Платон Воронько. Віршовані казки зі збірки "На рідному порозі"

 

 

Платон Воронько

НА РІДНОМУ ПОРОЗІ

(вірші, поеми, казки​)  

 

 

 

Завантажити текст віршованих казок з книги "На рідному порозі" (txt.zip)

 

 

 

 

ЧОТИРИ ВІТРИ

Казка

 

Наша Оля по сніжку 
Біга в білім кожушку.
І не взнаєш, де сніжок,
А де білий кожушок. 
Кожушок —
Немов пушина,
Мов сніжина —
Порошина.
А у баби кожушина — 
Чорний комір висне з пліч, 
Наче Ніч.
Темна ніч.
Баба каже: «Геть на піч! 
Житом ніженьки потри,
Бо вітри,
Вітри,
Вітри
Вилітають із нори,
Заберуть тебе в мішок, 
Знімуть білий кожушок, 
Кинуть в полі на сніжок.
І холодна, і сира 
Замете тебе кура.
Ну, пора,
Пора,
Пора!
Геть до хати із двора». 
Оля кинулась до хати,
Там її зустріла мати, 
Обтрусила, обігріла, 
Теплим чаєм напоїла,
З медом пряників дала. 
Тут і баба підійшла, 
Підійшла і почала:
«Ти мала,
Мала,
Мала!
Чом обідати не йшла? 
Завдала мені тривоги, 
Застудила руки й ноги, 
Знов у валянках вода.
Ой біда,
Біда,
Біда!
Глянь: на шибці — борода! 
То Найстарший Вітровій, 
Сніговій,
Буревій,
У    накидці вихровій,
Вже давно гаса по полю, 
Хоче вкрасти нашу Олю. 
Ти лягай,
Лягай,
Лягай!
Знов у двір не вибігай». 
Оля кинулась до ліжка, 
Мати їй накрила ніжки, 
Побажала щастя й долі. 
Оля спить...

 

 

І сниться Олі,
Що Найстарший Вітровій, 
Сніговій,
Буревій,
У накидці вихровій 
Зупинився коло хати,
Став кричати,
Вимагати,
Щоб пустили Олю з хати. 
Баба каже: «Не пущу!» 
Мати каже: «Закричу!» 
Вітер каже: «Як наляжу, 
Вікна, двері потовчу.
Вікна, двері потовчу,
Вашу Олю підхвачу, 
Закручу,
Поволочу
По левадах та по полю 
Вашу Олю,
Олю,
Олю,
Щоб узнала нашу волю, 
Буйну волю вітрову, 
Грізну силу вихрову!» 
Мати вітра не пускає. 
Вітер вікна витискає, 
Підіймає Олю вгору 
І несе на білу гору,
Де живе його сестра, 
Снігокрутниця кура.
А курд
Кричить: «Ура!
Я стара,
Стара,
Стара!
В мене сива голова,
Кров у мене снігова,
Руки в мене крижані — 
Дайте Оленьку мені!» 
Закрутила бідну Олю, 
Заморозила до болю.
Все несе,
Несе,
Несе
За дорогу, за шосе,
За городи, за підмети 
І штовхає у замети.
Оля кличе,
Оля плаче,
Та ніхто її не бачить,
І не бачить,
І не чує,
І з біди не порятує.

 

 

Раптом чує... хтось рукою 
Ще й тепленькою такою, 
Обіймає,
Пригортає,
Тихим голосом питає:
«Ой мала,
Мала,
Мала,
Що ти хочеш?»
«Я? Тепла!» —
Оля враз відповіла. 
Спалахнуло в полі світло, 
Все засяяло,
Розквітло.
Трави, проліски навкруг,
І не чути лютих хуг.
«Хто ти будеш, друже мій?» 
«Я — Весняний Вітровій!
Я лечу,
Лечу,
Лечу,
Дам і сонця, і дощу.
Все я дам тобі, мала.
Що ти хочеш?»
«Я? Тепла! —
Оля знов відповіла.—
Ну, іще,
Іще,
Іще,
Хай жаркіше припече!» 
Сонце гріє.
Пригріває,
Вітер віє,
Повіває,
Теплий вітер Суховій
Пилом горнеться до вій, 
Наганяє люту спеку.
А іти іще далеко.
Оля вибилась із сил.
Всюди пил,
Пил,
Пил.
Оля каже: «Дайте пити!
Я не можу більше жити. 
Хоч краплиночку прошу...» 
І схилилась на межу. 
Згодом чує — хтось гукає, 
За плече її торкає.
Каже: «Я допоможу!
Я біжу,
Біжу,
Біжу,
Сонцю шлях загороджу!»

 

 

Налетіли сизі хмари,
Грому гримнули удари, 
Почалася літня злива.
Оля, рада і щаслива, 
Запитала: «Хто ти є,
Добре щастячко моє?»
«Я є Літній Вітровій,
Лину в хмарі грозовій. 
Всім, хто просить 
І не просить,
Поливаю жито, просо,
Все оновлюю дощем!»
Оля крикнула: «Іще!
Ну, іще,
Іще,
Іще
Хай водиця потече,
Щоб обмитись,
Освіжитись,
Щоб награтись,
Накупатись!»

 

 

Оля бовтається в ставі,
У веселчиній заграві,
Під вечірнім промінцем 
Зашарілася лицем.
За купанням зголодніла. 
Каже: «Я давно не їла.
Дайте їсти,
їсти,
їсти,
Хоч на мить до столу сісти». 
«Я, Осінній Вітровій,
Йду по стежці золотій.
Дам я спілого ренклоду,
Дам я грушу бергамоту». 
Зашумів осінній вітер,
Мокре личко Олі витер.
Як війне сюди-туди —
Всюди падають плоди 
У краплиночках роси.
«Ой, труси,
Труси,
Труси!
Всі дерева обтруси!» 
Тільки й чути Олю раду. 
В неї повно винограду,
І ренклоди, й бергамоти 
В ніжнім сяйві позолоти. 
Вітер трусить, не вгаває, 
Із дерев плоди зриває, 
Потім листя полетіло. 
Оля дивиться несміло, 
Хоче крикнути: «Не вій, 
Мій Осінній Вітровій!»

Але вітер віє,
Віє —
Вже повсюди сніг біліє, 
А із снігу йде кура.
«Я стара,—
Кричить, —
Стара!
В мене сива голова,
Кров у мене снігова,
Руки в мене крижані — 
Дайте Оленьку мені!»

Оля кинулась тікати,
Та спіткнулась коло хати 
Й пробудилася вона...
А за вікнами — весна.

 

 

* * *

 

 

 
ЛІСОВИЙ ГОМІН

 

Казка

 

Я була у лісі —
Все говорить там.
Ліска мовить:
«Прісю,
Йди горішок дам».
Нагинає гілки ріг 
І дає мені горіх,
Ще й сміється:
«Так з’їси?
Ні, спочатку розкуси».
Я кусала той горіх,
Але він твердий, на гріх.
А з густої гілочки.
Вилізло дві білочки. 
Кажуть:
«Дай-но допоможем,
Ми кусать горіхи можем».
Я горішка не даю, 
Молоточком розіб’ю,
Як вернусь до себе в дім,— 
І сама його із’їм.

Підійшла до Дуба —
Листя шелестить,
Мов шепоче:
«Люба,
Зупинись на мить».
Дуб говорить:
«Дочко,
Дам я жолуді, 
Виростуть дубочки 
В тебе молоді.
Будеш бавитися ними, 
Будеш гратися,
Під галузками рясними 
Укриватися.
Та дивись, не урони,
Бо украдуть кабани». 
Ні, я жолудь збережу, 
Коло хати посаджу.

Квітка біла-біла 
Каже:
«Йди сюди».
Бджілка в ній сиділа,
Я і пожаліла:
«Ну, СИДИ, сиди». 
Бджілка підхопилась 
З росних пелюсток:
«За твою прихильність 
Принесу медок.
А зимою вдома 
Ти його з’їси,
Запахтять у ньому 
Луки і ліси,
В ньому заіскриться 
Сонце золоте».— 
«Глянь, моя сестриця, 
Он бузок цвіте,
А за ним шипшина —
В барвах пелюсток».
І летить бджолина 
Далі по медок.

 

 

Гриб навстріч з’явився 
В  шапці у вушанці. 
Каже:  «Я родився 
Лиш сьогодні вранці. 
До обіду, бач, підріс 
І тепер дрімаю.
Я такий — на цілий ліс, 
Більшого немає». 
Підняла його —
Важкий,
На плече поклала.
Гриб туркоче:
«Я таки - 
На жаровню сала —
І вечеря буде ласа, 
Краща каші,
Ліпша м’яса!»

Я лягла в Травиці,
А вона шепоче:
«У мені тут спиться, 
Як у тиші ночі.
Буду колисати — 
Люленьки-люлі, 
Казочки казати, 
Листям накривати 
Ніженьки малі.
Спи собі в теплі,—

Люленьки-люлі».
Очі лиш закрила,
Як одразу ліс 
Взяв мене на крила 
І поніс, поніс 
У далекі землі,
Де живуть казки.
Там сніжинки теплі 
Криють галузки,
І заходять в хати 
Смілі ведмедята 
То з грушками,
То з грибками,
То з суницями,
То зі срібними квітками 
І жар-птицями.
Так би я проспала,
Мабуть, до зорі,
Але тут напали 
Мухи, комарі:
«Жиж та жиж,
Чого ти спиш,
Чом додому не спішиш? 
Тато жде,
Матуся жде:
«Де це наша доня, де?»
А бабуся ронить сльози: 
«Наступають бурі-грози, 
Треба швидше йти до лісу, 
Рятувати нашу Прісю».

Прилетіла я до ганку,
Все розсипала в ліску,
Від Гриба саму вушанку 
Принесла на кіснику. 
Шепотів над вушком Гриб: 
«Я хороший,
Я прилип».

 

 

* * *

 

 

 

НЕХО-НЕГО
 
Казка

Ходить Ранок за вікном 
Із великим казаном,
А у тому казані 
Каша вариться на дні.
Не рідка і не густа —
Каша дивна, не проста,
Не із гречки, не з пшона,
А солодка, медяна.
В ній киплять горіхи, вишні, 
Вергуни, ватрушки пишні,
В шоколаді ескімо 
В губи проситься само.
Мати вибігла із хати,
Стала кликати, гукати:
— Ой ти, Ранку Золотий, 
Синьоокий, молодий,
Залиши нам казанок,
Хай поснідає синок.— 
Усміхнувся Світлий Ранок, 
Голубий прослав серпанок 
Із подвір'я аж у сад.
Каже:
— Я залишить рад.
Як же звуть синка твого?
— Звуть його Нехо-Него...
— А, це той синок, що зранку 
Відсуває гречку, манку,
Що не їв капусти зроду 
І не любить свіжу воду,
Все кричить: «Нехо... Него...» 
Не люблю синка твого.
До обіду хай чекає,
Я до інших завітаю.—
Так промовив Світлий Ранок 
І мерщій на ближній ганок — 
Пригощать Юрка й Наташу, 
Що їдять гречану кашу.

Ходить по оселі День 
В лунах радісних пісень.
Він скликає на обід 
Свій робочий, славний рід.
Під пахвою в нього горщик,
У горшку парує борщик,
Не рідкий і не густий,
Борщик дивний, не простий. 
Там киплять коржі пшеничні, 
Груші, яблука і вишні.
Низка бубликів цукрових, 
Десять персиків здорових,
І з малиною пломбір —

Дух іде на цілий двір.
Мати вибігла із хати,
Стала кликати, гукати:
— День погожий і привітний, 
Хоче їсти син мій рідний. 
Залиши нам дивний горщик, 
Хай попробує твій борщик.— 
День негайно зупинився, 
Низько мамі поклонився:
— Як же звуть синка твого?
— Звуть його 
Нехо-Него.
— А, це той малий ледащо, 
Котрий хліб не їсть нізащо, 
Що кричить: «Нехо... Него...» 
Не люблю синка твого.
Він не їсть борщу і каші,
Ні картоплі, ані кваші,
Ні густого кулешу,
Я до інших поспішу.

Ходить Вечір по дорозі 
І на кожному порозі 
Зупиняється на мить.
В кухлі юшечка кипить,
Не рідка і не густа —
Юшка дивна, не проста.
В ній не риба, а варення,
Із помадкою печення, 
Молодий солодкий квас, 
Золотавий ананас,
Карамелька, мармелад, 
Соковитий виноград.
Мати знов біжить із хати 
Вечір кликати, гукати. 
Зупинився Тихий Вечір 
І почав привітні речі:
— Як ім’я синка твого?
— Звуть його Нехо-Него.—
Вечір каже:
— І не жди.
Не зайду до вереди.
Він за стіл не вміє сісти, 
Дерунів не хоче їсти, 
Помідорів, огірків 
І печених буряків.
Понесу я дивну юшку 
До Івася, до Павлушки,
Ті їдять, що подадуть.
Я до них вже знаю путь,— 
Так їй Вечір відповів 
І пітьмою шлях замів.
І сидить Нехо-Него 
Проти ліжечка свого.

 

 

Він у двір не вибігав,
Гай садить не помагав,
Як його маленькі друзі,
Що саджали верби в лузі, 
Поливали помідори, 
Попалили листя гори,
Щоб торішні шкідники 
Не псували яблуньки. 
Вереда сидів, нудився,
Все на День і Вечір злився, 
Що поласувать йому 
Не давали одному.
Ніч заглянула в вікно, 
Вереда не їв давно.
Із очей у хлопця — дощ.
Він бере холодний борщ, 
Картоплину, хліба скибу 
І суху солону рибу.
Трохи зморщивсь і жує
 Все, що їсти в хаті є.
Ніч питає:
— Ти чого? —
І сказав Нехо-Него:
— Я голодний, їсти хочу. 
Всім лиш голову морочу,
І мене тут одного 
Здавна звуть — Нехо-Него. 
Ніс чудесну кашу Ранок,
Та побіг на інший ганок. 
День борщу свого не дав, 
Вечір юшку заховав 
Тим, що я — Нехо-Него.
Не люблю ім’я цього.
Буду їсти борщ і кашу, 
Картопляники і квашу, 
Сирівець із огірком —
Хай зовуть мене Федьком.

 

 

* * *

 

 

 

КАЗКА ПРО СУХОВІЯ

 

У дрімотної Природи 
На рівнині степовій 
В час великої негоди 
Народився Суховій.

Дощ хотів його обмити.
Той як крикне: — Відійди!
У пилу я хочу жити,
Без роси і без води.

Не люблю я рік і моря,
Хмар, туманів не терплю.
Я народжений для горя —
Все висушую, палю.

Дощ промовив: — Слухай, брате, 
Я втоплю тебе за мить!
Буря крикнула: — Скарати!
Грім гукнув: — Убить! Убить!

І на бій з Дощем і Громом 
Вийшов лютий Суховій.
Над курним його шоломом 
Жарко краплі дощовій.

Пара вихриться стовпами,
Пилу горнеться сувій,
Де проходить над степами 
Непоборний Суховій.

Він танцює, він регоче,
Над посівами летить,
Засипає пилом очі,
Жовтим листям шелестить.
 
Вже посохло зовсім жито,
І пов’яли чагарі.
Люди кажуть: — Що робити
0    такій лихій порі?

Ні зерна, ні картоплини.
А степи горять вогнем.
Гине труд, надія гине 
Рік за роком, день за днем.

Люди стали утікати 
У незнану далину.
Повалились бідні хати 
Між кущами полину.

Там скотина не пасеться,
Не дзвенять коса і серп.
З давніх пір той край зоветься 
Суховіїв Мертвий Степ.

Там Посуха ніч і днину 
Спить в постелі пуховій,
Бо її лише єдину 
Любить лютий Суховій.

Він гасає голим полем,
Повен хвастощів страшних:
— Ми, Посухо, поневолим,
Ми поборемо усіх!

Дощ не буде лити воду,
Грім затихне назавжди.
Ми спустошимо Природу, 
Заметем людські сліди!

І в засушеній пустелі,
У рівнині степовій,
На запиленій постелі 
Ліг спочити Суховій.

Лиш закрив гарячі очі 
І спустив жарке крило —
Аж почулось: хтось регоче, 
Хвіст водою облило.

Стало вогко під боками,
Ніби випала роса.
Між сухими будяками 
Тонко дзенькнула коса.

— Дивний сон мені приснився, 
Мовив лютий Суховій.
Він підскочив, пробудився 
І підняв лахміття вій.

Перед ним стояв щасливий 
Майський Дощик молодий.
На полях змивала злива 
Пил навіяний рудий.

Суховій увесь затрясся:
— Звідки ти прийшло, маля? 
Поки ціле — забирайся,
Тут моя, моя земля!

— Не боюсь тебе, вітрило,
Бо не ті тепер часи.—
Суховій розправив крила, 
Обважнілі від роси.

— Не боїшся? Лиш розправлю 
Крила — враз тебе спалю!
Геть забратися заставлю!
Стати парою звелю!

Дощ ступнув назад півкроку. 
Суховій за ним услід.
Перебіг через толоку,
Бачить річку — він убрід.

Обмочився по коліна,
Обросив одне крило.
В нього з рота сіра піна, 
Спину потом пройняло.

Суховій біжить по полю —
На путі високий ліс.
Він ударився до болю,
Ледве ліс той переліз.

А за лісом, наче повінь, 
Пшениці стоять густі.
В сизу хвилю місяць повен 
Кида весла золоті.

— Гей, Посухо, стань до діла, 
Засуши ліси, поля!
Щоби знову закуріла 
Жаром пройнята земля.

— Я відсиріла, мій друже,
Рук і ніг не підійму.
Важко дуже, вогко дуже, 
Голова моя в диму.

Умираю! Ніде жити.
Ой, прощай, прощай навік. 
Вже крізь мене буйне жито 
П’є з землі солодкий сік.

— Ах ти, ледарко сонлива! — 
Злісно крикнув Суховій.—
Хай тебе утопить злива 
В першій краплі дощовій.

Я ж не здамся, не скорюся, 
Заглушу усе живе!
Лиш подму, розправлю вуса — 
Пил, як море, попливе!

Суховій біжить по полю, 
Заплітається в траві.
Він кляне жорстоку долю,
Пада в смуги лісові.

— Та звідкіль вони взялися,
Ці ліси і ці бори?
Це пахуче вогке листя,
Буйні верби, явори?

Хто створив оці запруди —
Бурі, грози чи громи?
— Це створили вільні люди,
Це усе створили ми,—

Радо мовили дівчата,
І веселі* школярі,
Що прийшли поля квітчати
Зелен-зіллям на зорі.
 
Суховій промовив тихо:
—    Ет... нові слова пішли...
Чув я «голод», «злидні», «лихо», 
Чув я «Господи, пошли».

—    Вже давно тих слів не чути,— 
Дружно крикнули діди,—
І тебе пора забути.
Геть з дороги, відійди!

—    Не піду! Вернеться сила — 
Загудуть сухі вітри! —
Та його опалі крила 
Приорали трактори.

Там тепер сади квітують, 
Наливаються жита,
Там селяни всі* будують 
Світле, радісне життя.

* - відредаговано (ред.)

 

* * *

 

 

ЦАП-ЗАБІЯКА

Жив над річкою Залий 
Не старий і не малий 
Цап — упертий забіяка.
Був такий страшний вояка —
З ким не стрінеться — поб’ється. 
Хай хоч кров із нього ллється 
Чи тріщать лобина, ріжки —
Не відступиться нітрішки.
Бився цап з бичком два рази. 
Аж тріщали перелази,
Тричі бився із Рябком,
Навіть з тихим гусаком.
Залякав усіх в окрузі.

І його колишні друзі 
Не ходили на Залий,
Де блукав цапина злий.
«Цур тобі,—усі казали,—
Що ми — клопоту не мали — 
Затівати бій дурний!»
Не знайшовши з ким побитись, 
Цап до річки йде напитись. 
Тихо горнеться ріка,
Не глибока й не мілка.
Чиста, наче із кришталю. 
Скочив цап на трухлу палю 
І побачив під водою 
Із рогами, з бородою 
Звіра сірого, малого, 
Набундюченого, злого.
«Ой, яка ж гидка тварина!» — 
Закричав лихий цапина.
Цап об палю б’є ногами. 
Націляється рогами.
Й той звірюка під водою 
Крутить злісно бородою 
І об палю б’є ногами, 
Націляється рогами,
Аж трясеться — битись хоче. 
Цап із палі як зіскоче,
Щоб уцілить в перенісся. 
Тільки шум води пронісся...
І тепер бички, телята, 
Цуценята і качата 
Ходять вільно на Залий,
Де блукав цапина злий.

 

 

* * *

 

 

 

СНІЖИНКИ
 
У студеній високості 
Народилися сніжинки,
І летять на землю в гості 
Діамантові пушинки.

«Ой, які ж вони хороші!» — 
Кажуть люди і дерева.
У таночку у пороші 
Линуть білі королеви.

Тонко різьблені віночки 
Із кришталю, із перлини. 
Задивляються дубочки, 
Зупиняються машини.

Фари блимають щасливі, 
Зачаровані красою,
Ліхтарі у злотній зливі 
Сяють срібною ясою.

Кличуть вікна всіх будинків 
Їх щоденно і щонічно: 
«Любі зіроньки-сніжинки, 
Заквітчайте нам ялинки 
Зеленаві, новорічні».

І красуням дуже любо, 
Їм на серці радо, ніжно — 
Всіх цілують в очі, в губи, 
Пригортають білосніжно.

Дружно, весело, завзято 
Закружляли в хуртовині 
З-над Полісся по Карпати — 
Ген по всенькій Україні.

«Будем вічно танцювати!» — 
Кажуть збуджені сніжини. 
Раптом стали опадати 
На зволожені стежини.

«Що ж то буде?
Гине, гине
Вся краса чудова наша!»
Над полями квітень лине, 
Табуни жене на пашу.

Укриває землю рястом, 
Лунко лускає бруньками, 
Розкидає зелень рясно 
Променистими руками.

І сніжинкам боязливим, 
Що забилися в яруги, 
Каже тихо:
«Ви, щасливі,
Заквітуєте удруге. 
Подивіться — сад у цвіті 
Теплим снігом сяє біло, 
Це краплинки — ваші діти 
Щедро землю напоїли.
Це вони збудили соки, 
Що дають життя рослині. 
Жито виросте високе, 
Шовк-трава на верховині.

Людям буде хліб і каша, 
Буде яблук, винограду...
І краса казкова ваша 
У очах цвістиме радо».

 

* * *

 

 

ГУЛИВА ГОРА

(Давня казка)

 

Полтавський шлях накочений 
По Гуливій горі,
У бур’янах обочини,
А далі — чагарі.

За ними ліс Пушкарщини, 
Монашенські ліси.
Дуби, бори і хащини 
Казкової краси.

Багато там родилося 
Легенд і небилиць.
Вони з гори струмилися,
Як води із криниць.

Казки текли над Ворсклою 
По гривах лепехи,
Над тирсою пожовклою,
Де грались пастухи,

Де в ямі жолоб тесаний 
З водою наче лід,
Де сірий камінь скресаний 
Ногами довгих літ.

На брилі тій, пригадую, —
Я був ще пастушком, —
Дідок, що звався Лядою 
Сидів із батіжком.

Тютюн він нюхав повагом, 
Казав: «Оцей бере...»
Питав: «Що, дітки, нового?
Бо в мене все старе».

А ми: «Старе розказуйте!» —
«Та що ж я розповім?..
Ану, малі, показуйте,
З якого боку грім?»

«З-за Довжику, з-за Вискоку,- 
Гукнули всі ураз,—
Ми бачили там блискавку!» — 
«Отож і в добрий час.

Казали, як над Довжиком 
Надвечір грім гуде —
То Гулий з гострим ножиком 
На Гуливу іде».

«Про що ви, діду?...» —
« Слухайте.
Щось наче холодить.
Багаттячко роздмухайте».
І полум’я за мить

Зігріло руки зморщені
У давніх мозолях.
«Оце понад Блазорщину
Іде Полтавський шлях,—

Почав дідусь, відкинувши
Від жару батіжок. —
А за лукою Кінаша,
Де звалений стіжок,

Була колись Ківшарщина —
Подвір’я і корчма,
Та це іще за панщини,
Давно її нема.

А то, дивіться, Гулива —
Найвища тут гора.
Чому так зветься — чули ви? —
Гішторія стара.

Там Гулий жив.
Саженного
Був росту той козак.
Ведмедя міг страшенного
Звалить його кулак.

І родом не з далеччини
Завзятий молодець,
Із Будів чи з Чернеччини,
А може, із Грунець.

Його сіяч-розбійничком 
Повсюди звав народ.
Бувало, крикне півничком — 
І віхтя пану в рот,

Щоб не кричав, не лаявся 
Гладкий охтирський пан.
«Я бачу, ти запарився,
Ану, скидай жупан!

Давай, пихатий, золото — 
Нащо тобі сума?
Покошено і змолото 
Для тебе задарма.

І виткано, і вишито 
Усе без п’ятака.
Немало крівці випито 
Тобою з кріпака.

Давай, бо гострим ножиком 
Чухну по животі!»
А потім прямо з кошика 
Він сіяв золоті.
 
Де стежка чи обніжечок, 
Там жменю і жбурне,
В кубелечко до діточок,
Де мати жито жне.

 

 

Закінчить жінка ділочку,
А од кубельця — слід. 
Загляне: «Ой розбійничку, 
Щоб жив ти стільки літ!»

Чи йде кріпак на панщину. 
І раптом — золотий.
А сам було немащене 
Їв лицар молодий.

Ходив у свиті порваній,
В старому сіряку, 
Шаблюками поораний 
Раз десять на віку.

Посічений, постріляний 
Залізом і свинцем,
Але ніким не пійманий,
Не скручений ланцем.

Бувало, стража крадеться 
Услід за ним весь день,
А він, немов провалиться 
Крізь землю, — й нітелень.

Як вийде з лісу-терника 
Понура солдатня,
Дивись, у офіцерика 
Немає вже коня.

Та що коня!
І чоботи,
І сріблений мундир,
І все казенне золото П
ішло немов у вир.

А ніччю понад селами 
Йде злива грошова.
З дівчатами веселими 
Розбійничок співа.

В Чернеччині під ятами,
В Журавнім край галяв 
Здавались будні святами, 
Як Гулий там гуляв.

І мірялися силою 
З ним добрі парубки.
Він зломить та й помилує: 
«Ви ж — друзі, бідаки.

Мій батько закатований,
І мати у труні,
А старший брат закований 
В сибірській стороні.

Лиш я утік од виродків — 
Від підпанків, панів.
Плюю на їхні вироки 
Й тенета з кайданів».

Гуляє Гулий горами, 
Долинами гуля,
Де царськими поборами 
Задушена земля.

Не можуть хлопця злапати, 
Зломити у бою,
На слід його натрапити 
Ні в полі, ні в гаю.

Тоді пани розлючені 
На хитрощі пішли:
Три жебраки замучені, 
Узуті в постоли,

Спинились у шинкарочки,
В корчмі на Ківшарі,
Де Гулий сів за чарочку
О північній порі.

То ж не старці знедолені 
Були, а шпигуни.
У них пістолі сховані
І   повні гамани.

 

Але стрілять не велено,
Не рушить тишину. 
Тихенько хлопцю в зелене 
Сипнули дурману.

Тоді один сокирою 
Ударив по плечі,
А другий в груди гирею —
І кров у три ключі.

Шинкарка біля столика 
Аж сліпне від плачу:
«За тебе я, соколику, 
Сьогодні відплачу».

Зробивши діло бісове,
Убивці п’ють вино,
Вбрання наділи плисове,
Старе дрантя — в вікно.

Сидять, кричать: «Шинкарочко, 
Заморського вина!»
«Й заморське є, мосьпаночку, 
Ось — випийте до дна!»

Тоді таке случилося,
Що й чудом не назвеш.
Катюги повалилися...
Впилися, мо’? Еге ж!

Всі мертві...
А порубаний 
Підвівся до стола.
«Це я тобі, улюблений, 
Жив-зіллячка дала.

А тим — ропи гадючої — 
Їм жить на світі гріх.
Ще кров твоя текучая 
Біжить через поріг,

Не можеш звести голову, 
Поглянути на світ,
Важка вона, мов з олова,
 Холодна, наче лід...
 
Ой лишенько, й кровиночки 
Нема, нема в лиці!
Зажди одну хвилиночку».
Та — лезом по руці
Себе.
І руку всічену —
На врубане плече,
І кров із серця дівчини 
Клекоче гаряче,

У серденько розбійничка 
По жилах потекла.
Зів’яла, мов билиночка, 
Шинкарочка мала.

Ласкава, наче горлиця, 
Шепоче: «Будь здоров,
Хай вік твій далі горнеться, 
Мій сокол чорнобров.

Ти звав мене «паняночка», 
Казав «скупа», «крута»,
Не знав, що я тут наймичка, 
Безрідна сирота.

Всього і щастя-долечки,—
Як ти на Ківшарі,
Як танцювали полечку 
До ранньої зорі.

Тобою милувалася,
Сказати ж не могла». 
Зітхнула, захиталася 
І впала край стола.

Підвівся Гулий зраночку, 
Пішов до себе в ліс 
І мертвую шинкарочку 
На Гуливу поніс,

Свою любов незнаную,
Що віддала всю кров, 
Зціливши рану раною. 
Така-то є любов!

Сховав розбійник милую 
На гребені гори 
І плакав над могилою 
Не день, не два, не три.

Було це все, случилося 
У давнії роки,
Відтоді й залишилися 
В народі приказки.

Казали: як за Довжиком 
Надвечір грім гуде,
То Гулий з гострим ножиком 
На Гуливу іде.

Або коли потоками 
З гори вода заб’є —
Знай, на горбі високому 
То Гулий сльози ллє.

Чи, як зненацька зірочка 
Із неба упаде,—
Від сіяча-розбійничка 
Червінця хтось знайде.

З тих пір і зветься Гулива 
Найвища та гора.
Про це, либонь, не чули ви — 
Гішторія стара».

 
За матеріалами: Платон Воронько. "На рідному порозі". Вірші, поеми, казки. Художник Людмила Постних. Київ, видавництво "Веселка", 1983 рік, стор. 89 - 109.

 

 

Усі поезії з книги Платона Воронька "На рідному порозі"  читайте на "Малій Сторінці":

"...Ще з дитячих років стали нерозривними для Платона Воронька на все життя поняття праці й пісні. Адже батько його був ковалем, а дід — бандуристом, котрий пішки виміряв не один десяток доріг. І Платон Микитович, невтомний поет і трудар, не один десяток доріг пройшов майже в усіх кінцях світу — доріг війни й миру, доріг страждань і щастя, доріг негод і перемог. І на всіх дорогах життя не полишала поета дідова пісня, гартована у батьковому горні, бо вона, вбираючи в себе всі болі й радощі життя, сама ставала його невід’ємною часткою. Не випадково поруч із дорослими віршами в доробку поета займають рівнозначне місце твори для дітей. Поезія і дитинство — це для Платона Воронька спільне, невід’ємне одне від одного. Всі його вірші пронизані усмішкою, зігріті лагідною добротою, яких так частенько не вистачало в свій час малому Платонові... Тож коли доля нагородила його щасливою можливістю дарувати дітям радість — він усі щедроти своєї душі віддав найменшим!.." (Анатолій Костецький) 

 

 

Більше творів Платона Воронька на нашому сайті: