Більше...

Михайло Стельмах: повість "Гуси-лебеді летять". Розділ сьомий


Михайло Стельмах

ГУСИ-ЛЕБЕДI ЛЕТЯТЬ...

Повість

 

Читайте попередній - шостий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"

 

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

 

Зоря iде - долю веде.
Народ

 

Пiд осiннiми високими зорями затихають оселi, i тепер стає чутнiшою мова роси, напiвроздягнених дерев i вчорнiлих задуманих соняшникiв, що вже не тягнуться нi до сонця, нi до зiрок.
Мене все життя ваблять i хвилюють зорi - їхня довершена i завжди нова краса, i таємнича мiнливiсть, i дивовижнi розповiдi про них. Та й першi спогади мого дитинства починаються з зiрок.
I тепер, проживши пiввiку, я згадую далеке вечiрнє стависько, потемнiлi в жалобi трави, що завтра стануть сiном, велетенськi шоломи копиць, останнiй срiбний дзвiн коси i перший скрип деркача, i соняшник вогнища пiд косарським таганком, i пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, i тонкий посвист дрiбних чирят, що струшують зi своїх крилець росу, i дитячий схлип рiчечки, в яку на все лiто повходили м'ята, павинi вiчка, дикi пiвники, та й не журяться, а цвiтуть собi.
А над усiм цим свiтом, де пахощi сiна злегка притрушує туман i дух молодого, ще не затужавiлого, зерна, сяють найкращi зорi мого дитинства. Навiть далекий вогник на хуторi бiля мiстка теж здається менi зорею, що стала в чиємусь вiкнi, щоб радiснiше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зiрку в свою оселю...
I здається менi, що, минувши потемнiлi вiтряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зiрку та й навпростець полями поспiшаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосi, торкається повiк i наближає до мене зiрки.
їх стає все бiльше та бiльше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхнiй шелест, їхню музику... i поплив, поплив на хиткому човнику по химерних рiках сну...
Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить мiсяць, ми з дiдусем повертаємося iз Майданiв. Тут у лiсових оселях дiдусь робив людям вулики i лагодив немудру сiльську машинерiю. Були ми навiть у першiй комунi, де хлiбороби, спасаючись бандитiв, i в поля виїжджають iз зброєю. Дiд якось показав менi неподалiк од орачiв тринiжник з гвинтiвками, а пiд ним на пiлочцi лежав святий хлiб.
Оксамитний холоднуватий вечiр ворушиться навколо нас, пiд колесами попискують вологi колiї, шелестить i шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клаптi туману - i нiде нi лялечки, тiльки зажуренi верби обабiч дороги, тiльки мiсяць i зорi вгорi. Ось одна упала на дальнi поля, i дiд говорить до неї i до себе:
- Зорi, як i люди, падають на землю, i вони мають свiй вiк, -  а далi обертається до мене: - Тобi, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
- Не треба, дiду, -  кульчусь я на задку i чогось очiкую вiд мосту, що попереду, вiд рiчечки пiд ним, що спить i не спить, i вiд перелiска, що сповзає в луги.
- Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
- Байдуже, нам, чоловiкам, треба до всього звикати, -  повторюю дiдовi слова.
- Он як! - дiдусь добряче натрушує посмiшку на сиву, аж пожовклу на мiсяцi бороду, далi защiбає верхнiй гудзик на моїй катанцi, а на босi ноги кладе оберемок сiна.
Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тiнi, вискочили троє озброєних вершникiв. Од несподiванки я мало не зойкнув. Дiд однiєю рукою притримав коняку, а другу заспокiйливо поклав на мої плечi. Пiд першим кiбцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним мiсяцем накупаний, кiнь.
"Бандити", -  холону я вiд здогаду i щiльнiше, притуляюсь до Дiда.
- Добрий вечiр! - владно здоровкається вершник на мальованому конi, а двоє других, з карабiнами в руках, залишаються трохи поодаль.
- Доброго здоров'я, коли людина добра, -  вiдповiдає дiд. В його голосi не чути нi страху, нi тривоги.
- Що везеш, чоловiче?
- Онука, не перелякайте його.
- Дiтей ми не лякаємо, - стишив голос вершник. - А зброю не везете?
- Нащо нам таке смiття!? - замахав руками дiд. -  Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собi зерна, то й уся моя поклажа.
Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мiшок, сiно, а потiм пiдвiв одну брову на мене i змовницьки запитав:
- Злякався?
- А ви б хiба не злякалися? - ще з опаскою пробурмотiв я.
- Звичайно, злякався б, -  закивав головою вершник. -  Як тебе звати?
- Михайлом.
- Славне iм'я. У школу ходиш?
- Нi.
- Еге, -  невдоволено випнулись губи у вершника. -  Як же ти дав такого маху?
- Мусив, бо на зиму нема чобiт.
- А ви хiба не з багатих?
Я ображено потискую плечима, а верхiвець починає смiятися, i тiльки тепер на його картузi помiчаю п'ятикутну зiрку. Виходить, я даремне бив дрижаки.
Пересмiявшись, червоноармiець серйозно каже до мене:
- Тепер безчобiттям, хлопче, нiкого не здивуєш - ще дуже бiднi ми. Та все одно маємо вчитися: так революцiї треба! Зрозумiв?
- Аякже, геть-усе зрозумiли, -  каже дiд i похитує сивою головою.
- Що ж ви геть-усе зрозумiли? - лукаво пiдсмiюється вершник.
- От слухай: революцiї треба хлiб... - починає дiд, а вершники дружно регочуть.
- Хiба не вгадав? - дивується дiд.
- Угадали, угадали, та не все.
- А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав... Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.
- Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! - Здивовано i весело заговорили вершники. -  А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, -  Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами.
Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями:
 
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...

 
Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.
Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:
- Житте... Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.
 -  Дiдусю, це насправдi? - аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.
- Атож: як сказав, так i зроблю.
- I книжку менi купите? - в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.
- I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри...
- Справдi? - вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя...
 
I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.
В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває...
Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори, на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я, на город, на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.
З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i знову благословенна тиша, i повiв прив'ялих чорнобривцiв, i подих чи зiтхання землi.
- Як гарно в свiтi, -  говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi споришу, вiн перебирає свої видiння, смутки i думи. До нього тягнеться коняка, i вiн кладе їй руку на гриву. -  Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора... Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, -  наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собi в клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?
- Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, -  знову ж вiдповiдаю словами дiда.
- Вiрно. Ти в мене молодчага. Ось тобi рядно, вилазь на сiно. Я скоро прийду до тебе.
Вiтрець пiдколисував його великi напатланi брови i тiнi пiд ними, пiдбивав їх на високе чоло, де в кожнiй зморшцi лежать роки, нестатки, непереробна праця i непереводний пiт.
- То не барiться.
- А чого я маю баритися? Хiба в мене такими внуками поле засiяне?
- Еге, ви завжди так говорите, а потiм сiдаєте бiля вiкна, де бабуся спить.
- Зараз не сяду, бо холодно, -  добряче-добряче посмiхнувся менi дiд, щось подумав своє i махнув рукою: - Iди вже.
Заточуючись, входжу в клуню, вилiзаю на засторонок з долинковим сiном, вкриваюся, й одразу солодка дрiмота наближає до моїх очей i далекi Майдани, i трьох вершникiв на шляху, i близьку школу. Там запитають, як мене звати i чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться - їй-бо, наздожену прогаяне.
А чого ж так довго дiдусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую обважнiлi повiки i трохи пiдводжусь.
Крiзь щiлини мiж цiвками в клуню падають пiдволохаченi мiсячнi смуги, бiля однiєї з них раптом починає сонно дихати й пiдiйматися земля - то крiт кротив свою шапку. Бiля повiтки форкнула коняка, дiд щось тихо сказав їй. Це мене заспокоїло, i я кудись почав летiти, вже не чуючи, як горе входило на наше подвiр'я...
Дiдусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором i городом, розмовляючи iз ними, i з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон почав i його зморювати, вiн пiдiйшов до хати, сiв на призьбу пiд вiкном, бiля якого спочивала його невтомна дружина...
Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досi мої старi жили, наче молодята: не тiльки на людях, а й помiж собою вони увесь вiк були делiкатнi, уважнi, привiтнi.
Умiли шанувати i добрих людей, i мовчазну скотину, i святу працю, i святий хлiб, тiльки не вмiли шанувати свого здоров'я.
Отак бiля вiкна дружини i прихопив мого дiда останнiй осiннiй сон i простуда.
Прокинувся вiн на свiтанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати нi пiч, нi парене зерно, нi добра чарка.
Через три днi спочивав у домовинi. На подушцi бiля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шальвiя... I хоч як я плакав, як благав, щоб вiн пiдвiвся, дiдусь вперше в життi не послухав мене...
Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, пiдвелася, сама вибiлила стiни, помастила долiвку, принесла з городу прив'ялих чорнобривцiв, купчакiв i панiстки, розкидала по хатi i звелiла увечерi скликати рiдню.
При поганенькому, бензином заправленому, слiпаку востаннє вечеряла зi своїм родом бабуня. I хоча її думи i очi вже летiли у небо, нiхто не вiрив, що вона прощається з свiтом: адже i мастила, i прибирала сьогоднi в хатi, i нiчого, крiм душi, не болiло в неї... Та, напевне, бiль душi - найстрашнiший бiль. Через день бабуню поховали поруч з дiдусем. Рiдня i осiннiй день плакали над її могилою, а з цвинтарної грушi в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому свiтi садила сади...
 
За матеріалами: Михайло Стельмах. Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах» т. 2. Упорядник Марта Стельмах. Видавництво «Український письменник», м. Київ, 2003 р., 266 с.

 

Читайте наступний - восьмий - розділ повісті Михайла Стельмаха "Гуси-лебеді летять"

 

 

Усі розділи повісті:

Мийхайло Стельмах,  Гуси-лебеді летять, автобіографічна  повість
Автобіографічна повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять» змальовує нелегке дитинство хлопчика Михайлика, у якого не було навіть чобіт. Але це не завадило йому відчувати радість життя, помічати красу природи, бути добрим та милосердним, поважати хліборобську працю. З великою любов'ю згадує письменник своїх рідних — батька-матір, діда. Саме від них він отримав перші уроки людяності, відчуття прекрасного, здатність до мрії, почуття гумору й проніс їх через усе життя. Твір сповнений ліризму, місцями нагадує поезію.

Останні коментарі до сторінки
«Михайло Стельмах: повість "Гуси-лебеді летять". Розділ сьомий»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті