян i здiйняв червону китайку.
Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:
- А нагороду - подарунок його iмператорської величностi за колишню хоробрiсть - передаю тобi.
- Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! - неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. -  Клади її до бандитської!..
Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову зiтхнув i похнюпився.
Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгiївськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу самотнiсть у лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не помiчали плину часу?
В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури, недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння царств-государств, новi революцiї i змiни влад не обходили його, наче все це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партiї, товариства, а навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква - дiло старих, а полiтика - дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин має жити однiєю полiтикою - своїм клаптем землi i тим, що вродить на ньому. Бiля своєї земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у своїй хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може, дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.
У двадцятому роцi на його хутiрець наїхали саме тi недалекогляднi продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили дверi й почали наводити свої порядки. Порфирiй з ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:
- А тепер їдьте!
- Ми ще маємо час, -  засмiялися продагенти.
- Нiхто не знає свого часу i гробовища, -  чавив i зчавити не мiг злобу. -  їдьте, поки тихо лихо.
Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його подвiр'я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.
В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити продагентiв. Але той лише засмiявся:
- Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в твоїй головi!
- Яка ще тут може бути полiтика? - вiдмахнувся од ненависного слова.
- А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.
Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле щастя...
I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч крихiтку спiвчуття.
- Нарештi позбувся свого залiзяччя, - з клекотом, хрипом i болем вичавлює вiн з себе. -  Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?
- Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася до бандитського ремесла, -  гнiвно кидає голова комнезаму.
Порфирiй здригається:
- Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.
- Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.
Бандит безнадiйно махнув рукою:
- Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти... А пам'ятаєш, Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.
- А тепер стоїмо наче на двох краях землi... Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловiк.
- Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, -  аж якось живовидячки осiв Порфирiй.
Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше спитав:
- Яка ще напасть коловоротить тобою?
- Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день... Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився, Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.
- Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi - нi?
- Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли в мене вигрiбали зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя, коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога? I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене... Що тепер маю робити в цьому свiтi?
- Поки що сiдай за стiл! - наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи, дивиться у вiкно.
Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
- Пиши!
- Що саме? - бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.
- Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?
- Потрiбна менi ця полiтика, -  обома руками вiдганяє щось од себе Порфирiй. -  Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в неї, -  Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: - От i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi?
- Iди додому! От i все моє казання! - спiдлоба насмiшкувато дивиться дядько Себастiян.
Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:
- Як ти сказав? Додому йти?
- А куди тобi ще хочеться?
- Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей, до жiнки.
- То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.
- Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?
- Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.
- Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi не треба?
- В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...
- Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..
- Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.
Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi, попросив:
- Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi така розкiш? - нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.
- Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.
- Ет!
- Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.
- Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! - блиснули завзяттям очi дядька Себастiяна.
- Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри! - широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.
Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон, обтираючи спиною стiну.
- Ну, як, трохи полегшало? - насмiшкувато запитав дядько Себастiян.
- Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! - гигикаючи, випростується i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. -  А тепер я обертаюсь, переступаю порiг i йду, а потiм бiжу додому.
Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...
 
 
На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку мав сповiдь у голови комбiду.
Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт, губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, -  нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося Юхримовi зажити слави кореспондента - i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.
В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв'язках iз класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї вищестоящих органiв.
В село на бричцi приїхала перша комiсiя. Голова комiсiї, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i ставав дуже сердитим.
- Цей не помилує Себастiяна, -  з жалем заговорили в селi.
- Чи не пограє вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? - зрадiли дукачi.
Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд горя i слiз Порфирiєва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцiї, революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:
- Усе?
- Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, -  пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсiї звернувся до Бабенка:
- Ви не зможете вiдповiсти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тiнити святе слово - революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совiсть?
- Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу iндивiдуума, -  заверещав Юхрим.
- Це ви зумiєте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх параграфах. Тiльки це може допомогти вам.
Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце, заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла їй роз'яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати її чоловiка - хай тiльки чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.
- Ой, спасибi вам, люди добрi, -  нарештi ожила жiнка. -  То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.
- Мiцний? - задихаючись, поцiкавився голова комiсiї.
- Горить синiми квiтами.
- Тодi ми його заберемо в лiкарню. Не пожалiєте?
- Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо - це вже для вас.
Комiсiя таки забрала самогон. Юхрим пронюшив i про це, зрадiв і, наперед смакуючи, як вiн пiдсуне вiзка головi комiсiї, двигнув до лiкарнi. Але новий матерiал не вигорiв: самогон як медикамент було здано головному лiкаревi, бо в тi роки на лiки було дуже сутужно.
Та й лiкували тодi по селах не так лiкарi, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою i землею, її найчастiше прикладали до серця i ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-фiлософськи: бог дав, бог i взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвiрнiшим пiдмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирiєва жiнка, у великiй ненавистi до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.
А Юхримовi що? Вiн принишк на якийсь день, а далi почав розпускати чутки про потаємних ворогiв революцiї, якi виживають його з села, i, висолопивши язика, розшукував собi достойну посаду в мiстi.
Якось увечерi, коли ми з дядьком Себастiяном сидiли в комбiдi за книгою, несподiвано притарабанився Юхрим. Вiн був у, френчi з англiйського сукна i галiфе, пiдшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очi туману: певне, власник цих штанiв ще недавно в кiннотi орудував шаблею. Юхрим любив ефекти i в одежi, i в мовi. Вiн картинно зупинився бiля рiжка столу, неспокiйно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галiфе, i вони там заборсались, неначе звiрята.
Дядько Себастiян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темiнь, за якою зовсiм не видно було очей. Через хвилину Юхрим повiв устами, i на них вигнулась та усмiшечка, де нахабство пiдминало непевнiсть:
- Не чекав мого вторгнення, Себастiяне? Знаю - не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношенiем, тобто на уклiн по всiх параграфах, статтях i статуту.
- Яка, яка у тебе душа? - повеселiшав дядько Себастiян.
- Як було вже сказано - драматична!
- За якими ж це параграфами? - насочилось насмiшкою обличчя голови комбiду.
- За параграфами революцiї!
- А яка тодi в мене душа?
- Натурально - героїчна! - пiддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, i на його невiрне обличчя навiть лiг покрiвець шаноби.
Дядько Себастiян тiльки головою покрутив: мовляв, ох, i влiзливий ти, чоловiче, але промовчав. А Юхримовi того тiльки й треба. Вiн одразу ж повiв мову про змiни в повiтi, хитромудре увернув, що тепер i його друзяки випливли наверх, повшивались у служби i кличуть його ближче до верхiв.
- Ну, а ти, звiсно, вирiшив триматися маси? - безневинно запитав дядько Себастiян.
- Нi, я ще не вирiшив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селi, чи теж погнатися за фортуною-долею у мiсто?
- Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, -  аж мало не зiтхнув дядько Себастiян.
- То чому? - здивувались пiдбiрчастi вуста i квасолистi нiздрi Юхрима.
- Бо ти, коли наздоженеш долю, - собакою вчепишся в її приполи i триматимеш тiльки побiля своєї парсуни. А доля i людям потрiбна.
Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, вiн став таким, про яких кажуть: зверху смiється, а всерединi сичить.
- Передав ти, Себастiяне, кутi меду, а менi характеру! - викривлює усмiшку на обiдочках уст. -  Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посадi треба мати вежливiсть по всiх статутах. Знаю, ти гнiваєшся на мене за он ту iсторiю iз комiсiєю. Винюсь, каюсь, зарiкаюсь - бiльше не буду. Не по дуростi, а по пильностi збочив, бо забрело менi в розмишленiя, що ти дiяв не за революцiйними параграфами. I я хотiв теорiєю пiдправити твою практику, бо хто ж має за революцiю болiти? Лише такi, як ти, з практичного боку, i такi, як я, з теоретичного.
- За шкуру, тiльки за свою шкуру болiєш ти з практичного i теоретичного боку! - розгнiвався дядько Себастiян. -  За неї, коли її доведеться рятувати, усiх людей, увесь свiт продасиш i не скривишся!
- Чого тобi так далеко наперед заглядати? - позлiшав Юхрим, i потвердiшали грубi пружки його уст. -  Шкура - дiло тонке, всякий її по-своєму рятує, а iнший ще й вiдрощує на нiй те, що має їжак. Резон?
- Чого ти ще не сказав, що iнший назбирує на шкуру слизь?
- I про це, согласовано, скажу, коли доведеться десь давати свою класифiкацiю, -  жорстокiсть спотворює обличчя Юхрима, i тiльки тепер його очi розрiзають темiнь, що зiбралась у очницях. -  А зараз я до тебе, натурально, з iншим прийшов. Говорити далi чи звелиш зашити вуста?
- Говори, щоб губи не гуляли, - стримує обурення дядько Себастiян. - І чого менi iнодi здається, що в тебе з рота вискакують не слова, а жаби?
- Перебор фантазiї, -  не задумуючись, пояснив Юхрим.
- Ну, що в тебе?
- Та нiчого возвишеного. Дуже прошу тебе: черкни для движенiя лiчностi характеристику, таку, невеличку, але, натурально, з душею.
- А без неї приятелi з повiту не вiрять твоїй лiчностi?
- Вiрять, але революцiйний закон є законом. Черкни, Себастiяне. Робота не важка, а полегкiсть дасть нам обом.
- Менi й так легко, -  уперто хитнув головою дядько Себастiян. -  А характеристики тобi не дам!
- Дасиш! - нахабно витрiщився Юхрим.
- Не дам.
- Не маєш такого закону! - в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. -  Всяка iндивiдуальнiсть має тепер право на характеристику лiчностi, хоч подобається чи не подобається вона комусь. Не дасиш тепер, дасиш у четвер! Заставлять дати! I пам'ятай: усякiй людинi, при охотi, можна обламати крила.
- Я й не знав, що ти такий криложер! - навiть здивувався дядько Себастiян.
- То знай! I лiпше зараз же пиши характеристику, та й не будемо гризтися. Тобi ж спокiйнiше буде, коли мене сплавиш iз села.
- Переконав! Дiдько з тобою - дам характеристику, щоб ти щез iз очей! - погодився дядько Себастiян.
- Отак би й зразу, -  задоволене хихикнув Юхрим. -  Якби ти не дав, я б з м'ясом видрав її. Я свого нiде не попущу: права є правами! Може, пiсля цього й могорич для обоюдного мечтанiя зап'ємо! У мене дещиця забряжчала в кишенi.
- Тримай її на подзвiння таких добрих, як сам! -вiдрiзав голова комбiду.
- Вольному - воля, а спасенному, по всiх параграфах, рай, -  здвигнув плечима Юхрим. Лихий полиск осiдає на денця його круглих очей, а наверх спливає вдоволення.
Тим часом голова комбiду дiстав папiр, чорнило, ручку i сiв писати характеристику.
- Може, тобi пособити коментарiями? - прихилив голову до столу Юхрим.
- Обiйдеться без них. Не застуй свiтла.
- I прошу тебе, Себастiяне, натурально, iз документальним ефектом увернути, що я був у рядах робiтничо-селянської Червоної Армiї. Це тепер усюди вiдчиняє дверi й коридори.
- Пiдкреслю, натурально, i з ефектом: твоє вiд тебе нiкуди не втече, -  заспокоїв Юхрима дядько Себастiян. -  Ти вже хоч трохи спокiйно посидь.
Юхрим розкапустився на ослонi й полегшено зiтхнув: адже через кiлька днiв вiн уже матиме посаду, i тодi чхати йому на дядька Себастiяна, який навiть за всi свої рани нiчого не може вiдхопити собi. Коли б це йому, Юхримовi, хоч клаптик такої бiографiї, то вiн би уже в самiй столицi крутив дiлами, як циган сонцем, i не вилазив би з хрому.
- Може, прочитати тобi характеристику? - пiдвiвся з-за столу Себастiян.
- Прочитай, прочитай, послухаємо розумне слово, -  аж подобрiшало Юхримове тонкогуб'я.
- То слухай i не перебивай.
- Не буду.
- "Характеристика, -  почав читати дядько Себастiян. -  Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс..."
- Ти що, смiєшся, щоб потiм заплакати!? - скочив Юхрим, од злостi в нього вищирились зуби, наче в печеного кабана.
- Я ж казав: не перебаранчай. Починаю спочатку: "Дана ця Юхриму Бабенку, який у нашому селi народився, хрестився i вирiс, та, натурально, розуму не винiс. Основнi прикмети даного iндивiдуума: ледачий, як паразит, брехливий, наче пес, кусючий, мов гад, а смердючий, нiби тхiр: що видить, те бридить. Основа життя i дiяльностi його - на чужому горi попасти в рай i зачинити за собою дверi, щоб туди бiльше нiхто не потрапив. Люди кажуть, що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок, але документально пiдтвердити цього не можу, а пiдтверджую, що вiн соцiальне небезпечний на всiх державних посадах, без них теж буде каламутити воду, але з меншими коментарiями..."
- Я... я... я тобi... -  затрясся Юхрим, в голосi його з'явилися козячi ноти, обриваючи їх, вiн провiв кулаком по губах, що тремтiли вiд образи i злостi.
- Що ти менi!? - дядько Себастiян презирливо нацiлив на Юхрима вiї.
- Я тобi теж колись напишу i пропечатаю характеристику.
- Вона уже написана аж на двох вiйнах, так що не дуже старайся. I не пiд писарi, i не рiзнi вигнилки писали її...
- Знаю - життя писало її, -  когось перекривив Юхрим. -  Воно черкало тебе кулями, а дехто ще черкне тебе пером пiд печiнку, i побачимо, що вийде з цього дiла! - шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. -  Сьогоднi твоє зверху, але сам бог на небi ще не вiдає, що буде завтра на землi! Я, натурально, дочекаюсь своєї години, i тодi хтось узнає, чим пишуться, а чим вихлюпуються характеристики! Як не високо пiдiймаються крила, а пiр'я з них летить донизу! Резон?
- Резон для того, хто виплодився ранiше птицi!
- А хто ж ранiше виплодився? - трохи розгубився Юхрим.
- Гад!
Дядько Себастiян розгнiвано ступив крок уперед, а Юхрим крутнувся на мiсцi i, пригинаючись, вислизнув iз комнезаму.
 
За матеріалами: Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах» т. 2. Упорядник Марта Стельмах. Видавництво «Український письменник», м. Київ, 2003 р., 266 с.

 

Читайте наступний - сьомий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"

 

Усі розділи повісті:

Мийхайло Стельмах,  Гуси-лебеді летять, автобіографічна  повість
Автобіографічна повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» змальовує нелегке дитинство хлопчика Михайлика, у якого не було навіть чобіт. Але це не завадило йому відчувати радість життя, помічати красу природи, бути добрим та милосердним, поважати хліборобську працю. З великою любов'ю згадує письменник своїх рідних — батька-матір, діда. Саме від них він отримав перші уроки людяності, відчуття прекрасного, здатність до мрії, почуття гумору й проніс їх через усе життя. Твір сповнений ліризму, місцями нагадує поезію.

Останні коментарі до сторінки
«Повість Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять", розділ шостий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми