Олександра Бурбело. Легенди зі збірки "Первоцвіт"


Олександра Бурбело. Первоцвіт. Збірка.

 

Олександра Бурбело

Первоцвіт 

(збірка)

 

Завантажити текст збірки Олександри Бурбело "Первоцвіт" (txt.zip)

 

Олександра Бурбело. Первоцвіт. Збірка. Легенди.

 

ЛЕГЕНДИ

 

Легенда про Вiнницю та сузiр’я Пасiку

Було це в сиву давнину, коли ще річку Буг люди називали Богом, а на місці нашої красуні Вінниці було тільки невелике селище.
Жила в тому селищі дівчина-сирота Катруся – гарна, роботяща, а голос мала такий, що ангели небесні прислухалися, коли співала. Тож ні щедрівки, ні веснянки, ні обжинки не обходилися без неї – не минали любі подруги її невеличкої хатинки – бідно жила дівчинка, звісно – сирота.
Якось, коли Катруся співала з подругами веснянок за селом побіля річки, а парубки поруч налаштовували музики для танців, підійшов до сільської молоді ясночолий юнак у білому вбранні. Лице його сяяло, а очі світилися, як зорі.
– Та це ж Лель! – упізнала Катруся.
– Лель, Лель!.. – зашепотіли усі і стояли, мов зачаровані. Тільки Микола, закоханий у Катрусю, підійшов до дівчини і взяв її за руку.
Лель вийняв сопілку і заграв веснянку. І такою веселою була та музика, що ноги самі просилися до танцю. Ніколи ще не веселилася так молодь, як того вечора з Лелем. А коли розходилися, Лель підійшов до закоханої пари Катрусі та Миколи і благословив їх. Низенько вклонилися юнак та дівчина Богові і раділи, що щастя всміхнулося їм.
Та не так сталося, як бажалося. Батьки Миколи були багачами і не схотіли собі бідної невістки. Заборонили сину й на вулицю виходити та й напитували для нього багату наречену.
Засумувала Катруся, задумалася та й вирішила піти на пораду до самого Леля. А жив він, казали люди, аж ген на горі, порослій непрохідним лісом.
Страшно було Катрусі заходити в лісові нетрі, боялася диких звірів, та все ж виру-шила в нелегку дорогу. Тільки зімкнулося над нею зелене лісове море, як дерева ніби розступилися, вказуючи шлях мандрівниці. Сірий вовк виглянув з-поміж сосон, але не зачепив її. Лисиця промайнула сяйливою блискавкою в кущах та й зникла. Ось тільки білочка налякала Катрусю, коли стрибнула їй на плече:
– Ой! – вжахнулася дівчина. Коли ж дивиться – білка! І засміялася зі свого страху та й більше не боялася вже, простуючи лісом. Зійшла аж на гору, а там широка галявина. На ній пасіка, і саме Лель порядкує біля вуликів.
– Покровитель бджолярства! – пригадалося Катрусі.
Вклонилася вона, привіталася.
– Знаю про твою біду та все буде гаразд; – посміхнувся Лель. – А це тобі віно, придане від мене. І подав Катрусі золоту шкатулку: – Відкриєш її аж вдома, у садку.
І махнув рукою:
– Щасти тобі, дівчино!
Зашарілася Катруся, подякувала Лелю та й не зчулася коли, була вже дома. Зайшла до саду, а там вулики стоять, тільки без бджіл. Відкрила Катруся золоту шкатулку, а з неї вилетіли бджолині рої, загули садом, обживаючись на новому місці. Отак і стала Катруся пасічницею. Жодна бджілка ніколи не вкусила її. Співають свої пісні, золотяться проти сонця, несучи мед у вулики.
І був той мед такий цілющий, що найтяжчі недуги лікував. З найдальших сіл приходили люди по мед до Катрусі. Усім вона рада була допомогти. А тільки злодії чи грабіжники задумають лихе, як бджоли-охоронці (був один такий рій у Катрусі) уже й чекають на них. Отож усіляке зло й обминало Катрусине обійстя.
Та ось сталося лихо в Миколиних батьків – захворіли вони. Посилають сина до Катрі:
– Віддай усе наше багатство, нехай тільки меду свого цілющого дасть пасічниця.
Передала дівчина мед батькам Миколи, і ті скоро одужали. Тепер іншої невістки, ніж
Катруся, й не хотіли собі. З батьківським благословенням одружилися молодята, а віном нареченій стала Лелева пасіка. Відтоді й донині та місцевість, де це діялося, називається Вінницею. Це наше улюблене квітуче місто обабіч кучерявих лісів та зеленоводого Бугу.
Сяє над містом сузір’я Пасіка – стали ним сім бджілок із чарівної шкатулки Леля.

 

 

* * *

 

 

Легенда про сон-траву

У королівстві Соньків захворів учитель спання. І що тут почалось.
– Ура! – як буває зазвичай, закричали учні, і це слово наче стало сигналом до ігор та біганини. Такий гармидер зчинився, що й дорослим сонькам спокою не стало. Позіхають, протирають очі, а дітям дати ради не можуть. Тільки згадують крізь дрімоту: наше ж королівство понадхмарне, протовче дітлашня м’які перинки хмарок і полетимо всі
в бездну… То ж почали снитися їм страшилки. Жах поселився в міжгір’ях скуйовджених хмарин. А дітям від цього ще цікавіше стало. Граються в піжмурки, у війну з жахіттям.
– Гей! Та він же сам своєї тіні боїться! Страшко якийсь, а не жах, – сміялися вони.
Бойові там дітлахи! Як тільки учитель спан-ня справлявся з ними?! Щоправда, у нього ж снів ціла торба, та все цікаві такі, казкові. Звісно ж, діти й дивилися їх уві сні, як мультики.
Отож, веселиться малеча, а того й не знає, що хмарки все тоншають.
І ось настав час, коли бешкетники, весело підстрибуючи на хмарках, мов на батуті, попроривали їх і посипалися, як груші, на землю. Добре, що хоч хмарки-перинки від їхніх гицань опустилися низенько. До того ж упала дітлашня в м’який мох, у різнотрав’я. Забитись – не забилися, а от хто більше злякався – вони чи дівчинка, що стояла поряд?
За дитячим звичаєм, швиденько познайомилися. Та тільки пустунам здалося, що це їм сниться: кольорова, веселкова країна і ясноока дівчинка українка, що живе в цій чудовій країні — Україні. І поле, і річка, і зелен-сад, і пісні – все тут було таке гарне, що малим пустунам вперше не хотілося прокидатися від уявного сну.
– То я вам колискової заспіваю, – запропонувала дівчинка, щоб підтримати, як їй здавалося, жарт нових знайомців.
І залебеділа струмочком ніжна мелодія:
– Ходить сон край вікон, а дрімота коло плота …
У соньків заплющились очі, і … ось вони вже знову на своїх хмаринках-перинках сплять. Чари сну перенесли їх додому.
А в зелен-садочку з того часу цвіте сон-трава, як спогад про пустотливих малят-соньків.
З того часу з’явилися в казковому королівстві охочі до мандрів у чудову, як найкращий сон, країну. Тільки хмаринка набереться вологи, поважчає, опуститься нижче, вони й летять на землю.
Учитель же шукає неслухів та й сам милується розкішним краєм. А сон-трава зацвітає, то тут, то там, ховаючи в м’яких, ніжних квітах таємницю.
Якось і мені довелося допомагати в розшуках відчайдух-соньків. Тоді-то й розповів мені цю історію учитель спання.

За матеріалами: Олександра Бурбело. Первоцвіт. Збірка казок, легенд, віршів та загадок. Вінниця, 2011.

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

Олександра Бурбело. Твори для дітей та дорослих. Казки, вірші, легенди, загадки

"І хай земне життя було недовгим,
Короткий спалах, мов яскрава мить.
ЇЇ дорога повела до Бога,
Десь в небі зірка Сашина горить!
І буде в полі жито колоситись,
Скорботні ночі зміняться знов днем.
І буде в небі зірочка світитись,
Яку ми Олександрою назвем!"
(Тамара Артем’єва)
 
 
 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

Міфи та легенди. Літературні (авторські) легенди. Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян
Читаймо легенди, які записали такі відомі українські письменники, як: Іван Франко, Сергій Плачинда, Катерина Гповацька, Ольга Бондарук, Юрій Мосенкіс, Євген Шморгун, Михайло Слабошпицький, Роман Завадович, Надія Кир'ян та інші.
 
 
Міфи та легенди
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.

 

Народні притчі

Фольклор, народна мудрість, народні притчіПритча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.


Останні коментарі до сторінки
«Олександра Бурбело. Легенди зі збірки "Первоцвіт"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми