Міф про викрадення Єлени (з книги міфів давньої Греції)

ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ

Давньогрецький міф

З високого Тайгета, що здіймається на півдні Еллади, весело струмить річка Еврот і далі швидко тече зеленою долиною, омиваючи Спарту—державу і місто, знамените з давніх-давен.
Гучної слави Спарта набула ще за царя Тіндарея, Персеєвого онука. Він був знаний по всій Елладі, знаний не своїм великим багатством, не звитяжним військом, а завдяки юній дочці Єлені, чия божественна краса сліпила очі й тьмарила розум.
Матір'ю Єлени була красуня Леда, така гарна, що навіть Зевс задивлявся на неї з Олімпу. Тіндарей і Леда мали чотирьох дітей. Двоє синів-близнят Кастор і Полідевк стали відомими героями, що брали участь у поході аргонавтів, у калідонських ловах. За мужність їх прозвали Діоскурами, тобто Зевсовими юнаками. Брати надзвичайно любили один одного, завжди і скрізь були разом, бо не хотіли і на день розлучатись.
Але сталося так, що Кастора вбив підступний суперник. Полідевк, який не встиг його захистити, у розпачі обняв  мертвого  брата, аби з горя і самому померти.
Ця велика любов розчулила Зевса, і він забрав обох братів на небо, щоб сяяли там уночі яскравими зорями. Всі мореплавці знають те сузір'я Близнят, бо воно допомагає у темряві ночі знаходити серед хвиль правильну путь.
Крім синів, Леда подарувала Тіндареєві ще й двох дочок — Клітемнестру та Єлену. Правда, тямущі люди казали, що батьком Єлени був сам Зевс Громовержець, бо хіба можна було інакше пояснити її небесну красу?
Старшу дочку — Клітемнестру — віддали за мікенського царя Агамемн'она, Атреєвого сина, а до Єлени посватався його брат Менелай.
Та не тільки менший Атрід сподівався побратися з прекрасною спартанкою. З усієї Еллади до Тіндареєвого палацу почали збиратися найкращі, найсміливіші герої. Слідом за Менелаєм прибув сюди з острова Ітаки хитромудрий Одіссей, а тоді дужий Діомед із Аргоса, хоробрий Антілох із Пілоса, із Локріди — зухвалий Еант, а потім — інший Еант, саламінець, із своїм братом Тевкром, із Фер — юним Евмел, а за ним Патрокл, згодом уславлений великою дружбою з непереможним Ахіллом. Прибув також Філоктет, неперевершений стрілець, що йому великий Геракл, умираючи, подарував свій лук із отруйними стрілами.
Сватати Єлену надумали навіть нащадки богів — Махаон, Аполлонів онук, син лікаря-бога Асклепія, та Аскалаф, син Арея, бога війни.
Проте хіба можна перелічити всіх, що понаїхали в Спарту! Аж сам Тіндарей розгубився, не знаючи, кому з тих славетних мужів віддати дочку та як це вчинити, щоб не образились інші й зопалу не схопилися за мечі.
Хитромудрий Одіссей відразу все те збагнув, а що серед його суперників були й молодші, і вродливіші за нього, то він не схотів гаяти марно часу. До того ж він уже кілька разів наче ненароком перестрівав Пенелопу, дочку рідного Тіндареєвого брата Ікарія. Стримана, скромна, з розумними ясними очима, вона дедалі дужче подобалася Одіссеєві.
«Мабуть,— міркував він собі,— Пенелопа буде куди кращою дружиною, ніж ота неймовірна красуня, біля якої так усі упадають».
1 він рішуче подався до Тіндарея.
—  Я ладен відступитись, аби ти не журився, що нас, женихів, так  багато, — хитро почав  Одіссей. — Тільки зроби мені велику ласку — будь моїм сватом до Ікаріє-вої дочки Пенелопи.  А я віддячу тобі доброю радою, як   обрати   найкращого   зятя   і   не   прогнівити   решту гостей.
На тому і стали. Невдовзі Одіссей мав уже вірну дружину, світлу розумом Пенелопу. Але ще до того цар Тіндарей — за його ж таки радою — зібрав усіх мужів і сказав:
—  Любі гості мої! Сьогодні я справляю велику жертву   безсмертним   богам,   щоб   вони   дали   моїй   доньці щастя у шлюбі. Нехай Єлена сама обере серед вас того, хто їй найлюбіший. Та аби не було потім сварки між вами, станьте всі круг вівтаря і покляніться над священною жертвою, що не здумаєте мститись обранцеві. Ба навпаки — у якійсь великій скруті ви прийдете йому на допомогу і захист.
Усі як один мужі поставали круг вівтаря і врочисто поклялись над священною жертвою, кожен-бо сподівався, що саме він буде тим щасливим обранцем. Та хоч які були вони певні, а всім аж дух у могутніх грудях затамувало, коли вийшла до них нарешті Єлена.
Ясно всміхаючись, Тіндареєва дочка підійшла до Менелая Атріда і простягла йому руку.
Коли згодом Тіндарей прощався з життям, він передав царську владу над Спартою своєму любому зятеві Менелаю та заповів йому і Єлені мирно, у коханні й злагоді жити.
Так вони і жили, ростили дочку Герміону і навіть гадки не мали, що на них неминуче суне важка чорна хмара.
Але вже падали віковічні дерева на зеленій Їді, троянській горі. То найкращі майстри царя Пріама будували корабель, міцний, витривалий, щоб царевич Паріс легко доплив до Еллади. За звичаєм, корабельний ніс мало прикрасити визолочене погруддя однієї з могутніх богинь — Гери чи Афіни Паллади, що завжди допомагають мореплавцям у довгих, небезпечних мандрах. Однак, на подив майстрам, Паріс звелів поставити інше погруддя — нехай його корабель веде Афродіта, богиня кохання і вроди.
Нікому Паріс не сказав, яка справжня мета його подорожі. Всі повірили — а насамперед батько і мати,— що юнак їде розважитись та побачити світу. Не повірила тільки Кассандра, його рідна сестра.
Та ще на високій Їді, де Паріс оглядав із майстрами, яке дерево зрубати на щоглу, пристерегла його німфа Енона. Змарніла, бліда, вона кинулася юнакові на груди і крізь сльози стала благати:
—  Не їдь,  любий, не  їдь,  зостанься  зі мною. І  не вигадуй нічого, я знаю, куди і навіщо ти їдеш. Згадай, як нам гарно жилося тут, серед лісу. Тоді ти був не царевич, а раб. А я, безсмертна німфа, тебе покохала і стала навіки рабою.
Слухав Енону Паріс. і щирий жаль до неї стискав йому серце, сльози туманили очі.
—  Ой, ти плачеш, мій любий! — вигукнула Енона.— Та  не соромся,  наше  кохання було чисте й чесне,  не забувай   його. Я знаю, у  щасті ти мене навряд чи згадаєш, але в чорній, смертельній біді прийдеш на Іду до мене.
Вона ще казала щось ніжне, ласкаве, знов умовляла нікуди не їхати, але Паріс її вже не слухав, він згадав за свій корабель. Випручавшись з її обіймів, він поспішив униз, до майстрів.
А невдовзі білі вітрила вже маяли далеко в морі, і лазурові хвилі невпинно розтинав ніс корабля із золотим погруддям Кіпріди.
У зеленій Спарті ясночолий цар Менелай з пошаною прийняв чужодальних гостей. Він багато чував про могутнє заморське місто Трою та про її володаря Пріама, що походив з великого роду Зевсового сина Дардана.
Паріса  супроводжував  його  юний  родич  Еней, син Афродіти й Анхіса, Пріамового брата. Сама божественна мати наказала юнакові їхати з Парісом та скрізь ставати йому в нагоді.
Цар Менелай запросив гостей на почесні місця і, поки прислужники ладнали пишну вечерю, розпитав юнаків про їхніх батьків, про міцномуровану Трою та як їм велося в путі. Паріс потай зрадів, що поруч був кмітливий Еней, бо сам він не міг відповідати доладно — йому в голові роїлися думки тільки про ту, заради якої він здолав таку путь.
Паріс знав — Єлена прекрасна, так усі про неї казали, та коли врешті господиня дому ввійшла до зали, він мало не скрикнув: то була сама Афродіта!
Чи йому це здалося? Врода Менелаєвої дружини так збентежила юнака, що він не міг і на слово здобутись. Зрадницьки спаленівши, Паріс мовчки стояв і тільки дивився, йому забракло снаги відвести від Єлени вимовного погляду. А до нього щось казали гожі вуста, сяяли ласкавою усмішкою великі блискучі очі.
Нарешті лагідний голос його отямив.
— Так, так... Ми приїхали з Трої, — затинався Паріс, навіть гадки не маючи, який був він прегарний у тому юнацькому шалі.
Єлена дивилася на стрункого юнака, на його збентежене вродливе обличчя, і в її серці спалахнув пекучий вогонь.
А потім була довга вечеря, і зичливий господар ревно пригощав заморських гостей. Уранці він мав виїхати далеко, аж на острів Кріт, у якійсь пильній справі. Тож він доручав гостей своїй любій дружині, а їх просив дбати про господиню.
Наступного дня Паріс і Єлена зосталися вдвох: Менелай поїхав, а Еней їм не заважав. Та, певне, була ще з ними невидима для смертних очей золота Афродіта, бо в кожному їхньому погляді й слові відчувалось нестримне кохання. Тепер Паріс уже не мовчав, а говорив вільно, натхненно:
—  Ні,  сюди я приїхав не торгувати з містами Еллади, не милуватися ними, і не буря прибила до Спарти мій корабель. Я приїхав заради тебе, Єлено, бо у мріях бачив ці променисті очі, це дивне обличчя. Ні, навіть у мріях ти не була така сліпуче-гарна, як насправді в житті.
—   Ти   бачив   мене   у   мріях? — здивувалась   Єлена.
—  Ще й скільки разів! Бо мені сама Афродіта обіцяла тебе.  Це вона послала мене в далеку дорогу, вона вгамувала   хвилі,   дала   ходовий   вітер   і   сама   повела корабель. Заради тебе я знехтував дарами найперших богинь — Гери й Афіни Паллади, що обіцяли мені владу і славу.
І Паріс розповів усе враженій Єлені: як він мусив обрати найвродливішу з богинь і як він віддав золоте яблуко Афродіті,
—  Ой, цього  тобі  не  подарують  ні  Гера, ні Афіна Паллада, надто вони лихопомні! — стривожилась Єлена.— Тож начувайся!
—  Я знаю, тепер вони довіку мої вороги. Та навіщо мені їхні дари? Ти — моя влада, ти — моя слава! Їдьмо зі  мною!   Вся  Троя  схилиться  перед  твоєю  небесною вродою і шануватиме тебе як богиню.
—  А Менелай? А цар Агамемнон? Хіба вони стерплять образу? Хіба стерпить ганьбу вся горда Еллада?
—  Невже ти гадаєш, що могутня Троя безсила тебе захистити?
—  То  почнеться  війна? Ні, ні, тоді  потоне  в крові й наше кохання.
—  Ніколи, такого ніколи не буде! — гарячково запевняв Паріс.— Та навіщо журитися, люба? Мерщій збирайся та їдьмо!
І засліплена коханням Єлена покинула все — свою маленьку дочку Герміону, палац царя Менелая та улюблену Спарту.
Швидко мчав назад корабель, прикрашений золотим погруддям богині кохання. А Паріс квапив раз у раз веслярів, бо надто боявся, що перестріне їх у відкритому морі корабель Менелая Атріда.
Нараз море стало чорніти й братися білими гребінцями, вітер подужчав, загув, небо повилося в важкі хмари, і вже не хвилі, а справжні буруни понесли корабель, наче тріску, по морю.
—  О, то мстяться,  мабуть,  оті лихопомні богині! — вигукнула   Єлена, злякано тулячись до Паріса, що дужими руками тримав неслухняне стерно.
І справді, бурю на морі зняла ображена Гера. Власне, Паріс уже вдруге образив її, тепер — як богиню шлюбу й родини. Угледівши з високого Олімпу Парісів корабель, а на ньому Єлену, Гера не на жарт розгнівилась і надумала потопити зухвальців.   .
Та не тільки державну Геру обурив Парісів нерозважливий вчинок. Морський бог Нерей, завжди лагідний, добрий і до всіх смертних зичливий, піднявся зі свого прозорого підводного палацу на морську поверхню і владно спинив корабель.
—  Що   ти   накоїв,   Парісе! — зарокотав   його   голос, схожий на гуркіт морського прибою.— Ти викрав Єлену на горе собі та на горе всій Трої. Адже ти порушив Зевсів закон гостинності й насміявся над великою святинею — шлюбом. Цього ганебного вчинку тобі не подарують ані безсмертні боги, ані люди. Вся Еллада вже береться до зброї, уже бряжчать мечі й щити, і сама божественна войовниця Афіна Паллада взяла в руки свій непомильний спис. Війна буде довга, багато крові проллється. Загинуть у розквіті літ твої численні брати, загине твій батько Пріам, і згорить уся Троя священне. Схаменись, заверни корабель, доки не пізно! Сказав ті пророчі слова морський бог Нерей і щез у розбурханій безодні. Вражені Паріс і Єлена мовчали. А корабель, розтинаючи високу хвилю, підняв догори ніс, і в очі їм сяйнуло золоте погруддя богині.
—  Афродіта! — радісно вигукнув Паріс. — Ти бачиш, Єлено, як вона навіть у темряві сяє! Навіщо нам слухати   морського   діда,   що   від   старості   вже   позбувся глузду  і наплів  нам дурниць?  Золота Афродіта сама обіцяла мені щастя в коханні,  тільки їй нам  і треба звірятись.
І справді, золота богиня врятувала їх від бурі та щасливо довела корабель до троянського берега.
Насторожено, мовчки зустріли Паріса троянці, бо до них уже долинули з Еллади якісь темні чутки. А як дізнались, кого він привіз, спохмурніли обличчя в мужів, надто добре всі розуміли, чим це загрожує Трої.
Та ніхто з-поміж них не дорікнув Парісові, бо, коли Єлена ступила на вулиці Трої, навіть старі люди підводилися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молодші казали:
—  Заради такої краси і воювати не сором!
І тільки Кассандра, Парісова віща сестра, глухо ридала.

За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 165 - 173.

Усі розділи книги "Крилатий кінь":

Які ж були міфи у давніх греків — еллінів? Як і в інших народів, у них були міфи про виникнення світу; про народження і справи богів — фантастичних істот, що в уявленні давніх греків утілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву, вітри, річкові потоки тощо; про вчинки богів — часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей; про засновників міст, тощо. У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи, освоєння далеких земель і морів, опанування повітряного простору, перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю.

 

Більше міфів давніх греків на нашому сайті:

Давньогрецькі міфи

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.

 

Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.

 

Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.

 

Народні притчі

Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.