Легенда про Кіпариса (з книги "Крилатий кінь. Міфи давньої Греції")

НА ОСТРОВІ КЕОСІ

Давньогрецький міф

Південні краї з давніх-давен прикрашають вічнозелені стрункі кипариси. Вони не схожі на інші дерева, що весело шумлять своїм верховіттям,— кипарис ніколи не відповідає на пустотливі заохочування до гри легковажного Зефіра, а стоїть нерухомий, ніби в глибокій зажурі. Тільки коли налітає нещадний буревій, гнеться і наче стогне тоді кипарис, а потім знову стоїть незрушний, сумний.
Давні греки здебільшого садовили його на кладовищах, як дерево жалоби й плачу, бо всі знали сумну, незвичну історію кипариса.
Колись він був не деревом, а гарним струнким юнаком, улюбленцем того бога, що однаково влучно напинає тятиву лука чи струни дзвінкої кіфари. Аполлон охоче полював з Кипарісом, навчав його вистежувати здобич та непомильно влучати в неї, а сам милувався з юнакової вроди, веселої вдачі та спритності.
Жив Кипаріс на острові Кеосі, славному своїми лісами. Багато водилося в тих лісах всякої звірини, але одна тварина була особлива. Аж у далекі краї линула слава про кеоського оленя, велетенського красеня з такими широченними рогами, що і в спеку його голову оповивав холодок.
Часто бавилися з оленем лісові німфи—дріади, але він не цурався й людей: заходив на їхні подвір'я і, спокійний, лагідний, дозволяв себе пестити навіть незнайомій руці. І люди любили лісового красеня.
Але найдужче за всіх любив його син кеоського володаря Кипаріс. Він водив оленя на пасовиська, де буяло молоде зілля і де з глибоких джерел струміла чиста, прозора вода. Юнак заклечував зеленим гіллям і луговими квітами могутні роги оленя, а тоді сідав на нього, як на коня, і весело гасав горами й долинами, а розумний звір слухняно корився вуздечці, що її хлопець зробив  із пурпурової стрічки.
Якось улітку видався особливо пекучий день. Навіть зірки, що їх не видно за сонячним промінням, мало не розжарились, і Рак посунув свої грізні криві клешні аж до морської води.
Уся звірина у лісі завмерла, сховалася. Забився в хащі й красень-олень, зморений небувалою спекою.
Та враз усе його тіло пройняв гострий, пекучий біль — то вп'ялася в нього безжальна стріла, що її випустив з лука якийсь вправний мисливець.
Тим мисливцем був Кипаріс. Блукаючи лісом, він раптом угледів серед кущів тіло якогось лісового звіра і, довго не думавши, стрелив із лука. Радісно закалатало йому серце, бо звір не кинувся тікати, навіть не дуже й борсався, видно, рана була смертельна. Юнак сміливо підбіг, розсунув кущі—і з жаху мало сам не сконав. Ридма ридаючи, впав він на свого вірного друга, на свою любу втіху, і закричав у нестямі:
—  Це я, я тебе вбив! Але я не житиму теж, я вб'ю і себе!
На весь ліс лунав юнаків лемент і плач. Чули їх і звірі, і птахи, й жалісливі дріади, та ніхто не озвався до вбивці. А хлопець уже знемігся від горя і сліз.
Зненацька якась владна рука звела Кипаріса на ноги. То бог Аполлон, здалека почувши розпачливий зойк свого улюбленця, поспішив йому на пораду. Довго він умовляв юнака заспокоїтись, ласкаво втішав його, та хлопець   одно   тільки   плакав   і   крізь  сльози   благав:
—  Боже всевладний, дозволь мені досхочу посумувати над моїм бідним другом. Я все   одно помру з горя.

*(1) Рак — одне  із  сузір'їв Зодіаку.   Влітку  Рак  знаходиться на обрії.

За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 126 - 129.

Усі розділи книги "Крилатий кінь":

Які ж були міфи у давніх греків — еллінів? Як і в інших народів, у них були міфи про виникнення світу; про народження і справи богів — фантастичних істот, що в уявленні давніх греків утілювали різні природні явища: грім, блискавку, вогонь, воду, сонячне світло, нічну темряву, вітри, річкові потоки тощо; про вчинки богів — часом сприятливі, а часом згубні для смертних людей; про засновників міст, тощо. У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи, освоєння далеких земель і морів, опанування повітряного простору, перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю.

 

Більше міфів давніх греків на нашому сайті:

Давньогрецькі міфи

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.

 

Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.

 

Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.

 

Народні притчі

Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.