На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Повість "Лахтак" (Микола Трублаїні). Частина четверта, "Поразка старого браконьєра"


Микола Трублаїні

ЛАХТАК

Повість

 

Микола Трублаїні, Лахтак, повість, читати та завантажити

 

Завантажити збірку повістей та оповідань Миколи Трублаїні (djvu.zip)

Завантажити текст четвертої частини повісті Миколи Трублаїні "Лахтак" (txt.zip)

 

Читати попередню (третю) частину повісті Миколи Трублаїні "Лахтак"

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ПОРАЗКА СТАРОГО БРАКОНЬЄРА

РОЗДІЛ І

 

Кар лежав на ліжку і читав «Історію полярних досліджень». Він перечитував оповідання каноніка Адама Бременського про першу німецьку полярну експедицію 1040 року.
«Архієпископ Адальберт, блаженної пам'яті, розповідав мені, що за часів його попередника кілька найзнатніших фризів [Німецька народність, що тисяча років тому заселяла узбережжя Північно-Німецького моря. Зараз залишилось кілька тисяч в Німеччині та Голландії.] попливли на північ, щоб дослідити море, бо в народі казали: на північ від гирла Везеру немає землі, а є лише море Лібер, тобто згусле. Щоб задовольнити свою цікавість, вони, об'єднавшись у компанію, з піснями рушили від берегів Фрісландії в море. 
Проминувши з одного боку Данію, а з другого — Британію, вони прибули до Аркадських островів; поминувши їх і залишивши Нормандію праворуч, вони, після довгочасного переїзду, дісталися холодної Ісландії. Пройшовши по морю
далі, до крайнього полюса, вони відважну свою справу і дальшу путь доручили всемогутньому богові та святому Віллегаду і несподівано потрапили в густий, що його ледве око прозирало, туман застиглого океану. Враз морська хвиля неспокійна від припливів та відпливів, що лине до свого невідомого початку, втягнула в цей хаос нещасливих мореплавців, які втратили надію на порятунок. 
Це була, як переказують, відкрита паща безодні, куди, за словами старовинного переказу, вливаються всі моря і де виникають припливи та відпливи. Коли вони звернулися з молінням до божого милосердя, щоб воно врятувало їхні душі, то поривом моря, що рушило назад, ухопило кілька суден Так врятувала їх своєчасна божа допомога, і стало можливим, наполігши на весла, вибратися з хвиль. 
Віддалившися від небезпечного місця, вони несподівано підійшли до якогось острова, схожого, — бо береги його оточували високі скелі, — на місто-фортецю. Щоб ознайомитися з тим островом, вони зійшли на суходіл і знайшли там людей, які жили у підземних печерах. Перед входами в печери лежала велика кількість посуду, золотого та з інших подібних металів, що вартість мають високу. Взявши з собою цих дорогоцінностей стільки, скільки донести можна, люди радісно побігли назад до своїх суден. 
Раптом вони побачили за собою погоню — їх наздоганяли дивно великі люди, яких у нас називають циклопами. А попереду циклопів бігли собаки, надзвичайно великі. Собаки наздогнали одного з моряків і враз його розірвали. 
Решта щасливо дістались до суден. Лише крики велетнів їх переслідували. Зазнавши стількох небезпек, фризькі мандрівники повернулися до Бремена, де, як і годиться, розповіли все архієпископові Адальберту і потім подякували ласкавому Христу та його послідовникові Віллегаду.»
 «Веселі брехуни в старовину були», — подумав усміхаючись штурман Кар, підвівся з ліжка і вийшов до їдальні прочитати ці казки товаришам. Там щойно кінчили вечірній чай, який пили без цукру (цукру було дуже мало, і його берегли на випадок, коли б хто захворів), а заїдали тоненько порізаною ведмежою шинкою, — і готувались іти спати. Всі слухали чергове оповідання механіка. Лише норвежці сиділи мовчки в кутку пересуваючи на шахівниці пішаки та фігури. 
Кар уголос прочитав хроніку Адама Бременського. Коли він дочитував до найнеймовірніших нісенітниць, його перекривали голосним сміхом.
— Можливо, можливо, — з удаваною серйозністю сказав Торба, коли Кар скінчив, — і навіть припустиме.
 — Там серед тих моряків, що таке розповідали, — промовив театральним шепотом Шелемеха, — чи не було одного мого знайомого механіка?
Всі засміялися, розуміючи, на кого натякає кочегар У цей час з палуби повернувся Вершомет. Він відбував штурманську вахту.
 — Чого смієтесь? — запитав мисливець. — Щось механік вигадує? Ви б на палубу вийшли Ніч яка гарна!
 — Та хай! — махнув рукою Торба. — Треба виспатись, завтра ж гостей з острова сподіваємось
— Ну, навряд, щоб уже завтра. — недовірливо сказав Зорін.
 — А може. — Механік устав і пішов до своєї каюти. За ним підвелися інші і рушили до кубрика. В їдальні залишились норвежці за шахівницею та Вершомет за кухлем чаю. Кар одягся і вийшов на палубу.
 Ніч справді чарувала своєю красою. Синім склом неба, схиляючись до моря, плив місяць. Віддалік від нього блідо миготіли зорі. Таємничі тіні від щогл та надбудов лягали на палубу; на освітлених місцях по снігу блискотіли ніжні світляні іскорки. Заледеніле море лежало нерухомо. Ледве помітною громадиною темнів острів Місячної Ночі. Карові здалося, наче там блимає слабенький вогник. «Можливо, норвежці заночували, — подумав він. — Мабуть, там і наші делегати».
 Тишу, що панувала навколо, порушували часом лише кроки вахтового на капітанському містку. Вахту стояв Ковягін. Кар зазирнув до нього, сказав кілька слів, спустився по трапу вниз і, пройшовшись по спардеку, зупинився на кормі. Тут він стояв довго, милуючись з льодового пейзажу, чекаючи, доки на заході сховається місяць. Його думки попливли в історію найвидатніших полярних подорожей, зимівель серед плавучої криги. 
Потім думки відірвались від давніх часів, перейшли на історію свого пароплава, і вийшло так, що він сунув руку в кишеню й витяг ту норвезьку люльку, яку знайшли після пожежі. Котрий уже раз і тепер знов, глибоко замислившись, розглядав він її. Його задуму порушили слова, промовлені по-англійському:
— Вибачте, капітане! Дозвольте потурбувати вас. На якийсь момент Кар завмер, вслухаючись у ці слова, потім з блискавичною швидкістю обернувся. Перед ним стояв Ельгар. Кар метнув очима по сторонах, шукаючи — хто звернувся до нього по-англійському. Але, крім норвезького матроса, не побачив нікого. 
Матрос злегка похилив голову і повторив по-англійському:
 — Вибачте, капітане! Я маю сказати вам щось дуже важливе.
 Жодним рухом не виявив Кар свого здивування з того, що норвежець знає англійську мову. Стоячи так само вільно, він відповів по-англійському ж:
— Я вас слухаю.
 Здавалося, норвежець мовчки схвалював цю витриманість і зовнішній спокій радянського моряка.
 — Капітане, я мушу вам сказати, що шкіпер Ларсен з своїми людьми готує напад на ваш пароплав. Напад має відбутись цієї ночі. Час нападу — по заході місяця. Сигнал, що стверджує це вирішення, — отой ледве помітний вогник на березі.
— Звідки це вам відомо?
 — Я і Карсен мусили взяти участь у цьому нападі. Наше завдання — зручного моменту замкнути двері з кубрика на палубу. Потім нападаємо на вахтового і зв'язуємо його. Але... ми передумали і не хочемо допомагати авантюрі шкіпера Ларсена.
— Що ж ви радите?
 — Боронитись. Але так, щоб, по можливості, не вчинити шкоди команді «Ісбьорна». Команда обдурена Ларсеном і Ландруппом.
— Дякую вам! — сказав Кар і простяг руку Ельгарові. Вони міцно потиснули руки один одному.
 — Ви добре володієте англійською мовою, — зробив Кар комплімент норвежцеві.
 — Десять років плавав гарпунником на англійських китобоях, — відповів той і додав: — Але вам слід поспішати.
 — Ходімо, — запропонував Кар, — треба попередити товаришів.
 — Вахтовий! — крикнув штурман: — Бути уважним! — Єсть! — долетіла відповідь Ковягіна. Кар спускався в кубрик. За ним ішов Ельгар. У лівій руці капітан все ще стискав таємничу люльку. В їдальні їх зустрів блідний і схвильований Карсен. Вершомет спокійно латав совик.

 

РОЗДІЛ II

 

 — Боцмане, — звернувся Кар до Вершомета, — покликати сюди всіх людей. Швидко!
Мисливець любив, коли його йменували новим для нього званням.
 — Єсть! — відповів він, негайно підводячись з-за стола. Відкрив двері до кубрика, гукнув: — Підводься! Всі до їдальні! Швидко!
 Прощаючись з першим сном, заметушилися моряки. Вершомет стукав у каюту Запари й Торби.
 — Карсен, ви знаєте англійську мову? — звернувся Кар до другого норвежця.
— Ні, не знає, — відповів за нього Ельгар.
 Блідий Карсен підійшов до Кара і щось із запалом заговорив.
 — Він віддає себе у ваше розпорядження, — переклав Ельгар.
Кар потиснув норвезькому матросові руку В їдальні вже зібралася вся команда, за винятком Ковягіна і Павлюка.
Штурман Кар говорив коротко. Він сказав:
 — Товариші, мене повідомив норвезький моряг Ерік Олаунсен, він же Ельгар, що шкіпер Ларсен з групою своїх людей готує на нас напад, щоб захопити «Лахтак». Напад має відбутись сьогодні після заходу місяця. Ми мусимо оборонити наш пароплав. Отже, оголошую на пароплаві воєнний стан. Командир — я! Боцманові Вершомету негайно озброїти всіх людей сокирами та лопатами і виставити вартових. Старшому машиністові приготувати насоси, щоб в разі атаки поливати ворогів. 
Відповідальним за носову частину пароплава призначаю Запару, за корму — Шелемеху, за лівий борт — Вершомета, за правий — Соломіна. 
Решта людей — у резерві, перебувають на нижньому капітанському містку. Начальник резерву — старший помічник. Товариші, ми фактично без вогнепальної зброї. Проте у нас є всі можливості оборонити пароплав, відтиснути ворога й вирвати тих наших товаришів, що, очевидно, потрапили в полон до шкіпера Ларсена. Пам'ятайте, що, за словами Еріка Олаунсена норвезькі моряки спровоковані на цей напад шкіпером Ларсеном і лоцманом Ландруппом. Всі на свої місця!
 Швидко, один за одним, моряки виходили на палубу. Там Вершомет роздавав сокири й лопати. Самому ж мисливцеві Торба з словами пробачення передав дрібнокаліберку.
 В їдальні залишилися Кар і обидва норвежці. Штурман лише тепер помітив, що він досі стискає в лівій руці люльку. Розтиснув кулак, глянув на неї і кинув на стіл. Ельгар нахилився над столом і підняв люльку. Уважно її розглянувши, наче чомусь здивувався.
— Капітане, звідки у вас ця люлька? — спитав гарпунник.
— А ви її знаєте? — Так. Це моя люлька.
— Ваша? — здивувався Кар.
 — Безперечно! Її загубив шкіпер Ларсен, полюючи в полярну ніч. Це трапилось за кілька днів до того, як я попав на «Лахтак».
 — Цікаво! Її знайдено у нас на палубі... теж за кілька день перед вашим прибуттям. Проте ми ще поговоримо на цю тему, а зараз ходімо на палубу.
 — Капітане Кар, — заговорив Ельгар, ідучи трапом слідом за штурманом, — я думаю вступити в переговори з матросами «Ісбьорна». Із слів Карсена мені відомо, що Ларсен запевняв свою команду, ніби я у вас під арештом.
 — Вітаю вашу пропозицію, але ми мусимо бути обережними. Ви знаєте, що ми фактично беззбройні. У шкіпера Ларсена багато зброї?
 — Рушниць у нього більше, ніж людей. Патронів теж досить.
 Коли вийшли на палубу, місяць уже торкнувся нижнім краєм обрію. Наближався час темряви, коли з неба світитимуть лише зорі. Вогник на острові згас. Очевидно, напасники зійшли на кригу і наближалися до пароплава.
 Метрів за сто від пароплава темніли постаті Вершомета і Котовая. Зорін, приладновуючи пожежний насос, пояснив Карові, чого там ходять мисливець і матрос.
 — Вони натягають канат. На кінці каната тліє гніт, а під ним клоччя, змочене в бензині; коли хто за канат потягне, вогонь попаде на клоччя — і бензин спалахне.
 Кар з норвежцями пройшов на капітанський місток, де мусив бути Торба з резервом. Він застав механіка самого.
— Де ваш резерв?
— Котовай допомагає Вершометові, а Ковягіна я послав за Павлюком. Я тут, от і всі. Місяць сховався, і густо-синя темрява зоряної ночі обступила їх.
До Торби підбіг Ковягін.
— Павлюк не хоче виходити з каюти, — доповів кочегар.
— Як то не хоче?
— Дверей не відчиняє. Каже: «Приходь за годину, тоді поговоримо».
— Ти йому про воєнний стан сказав? — розгнівався механік.
— Так! Сказав, що його розстріляють за непослух.
 — То ж то! Він і вирішив, що ти жартуєш. Що він відповів?
— Нічого. Мовчить.
 — Андрію Васильовичу, — звернувся тоном наказу Кар до Торби. — Підіть самі до Павлюка і викличте його. Коли він не схоче відкрити каюту, ламайте двері. Візьміть з собою Ковягіна, а там на допомогу покличте Шелемеху. Я буду тут. Поспішайте.
«Треба кінчати з таємницями», — подумав Кар.
 Торба побіг, скільки йому дозволяли комплекція й ревматичні ноги. За ним слідом поспішав Ковягін.
 Двері рубки вони знайшли зачиненими. На стук механіка ніхто не відповідав.
— Павлюк! — крикнув Торба. — Синок! Мовчання.
 Механік припав вухом до дверей. Йому почулося якесь шарудіння.
 — Відчиняй двері, — сердито крикнув Торба, — а то зараз ламатимемо!
Знову мовчання.
 — Ковягін, клич Шелемеху! — сказав механік, вирішивши виконати наказ капітана.
 Кочегар побіг по товариша, що на цей час кудись одійшов. Торба сперся плечем на двері і знов прислухався. Раптом він почув металічні звуки, схожі на дзижчання якогось інструмента. Це дзижчання почули Кар, Соломін і Запара. Вони пізнали ті дивні звуки, що стільки часу тривожили їх. Механік відступив від дверей і випростався. — Це ж радіо! — сказав він. — У нас радист? Підняв руку, щоб ще раз стукнути в двері радіорубки Але несподівано відсвіт полум'я спалахнув з другого боку пароплава. 
Через дві секунди розітнувся постріл. «Нападають!» — промайнула думка у механіка, і він побіг до капітана.
Дзижчання у радіорубці не припинялося.

 

РОЗДІЛ III

 

 Клоччя, змочене бензином, спалахнуло несподівано швидко.
 Норвежців, очевидно, вразило це полум'я і постаті людей на борту. При світлі вогню вони помітили Вершомета, Котовая, Зоріна і, мабуть, ще когось. Не гаючи часу на розмови, хтось із них одразу вистрілив. Цей постріл був ніби сигналом. Затріскотіли рушниці Але ж після першого пострілу радянські моряки попадали на палубу і тим врятували себе від влучних куль норвезьких звіробоїв.
— Здавайтесь! — почувся вигук англійською мовою. Кар і Ельгар пізнали голос шкіпера Ларсена. Полум'я, що враз спалахнуло, так само раптово й згасло. Бензин згорів. На снігу ледве помітно жевріло клоччя. Норвежці продовжували обстрілювати пароплав. Кулі свистіли, вдарялись об залізний борт і дерев'яні надбудови.
 Вершомет прицілився з своєї дрібнокаліберки в невиразну постать біля погаслого вогнища і вистрілив. Залунав вигук болю й лайки. «Влучив», — усміхнувся мисливець і знов зарядив рушницю маленькою кулькою.
 Торба вибіг на капітанський місток, де з наганом у руці стояв Кар, вдивляючись у темряву За механіком з'явився Ковягін, і зараз же за ним приповз Котовай.
 — Радіо працює, — сказав механік, — до каюти не добулись. Поспішили сюди.
 Хоч штурмана і вразила ця новина, але зараз було не до того. Тим більше, що невдовзі по тому, як почалася стрілянина, робота радіопередатчика припинилась.
 — Пошліть Ковягіна на корму, — наказав Кар, — нехай тримає зв'язок між Соломіним, Шелемехою і Вершометом.
 Кар вичікував, коли визначиться, де саме центр нападу, щоб самому кинутись туди. Він раз у раз позирав на ніс, де самотньо вартував гідролог. Чорною плямою лежав Запара на палубі, притиснувшись до поручнів фальшборту. Очевидно, він виглядав ворогів. Кар хотів послати йому на допомогу Павлюка, але кочегар не приходив.
 Норвежці підступали все ближче. Про це свідчили вогники пострілів та темні постаті, що раптом з'являлись пробігши кілька кроків, зникали, падаючи на кригу. Зорін націлився трубкою від шланга на одну таку постать, що близько підійшла до пароплава, і пустив струмінь води. Він, мабуть, влучив, бо норвежець кинувся навтіч, пославши в пароплав кілька пострілів.
Вершомет, спостерігаючи цс голосно засміявся.
 — Тепер він наплачеться! За дві хвилини льодом укриється.
 Справді, мороз стояв не менше як двадцять градусів, обмокнути в таку погоду річ мало приємна.
 Увагу Кара притягла інша подія. На носу, де лежав Запара, з'явилося над фальшбортом щось темне. Безперечно, що ліз хтось із норвежців. Кар згадав, що саме там із крижин і снігу Лейте зробив приступку, щоб вилазити на ніс без трапа. Штурман напружено чекав, що зробить гідролог. Йому здалося, ніби той трохи підвівся. Постать зникла. Лише якийсь брязкіт слабо долинув звідти. Що саме зробив гідролог, залишилось для штурмана незрозумілим.
 По трапу щось важко загупало. На місток збігла велетенська постать. Вона несла на руках людину.
 — Капітане, — почувся голос Павлюка, — пробачте мені, я не зразу зрозумів, у чім справа. Ось я приволік одного норвежця.
— Звідки?
— Ліз на борт. Ми з Шелемехою його й помітили. У цей час з новою силою затріскотіли постріли. Норвежці починали атаку. Це було значно серйозніше.
 Ельгар і Карсен, що похмуро стояли біля Кара, захвилювалися.
 — Капітане Кар, — сказав гарпунник, — дозвольте крикнути кілька слів товаришам.
— Давайте, давайте! Тільки щоб вас не підстрелили. Ельгар перехилився з капітанського містка і щось
закричав по-норвезькому. Біля нього стукнула куля, але він, не звертаючи на те уваги, продовжував кричати. Очевидно, його почули, бо стрілянина стихла. Лише хтось уперто раз у раз стріляв, і кулі лягали біля Ельгара. Гарпунник, наче відповідаючи на ті постріли, крикнув по-англійському, — мабуть, він хотів, щоб його зрозумів Кар: Ландрупп, не псуй патрони! Всі знають, що ти за Два кроки від свого носа не влучиш в моржа.
 Певне, хтось примусив Ландруппа припинити стрілянину. На пароплаві і навколо пароплава запанувала мовчанка. Всі слухали Ельгара, хоч і розуміли його лише Норвежці. Та от з боку норвежців залунали обурені вигуки. Карові здалося, ніби в тих вигуках було не тільки обурення, але й недовір'я.
Закінчивши, Ельгар звернувся до Кара:
 — Я і Карсен зійдемо на кригу і доведемо товаришам, що ми не заарештовані і що радянські моряки кращі наші друзі.
 Обидва норвежці зійшли з містка і плигнули з палуби на кригу. Почулися привітання й здивовані вигуки. Ельгар голосно щось розповідав. Норвежці підійшли ближче до «Лахтака».
 Кар шепнув Торбі, щоб люди на всякий випадок були напоготові.
 Хтось устряв з Ельгаром у суперечку і, скільки Кар міг зрозуміти з інтонації, лаяв його. Штурманові здалося, що то голос шкіпера Ларсена. Та ось його підтримав другий голос. Почулися ще голоси; хтось виступав на захист Ельгара і Карсена. Суперечка, очевидно, розгорялася. Лайка гострішала. Раптом бухнув постріл. Хтось застогнав і впав. Залунали крики: — Ельгар! Ельгар! — Ще бухнуло кілька пострілів, і кілька чоловік побігли геть від пароплава.
 «Посварились», — подумав Кар і швидко зійшов з містка, крикнувши Торбі:
— Ви заступаєте мене на пароплаві! Ухопившись руками за планшир, штурман плигнув на кригу і підійшов до норвежців. Три постаті стояли осторонь, а дві нахилилися над людиною, що сиділа на кризі.
— Здорово, друзі! — сказав Кар.
 Перед ним розступилися. Хтось ухопив його за руку, і він пізнав Карсена.
 — Ельгар! — сказав матрос і показав на того, що сидів.
 — Усе кінчилось гаразд, — промовив гарпунник, стараючись, з допомогою товаришів, підвестися з криги.
 — Я ж казав, що він не вміє стріляти, — додав Ельгар, коли йому вдалося стати на ноги.

 

РОЗДІЛ IV

 

 «Білуха» прийшла в Мурманський порт пізно ввечері. На рейді кинули якір. Кривцов звелів спустити шлюпку і поїхав на берег.
Повернувся він опівночі.
Старший помічник зустрів капітана словами:
— Радист приймає якісь дивні радіограми.
— А що саме? — добродушно запитав Кривцов.
— Ніби з «Лахтака».
— Ну?!
— Ось перша. Я її взяв. Решта в нього. Кривцов схопив папірця і при світлі електричної лампочки прочитав: «Говорить «Лахтак» крп Острів Місячної Ночі крп Море Лаптєвих крп Затерті кригою крп Відгукніться, хто нас чує крп Кочегар Павлюк крп Пароплав «Лахтак». 
— Чудна, справді, радіограма. Може, містифікація? — У нього ще кілька радіограм прийнятих. Радіорубки він не залишає.
— Ходімо подивимось.
 Кривцов швидкими кроками пройшов до радіорубки. Від капітана не відставав помічник. Вони застали радиста біля апарата. Той сидів у навушниках і щось записував на папері. Побачивши капітана, радист, не припиняючи писати, взяв лівою рукою купку папірців і простягнув їх Кривцову. Це були радіограми з «Лахтака». Капітан почав їх переглядати.
Знову починалось з того самого:
 «Говорить «Лахтак» крп Море Лаптєвих крп Острів Місячної Ночі крп. Перервав роботу через одне непорозуміння крп Хто мене чує крп Переходжу на прийом крп Пароплав «Лахтак» крп Переходжу на прийом крп Кочегар Павлюк».
За нею друга радіограма:
 «Пароплав «Лахтак» крп Хочу говорити крп Маю сказати важливе крп Переходжу на прийом крп Кочегар Павлюк».
Інші радіограми повторювали той же зміст.
 — Він хоче зв'язатись, а йому ніхто не відповідає? — спитав Кривцов Валю.
 Радист, не знімаючи навушників, мовчки кивнув головою. Чекаючи, доки він закінчить прийом, Кривцов підсунув собі стільця і мовчки, повівши очима, запропонував зробити те саме своєму помічникові.
 Радист кинув олівець, шарпонув вимикач, бризнув електричними іскрами і переключився на передачу. Через півхвилини — знов на прийом і потім знов на передачу.
Нарешті, радіорозмова припинилась.
 — Дмитре Прокоповичу, — обертаючись усім корпусом до капітана, заговорив радист, — зв'язався з «Лахтаком». Поки що він чує лише мене, хоч з ним намагаються зв'язатись кілька радіостанцій.
— Це справді «Лахтак»? Не містифікація?
— Мені здається, що це «Лахтак».
— Чому з ним не можуть зв'язатись інші радіостанції? — Тому, що це не радист, а, мабуть, якийсь радіоаматор. Він передає приблизно по двадцять, а приймає, мабуть, не більше як по десять знаків на хвилину. Вони ж шпарять йому по сімдесят-вісімдесят, а Йоканга, мабуть, і всі сто знаків на хвилину.
— Що це за острів?
 — Я питався. Він сказав, що їх придрейфувало разом із кригою до острова, якого немає на карті, і вони назвали його островом Місячної Ночі. Вони загубили капітана і половину екіпажу. Там є якісь норвежці. Цього вже я не розумію. З ними штурман Кар. Я сказав йому, що говоритиму через двадцять хвилин.
У цей час зацокотів апарат. Радист послухав і сказав:
— Нас кличуть.
 Виявилось, що начальник порту викликав Кривцова до радіотелефону.
— Кривцов біля телефону, — сказав капітан «Білухи»
— З вами говорить начальник порту Мурманськ.
— Слухаю Вас.
 — Кілька радіостанцій чули «Лахтака». Зараз про це нас сповістив Архангельський порт. Але ніхто не може з «Лахтаком» зв'язатись. Є підозріння, що це містифікація. Архангельськ пропонує виявити місцеперебування тієї станції з допомогою радіопеленгування. Один радіопеленг візьме Архангельськ, другий — у нас. Тоді зможемо сказати, чи то «Лахтак», чи ні. Пропоную це зробити вашому радистові. Ви чуєте мене?
 — Так, так. Я мушу вам сказати, що мій радист зв'язався з «Лахтаком». Але думаю, що зробити те, що пропонує Архангельськ, буде не зайвим. Через двадцять хвилин мій радист говоритиме з «Лахтаком» і скористається з нагоди, щоб узяти пеленг. За годину, не пізніше, я повідомлю про наслідки. Ви чуєте мене?
— Так. Чую. Нетерпляче чекаю наслідків. На все краще!
 — До побачення! — відповів Кривцов, і розмова закінчилась.
 Кривцов переказав свою розмову і наказав радистові взяти радіопеленг від радіостанції «Лахтак».
 — Візьмемо ми, і візьме Архангельськ. Хоч на великій віддалі радіопеленг і дає неточний напрям, але орієнтовно ми будемо знати, де ця радіостанція.
 Потім Кривцов написав радіограму, яку радист мав передати на «Лахтак» для штурмана Кара:
 «Радий дізнатись, що живі, здорові. Повідомте ваші координати, стан пароплава, стан криги, здоров'я членів екіпажу, запаси харчів, палива. Чи триває дрейф? Характер дрейфу. Передайте привіт команді «Лахтака» від команди «Білухи». Кривцов» Рівно через годину капітан Кривцов говорив радіотелефоном з начальником порту.
— Мій радист прийняв радіограму від штурмана Кара.
— Я вже знаю її зміст, — відповів начальник порту, — наші радисти теж записали її. А чи взяли ви радіопеленг?
— Так.
— Ну і що?
— Напрям 27°20' на ост. Що в Архангельську, не знаєте?
— Знаю: 23°50' на ост. Зараз вираховуватимемо місцеперебування «Лахтака».
— Вам не відомо, яких заходів передбачається вжити?
 — Архангельськ уже запитав Наркомвод. Завтра, мабуть, буде відповідь. У вас ще є що сказати?
 — Я хотів би взяти участь в експедиції на допомогу «Лахтакові»
— Зв'яжіться з Архангельськом. На добраніч!
— На добраніч!
 Розмова закінчилася. Капітан Кривцов пройшов до штурманської рубки, витяг карту Льодовитого океану і в присутності вахтового штурмана, з допомогою циркуля, транспортира та двох відомих йому цифр провів на карті дві лінії: одну від Мурманська, а другу від Архангельська в напрямі на північний схід. В місці, де ці лінії перетиналися, поставив крапку і написав: «Лахтак». Це було на білій плямі під 81° північної широти.

 

РОЗДІЛ V

 

 В кают-компанії «Лахтака» одразу стало тісно. З приходом норвежців кількість людей на пароплаві подвоїлася.
 Запара зробив Ельгарові перев'язку, і гарпунник сів за стіл у центрі норвезької групи. Куля сковзнула йому по ребру і пробила лише м'язи.
— Дрібничка, — констатував гідролог.
 Екіпаж «Ісбьорна» знайомився з екіпажем «Лахтака». Ельгар перекладав своїм товаришам з англійської на норвезьку статтю із стінгазети про дружбу та спілку. Тим часом автор статті в кубрику переодягав і поїв спиртом того бідолаху, що потрапив під струмінь води з шланга. Вершомет намагався порозумітися з норвежцем, якому
Запара тільки-но перев'язав руку. Це був єдиний поранений в бою з радянськими моряками. Коли норвежець привітно посміхнувся, мисливець схопив його за плечі і затермосив, голосно сміючись.
 Тут же сиділи двоє норвезьких матросів-мисливців, які обурені поведінкою свого капітана та його льодового лоцмана, намагались були їх переслідувати, коли ті втікали.
 Ельгар скінчив перекладати статтю Зоріна. Останні слова вкрилися схвальним гомоном голосів. У цей час відчинилися двері і з верхньої палуби спустилися Кар і Торба.
Штурман підняв руку, вимагаючи тиші.
 — Товариші, — сказав він, — встановлено радіозв'язок з шхуною «Білуха». Вона стоїть на рейді у Мурманську. Хто хоче послати на суходіл радіограму, пишіть, але поки що не більше як десять слів.
 Це була така радісна новина, що моряки навіть не хотіли вірити. Кар переказав Ельгарові, щоб той сповістив своїх товаришів, що й вони мають таку саму можливість.
 — Нехай пишуть радіограми, — сказав він гарпунникові, — ви їх перекладете на англійську мову, а я на російську, і тоді наш радист передасть їх на «Білуху», а звідти вони підуть у Норвегію. Тільки кожна радіограма — не більше як десять слів.
— Звідки ж у нас радист? — з цікавістю спитав Зорін.
 — Товариші, у нас радистом Павлюк. Виявляється, всю зиму він вивчав радіо. І, нарешті, подолав таємницю радіопередачі. Робив це потайки, готуючи нам сюрприз.
Запара схопився з свого місця і підбіг до Кара й Торби.
 — Я ж вам казав, я ж вам казав! — кричав він. — Павлюк чесний хлопець. Треба було одразу його запитати. Я ж вам казав!
 Запара тріумфував, мабуть, чи не більше, ніж Павлюк, що в цей час прів біля радіоапарата. Норвежці одразу попросили паперу й олівців. За кілька хвилин кают-компанія, як казав потім Торба, обернулася на поштамт: хто писав радіограму, хто стояв у черзі по олівець і допомагав товаришеві скласти радіограму.
 Десяти слів було надто мало, але Кар рішуче заборонив писати більше: він бачив, з яким великим напруженням справлявся Павлюк із щойно освоєною ним справою радіопередачі та радіоприймання.
Доки всі писали, Кар почав розмову з Ельгаром. — Олаунсен, я посилаю рапорт своєму начальству про становище «Лахтака». Мені здається, що не слід 
 повідомляти про непорозуміння, яке сталося між радянськими і норвезькими моряками. Я повідомлю про загибель «Ісбьорна» і про врятування команди. Але я хотів би, щоб ви допомогли мені, повідомивши, де Лейте і юнга Стьопа, що залишили вчора «Лахтак» разом із Ландруппом, і хто буде тепер за старшого серед команди «Ісбьорна»?
 — Мені сказали товариші, що старий моряк і юнга зараз лежать зв'язані в нашому таборі під охороною штурмана і одного матроса. До речі, штурман Бентсен — людина порядна. Очевидно, тому шкіпер Ларсен і лишив його вартувати табір, а не взяв сюди.
 — В такому разі я гадаю, що ранком ми відрядимо людей до вашого табору визволяти наших делегатів. Чи зможете ви піти з цією експедицією?
 — Так, я думаю, що норвежці могли б повернутись до свого табору з тим, щоб перенести його на цей берег, ближче до «Лахтака».
 — А чи не краще було б не переносити табору, а перебратись усім на пароплав?
 — Коли ви це дозволите, то ми будемо лише глибоко вдячні.
 — Тоді ми спільно поміркуємо, як вирватися з криги. Між іншим, я сподіваюсь, що нам на допомогу вийде криголам.
 Ельгар помовчав, подивився в підлогу, наче щось обмірковуючи, і сказав:
 — Але тепер нам треба побоюватись одного спільного ворога. Шкіпер Ларсен — людина лиха й енергійна. З ним Ландрупп. Хоч це людина мало небезпечна, бо не вміє добре стріляти і невитримана, але Ларсену вона може стати в пригоді.
 — Будемо обережні. Між іншим, мене цікавить, чи все У вас було так, як розповідав мені Ларсен?
 — Майже... — Ельгар нахмурився, — я, власне, не чув, Що саме він вам розповідав, і знаю це із слів Ландруппа. Але він, мабуть, дещо затаїв. Він, безумовно, не сказав вам, що він — шкіпер Ларсен — старий браконьєр і що, крім полювання на морського звіра, грабував так звані авральні пункти з запасом харчів, одягу та зброї, що лишаються на полярних островах на випадок нещастя з якимись мандрівниками. 
Пограбувавши один з таких пунктів на Землі Франца-Йосифа, він пішов у Карське море, щоб дістатися протоки Шокальського, бо мав відомості, що там на березі острова Жовтневої Революції є теж такий пункт. 
Але крига затерла «Ісбьорн», занесла до цього острова і тут розчавила. Радіо ми не мали. На цьому острові Ландрупп знайшов багаті поклади золота. Шкіпер Ларсен не сказав команді, де саме ці поклади, і взагалі не говорив про золото до останнього часу, поки не приготувався до нападу на Лахтак». 
Коли я розбився і мене принесли сюди, тут же опинився і Ларсен. Побачивши, що я опритомнів, він наказав мені не признаватись, що я знаю англійську мову. Після того Ларсен замість себе послав сюди Ландруппа, який теж удавав, ніби не розуміє англійської мови. Передостаннього разу Ландрупп прийшов сюди с Карсеном, який поголився на пропозицію Ларсена взяти участь у нападі на «Лахтак». 
Мені сказали, що вся команда вимагає від мене, щоб я підтримав їх. Що далі було, ви знаєте. Лейте врятував Карсена. 
Я почував вдячність за те, що мене знайшли й вилікували. Разом з Карсеном ми спостерігали життя на «Лахтаку», симпатії наші до команди зростали. Нарешті, коли вийшла газета і я прочитав статтю про спілку і дружбу, наші наміри остаточно похитнулись. Після останніх відвідин Ландруппа, — він сказав нам про час нападу, —ми вирішили повідомити вас про це.
Кар потиснув руку гарпунникові й спитав:
 — Скажіть, що збирався зробити Ларсен, захопивши «Лахтак»?
 — Він вважав, що з допомогою динаміту й амоналу зможе вивести пароплав із криги. У нього був план навантажити пароплав золотою рудою і, покинувши вас на острові, плисти в Норвегію. Там він думав вивантажити золото, вивести «Лахтак» у море, записати в журнал, де ви знаходитесь, і пустити пароплав напризволяще десь біля Мурманська. Так принаймні говорив нам Ландрупп.
— Я вам щиро вдячний! — ще раз подякував Кар.

 

РОЗДІЛ VI

 

 — Як тобі, Павлюк, не соромно? — напався Зорін на Павлюка. — Чого ти крився від нас?
Павлюк посміхнувся:
— Щоб не глузували.
 — Я боюся, — лукаво примружуючись, втрутився в розмову Торба, — що ти з нас глузуєш. Ми ж у радіо нічого не тямимо. А ти поцвірінькаєш там радіоключем і кажеш: «передав». Подержиш навушники і кажеш: «прийняв».
 — Добре. Я вашої радіограми не передаватиму, — відповів Павлюк.
 — Та ні... я ж тебе знаю. Ти людина порядна... А я це так, пожартував, — виправдувався механік. — Знаєш, усякі радисти є. От, наприклад, історія. Плавав я на пароплаві «Три погибелі»...
 Всі всміхнулися, почувши таку назву пароплава, і приготувалися слухати механіка.
 — Був у нас радист Проша. П'янюга непросипний. Розгорнули ми культроботу. Вирішили випускати бюлетень останніх новин. Звичайно, в такій справі багато залежить від радиста. Він же мусить приймати по радіо різну інформацію. Прийшли до нього й просимо: «Прошо, будь ласка, візьми громадське навантаження». — «З охотою», — каже. Другого ранку приносить аркуш списаного паперу. «Прийняв, — каже, — інформацію». 
Там повідомлення про загальний страйк у Парижі, про повстання в Єгипті, про з'їзд лікарів у Москві, про будівництво нової фабрики. Все наче як слід. Ми радіємо: Прошу до громадської роботи втягли. Другого дня Проша прийняв інформацію, що завалився Панамський канал, Австрія оголосила війну Аргентіні, помер президент в Індії, винайдено підводний човен, який може спускатись на дно в найглибшому місці океану. 
На пароплаві тільки й розмов, що про це. Третю ніч випало так, що мені довелося стояти на вахті з вечора до ранку. 
Думаю: зазирну до Проші, дізнаюся, що він нового почув. Приходжу раз — Проша спить. Приходжу вдруге — Проша спить, втретє — спить. Ну, думаю, будемо сьогодні без інформації. Коли вдень Проша приносить здоровенний аркуш, увесь пописаний, і каже:«Цілу ніч не спав, усе слухав». 
І написано в тому аркуші, що в Японії землетрус — потонув острів Фудзіяма, в Нью-Йорку згорів палац президента, в Алжірі повідь і загинуло місто Малакатура, ескадра швейцарського флоту робить маневри в Індійському океані, в Одесі впав метеорит з написом «вітаємо земляків» — і ще багато неймовірних, вигаданих повідомлень. 
Я розповів хлопцям, як тричі заходив уночі до Проші і він все спав. Тоді Проша каже: «Пфф! Я їм таку газету робив, як ні один редактор у світі, а вони ще хотіли, щоб я по радіо слухав».
До кают-компанії ввійшов Кар.
 — Вершомет і Ельгар, — сказав він, — повернулись з табору норвежців. Лейте і Стьопу не знайшли. Взагалі нікого там не застали. Всю зброю звідти забрано. 
По слідах видно, що четверо лижників подалися вздовж берега на північ, а двоє пішли через горби вглиб острова.
 Усі стривожено підвелися з своїх місць. Слідом за Каром до каюти ввійшли Вершомет, Ельгар і кілька норвежців, які ранком ходили до табору, щоб знайти старого боцмана та юнгу, а також повідомити про події тих двох норвежців, які лишалися вартувати табір
 Поки Котовай і Ковягін, які чергували того дня по камбузу, готували на столі обід, тут же відбувалася нарада між Каром, Ельгаром і рештою присутніх.
 Вирішили організувати два загони з витривалих моряків з тим, щоб вони знов повернулись до норвезького табору, там поділились та рушили по слідах двох і чотирьох лижників. Ельгар вважав, що Ларсен і Ландрупп, повернувшись до табору, мабуть, залякали штурмана й матроса, і ті до них пристали; вони поділилися на дві групи: двоє повели полонених на північ, а двоє, мабуть, зійшли на горби, щоб стежити за пароплавом.
 — Найголовніше, — сказав Кар, — вирвати наших делегатів з рук Ларсена і Ландруппа раніш, ніж ті встигнуть вчинити їм якусь шкоду. Непогано дізнатися, де шкіпер та його лоцман, і пильнувати, щоб нам вони теж не вчинили якоїсь неприємності. Загалом же я певен, що, кінець кінцем, вони обидва вернуться до нас і проситимуть миру, бо їм нікуди дітися.
 Охочих іти визволяти Лейте і Стьопу знайшлося багато. Кар відпустив Вершомета, Соломіна і Шелемеху. З норвежців пішли Ельгар, Карсен і двоє матросів. Умовилися, що Вершомет і Карсен підуть по слідах тих, яких мали за розвідників, а решта, під керівництвом Ельгара, доганятимуть чотирьох, що відступили на північ.
 Відпочивши по обіді з годину, експедиція вирушила на острів. Намітили того дня дійти до норвезького табору з тим, щоб там переночувати. На ранок мусили розпочати наступ.
 — Скажіть, а який завбільшки острів? — спитав Кар Ельгара.
 — Острів невеликий, але точних його розмірів я не знаю. Північно-східну частину Ларсен відвідував кілька разів із Ландруппом. Нам же ходити туди заборонялося. Там десь Ландрупп знайшов золото. Грудки золотої руди він показував у таборі вже під час мого перебування на вашому пароплаві. Особисто я їх не бачив. Але Карсен і інші моряки стверджують, що Ландрупп приніс у табір чимало золота. 
Мені відомо, що шкіпер Ларсен проходив від табору до північно-східного краю острова за шість годин. Увесь острів, як він казав, можна обійти менше ніж за добу.
 Семеро озброєних лижників (Вершомет, Шелемеха і Соломін взяли рушниці тих норвежців, які залишились на пароплаві) зійшли на кригу і вишикувались.
 — Щасливої дороги, — крикнув їм Кар. — Удачі і швидкого повернення!
 — Рушаймо! — скомандував Вершомет, і лижі сковзнули по сніговій ковдрі, що вкривала крижане поле.
 Лижники йшли поволі. Вершомет і Ельгар вирішили зберегти сили загону на наступний день.
 Кар дивився їм услід, і в пам'яті його проходили пригоди, що їх довелося зазнати екіпажеві «Лахтака» біля берегів цього невідомого досі географам острова.
 Перед обідом Павлюк прийняв радіограму, адресовану капітанові. Радіограма з Архангельського порту повідомляла, що на початку липня на допомогу «Лахтаку» вийде криголам «Хатанга». Капітаном криголама призначено Кривцова.
До Кара підійшов гідролог:
 — Отто Рудольфовичу, я хотів вас просити дозволити мені приєднатися до експедиції на острів. Хоч на геології я майже не розуміюся, проте зміг би зібрати якусь колекцію і з'ясувати орографію острова.
 — Експедиція ж уже вирушила. Чому ви раніше не сказали?
 — Кінчав записувати спостереження. Але я їх наздожену.
 — Гаразд. Спробуйте. Але якщо до острова не наздоженете, вертайтеся назад.
— Єсть!
 — Одну хвилинку! — затримав його Кар. — Скажіть, що ви зробили з тим норвежцем, який ліз минулої ночі до вас на полубак?
 — Мм... Я пошкодував бити його сокирою і накрив поплавцем Мітчеля. Він розгубився і перекинувся на кригу.
— Ага! Ну, поспішайте, а то не доженете.

 

РОЗДІЛ VII

 

 Вночі випала пороша й притрусила усі сліди. День прокидався похмуро, небо виглядало невмитим. Проте Запара віщував погоду, а після полудня — навіть сонце.
 Хоч сліди зникли, але Вершомет і Ельгар вирішили не змінювати своїх маршрутів. Гідролог висловив бажання приєднатися до Вершомета й Карсена. Мисливець скривився, знаючи Запару як не дуже спритного лижника, але погодився. Ельгар із своїм загоном вийшов на кілька хвилин раніше. Вершомета затримував Запара: вночі у нього зник геологічний молоток, і він тепер його розшукував. Нарешті молоток знайшовся під ведмежою шкурою, на якій спав гідролог.
 Троє розвідників рушили вглиб острова. Вони пройшли скелі, за якими взято було в полон найстаршого і наймолодшого з їх товаришів, пройшли яром і незабаром зійшли на перший горб. Запара визначив, що висота його — триста п'ятдесят — чотириста футів над рівнем моря. Поряд здіймалося кілька значно вищих горбів. Вершини їх нагадували зрізані піраміди. Звідси побачили групу Ельгара. Ельгар із своїми товаришами йшов понад самим берегом і незабаром зник за горбуватим мисом, що, наче розігнавшись, круто спинився над морем.
 Вершомет пропонував неухильно посуватися в центр острова. Пройшовши заглибину між двома горбами, розвідники почали підійматись на одну із зрізаних пірамід. Раптом вони почули кілька пострілів. Стріляли десь далеко, ніби за горбом, на який вони сходили.
 Біля самої вершини гори Вершомет зупинив своїх супутників і далі поповз сам. Діставшись до площадки на вершині, він обережно висунув голову, але нічого не помітив. Треба було перейти площадку і зазирнути звідти, бо, очевидно, гора уривалася там досить круто. Мисливець, поманивши рукою Карсена і Запару до себе, поповз далі. Скоро він побачив під собою урвище заввишки метрів із п'ятнадцять, а далі — досить положистий схил, що спадав у глибину долини. Де-не-де по тому схилу з-під снігу виступали скелі. 
За ними ховалися люди з рушницями. Шестеро людей. Четверо — ліворуч від Вершомета, двоє — праворуч.
 Мисливець стояв ніби на вершині високого трикутника, а дві групи озброєних людей займали місця на кутах біля основи трикутника. Вершометові стало ясно, що ті люди між собою перестрілювалися. Придивившись, він з радістю пізнав у тих двох, що лежали за камінням праворуч. Лейте і Стьопу. Значить, вони вирвалися з полону і навіть із зброєю.
 До Вершомета приєдналися Карсен і Запара. Всі троє спостерігали нерівний бій між чотирма і двома. Постріли звучали рідко, і поки що жодна сторона не піддавалась. Але треба було припинити цю небезпечну перестрілку. Вершомет запропонував усім трьом дати кілька залпів угору. Карсен зрозумів мисливця і показав жестами свою згоду. Усі разом підняли рушниці і по команді Вершомета вистрілили тричі вряд. Після цього глянули вниз і разом засміялися: обидві ворожі партії камінням покотилися в глибину долини. 
Очевидно, кожна група сприйняла їхні постріли як прибуття підмоги ворогові. Не гаючи часу, Вершомет і Карсен підвелися на весь зріст і почали гукати кожен до своїх земляків. Але ні норвежці, ні радянські моряки не звертали уваги на ті вигуки. 
Вони, не зупиняючись, котилися в долину, рятуючи себе від пострілів згори. Опинившись унизу, кинулися в різні боки: норвежці — на північ, а Лейте із Стьопою — на південний схід.
— Будемо наздоганяти? — спитав Запара.
 — Щоб бува не постріляли, а втім... — не закінчив мисливець.
 — Давайте білий прапор викинемо, — запропонував гідролог і, не чекаючи відповіді, витягнув кишенькову хустку і прив'язав її до шомпола.
Вирішили доганяти Лейте й Стьопу.
 — З Ларсеном зустрінеться Ельгар, — сказав Вершомет Карсенові, і той, очевидно, зрозумів мисливця. Справді, Ларсен і його група подалися туди, де напевне мусили зустрітися з Ельгаром.
 Умовившись, усі троє перекинули через плече гвинтівки і, прив'язавши до них білі хустки, почали спускатися з гори, щоб наздогнати Лейте й Стьопу. Спускатись було нелегко. Мусили зробити чималий гак, щоб обійти урвище, яким закінчувалася гора. Коли опинилися в долині, то ті, кого вони доганяли, були вже на вершині другого горба. Не спиняючись ні на хвилину, всі троє почали сходити на цей другий горб. Над їх головами маяли білі хустки, що мусили свідчити про відсутність лихих намірів.
 Час від часу Вершомет зупинявся і, набравши повні легені повітря, кричав:
— Стьоо-о-о-о-по-о-о!
 Та, очевидно, голос його так і не долетів до юнги. Обидва втікачі зійшли на гору й зникли. Проте Вершомет не підупадав духом: Лейте і Стьопа, певно, так натомилися за попередні дні, що куди там їм утекти.
 Коли троє розвідників наблизилися до вершини гори, з-за каміння раптом залунав крик:
 — Дядьку Юрій! Юнга пізнав Вершомета. Через кілька хвилин товариші тиснули один одному руки. Лише Карсенові Лейте простяг руку з недовір'ям з якимсь ніби побоюванням.
 — Так ви врятувалися? — спитав старий боцман свого заступника.
— Тому, що ви не стріляли, — відповів Вершомет.
 — Я не про те. Скажіть, як ви врятувалися з пароплава і чому з вами цей норвежець?
 Лейте був певен, що норвежці захопили «Лахтак» і що Вершомет і Запара врятувалися приблизно так, як і вони з Стьопою.
 Коли Вершомет зрозумів, у чому річ, він голосно зареготав і покликав Запару.
— Дмитре Петровичу! Ви чуєте?
 Але Запара не чув. Він стояв, вражений виглядом вершини цієї гори. Воронка у кілька десятків метрів завглибшки і понад сто метрів діаметром нагадувала кратер вулкана. Почувши, нарешті, своє ім'я, він обернувся й сказав:
— Хай я не буду Запара, коли це не згаслий вулкан. Але вулкан не зацікавив ні Лейте, ні Стьопу. Вони
слухали оповідання Вершомета про події позаминулої ночі. Коли мисливець скінчив, обидва моряки обернулися до Карсена. Лейте поплескав норвежця по плечу, а юнга міцно потиснув йому руку.
 — Лейте, а ви наклепували на Павлюка, — докірливо промовив Стьопа.
— Каюсь, — відповів той.
 — А тепер, — запропонував мисливець, — ходімо слідом за Ларсеном. Ми, мабуть, зустрінемо Ельгара і, думаю, станемо йому в пригоді.

 

РОЗДІЛ VIII

 

Лейте й Стьопа розповіли про свої пригоди.
Почувши стрілянину біля пароплава, вони впевнились у перемозі норвежців, бо не уявляли, як можна без вогнепальної зброї захистити пароплав від великого загону, озброєного рушницями, та ще зважаючи на несподіваність нападу; до того ж на пароплаві, вони знали, є зрадник. Коли стрілянина вщухла, вони подумали, що все скінчено і що «Лахтак» перейшов до рук шкіпера Ларсена. 
Маючи рушниці і запас патронів, вони вирішили поки що переховуватись на острові, а потім послідовною парти-занською війною, а то й несподіваним наскоком на паро¬плав відбити «Лахтак». Пішли вглиб острова, шукаючи затишного місця. Плекали також надію, що, може, хтось із товаришів втік з пароплава і так само, як вони, блукає серед цих горбів. Сьогодні ранком, помітивши віддаля чотирьох чоловік, почали обережно до них скрадатися. Ці люди їх також помітили і почали стріляти. Моряки зрозу¬міли, що зустрілися з ворогами, і мусили одстрілюватися. 
І ті, й другі весь час ховалися за камінням, а тому жодна сторона жертв не мала. Але коли вони почули постріли у себе над головою, то подумали, як і догадався тоді Вершомет, що до ворогів прибула підмога і зайняла дуже вигідну позицію. Тоді Лейте крикнув Стьопі бігти в долину.
— І ми, — пояснив юнга, — ретирувались. Слід Ларсена повів долиною між горбами. Тут лежав глибокий сніг, укритий настом. Наст був неміцний, і без лиж вони глибоко загрузали б у сніг. Небо, як казав уранці Запара, почало вияснюватись. Незабаром над засніженими горбами та долинами засвітило сонце.
 Минуло годин зо дві, відколи загін Вершомета, що складався тепер з п'ятьох чоловік, рушив по слідах чотирьох норвежців. Вони пройшли долину, кілька горбів і стали наближатися до моря, коли здалеку почули постріли. За кілометр від них на горбі стояв чоловік і стріляв. Мисливець попросив у гідролога бінокль. Чоловік стріляв угору. Що мали означати ці постріли? Заклик підійти ближче чи пересторогу — не підходити зовсім. Аж ось коло стрільця з'явилось ще кілька чоловік. Мисливець налічив п'ятьох, крім того, який стріляв. 
Це не могла бути група Ларсена, бо вона складалася лише з чотирьох чоловік, ні група Ельгара, що налічувала п'ятьох. Вершомет з товаришами рушили просто на цих людей. Двоє з тих, які стояли біля стрільця, побігли їм назустріч. Коли вони наблизились, то пізнали Шелемеху і одного норвезького матроса з загону Ельгара. Зраділий кочегар гаряче привітався із Стьопою та Лейте.
 Звідки у вас людей побільшало? — спитав мисливець.
 Двоє норвежців пристали. Ми ж з їхнім шкіпером зустрілися. Обмінялися кількома пострілами. Мені кулею шапку пробило. Соломіну ногу дряпнуло. Ельгар Ландруппа підстрелив. — Убив?
— Ні, поранив. Потім поговорив із ними, і двоє перейшли до нас, а клятий шкіпер утік. Обидва загони з'єдналися.
 Завдання своє експедиція виконала. Ельгар познайомив моряків «Лахтака» із штурманом Бентсеном і матросом Гансеном. з якими кілька годин тому довелося перестрілюватися. Лейте і Стьопа пізнали в Бентсені того, кого вони зв'язали сонним, а в Гансені матроса-велетня, якого Стьопа бив прикладом по голові.
 Як з'ясувалося за допомогою двох перекладачів, тобто Ельгара й Лейте, штурман Бентсен не поділяв авантюристичних поглядів шкіпера, а тому той і не взяв його для участі в нападі на пароплав. Саме ж тому штурман так швидко й кинув свого начальника, коли побачив Ельгара на чолі загону.
Але тут же з'ясувалося, що система подвійного перекладу потрібна не для всіх. Стьопа і Ельгар майже вільно розмовляли між собою за допомогою покалічених норвезьких і російських слів, перейнятих один в одного і часто зрозумілих лише їм. Штурман Бентсен знав французьку мову, і тільки-но Запара заговорив з ним по-французькому, він засипав гідролога цілим рядом запитань. Потім він розказав, що між ним і шкіпером Л арсеном взаємини весь час були загострені. Бувши безробітним, він мусив найнятися на «Ісбьорн», хоч і знав Ларсена як браконьєра. 
Але він не вважав за великий злочин полювання в північних водах біля Землі Франца-Йосифа, Нової Землі і Північної Землі, хоч і чув про декрет радянського уряду від 15 квітня 1926 року [Цим декретом оголошено власністю СРСР всі землі й острови від берегів радянського суходолу до полюса.]. Та коли він побачив, що Ларсен не лише браконьєрствує, але й грабує авральні склади на полярних островах, він глибоко обурився і заявив шкіперові свій протест. 
Ларсен звелів йому мовчати. Штурман навіть побоювався, що йому не доведеться повернутися до Норвегії живим. Правда, в останній момент він повірив Ларсенові і Ландруппові, що радянські моряки заарештували норвезьких матросів. Адже їх мусили розглядати як браконьєрів. Нападати на радянський пароплав він одмовився. Його залишили вартувати полонених. Із своїм завданням він не справився. Коли в табір повернулися Ларсен і Ландрупп, то застали вартових зв'язаними.
Вони звільнили їх і повідомили, ще Ельгар зрадив, що напад не вдався, кількох матросів убито, а решту заарештовано, і запропонували тікати й шукати притулку далі від радянського пароплава. Що було далі, Запара знав сам.
 На снігу скоцюрбився поранений Ландрупп. Куля Ельгара пробила йому ногу. Бентсен зробив норвежцеві перев'язку, і тепер він сидів похмурий, сумний і наляканий.
 — Ти мав рацію, лоцмане, — сказав Лейте, підійшовши до Ландруппа, — коли казав, що ми нападемо на тебе і що нам скоро буде весело.
Ландрупп мовчки дивився в землю.
 Увагу Лейте привернули кілька блискучих камінців, розсипаних по снігу біля пораненого. Одні з них були завбільшки з горошину, а інші — з лісовий горіх.
— Що це таке? — спитав він Ельгара.
 — Золота руда, — відповів той. — Ландрупп розсипав її з свого мішка.
 Боцман підняв кілька камінців і простяг Запарі. Гідролог глянув на камінці, зважив їх на руці, потер пальцем і відповів.
 — Ні. Це — пірити. З цих камінців в Іспанії добувають сірку.
 Лейте переклав слова гідролога Ельгарові. Гарпунник недовірливо подивився на Запару, посміхнувся і сказав щось своїм товаришам. Норвежці з таким же недовір'ям, як перед тим Ельгар, подивилися на Запару. Тоді гідролог пояснив свої слова штурманові. Бентсен зрозумів його. Навіть більше: він сам пригадав, що бачив подібні камінці в якійсь геологічній колекції. Через хвилину норвезькі матроси, голосно регочучи, накидали коло Ландруппа цілу купу його «золотої руди», — вони набили нею кишені після того, як Ландрупп розсипав її з свого мішка.
Лоцман кусав губи і щось шепотів.
 — Він каже: трагічна помилка, — сказав Бентсен Запарі по-французькому.

 

РОЗДІЛ IX

 

Запара запропонував обійти острів довкола. — Повинні ж ми знати розміри цього острова і те, як виглядають його північний та східний береги. Чи, може, залишити це таємницею шкіпера Ларсена? — спитав гідролог.
 Вирішили поділитися на дві групи. Більшість разом з Ельгаром і Лейте мали повернутися назад тим же шляхом, яким ішли сюди — через норвезький табір; до табору
вони нестимуть Ландруппа на руках, а звідти повезуть його на нартах. Друга група складалася з Запари, Вершомета, Стьопи і Бентсена. Вони мали йти на північний схід з тим, щоб замкнути коло, обійшовши острів. Бентсен охоче приєднався до Запари, щоб краще познайомитися з радянськими моряками, не користуючись подвійним перекладом через Ельгара і Лейте.
Попрощавшись, обидві партії рушили кожна в свій бік.
 Четверо дослідників пішли понад морем. Запару дивувала велика кількість ополонок уздовж західного берега. Юнга згадав, що він з Лейте вже звертали увагу на це явище.
 — Невже й вам не доводилося бувати далі вздовж цього берега? — спитав Запара Бентсена.
 — Ні, — відповів штурман, — я фактично був під домашнім арештом у таборі «Ісбьорна». Скрізь ходити Ларсен дозволяв лише своїй правій руні — Ландруппові. Навіть Ельгар, цей кращий між нами стрілець і мисливець, мав право полювати лише в південній частині острова. Я розумію, що ця заборона на північну частину острова була викликана знахідками Ландруппа. Ми довго не знали про золото, а коли дізнались, то нам його не показували. Сьогодні я вперше побачив цю «золоту руду», хоч дехто з моїх товаришів бачили її ще напередодні нападу на ваш пароплав. Я знав про другу реальну знахідку: Карсен і Ландрупп знайшли тут нафту. Вони навіть привозили її кілька разів на нартах У бочці. Коли зник Ельгар і ми ходили його розшукувати, то брали з собою нафту, щоб палити вогонь. Ми й палили ці вогні тієї ночі, коли вперше дізналися, що біля острова стоїть пароплав.
 — А ми дивувалися, — сказав Запара, — звідки такі ясні вогнища.
 Берег круто повернув на захід. У море вибігав гостроносий горбатий мис. Щоб не гаяти часу, вирішили йти навпростець через горб. Він був невисокий, — метрів із шістдесят, але досить крутий. Довелося зняти лижі і нести їх у руках. На горі відчули наче подих теплого вітру. Під ними лежала невеличка бухточка, оточена крутими горбами з облізлим сніговим настилом. У бухті не побачили жодної крижини. Дослідники здивовано оглядалися. З води долітав легкий шум. Посередині бухти вода хвилювалась і шумувала, ніби нагазована. На воді біля берега блищали під сонцем сині розводи. Заледеніле море далеко відступало від бухти.
 Моряки мовчки спостерігали дивне явище. Час від часу над шумуючою водою злітало каміння й шматки грязюки. Якась підводна сила вирувала в центрі бухти.
Запара перший порушив мовчанку.
 Гейзер. Підводний гейзер, — сказав він. — Друга
Ісландія. А може... справжній підводний вулкан.
 Гейзер, що викидає нафту, — зауважив Бентсен.
Вони спустилися вниз. Вершомет умочив руку в воду.
 Тепла. Можна б скупатися, якби не мороз.
 Справді, вода мала високу температуру, і Запара лаяв себе неймовірно за те, що не захопив з пароплава термометра. Спересердя він навіть хотів кинути в бухту свій геологічний молоток, бо він здавався йому ні для чого не придатним. Юнга із сміхом одібрав у гідролога цей інструмент.
— Ну, ходімо далі! — кликав Вершомет товаришів.
 Ніяких інструментів, щоб робити спостереження, у Запари не було. Проте він вирішив набрати з бухти води, щоб потім провести над нею лабораторне дослідження. Але в що її набрати? Погляд гідролога зупинився на термосі. Після того почав по годиннику стежити за підводним вулканом, відзначаючи посилення та послаблення його діяльності.
 Бентсен, орієнтуючись по компасу, накреслив у своєму блокноті план бухти.
 — Пропоную назву для цієї бухти, — порушив мовчанку Стьопа.
— Яку?
— Бухта браконьєрів.
 Вершомет скривився, а Запара визнав, що вона поетична і відповідає історичній правді. Проте мисливець запропонував іншу назву: «Бухта переможених браконьєрів». Стьопа обстоював свою назву як коротшу, і нарешті мисливець з ним погодився.
 Вже обійшовши бухту і підіймаючись на круту берегову терасу, вони раптом почули, що шум стих. Обернувшися, побачили, що вода в бухті заспокоїлася. Тільки ледве помітно хвилювалися широкі сині плями, розплившись на поверхні.
— Гейзер. Безперечно, — підтвердив Запара свій перший здогад. — Тепер я, здається, знайшов розгадку таємничої теплої течії біля південного берега острова. Існування її, очевидно, зумовлюється плутонічними силами, що діють у глибині острова, а в тому числі й бухти.
 Проминувши бухту, вони незабаром побачили за кілька сот метрів від моря невелике нафтове озеро. На найближчому від нього горбі час від часу починали бити невеличкі джерела, викидаючи нафту, яка стікала тоненькими струмками до озера.
 — Цим джерелам, — сказав Запара, — я дав би назву мікрогейзери. Вони ще більше переконують мене в активності підземних сил і до деякої міри нагадують Ісландію. Різниця лише в тому, що там гейзери хоч і значно сильніші, але вони викидають тільки грязюку, а тут ми маємо один з найцінніших продуктів для промисловості й транспорту.
 — Ви думаєте — цей острів може мати майбутнє? — спитав Бентсен.
 — Безперечно! Нафта — це кров сучасної індустрії. Автомобіль, трактор, тепловоз, теплоплав, літак вимагають нафти й її продуктів для себе на паливо. З нафти виробляють різні олії, починаючи від мастильної і кінчаючи олією для консервів. Мило, асфальт, парафін, вазелін, сахарин. Для пароплавів, що плавають Великим північним морським шляхом, тут може бути паливна база.
 Біля нафтових джерел вони затримались, і, коли рушили далі, сонце вже стояло над самим обрієм.
— Доведеться ночувати на снігу, — сказав мисливець.
 — А коли скоро підемо, встигнемо дійти? — спитав Стьопа.
 — Ні, пізно. Треба шукати місце для ночівлі. Ходімо дал і.
 Звертаючи на південь, берег уривався в море високими скелями. Вони блищали тисячами вкраплених у них золотих блискіток. То були пірити.
 — Теж корисна річ, — сказав Бентсенові Запара, показуючи на ці блискітки.
 Вершомет запропонував улаштуватись тут на нічліг Товариші погодилися. В одному місці скелі зімкнулися так, що утворювали ніби грот. Тут же з-під снігу визирав плавник, невідомо як сюди занесений. Розгорнувши сніг, побачили попіл і вугілля — сліди вогнища. Очевидно, плавник було занесено сюди людьми.
 Вершомет і Бентсен мали спальні хутряні мішки. В цих мішках влаштувалися на нічліг по двоє. Зважаючи на те, що вночі міг прийти білий ведмідь, вирішили по черзі вартувати. Першим на варту став Запара. Він спокійно провіз дві години, думаючи про Ленінград і свою родину.

 

РОЗДІЛ X

 

Стьопа змінив Запару.
 Хлопцеві було холодно і хотілося спати. Позіхаючи, посидів він на камені, потім, щоб не заснути, встав і пішов повз ті скелі, між якими спали товариші. Оглянув щілини між скелями, подивився на небо, спостерігаючи зорі Кілька років тому Стьопа мріяв стати астрономом. Він мав карту зоряного неба і театральний бінокль. Ночами вивчав по тій карті зорі.
 Тепер він швидко знайшов знайомі сузір'я Великої і Малої Ведмедиць, Плеяди, Андромеду, Пегаса, Волосся Вероніки. Знайшов Венеру — цю найбільшу зорю неба, червонуватого Марса, Юпітера і Сатурна, які так помітно відрізняються від зір, що мерехтіли навколо них. Він знав напам'ять цифри про відстань між Землею й Сонцем, Землею й Місяцем, планетами та окремими зорями. Його захоплювало й лякало, що Сонце своїми розмірами в півтора мільйона разів більше за земну кулю; що найближча зоря Альфа Центавра, якої він ніколи не бачив, знаходиться від землі на відстані три з половиною світлових роки. А світловий рік — як це багато! За секунду промінь світла пробігає 300 тисяч кілометрів. Скільки ж кілометрів пробігає він за три з половиною роки?
 Але споглядання зір не задовольняло Стьопу. Його цікавили зорі, оскільки вони були об'єктом мрій про міжпланетну, а може, й міжзоряну подорож. Стьопу потягло мандрувати по земній кулі. Скінчивши семирічку, він з товаришами вирядився в екскурсію до Москви і Ленінграда, а повернувшись назад в Архангельськ, улаштувався працювати учнем у порту. Незабаром комсомольський осередок виділив кількох комсомольців для посилки юнгами на пароплав. Стьопа упросився в число відряджуваних і потрапив на «Лахтак». Тут спочатку він проходив практику у кока в камбузі, де чистив та мив каструлі. Потім його перевели в днювальні. Він прибирав кубрики матросів та кочегарів і носив їм у їдальню сніданки, обіди й вечері.
 Тепер Стьопа задивився на Полярну зорю. Чи вдасться, думав він, побачити колись цю зорю в зеніті, тобто над самою головою? Для цього треба попасти на Північний полюс: Полярна зоря стоїть майже над полюсом.
 Відчувши холод, Стьопа рушив далі вздовж скель. Думки перенесли його на південь. Він мріяв побувати на екваторі й у південній частині земної кулі. Там йому хотілось глянути на сузір'я Південного Хреста, що про нього він стільки читав. Він хотів би побачити Канопус — найблискучішу зорю Півдня. «А як би знайти сузір'я п'ятикутної зорі», — подумав Стьопа і знову підвів голову до неба, шукаючи зірок, так розташованих, що нагадували б емблему Червоної Армії.
 Раптом позаду, серед каміння, почулося шарудіння. Юнга здригнувся і обернувся всім корпусом. У темряві між скелями він не побачив нічого, але ясно чув, що хтось наближається. Стиснув рушницю і став прислухатись. «Звір, ведмідь?» Але шарудіння нагадувало кроки людини. «Хто б це міг уночі тут ходити?» Стьопа хотів крикнути, але стримався. Треба було вияснити, що це: людина чи звір. Коли звір, то він стрілятиме, — у нього ж у руках прекрасна краг-іоргенсен. Коли це людина, то треба її гукнути. Кроки наближаються, і Стьопа догадується, що це людина. Він відчуває хвилювання. Хто цей невідомий? Може, це хтось із групи Ельгара? А може... і страшний здогад спливає в мозку хлопця. Це ж може бути шкіпер Ларсен. Ось він уже зовсім близько. В темряві вимальовується постать людини.
— Хто там? — кричить юнга. — Хто йде? Постать зупиняється.
 — Хто такий? вимагає юнга відповіді і зводить рушницю.
 У відповідь — короткий блиск пострілу. Щось ударило в груди, у вухах грім — і хлопець падає на сніг. Він не бачить другого вогника, не чує другого пострілу і не відчуває, як друга куля обсмалює його плече: шкіпер Ларсен ще раз вистрілив у лежачого. Лише конвульсивно двічі набрав грудьми повітря і більше нічого не чув, не розумів, не відчував.
 Ларсен на секунду зупинився, прислухався і ступнув крок до хлопця. За камінням почулися кроки. Шкіпер повернувся і кинувся тікати між скелями.
 Бентсен спав дуже чуло і прокинувся після першого ж пострілу. Він вискочив з мішка в ту саму мить, коли розітнувся другий постріл. Збудив Запару й Вершомета.
 — Ведмідь? — спитав мисливець, хапаючи рушницю.
Норвезький штурман не зрозумів, що сказав Вершомет, але він був певен, що Стьопа стріляв у звіра.
Всі троє з криками вискочили із скелястого грота.
 Мисливець гукнув юнгу, але той не озвався. За десять кроків від них щось чорніло на снігу. Зрозуміли, що то юнга. Ведмедя ніде не було видно. Він, мабуть, утік, почувши їх, і перед тим встиг ударити хлопця.
 «А може, нещасний випадок?» — промайнуло в голові Запари.
 Всі троє нахилилися над хлопцем. Мисливець, провівши рукою по тілу юнги, відчув кров.
 — Поранений! — скрикнув він. — Не дихає! — В голосі його звучав жах.
 Бентсен витяг змочену в нафті хустинку і запалив її як факел. При світлі цього факела гідролог почав оглядати юнгу. Він побачив, що куля пробила йому груди наскрізь. Але звідки рана в плечі? Потім він вислухав пульс.
 — Він ще живий! — сказав гідролог. Сльози, скочуючись по його щоках, замерзли маленькими крижинками.
— Але як дві кулі могли влучити в нього? Запара був певен, що це нещасний випадок. Бентсен передав Вершометові факел і взяв рушницю, яка лежала біля хлопця. Він відкрив замок, заглянув туди і розрядив рушницю.
 — П'ять, — сказав Вершомет, перелічивши патрони. — Він не стріляв з неї.
Всі троє перезирнулися.
 — Шкіпер Ларсен, — твердо сказав Бентсен. — Він може нас усіх перестріляти. Будьмо обережні.
Запара переклав Вершометові слова норвежця. Вершомет оглянувся навколо і знов опустився на коліна перед тілом юнги. Гідролог перев'язував рани.
 — Треба негайно на пароплав, — сказав він. — Може, там нам удасться його врятувати.
— Ходімо! — сказав Вершомет, підводячись на ноги. Приплив енергії охопив усіх. З рушниць і хутряного мішка зробили ноші. В мішок поклали нерухоме тіло і, не гаючись ні хвилини, рушили в дорогу.
 Бентсен не радив іти через гори. Там їх можуть затримати скелі та кручі. Краще йти берегом, адже шкіпер Ларсен казав, що острів можна обійти за двадцять чотири години, а вони більше як половину вже пройшли. Мисливець і гідролог погодилися з штурманом.
 Іти було нелегко. В темряві вони раз у раз спотикались. Двоє несли ноші, а один ішов попереду, показуючи дорогу. Обминали розколини й провалля. Переходили глибокі рівчаки, що спускалися до моря.
 Ішли мовчки. Час минав надзвичайно повільно. Б стривожених головах снувалися сумні думки. Боялися заглянути в ноші... і не побачити живим того, хто в них лежав. Часом, стомлені, вони починали йти повільніше. Тоді Вершомет стиха гукав:
— Швидше! Швидше!
 Минали години. Спочатку темряву розсіювало лише мерехтіння зір. Аж ось над заледенілим морем заяснів обрій, і незабаром сплив місяць. Він уставився ріжками вниз — на негоду, байдуже дивився на трьох людей, що, вибиваючись із сил, посувалися вперед. Тепер іти стало легше, — краще вирізнялася біла смуга понад скелями острова. Мовчки змінювали один одного і несли вперед дорогоцінну ношу. Запара відчував, як дзвенить в нього у скронях, але жодним рухом не виявляв своєї втоми.
 Холодний світанок застав цих людей — із стисненими щелепами, сірими обличчями — в дорозі. Вони не зменшували кроку.
Удалині серед криги зачорнів пароплав.

 

РОЗДІЛ XI

 

З півдня пролетіли кайри [Невеликий чорний птах з родини чайок, живе у великій кількості на полярних островах.] й засвідчили переможнії наступ весни. В морі тріскалась крига, на острові темнів і осідав сніг. За кайрами з'явилися гаги, гагарки, казарки, снігова чайка, примітна на снігу лише темними лапками та чорним дзьобом, трипала чайка з чорними крилами і рідкий птах — рожева чайка.
 Одного дня сонце зійшло над обрієм і більше не зайшло. Воно кружляло по небу і, наближаючись до півночі, все нижче схилялося до обрію. Над полюсом воно стояло найнижче, а потім після двадцять четвертої години рушало на східну сторону неба, підіймаючись угору, і через дванадцять годин займало найвищу точку. Але та найвища точка була так низько, що тінь пароплава втроє перевищувала його висоту.
 З капітанського містка можна було спостерігати рух криги і великі ополонки, що з'являлися там і тут. Але в тому місці, де стояв «Лахтак», крига залишалась нерухомою. Крижане море, зміцнене стамухами [Велика крижина, що стоїть на місці.] та айсбергами, зупиненими мілиною, вперлося в берег острова і не піддавалося ні морським течіям, ні сонцю.
 Проте життя на пароплаві змінилося. З наказу Кара норвежців зарахували до складу команди. Бентсен зайняв місце третього штурмана, а Запару звільнили від штурманських обов'язків. Норвежець-боцман став на допомогу Лейте, а Вершомет захопився полюванням. З повною командою Кар нетерпляче чекав, коли сонце подолає нарешті крижане поле, яке полонило пароплав, і можна буде розігрівати паровики. Торба цілі дні проводив у машинному відділі, чекаючи того урочистого моменту. Спільність інтересів і спрацьованість панували на пароплаві. Міцніли товариські взаємини між норвезькими й радянськими моряками. Взаємні симпатії особливо зросли після поранення Стьопи.
 Два тижні боялися моряки за життя хлопця. Він лежав у безнадійному стані. Величезна втрата крові, важка рана поблизу серця, висока температура викликали великі побоювання. Два тижні лежав він без пам'яті. Лише на третій тиждень стало ясно, що Стьопа житиме. Через місяць він уже сидів на своїм ліжку дуже блідий, ще слабий, але говіркий, з веселими очима й величезним апетитом, який задовольняв котлетами з свіжої ведмежатини. Вершомет дбав, щоб ведмежатина регулярно надходила до камбуза, де тепер порядкував кок-норвежець.
 Всі, хто був на пароплаві, щодня одвідували юнгу. Лише один Ландрупп, шкутильгаючи на милицях, тримався віддалік і ніколи не підходив до Стьопи. Браконьєр відчував, що всі стежили за ним і не довіряли йому. Правда, він не чув, як Лейте колись сказав Карові:
 — Вигнати б його на острів, і хай шкандибає до свого шкіпера, — блукатимуть удвох по острову до самої смерті. А то, гляди, пароплав спалить.
 Але Кар на це не погодився. — Він там помре раніше, ніж ти думаєш, — відповів штурман. — А ми відповідаємо За нього. Острів же наш, радянський, і ми тут репрезентуємо Радянську владу!
 Саме після цієї розмови з'явилась якось у Кара думка підняти над островом червоний прапор і тим остаточно закріпити острів за Радянським Союзом.
 Довідавшись про це, Стьопа почав просити відкласти свято встановлення прапора, поки він одужає, бо йому дуже хотілося взяти участь у цій церемонії.
 Тим часом матроси зробили міцний і високий флагшток, оббитий бляхою, і пошили велике червоне полотнище, на якому Ковягін намалював серп та молот і літери «СРСР».
 З дня на день Стьопа відчував, як поверталося до нього здоров'я. Минуло небагато часу, і він уже зміг виходити на палубу. Його вразили приємні фарби й тони полярної весни, ясний день, блискуча крига, свіже повітря, що значно потеплішало, порівнюючи з зимою, птахи, які пролітали з острова на море, а потім вверталися назад.
 — Милуйся, друже, весною, — повчально сказав Запара, — бо скоро прийде смутне полярне літо.
— Як то смутне? — не зрозумів юнга.
 Влітку над кригою майже завжди висять тумани. Цілий день сонце на небі, але його за туманом не видно. Влітку Арктика — країна туманів. Рідко-рідко розганяє вітер туман, і лише тоді блищать море, крига й острови в своїй повній красі.
 Стьопа прогулювався по палубі, чекаючи Вершомета та Ельгара, що полювали десь уздовж острівного побережжя.
 Для мисливців настало роздолля: в ополонках чимраз, частіше зустрічалися нерпи та моржі, по кризі й берегу острова ходили ведмеді, на скелях гніздилися тисячі птахів.
 Аж ось прийшли мисливці. Сьогодні їхня здобич становила десяток качок-морянок.
 — Скоро, Стьопа, на полювання підемо? — питав Ельгар.
Він уже добре ознайомився з російською мовою і тепер демонстрував свої успіхи.
 — Йей фолер мей свак. Йей хобер де скаль снарт го овер [Я почуваю кволість. Я сподіваюсь — це минеться.] — відповів Стьопа, показуючи, що він теж дечого навчився від норвежця.
 — Ото б заговорив ти по-норвезькому з шкіпером Ларсеном тієї ночі, — пожартував Вершомет, — він би в тебе й не стріляв. До речі, сьогодні ми бачили його сліди. Він спускався з горбів і підходив майже до прибережних скель, що біля нашого пароплава.
 — Злодіїв і розбишак завжди тягне до того місця, де вони... розбійничали, — втрутився в розмову Торба.
— Хай тільки посміє підійти... — насуплюючись, погрозився Вершомет.
— Ні, побоїться! — впевнено додав він. Ларсеном на пароплаві цікавилися мало, і лише Лейте наказував вахтовим, щоб пильнували, чи не з'явиться десь поблизу пароплава браконьєр.
 30 квітня Кар сповістив екіпаж, що наступного дня над островом Місячної Ночі буде піднято радянський прапор.
 Перше травня екіпаж «Лахтака» святкував урочисто. Кольорові прапорці квітчали щогли пароплава. За міжнародним кодом це означало «Хай живе Перше Травня». Цілу добу Торба, Шелемеха і Ковягін вовтузились у кочегарці та в машинному відділі, наводячи там порядок. Уперше за цілу зиму всі по-справжньому, як слід постриглись і поголились. На палубі вивісили стінгазету.
 Після смачного сніданку всі, за винятком вахтових, зійшли на кригу і вишикувались. Павлюк поклав на плече довжелезний флагшток. Зорін тримав у руках червоне полотнище. Вся команда готувалася до походу на острів. Уперше сходив на берег Кар. Десь у глибині він приховував тривогу, але не міг не взяти особисто участі у встановленні радянського прапора над островом. На превелике здивування майже цілого екіпажу, механік Торба відмовився йти на берег. Він посилався на свої ревматичні ноги і запевняв, ніби почуває в них біль. Його хотіли повезти на нартах, як то зробили для Стьопи, але він рішуче відкинув цю пропозицію.
 — Я розумію — везти хлопчика, але таке старе опудало, як я... До того ж мене берег зовсім не цікавить.
 — А мені здавалося навпаки, — здивовано сказав гідролог, — що ви маєте велику охоту відвідати острів.
 Механік подивився собі під ноги, знизав плечима і нічого не відповів.
 Моряки по три в ряд стали в колону і подалися на острів. За колоною їхали нарти, в яких сидів Стьопа. Матроси по черзі тягли нарти. Хоч юнга й протестував проти того, що його везуть, кілька разів хотів вилізти на кригу, щоб іти разом з усіма, але йому рішуче забороняли.
 На острові, зійшовши на найближчий горб, Кар звелів кріпити флагшток. Він вирішив не відходити далеко від пароплава.
 Назбиравши каміння, моряки виклали з нього високу піраміду і зверху встановили флагшток.
 Після того Кар став на високий камінь, як на трибуну, і сказав:
 — Острів Місячної Ночі оголошується територією Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
 Лейте потягнув за лінь, і червоний прапор поплив угору. Моряки голосно загукали «ура», і, коли прапор зупинився наверху флагштока, прогриміли один за одним п'ять залпів з рушниць. Після першого ж залпу Зорін і Шелемеха мовчки, ніби чогось чекаючи, обернулися обличчям до пароплава. Коли стихли постріли, моряки почули гудок. Цей гудок був не дуже голосний, але він надзвичайно всіх схвилював. Всі здивовано і запитливо подивилися один на одного, нічого не розуміючи.
 — Для цього Торба лишився на пароплаві, — пояснив Зорін.
 — А ми працювали цілу добу в машинному, — додав Шелемеха.

 

РОЗДІЛ XII

 

 Другого дня над островом промчала остання зимова завірюха. А ще через день Вершомет і Ельгар вибрались у черговий мисливський похід.
 Тим часом на «Лахтаку» почався справжній ремонт. Лагодили каюти і камбуз, наводили порядок в машинному відділі та в кочегарці. Кар перевів команду з зимового стану на літній, тобто розселив моряків по каютах, бо в твіндеку [Внутрішнє приміщення пароплава над трюмом.], де вони зимували, було вже надто тісно й темно. Для цього переселення, крім усього іншого, треба було налагодити парове опалення. Коли Торба потер якось пальцем носа на знак того, що мало палива, Карові спала на думку така ідея: взяти запас палива з острова Місячної Ночі. На острові були нафта і плавник. Плавник, обіллятий нафтою і наполовину змішаний з вугіллям, міг би задовольнити потребу «Лахтака» в паливі.
 Але коли з великими труднощами можна б доставити плавник, який лежав не далі, як за милю від пароплава, то доставити нафту через увесь острів здавалося абсолютно неможливим. Кар вирішив, підготовляючи каюти й машинний відділ, не поспішати з переходом нагору. Проте Торба догадувався, що капітан щось надумав, тільки ні з ким про це не ділився.
 Обидва мисливці вернулися несподівано швидко і до того ж без жодної здобичі. В очах Вершомета палали гнів і обурення. Нікому нічого не кажучи, він пройшов просто до Кара. Витяг з кишені обірваний шматок чорної матерії й кинув її на підлогу.
— Що сталося? — спитав Кар.
 — Та падлюка, яку ми, на жаль, залишили на острові живою, зірвала червоний прапор і начепила оцю ганчірку.
В очах Кара спалахнули зловісні вогники.
— Зробити нове червоне полотнище! — наказав він. Лейте, довідавшись про хуліганство Ларсена, пообіцяв
поламати йому всі ребра, коли він йому попадеться, а вже потім спустити через клюз на якірному ланцюгу в море і втопити.
 Всі кипіли від обурення. Просили Кара послати їх на лови бандита. Але Кар коротко відповів:
— Не треба. Він сам прийде сюди.
 — Краще нехай не приходить, — сказав Котовай, і вираз його обличчя був при цьому такий, що всі засміялись.
— Чому не приходить? — спитав Торба.
 — Бо я не ручусь, що тут з ним добре поведуться, — з таким же спокоєм відповів матрос. — Між ним і мною може бути інцидент...
 Наступного дня Кар поділив команду на групи. Одна мала порядкувати на пароплаві, а друга — перевозити плавник з берега. Вершомет і Ельгар теж зійшли на берег і знову підняли над островом червоний прапор.
 Команда «Лахтака» одноголосно ухвалила тримати біля флагштока вартового. Вартувати мусили по черзі — кожен дванадцять годин. Кар ствердив цю ухвалу з тим, щоб найближчого часу вжити рішучих заходів проти нахабного браконьєра.
 Тим часом почалася нелегка робота по перевезенню плавнику на пароплав. Моряки вишикували деревини, які можна було розрубати, або кругляки, що могли б котитись по льоду. Зробили крижану дорогу й сани. Це забрало багато часу, але між торосами удалося-таки прокласти дорогу. Сани збили з дощок і почали возити плавник. Робота посувалася поволі, але все-таки щодня перевозили по три-чотири тонни. Майже місяць возили плавник, поки сонце остаточно попсувало крижану дорогу так, що зникла всяка можливість далі користуватися нею.
Зате тепер уся команда перебралася наверх у каюти.
 Хоч шлях до острова й погіршав, бо на кризі з'явилось багато калюж прісної води, проте мисливці й вартові коло прапора регулярно відвідували острів.
Якось Ельгар сам на сам зустрівся з шкіпером Ларсеном.
 Браконьєр не напав на мисливця, не став стріляти в нього. Він помахав хусткою, що мала означати білий прапор, хоч була чорна, мов та ганчірка, якою Ларсен хотів замінити радянський прапор. Шкіпер крикнув, що хоче поговорити.
— Кинь рушницю! — відповів Ельгар.
 Браконьєр кинув рушницю на сніг. Те саме зробив і гарпунник. Вони зійшлися беззбройні. Ларсен простяг Ельгарові руку, але той наче не помітив її.
— Олаунсен, — сказав шкіпер, — ти зрадив мене.
 — Я не хотів ставати піратом і платити чорною невдячністю тим, хто врятував мені життя.
 — Ти забув про ті блискучі перспективи, які відкривалися перед нами, коли б ми захопили пароплав. Ти, Карсен і Бентсен продали мене, Ландруппа і таємницю золота.
 Ельгар посміхнувся. Очевидно, Ларсен і досі не знав, що являла собою його «золота руда».
 — У росіян я навчився одного прислів'я, — сказав мисливець. — Вони кажуть «не все те золото, що блищить». Те, що ви з Ландруппом знайшли, — не золото. Ландрупп про те вже знає.
 Ельгар розповів про пірити все, що чув від Запари. Мисливець дивився на шкіпера, і йому здавалося, що шкіпер спітнів. Ельгар усміхнувся і спитав:
— Як же тобі, шкіпере, живеться? Шкіпер, не відповівши на запитання, спитав:
 — Скажи, там, мабуть, думають, що то я поранив одного з радянських моряків?
 Ельгар нахмурився і різко відповів: — А ти, шкіпере, маєш нахабство заперечувати, що то зробив ти?
— Я боронився.
— І для цього вистрілив вдруге в лежачого? Шкіпер знов помовчав.
— Він залишився живий?
— Чому ти так думаєш? — поцікавився Ельгар.
— Тому, що я ніде не бачив могили.
 — Так, він залишився живий і користується великою симпатією всіх норвежців. Це — юнга.
— Скажи, як вони гадають звідси вибратись?
 — Одному з радянських моряків удалось встановити радіозв'язок, і наприкінці літа сюди прийде криголам.
— Криголам? Сюди?
Ельгар ствердив свої слова, хитнувши головою. — А скажи, будь ласка, коли б я з'явився на пароплав, що б зі мною зробили?
— Я гадаю — вони вчинять по закону.
— Розстріляють?
— Ні, віддадуть під суд.
 — Слухай, — звернувся до Ельгара Ларсен, — поговори з Каром. Скажи, що я відступаю йому всі права на острів, золото і нафту. Адже я перший їх відкрив і тому маю на них право. Крім того, я сплачу йому десять тисяч крон, коли він візьме мене на свій пароплав і висадить у першому залюдненому пункті, не повідомляючи владу про мої вчинки.
 — Мабуть, з того нічого не вийде, — роздумливо промовив Ельгар. — Капітан Кар вважає острів радянською територією, а за їхніми законами усі корисні копалини, хоч ким би були вони знайдені, належать державі. Твої ж крони навряд чи зацікавлять його.
 — У мене в банку в Осло є двадцять п'ять тисяч, віддам їх Карові. Коли він згоден, хай підійме над цим
горбом білий прапор.
 — Гаразд. Я перекажу. Це сума солідна, — погодився Ельгар. — Прощай, мені треба йти.
 Гарпунник повернувся, але ступив лише два кроки, як його покликав Ларсен.
— Що таке? — спитав Ельгар. Ларсен витяг з кишені револьвер.
— Бачиш, — сказав він, — я озброєний. — Ну то що? — запитав Ельгар.
 — Я не роблю тобі ніякої шкоди, — пояснив шкіпер і сховав револьвер у кишеню.
Гарпунник розсміявся і сказав:
 — А коли б ти мене застрелив, то хто б переказав твої слова капітанові Кару? — Він підійшов до своєї рушниці, підняв її і, не обертаючись, пішов геть.
 Того ж дня він розповів Карові про свою зустріч і розмову з Ларсеном.
 Кар, почувши про двадцять п'ять тисяч крон, звів брови й з докором зауважив:
 — Ви повинні були сказати йому, що радянські моряки не продаються і ні за які гроші не потурають злочинцям.
 — О! — радісно скрикнув норвежець, який ще більше переконався в правильності своїх думок і припущень.


  
 
РОЗДІЛ ХІІІ

 

 Приблизно за кілометр віт пароплава виднілось вільне від криги море. Якби «Лахтак» був там, Кар міг би наказати розвести пари й привести в рух машину. Але крижані затиски під островом не випускали пароплав.
 Б кормовому трюмі лежало 100 кілограмів амоналу і 30 кілограмів динаміту. На них покладав надії Кар, коли думав вивести «Лахтак» на чисту воду.
 Він вичікував моменту, коли край криги підійде до пароплава найближче. В середині червня цей момент, на його думку, настав. Бентсен, довідавшись про плани Кара, запропонував свої послуги як підривник. Він, плаваючи біля Гренландії та Шпіцбергену, вже не раз визволяв шхуни і пароплави з криги з допомогою пороху та динаміту. Правда, з амоналом він не працював, але знав, що ця речовина в кризі ще краща, ніж динаміт. Формулу ж, як виготовляти заряд амоналу для вибуху, йому сказав Кар. Це дуже проста формула: С = 0,183. С — означає розмір заряду в кілограмах, а 0,183 — глибину закладання заряду, рахуючи від поверхні криги.
 Виміряли довжину крижаного поля від пароплава до краю його. Вона становила 793 метри. Посередині, — за чотириста метрів від пароплава, — вирішили закласти перший фугас. За шістдесят метрів у напрямі до краю заклали другий. Так, дотримуючи шістдесятиметрового інтервалу, заклали шість фугасів. Два, крайні до води, зробили динамітні, а решту з амоналу. Товщина криги була від двох до трьох метрів, збільшуючись в напрямі до пароплава. Для фугасів з амоналу пробивали дірки на півтора метра, клали туди заряд у 5 кілограмів і заливали водою. Для динаміту пробивали кригу наскрізь і заряди вагою по 12 кілограмів спускали під кригу.
 Пробивати дірки було нелегко. Доводилось не лише бити ломами та пішнями, але й спалювати патрони з вибуховими речовинами. Поки виготували шість фугасів, минуло кілька днів. Бентсен провів електричні запали віч фугасів до пароплава. Тут разом із Торбою приладнав проводи до акумуляторної батареї з таким розрахунком, що, коли буде включено струм, фугаси почнуть вибухати один по одному з інтервалом близько півсекунди. Перши ми мали вибухнути динамітові фугаси, а потім амоналові.
 Коли всю підготовну роботу закінчили, Бентсен відіслав усіх своїх помічників на пароплав. Востаннє сам перевірив фугаси, запали та проводи і теж повернувся на «Лахтак». Це були хвилини напруженої уваги. Від успіху чи неуспіху вибухів залежало, як скоро моряки повернуться в свої порти. Побоювались також, щоб вибухи не завдали шкоди пароплавові. Чотириста метрів мусили гарантувати повну безпеку, а, проте, в декого ворушилась тривожна думка.
 Кар звелів усім поховатися в приміщення. Він побоювався, щоб, часом, уламки криги, залетівши від вибуху на пароплав, не вдарили когось.
 В каюті радиста під доглядом Бентсена Стьопа включив струм... В ту ж мить гримнув перший вибух, піднявши вдалечині край крижаного поля, стовп води й крижаних уламків. Майже одночасно поряд піднявся другий такий самий стовп, за ним третій, четвертий, п'ятий, шостий. Протягом трьох, чотирьох секунд гриміла канонада. З останнім вибухом здригнулась палуба і задеренчав у каютах посуд. Град крижаного дріб'язку посипався на палубу та пароплавні надбудови.
 Одночасно з стуком цих градин повідчинялися двері з кают, і зацікавлені моряки висунули обличчя, чекаючи на удар пароплавного дзвону, що мав правити за сигнал до закінчення вибухів.
 Вахтовий повільно вибив цей сигнал. Тоді всі кинулись до трапа, щоб зійти на кригу і подивитись на наслідки роботи амоналу та динаміту. Але Бентсен дозволив лише двом зійти разом з ним. Решта цікавих могла стежити на віддалі приблизно ста метрів. За триста метрів від пароплава Бентсен побачив, що в тих місцях, де були фугаси, тепер у вибоїнах діаметром 5—6 метрів плавала дрібно покришена крига. Бід кожного такого місця простягалося п'ять-шість розколин. В напрямі до моря розколини від одних вибухів перехрещувались з розколинами від вибуху інших фугасів. Край крижаного поля метрів на сто зовсім розвалився і на очах штурмана легенько розповзався від подувів вітру з північного сходу.
 Але, коли б «Лахтак» і був там, де вибухнув крайній до нього фугас, то навіть звідти не міг би ще вибратися власними силами. Бентсен бачив, що в тих місцях, де крига тріскалась, потрібен був би ще ряд вибухів, щоб пароплав міг вийти на чисту воду. Крім того, ще залишилось майже чотириста метрів нерушеної криги. Для цього потрібно було ще вибухових речовин. Кар і Бентсен розрахували, що коли економно витрачати ці речовини, то їх вистачить, щоб визволити «Лахтак» з криги.
 Ще кілька днів присвятили пробиванню дірок у кризі. Тепер їх зробили в кілька разів більше ніж треба. Почалась нова серія вибухів. Тепер Бентсен робив вибухи по одному. Перевіривши наслідки вибуху, він вишукував найдоцільніше місце для закладання нового фугасу. Коли там не було заздалегідь виготовленої дірки, то доводилось її пробивати.
 Кар дав розпорядження розводити пари, щоб бути готовими скористатись з першої нагоди й вискочити з крижаної пастки.
 Торба, укомплектувавши свою кочегарсько-машинну команду норвежцями, серед яких знайшлися мотористи, поспішив виконати наказ капітана.
 Стьопа, що вже ходив без сторонньої допомоги, активно втручався в усі справи на пароплаві. Йому ще не дозволяли працювати, але він допомагав у різних дрібницях матросам, лазив у машину та кочегарку, де не обходилось без його порад і різних послуг кочегарам та машиністам, спускався на кригу і спостерігав, як там виготовляли фугаси.
 Всі раділи думці про давно сподівану плавбу. Після кожного вибуху ближчав шлях до води і зміцнювалась радісна надія.
 З останнім вибухом, від якого задрижав корпус судна, уламки криги засипали корму і правий борт, а крижані затиски, що в них сидів пароплав, розступилися широкою щілиною. Коло борту виступила вода.
 Довго і протяжно гув гудок. Гув повною силою своїх парових легенів. Він сповіщав, що пароплав готується вийти в море, і кликав останнього вартового біля червоного прапора. Останню варту стояв Котовай.
 Кар і Бентсен в біноклі шукали його. Вони бачили, як з острова на крижане поле зійшли не один, а двоє людей, і, обминаючи широкі проталини, перелізаючи через тороси, поспішали до пароплава. За кілька хвилин усі, крім машинної команди, стежили за тими двома.
 — Хто це? Хто це? — запитували один одного. Та скоро всі догадалися, що другий був шкіпер Ларсен.
 Ось обидва пішоходи наблизились до борту.
 Вперше після довгої мовчанки задзвенів дзвінок машинного телеграфу, і в машинному відділі увагу Торби притягла стрілка, що показувала на сектор: «Готуйтесь».
 — Пару, пару підіймайте! — крикнув Зорін у кочегарку.
 Механік кожну хвилину чекав нового дзвінка, який пересуне стрілки на сектор: «Малий вперед». І ось дзвінок
 продзвенів. Тремтячими руками механік дав пару. Повільно рушили поршні, рушили мотилі, засновигали куліси, і заворушився дейдвудний вал. За кормою під лопастями гвинта завирувала вода.

 

РОЗДІЛ XIV

 

— Мені капітана! — сказав шкіпер Ларсен, зійшовши разом з Котоваєм на палубу «Лахтака».
 — Ходім зо мною, — відповів Лейте і повів Ларсена на капітанський місток.
 — Де ти його захопив? — питали матроси, обступивши Котов а я.
 Ельгар, що вже добре розумів російську мову, переклав норвежцям слова Котовая.
 — Сам здався. Підходить, хусткою махає. Я насторожився. Він кинув рушницю і підходить ближче. Я згадав, як він з Ельгаром розмовляв, і показую руками: «викинь револьвер». Витяг його з кишені й жбурнув мені під ноги. Підходить ще ближче, щось говорить, на пароплав показує. А було це вже після гудка, коли я зійшов до самого берега. Часто ім'я нашого капітана називає. Ну, я й зрозумів: почув, що пароплав острів залишає, і страх на нього напав. На пароплав хоче. Я його й забрав.
 Тим часом Ларсен піднявся на капітанський місток. Кар зустрів його суворим запитливим поглядом.
 — Капітане Кар, — звернувся до нього Ларсен, — я прийшов сказати, що я здаюсь і звіряю своє життя вам.
Кар відповів йому холодно, стисло і твердо:
 — Як злочинця я заарештовую вас, шкіпер Ларсен, і передам владі. Товаришу Лейте, посадіть цю людину в окрему каюту і поставте коло неї варту.
 — Єсть! — відповів Лейте і, повернувшись до шкіпера, сказав: — Ходім!
 Кар повернувся, підійшов до машинного телеграфу і перевів ручку на сектор: «Малий вперед».
 Соломін закрутив ручками штурвала, і пароплав, натискаючи кормою на кригу, почав розвертатись. Штовхнувши носом кілька крижин, користуючись з кожного розводдя та розколин, рушив уперед. Був момент, коли, вскочивши у вузьку розколину, він зупинився. Пароплав тиснув на кригу, але розколина не розходилась. Тоді Кар подзвонив: «повний вперед», і, натиснувши з усієї сили, «Лахтак» розсунув стіни розколини. За годину пароплав вийшов на чисту воду.
Кар викликав до себе Павлюка:
 — Повідомте Архангельськ, що «Лахтак» власними силами вирвався з криги і йде чистою водою.
 — Товаришу капітан, — сумно відповів велетень, — зводьте перейти мені працювати в кочегарку.
 — А що таке?
 — Наша радіостанція попсувалась, і я ніяк не доберу, в чім справа.
 — Погано. Ти пробував радитись із Запарою й Торбою?
 — Радився. Вони теж оглядали, але, в чім справа, не знають.
 Кар нахмурився. Ясно — серед усієї команди ніхто, крім Павлюка, на радіо не розумівся. Знов доведеться бути німим пароплавом.
 — Що ж, — сказав він Павлюкові, — спробуй ще, коли нічого не вийде, валяй в кочегарку.
 «Лахтак» ішов на захід. Кар знав, що Запара, Лейте і Вершомет ще на початку весни спостерігали там чимало ополонок, які, очевидно, утворилися під впливом теплої течії. Він хотів скористатися з тих теплих вод, щоб пройти до північного берега острова, оглянути таємничу бухту з підводним гейзером і спробувати набрати з озера нафти.
 Справді, обходячи острів із заходу, «Лахтак» не зустрів криги. Вузька крижана смуга вздовж берега швидко тоншала і, нарешті, зникла зовсім. Лише на півночі, над обрієм білявилось небо, свідчачи про присутність там криги. Очевидно, там починався район постійної заледенілості.
 «Лахтак» підійшов до бухти Браконьєрів. Так само, як і взимку, посеред бухти шумувала окропом вода, а навколо розпливались сині нафтові плями. Гідролог набрав «зразків» води для дослідження.
 Кар не одважився заходити в цю невивчену і невиміряну бухту. Проминувши ії, «Лахтак» підійшов до того місця, звідки було видно нафтове озеро.
 На розвідку поїхали на шлюпці Торба, Запара, Бентсен і Стьопа. Вони повернулись і ствердили те, що вже було відомо про цю нафту.
 Набрати нафти на пароплав було не такою вже складною справою. За це взявся Лейте.
 Між півбаком і спардеком лежав догори дном чималий баркас. Ним користалися ще на Новій Землі під час вивантажування будівельних матеріалів. Тепер його спустили на воду, поклали в нього ручну помпу і всі, які були на «Лахтаку», шланги Шлюпка відбуксувала баркас до берега. На нафтовому озері встановили помпу і шланги провели до моря. З озера накачували нафту в баркас. Накачавши, відбуксовували до пароплава і там перекачували в цистерну.
 Два дні тривала важка робота. Всі страшенно потомились, зате цистерна заповнилася нафтою.
 Нарешті, прийшов час прощатися з островом Місячної Ночі.
 Команда вийшла на плабу, озброєна рушницями. Підняли якір. Загув третій прощальний гудок. Вершомет скомандував: «Плі!»
 Відгримів рушничний салют, і на палубі запанувала тиша. Чути було лише, як дрижить машина та ледве чутно хлюпоче вода за бортом. У декого з норвежців на очах виступили сльози: їм пригадалися важкі дні, проведені на острові. Взагалі на пароплаві не було людини, яка не відчувала б хвилювання. Правда, різні думки і почуття викликало розставання з островом. Одні пригадували часи небезпеки й тривог, пережитих тут, інші мріяли про скоре повернення додому і зустріч з близькими людьми; похмурі Ларсен і Ландрупп сумували за втраченими надіями й перспективами. Стьопа, обіпершись на фальшборт біля Павлюка, говорив:
 — Ми ще повернемось на цей острів, Павлюк! Недаремно над ним майорить червоний прапор. Тут будуть заводи переробляти нафту. В цій бухті буде порт. На березі виростуть будинки науково-дослідної станції.
Кочегар потиснув руку своєму юному другові.
 Пароплав одходив все далі й далі. Ось зник уже берег острова, і натомість над морем зачорніла велика скеля, покраплена білими сніговими плямами. Сонце нахилилось над північним обрієм, забарвивши море червоним кольором. Повітря не ворушилося, воду хвилював лише Рух «Лахтака». Одночасно відчулося похолодання. Запара міряв температуру моря і підозріло хитав головою. Через кожні кілька миль температура спадала. Гідролог боявся зустрічі з кригою.
 Кар наказав стерновому змінити західний курс на південно-західний. Спочатку штурман хотів спробувати обійти Північну Землю з півночі, пригадуючи вдалий похід «Сибірякова» в 1932 році. Тоді капітан Воронін і професор Шмідт, скориставшись із винятково теплого літа в Арктиці, пройшли повз мис, не зустрівши криги. Тепер же, Діставши пересторогу від гідролога, Кар змінив курс, щоб пройти до протоки, через яку пройшов минулої осені «Лахтак» і дезертирували троє людей з його команди.
 «Де то ці дурні? — подумав штурман. — Чи залишились живі?» Він ніяк не розумів, на що розраховувати Шор, Попов і Аксенюк, покидаючи пароплав.
 Карові захотілося випити чаю, і він пішов до кают-компанії. По дорозі зустрів шкіпера Ларсена. Той гуляв у супроводі вартового. Кар згадав одне нерозв'язане питання і звернувся до Ларсена.
 Скажіть, шкіпер, чим пояснити, що на палубі „Лахтака» знайшли люльку Ельгара за кілька день до того, як ми зустрілися з вами?
 — Це я загубив її, — відповів Ларсен, і в очах його зажевріла якась надія. — Я врятував тоді ваш пароплав, — додав він, — бо, помітивши огонь, вдарив у дзвін.
 — То це ви були... — протягнув Кар, але закінчив свою фразу швидко: — Ви ж із цією люлькою, безперечно, буди й причиною пожежі.
Кивнувши головою, штурман пройшов далі.

 

РОЗДІЛ XV

 

 «Лахтак» увійшов у протоку Шокальського. Проминувши мис Анучина, взяли курс на острів Арнгольда. Цей острівець лежить у північно-західній частині протоки. Його відкрила експедиція Вількіцького і назвала іменем лікаря з криголама «Вайгач».
 Наближаючись до цього острівця, пароплав ішов правим бортом повз острів Жовтневої Революції. Вдалині на фоні величезного глетчера здіймалася гора Бик.
 Запара кидав відро в море, спритно набирав ним води і, витягнувши за шкертик на палубу, міряв температуру. Незабаром він прийшов до висновку, що, чимдалі заглиблюється пароплав у протоку, тим холоднішою стає вода. Справді, за островом Арнгольда щораз частіше попадались крижини. Більшість з них були айсберги й дрібні уламки глетчерної криги, але часом траплялись і звичайні, з морської води, що не встигли ще розтанути. Наближаючись до фіорду Марті, «Лахтак» потрапив у семибальну кригу. Кар наказав стерновому повернути на схід. Він хотів підійти до мису і спробувати вийти через протоку, тримаючись берега острова Більшовик. Від мису до глетчера Партизанського заледенілість була три-чотири бали. Але далі вже шість десятих видимої поверхні протоки вкривала крига.
 «Лахтак» просувався вперед надзвичайно обережно. Іноді він подовгу стояв, вибираючи шлях між крижинами, які пливли то в один, то в другий бік під впливом місцевих припливно-відпливних течій.
 Через три дні «Лахтак» зупинився перед товстим шаром криги, яка починалася за фіордом Тельмана.
 Вершомет зійшов на кригу і вбив білого ведмедя. Поки кок смажив ведмежатину, Кар скликав на нараду своїх помічників. Нарада мусила вирішити, чи повертати в море Лаптєвих і спробувати пройти в Карське море через протоку Вількіцького, чи стояти тут і чекати, поки скресне крига, чи ж шукати іншого виходу.
 На нараду прийшли Торба, Бентсен, Лейте, Запара, Вершомет, Ельгар, Зорін і Павлюк. Але не встиг Кар висловити своєї думки, як прибіг вахтовий Соломін.
— Криголам, — крикнув він, — іде нам назустріч! Всі поспішили на капітанський місток.
 Від протилежного берега протоки наближався пароплав. Очевидно, це був потужний криголам, бо він швидко просувався через кригу. Незабаром долетів могутній бас гудка. Бентсен сіпнув за шкертик, і «Лахтак» загув у відповідь. До них підійшов криголам «Хатанга» під командою капітана Кривцова.
Обидва пароплави одразу зацвіли прапорами.
— Вітаємо з поверненням! — прокричав у рупор Кривцов.
— Дякуємо! — відповів Кар.
 Екіпажі обох суден віталися, розмахуючи шапками й хустинками, вигукуючи «ура».
 «Хатанга», обламавши навколо «Лахтака» кригу, стала борт до борту. Боцман криголама перекинув з свого високого борту на «Лахтак» трап. Перший зійшов тим трапом Кривцов. За ним рушили всі вільні від вахти, щоб потиснути руки морякам «Лахтака». Після перших гарячих привітань капітани перейшли до ділової розмови.
 Я йшов визволяти вас, — сказав Кривцов. — Нас хвилювала відсутність повідомлень з «Лахтака». Тепер «Хатанга» виведе «Лахтак» у Карське море і, очевидно, далі ви зможете йти самі. До Діксону криги немає, а там ви приєднаєтесь до Об-Єнісейського каравану. Ми дамо вам вугілля і, якщо потрібно невеликий поточний ремонт, допоможемо.
 Кар, подякувавши, розповів про всі пригоди «Лахтака» і його екіпажу.
— А куди йде «Хатанга»? — спитав він, закінчивши.
 — Туди, звідки йдете ви. Веземо на ваш острів експедицію. Будуватимемо науково-дослідну станцію. Тому до вас просьба передати всі матеріали про цей острів. Мене цікавить гідрографія, а членів експедиції — все інше. Переходьте на годину до нас, і ми влаштуємо в кают-компанії вашу лекцію.
Кар погодився.
 — Я візьму з собою нашого вченого гідролога Запару і норвезького штурмана Бентсена. Вони знають про самий острів більше, ніж я.
 — Прошу, прошу! — гостинно відповів Кривцов і додав: — Між іншим, я передам вам трьох хворих пасажирів, щоб ви їх одвезли в Архангельськ.
— Хто такі?
 — Північноземельці — Аксенюк, Шор і Попов. Знаєте таких?
— Ви їх знайшли?
 — Хворими на цингу в хатині на мисі. Вони мені розповіли, що ви їх висадили силоміць. Але я їм сказав, що в мене є ваш докладний звіт, переказаний по радіо. Тоді вони признались, що втекли самі, сподіваючись добути хутра і побоюючись зимівлі в морі Лаптєвих. Ці дезертири між собою пересварились, ледарюючи, майже нічого не вполювали і весною похворіли на цингу. Ми застали їх в дуже важкому стані.
 За чверть години на «Хатанзі» науковий склад експедиції слухав інформації Кара, Бентсена і Запари про острів Місячної Ночі. Загін дослідників складався з двох геологів, метеоролога, географа, біолога і гідрографа. Вони гадали пробути на острові цілий рік і докладно його вивчити. З ними їхав також радист.
 Коли закінчилася розмова і Кар вийшов на палубу, до нього підійшли Стьопа і Павлюк. Обличчя в них були одночасно і серйозні, і зніяковілі.
 — Капітане Кар, — почав юнга, — ми з Павлюком хочемо вас просити, щоб ви дозволили нам перейти на «Хатангу» і повернутись на острів Місячної Ночі.
— Так, так... — підтвердив Павлюк.
— Звідки таке бажання? — здивувався Кар.
 У цей час до них наблизився геолог — начальник науково-дослідної станції на острові Місячної Ночі. Він уважно прислухався до розмови.
 — Ми трохи знаємо острів, — провадив юнга далі, — і зможемо науково-дослідній станції допомогти. До того ж у нас велике бажання повернутися назад.
 — Чи не знайшли ви там золото, про яке не хочете нікому казати? — пожартував Кар.
— Ні, ми хочемо взяти участь в освоєнні цього острова.
 — У вас чудова ідея, друзі! — втрутився в розмову геолог. — Я вітаю вас і з охотою приймаю до складу своєї експедиції.
 Ну, а я рішуче заперечую, — сказав Кар. — Стьопі треба поправитись після хвороби і вчитись. Павлюкові теж треба добре відпочити після холодної зими, яку він провів на палубі.
 Юнга й кочегар, підтримувані геологом, намагались умовити Кара, посилаючись на те, що почувають себе цілком здоровими, але той сказав рішуче:
 — Павлюк — людина доросла. Він — як хоче, а юнгу я не пущу, а одвезу в Архангельськ і здам у морський технікум.
Тоді кочегар махнув рукою і заявив:
 — Ну, без Стьопи я теж не поїду. Почекаю, коли він стане штурманом, а я тим часом — механіком або хоч радистом.
 Геолог засміявся, а Кар стиснув губи, щоб приховати усмішку.
 З «Хатанги» на «Лахтак» перенесли трьох хворих цинготників. Потім туди ж перейшов кваліфікований радист, якого Кривцов з цією метою взяв з собою спеціально для «Лахтака». Криголам дав гудок і рушив через крижані поля, прокладаючи шлях для пароплава.

 

РОЗДІЛ XVI

 

 Протока Шокальського залишилась за кормою. За Червонофлотськими островами простелився чистий водний простір. Лише де-не-де підносився над водою айсберг або тала крижина.
 Пароплави обмінялися прощальними гудками і кожний пішов своїм курсом.
 Раніше ніж іти в бухту острова Діксон, Кар вирішив завернути на острів Уєдінєнія. Він хотів розшукати п'ятьох чоловік з екіпажу «Лахтака», які залишились там під час того страшного шторму, що потопив шлюпку і заніс пароплав у кригу.
 Наступного дня «Лахтак» підходив до острова Уєдінєнія. Моряки пізнали його непривітні береги. З напруженою увагою вдивлялися в горби й скелі, шукаючи знаку, що свідчив би про присутність на острові живих людей.
 Наблизившись до острова, пароплав пішов вздовж берега, безперестанно даючи гудок за гудком. Але людей ніхто не бачив. Де ж вони? Чи загинули? Що було причиною їх загибелі? Голод? Чи, може, зимою рушили по кризі пішки сподіваючись дістати суходолу, і в дорозі загинули?
 Пароплав проминув східний та північний береги острова і став наближатись до того місця, де минулого разу «Лахтак» зірвало з якоря.
Стояла напрочуд тиха погода.
 Раптом Кар, що не одривав бінокля від очей, стрепенувся. На березі він помітив людей. Одночасно з берега долетів звук пострілу. За ним другий. Але більше не стріляли...
Пароплав повільним ходом рушив до берега.
 На палубі панувало величезне хвилювання. Біноклі були лише на капітанському містку, і ті, хто стояв на палубі, не могли ясно роздивитись, скільки людей на березі, але гострозорі запевняли, що їх більше ніж п'ять.
 Кар раз у раз протирав скельця бінокля, але й він ясно бачив на острові вісім або дев'ять чоловік.
 Матроси швидко спустили шлюпку. Лейте взяв з собою Соломіна і трьох норвежців; до них приєднався Запара. Четверо весел плюснули в воду, і шлюпка стрілою помчала до острова.
 Кар не одривав бінокля від очей. Він бачив, що група людей на березі збільшувалась. Йому здавалося, що їх уже дванадцятеро. Це було більше, ніж усі ті, що залишились на острові й що загинули в шлюпці.
 Але ось шлюпка наблизилась до «Лахтака», і Кар пізнав на носі постать...
 — Не може бути! — скрикнув він, побачивши на носі шлюпки капітана Гагіна і тих дев'ятьох «небіжчиків» , що їх записано потонулими. Отже, вся команда «Лахтака» була жива, здорова.
 Ті, що прибули з острова, відчували таке хвилювання, що спершу неспроможні були вимовити ні слова. Тепер ніхто не обмежувався лише потискуванням рук: моряки обіймались і цілувались. Друзі, що ніколи не сподівались зустрітись, стояли разом на палубі свого пароплава.
 Кар збіг з містка, поцілувався з капітаном Гагіним і з усіма товаришами. Ще ніколи команда не бачила свого старшого штурмана в такому настрої. Він кричав «ура», і всі підхопили його вигук. Норвежці, що досі стояли мовчки, і собі загукали щосили.
 Але все це не можна навіть і порівняти з тим, що сталося, коли мимоволі робінзони побачили перед собою Веошомета, який вискочив на палубу з рушницею в руках і почав стріляти. Адже мисливець був десятим з тієї шлюпки, яку перекинула хвиля і з якої дев'ять чоловік допливли до берега і вирішили, що він потонув.
 Острів'яни мовчки дивились на Вершомета. У декого розкрився рот, а інші потяглись руками до потилиць. їм здавалося, що це їм сниться.
 Нарешті капітан Гагін повернувся до своїх товаришів і спитав:
— Хто ж був у шлюпці десятий?
— Я, я, капітане! — прогримів Вершомет, розставляючи руки для обіймів.
— Дозвольте ж мені запитати, — сказав Кар, — хто в нашій команді був двадцять дев'ятий і тридцятий? — і він подивився на двох людей, з якими встиг обнятись і поцілуватись, але яких, безперечно, бачив уперше.
— Льотчик Бариль, — одрекомендувався один з них.
— Бортмеханік Зеленець, — сказав другий.
 Радист послав «блискавкою» радісне повідомлення в Архангельськ.
 Штурман Кар пройшов із Гагіним у капітанську каюту. Там він розповів про пригоди «Лахтака». Потім штурман Кар слухав оповідання капітана Гагіна.
 Після того, як шторм перекинув шлюпку, вони всі схопились за неї. Їх напівживих викинуло на берег. Зібравшись разом із тими, що залишилися на острові, вони провели перші дні в надії, що «Лахтак» врятується від шторму й повернеться. Але незабаром крига оточила острів, і надія на це зникла. Довелося влаштовуватись на зиму. З каміння, моху та шкур збудували житло. Заготували м'яса. Полювали обережно, заощаджуючи патрони. Останні випустили в повітря, коли побачили «Лахтак». Пізньої осені несподівано над островом з'явився літак. Був туман і вітер. Льотчик повів літак на посадку, але, коли машина приземлялась, сталась аварія. Льотчик і бортмеханік розповіли їм про зникнення «Лахтака» і про «Білуху», що пішла на розшуки пароплава та його екіпажу. На літаку був запас патронів, дещо з одежі, консерви, шоколад та трохи бензину. Все це стало робінзонам у великій пригоді. Разом з льотчиками вони вперто боролись за життя, пристосовуючись до суворої арктичної природи. Дякуючи своїй енергії, залишились усі живі і здорові.
Коли Гагін закінчив, штурман Кар сказав:
— Капітане, я тимчасово взяв на себе командування судном. У зв'язку з відсутністю багатьох членів команди зробив ряд переміщень і поповнив екіпаж норвезькими моряками з шхуни «Ісбьорн». Тепер ви повернулись і...
— Любий Кар, — перебив штурмана капітан Гагін, — ви, власне, мусили б і далі командувати «Лахтаком», а мене одвезти на берег і віддати судовій владі, разом із шкіпером Ларсеном.
 — Ну, капітане, ви вигадуєте! Ви мали цілковите право залишити пароплав, щоб одвідати острів. Море ж було абсолютно спокійне. Крім того, ми всі певні, що завдяки вашій енергії ті, хто залишився на острові, змогли перебути там сувору полярну зиму. Старший штурман слухає вас, капітане!
 «Лахтак» залишив острів Уєдінєнія, взявши курс на острів Діксон, що в гирлі Єнісею.

 

* * * 

 

 Через три тижні «Лахтак» повернувся в Архангельськ.
 Через півтора місяця криголам «Хатанга», збудувавши на острові Місячної Ночі науково-дослідну станцію, вирушив назад.
 Капітан Гагін дістав призначення на другий пароплав. Разом з ним туди перейшов механік Торба. Кара було призначено капітаном «Лахтака». Стьопа вступив до морського технікуму. Павлюк пішов учитись на курси машиністів і одночасно продовжував вивчати радіо. Запара опрацьовував матеріали своїх наукових досліджень, готуючись наступного року виїхати на острів Місячної Ночі.
 Решта екіпажу лишилася на «Лахтаку». Крім того, на «Лахтаку» лишились штурман Бентсен і матрос Ерік Олаунсен. Інші норвежці повернулися додому.
 Вершомет виїхав полювати на Землю Франца-Йосифа. Ларсен і Ландрупп сіли на лаву підсудних. Першого покарано десятьма, а другого — п'ятьма роками ув'язнення.
 Минав час. Іноді в Архангельському порту зустрічалися два старих капітани: Іван Федорович Шеболдаєв і Федір Іванович Мамуєв.
 — Пригадуєте, — казав Федір Іванович, — як я казав, що «Лахтак» не могло віднести на північ уздовж берега Нової Землі?
 — А пригадуєте, — відповідав Іван Федорович, — як я казав, що «Лахтак» не могло віднести на південь уздовж берега Нової Землі?

За матеріалами: Микола Трублаїні. Шхуна «Колумб». Повісті, оповідання. Художник Євген Попов. Київ, видавництво «Радянська школа», 1989 р., стор. 143 - 196.

 

 

Дивіться  інші твори Миколи Трублаїні на нашому сайті:

Письменник-мандрівник Микола Трублаїні: життєпис, твори

Микола Трублаїні, життєпис, твориМикола Трублаїні став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника - звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні.


Останні коментарі до сторінки
«Повість "Лахтак" (Микола Трублаїні). Частина четверта, "Поразка старого браконьєра"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар