Ольга Зубер. "По собачих слідах" (повість)

 

 

Ольга Зубер

ПО СОБАЧИХ СЛІДАХ​

(повість)

 

Завантажити текст повісті Ольги Зубер "По собачих слідах" (txt.zip)

 

 

1. ОСІННІЙ РАНОК

− Еля! Одягайся швиденько! Запізнишся! - почула Елька голос бабусі.
Елька ще й не думала вставати. Під ковдрою було так тепло й зручно. Хіба комусь захочеться вилазити з-під ковдри на дощ? Авжеж, ні. Елька лежала й слухала, як бабуся бігає туди-сюди по квартирі.
− Елько! Сніданок вже готовий! – погукала бабуся й пробігла повз Ельчину кімнату.
Елька давно жила з бабусею. Батьки в неї працювали в театрі і весь час були на гастролях - часто, навіть, за кордоном. З бабусею Ельці було дуже добре. В неї була найкраща в світі бабуся! Вона мала чудовий вигляд, завжди слідкувала за собою, фарбувала волосся, ходила на високих підборах, займалася спортом,і кілька разів на тиждень відвідувала курси бісероплетіння. Також, вирощувала різні квіти, любила танцювати і, навіть, грала в комп’ютерні ігри! Одним словом – сучасна бабуся!
− Ой! Ти диви! Вона ще й не думала вставати! – бабуся підійшла й почала стягувати з Ельки ковдру.
− Ой! Бабусю! Що ти робиш?! Холодно! – запищала Елька.
− Одягайся і потеплішає! – сказала бабуся і пішла, забравши ковдру з собою.
− Оце методи в бабусі! Нічого не скажеш! – бурчала незадоволено Елька, одягаючи теплий светр.
− Отак краще! – сказала бабуся, коли Елька одягнута й причесана вмостилася, нарешті, пити чай.
− Ось бутерброди, печиво, яблучко! – припрошувала бабуся, накручуючи бігуді.
− Бабусю! Ти ж знаєш, я вранці не люблю їсти!
− Це тобі тільки так здається! Ось, дивись, яке смачне яблучко.
Елька ліниво відкусила яблуко і подивилася у вікно. А за вікном була пізня осінь. Холодні краплі дощу важко стукала по підвіконню.
− І хто вигадав по такій погоді ходити до школи, та ще й так рано? – думала Елька.
Вона навчалася вже у шостому класі, але вставати рано, так і не звикла. І, хоча, повне ім’я у неї було Ельвіра,усі родичі і друзі називали її Елькою. Вчилася Елька добре. Особливо їй подобалися іноземні мови і музика. З музикою вона подружилася ще в ранньому дитинстві і мріяла стати відомою піаністкою. Саме тому вона вступила до музичної школи і кілька разів на тиждень відвідувала заняття по фортепіано. Вдома в неї також був інструмент. І вона залюбки вечорами вигравала різні мелодії для своєї бабусі.
Та, склавши руки на грудях, сиділа, мов зачарована, занурившись у незбагненний світ музики.
Задзвонив телефон і вирвав Ельку із задуми.
− Ало! Привіт! Так, вже виходжу, - сказала вона і, покинувши снідати, побігла одягатися.
− Бабусю! Я вже виходжу! Зойка чекає!
− Так! Гарно застібай куртку! Обережно, не зламай застібку!
− Не зламаю,бабусю!
− Шапка, де шапка?
− Ось вона, бабусю, вже одягаю!
− На вуха гарно натягуй!
− Бабусю! Я вже вмію одягати шапку.
− Натягуй, я сказала! Так, де рукавички?
− Бабусю! Ще не холодно, щоб носити рукавиці! Ще снігу нема.
− Ось вони! Одягай швидко! Так. Рюкзак! Господи! Що ти сюди напхала?! Повитягуй з половини! 
− Тут усе, що мені треба, бабусю! Зойка чекає! – сказала Елька , відкриваючи двері.
− Чекай! Ще парасолька! Дивися, щоб вітер не зламав!
− Давай! Все, бувай, бабусю! Побігла! – закричала Елька і вискочила з квартири.
«Ох, ця бабуся! – думала Елька, спускаючись по сходах. Звісно, що вона чудова! Але, якась аж занадто активна, занадто жвава і занадто балакуча!»
Елька вийшла надвір і вдихнула свіже, прохолодне повітря.
− А шарфик?! – Елька здригнулася від переляку.
Біля неї знову стояла бабуся і по-діловому зав’язувала шарф отетерілій Ельці.
− Бабусю! Що ти робиш?! Ну, застудишся ж! – з докором сказала Елька бабусі, яка вибігла за нею в халаті й капцях.
− Так! Тепло? Чудово! І бутерброд, який ти не з’їла! – тицьнула бабуся Ельці під носа, а потім поклала його в рюкзак. – Де Зойка?
− Зараз прийде, бабусю! Йди вже!
Нарешті, бабуся сховалася в під’їзді і Елька полегшено зітхнула. Вона підійшла до лавки і стала під берізкою. Під ноги тихо падало листя.
− Елько ! Одягни капюшон! – Елька аж підстрибнула, коли знову почула бабусин голос. Вона озирнулася і побачила, як з відчиненого вікна виглядала бабуся і розмахувала руками.
− Де вже та Зойка? – нервувала Елька, одягаючи капюшон.
Бабуся зачинила вікно. Аж ось і Зойка.
− Привіт! 
− Дівчата! Обережно через дорогу! – знову закричала у кватирку всюдисуща бабуся.
Дівчата засміялися і швидко завернули за будинок.
− Чого ти так довго? – спитала Елька. – Бабуся вже замучила мене своїми повчаннями.
− Ну, вибач. Чекала, доки Вовкодав піде.
− А де він? - похололо на серці у Ельки.
− Он там, за гаражами шастав, - показала рукою Зойка.
− Ходімо швидше, -- сказала, озираючись Елька.
Вовкодава боялися усі. Ніхто його не любив.  Як ви , мабуть , зрозуміли, так називали пса. Він був дуже схожий на вовка: здоровенний, темно-сірий, з хижими блискучими очима. Від його грізного погляду у Ельки  підкошувалися ноги. Де тільки він з’являвся зчинявся переполох, діти втікали, а дорослі жбурляли каміння. От він і ходив самотній і злий.
− Гав-гав! – почулося позаду.
Дівчата перелякано озирнулися.
− Ха-ха-ха! Що злякалися?!
Та це ж Сашко! Їхній однокласник.
− Ти, що?! Взагалі з глузду з’їхав?! – закричала Зойка.
− Ах ти ж безсоромний! – зарепетувала Елька і вперіщила Сашка парасолькою.
Той кинувся навтьоки. Переполохані дівчата пішли слідом, озираючись, чи часом, немає поблизу справжнього пса.
− А Сашко все ніяк не заспокоїться. Все заграє до тебе й заграє, - посміхнулася Зойка і штовхнула ліктем під бік свою подругу.
− Та перестань вже! – відказала зніяковіло Елька, усміхаючись про себе.
− Та, що там « перестань»! він і на уроках очей з тебе не зводить, і sms – ки пише. Я знаю.
− Ти дивися краще, чи Вовкодава поблизу нема! – порадила Елька.
Так, перемовляючись і озираючись, вони непомітно підійшли до школи. Якраз продзвенів дзвоник і почався урок. 
На уроках Ельці не давали спокою Сашко зі своїм коханням і думки про Вовкодава.
Вона вже так наслухалася про нього жахливих історій,що як тільки про нього починав хтось говорити, її вже трусило й теліпало. Ось, і на перервах, то Вовкодав на когось напав, то когось підстерігав, то за кимось стежив. Скрізь тільки й чути: Вовкодав і Вовкодав! Вже сил на нього нема!
Та ще й Сашко набридає: то sms-ки пише,то стукає ногою по стільчику. Він же позаду Ельки сидить. Елька на sms-ки не відповідає. А той пише й пише. Нарешті Ельці увірвався терпець і вона вимкнула телефон.
− Ввімкни телефон!  - прошипів позаду Сашко.
− Відчепись! – відказала Елька.
− Ввімкни! Щось цікаве напишу! – вмовляє Сашко.
− Не ввімкну! – сердиться Елька.
Сашко зі злості смикнув Ельку за косу.
Тут Елька не стерпіла. Схопила книжку і прямо посеред уроку, незважаючи на вчительку,  вперіщила нею Сашка по голові, а потім ще й за чуба поскубла.
− Елька! Вийди з класу! – почула вона грізний голос Ніни Василівни.
− Ніно Василівно! Я не винна! Це він! – закричала, виправдовуючись Елька.
− Я тобі сказала – вийди з класу! – твердо повторила Ніна Василівна.
Елька хотіла ще посперечатися, та слова застрягли у неї в горлі від образи й несправедливості.
Вона встала і мовчки вийшла з класу. В душі вона аж кипіла від злості на Сашка.
− От дурень! Телепень! Нічого-нічого!  Ось, почекай, я тобі таке зроблю! – говорила сама до себе Елька, йдучи коридором.
Вона одяглася й вийшла надвір. Ставши на порозі, вона думала, куди їй податися. Треба було вирішувати швидко, щоб її ніхто не помітив, особливо директор, або завуч. Бо тоді їй прийдеться пояснювати, чому вона не на уроці. А вони їй все рівно не повірять. А повірять вчительці, яка не бачила, що витворяв Сашко, зате бачила, як Елька била його по голові. От, і зрозуміло, хто винен. А по-справжньому розбиратися ніхто не буде.
Елька постояла і вирушила до дитячого майданчика, який був поруч зі школою. Дощ перестав і можна було покататися на гойдалці.
На майданчику гуляв маленький хлопчик зі своєю мамою. Елька спостерігала за ним і дивувалась, які маленькі люди бувають на цьому світі. Хлопчик, мабуть, тільки навчився ходити і тому, ступав обережно, ніби думаючи над кожним кроком. Все йому було цікаво: і синичка, що стрибала на гілочці, і листя, що опадаючи , кружляло в нього над головою, і кіт, який спритно перестрибуючи калюжі, пробіг повз них і сховався в під’їзді. Та найбільше йому сподобалась калюжа, в яку він постійно намагався забрести. І видно було, що йому дуже кортіло в ній постояти. Неодмінно посередині. І, коли мама відводила його назад, він сердито тупотів ніжками і тягнувся до калюжі рученятами.
Елька сиділа і усміхалася. «Такі смішні ці діти! – думала вона. – Подавай йому калюжу, та й годі!»
Вона спостерігала за хлопчиком, і враз спіймала себе на думці: що всі дітки народжуються добрими. Адже немає такого, щоб хтось щойно народившись одразу починав робити щось недобре. «Ні, - міркувала Елька. – Як же так.  Народжуються добрими, а підростають, і стають злими. Чому так? Що стається в житті людини, що вона в якийсь момент починає робити зло?!»
Елька дивилася на хлопчика і не уявляла, що пройде кілька років, і ось цей милий хлопчик буде кричати на свою маму.

 

2. ОДИН НА ОДИН

Ось так, роздумуючи над життям, Елька гойдалася й гризла печиво, яке випадково знайшла в себе в кишені. Раптом, вона побачила, як мама хлопчика схопила його на руки і швидко сховалася в під’їзді, а голуби, що вишукували щось у пожовклій траві, дружно злетіли в повітря.
Вона повернула голову.
Біля неї, ось зовсім близько, стояв Вовкодав.
Елька хотіла скрикнути, але голос застряг у неї десь глибоко-глибоко, і вона боялася, навіть дихнути. Вона озирнулася. Поблизу нікого не було. Нікого, хто б захистив її від нього. Вовкодав стояв і дивився на Ельку. І вона відчула, як він важко дихає. Їй здалося, що ще мить, і він кинеться на неї.
«Що робити?» - панічно думала Елька.
Механічно вона витягла шматочок печива і кинула під лапи Вовкодаву.
«Будь, що буде!» - і зіскочила з гойдалки. Вона швидко пішла в бік школи, боячись озирнутися. Трохи пройшовши, вона все ж таки набралася мужності і подивилася назад.
Вовкодав стояв на тому ж місці і смачно облизувався.
Елька швидким кроком підійшла до школи. Урок щойно скінчився і почалася перерва.
−    Елько ! Не ображайся! Я не хотів!
Елька здригнулася і побачила поруч Сашка.
−    Відчепись! – насилу змогла вимовити вона і сіла за свою парту.
Почалася історія. Елька щось механічно писала в зошиті, не дуже розуміючи про що. Хтось відповідав, хтось щось запитував, хтось виходив до дошки. Потім, чомусь усі сміялися. Особливо втішалася Зойка. Від сміху вона лягла на парту і стукалася об неї лобом. І, що саме цікаве – ніяк не могла зупинитися. Вона сміялася, навіть тоді, коли вже всі перестали. І заспокоїлася лише, коли вчитель викликав її до дошки. Елька не слухала, як відповідала Зойка. В неї й досі стояв перед очима він – Вовкодав. І вона вважала, що сталося диво, що він їй нічого не зробив.
−    Чого ти якась дивна? – спитала Зойка, відкусивши яблуко. 
−    Чого дивна? 
−    Не знаю. Перелякана якась.
−    Що помітно?
−    Угу.
−    Подивилася б я на тебе, чи не була б ти перелякана.
−    А що таке? І, до речі, де ти була, коли тебе вигнали з уроку?
−    Де я була? Там,де краще не була б.  – загадково відказала Елька.
−    Та розказуй уже! – наполягала Зойка.
−    Пішла на дитячий майданчик, що біля школи.
−    Ну?
−    Я там таке страхіття побачила! – прошепотіла Елька , і так подивилася на Зойку, що та замість яблука вкусила себе за палець
−    Ой! Що? Що бачила?! Яке страхіття?! Ой! Ні! НІ! Краще не кажи! Я боюся! – закричала Зойка і затулила вуха руками.
−    Я бачила…
−    Ні! НІ! Не хочу!!! – заверещала ще голосніше Зойка і кинулась навтьоки.
Елька побігла  за нею.
−    Чекай!
Продзвенів дзвоник і дівчата забігли в клас.
На уроці Елька написала Зойці записку:  «Я бачила Вовкодава. Він мало на напав на мене.
Я бачила його волохаті вуха, так близько, як твої. Він дихав на мене, мріючи поскубти.»
Після того, як Зойка прочитала цю страхітливу записку, то від страху їй здалося, що в неї також вуха стали волохатими. В неї був такий вираз обличчя, що можна було подумати, що замість Петра Івановича, біля дошки стояв Вовкодав і показував щось на карті указкою.
−    Зоя! З тобою все добре? – спитав Петро Іванович.
−    Що? А! так, все добре! – механічно відповіла Зойка.
−    Тоді дай відповідь на питання: які бувають мінеральні добрива?
−    Що? – не зрозуміла Зойка.
−    Які бувають мінеральні добрива? – повторив Петро Іванович.
−    Волохаті, -- не довго думаючи відповіла Зойка.
У класі знявся регіт. Сміялися всі. Навіть Петро Іванович. Не сміялися лише Елька і Зойка. Вони дивилися одна на одну великими круглими очима, і не розуміли, як можна так бездумно реготатися і цікавитися якимись там мінералами, коли поруч, десь недалеко сновигає страхіття з волохатими вухами.

 

3. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

   Нарешті, продзвенів дзвоник. Дівчата одяглися й боязко визирнули з-за дверей. Вовкодава ніде не було. Полегшено зітхнувши, вони заспішили додому.
−    Добре, що в нас парасольки є. Буде чим оборонятися, - сказала Елька.
−    Угу, -- відповіла Зойка, виставивши свою парасольку вперед, наче шпагу.
   Зі зброєю дівчата відчули себе безпечніше, і на якийсь час, забувши про Вовкодава, вдалися до своїх дівчачих розмов і секретів.
   Та раптом, Ельку щось змусило озирнутися.
  Вона повернула голову. За ними, на невеликій відстані йшов Вовкодав. Елька схопила Зойку за руку.
−    Воно.
−    Що?
−    Воно.
−    Яке «воно»? – не зрозуміла Зойка.
−    Волохате страхіття.
−    Де? - дрижачим голосом спитала Зойка.
−    Прямо за нами. Воно йде по наших слідах.
Дівчата з переляку забули про свою» зброю» і пришвидшили крок.
−    Не біжи! – прошепотіла Зойка
−    Я не біжу!
−    Треба швидше додому!
−    Так! Швидше!
−    Ні! Додому не можна!
−    Це чому? – перелякано спитала Елька.
−    Тому, що він знатиме, де ми живемо.
−    Правильно! Треба заплутати сліди! – сказала, озираючись Елька.
−    Куди підемо?
−    Не знаю. Треба десь перечекати.
−    Давай зайдемо в магазин, - запропонувала Зойка.
−    Давай! – погодилась Елька.
Вони забігли в супермаркет.
−    Спішити не будемо.
−    Так. Ходитимемо, доки він не піде.
Дівчата обходили всі відділи, й переглянули всі полиці, наче податкові інспектори. І лише, коли вже вивчили майже напам’ять ціни, крадучись, вийшли на вулицю. Вовкодава не було і вони задоволено переглянулись.
−    Тепер можна спокійно йти додому! – зраділа Елька. – А то бабуся вже хвилюється.
−    І уроки робити треба, -- додала Зойка.
 Вони перейшли дорогу. А ось, уже й їхній будинок.
−    Класно ми об хитрили Вовкодава? – весело спитала Зойка.
−    Д-д-дуже…, - відповіла Елька, яка обличчям до воріт, і побачила, як у двір зайшов Вовкодав і вмостився біля лавки.
−    Отож! – продовжувала веселитися Зойка, бо стояла спиною до вовкодава і не бачила його.
−    Тікай! – закричала Елька і сховалася в під’їзді.
Зойка озирнулася. За мить у дворі вже ніколи не було. Лише Вовкодав сидів і не зводив очей з дверей, за якими сховалася Елька.

Тим часом, сама Елька переляком мчала сходами. Незважаючи на те, що жили вони з бабусею на другому поверсі, вона , піднімаючись, встигла двічі перечепитися, зачепитися парасолькою за перила, а наостанок - ще й мало не збила з ніг бабу Марію, що й без того насилу шкутильгала, спираючись на палицю.
   В квартиру Елька влетіла, мов ошпарена, та ще й з таким гуркотом, що налякала бабусю, яка подумала, що в квартиру вдерлися злодії і вибігла до Ельки з віником.
−    Елька! Це ти?! Що таке? Що сталося?! – допитувалася бабуся.
−    Та… нічого… - відсапуючись відказала Елька.
−    Як це нічого?! Подивися на себе!
−    Ой… та, то я… собаки злякалася…
−    Собаки?Ти що?! Хіба ти не знаєш, що собак не можна боятися? Вони ж не страшні! Вони ж такі чудові!
−    Дуже чудові! – іронічно погодилась Елька.
−    Звичайно! – не вгавала бабуся. – Буває, звісно, й таке, що собака може напасти на людину, але то буває рідко. Окрім того, людина на людину нападає частіше. Отож, не переймайся. Краще пригости її чимось смачненьким.
−    Вже пригостила, -- пробурчала Елька, роздягаючись.
−    Дуже добре, -- відповіла бабуся з кухні, торохкаючи каструлями.
    Бабуся  в Ельки була ветеринаром і любила всіх тварин, без винятку.   А особливо, котів. Її ранок починався з того, що вона, за будь-якої погоди, бігала навколо будинку з тарілками й голосно кицькала. Її знали всі коти із сусідніх будинків. Коли бабуся йшла кудись у своїх справах, всі коти, задерши хвости,проводжали її за ворота, аж до дороги. А коли вона поверталася з магазину, то рідко було таке, що все накуплене доносила додому. Одного разу, було й таке, що по-трішки, по-трішки, та й згодувала котикам всю ковбасу. Довелося йти в магазин знову. Перед сном вона також бігала по двору з їжею, у пошуках голодного кота. І засинала лише тоді, коли всі коти, яких вона знала, були нагодовані. 
    Удома в них також жила кішка Пума, яку бабуся підібрала на зупинці, врятувавши від холоду й голоду.
    Пумка, як її називала Елька, була дуже гарненькою: невеличка, пухнастенька, зі світло-сіренькою шубкою і зеленими допитливими очима. Вона дуже любила бабусю і всюди бігала хвостиком за нею, висловлюючи, таким чином, вдячність за порятунок. Бабуся з Елькою її дуже любили і пестили, як могли. Ось, і зараз, обідаючи, Елька пригощала свою улюбленицю смачненьким. Поруч з Пумкою Елька швидко заспокоїлась від переляку. Вона гладила кішку по голові і поступово забувала про свої пригоди в школі. Кішка, витягнувши шию, задоволено мурчала, немов казала: «Погладь ще. Ось тут, за вушком, будь ласка. І іще трошки.»
   За вікном пролетіла пташка  і Пумка стрибнула на підвіконня. 
−    Що там? – спитала Елька і підійшла до вікна. – Ой! – скрикнула вона і завмерла.
За вікном, на лавці, зручно вмостившись, спав Вовкодав.
−    Не дивися. То волохате страхіття! – сказала Елька і забрала кішку з підвіконня. – а то ще злякаєшся, і будеш такою, як я, -  додала вона  і погладила Пумку по голові.
Вовкодав просидів у їхньому дворі до самого вечора. Елька тихенько підходила до вікна і спостерігала за ним.  Він сидів на тому ж місці і нікуди не йшов. Надворі стемніло і Ельці вже не було видно, є він там, чи нема.
Вранці Елька прокинулася від того, що бабуся грюкнула дверима.
−    Побігла годувати котів, -- подумала Елька, вмощуючись клубочком під ковдрою. Вона лежала і слухала, як бабуся зазивала котів на сніданок.
−    Киць-киць-киць! – вигукувала вона. – їжте мої гарненькі, мої пухнастенькі! Яка смачна кашка! – примовляла бабуся немов до дітей. – От , молодець, Ласочко! А ти, Сніжко, не бешкетуй! – розмовляла з котами бабуся.
Кватирка в Ельки була відчинена і вона з посмішкою підслуховувала бабусину розмову з котами. 
Знову грюкнули вхідні двері. Бабуся примчала з двору і подалася на кухню. Тепер, з чистою совістю,вона могла зайнятися своїми домашніми справами.
Елька лежала, в очікуванні того, що бабуся зараз прийде її будити. І, як тільки Елька про це подумала, відчинилися двері і з’явилася бабуся.
−    Елько! Прокидайся! Пора! Раз-два! – скомандувала вона і зникла, ніби й не було.
Елька потягнулася.
−    Шановна пані, Ельвіро! Ваший сніданок вже готовий! – пожартувала бабуся, пробігаючи коридором.
Елька сіла на ліжку, закутавшись в ковдру.
−    Так! Що це таке сидить? – спитала бабуся, забігши в кімнату з глечиком, щоб полити квіти. – Можливо, Вам , шановна пані Ельвіро, принести сніданок прямо в ліжко, або люб’язно його попросити, щоб він прийшов сюди сам? – продовжувала жартувати бабуся.
Елька сиділа під ковдрою і посміхалася.
Раптом, під ковдру, непомітно , пролізла котяча лапка і схопила Ельку за ногу.
−    Ой! – закричала Елька, - Ти що?! 
−    От, хто тебе підніме! - зраділа бабуся, і вийшла з кімнати, Пумка, звісно ж, побігла за нею.
Елька потягнулася ще раз і зістрибнула з ліжка.
Задзвонив телефон.
−    Ало!
−    Привіт! – почула Елька Зойчин голос.
−    Я сьогодні в школу не піду. Захворіла. – повідомила Зойка.
−    А що з тобою?
−    Горло, - коротко відповіла Зойка.
−    Жаль. Ну, добре, видужуй! – побажала Елька подрузі і попленталась на кухню снідати.
   Вона пила чай і сумувала. «Ото ще та Зойка! Взяла й захворіла. Хто тепер буде захищати мене від Вовкодава?» - думала вона.
−    Снідаєш? Чудово! – сказала бабуся, забігши на кухню і вкинувши щось у каструлю.
−    Снідаю, - відповіла Елька.
Допивши чай, вона пішла одягатися.
−    Бабусю, де мій рожевий светр? – спитала Елька, зазирнувши до бабусі в кімнату.
−    Вісім…, дев’ять… -- рахувала бабуся.
Вона саме робила зарядку і одягла навушники, щоб було веселіше. І, тому не чула, що питала її Елька.
−    Одинадцять…
−    Де мій рожевий светр? – знову спитала Елька.
−    Що таке? Закипіло? …дванадцять… Зніми кришку… Тринадцять… Я зараз прийду… Чотирнадцять…
Елька махнула рукою й пішла в свою кімнату. Светр лежав на ліжку, рівнесенько складений.
−    Це ще мені ця бабуся, - усміхнулася Елька.
Вона одягнулася й сказала:
−    Бабусю! Я вже йду!
−    Чекай! – вибігла з кухні бабуся, а за нею й Пумка.
−    Де Зойка?
−    Вона не йде. Захворіла.
−    Ой! Що з нею? — затурбувалася бабуся.
−    Горло.
−    Так! Я тобі казала – не пий холодного!
−    В Зойки горло! Не в мене, бабусю! – відповіла Елька одягаючи рюкзак.
−    Надворі ходи з закритим ротом! Бо залетить холодний вітер!— повчала бабуся.
−    Ну, ти вже, як скажеш!— засміялася Елька і вийшла з квартири.
−    Тікай від усіх, хто кашляє!— навздогін закричала бабуся.
Елька вийшла з під’їзду. Вона зупинилася й обдивилася все довкола. Вовкодава ніде не було. Натомість, всюди, куди не глянь, сиділи коти й вмивались після смачного бабусиного сніданку. Елька присіла й погладила одного з них. Аж раптом, хтось штовхнув її в бік. Миттю в Ельки пролетіла думка: Вовкодав! Навіть, не глянувши, хто ж то, вона кинулась навтьоки, але зачепилася за камінець і впала, обдерши руку, розбивши коліно, і лише потім, перелякано озирнувшись, побачила, що то був дуже милий і маленький песик.
Він дружелюбно помахував хвостиком і зніяковіло поглядав на Ельку, не розуміючи , чого вона втекла від нього.
Елька встала й, шкутильгаючи, попленталась до школи.
«Чудовий ранок!» - думала вона дорогою. - І це день ще лише почався!»
На щастя, день у школі пройшов спокійно, лише коліно боліло й рука. А так, все було добре. І коли уроки закінчились, Елька з гарним настроєм пішла додому. Але тут її чекав сюрприз.
Біля під’їзду сидів Вовкодав. Побачивши Ельку, він встав і повів вухами.
Але й тут їй пощастило: з під’їзду саме вийшов їхній сусід і прогнав Вовкодава, кинувши в нього камінь.
Елька зайшла в під’їзд, але вдячності до сусіда, за свій порятунок чомусь не відчула. І це здалося їй дивним. Але довго дивуватися їй не довелося. Бо бабуся, побачивши її обдерту долоню й розбите коліно, схопилася за серце і потягнула Ельку зализувати рани.

 

4. СОН

Настав вечір. Елька зробила уроки, послухала музику. Хотіла пограти на фортепіано, але боліла рука. Потім зателефонувала Зойка і вони майже годину говорили  про щось своє дівчаче й дуже секретне.
−    А як оте? – вкінці розмови спитала Зойка.
−    Яке оте? – не зрозуміла Елька.
−    Воно,  – пояснила Зойка.
−    Ой, краще не питай. Воно переслідує мене. В нього якась манія. Ніби не може без мене жити. Не знаю вже як його й спекатися.
−    Тепер і в школу не можна спокійно пройти,-- підтримала її Зойка.
−    І не кажи. Я вже така нажахана, що тільки що , біжу, куди очі бачать, -- відповіла Елька, згадавши вранішню пригоду.
−    Ех! – розуміючи, зітхнула Зойка.
−    Ну, добре! Ти лікуйся, бо вдвох все-таки не так страшно!
−    Стараюся.
−    Бувай!
−    Бувай! – закінчили розмову дівчата.
«Даремно Зойка згадала про Вовкодава, - думала Елька. Тепер буду думати про нього.»  Вона переодяглася в теплу піжаму, розчесала своє довге русяве волосся і подивилася у вікно.
−    Ніби немає, -- задоволено мовила Елька.
−    Бабусю, на добраніч! Я пішла спати! – сказала Елька  і заглянула в бабусину кімнату. Але, через мить вилетіла звідти, мов шалена.
−    Люди! Спасіть! – і зачинилася в своїй кімнаті.
−    Елько! Ну, що ти! – побігла за нею бабуся,-- Ну, це ж просто морквяна маска з додаванням оливкової олії.
−    Я ніяк не звикну до твоїх масок, бабусю…-- озвалася з-під ковдри Елька.
−    Ну, й даремно! Ти ж знаєш, я часто роблю маски. А ця, на диво, чудодійна!— говорила бабуся, розминаючи спину. — Так  що не бійся!
Вона глянула на годинник.
−    О! Пора змивати!— і як ні в чому не бувало, подалася у ванну.
−    На добраніч! Приємних сновидінь!— побажала вона з коридору.
−    Заснеш тут тепер!— промовила Елька, визирнувши з-під ковдри. – Що ж це таке? То Вовкодав мене лякає, а тепер, ще й бабуся. Після такого можуть лише жахіття снитися, -- думала вона.
   Так, розмірковуючи, Елька поволі заснула. І наснився їй чудернацький сон. Ніби йде вона собі по вулиці, нікого не чіпає. Раптом підбігає до неї чудовий милий песик. Білий-білий, пухнастий. Смішно висолопивши язика, лащиться до Ельки.  Вона присіла, щоб погладити його. І раптом, її пронизує думка, що це не просто песик, а перевтілений Вовкодав. Він навмисно прикинувся таким гарненьким, щоб ввести її в оману.
   Елька вирішує втекти від нього, але песик наполегливо переслідує її. Елька кричить: «Допоможіть! За мною женеться Вовкодав!» і раптом помічає, що перехожі сміються над нею, не розуміючи, чому вона втікає від такого милого песика. Хтось їй сказав: «Дівчинко! Не бійся! Це дуже гарний песик!»
«НІ! НІ! – кричить Елька. – Це Вовкодав! Люди! Рятуйте!»
Потім, зрозумівши, що ніхто їй не допоможе, вона вирішила залізти на дерево.
«Слава Богу, що собаки не вміють лазити по деревах!» - думає вона, збираючись по стовбуру.
Ось вона залізла на велику гілку. Але, коли поглянула вниз, то мало не обімліла: по стовбуру швидко видряпувався чудовий маленький песик. Елька збиралася все вище по стовбуру, але песик невтомно слідував за нею.
Елька залізла на самісіньку верхівку, а песик тут, як тут!
Їй здалося, що ще мить і він вкусить її. І вона почала щосили молотити ногами, щоб відігнати його. Вона так старалася, що упала з ліжка й прокинулася.
Посеред ночі вона сиділа на підлозі й не могла нічого втямити.
Потім  зрозумівши, що це їй наснилося, залізла в ліжко й з головою сховалася під ковдру.
Вранці вона прокинулася від знайомого: «киць-киць-киць»!
Вона встала й подивилася у вікно. Йшов дощ і бабуся зібрала під своєю парасолькою всю котячу компанію. Елька усміхнулася і враз згадала про свій сон.
Лишенько! Це ж він тепер і уві сні її переслідує! Мабуть, він ніколи не дасть їй спокою, цей Вовкодав!
Грюкнули двері і бабуся залопотіла в коридорі.
−    Елько! Прокидайся! – закричала вона. – О! Ти вже встала! Молодець! Іди снідати.
−    Чекай! Бабусю, а що робити, якщо сон поганий наснився?
−    Забути, -- коротко відказала бабуся, наливаючи чай.
−    Ні, що робити, щоб він не збувся?
−    Проказати його у відчинене вікно, - порадила бабуся. – Обов’язково тричі, - додала вона.
−    І не збудеться? – з надією спитала Елька.
−    І не збудеться, - впевнено відказала бабуся.
Елька зраділа й побігла в свою кімнату.
−    Чудово! – сказала вона, відчиняючи кватирку.
У кімнату забігла Пумка і з цікавістю позирала на Ельку, колита залізла на стільчик і просунула голову в кватирку.
−    Мені наснився Вовкодав! – щосили закричала вона.
−    Мені наснився Вовкодав! – ще голосніше заволала вона, не помітивши, як унизу зупинився двірник і слухав, чого це вона так репетує з самого ранку.
Потім вона вирішила, що для такого жахливого сну, відчиненої кватирки замало, він може просто весь не вивітритись, і відчинила вікно.
−    Мені наснився Вовкодав! – знову закричала вона, чим неабияк налякала двірника, який з переляку впустив свою мітлу в калюжу.
−    Ось так краще! – задоволено сказала Елька і тільки хотіла зачинити вікно, як сильний порв вітру підхопив її реферат, що лежав на підвіконні, закружляв його в повітрі, і обережно поклав якраз посередині невеличкої калюжі.
−    Ой-ой-ой! – зарепетувала Елька. – Ловіть його! Люди! – закричала вона, висунувшись з вікна.
Двірник подумав, що це про нього й кинувся навтьоки, покинувши мітлу.
−    Бабусю! Мій реферат полетів! – одягаючи чобітки, закричала Елька.
−    Як полетів?! Куди? – не зрозуміла бабуся.
−    З вікна вилетів, як я вивітрювала сон!
Елька збігла по сходах і вискочила на вулицю.
Реферат лежав собі у калюжі, ворушачи намоклими сторінками.
−    Мій реферат! Що ж тепер робити?! – в розпачі питала саму себе Елька. – І це все він – Вовкодав! Це все через нього! Всі мої неприємності через нього! – думала вона, піднімаючись по сходах.
Реферат був зіпсований. У такому вигляді його не можна було давати вчителеві.
Елька засмучено попила чай, одяглася, і терпляче вислухавши бабусині настанови, пішла до школи. Підійшовши до дороги, вона зупинилася, чекаючи коли його величність Світлофор люб’язно дозволить їй перейти дорогу. І побачила, що такого ж дозволу чекає її давній знайомий Вовкодав!
Отже, він всю дорогу йшов за нею, а вона, навіть не підозрювала про це!
І без того, поганий настрій в Ельки ще погіршився. Вона перейшла дорогу і Вовкодав перейшов разом з нею. Елька помітила, що він іде лише за нею і більше ні на кого не звертає уваги.
−    Що ж це за напасть така?!  - мало не плакала вона.
До того ж ще й погода не додавала веселості. Йшов дощ, а вітер був такий сильний, що Елька насилу втримувала парасольку. А на розі вулиці її та закрутило вітром, що їй здалося, ще мить, і вона злетить вгору, наче Мері Попінс. 
−    Не смій мене здувати! Я наказую тобі! – закричала крізь вітер Елька. 
Добре, що школа була недалеко, і вона перестрибуючи калюжі,сяк-так, добралася таки до школи, час від часу з острахом озираючись на свого супроводжувача.
−    Елько! Почекай!— почулося позаду.
А, так це ж Сашко!
−    Що? – сердито спитала Елька.
−    Та я хотів спитати… Чи можна, доки Зойка хворіє, я до тебе пересяду? – несміливо запитав він, знаючи Ельчин характер.
−    Можна! — люб’язно дозволила вона.
−    О! прекрасно! – зрадів Сашко, навіть не чекаючи такої удачі.
−    А скільки Зойка ще хворітиме?
−    Звідки я знаю? Я що, лікар?!
−    Ну, ти передай їй, хай не поспішає видужувати, хай собі лікується потихеньку.
Елька гнівно зиркнула на Сашка.
−    Та… я просто…Я мав на увазі, що горло – це ж серйозно. Тут поспішати не треба.
−    Так і передам!
Сашко переніс свої книжки й зошити до Ельки на парту й перевісив рюкзак,   а  потім і  сам всівся  біля неї з задоволеним виглядом. 
−    А знаєш, кого я бачив сьогодні вранці? – на свою голову спитав він.
−    Кого? – зацікавилась Елька.
−    Вовкодава!
−    Що?! – аж підскочила Елька.
−    Во..в…кода…..ва… - перелякано пробурмотів Сашко.
−    ЩО?!
Сашко підхопився й прожогом вискочив з класу.
−    Ще раз хоч, що-небудь скажеш мені про нього, я не знаю, що тобі зроблю! – репетувала Елька, смикаючи Сашка за чуба, якого догнала в коридорі.
−    Добре! Не буду!!! – пообіцяв Сашко.
Коли вони захекані й червоні забігли в клас, вже йшов урок. Ніна Василівна саме збирала реферати.
−    Елько, де твій реферат? - запитала вчителька.
−    Немає, -- опустивши, очі відповіла Елька.
−    Сідай. Одиниця.
−    Ні! Ні! Я написала!
−    То де ж він?
−    Я не можу Вам його дати!
−    Чому?
−    Тому, що… він…вилетів  у вікно.
Всі засміялися.
−    Знаєш, Елько, краще б ти просто взяла і сказала: я не написала. Це було б чесно і правильно. Недобре обманювати!
−    Але я не обманюю! Я дійсно написала його!—в розпачі закричала Елька.
−    Все з тобою зрозуміло! Сідай. Одиниця. Сашко, де твій реферат?
Сашко затулив свій реферат підручником і сказав:
−    Я не написав.
−    Принаймні чесно. Й без вигадок, - сказала Ніна Василівна й поглянула на Ельку.
−    Чому ти не здав реферат? – на перерві спитала Сашка Елька.
−    Бо я … я – запнувся Сашко. – Як я міг здати, коли в тебе немає!?
−    Але він у мене є!
−    То чому ж ти його не здала?
−    Бо він упав у калюжу!
−    То ти б так і сказала!
−    Якщо мені не повірили, що він вилетів у вікно, то чому мали повірити, що він впав у калюжу?!
Сашко стояв мовчки. Елька теж замовкла. Їй стало соромно, що так повелася з Сашком.
−    Ти вибач, що я тебе побила! – сказала вона.
−    Та…
−    І одиницю через мене отримав! — продовжила Елька.
−    Та! Подумаєш, одиниця! Однією більше, однією менше!... а те, що ти на мене накинулася, то я сам винен! Я ж знаю, як ти ставишся до нього…
−    Він мені проходу не дає! – пожалілася Елька.— Я так боюся його!
−    А хочеш, підемо додому разом? Нам же по дорозі. Ми ж в одному дворі живемо.
−    Разом?
−    Так.
−    Давай! – зраділа Елька. —А ти не боїшся його?
−    Я?
−    Так.
−    Ну, як би тобі сказати…Та, що там боятися? Собака, та й годі! Він же собака, а я—людина! – мудро відповів Сашко.
Елька аж рота відкрила від такого глибокого мислення.
Одним словом, після останнього уроку, вони вийшли зі школи й пішли додому удвох... Вірніше, утрьох…

 

5. САМОНАВІЮВАННЯ

Прийшла зима і випав перший сніг. Зойка видужала і тепер, вони вдвох з Елькою ходили до школи. Інколи їх супроводжував і Сашко. Ну, і звісно ж Вовкодав. 
Тепер Ельці було легше: Вовкодав залишав на снігу свої сліди. І вона знала, що він десь тут, поруч. Вона вже так добре вивчила його сліди, що могла відрізнити від будь – чиїх інших.
Зате Зойка, зрозумівши, що Вовкодав переслідує лише Ельку, посміливішала.
−    Тобі треба почати ставитися до нього по-іншому, -- повчала вона Ельку, яка вчепилася обома руками за Зойчину руку, і перелякано позирала на Вовкодава, який йшов слідом.
−    Як це по-іншому?
−    Ну, якось подивитися на це з іншого боку, -- порадила Зойка.
−    З якого?
−    Ну, наприклад,що нічого такого в цьому немає. Не зважай на нього , тай усе!
−    Не зважай?!— аж розсердилась Елька. — Як я можу не зважати?! Чому він ходит саме за мною?! – в розпачі закричала Елька.
−    Ну,…не знаю… О! може він в тебе закохався?! – засміялася Зойка.
−    Дуже смішно! – ще більше розсердилася Елька на подругу.
−    Ну, добре, добре! Не сердься! Я пожартувала!
Елька йшла, надувши щоки і помалу дріботіла ногами, боячись послизнутися.
−    Слухай! Я знаю, що тобі треба! – раптом скрикнула Зойка.
−    Що?
−    Не скажу, доки не перестанеш сердитись!
−    Вже перестала.
−    Тоді посміхнись!
−    Мені якось не до сміху, коли за мною йде воно, - сказала Елька, озираючись на Вовкодава.
−    Ну, все ж таки, постарайся!— наполягала Зойка.
Елька, пересиливши себе, посміхнулася.
−    Ось так добре! – похвалила її Зойка. – Так ось, що тобі треба! – інтригувала вона.
−    Та кажи вже! – нетерпляче вигукнула Елька.
−    Тобі треба техніка самонавіювання!
−    Як це?
−    Ну, це коли ти сама собі повинна навіяти,що все чудово! – впевнено сказала Зойка.
−    Як я сама собі навію? – недовірливо спитала Елька.
−    Ну, ось, наприклад. Ти кажеш: як чудово, що за мною йде Вовкодав! Він такий прекрасний!
−    Ти, що знущаєшся з мене?! – мало не плачучи скрикнула Елька.
−    Та ні! Я серйозно! Тобі дійсно це допоможе! Я впевнена! Ти ж не знаєш, скільки він ще за тобою ходитиме? Може ще десять років! Ти ж не можеш весь цей час ходити з таким виглядом по вулиці?!
−    Може ти й права, - задумалась Елька.
І на мить вона уявила, як колись буде старою бабусею, а за нею так само, як і зараз, буде плентатись посивілий  Вовкодав. Така перспектива її зовсім не розвеселила.
−    Може треба послухати Зойку. Самонавіювання! Це ж треба придумати! – говорила сама до себе Елька, піднімаючись по сходах.
−    Привіт, бабусю!
−    Привіт, внучко! Подивися, який браслетик  я сплела тобі з бісеру! Правда ж гарно?— похвалилася бабуся.
−    Ой! Дуже гарно, бабусю! Якраз підійде до моєї блакитної блузи! Дякую! – зраділа Елька і поцілувала бабусю в щоку.
−    Чудово! Мий тепер руки і йди обідати. Як справи в школі?
−    Все чудово! – відказала Елька, згадавши Зойчині настанови.
−    Ну, й добре! Йди швиденько, не барися! Тобі ще сьогодні в музичну. Не забула?
−    Не забула, бабусю, - відповіла з ванни Елька.
Вона пообідала, зробила домашнє завдання і поглянула у вікно.
Надворі було все біле-біле від снігу, який ні в кого не питаючи дозволу,падав собі, куди заманеться: на дерева, доріжки, дахи будинків, підвіконня і перехожих. Сніжинки падали, плавно кружляючи, наче танцювали. Одне лише псувало картину: Вовкодав, який сидів під вікном у Ельки, незважаючи на те, що його замітало снігом і він ризикував перетворитися на сніговика.
Елька зітхнула і пішла одягатися.
−    Бабусю! Я вже йду! – погукала вона.
Бабуся вибігла до неї з гімнастичною палицею.
−    Ти теплий светр одягла?
−    Теплий.
−    Обов’язково шарф і рукавички! – додала бабуся.
Елька мовчки одягалася, і, як завжди , слухала настанови бабусі.
−    Щоб не послизнутися, не маршируй, дріботи помалу, не тримай руки в кишені і йди мовчки.
−    Звісно ж мовчки, я ж одна йду!
−    Хоч одна, чи не одна, йди мовчки, щоб сніг у рота не залетів! – повчала бабуся.
Елька засміялася і вийшла з квартири.
−    І подивися, чи немає десь там Ромашки, а то я її сьогодні щось не бачила! – попросила навздогін бабуся.
−    Добре! – пообіцяла Елька і вийшла на вулицю.
Вовкодава не було, і вона полегшено зітхнула.
−    Мабуть, змерз. Пішов грітися, -- подумала Елька.
І раптом, вона помітила сліди, що вели від під’їзду за ріг будинку. Вона зацікавилась. Так, це були сліди Вовкодава, бо тільки в нього могли бути такі величезні лапи.
Набравшись сміливості, Елька вирішила пройтися по його слідах . А що? Не тільки ж йому за нею стежити!
Сліди привели її до гаражів за будинком. Зазирнувши за крайній гараж, Елька оторопіла: у великій коробці спав Вовкодав, а з-під його могутньої лапи, ледь виглядала руда котяча мордочка.
−    Це ж Ромашка! – скрикнула Елька.
Вовкодав відкрив очі і подивився на неї.
−    Що ти зробив з нею?!  - злякалася Елька.
Та Ромашка задоволено потягнулася і ще більше закуталась в теплу шерсть Вовкодава. 
Елька, задкуючи, відійшла від місця, де спали Вовкодав  з Ромашкою, і нічого не розуміючи, пішла до музичної школи.
−    Може, це не Вовкодав? Може я не роздивилась, адже було темно, - не вірила сама собі Елька.
За звичкою, вона озирнулася. Вовкодава не було.
−    Значить, таки він. Вовкодав грів Ромашку?! Хіба таке може бути?— розмірковувала дорогою Елька.
На уроці їй не гралося. Плутались ноти, пальці не слухались, губились клавіші.
−    Ти сьогодні зовсім не уважна і не готова до уроку, - зробила їй зауваження вчителька по фортепіано Марина Михайлівна.
Елька й сама це розуміла, та вдіяти нічого не могла. Перед очима в неї й досі стояла картина, як Вовкодав з Ромашкою, притулившись один до одного, сплять, наче давні друзі.
Елька вийшла з музичної школи і аж підстрибнула: біля самісіньких дверей, як ні в чому не бувало, сидів Вовкодав. Побачивши Ельку, він стрепенувся й повів вухами.
−    Знову починається, - засмутилася Елька. — Коли ти вже від мене відчепишся?!
−    Р-р-р! – загарчав Вовкодав.
−    Ой! – злякалася Елька і вирішила більше не розмовляти з ним.
−    Недарма бабуся радила  мені йти мовчки!— подумала вона.
І враз згадала настанови Зойки. Техніка самонавіювання! Позитивне мислення! 
−    Треба спробувати! – подумала Елька і почала дорогою говорити сама до себе:
−    Який чудовий вечір! Як я граціозно сковзаю на льоду! Як вишукано падає сніг мені на голову! Як мені тепло й затишно! Ой! – закричала Елька й ,послизнувшись, упала.
−    Як добре, що я впала!— сказала вона, піднімаючись, --Як давно я вже не падала! Не кожному так щастить – впасти взимку!
Вовкодав почув, що Елька розмовляє. І собі знову загарчав:
−    Р-р-р!
−    Ой! Ой! Ой! Як я люблю, коли за мною йде Вовкодав!— тихенько почала шепотіти Елька.
−    Які в нього гарні вуха й вишуканий хвіст! Як чудово, що він іде саме за мною, а не за кимось іншим!...і як добре, що я вже вдома! – додала вона, заскочивши в під’їзд.
−    Ой! Елечко! – заторохтіла бабуся, відкриваючи двері. — Я спекла для тебе яблучний пиріг. Але в той час, коли він пікся, до мене саме подзвонила Ганна Олексіївна, ну ти її знаєш. Так от, я з нею так заговорилася, що пиріг дещо підгорів,- сказала, виправдовуючись, бабуся.
−    Так, це ж чудово!— вигукнула Елька.
−    Що чудово?— не зрозуміла бабуся.
−    Що пиріг підгорів! Що може бути смачніше підгорілого пирога?! — заявила Елька, миючи руки.
−    Ти серйозно? — з подивом спитала бабуся.
−    Ще й як! — сказала Елька, і взяла собі найбільший шматок пирога.
−    Ой! Яка рада! А то я думала, що ти засмутишся! – зраділа бабуся.
−    Ще чого?
−    А як справи в музичній?
−    О! прекрасно! Я сьогодні чудово грала! – відповіла Елька.
−    Ну, й добре! Піду. Серіал вже почався! – сказала бабуся й побігла в свою кімнату.
   Елька повечеряла, помила посуд, потім зібрала книжки й зошити до школи, і побажавши  бабусі «На добраніч!», переодяглася і пірнула під ковдру.
−    Ой! Я ж забула сказати бабусі про Ромашку!
Вона встала й пішла в бабусину кімнату.
−    Я бачила Ромашку! – сказала вона.
Але, бабуся, дивлячись серіал, заснула й задоволено сопіла, ворушачи губами.
Елька посміхнулася й вимкнула телевізор.
Вона повернулася до себе в кімнату й стрибнула в ліжко.
Вже дрімаючи, вона говорила сама з собою:
−    Як добре, що Вовкодав зігрів Ромашку! Який чудовий пес! — прошепотіла, засинаючи , вона.

 

6. ВЕЧОРНИЦІ

Вранці Елька прокинулась і подумала: «Як добре, що сьогодні вихідний! І не треба нікуди спішити. І Вовкодав хай сидить собі під вікном, хоч лусне!»
Вона ще трохи поніжилась в ліжку, а потім одяглася і пішла на кухню.
Бабуся саме смажила млинчики, підкидаючи їх зі сковорідки вгору, наче жонглерка.
Пумка сиділа на підвіконні й спостерігала , як бабусині млинці літають по кухні, мов горобці за вікном.
−    Як ти так умієш? – спитала Елька.
−    Отак! – похвалилася бабуся. — Хочеш, і тебе навчу?
−    Хочу!
Бабуся почала хвацько  підкидати млинці, показуючи Ельці, як саме треба це робити.
−    На, спробуй! — запропонувала  вона.
Елька підкинула сковороду з млинцем вгору. Але, трохи перестаралася і млинець повис на люстрі.
−    Ой! Ну, що ти робиш?! – зарепетувала бабуся.
   Елька сміялася, аж за живіт схопилася, коли бабуся залізла на стільчик і знімала млинець з люстри.
−    Ой! Не можу! – заливалася сміхом Елька.
Пумка сиділа й спостерігала  за всім з подивом, наче думала: «Що тільки не понавигадують ці люди, щоб порозважатися. Наче не краще було б просто посидіти на підвіконні й почухатися за вушком? Або побігати за клубком ниток?»
Бабуся, нарешті привела люстру в належний вигляд і сама досмажила млинці.
Елька вмочувала млинець в варення і не могла стримати посмішку.
Задзвонив телефон.
−    Привіт! – почувся голос Зойки.
−    Привіт! — відповіла, сміючись Елька.
−    Чого ти смієшся? Ти, взагалі пам’ятаєш, що завтра - Андрія?
−    Ой! Зовсім забула!
−    Як це забула?  Ми ж з тобою домовлялися, що  влаштуємо вечорниці! – розсердилась Зойка.
−    Та, добре, добре! Влаштуємо! – заспокоїла Елька подругу.
−    Я от, тільки не знаю, як ворожити будемо?
−    Та! Не переймайся! Я спитаю в бабусі. Вона знає.
−    Чудово!
−    Приходь ввечері.
−    Обов’язково!
Елька  поснідала й пішла до бабусі.
−    Дякую! Такі смачні млинці! – сказала вона, сміючись.
−    На здоров’я! – відказала бабуся.
−    Бабусю! Ми сьогодні із Зойкою збираємось ворожити. Завтра ж Андрія. 
−    То й ворожіть собі, - відказала бабуся.
−    Тільки ми не знаємо як. Може підкажеш якісь ворожіння?
−    А чого ж? Ось, наприклад, можна під ліжко поставити чашку з водою, покласти на неї соломинку, наче місточок, і промовити: «Миленький прийди, через місточок переведи» . І насниться тобі твій суджений.
−    А ще як можна?
−    О! – згадала бабуся. — Можна взяти маленькі клаптики паперу, на кожному написати хлопчаче ім’я і покласти в конверт. Конверт сховати під подушку. А вранці, прокинувшись,дістати один папірець, і чиє ім’я там буде написане,то і суджений твій!
−    О! як цікаво!
−    А ще можна спекти млинця, - сказала бабуся і багатозначно поглянула на Ельку.
−    Млинця?
−    Так. Тільки обов’язково солоного. З’їсти половину, а іншу половину покласти під подушку – для жениха.
−    І насниться?
−    А де ж він дінеться? Звісно ж насниться!
−    А підкидати догори млинця треба? – сміючись спитала Елька.
−    Ні! Бо не кожен наречений захоче смакувати млинцем з люстри! – вдавано сердито відповіла бабуся.
Настав вечір і до Ельки прийшла Зойка.
−    Значить так. Будемо пекти млинці, - по-діловому сказала Елька.
−    Млинці?
−    Так. Береш, печеш млинець. Половину з’їдаєш, а іншу кладеш під подушку. І той, хто з’їсть її, цю половину, буде твоїм нареченим! Класно?
−    Класно! – погодилась Зойка.
   І дівчата взялися за роботу: замісили трішки тіста й поставили сковорідку на вогонь.
−    Може й мені з вами поворожити? – пожартувала бабуся.
Дівчата засміялися.
−    Ну, добре, не буду вам заважати. Тільки нічого не пошкодьте! А ти, Елько, не підкидай сковорідку! – додала вона з коридору.
−    А ти, що сковорідками кидаєшся?  – спитала Зойка.
−    Буває! – весело відповіла Елька.
−    Ой! Дивись, щоб не пригоріли! – закричала Зойка.
−    Я думаю, що вони вже підсмажилися, – сказала Елька.
−     Ну, то знімай їх! А то ще згорять! – порадила Зойка.
−    Так! Зараз охолонуть, і будемо їсти.
−    Угу! – відповіла Зойка, облизуючись.
   Млинці виявилися дуже солоними, і дівчата насилу з’їли по половині, запиваючи водою, радіючи, що іншу половину доведеться з’їсти їхнім судженим.
−    Ну, все! Мені пора! – сказала, встаючи Зойка. – Понесу свого млинчика додому.
−    Я тебе проведу! – запропонувала Елька.
Дівчата одягнулися й вийшли на вулицю.
−    Подивися, чи є воно? – попросила Елька.
Зойка вистромила голову з дверей, вдихаючи морозне повітря.
−    Нема!
   Надворі було так гарно! Легкий морозець скрипів під ногами, тихо танцювали сніжинки і дівчата вирішили ще постояти і подихати свіжим повітрям.
−    А кого ти хочеш побачити уві сні? – загадково спитала Зойка.
−    Не знаю, – відвернулася Елька.
−    Як це не знаєш?
−    Отак, не знаю. Хто насниться, той і насниться.
−    А я знаю, хто – Сашко!
−    Ще чого?! – розсердилась Елька. — Краще скажи, кому ти несеш свій млинець?
−    О! – підняла догори очі Зойка. – Васильку!
−    Якому це? Отому, що з дев’ятого класу?!
−    Угу… -- замріяно зітхнула Зойка.
−    Так він же телепень! – здивувалася Елька.
−    Та ти нічого не розумієш в хлопцях! – обурилась Зойка.
−    Хі-хі-хі! – засміялася Елька.
−    Чого тобі все смішно?! Ти не уявляєш, який він класний! Він такий крутий! – захоплено почала розказувати Зойка.
Вона так захопилася і так  розмахувала рукам, що не помітила, як до неї підкрався рудий кіт Васько, і влучивши потрібний момент, вихопив із Зойчиних рук млинця й кинувся навтьоки.
Він це зробив так спритно, що Зойка не одразу зрозуміла, чому Ельці знову стало так весело.
−    Млинець!... Лови його!...— не могла від сміху сказати Елька.
−    Кого? – не втямила Зойка.
−    Васько… млинець… поцупив! – сказала, сміючись Елька і показала рукою, куди дременув Васько.
Зойка схопилася за голову і кинулася наздоганяти кота.
Елька від сміху ледве трималася на ногах.
Згодом повз неї прожогом пронісся Васько, тримаючи в зубах млинець. За ним мчала Зойка. Вона розмахувала руками й кричала:
−    Стій! Зупинись негайно! Як  тобі не соромно?!
Але коту було зовсім не соромно. Він, пригнувши вуха, мчав, мов навіжений, втікаючи від Зойки.
Згодом вона втомилася й розпатлана повернулася до Ельки, яка вже не знала, за що їй триматися від сміху.
−    Поцупив-таки! – відхекуючись промовила Зойка.
−    Оце пригода! Чудові вечорниці! – заспокоюючись, сказала Елька.
−    Дуже чудові! Як я тепер ворожити буду?! Я ж так хотіла! – мало не плакала Зойка.
−    Ой, не знаю! Слухай! Я згадала! Є ще один спосіб. І пекти нічого не треба!
−    Який? – зацікавилась Зойка.
−    Береш маленькі папірці і пишеш на кожному ім’я хлопця. Кладеш їх під подушку. А вранці, не підглядаючи, витягуєш один і дивишся чиє там ім’я.
−    Класно! – зраділа Зойка.
−     Ну, от. А ти переживала! Тільки, дивись, не напиши «Василько» на всіх папірцях! – засміялася  Елька.
−    А от візьму й напишу!— засміялася у відповідь Зойка.
Дівчата помахали одна одній «до побачення!» і порозходилися додому.
Настала ніч і Елька, стрибнувши під ковдру, почала розмірковувати:
−    Цікаво, хто ж таки мені насниться? Головне, не забути  сон, бо тоді буде дуже образливо. Недарма ж я їла той млинець.
Потім вона згадала, як Зойка ганялася за котом, і сон у неї, як рукою зняло. Лежала й сміялася. Годинник показував о пів на дванадцяту, а Елька все ще не спала. А завтра ж у школу!
−    Треба якось нагнати сон, --подумала вона.
Полежавши ще трохи, вона встала й почала робити зарядку.
Але зарядка не тільки не нагнала на неї сон, а зробила  ще бадьорішою.
−    Очевидно, що є моменти в житті, коли зарядка не йде на користь.
Вона сіла в крісло й приготувалася чекати, коли їй захочеться спати.
Поруч з нею, скрутившись клубочком, солодко сопіла Пумка, а з коридору долинало мелодійне хропіння бабусі.
Елька заздрила їм обом. Потім вона вирішила почитати і примостилася  з книжкою на підлозі. Ось так, читаючи, вона , непомітно для себе, заснула.
Вранці, бабуся зайшла її будити й мало не зомліла: Елька в одній нічній сорочці, спала на підлозі, обійнявши книгу.
−    Елько! Що з тобою?! Отямся! Тобі недобре?! – галасувала бабуся, смикаючи її за руки й ноги.
−    Ву-ву-ву-ву-ву! — крізь сон проспівала Елька.
−    Що?! Що ти кажеш?! Та прокинься, нарешті! – репетувала бабуся.
−    А де я? – спитала Елька, відкривши очі.
−    Як де? Вона нічого не пам’ятає! Це ж я – твоя бабуся!
−    А! Ну, так. Бабуся!
−    Ой! Треба викликати поліцію! – закричала бабуся й побігла в коридор.
Враз Елька згадала, чому вона опинилася на підлозі й побігла за бабусею.
−    Не треба поліцію! Все нормально!
−    Все нормально?! А чого ж ти тоді…
−    У мене було безсоння! І я таким чином навіювала собі сон! Не переживай! – втішала Елька бідолашну бабусю.
−    Ох! Ну й злякалася ж я! – бідкалася бабуся, крапаючи валер’янку.
Елька зовсім не виспалася, але треба було йти до школи. Вона одяглася й вийшла на вулицю. Зойки ще не було й вона вирішила присісти на лавку, щоб не заснути стоячи.
Вона заплющила очі й сидячи куняла.
На мить їй здалося, що якщо вона ще трохи так посидить, то її замете снігом, і замість неї Зойка знайде сонного сніговика.
−    Агов! Ти що?! Прокидайся! – почула Елька дзвінкий голос Зойки прямо над вухом.
−    Ти що, примерзла? – кепкувала з неї Зойка.
−    Якби ти збиралася трохи довше, то звісно, що примерзла б.
−    Та я не могла вийти з під’їзду!
−    Чому?
−    Та, пам’ятаєш вчорашнього кота?
−    Васька?
−    Ну! Він не пускав мене!
−    Як не пускав?
−    Отак. Розлігся перед дверима і лежить. Як тільки я наближаюся, підхоплюється й стрибає на мене! Якийсь знавіснілий кіт! 
−    І як ти вийшла?
−    Довелося піти на хитрість. Ковбасою виманила. Ось так! У мене був такий прекрасний настрій, якби не цей кіт!
−    А чого це в тебе з самого ранку раптово прекрасний настрій? – зацікавилась Елька.
−    Я витягла його!
−    Кого?
−    Василька!
−    Звідки?
−    З-під подушки!
−    А де він там узявся?
−    Я ж сама його туди поклала!
−    І він помістився?
−     Ти, що з дуба впала?
−    Ні!
−    Ти якась, взагалі сьогодні дивна.
−    Чого?
−    Чого-чого? Звідки  я знаю?
−    А! Та то я просто на підлозі спала!
−     А що таке?
−    На ліжку не спалося. От вирішила випробувати новий метод.
−    І як?
−     Подіяло!
−    Ну, добре, що на тебе хоч щось подіяло!
−    Ну, так що ти там витягла? Розказуй!
−    Ну, ми ж ворожили вчора?
−    А! Так, ти про це!
−    Нарешті дійшло!
−    Ну, і кого ж ти там витягла?
−    Його!
−    Його?
−    Ну, Василька!
−    І не підглядала?
−    Чесно тобі кажу! Витягла і все!
−    Щастить тобі!— позаздрила Елька.
−    Ну, а тобі хто наснився?
−     Ніхто!
−    Чого це?
−    Бо я на підлозі заснула , млинець був на ліжку, під подушкою! – розчаровано сказала Елька.
−    Шкода!
−    Угу. Даремно ми з тобою млинці пекли.
−    Даремно, - підтримала Зойка.
Зненацька вона обернулася і схопила Ельку за руку.
−    Що? – спитала Елька.
−    Подивись назад!
Елька озирнулася. За ними йшов Вовкодав. А позаду нього, обережно ступаючи, крався Васько.
−    Це ще що таке? – не зрозуміла Зойка.
−    Мені здається, що в нас тепер два переслідувача.
−    Цього тільки бракувало! --  скрикнула Зойка.
Так, усі вчотирьох вони дійшли до школи, а після уроків – додому.
−    Ой! Я все зрозуміла! – закричала Елька, коли вони підійшли до під’їзду.
−    Все?
−    Так! Це ти не Василька витягла! Це ти витягла Васька! – сказала Елька і засміялася.
−    Як це Васька? – не зрозуміла Зойка.
−    Отак! Він з’їв твій млинець?
−    Він!
−    І він у тебе закохався! – веселилася Елька.
−    Ти, що взагалі з глузду з’їхала?! Як таке може бути?!
−    А як тоді це пояснити? Вранці не пускав тебе, і додому провів?
−    Спання на підлозі не пішло тобі на користь! – набундючено пробурмотіла Зойка.
−    Та це так і є! подивися на нього!
Васько не зводив очей з Зойки й весь час облизувався.
−    Ні! Не може бути! В мене закохався кіт! – закричала вона і побігла до свого під’їзду.
Васько кинувся за нею.
Елька засміялася їм у слід, а потім її погляд упав на Вовкодава, який пильно спостерігав за нею, і їй одразу ж перехотілося сміятися. Задкуючи, вона підійшла до дверей і швидко сховалася у під’їзді.

 

7. ПОБАЧЕННЯ

   Минуло вже кілька днів, а Васько все переслідував Зойку. Завжди чекав її біля дверей і проявляв до неї неабиякі знаки уваги: лащився, муркотів, ходив навколо неї і - обов’язково - облизувався.
   Та все ж Зойка знайшла спосіб,щоб він не проводив її до школи: кожного ранку виносила йому щось смачненьке, і доки він був зайнятий своєю улюбленою справою, вона тишком-нишком, підтюпцем-підтюпцем ,  прокрадалася до Ельчиного під’їзду і вони, звісно ж у супроводі Вовкодава, вирушали до школи.
   Та одного разу вона радісно спитала:
−    Вгадай, що зробила?
−    З ким? – спитала Елька.
−    З Васьком.
−    Що?! Що ти йому зробила?! – перелякано закричала Елька.
−    Та нічого! Чого ти?! Я просто взяла його додому!
−    Як це?
−    Отак! Мама давно хотіла кота, а тут така нагода! Сам прийшов і шукати не треба!
−    І що він зараз у тебе вдома?
−    Так! Сидить на моєму ліжку й миється!
−    Класно! На одного щасливого кота більше!
   Дівчата якраз підійшли до школи, як продзвенів дзвоник, і вони побігли, щоб не запізнитися на історію.
   На одній з перерв, коли Елька зручно вмостившись, вирішила пригостити себе печивом, до неї підійшов Сашко.
−    Елько! …Я хотів тобі сказати…
−    Що?
−    Е…е…ну, якби його…- знову пробурмотів він.
−    Та кажи вже, чесне слово! – розсердилась Елька.
−    Е…
−    Ну, що… «е»? Ти, що розучився розмовляти?
−    Так!
−    Що так? Або кажи, або відчепись!
−    Та я… ж…Який чудовий сніг! – випалив Сашко.
−    Де?
−    Надворі!
−    Я бачила! Це все, що ти хотів?
−    Так!
−    І я можу тепер спокійно їсти печиво?
−    Ні!
−     А що ще?!
−    Та…
   Але продзвенів дзвоник і почався урок.
   На наступній перерві, як тільки Елька вирішила все-ж-таки, поласувати печивом,  до неї знову підійшов Сашко.
−    Е… - несміливо почав він.
Елька підняла очі вгору і взялася за голову руками.
−    Це знову ти? – вже сердито спитала вона.
−    Та я просто хотів сказати, який чудовий…
−    Який чудовий сніг? Я знаю! Відчепись, нарешті зі своїм снігом! Я їсти хочу! – закричала вона.
−    Ну, добре! Я зараз скажу і піду! – пообіцяв Сашко.
−    Якщо ти зараз мені не скажеш, то я тебе з’їм замість ось цього печива!
Сашко, нарешті, набрався мужності і сказав:
−    Я хочу запросити тебе на прогулянку!
−     На прогулянку? – перепитала Елька.
−    Ну, так! На прогулянку! Розумієш, я хочу в нашому дворі зліпити    сніговика ! І от, подумав, що може ти мені допоможеш!
−    Сніговика?  А чого відразу не можна було так і сказати? І не морочити мені голову чудовим снігом?
−    Ну, - опустив очі Сашко.
−    А коли будемо ліпити? – відкусивши, нарешті шматок печива, спитала Елька.
−    Сьогодні ввечері! – закричав радо Сашко, від того, що Елька погодилась.
−    Сьогодні? А, ну добре! В мене якраз і занять в музичній нема.
−    Тоді домовились?
−    Домовились! – посміхнулась Елька.
Після уроків Елька, загадково усміхаючись, спитала Зойку:
−    Вгадай, куди я сьогодні йду?
−     В музичну, --відповіла та.
−    Ні! На прогулянку із Сашком!
−    Із Сашком?
−    Так, ввечері.
−    А, ну якщо ввечері, то це вже не прогулянка!
−    А що?
−    Побачення!
−    Ну от! Яке там побачення? Не вигадуй!
−    Ну, і де ж буде відбуватись ваша прогулянка?
−    У нашому дворі. Ми сніговика ліпити будемо!
−    Сніговика?
−    Ну, так! Ти ж бачила, скільки снігу!
−    І то правда!  Навіщо ж ходити на побачення, якщо не ліпити сніговика? – пожартувала Зойка.
   Настав вечір. Елька одяглася й вийшла на вулицю.
   Вовкодава не було, а от Сашко вже чекав її.
−    Привіт! – привіталася Елька.
−    Привіт! А я вже придумав, де в нас буде сніговик !
−    Де?
−    Ось тут, біля лавки.
−    Ні! Я хочу, щоб його було видно Зойці. А її вікно--  он там! – сказала Елька і показала рукою на Зойчине вікно.
−    А! добре! Тут якраз і ялинка росте! – погодився Сашко.
   Зойка побачила їх з вікна й помахала рукою. Вона залізла на підвіконня і щось читала, час від часу поглядаючи на Сашка з Елькою. А ті завзято качали кульки зі снігу.
−    Такі вони  смішні, -- сказав Сашко.
−    Хто? Кульки?
−    Та ні! Зойка зі своїм котом! Так пасують один до одного. Обоє руді. Тільки Зойка не така пухнаста, -- пожартував Сашко.
   Елька поглянула на Зойку. Та, підперши щоку, перегортала сторінки якоїсь видно дуже цікавої книжки, а на її плечах, розлігшись комірцем, спав Васько.
Елька засміялась, а потім сказала:
−    Дивно, що Вовкодава нема.
−    А! та він був тут, коли я прийшов. А потім йшли якісь хлопці й закидали його сніжками. От він і втік. Так, що не хвилюйся, він десь далеко. Можеш спокійно катати свою кульку, -- сказав Сашко.
   Елька була рада, що Вовкодав пішов, але чомусь, коли Сашко сказав «закидали сніжками», у неї защеміло на серці. Але це не довго турбувало її.
Сашко похвалив її кульку і приліпив свою зверху.
−    Ти взяла морквину? – спитав він.
−    А як же? Ось вона, в кишені.
   Поки Сашко ліпив сніговику голову, Елька стояла  милувалася: який гарний в них виходить сніговик.
   І Зойка, поглядаючи з вікна, теж підхвалювала: кивала головою і посміхаючись.
    Від мокрих рукавиць в Ельки замерзли руки, і вона, знявши, поклала їх до кишені, не помітивши, як одна з них впала на сніг.
    Тим часом, Сашко закінчував робити сніговика, для повного образу залишилось додати лише деякі штрихи. Замість відра, вони одягли йому старий капелюх, якого Сашко випросив у свого дідуся.
−    А тепер потримай морквину, а я зроблю йому очі, -- сказала Елька.
   Сашко відступив, а Елька приліпила сніговику очі з ґудзиків і поправила капелюха.
−    Наче добре, -- сказала вона і поглянула на Зойку. Але та вже не посміхалася, а чомусь, розмахувала руками в усі боки.
−    Що?! Не подобається?— закричала їй Елька і по-іншому підправила капелюха.
−    Давай морквину! – сказала вона Сашку і не обертаючись, простягла руку.
Морквина здалася їй дивною: аж занадто великою, та ще й волохатою.
−    Ой! – перелякано скрикнула вона й озирнулася.
   Позаду неї сидів Вовкодав, а його лапа лежала в Ельчиній руці.
   Елька миттю розвернулася, щоб втекти, але налетіла на сніговика, та ще й з такою силою, що той розсипався.
  Вона впала в кучугуру снігу й ніяк не могла з неї вибратися. Вона борсалася в ньому й пихтіла , наче паровоз.
   Вовкодав сидів і дивився на неї, не розуміючи, що це вона таке робить. Нарешті, хтось схопив її за руку і вирвав зі снігового полону. Це був Сашко. Вони ковзаючись, швидко, як могли побігли з місця пригоди й заховалися в Ельчиному під’їзді. І тільки трішки відхекавшись і перевівши подих, Елька нащупала в себе на голові капелюх сніговика, який, очевидно впав на неї, коли вона з розгону налетіла на їхній із Сашком витвір мистецтва.
−    Тобі добре! – позаздрив Сашко Ельці. — Ти вже, можна сказати, вдома!
−    Нічого собі, добре! Ти знаєш, як я злякалася!
−    Та знаю, бачив! – посміхнувся Сашко.
−    Отож! А додому можеш іти спокійно! Ти ж знаєш, він тільки мене переслідує! Так, що не бійся, - зітхнула Елька.
   Сашко вийшов з під’їзду і крадучись, пішов повз Вовкодава. Той сидів спокійно,але, коли Сашко порівнявся з ним, то зненацька загарчав:
−    Р-р-р-р!
−    Ой! Йой! – сполохався Сашко й гунув у кучугуру снігу, перечепившись через гілляку.
−    Не чіпай мене! Не чіпай! Я більше не буду! – просив він, відступаючи до свого будинку.
   Але Вовкодав уже й забув про нього. Він вмостився, як завжди, біля лавки, і підмостивши лапи під голову, сумно дивився на Ельчине вікно.
−    Чудова прогулянка! Нічого не скажеш! – сердилась Елька, відчиняючи двері.
−    Ну, як зліпили сніговика? – поцікавилася бабуся.
−    Зліпили.
−    Чудово! Завтра вранці подивлюся!
−    Не подивишся, бабусю!
−    Чому?
−    Тому, що він розтанув!
−    Як розтанув? – не зрозуміла бабуся.
−    Отак! – відказала Елька й пішла спати.
   Бабуся зрозуміла, що онучка не в доброму гуморі й більше не стала нічого розпитувати.
   Стомлена й злякана Елька швидко заснула. А вранці, коли вона вийшла на двір чекати Зойку, її вже чекав Вовкодав, тримаючи в зубах рукавичку.

 

8. НЕВДАЛА  ВИГАДКА

   Одного сніжного ранку Ельці зовсім не хотілося йти до школи. І не тому, що було холодно, або їй не хотілося вчитися. Ні. Просто в неї був уже передсвятковий  настрій. Адже за кілька днів Новий рік! А Вовкодав псував їй його, тобто настрій, і як тільки вона його бачила, їй було уже не до свята.
   І тут, її осягнула думка: прикинутися хворою. Бабуся її пожаліє, і дозволить залишитися вдома.
−    Блискуча ідея! – зраділа Елька.
   Вона лежала й думала, на що б їй таке захворіти.
   Спочатку вирішила, що в неї заболить живіт. Але потім подумала, що в такому разі бабуся не дозволить їй їсти нічого смачного, і буде цілісінький день годувати  сухарями та рисовим супом.
   Такий варіант Ельку не влаштовував.
−    О! скажу, що нога болить! – сказала вона сама до себе. – Е, ні! Тоді треба буде шкандибати, а я можу ногу переплутати, і бабуся одразу це помітить.
−    Ой! А чого це я думаю?! Кашель! У мене просто собі кашель. І їсти все можна й шкандибати не треба!
І вона вирішила, для вірності, почати кашляти в себе в кімнаті.
−    Кахи-кахи! – «покашляла» вона.
Але бабуся ніяк не відреагувала на це.
−    Кахи-кахи! – повторила Елька ще голосніше.
−    Та, що ж це таке? – здивувалася вона, коли і цього разу бабуся не зазирнула до неї в кімнату.
−    Та кахи-кахи вже! – не витерпіла Елька.
Вона встала і тихо відкривши двері, виглянула з кімнати.
−    Кахи-кахи! – старалася Елька.
   І раптом, вхідні двері відчинилися і в коридор зайшов сніговик. Ну, звісно ж не сніговик, а бабуся. Просто, поки вона годувала котів, її так замело снігом, що вона стала схожою на справжнього сніговика.
   Елька навіть злякалася і забулася, що їй треба кашляти.
−    О! Ти вже встала? Добре! Зараз будеш снідати.
−    Кахи-кахи! – згадала Елька й зробила нещасний вигляд.
−    Що? Що з тобою?! Ти застудилася?
−    Кахи! – підтвердила Елька.
−    Так! Бігом в ліжко! Треба одразу ж починати лікуватися, а то Новий рік на носі, а ти захворіла! – бідкалася бабуся. – Дзвони мерщій Зойці, кажи, що в школу сьогодні не підеш! – сказала бабуся, коли Елька залізла під ковдру.
   Ельці цього тільки й треба було. Вона попередила Зойку і зручненько вмостилася клубочком.
   Але бабуся не дала їй довго полежати.
−    Пий! – сказала вона й подала Ельці чашку.
−    Що це?
−    Молоко з медом. Пий швиденько, поки гаряче!
Поки Елька пила, бабуся принесла ще одну ковдру і накинула на неї зверху.
−    Бабусю! Жарко! – пожалілася Елька.
−    Не смій вилазити! – наказала бабуся.
Елька попила молоко й потяглася до книжки.
−    Потім! Спочатку, міряй температуру! – сказала бабуся і подала Ельці термометр.
   Температура в Ельки виявилася напрочуд нормальною і бабуся зробила висновок:
−    Це не грип, а просто застуда! – весело повідомила вона.
   Вийшовши з кімнати, вона через кілька хвилин повернулася, але вже не сама, а з гірчичниками.
−    Ой! Ні! Не хочу! – запищала Елька.
−    Я тобі дам «не хочу»  -- сердилася бабуся, - ставлячи гірчичники.
Ось цього Елька не врахувала! Ех!  
Прийдеться терпіти.
−    Ой! Пече! – заволала Елька.
−    Це дуже добре! – зраділа бабуся.
−    Ні! Це не дуже добре! – заперечила з-під ковдри Елька.
−    Це просто чудово! – стояла на своєму бабуся.
−    Ой! Люди! Рятуйте! – репетувала Елька.
   Нарешті, бабуся змилостивилась і забрала гірчичники.
   Елька з полегшенням зітхнула. Вона сиділа й думала, що ще вигадає бабуся, щоб вилікувати їй кашель.
   Але бабусі поки, що було не до Ельки. Вона метушилася по квартирі, заодно говорячи по телефону зі своєю подружкою Марією Степанівною.
   Елька встала й підійшла до вікна.
   Надворі йшов сніг, а біля лавки, скрутившись, спав Вовкодав. Його вже майже замело снігом, а він нікуди не йшов.
−    Чи йому не холодно? – не розуміла Елька.
   Враз вона згадала, що їй  треба кашляти.
−    Кахи-кахи! – для виду «покашляла» вона.
   І одразу ж відчинилися двері  і в кімнату забігла бабуся з чайником, за нею заскочила Пумка.
−    Сідай швиденько! – наказала бабуся.
−    Що це?! – злякалася Елька нової бабусиної вигадки.
−    Інгаляція!
Вона накинула на Ельку ковдру й сказала:
−    Дихай! Тільки гарно!
−    Ой! Я не хочу! – заверещала Елька. – Воно не приємно пахне!
−    Ти нічого не розумієш в пахощах! Це ж суміш лікувальних трав!
−    Ой! Не витримаю! – знов заскиглила Елька.
−    Нічого-нічого! От подихаєш і одразу ж стане краще! – запевнила бабуся.
−    Мені вже краще!
−    От бачиш, які чудові лікувальні трави! – зраділа бабуся.
Елька сиділа під ковдрою і мало не плакала.
−    Для чого я вигадала цей кашель?! Краще сиділа б зараз у школі. І бабуся не знущалася б з мене! – докоряла сама собі вона.
   В такому інтенсивному режимі день добігав до кінця. Бабуся була невгамовна. Вона весь час випробовувала на Ельці різні способи зцілення. І тій вже здавалося, що вона дійсно захворіла від такого бабусиного лікування. Що вона тільки не вигадувала! І чай з смородиною,і з малиною, і вода з медом та лимоном, і міряння температури, і полоскання , і інгаляції, і ненависні гірчичники!
   Коли ввечері бабуся знову принесла їх, тобто гірчичники, Елька не витримала й вискочивши з-під ковдри, почала бігати по квартирі.
−    Не хочу! Не буду! Хто не-будь! Спасіть! – галасувала Елька, втікаючи від бабусі.
   Бабуся не здавалася й схопивши гірчичники й собі бігала за Елькою.
   За ними обома бігала Пумка. Вона мала такий вигляд, наче дивувалася сама собі:  як це їй вдається залишатися кішкою, живучи серед людей?
   Тим часом, Елька бігаючи, зловила себе на думці, що навіть Вовкодав не такий страшний, як бабуся з гірчичниками.
   Натомість, бабуся бігала моторно, вправно перестрибуючи через подушки,  які розкидала Елька,щоб ускладнити бабусі її погоню.
   Але бабуся не думала здаватися. І Ельку врятувало лише те, що прийшла сусідка і вони з бабусею повсідалися пити чай.
−    У мене, здається, дефіцит шоколаду в організмі, -- жалібним голосом сказала Елька, коли бабуся, випровадивши сусідку, знову прийшла до Ельки в кімнату.
−    Ні! Ні! Ніякого шоколаду! – твердо заявила бабуся і вручила Ельці м’ятну цукерку.
   Мужньо витримавши інтенсивну терапію, Елька ввечері вмостилася спати. Але їй було соромно перед бабусю за те, що вона обманула її.
−    Бабусю! – сказала вона, зайшовши на кухню, -- Ти тільки не ображайся! Я хотіла тобі сказати, що я …
−    Що ти зовсім не кашляєш! – продовжила бабуся.
−    Так. А звідки ти…
−    Знаю, і все! - сказала бабуся.
−    А ти не ображаєшся?
−    А чого це я маю ображатися?! Я здорова і не кашляю. А от ти за свій обман вже сповна розплатилася!
−     Як це!
−    Ну, от  так! Гірчичники, вони й були отою розплатою!
−    Я.. .я… - пробурмотіла Елька.
−     Я от тільки не розумію,чому не можна було так і сказати: «Бабусю! Ти така чудова! Мені так добре з тобою вдома! Можна, я не піду завтра до школи?»  Хіба ж я б не дозволила б!
−    Дозволила б!
−    Ну от!
−    Я сама не знаю, чому я так вчинила! – винувато сказала Елька.
−     Ну й нічого! Зате тепер вже не будеш вигадувати! Так? – спитала бабуся.
−    Ніколи не буду! Ти така чудова, бабусю!
−    Тут я з тобою згодна! – сказала вона. – Але завтра – в школу!— додала бабуся,  і вони разом розсміялися.

 

9. НОВОРІЧНЕ  БАЖАННЯ

   Наступного дня, коли Елька прийшла зі школи, вони з бабусею розпочали підготовку до Нового року.
   Найперше, сходили й купили ялинку, а потім бабуся зайнялася приготуванням страв до святкового столу, а Елька – прибиранням.
   Пумка не знала, кому більше була потрібна її допомога, і тому бігала, то до бабусі на кухню, то до Ельки в кімнату.
   У Ельки був піднесений настрій. Авжеж! Завтра приїдуть мама з татом! А вона за ними вже так скучила!
   Елька позамітала й вимила підлогу у всій квартирі. А потім вирішила прикрасити свою кімнату в новорічному стилі. Вона вирізала сніжинки з білого й блакитного паперу й наклеїла їх на вікно,  стіни й двері, а на дзеркало повісила сріблястий дощик.
   Трішки відпочивши, вона подалася до бабусі на кухню. Та, саме пекла торт і Елька допомогла збивати крем.
   Бабуся ніяк не могла нахвалитися такою завзятою помічницею:
−    Як мені пощастило, мати таку чудову онучку! – раділа вона.
   А ввечері вони взялися до найприємнішого заняття – прикрашання ялинки! Бабуся дістала з шафи велику коробку  з новорічними іграшками, і вони з Елькою почали наввипередки  обвішувати ялинку різнокольоровими кульками, гірляндами, дощиком та серпантином.
   Особливо щасливою була Пумка: вона, мов ошаліла від такої краси, і не знала, що їй робити – бігти за дощиком, чи катати по підлозі кульку.
   Впоравшись із прикрашанням ялинки бабуся, вимкнула світло і запалила гірлянди, а Елька сіла за фортепіано і розважала бабусю з Пумкою новорічними композиціями.
   Отак, затишно, у передсвятковому настрої, проминув вечір. Елька за всіма цими клопотами зовсім забула про Вовкодава  і щасливою лягла спати.
   Наступний день в неї виявився дуже насиченим: вони з бабусею зустріли на вокзалі маму й тата. Потім Елька розказувала їм про свої новини й досягнення, а ввечері всі вони почали готуватися до зустрічі Нового року.
   Елька одягла рожеве мережане плаття, а на голову – діадему, яку в подарунок їй привезли мама й тато.
−    Справжня принцеса! – похвалила сама себе Елька , милуючись в дзеркало.
   Вона посміхнулася до себе і побігла допомагати накривати на стіл. Мама з бабусею саме носили страви, а тато збирався запалювати феєрверки.
   Під ялинкою урочисто сиділа Пумка, відчуваючи урочистість моменту. У неї також був новорічний костюм – костюм гномика.
   В Ельки задзвонив телефон і вона побігла в свою кімнату.
−    Ало! 
−    З наступаючим! – почувся голос Зойки.
−    І тебе! – весело відповіла Елька.
−    Вже придумала бажання? – спитала Зойка.
−    Ой! Зовсім забула!
−    Ну, це тільки ти можеш про таке забути! – обурилась Зойка.
−    Я знаю! Знаю, що побажаю!
−    Що?
−     Не скажу, бо не збудеться!
−    Для того, щоб збулось треба обов’язково зробити якийсь спеціальний обряд.
−    Який?
−    Ну, от , наприклад оббігти ялинку дванадцять разів, повторюючи бажання.
−    Та ти що?!
−    Так! А ще краще написати це бажання на папірці і з’їсти, запиваючи дванадцятьма ковтками води, -- продовжувала давати поради Зойка.
−    А найефективніший спосіб – це заснути під ялинкою!
−    А чому він найефективніший?
−    Бо тоді посилюється контакт із Санта Клаусом!
−    Нічого собі! Я в таке не вірю! Це все вигадки.
−    Як хочеш! Я, наприклад, буду їсти його, … ну бажання, на папірці.
−     Ну, їж. Побачимо, чи збудеться!
−    Збудеться! Ніде не дінеться! – впевнено відповіла Зойка.
   Дівчата попрощалися і Елька вимкнула телефон.
−    Може й справді треба щось таке зробити, як радить Зойка, - подумала Елька.
   Потім вона пішла в кімнату до бабусі, мами й тата. Всі вони смакували новорічними стравами й про щось приємно бесідували. Пумка сиділа на руках в тата, яки весь час підгодовував її чимось смачненьким. Елька підійшла до ялинки і почала бігати біля неї. Навколо ялинки вона оббігти не могла, бо та стояла занадто близько біля стіни. І тому, вона бігала від стіни до стіни, промовляючи:
−    Хай від мене відчепиться Вовкодав! Хай від мене відчепиться Вовкодав!
−    Доню! Що ти робиш? – зненацька підійшовши запитав тато.
Елька, з несподіванки, перечепилася й стукнулася лобом об стіну.
−    Ой! – скрикнула Елька і схопилася рукою за лоба.
−    Ну, ти що?! Обережно!  -- побачивши це закричала мама.
−    Це я так роблю, щоб новорічне бажання збулося! – потерши лоба, пояснила Елька.
−    А! – сказала мама, --То для цього краще написати бажання на серветці і з’їсти! – посміхнулася вона.
−    А ще краще – заснути під ялинкою! – весело додав тато.
−    Або взяти в полон Санта Клауса! – не відстала бабуся.
   Всі розсміялися і знову повсідалися за стіл.
   До Нового року залишалося всього пів години і Елька , взявши папірець,написала на ньому своє найзаповітніше бажання: «Хай Вовкодав відчепиться від мене!»
−    Мені не треба більше ніяких подарунків! – думала вона.
   Дочекавшись, коли годинник проб’є дванадцяту,вона порвавши серветку на маленькі шматочки, проковтнула її, запиваючи лимонадом.
−    З Новим роком!
−    З новим щастям! – вітали Ельку бабуся, мама й тато.
−    З Новим роком! – весело відповідала Елька.
   Потім вона дочекалася, коли всі підуть в бабусину кімнату дивитися телевізор, і взявши ковдру, вмостилася під ялинкою. У Пумки, очевидно, також було заповітне бажання, бо вона вмостилася біля Ельки і тихо муркотіла їй на вушко.
   Вранці коли Елька прокинулася її здивуванню не було меж: вона була в своїй кімнаті, на своєму ліжку.
−    Як таке може бути? – думала вона.
   Елька одяглася і, нічого не розуміючи, вийшла з кімнати. 
   Під ялинкою її вже чекали подарунки: цукерки й шкатулка у формі сердечка. Відкривши шкатулку, вона знайшла там чудові срібні сережки, такі про які вже давно мріяла.
   Елька дуже зраділа такому чудовому подарунку.
−    Ну, як? Подобається? – спитала мама, обійнявши Ельку.
−    Дуже! Тільки як я опинилась в ліжку? Я ж заснула під ялинкою?!
−    Тато переніс тебе!
−    Але ж тепер моє бажання може не здійснитися! – засмутилася Елька.
−    Ну, що ти?! Збудеться твоє бажання! Не переживай! – заспокоїла її мама.
−    Добре, що я хоч трохи встигла поспати під ялинкою! – втішала себе Елька, міряючи сережки.
   Ось так, у компанії мами й тата й проминули зимові канікули.
   Вона слухала улюблену музику, багато читала, малювала, грала на фортепіано й допомагала у домашніх справах.
   Батьки  нагостювавшись і насвяткувавшись , знову подалися у своїх театральних справах і Елька знову залишилась із бабусею й Пумкою. Та Елька не переймалася. Одне лише засмучувало її: бажання, про яке мріяла, так і не збувалось. Вовкодав і досі ходив за нею, наче прив’язаний.
   Одного разу Елька пішла в магазин і Вовкодав, звісно ж, пішов за нею. Елька йшла і мало не плакала.
−    Ну, що це таке?! Ну нічого на нього не діє! – в розпачі думала вона.
   Не витримавши, Елька швидко побігла, втікаючи від Вовкодава. Той кинувся за нею.
   На бігу вона озирнулася і побачила, що Вовкодав настовбурчивши вуха й висолопивши язика, швидко біжить за нею. Вона зачепилася за гілку й впала, обдерши руку.
    І враз, страх перед Вовкодавом десь подівся, натомість з’явилася невимовна злість на нього, за все те, що він змусив її пережити.
−    Відчепись від мене! Геть! Не ходи за мною більше ніколи! Я ненавиджу тебе! Забирайся геть! – розлючено закричала Елька й пожбурила у Вовкодава грудкою снігу.
   Вовкодав зупинився і важко дихав.
   Елька розвернулася і швидко пішла.
   Через деякий час озирнувшись, вона побачила,що Вовкодав сидить на тому ж місці не рухаючись і дивиться їй у слід.
   Елька прибігла додому й впавши на ліжко, довго плакала, сама не розуміючи чому.

 

10. ПЕРЕЖИВАННЯ ЕЛЬКИ

   Наступного дня Вовкодав не проводив Ельку до школи і після уроків не зустрів. Елька відчула значне полегшення, коли і на другий день його ніде не було.
   Тепер вона із Зойкою ходила вільно, але за звичкою - час від часу озиралася, боячись побачити Вовкодава. Але, коли і після вихідних він не з’явився, Елька чомусь відчула легке хвилювання.
−    Д ж він подівся? Може знайшов собі інше місце? – міркувала вона.
−    Та не хвилюйся ти так! Знайшла за що переживати! – сказала Зойка.
−    Я й не переживаю! – сердито відказала Елька.
−    Чого тоді через крок озираєшся?
−    Звикла! Мабуть тепер завжди так ходитиму!
   Ось вони вже й у шкільному дворі.
−    Елько! Що ти з Вовкодавом зробила?! Щось я давненько його не бачив! – спитав Сашко, коли дівчата зайшли до класу.
−    Нічого я йому не зробила! – розлютилася Елька.
−    То де ж він подівся? – не вгавав Сашко.
−    Звідки я знаю?! Піди пошукай! – крикнула Елька й сіла за свою парту.
−    Чого причепився? – сказала Зойка Сашку.
−    Я й не чіплявся. Просто спитав чи…
−    Значить не питай більше! – перебила Зойка.
   На уроках Ельці було не цікаво. Добре, що охочих відповідати було чимало і її ніхто не чіпав.
   Вона сиділа й весь час позирала у вікно. Їй здавалося, що вона погляне у вікно, а там він – Вовкодав. Сидить собі, наче вкопаний, нашорошивши вуха.
   Але його не було.
   Натомість були інші: он побіг великий кудлатий пес, а он невеличке цуценя щось винюхало в снігу, а потім побігло по чиїхось слідах.
−    Сліди! – сяйнуло й думках у Ельки. – Я можу знайти його по слідах! – зраділа вона.
   Трішки заспокоївшись, Елька почала слухати Ніну Василівну.
   Після уроків дівчата одяглися і вийшли зі школи.
   Елька одразу ж почала придивлятися до слідів, які траплялись їм по дорозі.
−    Що ти робиш? – здивовано спитала Зойка, коли Елька присіла  й особливо уважно почала щось розглядати в снігу.
−    Ти щось загубила, чи що?
−    Загубила.
−    Що?
−    Нічого.
−    Як нічого? А чого ж ти тоді там гребешся?
−    Ні, не схожий, -- сказала сама собі Елька, не слухаючи Зойку.
−    Хто не схожий?
−    Ніхто ні на кого не схожий!
−    Ти буваєш така дивна! – сказала Зойка.
−    Буваю! – погодилася Елька і вони пішли далі.
−    О! може тут! – скрикнула Елька і опустивши голову й зігнувшись, швидко пішла по собачих слідах.
   Вона так захопилася, що не побачила дерево, яке росло на її шляху, і з розгону налетіла на нього, вдарившись лобом.
−    Ой! – схопилася за голову Елька.
−    Ні, ну ти подивись на неї, що вона творить! – обурювалася Зойка, йдучи слідом.
   Елька, тим часом, тримаючись за лоба, обійшла навколо дерева і розчаровано сказала:
−    Ні! Не схожий!
−    Хто?! – закричала Зойка.
−    Він! – відповіла Елька і вказала пальцем униз.
−    Хто він?
Але Елька вже пішла. 
Зойка нахилилася й пошкреблася в снігу.
−    Ой! Уже й я гребуся!  - вона підхопилася й побігла наздоганяти Ельку.
−    Ти можеш мені хоч що не-будь пояснити?!
−    Ні! Не можу!
−    Чому?
−    Бо ти скажеш, що я несповна розуму!
−    А ти, що думаєш, що сповна?
−    Ну, от, що  я й казала!
   Так перемовляючись, вони дійшли, нарешті, до свого будинку. Зойка, яка так нічого й не зрозуміла, чкурнула у свій під’їзд. А Елька обійшла навколо будинку, але слідів Вовкодава так і не знайшла.
−    Гаражі! – згадала Елька.
   Вона подумала, що Вовкодав, як і колись, гріє там Ромашку.
   Але Ромашка сиділа в коробці одна. Побачивши Ельку, вона  протягнула:
−    Ня-я-я-я-в!
   Вона сказала це так жалібно, що в Ельки стислося серце. Замість отого «ня-я-я-в!» вона почула:
−    Через тебе пішов Вовкодав. І тепер мені без нього холодно і самотньо. Що ти наробила?!
   Елька затулила вуха руками, наче кішка й дійсно сказала ті слова і чимдуж побігла додому.
   В квартиру Елька влетіла вся в сльозах і бабуся, побачивши її, схопилася за серце.
−    Що таке?! Чого ти плачеш?! – запитувала бабуся, не знаючи, що й думати.
   Але Елька за сльозами не могла й слова вимовити. Затуливши обличчя руками, вона гірко плакала.
−    Так! Треба викликати поліцію! – заявила перелякана бабуся.
−    Не треба, бабусю! – нарешті спромоглася вимовити Елька.
−    Ти можеш мені пояснити, що таке?! Хто тебе образив?!
−    Собака…
−    Ой! Лишенько! Тебе вкусила собака?! То чого ж ти мовчиш?! Треба негайно викликати «швидку»! – закричала бабуся й вибігла в коридор.
−     Не треба! Ніхто мене не кусав! – закричала й собі Елька, й  вибігла в слід за бабусею.
−    То, що ж тоді таке?!
−    Десь подівся пес, який переслідував мене, Вовкодав! Його ніде немає!
−    Давно?
−    Так!
−    Ну, нічого! Не переживай!
−    Як не переживати?! Я ж його прогнала! Накричала на нього! – знову залилася сльозами Елька.
   Бабуся обняла Ельку й гладила її по голові:
−    Нічого-нічого! Це ж пес! Знайдеться! – заспокоювала Ельку бабуся. 
Краще розкажи, який він із себе?  Може я десь його побачу!
−    Він… він, чудовий! Він такий гарний!
−    А якщо конкретніше, бо всі песики чудові й гарні.
−    Ну,… сірий, з вухами.
−    З вухами?
−    Так.
−    Ну якщо в нього є вуха, то звісно ж впізнати його буде легше.
−    І з хвостом таким … пухнастим.
−    То він ще й з хвостом? Тоді точно чудовий песик. А який він розміром? – знову поцікавилась бабуся.
−    Такий… невеличкий…
−    Угу, -- сказала бабуся. – І цей чудовий невеличкий песик з вухами та ще й з хвостом переслідував тебе?
−    Так.
−     І тепер десь подівся?
−    Угу.
−    Ну, то швидше за все,він знайшов когось іншого, щоб переслідувати. Або його хтось забрав до себе додому. Не плач, -- втішала бабуся.
   Елька трохи заспокоїлась, пообідала і пішла в музичну. По дорозі їй зустрічалося багато песиків, але Вовкодава ніде не було.
   Елька заспокоювала себе думками про те, що може дійсно, він знайшов собі краще місце, і тому не приходить. Бо тут його всі ображали й боялися. А може знайшовся хтось, хто полюбив його і тепер піклується про нього. Елька врешті заспокоїлась, але все рівно їй було соромно за ті слова, які сказала йому в пориві гніву.
−    Він, мабуть, зрозумів кожне моє слово. Він такий розумний! – сказала вона сама до себе.
   Вже засинаючи,  вона подумала, що  у Вовкодава добре серце, і можливо, він пробачить її. Адже їй дуже хотілося побачити його знову, щоб упевнитися, що х ним все гаразд.

 

11. ПОРЯТУНОК

   Сьогодні Елька прокинулась раніше, ніж зазвичай. Бабусі, навіть не прийшлося її будити. В неї було передчуття, що сьогодні  неодмінно має щось статися. Щось особливе. Тільки Елька не розуміла, що саме.
   Вона одяглася й вийшла на кухню.
   Бабуся саме варила кашу котам і, одночасно готувала Ельці сніданок.
−    Прокинулась? – здивувалась бабуся.
−    Угу.
−    Ну, й добре. Я зараз погодую моїх пухнастиків, а ти поки що послідкуй за чайником, - попросила, одягаючись бабуся.
−    Добре, - погодилась Елька.
    Вона сама налила собі чай, і поки бабуся повернулася, то встигла вже й поснідати.
   Подзвонила Зойка і Елька, одягнувшись, вийшла на вулицю.
−    Знову гребтимешся? – спитала Зойка.
−    Ні.
−    Чого?
−    Не хочеться.
−    А хіба не добре погребтися в снігу дорогою до школи?
−    Чого чіпляєшся? Не бачиш, я сердита?
−    Сердита?
−    Так. Будеш чіплятися, то побачиш…
−    І що ж ти мені зробиш?
−    Поскубу тебе!
−    Поскубеш?! Я тобі, що курка?!
−    Ти сама це сказала!
−    Ах! Значить, ти вважаєш, що я …Ах ти ж! – і Зойка накинулась на Ельку.
−    Ти, що навіжена?! – закричала Елька.
−    А ти ?
−     А що я?
−    Чого ти обзиваєшся?
−    Я? ти сама себе обізвала!
   Зойка замовкла.
−    І, дійсно, сама, -- подумавши, погодилась вона.
   Далі дівчата пішли мовчки.
   Нарешті Зойка спитала:
−    То чого ти сердита? В тебе щось сталося?
−    Сталося.
−    Що?
−    Вовкодав зник.
−    І ти через це сердита?
−    Угу.
−    Чому? Це ж добре, що він пішов!
−    Ні! Це не добре! – закричала Елька.
−    Ти ж сама казала, що він тобі набрид! Що він негарний і бридкий!
−    Ні! Він дуже гарний! – знову закричала Елька.
−    Гарний?! З яких це пір?! – не приховуючи здивування, спитала Зойка.
−    Ти нічого не розумієш! – відказала Елька.
−    Звісно, що я нічого не розумію! Куди мені таке зрозуміти! – пробурчала Зойка.
   Ось так, перемовляючись, вони зайшли до класу.
   До Ельки одразу ж підійшов Сашко і сказав:
−    Елько! Ти тільки не переживай…
−    Що?
−    Вовкодава… машина збила…
   Елька відчула, ноги перестали її слухатися і вона мало не впала.
−    Що? – перепитала вона.
−    Ну… я бачив…
−    Де він? – насилу промовила Елька.
−    Он там біля дитячого майданчика , за школою.
   Незважаючи на те, що вже продзвенів дзвоник, Елька вибігла з класу. Вона бігла коридором, нікого не помічаючи. Хтось штовхнув її, потім вона мало не збила з ніг Ніну Василівну, яка  поспішала до них на урок. Але Елька , навіть не вибачившись, побігла далі. Вона нічого не бачила й не чула. Лише промовляла сама до себе:
−    Біля дитячого майданчику, біля дитячого майданчику!
   Вона бігла швидко, ковзаючись по льоду. 
   Аж ось і дитячий майданчик.
   Вона придивилась  і побачила, що біля гойдалки, наполовину заметений снігом, лежить він – її Вовкодав!
   Елька кинулася до нього.
−    Вовкодав! Ти живий?! – скрикнула вона й погладила його по голові.
   Він відкрив очі й подивився на Ельку.
   Та не стрималась і заплакала.
−    Вибач! Вибач мене! Я не хотіла! Я просто боялася тебе! Але тепер, я тебе не залишу! Я допоможу тобі! – плакала Елька, обіймаючи його за голову.
−    Тобі боляче?! Де?
Вона придивилася і побачила, що у Вовкодава поранена лапа.
−    Я допоможу тобі, Вовкодав! … Ні! …Вовчик! Ти не Вовкодав! Ти — Вовчик! Мій Вовчик! Ти весь в снігу! Тобі холодно! Що ж робити?! – панічно думала Елька.
Вона зняла з себе шарф і накрила ним Вовкодава.
−    Що ж мені робити?! – знову в розпачі закричала вона.
−    Його треба до  лікаря! – почула вона позаду чийсь голос.
Елька озирнулася. Сашко!
−    Його треба до лікаря! – повторив він.
−    Я розумію! Але він такий важкий! Як  я його донесу?! – плакала Елька, не перестаючи гладити Вовкодава.
−    Я не знаю, -- сказав Сашко.
−    І я не знаю! – ще більше заплакала Елька.
Вовкодав лежав і дивився на неї, не зводячи очей.
−    Придумав! – зрадів Сашко.
−    Що?
−    Чекай мене тут! – закричав він і побіг.
−    Куди ти?! – крикнула йому в слід Елька.
   Але Сашко швидко зник і вона знову залишилась одна з Вовкодавом. Обійнявши його за шию, вона шепотіла йому на вухо:
−    Який же ти гарний! Ти – найкращий ! я буду завжди з тобою! Чуєш? Ми з Сашком врятуємо тебе!
Вовкодав лежав тихо, але час від часу ледь помітно стогнав від болю.
−    Потерпи ще трішки! – заспокоювала його Елька, вдивляючись крізь снігову завісу,в надії побачити Сашка.
Незабаром з’явився і Сашко, притягнувши із собою сани.
−    Ось…сани! На них ми відвеземо його … у ветеринарну клініку! – сказав відхекуючись Сашко.
−    Ні! – заперечила Елька. – Не треба в клініку!  Моя бабуся – ветеринар! Ми відвеземо його до мене додому!
−    Як скажеш! – погодився Сашко.
   Вовкодав був такий важкий, що вони вдвох ледве змогли покласти його на сани. Елька накрила його своїм шарфом і вони рушили з місця.
−    Добре, що бабуся привчила мене носити шарфики! І як добре, що саме сьогодні я одягла ось цей, теплий і великий! – думала про себе Елька.
   Сашко тягнув сани, а Елька йшла позаду, підтримуючи Вовкодава, бо той був завеликий для дитячих санок, і в нього раз у раз звисали лапи.
   Так вони і йшли крізь завірюху й вітер. Перехожі з подивом озиралися на них.
   Але Елька з Сашком не зважали. Вони, навіть не помічали цього. Перед ними стояло важливе завдання – врятувати Вовкодава. І вони виконували його.
   А ось, і Ельчин будинок. Вони зняли Вовкодава з санок і той поволі, на трьох лапах піднявся по сходах.
   Елька подзвонила в двері.
Їй відчинила бабуся і знову схопилася за серце.
−    Бабусю! Будь ласка! Потрібна твоя допомога! – благаючи, сказала Елька.
−    Що сталося?!
−    У нього поранена лапа! – відповіла Елька, завівши Вовкодава в коридор.
−    Секундочку! – опанувавши себе сказала бабуся, і зникла в кімнаті.
−    То я вже, мабуть, піду! – сказав Сашко. — Ви вже тут якось самі. Добре?
−    Добре! Йди! – відповіла Елька і зачинила за ним двері.
−    Лягай ось тут, на килимку! – сказала Елька Вовкодаву, який насилу стояв на трьох лапах.
   Тим часом з кімнати вибігла бабуся з бинтами й якимись скляночками. Вона присіла біля Вовкодава й почала промивати йому рану.
   Бабуся робила свою роботу й примовляла:
−    То це, мабуть, той невеличкий песик з вухами? Так? Ага. Нічого-нічого! Потерпи! Так це отой гарненький песик з хвостиком? Так?
Елька стояла і плакала.
−    Чого ти плачеш? Все з ним буде добре! Рана болюча, але не небезпечна, -- заспокоювала бабуся.
−    Досить плакати! Краще принеси цьому невеличкому песику велику ковдру, бо маленької йому буде замало!
   Елька кинулася по ковдру. Вона взяла свій улюблений плед, який їй подарувала мама і накрила ним Вовкодава.
−    Чудово! – похвалила бабуся.
−    Він голодний! -- сказала Елька і побігла на кухню.
   Вона відрізала шматок ковбаси  і принесла Вовкодаву. Але той не схотів їсти. Він лежав із закритими очима, інколи поглядаючи на Ельку.
−    Бабусю! Чому він не їсть? Він же голодний!
−    Йому зараз не до їжі. Хай відпочиває. Скоро йому стане краще і апетит з’явиться. Не переживай! – пояснила бабуся.
  Елька сиділа біля Вовкодава і не перестаючи  гладила його по голові. Їй здавалося , що йому так буде легше і він швидше одужає.
   Пумка також відчувала, що потрібна її підтримка. Вона не злякалася такого величезного пса і вмостилася біля нього клубочком.
−    Іди пообідай! Тобі треба поїсти! – сказала бабуся, притягнувши Ельку на кухню.
   Але апетиту в Ельки також не було. І вона, з’ївши трохи супу, знову повернулася до Вовкодава.
   Так із Пумкою, вони просиділи біля нього аж до вечора.
   А ввечері Вовкодаву  стало краще. Він відкрив очі і залюбки поласував ковбасою, яку ще вдень принесла для нього Елька.
Щастю Ельки не було меж і вона прожогом помчала на кухню. Тепер вона відрізала три шматочки ковбаси: для Вовкодава найбільший, і два менші для себе і Пумки.
−    От бачиш, я ж казала, що все буде добре! – весело сказала бабуся, побачивши, як всі троє з апетитом наминають ковбасу.
−    Дякую, тобі, бабусю! – сказала Елька і поцілувала бабусю в щоку.
−    Бабусю! А можна…
−    Звичайно можна! Не виженемо ж ми такого гарненького невеличкого песика з вухами й хвостом на вулицю! – пожартувала бабуся й додала: -- Хай спить отут, на килимку. Тут йому буде добре!
   Елька була щасливою. Вона накрила Вовкодав пледом і пішла спати. А Пумка залишилась поруч із Вовкодавом. Вона залізла  до нього під ковдру і вони разом заснули.
   Вранці Елька прокинулась і зойкнула від здивування. В її кімнаті, біля батареї спав Вовкодав, а верхи на ньому солодко сопіла Пумка.
   Елька сиділа і дивувалась такою чудовою картиною.
−    Це, мабуть, Пумка привела його сюди. Вона ж звикла спати зі мною, подумала вона.
   Елька тихенько встала, щоб не розбудити цю солодку парочку і почала збиратися до школи.
−    Ну, як справи? – спитала бабуся, коли Елька прийшла на кухню снідати.
−    Усе добре, бабусю! 
   Вона попила чай і повернулась в свою кімнату. Її пухнасті друзі вже прокинулись.
   Вовкодав сидів і мовчки дивився на Ельку, а Пумка старанно милася. І можна було подумати, що вона десь подорожувала уві сні і дуже забруднилася.
−    Вовчику! Я йду до школи. Мені треба. А ти залишишся тут, з бабусею й Пумкою. Добре? Я скоро повернуся, -- сказала Елька і погладила Вовкодав по голові, а Пумку почесала за вушком.
   Коли Елька вийшла на двір, Зойка вже чекала її. Вона не бачила Ельку і стояла , ловлячи руками сніжинки.
   Елька, тим часом, підкралася і зненацька стрибнула на Зойку. Та з несподіванки не встояла на ногах і вони разом звалилися в кучугуру снігу.
−    Ха-ха-ха! – веселилася Елька.
−    Ти, що скажена?! – закричала з пересердя Зойка.
−    Ха-ха-ха! – не зважала Елька.
−    Що «ха-ха-ха!»? дуже смішно! – продовжувала сердитись Зойка, встаючи на ноги.
   Елька зліпила сніжку і поцілила нею в Зойку.
−    Ні, ну ти поглянь на неї! – обурювалася Зойка, обтрушуючи сніг.
−    Ха-ха-ха!
−    Та ти небезпечне створіння! — закричала знову Зойка, коли Елька поцілила їй сніжкою прямо в носа.
   Зойка кинулась навтьоки. Але сніжка летіла швидше, ніж Зойка могла дозволити собі бігти по льоду.
−    Ой! – закричала вона, і схопилася за місце, яке знаходиться нижче спини.
   Отак вони з Елькою й добігли до школи. Зойка бігла, а Елька підганяла її сніжками.
  На уроці Зойка сиділа набундючена, мов індичка.
   А от Елька, навпаки, весь час посміхалася.
−    Не сердься! – сказала вона на перерві своїй подрузі. — Я просто дуже рада!
−    Я бачу. Така рада, що знавісніла від радощів!
−    Та перестань! Він такий чудовий!
−    Хто?
−    Вовчик!
−    Вовчик?
−    Ну, Вовкодав! Але тепер-- Вовчик!
−    А! А я подумала, що Сашко.
−    Сашко? Ах! Сашко! – скрикнула Елька.
−    Що?!
−    Я ж навіть не подякувала йому! А він так допоміг мені вчора! – сказала Елька і побігла шукати Сашка.
   Той стояв надворі і про щось бесідував з хлопцями.
Елька покликала його і сказала:
−    Дякую тобі! Вибач, що вчора цього не сказала! Була така перелякана! – вибачаючись сказала Елька.
−    А!... та нічого! А як Вовкодав?
−    Він тепер не Вовкодав, а Вовчик! Все з ним буде добре! Бабуся вилікує його!
−    Класно! Він гарний пес. Дарма ти його жахалася.
−    Отож! – погодилась Елька. – Ще раз дякую тобі! Я не знаю, чи вдалося б мені  врятувати його, якби не ти! – сказала вона і поцілувала Сашка в щоку.
   Продзвенів дзвоник і Елька побігла в клас.
    Почався урок і двір опустів. А Сашко й досі стояв на тому ж самому місці, тримаючись рукою за щоку, немов боявся, що вітер міг здути й понести невідомо куди, Ельчиний поцілунок.
   Після уроків Елька подалася в музичну школу.
   Сьогодні вона грала просто чудово! Марина Михайлівна не могла нею нахвалитися:
−    Дуже добре! З тебе вийде чудова піаністка! – нахвалювала вона.
   Елька, й без того в чудовому настрої, вигравала різні мелодії. А потім почала ще й підспівувати й підтанцьовувати під Шопена на стільчику.
   Одним словом, день в Ельки склався ,напрочуд ,вдало. Після заняття вона заспішила додому.
−    Як там Вовчик? – думала вона дорогою. — Він, мабуть, вже скучив за мною.
   Ось уже й, нарешті , її будинок. Вона подивилася на своє вікно і зойкнула від несподіванки. На вікні сиділа Пумка, а поруч з нею, поклавши передні лапи на підвіконня,виглядав Вовкодав!
   Вони чекали її!
   Елька мало не заплакала від щастя. Вона щодуху кинулася додому. Коли вона відчинила двері, то Вовкодав і Пумка вже стояли біля порогу, зустрічаючи її.
−    Ви мої гарненькі! Ви мої пухнасті! – примовляла Елька, гладячи своїх друзів.
   А друзі, у свою чергу, лащилися до Ельки й метеляли хвостами.
Бабуся стояла і посміхалася.
−    Он як тебе зустрічають!  А це  не просто так! Таку любов треба заслужити! – сказала вона.
−    Як лапа? – спитала Елька.
−    Вже заживає. Скоро буде бігати так, що не наздоженеш! – впевнено сказала бабуся.
−    Чудово! – відповіла Елька і пішла в свою кімнату.
   Хвостики попрямували за нею.
  Потім вони всі дружно повечеряли і бабуся зробила перев’язку Вовкодаву. Той мужньо витримавши всі маніпуляції, вмостився біля батареї.
  Наступного ранку Елька сказала:
−    Бабусю… я хотіла спитати, чи ти дозволиш назавжди…
−    Аякже?! Звісно, що дозволю! Я до нього вже так звикла!
−    Правда?! Бо я думала, що ти дозволиш тільки до того часу, як він видужає.
−    У нас місця всім вистачить! Навіть для такого невеличкого песика з вухами! – весело сказала бабуся і погладила Вовкодава по голові.
  Елька, на радощах, обійняла бабусю і разів двадцять поцілувала в щоку.
−    Ну, досить, досить вже! Запізнишся!  -- сміялася бабуся, вириваючись з Ельчиних обіймів.
   Нарешті, Елька зібралася й пішла до школи.
   На уроках їй все було цікавим і легким. Навіть математика, яку вона, м’яко кажучи, недолюблювала (бо де ви бачили музиканта, який в захваті від математики?)…
    Після уроків дівчата подалися додому.
−    Давай зайдемо в супермаркет! Мені треба для Васька корм купити, -- запропонувала Зойка.
−    Давай! Я теж своїм куплю! – погодилась Елька.
  Дівчата прогулялися по магазину, купили смачненького для своїх друзів і подалися до виходу.
−    Ой! Дивись, який гарненький килимок! – сказала Елька . – Якраз для мого Вовчика!
−    Гарненький ! – погодилась Зойка.
−    Треба його купити!
−    Бабусю! Ти знаєш, я сьогодні була в магазині і побачила там дуже красивий килимок. Якраз для Вовчика! Може купимо? --спитала Елька бабусю, прийшовши додому.
−    Красивий, кажеш?— поцікавилась бабуся.
−    Угу! – підтвердила Елька.
−    А де ми його постелимо?
−    В моїй кімнаті, біля батареї.
−    Вовчику! Ти хочеш собі новий килимок? – спитала бабуся Вовкодава і посміхнулася.
−    Р-р-р! – відповів той.
−    Хоче! Хоче! – засміялася Елька.
−    Ну, раз хоче, значить купимо! – сказала бабуся.
   Вона дала Ельці гроші і та прожогом помчала до магазину.
   Але цього разу, роздивляючись килимок, він здався їй замалим.
−    Вовчик такий великий! Чи поміститься він на ньому? – засумнівалась Елька.
До неї підійшов продавець:
−    Дівчинко, тобі допомогти?
−    Так! Ви знаєте, я хочу придбати килимок для свого песика. Тільки от не знаю. Чи поміститься він на ньому!
−    Звісно, що поміститься! На ньому, навіть, ти помістишся! – пожартував продавець.
   Але Елька сприйняла його слова зовсім серйозно і спитала:
−    А можна я спробую полежати на ньому, щоб перевірити?
−    Ну, …можна….— здивувався продавець.
   Елька прямо посеред магазину вмостилася клубочком на килимку.
−    О! А на ньому зручно! – задоволено сказала вона і перевернулася на інший бік.
Продавець тільки знизував плечима і посміхався. Посміхалися й покупці, що проходили повз них.
    Та Елька на них не зважала, хай собі всміхаються!
Вона витяглась у весь ріст і сказала:
−    Поміститься! Чудовий килимок!
−    Ти, мабуть, дуже любиш свого песика? – спитав її продавець, загортаючи килимок.
−    Так! Дуже! – підтвердила Елька.
   Вона заплатила гроші, взяла килимок і побігла додому.
   Килимок і справді, був дуже красивий: червоний з жовтими хвильками з країв.
−    М’якенький! – задоволено мовила бабуся, помацавши килимок.
   Вовкодаву він також сподобався. Він одразу ж зрозумів, що це для нього і умостився на ньому спати.
−    Помістився! – радо сказала Елька.
   Пумці килимок також сподобався. Вона торкнула його лапкою, трішки пошкребла потім лизнула і зробила висновок: « Гарний килимок!»
  Але вона не заздрила Вовкодаву. Для неї було головне, щоб ніхто не займав її крісло, з якого вона проганяла всіх, навіть Ельку.
    Вовкодав до вечора просидів на килимку, так він йому сподобався. Авжеж! В нього ж ніколи раніше не було власного килимка!
−    Я пішла на курси бісероплетіння! – повідомила бабуся, одягаючи пальто.
−    Добре, бабусю! – сказала Елька і зачинила за нею двері.
    Але, тим часом, до дверей підійшов Вовкодав і пошкрібся об них лапою.
−    Що? Ти теж хочеш на курси бісероплетіння? – пожартувала Елька.
   Але Вовкодав, не перестаючи, шкрібся  й шкрібся.
−    А! ти хочеш погуляти! – здогадалася Елька.
   Вона одяглася й відчинила двері.
   Вовкодав, обережно опираючись на поранену лапу,  збіг по сходах і впевнено попрямував до гаражів.
−    Вовчику! Чекай! Ти куди?! – Елька побігла за ним, боячись втратити його з поля зору.
   Бо Вовкодав хоч і шкандибаючи, але біг швидко.
   Добігши, Елька зазирнула за вже знайомий гараж.
−    Ой! – скрикнула вона.
   Вовкодав, як ні в чому не бувало, сидів, обіймаючи Ромашку.
−    Ромашка! 
  Вони сиділи, притулившись один до одного. Вовкодав сидів з таким виглядом, що Елька зрозуміла: без Ромашки він нікуди не піде.
    Одним словом, коли бабуся, нарешті повернулася з курсів, її зустрічала справжня компанія: Елька, Пумка, Вовкодав і Ромашка!
−    Це не я! Це-він! – виправдовуючись, сказала Елька і показала рукою на Вовкодава.
−    Ромашечко! Моя гарнесенька! – примовляла бабуся до кішки.
−    Ти дала їй теплого молочка? – спитала вона Ельку.
−    Так! Ціле блюдце!
−    Чудово! А тепер біжи на кухню й постав воду. Бо в нашій квартирі дозволяється жити тільки чистим котам! – сказала бабуся й погладила Ромашку по голові.
   Елька мерщій кинулася на кухню.
   Ромашці купання дуже сподобалося. Вона задоволено сиділа в теплій воді й замруживши очі, насолоджувалась, як бабуся миє їй спинку.
   Потім Елька закутала її в рушничок і посадила біля батареї грітися.
   Настав час лягати спати і Елька пірнула під теплу ковдру. Пумка вмостилася на своєму улюбленому кріслі, Вовкодав – на килимку, а Ромашка сиділа на підвіконні, дивлячись на сніг.
   Вона сиділа з таким виглядом, наче хотіла зрозуміти: як таке може бути, мете хурделиця, а їй тепло й затишно.
   Потім її , нарешті, зморив сон і вона, зістрибнувши з підвіконня, тихенько вмостилася біля Вовкодава на новому килимку.

 

12. З ВОРОГА В ДРУЗІ

  Пройшло кілька днів, і Вовкодав повністю одужав. Тепер він щодня супроводжував Ельку до школи і і чекав аж поки кінчалися уроки. А потім вони разом із Зойкою вирушали додому.
   Ось і зараз,Елька вийшла, а Вовкодав уже тут. Підбіг, лащиться. Скучив, доки Елька на уроці була.
   Вона також скучила. Обнімає його, гладить.
   А Зойка стоїть собі, посміхається:
−    Це ж треба!  Ще зовсім недавно ти тікала від нього далі, чим бачила. А тепер не можеш відірватися від нього! Як таке може бути?! – дивується вона.
−    Може! Ти ж бачиш!
−    Бачу!
−    Я просто не розуміла, який він чудовий!
−    Добре, що тепер розумієш! – похвалила Зойка.
−    Я така щаслива, що він тут, знову зі мною! – радо сказала Елька, йдучи додому.
   Вони йшли і дорогою грали в сніжки: Елька кидала, а Вовкодав ловив її лапами.
   Так, граючись, вони й прийшли додому.
−    Бувай! – сказала Елька .
−    Бувай! – відповіла Зойка.
   Але Вовкодав не хотів іще йти додому. Йому кортіло гратися. І він почав гребти лапою сніг, натякаючи, щоб Елька ще покидала сніжки.
   Звісно, що Елька не могла йому відмовити. Вона зліпила сніжку і кинула Вовкодаву.
−    Класно граєте!- почувся голос Сашка.
−    А! це ти! Так! Бачиш, займаюся дресируванням!
−     Бачу! Весело вам тепер з бабусею. І пес в хаті, і кішка.
−    І не одна!
−    Хто?
−    Кішка!
−    Як це?
−    Отак. Ми ще й Ромашку забрали. Виявилося, що вони з Вовчиком – друзі!
−    Нічого собі! – здивувався Сашко. – Як ви там усі поміщаєтесь?
−    Чудово поміщаємось!
−    Ти знаєш, я також люблю котів і собак. І вирішив, що як виросту,то побудую притулок для тварин.
−    А чого чекати, коли виростеш?
−    Тому, що тоді в мене будуть власні гроші.
−    А для того, щоб робити добро, не потрібні гроші!
−    А що потрібно? – здивувався Сашко.
−    Добре серце! – відказала Елька і кинула Вовкодаву сніжку.
   Той підбіг і з розгону стрибнув на Ельку, поклавши їй на плечі свої величезні лапи. Елька не втрималась і впала  кучугуру снігу.
−    Ха-ха-ха! – сміялася вона, борсаючись  в снігу.
  Вовкодав сидів, задоволено висолопивши язика.
−    Який же ти бешкетник! – мовила Елька , обтрушуючись.
   І додала:
−    Ходімо вже додому! Бабуся погодує нас чимось смачненьким!
   Сашко стояв і мовчки дивився їм у слід, а потім, почухавши потилицю, подався додому.
−    Бабусю, ми вдома! – погукала Елька, зайшовши в квартиру.
−    Ой-ой-ой! – почула вона зойкання бабусі.
−    Що таке? – спитала Елька і заглянула до бабусі в кімнату.
−    Ха-ха-ха! – засміялася Елька, коли побачила, як бабуся висить на турніку, а Пумка з Ромашкою хапають її за ноги, думаючи, що бабуся, таким чином, грається з ними.
−    Ну, чого ви?! Ну, перестаньте! – просила бабуся, мотляючи ногами.
−    Ой! Не можу! – сміялася Елька.
   Бабусі також стало смішно і вона зіскочила з турніка.
−    Ну, ходімо! Буду вас годувати! – сказала бабуся і вся компанія вирушила за нею на кухню.
   Пообідавши і трішки відпочивши, Елька з Вовкодавом зібралися і пішли до музичної школи.
   Елька грала, а Вовкодав сидів під вікном і слухав. Вона знала, що він тут і тому, старалася грати якомога краще. А Вовкодав, заплющивши очі, ворушив вухами в усі боки, ловлячи мелодії Шопена.
   Після заняття, вони вийшли з музичної школи і, насолоджуючись красою зимового вечора, не поспішаючи, попрямували додому.
   А вечір і дійсно, був чудовий! 
   Дороги вкрилися снігом, наче килимком, пухнасті ялинки стояли й пишалися своїми білими шубками, в світлі ліхтаря, падаючи, мерехтіли сніжинки. Погода була тиха, безвітряна. Наче в казці.
   Так, милуючись, вони ввійшли в двір свого будинку. Елька, за звичкою, поглянула на своє вікно і посміхнулася: Пумка з Ромашкою сиділи на підвіконні, виглядаючи їх.
−    Добре, що Пумка прийняла Ромашку! – подумала вона.
   І дійсно, Пумка з Ромашкою дуже потоваришували й ділилися між собою своїми котячими секретами.
   Пумці так сподобалася Ромашка, що вона навіть дозволяла їй спати на своєму кріслі, коли тій заманеться.
   Часто, скрутившись клубочками, вони спали на ньому разом, притулившись одна до одної.
    Ось, і зараз, сидять собі поруч, наче давні друзі. Елька помахала їм рукою і вже хотіла заходити в під’їзд, як ненароком, обернувшись,побачила Сашка. Він стояв біля лавки і щось робив. Потім присів, наче щось шукаючи. Він стояв спиною до Ельки і тому, не помічав її.
   Ельці стало цікаво, що ж він там робить.
−    Т-с-с-! – показала вона Вовкодаву і вони разом почали тихенько підкрадатися до Сашка.
   Наблизившись, Елька побачила, що він годував Вуглика. Великого чорного кота з зеленими очима.
   Сашко відламував невеличкі шматочки і Вуглик їв у нього з руки.
−    Їж, не бійся! Я тобі ще дам! Це все для тебе! – примовляв Сашко, гладячи кота по голові.
   Елька з Вовкодавом стояли осторонь, сховавшись за ялинкою і спостерігали. А Сашко, тим часом, погодувавши Вуглика, взяв його на руки і тихенько примовляючи щось йому на вушко, пішов до свого будинку.
    Вуглик сидів у Сашка на руках тихо, не пручаючись ,немов знав напевно: там , куди ніс його Сашко, йому неодмінно буде добре.
   Елька стояла, не ворушачись, доки вони не сховалися в під’їзді. І лише потім вони з Вовкодавом вийшли зі своєї схованки.
−    Іще на одного щасливого кота більше! – усміхаючись сказала вона Вовкодаву, відчиняючи двері.
−    Бабусю! Ти знаєш, я щойно бачила, як Сашко забрав Вуглика до себе додому! – радо повідомила новину Елька.
−    Та ти, що! Який же він молодець! – похвалила бабуся. – Та й Вуглик гарний котик. Спокійний, не бешкетливий.
−    Угу! – погодилась Елька.
  Вона повечеряла, зробила уроки  й сіла за фортепіано.
   Бабуся почула, що Елька грає й собі примостилася на канапці. До неї на руки стрибнула Пумка, Ромашка розляглася на кріслі, а Вовкодав, поклавши морду Ельці на коліна, тихенько дрімав під звуки музики.
   Елька грала й, час від часу, позирала на нього. «Який же він  гарний!» - думала вона.
   Вовкодав і дійсно був гарний. Після того,як бабуся  вимила йому шерсть, Елька розчесала її спеціальною щіточкою, вона стала світло-сіра й блискуча, а на дотик – м’яка й шовковиста.
−    І очі в нього дуже добрі і зовсім не злі, як я думала раніше, - розмірковувала Елька.
  Наступного дня, коли Елька пішла до школи,  до неї на перерві підійшов Сашко.
−    А я хотів тобі щось сказати! – загадково почав він.
−    А що ти можеш мені сказати такого, про що я не знаю? – також загадково спитала Елька.
−    Можу!
−    Та невже?
−    Отож. Ти знаєш…
−    Знаю!
−    Що?
−     Все знаю!
−    Ні! Ти не знаєш!
−    Знаю! Знаю! Все знаю! Я про тебе знаю більше, ніж ти думаєш! – посміхнулася Елька.
−    І що ж це?
−    А те, що ти забрав собі Вуглика!
−    А як?...Звідки…- здивувався Сашко.
−    Сніжинка розказала! – пожартувала Елька.
−    Що?
−    Я сама бачила! Так-так! Бачила, як ти спочатку погодував його, а потім на руках поніс додому.
−    Нічого від тебе не приховаєш! Хотів сюрпризом…
−    А це і є сюрпризом!
−    То виходить, що ти у вікно за мною спостерігала?
−    Ні! З- за ялинки!
−    З-за ялинки?
−    Так. До речі, тебе бабуся дуже хвалила! Казала, що ти великий молодець!
−    Ти теж так вважаєш?
−    Звичайно!
   Сашко усміхнувся.
−    Це все завдяки тобі! – сказав він і вони взявшись за руки пішли в клас, на урок.
−    Запишіть домашнє завдання! – сказала Ніна Василівна в кінці уроку. – Написати твір-мініатюру на тему: «Мій найкращий друг».
−    Чудове завдання! – сказала сама собі Елька і, зібравши книжки й зошити, вийшла зі школи.
  Зойка з Вовкодавом вже чекала її, і вони всі разом пішли додому.
   Пообідавши, Елька сіла за свій письмовий стіл, і взялася писати твір. Так їй сподобалася ця тема, що вона вирішила не відтягувати задоволення,а написати його просто зараз.
−    А писати я буду про тебе, Вовчику! – сказала вона і погладила Вовкодава по голові.
  Звісно, що Вовкодав був не єдиним Ельчиним другом.  Були ще Зойка із Сашком, і Пумка з Ромашкою. Але про Пумку вона писала минулого разу, про Ромашку напише наступного, і до Зойки з Сашком ще черга дійде! А сьогодні вона буде писати лише про нього – свого Вовчика!

«Мій найкращий друг.

Мати справжнього друга – це справжнє щастя для кожної людини.
Адже, коли в тебе є такий друг, тобі буде тепло, навіть в лютий мороз. І в похмурий день для тебе світитиме сонце.
Справжній друг любить тебе завжди.  Навіть, коли ти його не любиш. Справжній друг чекає тебе завжди, навіть, коли ти про це не знаєш.
В мене є такий друг. Це пес Вовчик. Раніше я дуже боялася його. Я не любила його.
Він полюбив мене перший. Бо я погодувала його.  А до мене цього ніхто не робив.
Його всі ненавиділи і боялися. Гнали, де він з’являвся.
А я хоч і не з доброї волі, але пригостила його печивом. І він був вдячний мені за це.
Він любив мене навіть тоді, коли я прогнала його. Він не чекав від мене нічого. Йому було досить того, щоб просто іти по моїх слідах.
Тепер ми завжди будемо разом. Адже завдяки йому, я зрозуміла: для того, щоб перестати боятися, потрібно просто полюбити!»

 

Повість люб'язно надіслана автором спеціально для читачів "Малої Сторінки". 

 

 

Читайте також на "Малій Сторінці":

Цікаві дитячі казочки від Ольги Зубер