Степан Руданський. Співомовки з ілюстраціями. "Переслів'я" ("Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»")

СПІВОМОВКИ

ПРИКАЗКИ

 

Завантажити повний текст книжки Степана Руданського "Переслів'я" (txt.zip)

 

 

ПЕРЕСЛІВ’Я 

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш» 

 

I 

Народився я на світ, 
Як їдного рання 
Моя ненька забагла 
Шпаків на снідання. 

А я, хлопець-молодець, 
Пожалував мами, 
Серед лісу відпитав 
Дупло зі шпаками. 

В дупло руку — не йде, 
Голови не впхаю, 
Сюди-туди край дупла — 
Та й сам улізаю. 

 

 

Ходжу голий по дуплі… 
Шпаченят до ката! 
Я в пазуху й загорнув 
Тії шпаченята. 

Вилізати б, так не то!.. 
Я й домудрувався, 
Лиш сокиру притащив, 
З дупла прорубався. 

Гиц із дуба на коня! 
Кінь собі брикає, 
А сокира моя все 
Зад йому рубає. 

 

 

Нагадався за сім миль, 
Назад подивився, 
А у коня, як на сміх, 
Лиш перед лишився. 

Я і взявся йому зад 
З верби підправляти, 
І підправив, та й заліг 
На годинку спати. 

А кінь ходить по траві, 
І перед пасеться, 
А зад росте та й росте, 
Аж до неба пнеться. 

 

 

А для моїх шпаченят 
Того було й треба — 
Додряпались по вербі 
До самого неба. 

Пробудився — до шпаків — 
Та де вже до ката!.. 
Аж на небі половив 
Свої шпаченята!.. 

Ото знову до верби! 
А верба й пропала, 
Бо коняка напаслась 
Та й, знать, побрикала. 

 

 

Щастя тілько, що святі 
Не горшки ліпили, 
Але якось на той час 
Гречку молотили. 

Розказав я їм біду, 
Випросив полови 
Та з полови ізсукав 
Мотуз прездоровий. 

Вп’яв до неба та й униз! 
Мені й горя мало!.. 
Аж до низу на сім миль 
Мотуза не стало. 

 

Згори й кажуть, що скачи! 
Але я не хочу, 
Що вгорі собі урву, 
То внизу надточу. 

І спускаюсь собі вниз, 
Мало й остається, 
Ще б урвати кілька раз, 
А мотуз не рветься. 

І висів я кілька літ, 
Мамина дитина, 
І висохла, як дупло, 
Уся середина. 

 

 

А рій якось пролітав 
Та туда й забрався, 
Наніс меду, щільників, 
Розхазяювався. 

Наніс меду кілька пуд, 
Ну його з бідою!.. 
Мотуз рветься — я в багно 
Чуть не з головою. 

А тут якось по багні 
І качка ходила, 
На чуприну набрела, 
Гніздо собі звила. 

 

 

Яєць много нанесла. 
За дітей помовка, 
Аж нечистая несе 
Голодного вовка. 

Та фурнула з голови, 
А той завинувся, 
Поїв яйця та й на чуб 
Хвостом обернувся. 

А я за хвіст: «Гуттю-га!» 
А вовк налякався 
Та як скочить — я і — гоп! 
На світ показався! 

 

 

II 

І ото вже я підріс, 
Літ десяток було; 
Дід ходив ще без штанів, 
А батька й не було. 

То, бувало, коли хто 
В гості запрошає, 
То дід сяде на полу 
Та мене й питає: 

«А хто ж, сину, піде з нас?» 
То я його гладжу: 
«Та хто б, — кажу, — не пішов, 
Все то їдно, — кажу. — 

Або я піду туди, 
А ви сидіть, діду; 
Або ви собі сидіть, 
А я туди піду». 

А зимою холодно, 
Нічим затопити, 
То й питається дідунь: 
«Що, сину, робити?» 

А що ж, — кажу, — тра комусь 
Їхати в дубину!» 
То, бувало, й каже дід: 
«Хто ж поїде, сину?» 

 

 

То я й кажу: «Хоч сидіть, 
А я не поїду! 
Хоч посиджу я за вас, 
А ви їдьте, діду!» 

То, бувало, й їде дід… 
А раз таки, в біса, 
Потягнувся вже і я 
За дідом до ліса. 

Тілько входимо у ліс, 
Аж купа ломаччя! 
Я сокирою гу-гуп! — 
Заєць з-під ломаччя. 

 

 

А ми собі не страшкі!.. 
«Гуттю-га!» — на зайця! 
Та живенько до ломач — 
Аж там сиві яйця. 

«Заберімо!» — «Заберім!» 
Зважили дрючками, 
То насилу що згорнув 
У шапку руками. 

Ото я їх і приніс, 
А в нас на ту пору 
Розквокталася свиня, 
Квокче коло двору. 

 

«Пійміть, діду!» Дід пійняв, 
Посадив на яйця… 
То ми мали шість волів, 
Як орлів, від зайця. 

Зараз таки й запрягли, 
Припічок зорали, 
То такого ж, кажу, ми 
Того хліба мали!.. 

Що як то вже нам женців 
Прийшлося збирати, 
То безрукая якась 
Сама прийшла жати. 

І нажала ж вона нам 
Та кіп наскладала, 
І стебла вже не було, 
А та іще жала. 

«А що, сину? — каже дід. — 
Треба спогадати, 
А де-то ми ті скирти 
Будем закладати?» 

 

 

То, бувало, я сиджу 
Та й дідові раджу: 
«Адже у нас комин е, 
На комині! — кажу. — 

На комині як складем, 
То й не тра сушити, 
А на печі, як Бог дасть, 
Будем молотити!» 

То, бувало, святий хліб 
Аж комин колише!.. 
Їдна тілько нам біда, 
Що вклюнулись миші. 

 

 

А кіт якось на полу 
Із дідунем грався, 
Від дідуня гиць на піч, 
В закутку закрався… 

Та як хвостом замахнув — 
Жиди б його з’їли! — 
То в помийницю скирти 
Так і полетіли! 

 

III 

А ото вже дід підріс 
Та й і одубився; 
Після нього через рік 
І батько родився. 

Та ото вже тра було 
Батька мені вчити; 
Але зато, як навчив, — 
То-то було жити! 

 

Все було у нас їдно: 
Здатність і заможність, 
І хазяйство, й ремество, 
І смак, і набожність. 

Мати любить все парне, 
А ми з батьком кисле, 
Мати парить по селу, 
А ми собі киснем. 

Мати ходить цілий день, 
Тілько оглядає, 
А ми з батьком уночі 
Вудку закидаєм. 

 

 

То, бувало, таки так 
В добрую годину, 
Як не клюнеться кожух, 
То тягнем свитину. 

Купувати коли що — 
То рука дрижала, 
Зато купим, то по нас 
Аж земля движала. 

А набожні що були, 
То сохрани, Боже! 
Як до церкви серед дня 
І не пустять, може, 

 

 

То, бувало, уночі 
Церкву підкопаєм, 
Помолитись хоч на час 
Таки повлізаєм. 

То так собі розжились, 
Що й світлицю мали, 
Світилося, куди глянь, 
Лиш стовпи стояли! 

А одежі що було! 
Боже, твоя воле! 
Вісім було свит бери, 
А все тіло голе. 

 

 

Та й хазяйство таки ми 
Поряднеє мали, 
Бо сусіди навкруги 
В два плуги орали. 

Та й воли які були! 
Рога не дістати, 
Бо то чорт його і мав 
Кому доставати. 

А як поле ізорем, 
То вже чиє краще? 
То не наше, а чуже, 
То чуже, не наше. 

 

А раз мати таки нам 
Збитка ізробила: 
Взяла батьковий кожух 
Та й гречку накрила. 

А худоби було шмат, 
Гречка лиш біліла, 
Та з кожуха як пішла — 
Чисто гречку з’їла. 

А було й таке у нас, 
Що ми й лавки мали, 
Та все-таки через ню 
І то позбували. 

 

 

Як умерла — де було 
Домовини взяти? 
Мусили вже для біди 
І лавки віддати. 

Та ще потім по біді 
І обід справляли, 
Взяли собі понад став 
Людей поскликали. 

Та й просимо їх удвох: 
«Пийте юшку, люди! 
Як вип’єте теє все — 
То там рибка буде!» 

 

А тепер ми розійшлись — 
Батько шинк тримати, 
А я не так до шинка, 
Як люблю орати. 

Батько п’яний все держить 
За шинок рукою, 
А я орю, як уп’юсь, 
Носом за корчмою. 

За матеріали: Степан Руданський. Переслів'я. Віршовані небелиці. Художник Анатолій Базилевич. Київ, видавництво «Веселка», 1982, 30 с.

 

 

Більше творів Степана Руданського на нашому сайті: