Повість Миколи Трублаїні "Лахтак". Частина третя, "Ельгар"


 

 

Микола Трублаїні, Лахтак, повість, читати та завантажити

 

 

Микола Трублаїні

ЛАХТАК

Повість

 

 

Завантажити текст третьої частини повісті Миколи Трублаїні "Лахтак" (txt.zip)

 

Читати попередню (другу) частину повісті Миколи Трублаїні "Лахтак"

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ 

ЕЛЬГАР

РОЗДІЛ І

 

 Світанки довшали. З одинадцятої години ранку на небі зникали зорі. Моряки нетерпляче чекали сонця. Полярна ніч кінчалася.
 Навесні в Арктиці лютують найдошкульніші морози, але, сподіваючись сонця, екіпаж «Лахтака» на них уже не зважав. Стомлені темрявою люди раділи цим морозяним світанкам.
 І ось, нарешті, прийшов довгожданий день. Це було на початку березня. Кар заздалегідь попередив, що того дня, якщо стоятиме ясна погода, вони побачать сонце.
Перед полуднем на палубі зібралася вся команда «Лахтака». Ерікові Олаунсену теж допомогли вийти з кубрика. Це вперше після хвороби він вийшов на палубу. Норвежця посадили на ящик з-під тросів. Він вдихав свіже повітря і чекав радісної події: сходу сонця. Олаунсен виглядав мужньою людиною років сорока. Обличчя у нього заросло бородою. Хутряна шапка зсунулась на чоло, і з-під неї дивились тверді і, безперечно, чесні очі. Впадала в око худорлявість цієї людини.
Біля норвежця стояв Стьопа. Він не відриваючись стежив за обрієм.
 Кар і Запара на капітанському містку готувались до астрономічних спостережень.
 Торба зібрав решту моряків навколо себе і весело розповідав напіванекдотичну пригоду — як він і його приятелі продавали в якомусь порту ведмедя:
 — Плавав я тоді на маленькому криголамі «Свистун». Улітку стояли ми в ремонті. І от на другий чи на третій місяць, — говорив поважно й неголосно механік, — команда підводного човна, що стояв у доку поруч «Свистуна», запросила нас на вечірку. Там наші хлопці розійшлися, почали виступати з промовами. От один і каже: «Взаємно запрошуємо наших господарів наступного вихідного дня до себе в гості». Всі заплескали в долоні, закричали «ура». Підводники подякували й обіцяли прийти.
Вернулись ми на «Свистун» і другого ранку почали думати про зустріч з підводниками. Грошей тоді ми мали тільки що на цигарки. А треба ж почастувати, вечерю зробити таку, щоб довго гостинність нашу пригадували й іншим розповідали. Судком теж грошей не мав. А на берег, у комітет, не ходили, бо прорив у нас був і через те незручно в такий момент просити.
Плавав з нами на криголамі молодий рудий ведмідь. Під ту скрутну хвилину вирішили ми ведмедя продати. Вибрали двох продавців: одного кочегара та одного матроса і послали з ведмедем на берег. Хоч і шкода було розставатися з рудим, але іншого виходу не бачили.
 Незабаром повернулись наші продавці без ведмедя, але з грішми. Ну, добре. Аж ось за якусь годину після їх повороту чуємо на палубі галас. Вискакуємо, а то матроси й кочегари радісно кричать, а серед них поважно з боку на бік перевалюється наш рудий. Виходить, утік наш Михайло від нового хазяїна і назад повернувся. Зметикували ми тоді: можемо так без кінця рудим Михайлом гендлювати.
 Повели його знову на продаж. На цей раз і я пішов. Вийшли на базар, де собаками торгують. 
Як побачили собаки нашого рудого, то такий гармидер зняли, що прибіг базарний комендант і прогнав нас звідси. Перейшли ми тоді в той ряд, де живу птицю продають. 
З одного боку півні співають, гуси ґелґочуть, а з другого — якісь дідки ходять та канарок у клітках пропонують. Стоїмо ми з нашою «птицею». Підходить височезний громадянин з величезним животом, у зеленому піджаку і синьому картузі Оглядає нашого рудого й купує.
Заплатив, потягнув за мотузок і подався. Ведмідь охоче за ним побіг. А ми теж слідом... Цікаво, чи вирветься рудий, чи ні. Проминули базар, пройшли двома провулочками, перейшли через сквер, де няньки з дітьми сидять, і спинилися на центральному міському майдані. За ведмедем юрба хлопчаків біжить. Та тільки-но задзеленчав трамвай, пробігаючи повз нашого покупця, як рвонув рудий з усієї сили вбік! Його новий хазяїн беркицьнув на тротуар і випустив з рук мотузок. Хлопчаки, що йшли за ведмедем, з верещанням кинулися врозтіч. Рудий, тікаючи, штовхнув якусь громадянку з парасолькою в руках. Громадянка випустила парасольку і з страху зарепетувала не своїм голосом. Рудий, очевидно, злякався і надав пари. Мчить. Народ на вулиці жахається, кидається на всі боки, міліціонер свистить, а ми регочемось, наче в кіно Ігоря Ільїнського або Пата і Паташона дивимось. За хвилину рудий зник з наших очей. Повернулись ми на пароплав, застаємо нашого Михайла дома. Минуло трохи часу, і повели ми його втретє продавати...
 — Гей, хлопці, — крикнув з містка Кар, — сонце сходить!
 Всі одвернулись від Торби і вп'ялися поглядами в обрій. Над краєм крижаного поля згасала червона заграва. Ось з-за моря випливла полум'яна куля. Навколо на снігових заметах заграли золоті бризки. Сонце перемогло полярну ніч.
 Моряки закричали «ура». Котовай заграв на трубі, а Вершомет бив у саморобний бубон.
 — Ми радіємо, наче стародавні дикі племена, — з очима, повними радісного посміху, сказав Кар метеорологові.
 Той підтупнув ногою і, намагаючись кричати, охриплим голосом відповів:
— Мені самому танцювати хочеться!
  


РОЗДІЛ ІІ

 

Сонце світило недовго. Через кілька хвилин воно сховалося за обрій.
Моряки, незважаючи на мороз, у збудженому настрої юрмились на палубі.
 — Кінчайте, товаришу механік, — звернувся до Торби Котовай, запрошуючи закінчити оповідання про ведмедя, — я чув про подібну пригоду у Владивостоцькому порту, тільки з невеликими відмінами.
 — Мені ж розповідали, що це трапилося в Одесі, — вставив Лейте.
 Історія, друзі мої, любить повторюватись, — сміючись, відповів Торба. — А такі зауваження робити нечемно. Тому я свого оповідання не закінчую, і про кінець догадуйтесь самі. А може, вам розповідали?
 Механік підморгнув, засміявся і пішов до кубрика, за ним рушили й інші. Стьопа допоміг Ерікові Олаунсену спуститися в приміщення.
 Непривітно виглядав кубрик після осяяних сонцем просторів. Хоч як боролися моряки з вогкістю, але вона давала себе знати. Хоч як провітрювали кубрик, але повітря тут було не зовсім свіжим. А коли й вдавалося нагнати досить чистого повітря, температура дуже швидко знижувалася, і доводилось спішно затикати всі щілини і кутатись поверх хутряного одягу ще й ковдрами.
 Ліжка Еріка Олаунсена і Стьопи стояли поруч. Юнга взявся доглядати норвежця і дбайливо виконував цей обов'язок. З свого боку норвежець виявляв до хлопця велику вдячність. З берега до нього приходили лише двічі. Один раз капітан Ларсен, а другий раз — Ландрупп. Між іншим, Кара здивувало, що норвежці не запрошували ні його, ні його товаришів до себе на острів. Так само нічого не відповів йому капітан Ларсен на пропозицію залишити навесні разом острів. Кар гадав, що першому причиною були, мабуть, якісь внутрішні справи норвезької команди, а другому, що капітан прийняв його пропозицію, але наперед не хотів дякувати: мовляв, нема чого говорити, поки по-справжньому не почнеться весна. З делікатності Кар не порушував більше цього питання. Ларсен хотів забрати Еріка Олаунсена, але Кар умовив його залишити хворого на пароплаві, поки той зовсім видужає.
 Олаунсена, очевидно, гнітила вимушена мовчанка. Часом він починав говорити, але ніхто його не розумів. З ним порозумівалися наче з глухонімим, — мімікою та жестами. Тепер Ерік сідав їсти до загального столу, грав із моряками в шашки та доміно і навіть вивчив кілька російських слів. За день перед тим, як уперше після зими з'явилося сонце, Запара подав Стьопі думку, щоб у розмовах з Еріком він вивчав норвезьку мову, а норвежця навчав російської.
 Щоранку, коли норвежець прокидався, він казав: «Гу мор'єн!»
 Це дуже схоже на німецьке «гут морген», і його враз розшифрували, як «доброго ранку».
Стьопа ж вітав Еріка словами: «Доброго ранку!» Тепер уже норвежець ранками казав «доброго ранку!» а юнга, навпаки: «гу мор'єн!»
 Повернувшись до кубрика, Ерік і Стьопа розташувались на своїх ліжках. Ерік напівлежав. На тумбочці між ліжками горіла лампочка. При її світні юнга почав розглядати карту Арктики, що її незадовго перед тим дістав у подарунок від Запари. Норвежця теж зацікавила карта, і він схилився над нею. Написи на карті були зроблені по-російському і по-англійському. Ерік не знав ні тієї, ні другої мови, але, очевидно, був непогано знайомий з картою, бо, торкаючись сірником того чи іншого острова або півострова, майже правильно їх називав.
 — Стьопо, — звернувся норвежець до юнги і, показуючи то на себе, то на карту, сказав: — Ерік... Гронланд... Ерік... Свальбард... Ерік Франц-Йосиф... Ерік... Америка... Аляска... Берінг... ескімос... чукча... Ерік... Ельгар...
 Стежачи за сірником, яким норвежець водив по карті, і прислухаючись до його слів, юнга зрозумів, що Ерік був у Гренландії, на Свальбарді, Землі Франца-Йосифа, а також на Алясці, бачив ескімосів і чукчів...
 Для норвезького моряка це цілком можливо. Адже норвезьких матросів можна зустріти не тільки на півночі, а й по морях цілого світу, на пароплавах під усяким прапором.
 — Ерік Арктик о Антарктик... — Норвежець зробив руками жест, ніби він тримає глобус, і показав зверху й знизу.
 Очевидно, Ерікові Олаунсену доводилося плавати в південних полярних морях на одному з норвезьких, а може, інших китобоях, які рік у рік плавають туди по цінну здобич.
 — Ерік тіль Берінг шоен ор го дампшібе... [Ерік вісім років плавав у Берінговому морі на пароплаві.] Чукчі... Ерік Ельгар...
 — Ельгар? — спитав Стьопа. — Що таке Ельгар? Острів такий? Чи пароплав зветься Ельгар?.. Ельгар?..
 Норвежець не зрозумів і лише радісно повторив, показуючи на себе:
— Ельгар, Ельгар! Ельгар!

 

РОЗДІЛ III

 

— Дмитре Петровичу, я щойно мав велику розмову з Еріком. Виявляється, він плавав майже по всіх арктичних антарктичних водах, — інформував юнга свого вченого шефа під час чаю за загальним столом.
 Тут же, разом з усіма, сидів і Ерік. Він спирався руками на стіл і зацікавлено розглядав радянських моряків. Ця зацікавленість безперервно світилася в його очах, відколи він опритомнів і довідався, що перебуває на радянському пароплаві.
 — Особливо довго, — продовжував Стьопа, — коли я вірно його зрозумів, плавав він у Берінговому морі на пароплаві «Ельгар».
 — Я [Так.], Ельгар, я, я, — наче потверджуючи, промовив норвежець.
 — Ельгар? — перепитав Кар. — Мені доводилось плавати між Петропавловськом на Камчатці і Номом, що на Алясці. Ми зустрічали там чимало різних пароплавів, але пароплава «Ельгар» не пригадую.
Лейте звернувся до Еріка:
— Берінг... Ерік Олаунсен... Шіп?
 Норвежець, очевидно, зрозумів запитання. «Шіп» — це по-англійському «пароплав». По-норвезькому пароплав буде «дампшіб».
 — Шіп, — промовив Ерік, підіймаючи брови. — Нава лук... Ном...
 Кар примружив ліве око, прислухаючись до норвежця.
— Лаврентій, Провидіння, Уеллен, — звернувся він до
Еріка, називаючи місцевості на побережжі Берінгового моря. 
На губах норвежця з'явилася радісна усмішка:
 — Я, Уеллен, я!
 — Ельгар — це не пароплав, — пояснив Кар, — він плавав на шхуні «Навалук». Про ту шхуну я справді чув і, здається, навіть її бачив.
 — Значить, Ельгар — це якась місцевість. Можливо острів, — заявив Стьопа.
 — Навряд, — висловив сумнів Кар. — Коли острів, то. мабуть, з тих, що навіть у лоції зветься скелею На Берінговому морі я знаю майже всі острови. Хоч треба сказати, слово «ельгар» я десь чув. Але де — не пригадую.
 Розмова тривала далі, але Кар уже не брав участі в ній. Мовчки допивши чай, він пішов до своєї каюти.
 Ерік Олаунсен все так же пильно приглядався до малозрозумілих йому співбесідників. Він догадувався, що Торба — механік і старший помічник Кара, що Запара — учений співробітник, а решта — матроси й кочегари. Його дивували простота взаємин між радянськими моряками, незалежно від їх службового стану. Він бачив, що незалежно від товариських взаємин між старшими і підлеглими, на цьому ж пароплаві була тверда дисципліна. Він з приємністю відчував теплу дбайливість усіх цих людей про нього і дружбу між ними. Його захоплювало те, як використовували свій час радянські моряки, потрапивши в льодовий полон. Він не міг розповісти того, що думав, не міг спитати про багато цікавих і незрозумілих для нього речей, бо не знав мови цих людей. Він уважно прислухався до тих слів, якими вони між собою перекидались, і коли розгадував значення хоч одного, намагався запам'ятати його, повторюючи кілька разів.
 Його бажання вивчити російську мову цілком відповідало такому самому бажанню Стьопи щодо норвезької.
 Після чаю Стьопа, машиніст Зорін і кочегар Шелемеха взялися до розв'язування алгебраїчних задач. Наступного дня мала відбутись чергова лекція Кара з математики, і вОНИ готувались до неї.
 — Що, будемо з нами розв'язувати? — спитав Зорін норвежця, коли той сів біля них. — Давай, давай!
 Ерік покрутив головою. Алгебри він не знав; ікси, ігреки та зети були для нього таємничою магією. Те, що ними займались машиніст, кочегар і юнга, ще більше підносило в його очах авторитет радянських моряків.
 Котовай і Ковягін на протилежному кінці стола займались арифметикою. Коли Ерік підійшов до них і глянув у їх зошити, операції з цифрами, які він побачив, здалися йому цілком зрозумілими.
Бачачи, що ні в одного з них задача не виходить, він нахилився над зошитом Котовая і поволі зрозумів її зміст.
 — Вер що снільогьі мей блюант... [Дайте мені, будь ласка, олівця.] — попросив він матроса, показуючи на олівець.
— Олівця просиш? — зрозумів його Котовай.
 Ерік узяв клапоть паперу і почав вираховувати, запрошуючи кочегара й машиніста стежити за його писанням.
Ерік розв'язав задачу.
 Ця подія зразу зблизила обох арифметиків з норвежцем. Утрьох вони незабаром порозв'язували всі задачі. Після цього Ковягін почав пояснювати Ерікові умову задачі про гусей. Цю задачу кочегар задавав кожному новому знайомому.
 — Слухай, Ерік, — сказав він, — летіли гуси... Але як це тобі пояснити?
 Котовай непогано малював, і йому спало на думку ілюструвати задачу малюнками.
 — Багато гусей, — оповідав Ковягін, багато раз тикаючи пальцем у малюнок Котовая, — а назустріч їм один гусак.
 Все це кочегар демонстрував пальцями, мімікою та ґелґотанням, як то роблять гуси. Далі йшов переказ всім відомої задачі: «Здрастуйте, сто гусей! — сказав гусак. — Здрастуй, гусак! — відповіли гуси, — тільки нас не сто, а менше. Коли б нас було ще стільки, та півстільки, та чверть стільки, та ти з нами, тоді було б сто». Питання: скільки летіло гусей назустріч гусакові?
 Але це була незрозуміла Ерікові задача, і він лише розводив руками.
 Нарешті, час навчання закінчився. Шелемеха урочисто закрутив грамофон. У цього інструмента був, здається, чи не столітній стаж. Принаймні так запевняв Торба. І хоч механік, машиніст і кочегар чимало доклали зусиль, щоб його полагодити, він неймовірно дико свистів і хрипів. А втім моряки на те не зважали.
 Наближався час вечері. До кают-компанії увійшов Кар.
 — А знаєте, — звернувся він до товаришів, — уперше я почув слово «ельгар» від капітана Ларсена... Але до чого це він сказав?
 

 

РОЗДІЛ ІV

 

На початку двадцять третьої години Ленте вийшов на палубу провідати вахтового. Вахту стояв Соломін.
 На той час мороз пом'якшав, але дув чотирибальний вітер, і з неба порошило снігом. Навколо згусла темрява. Хмари, очевидно, щільно закутали небо, бо вгорі не видно було ні одної зірки.
 Лейте застав вахтового на нижньому містку. Соломін нахилився через фальшборт і насторожено до чогось прислухався. Поруч нього горів ліхтар.
 — Як справи, вахтовий? Спати не хочеш? — спитав Лейте. — Цікавого нічого не помічав?
— Помічав, — відповів матрос.
— А саме?
 — Чути, як в морі кригу ламає. Все частіш і частіш гримотить. — Ніби на підтвердження тих слів, з моря долетів віддалений гуркіт.
— Рушає, — проговорив Лейте. — Стискається.
 — Я хотів уже спуститися вниз сповістити, та затримався через одну справу.
— Яку?
 — Та щось застрекотіло на палубі. Наче якась машинка, наче...
 — Що таке? — стримуючи хвилювання, спитав Лейте. Одночасно промайнула думка: «Знову».
 — Важко й сказати що... але, напевне, я чув, як щось стрекотіло із... я сказав би, якимсь дзвоном.
 Здалеку знову долетіло гуркотіння, подібне до пострілів з багатьох гармат.
 Щось зловісне почувалося в тому гуркоті. Обидва моряки, прислухаючись до тих звуків, пригадали пароплави, які, зимуючи в полярних морях, гинули від стискування криги. Хоч той гуркіт долітав здалеку, але. безперечно, рух криги мав позначитись і на крижаному полі, де вмерз «Лахтак».
 — Будь на місці... — сказав Лейте Соломіну. — Я зараз вернусь.
Він скочив униз, в каюту, щоб сповістити капітана. Кар прийняв повідомлення дуже спокійно. Підвівся з ліжка, одягся і наказав:
 — Дайте розпорядження людям бути напоготові. Покличте до мене на місток механіка.
Кар вийшов з каюти і, пройшовши через їдальню, піднявся на палубу. В обличчя йому вдарило снігом; з темряви долинув віддалений гуркіт.
 На випадок, коли б крига почала наступати на пароплав, передбачалось заздалегідь ухваленим розпорядком винести на крижину запас харчів, одяг, потрібний інструмент і шлюпку. В разі оголошення крижаного авралу кожен моряк знав своє місце.
 Кар крізь темряву мацав очима кригу навколо пароплава, розмірковуючи, куди доведеться вивантажуватись, і намагався вгадати, в якому напрямі буде наступати крига.
 Потім він зійшов на капітанський місток. Там, кутаючись у великий важкий кожух, стояв Соломін. За кілька хвилин туди зійшли Торба і Лейте. На палубу виходили матроси й кочегари. Стьопа із Зоріним допомогли піднятись Олаунсену
 Норвежець спочатку не зрозумів, чому його збудили. Люди виходили з кубрика так бадьоро: йому й на думку не спадала ніяка небезпека. Він скоріше сподівався побачити на палубі щось цікаве. Опинившись на повітрі й почувши гуркіт, який час від часу долітав з моря, він стривожився. Але в темряві ніхто не побачив тієї тривоги на його обличчі.
 Узявши ліхтар, Ерік знаками запросив Стьопу спуститись на кригу. Юнга кивком голови дав згоду. Шкандибаючи, норвежець поліз по трапу вниз... Крім Стьопи, його супроводив Шелемеха.
 Коли вони опинилися на кризі, Ерік пішов довкола пароплава. Ні юнга, ні кочегар не розуміли, чого хоче норвежець, але пішли за ним, по змозі допомагаючи йому. Він обійшов корму і зупинився коло правого борту що ним пароплав обернений був до моря.
Кар помітив на кризі ліхтарі.
 — Лейте, що за недисциплінованість? Хто це на кригу поліз? Соломін, підіть довідайтесь, що там таке? Скажіть щоб без мого дозволу пароплав ніхто не залишав.
Матрос поспішив виконати наказ.
Кар з помічниками прислухався до звуків тривожної ночі. Ні він, ні Лейте, ні Торба не знали напевне, чи не час уже розпочинати вивантажуватись.
Тим часом норвежець і його супутники стояли на кризі. Моряки, які були на палубі, перейшли ближче до них. Одійшовши кілька кроків убік, Ерік Олаунсен нахилився і приклав вухо до криги, наче прислухаючись,
що під нею робиться. Раптом ніби якийсь гуркіт пройшов під кригою.
 Стьопі стало ясно, що норвежець про щось довідується, хоч спосіб цей для юнги був незрозумілий.
 Аж ось Ерік підвівся. Світло ліхтаря впало на нього. На обличчі його блукала весела усмішка.
 — Ней, ней! — голосно сказав він і, показавши рукою на море, з презирливим виразом захитав головою, ніби хотів сказати: цей наступ нам нічим не загрожує.
Стьопа відразу зрозумів Еріка і сказав Соломіну:
 — Перекажи капітанові, що норвежець зробив експертизу нашій крижині і запевняє, що можна бути спокійним. А ми ліземо назад на палубу.
 Коли Соломін розповів про те на капітанському містку, Кар здивовано знизав плечима.
 — Можливо, — промовив він, — я десь читав, нібито в Гренландії ескімоси таким способом визначають напрям руху криги, хоч я особисто вважаю це за фантастику.
 — Проте, — додав він, подумавши, — почекаємо трохи з авралом. Коли близько заворушиться крига, тоді почнемо вивантажуватися. Дуже можливо, що під цим берегом нас захищають айсберги, які, мабуть, стоять на мілинах.
 Ніхто не залишав палуби. Всі прислухалися до віддалених вибухів, і кожен уявляв собі, що робиться на просторах закрижанілого моря.
 А там, у темряві, йшов морем крижаний вал. Із страшенною силою натискував він на тороси і трощив їх.
 Тріскали крижані поля, і в щілини, ніби у велетенську пащу, виливались незчисленні тонни морської води. Ламались між ополонками крижані перегородки. З силою в мільярди кінських сил стискалися два величезних крижаних поля, а під ними вирувала велетенська припливна хвиля.
 Крижаний вал виріс на тридцять метрів заввишки, прокотився кілька сот метрів і, простягшись на кілька кілометрів, зупинився.
О третій годині ночі стискання криги припинилося.

 

РОЗДІЛ V

 

 Павук підозри снує павутиння на «Лахтаку». Те павутиння щораз більш обсновує Павлюка, хоч кочегар, мабуть, про те й не догадується. Стиха, віч-на-віч, розмовляють про те моряки. Хоч ніхто вголос нічого не казав, але майже половина їх знала про люльку, знайдену після пожежі, про таємничі звуки, що їх довелось декому чути на палубі ночами...
 Тим часом поведінка Павлюка ставала дедалі чуднішою. До загального кубрика він приходив лише їсти та виконувати покладену на нього роботу. Він запізнювався на політгурток і виявляв неуважність на лекціях з математики. Зробився похмурим і зосередженим. Здавалося, наче його підмінили. Зник веселий кочегар, що любив побалакати, що всім цікавився, до кожної справи втручався і часто виступав ініціатором різних витівок.
 Правда, іноді він вбігав до кают-компанії з веселим виразом на обличчі, з блискучими очима і навіть жартував. Але це траплялося рідко. Та навіть і в таких випадках тінь якоїсь турботи не зовсім зникала з його чола.
 Стьопа дивувався зміні, що помічалась у його найближчому товаришеві, говорив на цю тему із Зоріним Машиніст, який знав про ті неясні підозри, що падали на Павлюка, нічого не сказав юнзі, лише заспокоїв його кількома загальними фразами. Стьопа ж на той час захопився новим знайомим і весь вільний час проводив з Еріком Олаунсеном, набираючись від нього норвезьких слів і навчаючи його російської мови
 За останній час Павлюк змінився і зовні. Він схуд, зблід. Правда, не лише Павлюк мав такий вигляд. Котовай і Ковягін теж не дуже добре себе почували Вимушена полярна зимівля давалася взнаки слабшим організмам. Але доводилося дивуватись, що Павлюк, якого вважали за найздоровішого на пароплаві, піддався важким умовам, тоді як Кар, Лейте і ІІІелемеха навіть поправилися: останній набрав дев'ять кіло ваги
 Кар мовчки спостерігав кочегара-велетня Він завжди цінив Павлюка Але тепер, аналізуючи свої підозри, він Щораз більше схилявся до думки, що той замовчує якусь таємницю. Штурман нічого в нього не питав, пам'ятаючи відповіді після пожежі і те, що він говорив Запарі, коли метеоролог питав про незрозумілі звуки, які Павлюк, безперечно, мусив чути. Кар чекав, коли Павлюк сам усе розповість. Йому здавалося, що ця історія повинна кінчитися щирим признанням.
 Штурман мовчки чекав продовження таємничих по іій, одночасно стежачи за Павлюком. Боявся він лише одного/ чи не вплинула часом полярна ніч-зима на психіку кочегара. Ще матросом Кар плавав на пароплаві, який залишився одного разу на вимушену зимівлю в кризі Чукотського моря. Він був свідком, як у полярну ніч збожеволіли двоє його товаришів. Але умови тієї зимівлі були незрівнянно тяжчі, ніж умови на «Лахтаку». Проте, коли зійшло сонце, матроси видужали. Такі самі надії покладав і тепер капітан Кар на сонце.
 Лейте аж ніяк не поділяв думок Кара щодо Павлюка. Старий моряк запевнив себе, що Павлюк — безперечний винуватець пожежі й що він і тепер робить якісь таємничі «фокуси-покуси», як висловлювався Лейте. Коли б його Кар послухався, то Павлюк уже сидів би замкнений під арештом.
 Лейге — фактичний господар палуби, адже Вершомет, призначений на боцмана, мав дуже малий досвід, щоб цілком заступити старого моряка — багато часу був на повітрі. Він найпильніше стежив за Павлюком.
 Не раз у темряві підходив він до дверей радіорубки, — через радіорубку був хід до каюти радиста, — і прислухався... але нічого не чув.
 Якось о п'ятій годині ранку Лейте вийшов на палубу. Крізь захмарене небо рідко проглядали зорі. Лейте тримав у руках сокиру. Після нападу ведмедя на Стьопу моряки вважали за краще виходити на палубу з якоюсь зброєю. Старий моряк гадав, що для нього цілком досить сокири.
 Подивившись, що робить вахтовий матрос. Лейте пройшов на корму. Коли він повертався назад, йому здалося, ніби з вікна каюти радиста, крізь щілину, пробивається світло.
 «Вікна позатуляв», — догадався Лейте. Неясна підозра заворушилась у нього, але він не звернув на те уваги і, присвічуючи ліхтарем, почав оглядати, чи все гаразд на кормі. Аж ось вухо його вловило різкий металічний звук. Він враз випростався. «Звідки це?» Але звук одразу стих. «Ні, це не вчулося, — сказав собі моряк, — це напевне з його каюти».
 Лейте швидко рушив до каюти радиста. Він збіг по одному трапу, піднявся по другому. Під ногами рипів сніг, що його намело сюди напередодні. Намагаючись іти якомога тихше. Лейте підкрався до вікна каюти. Вікно було щільно затулене, і лише крізь маленьку щілинку вгорі пробивалося світло. То була дуже маленька щілинка. Крізь неї він нічого не міг роздивитись. Лейте приклав вухо до вікна. Його вухо вловило якесь шарудіння. Намагаючись піднятися вище, він посковзнувся і стукнувся головою об стінку каюти. 
Моряк випростався і розгублено провів рукою по обличчю. Знов притулив вухо до вікна, але тепер уже не чув абсолютно нічого. Постоявши так хвилину Лейте тихенько рушив попід стіною і, підійшовши до дверей радіорубки, спробував їх відчинити. Та, мабуть, двері були зачинені на ключ або на засув.
Тоді він постукав.
 Ніхто не відповідав. Лейте розсердився і став грюкати щосили. Коли враз з даху рубки його освітив ліхтар, і почувся голос Павлюка:
 — Боцмане, здоров! Чого стараєшся? — І зверху на палубу сплигнув Павлюк з рушницею в руках.
 — А чого це ти на ключ зачиняєш? — сердито спитав старий моряк.
 — А щоб часом ведмідь не зал із, — відказав кочегар. — Я й оце чую, щось грюкає... думав звір. Схопився за рушницю і через люк, що в стелі, нагору... — Будь ласка, — запросив він Лейте, обернувши ключа й одчинивши двері радіорубки.
 — Дякую... Я тільки хотів сказати, що в кубрику гучномовець не працює, — пробурмотів Лейте і пішов геть.
Услід йому почувся тихий сміх кочегара. Гучномовець не працював уже майже півмісяця.

 

РОЗДІЛ VI

 

 Ранками Вершомет сходив на кригу і гуляв довкола пароплава, сподіваючись зустріти звіра. За кілька сот метрів від «Лахтака» з'явилась ополонка. Там мисливець вичікував нерп.
 — І ведмедям уже час гуляти, — казав він, дивуючись із відсутності звіра.
 Разів зо два зустрічались сліди песців, і це наштовхувало на думку знову почати полювання на цього арктичного лиса. Адже перше полювання кінчилося нічим. Пасток так і не поставили. Зустріч з норвежцями і клопоти, що охопили мисливця-боцмана, примусили його забрати пастки назад на пароплав.
 На цей раз Вершомет сам відніс чотири пастки на те місце, де колись з юнгою знайшов Еріка Олаунсена.
 Слідів песця він помітив там значно менше, ніж раніш, але, очевидно, звір ще не відвідував ті місця. Ополонка між торосами взялася міцним шаром рівного льоду.
 Вершомет поставив пастки і вирішив найближчими днями спробувати мисливського щастя на острові.
 Наступного дня мисливець пішов оглядати пастки. Його супроводили Запара і Стьопа.
 Низько над обрієм світило сонце. Воно освітлювало крижане поле, вкрите торосами й сніговими застругами, пароплав і стрімкі чорні скелі, що вимальовувалися на фоні білого ландшафту острова Місячної Ночі.
 По дорозі говорили про кригу Вершомет висловлював припущення, що стискання може повторитись, що криже; не поле, в яке вмерз «Лахтак», може притиснути до берега, і тоді їм загрожуватиме небезпека лишитись без пароплава Запара ж гадав, що, по-перше, їх захищають айсберги, які стоять на мілинах (про це, на його думку, свідчило те, що, відколи вони стоять під берегом, непомітно ніякого дрейфу), і, по-друге, перебуваючи по цей бік острова, вони прикриті самим островом від океанської припливної хвилі.
 Розмовляючи, підійшли вони до першої пастки На снігу біля неї сидів пухнастий звірок Дві залізні дуги міцно тримали його за лапу Налякана тварина притиснулась до пастки, звідки не могла висмикнути лапу Вершомет спритним ударом одразу прикінчив песця Після того одвів пружину і визволив затиснену дугами лапу. Звіра вкинув у мішок, що ніс з собою, знов налаштував пастку і рушив далі.
 — Треба сподіватись багатої здобичі, — висловив свою думку Запара.
 — Хто його знає — відповів мисливець, не бажаючи про це говорити.
 — Тепле хутро має песець, звернувся метеоролог до юнги, — тому й цінується так Винищують його дуже, але останнім часом все більше переходять на розведення в спеціальних розплідниках Найкраще розводити його на островах, біля яких море або зовсім не замерзає, або замерзає на дуже недовгий час Тоді вони не тікають з острова В інших же випадках доводиться ставити огорожу, вкопуючи її глибоко в землю Страшенно гризучий звір Головне — хапає в зуби все, що потрапляє на очі. У Фритіофа Нансена, коли він зим) вав на землі Франца-Йосифа, ці лисиці вкрали термометр. Через деякий час Наисен знайшов його в скелях. Але вони вкрали його вдруге, і вчений, скільки не шукав, нічого не знайшов.
- М'ясо їх можна їсти? -  поцікавився Стьопа.
 — Про це треба спитати Вершомета. Я читав, що голландські моряки пробували їсти м'ясо песця воно здалося їм дуже твердим і несмачним. Але вони їли те м'ясо. Крім того, вони били білих ведмедів, але, вважаючи, що ведмеже м'ясо отруйне, не їли його.
 Ну й чудаки були оті голландці, — заявив Вершомет слухаючи Запару. —Хіба ж можна таку гидоту їсти — мисливець труснув мішком, — і зовсім не їсти ведмежатини!
 Підійшли до другої пастки, але там їх чекало розчарування. Пастка стояла порожня. Порожніми знайшли третю й четверту. Лише в четвертій якийсь хитрун-звірок витяг і з'їв принаду Пройшовши по слідах, мисливець з'ясував, що це той самий песець, який лежав у нього в мішку. Звірові вдалося витягти з четвертої пастки принаду, і потім, очевидно, певний своєї спритності, він пройшов до першої, але там йому не пощастило.
 Вершомет був у поганому настрої. Він мріяв про багату здобич, а замість того вловив лише одного звіра. Крекнувши, він сказав:
 — Ні, треба перебиратись на острів. Завтра рушаю туди.
 Вони повернули назад. Стьопа витягнув з Вершометового мішка звіра і, тримаючи його за довгий пухнастий хвіст, показував усім. Ерік Олаунсен, як знавець, дмухнув на хутро і потім погладив рукою.
 — Ельгар, — сказав він, показуючи очима на песця. — Ельгар. — І, показуючи на себе, додав: — Я назиуйсь чукчі Ельгар.
 Олаунсен уже знав кілька російських слів; Стьопа знав кілька норвезьких, і тепер з'ясувалася таємниця слова Ельгар. Виявилось, що Еріка Олаунсена чукчі прозвали Ельгаром, інакше кажучи — полярним лисом.

 

РОЗДІЛ VII

 

 Другого дня мисливець не пішов полювати на острів. Вахтовий у бінокль помітив на кризі двох людей, які йшли з острова. Поки чекали гостей, Стьопа витяг на палубу складаний гумовий човен, так званий кліпербот. Юнга дістав його з боцманської комори.
 Цей кліпербот свого часу потрапив до Лейте від морського льотчика, літак якого зазнав аварії, налетівши на мілину під час посадки. Льотчик мусив кинути поламаного Літака і рятуватися на кліперботі. Його підібрала шлюпка «Лахтака» Історія ця мала значну давність, і Лейте зовсім забув про човен.
 Тепер, з дозволу Лейте, юнга вирішив випробувати кліпербот в ополонці, що відкрилась між кригою. Захопивши човна і весло, він подався до ополонки. Ерік Олаунсен, або, як тепер його називали, Ельгар, хотів супроводити юнгу, але Запара його затримав.
 — Не рекомендую. Не рекомендую! — сказав метеоролог і заперечливо махнув рукою.
З юнгою пішов Шелемеха.
— Ви б рушницю взяли, — порадив їм Вершомет.
 — Обійдеться й так, — висловив своє небажання тягатися з рушницею Шелемеха... — Ясний день. На палубі народ. Он з берега йдуть. Та й нам до пароплава три хвилини бігти.
— А все-таки візьміть, — наполягав мисливець.
 — Треба, треба! — підтвердив і Запара. — Візьміть хоча б мою.
Шелемеха погодився взяти двостволку.
 Чорна холодна вода вилискувала спокоєм скляної поверхні. За якихось п'ятнадцять хвилин двоє товаришів порушили цей спокій. Вони спустили кліпербот на воду і почали крейсувати по невеликому озеру, що мало завдовжки коло двохсот метрів, а завширшки не більше як тридцять п'ять.
 Легенький човник швидко ходив то вздовж одного льодового берега, то перетинав озеро і біг понад другим. Від одного поштовху весла кліпербот мчав так швидко, як того ніяк не сподівався Стьопа. З палуби пароплава стежили за човном і одночасно за тим, як по льодовому полю наближались дві людські постаті.
 Але на палубі ніхто не помітив того моменту, коли на човні спалахнула тривога.
 Одночасно увагу Стьопи й Шелемехи притягла істота, що висунулась з води метрів за двадцять від кліпербота і одразу пірнула назад у воду.
— Що це? — спитали вони один одного.
 Про те, що якась істота щойно визирала з води, свідчили брижі, що розбігались по поверхні ополонки. Знизавши плечима, Стьопа вирішив краще наблизитись до криги. Але не встиг кліпербот підійти до краю ополонки, як біля гумового борту висунулась грубезна морда з маленькими злими очима, общипаними щетинястими вусиками, двома довгими іклами.
 — Морж! — скрикнув Шелемеха, а Стьопа з усієї сили загріб воду веслом.
Кочегар підніс рушницю і наготувався стріляти. Звір знову сховався у воду, і моряки відчули, як він торкнувся спиною дна гумового човна. Шелемеха зблід. Якби кліпербот перекинувся і вони попадали у воду, то навряд чи вдалося б урятуватися від іклів здоровенного звіра.
 Морж знову з'явився за кілька метрів від човна. Кочегар вистрілив. Він бачив, як куля вдарила у воду, трохи не влучивши в моржа, і як той зразу сховався під водою.
 — Поцілив? — спитав Стьопа, підгрібаючи кліпербот до криги.
— Ні, — з жалем відповів невдаха-стрілець.
В ту ж мить морж рушив в атаку.
 Проте моряки встигли вискочити на берег і витягти кліпербот. Але рушниця, яку Шелемеха поклав на льоду біля себе, несподівано сприснула й покотилася в ополонку. Хлюпнуло, і двостволка зникла з очей кочегара назавжди. Шелемеха вхопився за голову.
 — Щоб ти луснув, проклятий! — лаяв моржа кочегар. — Мене ж Запара поб'є! Справді!
 Стьопа теж був неприємно вражений такою втратою. А морж плавав собі в ополонці, то пірнаючи у воду, то виринаючи, і з злим сопінням позираючи на берег.
 — Ходім, покличемо Вершомета, — запропонував хлопець.
 Шелемеха погодився, — більше нічого не лишається, як покликати мисливця і повинитися у загибелі рушниці. Побігли щодуху до «Лахтака».
 Тим часом туди підійшли гості з берега. На цей раз завітали Ландрупп і не знайомий досі екіпажу «Лахтака» маленький широкоплечий норвежець. 
 Він одрекомендувався:
— Карсен.
 Карсен, як і Ландрупп, не знав ні російської, ні англійської мови.
 Далі приємних посмішок, кивків голови та слова «товарисц» розмова не йшла. Зате дуже жваво розбалакались прибулі з Еріком Олаунсеном. Стороннім спостерігачам, що не знали норвезької мови, — а в даному разі це були Кар та його товариші, — навіть здалося, що норвежці про щось сперечалися.
 Раптом біля ополонки розітнувся постріл. Всі обернулися й побачили, як юнга і Шелемеха вискочили на кригу і по хвилинній затримці побігли до пароплава.
 Невже ведмідь? — схопився Вершомет. — Чи, може, нерпи злякалися?
 Але з пароплава нічого як слід роздивитись було не можна, бо майже половину ополонки затуляли тороси. Лише коли прибігли «яхтсмени», як прозвав Кар Стьопу і Шелемеху, з'ясувалося, в чому річ.
 Запара шкодував за рушницею, а Вершомет заметушився, поспішаючи до моржа. Він узяв манліхер [П'ятизарядна рушниця] і гарпун. Ельгар, очевидно, зрозумів, у чому річ, і теж захвилювався. Він підійшов до Вершомета і потягнув його до Кара. Моряки уважно за ним стежили. Ельгар узяв з рук Вершомета рушницю і відставив її набік. Потім узяв гарпун і щось заговорив по-норвезькому, показуючи, як він кидатиме гарпун.
 — Ельгар хоче вбити моржа гарпуном, без рушниці і просить на це дозволу, — пояснив Стьопа, який перший зрозумів норвежця.

 

РОЗДІЛ VIII

 

Ландрупп і Карсен підтримали просьбу Ельгара.
 — Він, мабуть, гарпунник-китобоєць з професії, —висловив здогад Лейте.
 — Можливо, — погодився Кар і додав: — Тепер важко зустріти вправного гарпунника. Відколи поширилася гармата-гарпун, гарпунник став гармашем і забув старе ремесло.
 Всі з цікавістю обступили Ельгара. Лише Вершомет насупився: йому дуже кортіло пристрелити моржа самому.
 — Але як він дійде туди? — поцікавився Кар, показуючи на Ельгара. — Адже йому не можна втомлювати ногу.
 Власне, це запитання адресувалося до Запари, але метеоролог, засмучений втратою рушниці, у перший момент навіть не зрозумів запитання. За нього відповів Стьопа:
— А ми підвеземо його на нартах. — А тим часом морж утече, — глузливо вкинув мисливець.
 — А щоб він не втік, — встряв у розмову Кар, — беріть швиденько нарти і йдіть. Коли Ельгар схибить, то ти, Вершомет, стріляй. Матимете розвагу. Товаришу Торба, ви призначаєтеся керівником. Можуть іти всі, крім вахтового матроса.
Моряки рушили до ополонки. На пароплаві залишились тільки Кар та Котовай. Останній стояв вахтовим.
 Ішли тихо щоб не сполохати звіра. Гарпунника везли Павлюк, Шелемеха і Соломін. Ельгар протестував проти того, щоб його везли нартами, але моряки домоглися свого.
 Обережно наблизились до ополонки. За півсотні кроків од води Ельгар зійшов з нарт, узяв у руки гарпун і рухом руки попросив іти якомога тихше.
 Вершомет оглянув свого манліхера і приготувався на випадок, коли гарпунникові не пощастить.
 Кілька хвилин ніхто не бачив моржа. Аж ось Стьопа тихенько свиснув.
 Серед ополонки, метрів за сто від людей, з'явилася голова звіра. Він засопів і обдивився. Але, здавалося, ніщо його не стривожило, бо він спокійно наблизився до крижаного берега, де стояв Ельгар, і поплив понад краєм криги.
До гарпунника підійшов Карсен.
 Ельгар чекав, коли морж підпливе ще ближче, і поволі заносив руку з гарпуном. Звір, не турбуючись, підплив упритул до криги і наче з цікавістю стукнув по ній своїми іклами. Настав слушний момент, щоб ударити гарпуном.
 Але Карсен затримав удар. Щоб не заважати Ельгарові, він хотів присісти; присідаючи, посковзнувся і полетів у воду. Сплеск води та вигук «у-у!» злякали моржа, і він одразу пірнув. Ця ж таки пригода відірвала увагу Ельгара від звіра. Тепер в ополонці замість моржа борсався Карсен. Важкий одяг тяг його на дно. Норвежець щосили бив руками по воді, і це підтримувало його на поверхні. Він був не далі як за півтора метра від криги.
Всіх охопила одна думка: як урятувати людину?
— А глибоко тут? — прошепотів Запара до Торби. Механік лише сердито одмахнувся і крикнув.
 — Ельгар! Гарпун через нього кидай. Хай за мотуз хапається.
 І Торба зажестикулював, пояснюючи гарпунникові свої слова.
 Але Ельгар стояв, немов остовпілий, з високо піднесеним у руці гарпуном. Він нахмурився і наче чогось чекав.
 Попереду всіх опинився Вершомет. Він став навколішки над водою і, простягнувши Карсенові рушницю, крикнув до тих, що стояли позад нього:
— Тримайте.
 Карсен простяг руки і вже торкнувся був рушниці, але, ще не стиснувши як слід приклада, страшним голосом зойкнув і пірнув у воду. Одночасно над поверхнею піднялася спина моржа. Всі зрозуміли, що морж напав на людину.
 В ту ж мить повітря прорізав гарпун, рвучко кинутий сильною рукою Ельгара. Гостра й важка зброя вп'ялась у моржеву спину. Звір зник, і лінь, що його притримував біля своїх ніг Ельгар, почав швидко розмотуватись.
 Торба розгублено глянув навколо себе. «Каюк, загинула людина», — промайнула думка. Його зір зупинився на Стьопі. Юнга навсидячки кінчав надувати кліпербот. Та ніхто, крім Торби, не звернув уваги на хлопця, бо всіх здивував вчинок Лейте Старий моряк з розгону шубовснув в ополонку. На кризі лежали його валянки й кожух. Ніхто не помітив, коли він встиг роздягтися.
 Услід за Карсеном і моржем він зник під водою. Секунд через п'ятнадцять він виплив з глибини, тягнучи за собою норвежця. В цей час кліпербот уже зсунувся з криги, і Стьопа, відштовхнувшись веслом, підплив до відважного моряка. Плавець, ухопившись однією рукою за човен, а з другої не випускаючи норвежця, поплив на буксирі. За півхвилини юнга прибуксував рятівника і врятованого до криги. Вершомет і Павлюк лягли край ополонки і, поки решта тримала їх за ноги, витягали Лейте та норвежця.
 Запара відчув, що надійшла його черга втрутитись у цю катавасію.
 — Лейте! — закричав він. — Бігом на пароплав! Щодуху! Півсклянки спирту і приготуй тепле ліжко. Швидше!
 Лейте не став чекати. Відчуваючи, як тіло його береться льодовою коркою, він чимдуж кинувся до «Лахтака».
 Запара підскочив до Карсена. Норвежця підняли і, тримаючи спиною догори, почали трусити. Витрусивши з нього воду, почали робити штучне дихання. Він був живий. Одразу ж дюжина рук підхопила врятованого, і моряки поспішили з ним на пароплав. Попереду біг Запара.
 Він спотикався, падав, схоплювався і біг далі. Позаду, на своїх ревматичних ногах, плентався Торба. Схвильований цією подією, механік загубив шапку і не помітив, що біля ополонки лишилося двоє людей.
 То були Ельгар і Вершомет. Вони не зводили очей з ліня, який поволі розмотувався.
З води показалася голова смертельно пораненого звіра. Він хрипів.
 Постріл з манліхера остаточно примусив моржа розквитатись з життям. Мисливці почали підтягати звіра до крижини.

 

РОЗДІЛ IX

 

 Одне слово, у нас цілий лазарет для острів'ян, — сміявся Кар наступного дня, стоячи з своїми помічниками на капітанському містку. — То як здоров'я цього Карсена?
— Днів за п'ять цілком здоровий буде, — відповів Запара. — Нічого страшного. Дістав доброго стусана. Кожух його врятував.
 — Отто Рудольфовичу, учора, коли норвежець потопав, стоїмо всі розгублені, а наш метеоролог питає: «А тут глибоко?» Я думав, він пірнати хоче, — розповідав Торба.
 — Ех, Дмитре Петровичу, — похитав головою капітан, — чи вам таке питати? Забули, що це ваша спеціальність — знати, які де глибини. То ж то вас ніхто гідрологом не називає, а всі — метеоролог та метеоролог.
— Добре, що не вітродуй [Іронічна назва поганого метеоролога.], — пожартував Лейте.
— І справді... — підтримав Запара. Всі засміялися.
 — Ні, я не про те, — також весело відповів Запара, — я про гідрологію. Адже можна провести дослідження в ополонці, взяти так звану гідрологічну станцію.
 Захопившись цією ідеєю. Запара одразу взявся її здійснювати. Він покликав свого помічника Стьопу, звернувся по допомогу до Лейте, Вершомета та інших товаришів.
 До ополонки треба було перетягти ручну лебідку-в'юшку і закріпити її на льоду. Крім того, — перевезти різні гідрологічні інструменти.
 Деяких інструментів у Запари не було, і Торба та Зорін, за вказівками гідролога, зробили їх у машинному відділі кустарним способом.
 Запара хотів провести спостереження протягом доби. Роботи передбачалося чимало.
 З допомогою товаришів він переніс до ополонки всі інструменти.
 Весь екіпаж допомагав гідрологові. В число помічників включився й Ельгар.
 Карсен лежав у ліжку, а Ландрупп ще напередодні повернувся на острів.
 Саме в тому місці, де вполювали моржа, тепер стояла міцно закріплена лебідка і лежав інструмент гідролога.
Насамперед вимірювали глибину. Лот [Прилад для вимірювання глибини.] показав 17 шестифутових англійських сажнів.
 — Тридцять один метр, — перевів Стьопа сажні на і метри.
— Майже, — кивнув головою Запара.
 Найбільше часу забрало вимірювання температури на різних глибинах і добування звідти зразків води. Ця робота дала для Запари найцікавіший матеріал. Батометри працювали справно — спускались на глибину, набирали там воду, автоматично закривались, і їх підіймали наверх. Покази глибоководних термометрів здивували гідролога.
 — Нічого не розумію, — сказав Запара і на знак здивування підвів одне плече, — звідки таке швидке підвищення температури?
Звичайно, ніхто гідрологові цього пояснити не міг. Далі надійшла черга перевірити, чи немає тут якоїсь течії.
 Хоч на поверхні вода була в абсолютному спокої й крижинки, вкинуті у воду, лежали нерухомо, але це ще не значило, що вода така ж спокійна до самого дна. Вертушка Екмана-Мерца мусила це вияснити.
 — Дмитре Петровичу, — звернувся юнга до гідролога, — коли не помиляюсь, в інструкції, яку ви мені давали читати, написано, що вертушку можна вживати лише на глибинах більших за двадцять п'ять метрів. А тут тільки на шість метрів глибше.
 — Це тому, що той, хто складав інструкцію, гадав, що вертушкою можна користатися лише з борту пароплава. Звичайно, коли виміри роблять з пароплава, то на малій глибині на магнітну стрілку компаса вертушки впливає залізо, з якого зроблено пароплав. Ми ж тут на значній віддалі від пароплава і якоїсь аномалії від його впливу можемо не боятись.
 Після цього Стьопа спокійно прикріпив до троса вертушку, а зі споду під неї прив'язав важку залізну гирю, для того, щоб вертушку не зносило, коли вона попаде на течію.
 Вертушку поволі спустили в воду на потрібну глибину. Запара пустив поштаря, тобто маленьку гирку, що, ковзаючись по тросу, штовхає вертушку і звільняє загальмований пропелер. Відчувши по тросу, як поштар рушив вертушку, гідролог натиснув кнопку секундоміра. Глибинний рух води визначили на тих самих глибинах, на яких міряли температуру і брали проби. Через кожні десять хвилин вертушку витягали і дивились на показники На глибині від 15 до 20 метрів знайшли течію.
 Із швидкістю 10 метрів за 9 секунд в напрямі до острова йшла течія. На глибині ж від 25 метрів і до дна в зовсім протилежному напрямі йшла течія із швидкістю 9 метрів за 10 секунд.
 — Відкриття світового значення! — закричав Запара і пояснив своїм товаришам, що від острова в море біжить тепла течія, а з моря до острова холодна. — Ви розумієте? — продовжував він. — Зверху холодна вода, а під сподом тепла. Це тому, що при температурі 4° вода має найбільшу вагу, і коли її далі охолоджувати, вона стає легшою. Парадокс! Єдина речовина в світі з такою властивістю! Але дві такі протилежні течії на такій невеликій глибині під цим островом, в полярному морі, — це теж парадокс!
 Лишалося перевірити, чи однаковий рух і температура води в цих течіях протягом доби. Для цього треба було закінчити спостереження добової гідрологічної станції, що, звичайно, робиться протягом 25 годин. Усі спостереження, крім добування води з глибини, провадяться щогодини, добування ж води — щотретьої години.
 Лише наприкінці наступного дня Запара закінчив свої спостереження. Надзвичайно стомлений і схвильований, він повернувся в свою каюту. Не менше стомлений був і Стьопа, що теж не відходив від ополонки цілу добу. Внаслідок спостережень виявлено, що течія, відкрита на станції, була непостійна. її спостерігали тричі протягом доби і щоразу не довше як дві години.
 Щоб розгадати таємницю цієї течії, гідролог вирішив, як слід виспавшись, повторити спостереження. Стьопу теж охопило бажання викрити причини цього глибоководного явища. Юнга думав про те, як би практично використати цей рух води. Йому здавалося, що коли такий рух є, то, безперечно, його можна використати. Але як? Тут він нічого. придумати не міг. До того ж дуже хотілося спати. Після роботи на морозі протягом доби у скронях дзвеніло від втоми.

 


РОЗДІЛ Х

 

Прокинувшись, Стьопа розплющив очі не зразу. Ковдра приємно гріла, а в ногах і руках почувалась утома. «Ніби мене побили», — подумав юнга.
 Полежавши ще з хвилину, хлопець підвівся на лікоть. У кубрику не побачив нікого, крім хворого Карсена. З їдальні крізь фанерну перегородку чулося кілька голосів.
Звідти в кубрик зазирнув Шелемеха.
 — А, товаришу юнгідр, проснулись? — весело запитав кочегар. — Там професор Запара скликає своїх асистентів. За кормою крига тріснула. Здоровенна ополонка, і зовсім нова течія. Я гадаю, що миль п'ятнадцять на годину. Пропоную запакувати тебе в батометр і спустити на дно для досліджень.
 — Ні, ти серйозно? Нова ополонка? — зірвався Стьопа.
 — Так, так! — намагаючись говорити густим басом, запевняв Шелемеха. — Запара вже з годину тебе чекає. Будити не хотів, а тепер каже: досить йому зо сну пухнути — і послав мене до тебе.
 Стьопа моментально вилетів у їдальню. Там застав усіх у зборі. Гідролог щось розглядав у своєму блокноті.
 — Дмитре Петровичу! Ви мене кликали? Нова ополонка? Я зараз...
 — Так, так! — сказав Запара, не одриваючись від блокнота.
 — А ти скоч на палубу, — порадив Соломін, — така щілина!.. Диво! І погода чудова...
 — Відколи плаваю, це лише вдруге таку спостерігаю, — серйозно сказав механік.
Запара приклав пальця до лоба і нахмурився.
 Стьопа не помітив, що в декого з товаришів сміялися очі, а інші вже надто неприродно були серйозні. Він схопив шапку, хутряну куртку і, нашвидку одягаючись, кинувся в двері на палубу.
 Коли юнга зник за дверима, в їдальні вибухнув голосний регіт. Кар, почувши той регіт, висунувся з своєї каюти. Він не знав, у чім річ.
 А юнга, відчинивши зовнішні двері, остовпіло зупинився. Рвучкий вітер заліпив йому обличчя снігом. Навколо гуло. То була полярна завірюха. Над димарем завивав вітер і так поривався кудись у простори, що здригалися щогли й дзвеніли всі натягнуті троси. Перемагаючи вітер, Стьопа не без труднощів зачинив за собою двері-
«Теж мені жарти, — розсердився юнга. — Сміятися будуть!»
 Він постояв хвилину на палубі. Вітер продував крізь одяг і дошкуляв холодом. Та ось у Стьопиній голові блискавично виникла ідея... «Чекайте ж», — сказав він, в думці звертаючись до жартівників.
 З виразом переляку на обличчі, весь засніжений, влетів юнга в їдальню.
 Вахтовий напав на ведмедя! Ведмідь! Ведмідь! Швидше!
 Почувши крик, усі посхоплювались з своїх місць і кинулися до зброї. Вершомет з манліхером, Соломін з вінчестером, інші з сокирами та ломами вибігли на палубу.
 В їдальні майже спорожніло. Але не зовсім. За столом продовжував сидіти Торба. Піднявши руку, механік виставив наперед палець, поводив ним перед своїм носом і сказав, звертаючись до юнги:
— Мене не купиш! — Обличчя у нього сяяло
 — «Вахтовий напав на ведмедя. Ведмідь, ведмідь, швидше!» А ведмедя й нема, — поволі вимовляючи слова, повторив Стьопа те, що він кричав схвильовано і не розбірливо.
— Ха-ха-ха!.. — заходився сміхом механік.
 — Ай-я-я, ай-я-я, — почув раптом Стьопа і, обернувшись, побачив у дверях капітанської каюти Кара.
 Штурман похитав головою, усміхнувся і, причинивши двері, зник у каюті.
 З палуби поверталися схвильовані мисливці. Стьопа сів біля механіка, сподіваючись від нього захисту, якщо команда почне лаятись.
 Але, крім Лейте, ніхто не обурювався. Лише старий боцман почав вичитувати юнзі, що так лякати не можна.
 — Таких молодців за такі штуки я лупцював би. Розумієш? Ти знаєш казку про пастуха, що кричав «Вовк!» Двічі кричав. Двічі до нього на допомогу прибігали, а виявилось, він дурив. А коли справді вовки напали і він зарепетував, то ніхто не звернув уваги. Подумали — знову бреше.
 — По-перше, — відповів Стьопа, — били юнг ще тоді коли ви юнгою були, — тепер же юнг не б'ють, а подруге...
— Правильно! — кивнув головою боцман.
 — По-друге, — продовжував юнга, — треба було слухати, що я кричав. От механік розібрав і сидів спокійно. По-третє, коли один раз обманете, що крига тріснула, другий раз обманете, а на третій раз, коли справді трісне, — ніхто не повірить. По-четверте, я більше дурити ведмедем не збираюсь, і коли закричу вдруге, то ви мені повірите. Нарешті, п'яте — фізкультура — річ дуже корисна, і треба вміти не тільки плавати та пірнати, а й бігати.
— Прошу без натяків, — удавано образився Лейте
 — А як же ви, Дмитре Петровичу, разом з усіма мене обдурили? — питав Стьопа Запару.
 — Я, Стьопочко, не хотів. Справді. Я пропонував сказати, що острів потонув, але зі мною не погодились. 
 — Ех, ти, опудало, — звернувся до юнги Шелемеха. Ти ж спав тридцять шість годин. А твоя черга на камбуз. Куховарити. Треба ж тебе якось збудити? Ми вже думали, що в тебе сонна хвороба або летаргічний сон. Правда, висвистував ти носом здорово...
 — Да, браток, — встряв у розмову Торба. — Рекорд побив, тридцять шість годин проспав.
 — Ну? — недовірливо обвів юнга очима всіх присутніх. Глянув на годинник і календар: справді, коли пам'ять його не зраджувала, він ліг 27-го о 5-й годині вечора, а тепер календар і годинник показували 8 годин ранку 29-го.
 Хлопець ще раз обвів товаришів допитливим поглядом. Позаду всіх сидів Ельгар. Норвежець, очевидно, догадувався, про що йде мова, бо теж поглядав на календар, і коли очі юнги зустрілися з його очима, примружився і злегка хитнув гиловою: «Ні».
 — А знаєте, який сон мені протягом тридцяти шести годин снився?
— Який?
 — Снилося, що наш старший помічник звільнив мене аж на три дні від чергування на камбузі і призначив чергувати того, хто попсував календар, бо, мовляв, з такими жартами можна і хронометр попсувати.
 — Молодець, Стьопо! Правильний сон йому приснився! — сказав Кар, підходячи до столу.
Капітан, сміючись, звернувся до Торби.
— Як ви гадаєте? Мені здається, цілком вірно.
 — Ну, звісно... — і механік закашлявся, — але це в тому разі, коли він скаже нам, хто саме вирвав з календаря листок на день раніше.
 — Нехай, — вирішив Кар, — угадує до трьох. З таким розрахунком: коли одразу вгадає — на три дні звільняється від чергування; коли за другим разом — на два дні за третім — на один. Не вгадає — піде чергувати. — Згода, — погодився механік. — Ну, починай. — Шелемеха, — гукнув Стьопа, показуючи пальцем на кочегара, — марш на камбуз!.. — Він був певний, що вгадав Але загальний сміх, в тому числі и Шелемехи, показав, що юнга помилився. Довелося подумати ще. Уважно всіх оглянув. «Не інакше, як Соломін. Щось убік дивиться».
— Васька, — показав Стьопа на матроса. Знову конфуз. Не вгадав.
 — Щось не зовсім вдалий сон у тебе, — глузував Лейте. Ти й одного дня не заробиш.
— Лейте, — з одчаєм у голосі промовив Стьопа.
У відповідь — гомеричний сміх.
 — Не вгадав! Пропало, — загукав Шелемеха. — Календар попсував...
 — Стій, стій! Ша! — вискочив наперед Ковягін, прикриваючи рот Шелемесі. — У мене є пропозиція: хай ще раз спробує. Коли вгадає, я за нього чергуватиму. Не вгадає — він за мене. Все одно, я його мушу зміняти.
 — Згода, — погодився Стьопа. У нього з'явилась впевненість, що це — Ковягін.
 Ніхто проти пропозиції кочегара не протестував. Всі стихли. Юнга збирався уже назвати того, хто вніс пропозицію, але для більшої певності ще раз оглянув усіх. Знову його очі зустрілися з очима Ельгара. Норвежець, очевидно, вже давно шукав цієї зустрічі, він ледве помітно повів бровами, показуючи на Торбу.
 — Мм...мм... — замугикав Стьопа, а сам думав: «Не може бути. Ой, ускочу!» — І, набравшись одваги, кинув: — Механік!
Навколо заплескали в долоні.
 — Угадав! — сказав сам механік, сміючись більше за всіх.
Поморщився лише Ковягін. День почався весело.
 Зорін вирішив спрямувати цю веселість і енергію в корисне русло.
 — Товариші, — сказав він, стаючи на стілець. — Є пропозиція видати стінгазету. І присвятити цю газету нашій зустрічі з норвежцями. Капітан обіцяв незабаром запросити норвежців до нас у гості.
  


РОЗДІЛ ХІ

 

Всю енергію переключили на готування зустрічі з норвежцями і насамперед на складання стінгазети.
 До редколегії обрали Зоріна, Запару і Стьопу. Кожного моряка зобов'язали написати замітку.
 — Як же ми назвемо нашу газету? — спитав Зорін перед тим, як доручити Ковягіну малювати заголовок. — Раніше виходила у нас під назвою «Моряк Півночі», але тепер, мені здається, назву слід замінити.
— У мене є проект, — вихопився механік.
— Як?
 — «Вісник гідрології та бовтології», від слова бовтати у воді.
— Не підходить.
— «Переможена Арктика», — запропонував Стьопа.
 — Яка ж вона переможена, коли нас кригою затиснуло і по морю носить. Вже краще: Переможений «Лахтак».
— Сказав! Сам ти переможений, — обурився Соломін.
 — В історії були прецеденти, — почав Запара. — Коли Нансен плавав на «Фрамі» і його затерло кригою, вони випускали газету, названу ними «Фрамсія». Коли крига розчавила «Челюскіна» і челюскінці опинились на льоду, вони випускали газету, яку назвали «Не сдадимся»
— Хороша б назва для нас, — позаздрив Зорін.
— Назвемо «До перемоги», — порадив Стьопа.
 Щоб не відкладати справу, погодились на останню назву
 Всі, крім вахтового кока і норвежців, засіли писати статті та замітки.
 Кар мав зробити чи не більше за всіх. Він мусив перекласти всю газету на англійську мову.
 — Для того малопривітного капітана Ларсена навряд чи й варто так працювати, — сказав він Зоріну.
 — Але все-таки він не такий грубіян, щоб не перекласти своїй команді нашої газети Крім того, я сподіваюсь, що серед норвежців не тільки він знає англійську мову.
 — А чому ж він в такому разі не прислав такого чоловіка з Карсеном і Ландруппом?
 — Це справедливо, але будемо сподіватись, що він перекладе.
 Передову написав Кар. Вона називалась «Будьмо сміливі». Капітан закликав своїх товаришів залишатись і надалі енергійними, не відступати перед завданням, перемогти кригу і провести «Лахтак» цілим і неушкодженим у свій порт.
 Зорін назвав свою статтю «Пропонуємо спілку і дружбу». Він розповів про пригоди «Лахтака», про товариську спаяність штурманів і матросів, механіків, машиністів і кочегарів, про їх бажання, хоч що б там не було, вивести свій пароплав з криги. "Від імені екіпажу «Лахтака» Зорін пропонував норвезьким морякам спілку і приязнь, щоб спільними зусиллями вирватися з крижаного полону.
 Запара написав про дослідження морських течій біля острова.
 Стьопа і Шелемеха склали разом «Що кому сниться». Внаслідок їх спільної творчості під цим заголовком з'явилось таке:
 Капітанові: Що «Лахтак» став подібним до «Красіна», трощить кригу і суне з швидкістю десяти миль на годину, просто курсом — Архангельськ.
 Старшому механікові: Що на нього нападає білий ведмідь. Він розповідає ведмедеві одну з своїх «історій», і звір починає плакати. Плаче доти, аж поки не тоне у власних сльозах. Після того на механіка нападає морж. Він розповідає моржеві одну з своїх «веселих пригод», і той так починає реготати, що лускає від реготу. Механік врятовується, але прізвище своє змінює на Торба-Мюнхаузен.
 Лейте: Він переплив полярне море і за це його призначили комісаром над усіма боцманами, що плавають в Арктиці.
 Запарі: Що «Лахтак» занесло на полюс і що гідролог відкрив там другий Гольфстрім.
 Вершометові: Білий ведмідь завбільшки з пароплав.
 Павлюкові: Що йому дозволили оселитися в бочці на фок-щоглі і він звідти крякає, як полярний ворон.
 Ельгарові: Що у нього виріс хвіст завдовжки в два метри і він ним приманює моржів.
 Карсенові: Що на дні морському він з моржем змагається в боксі й перемагає.
 Торба написав, як висловився Шелемеха, цілу новелу. Називалась вона так: «Записки старого моряка про зрадника, або закінчена історія про рудого ведмедя».
Новела дуже коротка. Ось вона:
 «Коли втретє ми вивели на продаж рудого ведмедя, мене призначили стежити, як він утікатиме від покупця. Купували його двоє. Один маленький з великим носом, але кирпатим, як помідор. Другий високий, сліпий на одне око, глухий на одне вухо, кривий на одну ногу. Повели вони Рудого, а я — за ними. Пройшли сквер — не виривається ведмідь...
 Пройшли площу — іде спокійно, а вони обидва тримають його за два мотузки, і, чую, високий здивовано каже маленькому: «Не виривається». А той відповідає: «Вже звик». Коли підходимо до великих воріт, а там напис: «Зоологічний парк». Защеміло мені серце. Звертають прямо у ворота. Я до них: «Чекайте, тут помилка. Ви чужу власність придбали». А маленький мені: «Ша, громадянине! Досить людей дурити, а то міліціонера покличу. Знаємо вас». — «Звідки, — питаю, — знаєте?» — «Боцман Лейте і матрос Котовай розповідали». Увійшли в сад, і більше я Рудого не бачив. Але довідався про зрадників, готових на все.
 За точність не ручуся, бо давно це трапилося. Тому перед судом, навіть товариським, відповідати не можу».
 Хай, — сказав Зорін, — вмістимо. Дід кусається, що не дали йому той раз пригоди свої розповісти.
 Другого дня газету вивісили. В ній залишили місце для заміток Ельгара і Карсена. Стьопа брався втокмачити норвежцям, що вони мусять теж написати.
 Коли норвежці побачили карикатури, зроблені Ковягіним, вони довго сміялись. Прочитати ж газету, звичайно, не могли. Проте Ельгар довго і дуже уважно її розглядав. Потім, коли норвежці відійшли від газети, між ниі.н почалася жвава розмова. Особливо багато говорив Ельгар. Про що вони говорили — це для наших моряків залишилося таємницею. Але, коли Стьопа знову почав умовляти їх дати замітки, обидва рішуче відмовились, хитаючи головами.
  


РОЗДІЛ ХІІ

 

Три дні лихоманила завірюха. На четвертий день вітер спав і сонце, піднявшись над обрієм, заграло на засніжених просторах мільйонами блискіток. Високі снігові заструги здіймалися на крижаному полі біля торосів Уперше так ясно перед радянськими моряками виступали вкриті білим снігом, наче ватою, горби острова.
Вахту стояв Павлюк, коли від острова відірвалась чорна крапка і швидко посунула до пароплава. «Гості», подумав кочегар і пішов сповістити про це Лейте, що стояв вахтовим помічником капітана. За годину на палубу зійшов гість.
 — Все той же Ландрупп, — буркнув під ніс Лейте і поспішив назустріч норвежцеві. Ландрупп чемно привітався.
— Кептен... кептен Хар... — сказав він.
— Не Хар, а Кар, — поправив гостя Лейте.
 — Кептен Гар. Кептен, — повторив норвежець. Лейте нахмурився і повів Ландруппа до капітана. Норвежець ввічливо кивав до всіх і потиснув руки Ельгарові та Карсенові, які вийшли йому назустріч.
 Побачивши Кара, Ландрупп низько вклонився, сказав якесь привітання і подав папірця.
 То був лист від капітана Ларсена. Норвезький капітан дуже дякував за дбайливий догляд його матросів, вибачався за турботи і просив відпустити Ельгара і Карсена, якщо вони вже видужали настільки, що можуть іти. Наприкінці Ларсен просив Кара, щоб той вибрав колись вільну годину і завітав до них у табір.
 Я не сказав би, щоб цей лист вельми ввічливо закінчувався, — висловив свою думку Торба, коли Кар переклав механікові його зміст. — Та хай! З усього на світі не надивуєшся. Що ж ви відповідатимете?
 Напишу, що дякую, мовляв, за запрошення, але через те, що ми вже приготувались, то просимо з усією командою до себе. А от як бути з нашими норвежцями, Дмитре Петровичу? Як на вашу думку, можуть вони йти?
 — Ельгара шкода відпускати, а Карсен зможе йти лише днів через чотири.
 Ну, гаразд, так і напишемо. До речі, давайте пошлемо до їхньої команди делегатів від нашої команди. Нехай ознайомляться, як там справа, і урочисто запросять їх до нас. Як ви гадаєте, товариші? — Кого ж ми пошлемо? — спитав Лейте.
Кар засміявся.
— Того, хто знає англійську мову. Ясно?
— Мене? — спитав старий моряк.
— Звичайно, а на додачу юнгу.
— Йому сьогодні чергувати на камбузі.
— Ковягін замінить. Він же програв своє чергування Кар сів писати листа Ларсенові, а посланці почали виряджатись у дорогу. Одяглись легко, але тепло. Взяли з собою трохи харчів і зброю. Саме через зброю мало не вийшло конфлікту з Вершометом, бо Лейте взяв вінчестер, а Стьопа хотів забрати манліхер. На пароплаві залишилась одна дрібнокаліберка. Вершомет рішуче запротестував:
 — Манліхер у моєму розпорядженні, і нікому я його не віддам.
— Бери, Стьопо, дрібнокаліберку.
— Але ж там можуть бути ведмеді?
— У Лейте вінчестер.
Лейте вступився за свого супутника.
— А коли, скажімо, вінчестер дасть осічку?
 — То віддай вінчестер Стьопі. У нього ніколи не буде осічки.
 — Та ну вас, — вступився за Вершомета Торба. — Хіба можна пароплав без путньої рушниці залишити? Скажу капітанові, він вам покаже. Подумаєш, ведмідь! Я, як був молодий, з пугачем на ведмедя ходив.
 Проте після довгої розмови Стьопа таки випросив манліхер.
 Тим часом двоє норвежців півголосом вели якусь дуже серйозну розмову. Уважний спостерігач помітив би, що Ельгар говорив дуже схвильовано, Ландрупп про щось умовляв, а Карсен був надзвичайно спокійний і все хитав головою, наче стверджуючи і слова Ландруппа, і слова Ельгара. Нарешті, мабуть, договорились, і Ельгар, очевидно, погодився з крижаним лоцманом. Зітхнувши, він кивнув на знак згоди головою.
 Кар закінчив листа і передав його Лейте. Потім покликав Ландруппа і по змозі старався пояснити йому, що команда «Лахтака» посилає делегатів до команди «Ісбьорна» і що посланці передадуть капітанові Ларсену листа.
 Було неясно, чи зрозумів норвежець капітана «Лахтака». Після кожної фрази він привітно кивав головою, але коли Лейте запропонував йому йти разом з ним і Стьопою, Ландрупп почав тривожно озиратися.
— Він думає, чи не заарештовуєте ви його часом? — пожартував Горба.
Та як би там не було, всі троє зійшли з пароплава на кригу і рушили до острова.
Вершомет заздро подивився їм услід, свиснув і сказав товаришам:
Післязавтра йду на острів полювати.
 Радянські моряки і норвежець, то грузнучи по коліна в снігових заметах, то ковзаючись на голій кризі, з якої вітер здув сніг, наближались до острова.
 — А йти досить легко, — здивувався Лейте. — Мороз невеликий, вітру немає, — відповів юнга на зауваження старого моряка.
 Ландрупп був надзвичайно веселий, щось говорив, наспівував, але коли його супутники задивлялись по сторонах, позирав на них тривожно й допитливо.
 Підійшли до берега. Стьопа пізнав те саме місце, де в полярну ніч Запара, Вершомет, Павлюк і він зійшли уперше на острів. Над крижаним припаєм біля берега виступали скелі. Правда, не такі страшні, як під час полярної ночі.
 Менше ніж за півкілометра від берега здіймались укриті снігом горби. Понад берегом з-під снігу визирали уламки плавнику. Це свідчило, що влітку хвилі викидають сюди дерево, винесене у море сибірськими річками.
 Коли проминули скелі і вийшли на берег, Ландрупп раптом усіх здивував: він почав прощатися із своїми супутниками. Хоч скільки пояснював йому Лейте, що вони мусять іти разом, норвежець тільки знизував плечима, ніби нічого не розуміючи, і хитав головою, що, очевидно, мало означати: «ні».
 Чудний ти, справді, чоловіче, — умовляв його Ленте, забуваючи, що той його не розуміє.
 Нарешті, Ландрупп востаннє знизав плечима і мовчки пішов.
Радянські моряки рушили за ним.
 Не розумію, — сказав Лейте, — або він нас боїться, або там у таборі є якась таємниця... Чи просто людина не тямить, чого ми хочемо?..

 

РОЗДІЛ ХІІІ

 

 Ландрупп вів радянських моряків уздовж берега на захід.
 Вдалині, серед криги, чорнів «Лахтак». Він прикрашав собою одноманітний арктичний ландшафт. Його щогли довго притягали увагу Лейте і Стьопи. Найстаріший і наймолодший моряки раз у раз повертали голови до моря, милуючись щоглами та бугшпритом свого судна, і обмінювались думками про його долю.
Коли ж, нарешті, уся ця крига розтане? — питав юнга.
 До серпня має розтанути. А коли до серпня не розтане, значить, справу треба буде відкласти на той рік.
— А скоро вона танути почне?
 Через місяць-півтора. Та коли зірветься добрячий штормовий вітер, то враз усе розтрощить і розвіє... Погано, що між тими айсбергами зупинились. В морі кригу поламає, а тут вона ще довго може вистояти.
— А як же тоді?
 — В таких випадках стараються скористатись крижаним якорем, розбивають кригу ломами і пішнями [Дерев'яний дрюк із залізним наконечником]. А як це не допомагає, тоді рвуть кригу, коли є чим рвати і вміють це робити. Не допоможуть вибухи — чекають криголама або залишаються в кризі до наступного літа.
— На криголам нам, мабуть, сподіватися нема чого.
 — Ясна річ! Німий пароплав. Хто про нас знає? Я вже думав: треба б заборонити радистам залишати пароплав під час арктичних рейсів, коли на пароплаві більше ніхто на радіо не розуміється.
 — А я думаю, що треба всіх штурманів навчити радіосправи. Нехай передають хоч повільно, аби вміли передавати. Трапилось яке нещастя з радистом, штурман може його замінити.
 Так розмовляючи, перейшли наволок, тобто великий високий мис, і завернули за горб. Пароплав зник з очей. Берег острова круто завернув на північ. Вздовж західного узбережжя завиднілося кілька чималих ополонок.
 — Звідки тут стільки ополонок? — здивувався Лейте. — Ще не час їм так густо серед криги з'являтись. А може, весна скоро?
 Лейте взявся розпитувати норвежця, чи далеко до табору, але той відповів знаками, мовляв, «нічого не розумію».
 Через деякий час почали зустрічатись сліди лижників, та пішоходів. Моряки прийняли це як знак, що норвезький табір недалеко.
 Але коли раптом зустрівся зовсім свіжий слід, норвежець зупинився і кілька хвилин щось роздумував, оглядаючись на всі боки.
— Шукає чогось, догадувався Стьопа.
 — Ага, я думаю, он за тим горбом має бути їхній табір, сказав Лейте, — принаймні звідти мусимо його побачити.
 Ландрупп несподівано звернув убік, запрошуючи за собою супутників. Тепер він ішов не по сліду, а пробивався глибоким снігом, залишаючи берег осторонь і йдучи в обхід горба.
Тим часом сонце почало спускатися за крижаний обрій.
 Надходив вечір. Ночі треба було сподіватись ясної, бо на зовсім безхмарному небі вже сходив місяць.
 — Як то нам сьогодні ночуватиметься в гостях? — мугикнув собі під ніс Лейте.
— Що ви кажете? — спитав юнга. Але Лейте не відповів.
 Ландрупп повів їх у яр, вкритий, очевидно, водою під час відлиги. Яр, звиваючись, завертав за горб, за яким старий моряк сподівався побачити норвезький табір.
 Хвилин за сорок Ландрупп вивів їх із яру і повів далі схилом горба. Потім вони вийшли на другий бік, де побачили кілька великих скель, що виступали з землі.
 — Що за чортівня? — дратувався Лейте, але слухняно йшов за норвежцем.
 Підійшовши до скель, побачили, нарешті, табір екіпажу «Ісбьорн». За три чверті кілометра від них, ближче до моря, стояв цей табір, напівзахований за схилом горба. Два намети і півхижі дивилися звідти: другу половину хижі затуляла скеля.
Фу-у! — зрадів Лейте.
 Ландрупп спинився. Він показував на табір і щось довго говорив. Руками норвежець робив жести, мовляв, не треба виходити з-за скель.
 Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — гавкав він і, роблячи при цьому страшне обличчя, грізно клацав зубами.
 — Собаки люті? — спитав Лейте. — То пусте. Ми їх прикладами розженемо. — І показав, як буде бити собак прикладом.
 Але норвежець з рішучим виразом заперечливо покрутив головою.
— Ну, а що ж?
 Ландрупп показав, що вони мусять посидіти тут за скелями, поки він піде в табір, поприв'язує там собак і тоді повернеться за ними.
 — Ну й морока! — розсердився старий моряк. — Невже такі кляті собачиська? Хм... Нічого не поробиш. Валяй!
 Норвежець зрозумів, що з ним погодились, і, лишивши радянських моряків за скелями, поспішив до свого табору.
 Змівши сніг з одного плескатого каменя, делегати «Лахтака» розташувалися на ньому.
 — Мені вже їсти схотілось, — звернувся юнга до Лейте.
 — Рано, рано... Був би з нами механік, вів би почав запевняти, що замолоду цілими тижнями міг нічого не їсти, а тепер...
 — А тепер його шлунок вимагає якнайчастіше, — закінчив юнга, і обидва розсміялись.
 — Ну, то давайте повечеряємо, а то хтозна, як нас ці господарі частуватимуть.
 Дістали «першу порцію», яку тримали за пазухою, щоб не замерзла; це були сухарі і тристаграмова бляшанка м'ясних консервів.
 Доки їли, зайшов вечір. Мороз ставав кусючим Яскраво засвітив місяць.
Норвежець щось довго не повертався.
 — Що вони там, собак ловлять? —дивувався Лейте. — Цікаво, що то за собаки? На скількох островах бував, ніде особливо злючих собак не бачив. Може, в них люди, як собаки? — філософствував боцман.

 

РОЗДІЛ XIV

 

 Моряки почули позад себе шурхотіння лиж. Обернувшись, побачили шість чи сім чоловік, що один по одному наближались до них. Передній був не далі як за п'ятнадцять кроків.
Лейте і Стьопа попідводилися й мовчки чекали.
На камені лежали залишки їхньої вечері, і тут же стояли рушниці.
Норвежці підходили мовчки, не починаючи розмови. I Лейте і Стьопа відчули якусь настороженість у цих людей, що з'явитись так незвичайно, ніби скрадаючись. Норвежці оточили їх. Нарешті, старий моряк не витримав і, намагаючись бути спокійним, як класичний англієць, порушив мовчанку.
 — Привіт, друзі! Хто з вас володіє англійською мовою? Норвежці, нічого не відповідаючи, підступили ще ближче. Юнга відчув хвилювання. Він озирнувся і побачив, як один з прибулих обома руками забрав їхні рушниці. В цій мовчанці, в суворих обличчях і нахабному забиранні рушниць відчувалося щось грізне.
 — Го! — сказав один норвежець і показав рукою, наказуючи йти.
 — В чому річ? — обурився Лейте. — Ми радянські моряки. Розумієте? Чекаємо Ландруппа. Ландруппа! Нам треба капітана Ларсена. Капітана Ларсена!
— Го! — грізно насуплюючись, гримнув норвежець. Решта лижників натиснула, і делегати змушені були скоритись. їх повели до норвезького табору.
— Що за напасть? — бурмотів Лейте. — Де їхній дурнючий капітан? Що за фокуси-покуси?
 Стьопа, зовсім розгубившись, тиснувся ближче до старого боцмана. Думка посилено працювала над розгадкою, чим викликано цей напад.
 — У мене є лише одне пояснення, — сказав юнга, звертаючись до Лейте. — Мабуть, норвежці між собою пересварились і у них щось подібне до війни. Підозріла поведінка Ландруппа тепер ясна: він боявся зустріти ворогів. Капітан Ларсен не запрошував нас до себе, треба думати, тому, що не хотів розповідати про ворожнечу. До того ж він, мабуть, і сам не без гріха. Чи не готуються ці лижники напасти на табір?
 — Щось не схоже, — відповів боцман. — Вони йдуть ніби додому.
 Справді, норвежці йшли купкою, голосно розмовляли і не дотримувалися ніяких правил військової науки про напад.
Підійшли до табору. Кілька чоловік вийшли назустріч, але серед них не було ні капітана Ларсена, ні Ландруппа. Прибулих зустріли радісними вигуками, 3 делегатами ж поводились, як з злочинцями: їм зв'язали руки і поставили коло них трьох озброєних людей.
 — Де ж той капітан і його крижаний лоцман? буркнув Лейте.
 — Боюсь, відповів юнга серйозно, — що вони в такому ж стані, як і ми, коли не в гіршому.
Лейте починав схилятися до думки свого юного друга.
 Аж ось із маленької хижки вийшов чоловік і щось сказав вартовим. Потім він звернувся до полонених і, показуючи рукою на двері, знов вимовив уже знайоме їм:
— Го!
 Стурбованих делегатів повели в хижу. Перше, що впало їм у вічі, це — низька стеля, нари, багато людей і залізна, до червоного розжарена піч.
Боцмана й юнгу проштовхали вперед. За столом на дерев'яному оцупку, що заміняв стілець, сидів капітан Ларсен. Підвівшись, він сердито глянув на обох і запитав по-англійському: — Хто ви?
 — Радянські моряки. Представники з пароплава «Лахтак», — відповів Лейте. — Я думаю, ви прекрасно мене пізнаєте, капітане Ларсен! Мене дуже дивує ваше поводження. Я вимагаю негайно нас розв'язати, перепросити, пояснити, що це за непорозуміння, і покарати винних.
 Капітан Ларсен скривився, наче від нетерплячки, і сказав, щоб Лейте говорив коротше.
Лейте замовк.
 — Ви — нахаба і бандит! — заявив тоді Ларсен. Скажіть, чому ви нападаєте на моїх людей? Ви напали на Ландруппа, ви тримаєте під арештом Олаунсена і Карсе-на. Ви готували напад на наш табір. Чи посмієте ви виправдуватись?
 Почувши такі жахливі обвинувачення, Лейте відчув, як від люті кров ударила йому в голову і напружилися м'язи. Він шукав очима Ландруппа, але того в хаті не було.
 — Де цей падлюка Ландрупп?! — крикнув старий моряк.
— Він лежить після ваших побоїв, — відповів Ларсен.
— Отаке він вам розповів? — запитав Лейте.
— Так.
— І ви йому вірите?
— Вірю. Він дав незаперечні докази.
 — Які докази? Скажіть, хто з вас негідник і падлюка? Чи ви всі?
 — Бандит! Розбишака! — розсердився норвежець. Він ще сміє лаятись!
 Парсен звернувся до матросів, що насторожено стояли навколо. Він віддав їм наказ. Ту ж хвилину делегатів «Лахтака» схопили і витягли з хижі. — Ми передамо вас до рук правосуддя, — крикнув услід Ларсен.
 Юнга, що нічого не зрозумів з розмови між Ларсеном і Лейте, відчув страх. Несподіваний полон, лайка, грубе поводження, — його тягли за руки й за ноги просто по снігу, — все це нагнало думку про можливість звірячої розправи.
У боцмана теж промайнула така думка.
 Надворі стояла ніч. Кругловидий місяць освітлював темно-сине небо і синьо-білі снігові простори. Дошкуляв мороз.
 Обох полонених затягли в намет. У наметі, переділеному парусиною надвоє, було тепло. Їх кинули на ведмежу шкуру, зв'язали і залишили самих.
 Хто був у другій половині намету, вони не знали. Але часом звідти долітали голоси кількох людей. На жаль, говорили вони по-норвезькому, і ні Лейте, ні юнга нічого не зрозуміли.
 — Я думав, нас поб'ють! — звернувся юнга до боцмана після довгої мовчанки.
— Ну й типи! — проскрипів крізь зуби боцман. Ще хвилину полежали мовчки.
 — Тут щось дуже підозріле, — сказав, нарешті, боцман. — Між іншим, я певен, що там у хаті ніхто, крім капітана, мене не зрозумів. З них ніхто англійської мови не тямить. Вони можуть повірити чому завгодно...

 

РОЗДІЛ XV

 

 Час спливав надзвичайно повільно. В таких випадках хвилини розтягуються, ніби вони гумові. Від міцної зав'язі терпли руки й ноги. Намет ледве освітлювався ліхтариком, в якому горів гніт, опущений у якийсь лій. Від ліхтарика відгонило неприємним духом.
 Лейте думав, скільки це все може тривати. Завтра на «Лахтаку» стурбуються, що їх досі немає. Мабуть, пошлють Вершомета на розвідку — довідатись, у чім справа. Ну, а коли мисливця захоплять так само несподівано, як і їх? — І думка знову верталась до нерозв'язаного питання: «Для чого це норвежцям? Яка користь? Невже, справді, Ландрупп такого набрехав? Але, що ж він, божевільний?» 
Думки боцмана заходили в глухий кут. Він перевертався з спини на бік і вголос лаявся.
 Юнга не задумувався над причинами обурливої поведінки острів'ян. Його мозок працював в іншому напрямі. Він одразу ж почав обдумувати способи втечі. Але що можна придумати, коли лежиш із зв'язаними руками і ногами і коли за парусиновою перегородкою варта, а надворі мороз і північна пустиня?
 — Якби не забрали у нас ножі, тоді можна було б узяти ніж у зуби і перерізати мотузки... Але зрештою мусять же колись розв'язати... тоді можна буде щось спробувати. Пароплав не так далеко. Можна викрасти лижі, а в крайньому разі і без лиж... Обдурити варту... Може, вдасться прорвати намет. .
 Стьопа підкотився до краю і спробував головою, чи міцний намет. Йому здалося, ніби під парусиною був камінь.
 — Що ти пробуєш? — спокійним голосом запитав Лейте. — Стіну мацаєш? Навколо намету камінь, щоб вітер не зірвав. Потім снігом присипано. Товстий шар. А тут, бач, стеля зроблена подвійна. На тій половині, мабуть, пічка. Тому й тепло.
 — Тепло-то тепло, але я цікавлюсь, як би його... — І присунувшись до боцмана, хлопець шепнув: — Втекти звідси.
— А чого ти шепочеш? Нас же ніхто не розуміє.
 — А може, хто й розуміє? Може, навмисно посадили когось підслухувати.
— Може, тільки навряд.
 Обидва замовкли і заглибились у свої думки. За перегородкою теж панувала тиша.
 Минув якийсь час. Боцман почув за стіною кроки. Рипів сніг. Наблизившись до самого намету, кроки стихли. Хтось збирався зайти до них. Ось заговорили по-англійському. Розмовляли двоє. Один з них безперечно капітан Ларсен. Голос другого видався боцманові дуже знайомим, але він не міг сказати, хто це. Напруживши слух, розібрав, про що говорять.
 — Один наган, одна рушниця. Я знаю... (далі боцман не розібрав слова). Вони задраять кубрик... (знову не розібрав) палубі... і двоє. Один наш... (не розібрав). — Це говорив той, чий голос видався боцманові знайомим. Треба поспішати, — відказував капітан Ларсен. — Матроси мені вірять... (нерозбірливо) ...щастя, що Ельгар там.
Тепер ми матимемо пароплав. Але головне — поспішати. Негайно рушати. Тут залишимо вартових. Все робитиметься так, як умовились.
 Співрозмовники ввійшли у намет, де їх привітали короткими вигуками Тепер розмова пішла по-норвезькому.
 Лейте стало ясно, в чому справа Серце його похолонуло. «Піратський маневр, — подумав він — Капітан Ларсен хоче захопити «Лахтак» Його двоє матросів, що користуються довір'ям і увагою команди «Лахтак», — на борту пароплава. І один. Хто цей, що до нього стосувались слова — «один наш»? Боцманові пригадалась підозріла поведінка кочегара Павлюка. 
«Невже?» — думав старий моряк. Йому не хотілося вірити, що Павлюк здатний зрадити. Але хіба сьогодні вранці він міг припустити, що норвезький капітан — пірат?
 Лейте лежав мовчки, нічого не кажучи Стьопі. Він вагався, чи ділитися з юнгою своїм відкриттям. Нарешті, вирішив: краще, коли Стьопа знатиме, яка небезпека загрожує їхнім товаришам.
 Раптом до половини, де вони лежали, увійшов Ландрупп. Він засміявся і щось сказав по-норвезькому. Лейте відразу пізнав голос людини, що розмовляла з капітаном Ларсеном по-англійському
 — Падлюка! — крикнув йому Лейте. — Отака ваша вдячність! Пірати!
 — Жалійтеся самі на себе, — відказав Ландрупп, не криючись, що знає англійську мову — Ви самі нав'язались іти зі мною. А для чого вам нападати на мене? — нахабно глузував крижаний лоцман.. — Для чого ви затримуєте наших матросів? Тепер вам нудно? Нічого, скоро буде весело. Ха-ха-ха!.. Прощайте!
Ландрупп вийшов.
— Що він сказав? — спитав Стьопа
 Лейте розповів юнзі про розмову, яку підслухав, і передав останні слова Ландруппа. Хлопець жахнувся, але заразом відчув якусь полегкість, бо тепер стало все зрозумілим.
 Навряд чи захоплять вони пароплав! Навіть коли замкнуть наших у кубрику, так там же на палубі ще буде Павлюк. Він сам їх усіх переламає.
— Павлюк? — боцман плюнув крізь зуби.
— Авжеж, він...
 — Ша! — перебив Лейте свого друга і розповів йому про всі підозри, що впали на кочегара з часу пожежі, і про те, чого раніше не сказав, а саме, що у норвежців на пароплаві є один свій.
 Стьопа ще раніше чув від товаришів підозрілі натяки на Павлюка, але навіть зараз ніяк не міг повірити, що його кращий на пароплаві товариш здатний зрадити.
 — Ні. цього не може бути! — сказав він Лейте. — Я з вами не погоджуюсь. Це хто завгодно, тільки не Павлюк.
 Знову запанувала мовчанка. Вони почули, як з намету вийшли люди. Знадвору долітав шум багатьох голосів.
 Незабаром гамір стих. Полонені зрозуміли, що норвежці вирушили в похід. Після півночі вони зроблять напад. Саме тоді, коли на пароплаві всі, крім вахтового, сплять. Але ж вахтового приберуть Карсен і Елыар...
— Ельгар? —уголос мовив Стьопа, наче запитуючи. — Ні, ні!
 Юнга не міг повірити в нечесність цього норвезького моряка, який йому так подобався. Ще хвилину тривало мовчання.
 — Лейте, прошепотів юнак, — переверніться обличчям до землі. Я спробую розгризти мотузок, яким зв'язано ваші руки.
Лейте з надією підставив йому свою спину. 

 


РОЗДІЛ XVІ

 

— Ну, ну, там! — боцман штовхнув юнгу плечем. — Ти тільки не кусайся.
 Незважаючи на трагічне становище, Стьопа приснув сміхом.
— То я ненароком.
 Слова боцмана свідчили про те, що юнга розгризав мотузок з азартом. Він відчував, як волокнина за волокниною піддавалася його зубам. В роті було неприємно від брудного мотузка, та він радів своїй перемозі. Він намагався захопити мотузок усім ротом, щоб дати відпочити переднім зубам. Перетираючи кутніми, він ненароком і зачепив руку Лейте передніми зубами.
 Хвилин через п'ятнадцять руки боцмана стали вільні. Але довелося лежати ще хвилин з десять, доки він зміг ними ворухнути, так вони затерпли. Стьопа тим часом безперервно спльовував, очищаючи рот і зуби. Коли б не півтемрява, він би побачив, що плювки його були закривавлені. Перегризаючи мотузок, він пошкодив собі ясна.
 Боцман узявся розв'язувати мотузки на руках юнги. Норвежці міцно зашморгнули його і, здавалося, без ножа нічого не вдієш. Але не було таких вузлів, яких не міг би розв'язати старий моряк. За кілька хвилин Стьопині руки були вільні. Залишалося звільнити ноги. Лейте швидко розв'язав собі ноги, але юнга нічого не міг вдіяти. Боцман прийшов йому на допомогу. Робили все це вони надзвичайно тихо, бо за перегородкою хтось був. Щоб не викликати підозри, боцман час від часу роздратовано лаявся або починав спокійним голосом розмову.
Покінчивши з мотузками, полежали кілька хвилин. Прислухалися. Скільки людей було за перегородкою — не знали. Звідти чути було хропіння лише одного. Аж ось почулися кроки і хтось вийшов з намету. Хропіння не змовкало. Там могло бути і більше, ніж один сонний. Проте Лейте вирішив рискнути. Він підвівся і зазирнув у другу половину намету. Там горіла піч, а за кілька кроків від печі на ведмежій шкурі спав чоловік. Тут же таки лежали дві рушниці. Кожну секунду можна було сподіватись, що повернеться той, хто перед тим вийшов. Діяти треба швидко і рішуче. Лейте, захопивши мотузки, якими їх зв'язали норвежці, махнув рукою Стьопі йти за ним.
 Старий боцман, як тигр, кинувся на сонного вартового. Раніше ніж той отямився, рот його було заткнуто кляпом. Норвежець спробував боронитись, але руки йому були вже зв'язані вузлом значно справнішим, ніж той, який розв'язав Лейте у Стьопи. Норвежець почав брикатись, але знайшовся мотузок і на ноги. Лейте стояв навколішки й кінчав зв'язувати переможеного ворога, коли знадвору повернувся другий норвежець. Побачивши таку картину, він, не вагаючись, плигнув на старого моряка. Але юнга теж не гаяв часу. Схопивши з долівки рушницю, він стиснув її за дуло і, звівши вгору, вдарив норвежця прикладом по голові. Норвежець мав міцну голову. Перший удар на нього не вплинув. Тільки після другого удару він випустив із своїх цупких рук боцмана. Ту ж хвилину Лейте заходився в'язати напасника.
Старий моряк та його юний друг забрали рушниці вишли з намету. Вони були на волі. В таборі не чути було жодного звуку. Цілковита тиша. Очевидно, крім них да двох вартових, що лежали тепер зв'язані, не залишилось тут нікого.
— Треба поспішати, — сказав Лейте. — Там, у наметі, помітив дві пари лиж. Давай їх візьмемо і — рушаймо, Повертаючись у намет, Стьопа захопив снігу і поклав його на голову непритомного. Лейте витяг кляп з рота першого вартового.
 — Нехай поговорять, коли другий прочухається, сказав боцман. Після цього погасив у пічці вогонь і додав: — Щоб часом не погоріли. А замерзнути, не замерзнуть. — І прикрив норвежців ведмежою шкурою.
 Забравши лижі, моряки вийшли з намету і, не затримуючись, рушили в дорогу.
 Ми запізнюємось майже на годину проти норвежців, — сказав Лейте, — але ми мусимо їх наздогнати й випередити. Тут годин зо дві ходи. Навряд, щоб вони дуже квапились. Ми зможемо їх випередити. Аби не потрапити їм до рук.
 Вирішили йти не понад берегом, як ішли сюди і, як видно по слідах, пішли до пароплава норвежці, а навпростець. Для цього треба було пройти через горби.
 Місяць стояв ще досить високо, і це надавало певності, що вони не заблудять і не потраплять у лапи напасників.
Коли підіймались на гору, Лейте порадив іти повільно.
 — Щоб не задихатись і не захлянути передчасно, — сказав він.
— Зате з гори помчимо, — відповів Стьопа.
— Ага! Хоч я й не ходок на лижах, але... треба.
— Тільки, дивіться, не поламайте.
 Хоч Лейте і радив підійматись на гору поволі, але коли вони нарешті зійшли, то відчули, що спини у них мокрі, а серця так і колотяться.
 На вершині горба трохи затримались, оглядаючись навколо, чи не видно де норвежців. Але навкруги все було спокійно. З правого боку вдалині лисніло море, прямо і з лівого боку за вузькими долинами здіймалися невисокі пагорби. Ніде жодного руху. Тільки місяць повільно плив по небу між хмарками.
Юнга перший рушив з гори.
 — Не знаючи фарватера, не давай судну повний хід, — сказав боцман, — бо наскочиш на мілину або на риф.
 — Гальмуйте палками! — тільки й устиг крикнути у відповідь Стьопа.
 Лижі несли його з шаленою швидкістю. Присівши, він вдивлявся, чи немає попереду каменя або ями. Тільки майже внизу, закінчуючи спуск, помітив камінь, невеликий, але достатній для серйозної катастрофи. Стьопа вдарив палками у сніг. Стрибок вийшов чудовий. Раніш такі стрибки юнзі доводилося бачити тільки на екрані. в кіно. Він пронісся понад двадцять метрів у повітрі, аж поки торкнувся снігового настилу. Далі з-під снігу визирало каміння і виднівся рівчак. Стьопа почав гальмувати. Зробив невеличке півколо і зупинився. Його непокоїло, як спуститься боцман. Оглянувшись, він побачив, що з гори вільним поковзом мчить лижа, за нею котиться людина, а за людиною таким самим манером. — друга лижа. Проте боцман докотився живий і цілий. Лижі його теж були цілі. Виявилося, що Лейте упав посеред гори, бо у нього ноги роз'їхалися в різні боки.
 Вони сходили на вершину горба, звідки вдень могли б побачити «Лахтак». Тривога їх зростала: норвежців вони не помічали. Місяць схилився до обрію й незабаром заховався. В темряві тихо, обережно спускались вони з цього горба до берега. Незважаючи на темряву, пізнали те місце берега, проти якого стояв «Лахтак». Ніде нікого і нічого не видно, не чути. На хвилину спинилися відпочити.
 Раптом удалині в темряві щось блиснуло, і через кілька секунд долинули звуки рушничних пострілів. Так тривало кілька хвилин. Потім один залп і — тиша. Це міг бути залп перемоги.
 — Ельгар! Ельгар! — у розпачі вигукнув юнга. Тепер він повірив у зрадливість людини.
 — Лисяча порода! — повний досади й злості, копнув ногою сніг боцман.

За матеріалами: Микола Трублаїні. Шхуна «Колумб». Повісті, оповідання. Художник Євген Попов. Київ, видавництво «Радянська школа», 1989 р., стор. 98 - 143.

 

Читати наступну (четверту) частину повісті Миколи Трублаїні "Лахтак"

 

 

Дивіться  інші твори Миколи Трублаїні на нашому сайті:

Письменник-мандрівник Микола Трублаїні: життєпис, твори

Микола Трублаїні, життєпис, твориМикола Трублаїні став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника - звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні.


Останні коментарі до сторінки
«Повість Миколи Трублаїні "Лахтак". Частина третя, "Ельгар"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми