"Лахтак", повість Миколи Трублаїні. Частина друга, "Острів місячної ночі"


Микола Трублаїні

ЛАХТАК

Повість

 

Микола Трублаїні, Лахтак, повість, читати та завантажити

 

Завантажити збірку повістей та оповідань Миколи Трублаїні (djvu.zip)

Завантажити текст другої частини повісті Миколи Трублаїні "Лахтак" (txt.zip)

 

Читати попередню (першу) частину повісті Миколи Трублаїні "Лахтак"

 

ЧАСТИНА ДРУГА

ОСТРІВ МІСЯЧНОЇ НОЧІ

РОЗДІЛ І

 

Кінець зими позначився лютими морозами. В гирлі Білого моря вмерзали в кригу норвезькі могопарусники і, посилаючи по радіо «SOS», викликали на допомогу радянські криголами. Їх рятували «Сибіряков», «Русанов» та «Малигін». З мисливської ескадри, що промишляла на крижаних полях гренландських тюленів, обмерзали лише «Ломоносов» та «Білуха», — старезні шхуни норвезької побудови. На «Ломоносові» капітанив Іван Федорович Шеболдаєв, а «Білухою» все ще командував Кривцов.
 П'ять місяців не був Кривцов дома, в Архангельську, а перед тим, у грудні, ледве встиг вискочити з Двіни до льодоставу.
 Полювання на тюленів проходило вдало. Якось «Білуха» опинилася біля крижаного поля з багатотисячною заліжкою тюленів. Не сповіщаючи нікого про свою знахідку, щоб тим оповіщенням не накликати іноземних конкурентів, Кривцов, виславши всю команду на кригу бити тюленів, звелів радистові подати тривожне повідомлення:
 «Шхуна «Білуха» затерта кригою! Прошу на допомогу криголам!» — такий зміст радіограми.
 — Додайте наше місцезнаходження і моє прізвище, — сказав Кривцов радистові. «Для одного криголама і для нас звіра тут цілком вистачить», — думав Кривцов.
 Справді, величезне крижане поле, кілометрів на три завдовжки, на два завширшки, було всіяне чорними головами тюленів. Великий мороз злютував усі ополонки на цьому полі, і звірам нікуди було тікати від мисливців, що оточили їх звідусіль. На «Білусі», крім команди, була ще артіль звіропромисловців з 25 чоловік. За дві години після того, як радист послав повідомлення, він дістав відповідь, що на допомогу «Білусі», щоб обколоти навколо неї кригу йде «Міалигін».
Кривцов знав, що на «Малигіні» 120 мисливців. «Малигін» був недалеко і мав скоро підійти.
 Стрільці з «Білухи» одягли білі балахони і сходили на кригу. Вони оточували тюленяче стадо, боячись сполохати звіра, безшумно лягали за торосами і націлювались у тюленів.
 Насамперед вони мусили застрелити сторожових тюленів. Більшість звірів спала, гріючись на сонці. Під тим березневим сонцем могли грітися лише ці звірі з величезним запасом сала під шкірою, бо в цей самий час у мисливців німіли від морозу ноги.
 Сторожові тюлені не спали. Вони час від часу підводи ли морди і втягали в себе повітря, наче принюхувались чи не наближається небезпека.
 Стрільці підповзали до стада проти вітру. Аж ось над крижиною тріснули перші постріли. Вони не сполохали тюленів, бо нагадували легке тріскання криги в морозяні дні. Сторожові тюлені залишились нерухомими на своїх місцях. Тільки морди їх припали до криги, а з голови тоненьким струмком витікала кров. 
Саме в цей час над обрієм показався дим, і незабаром серед плавучих крижин з'явився пароплав. То наближався «Малигін». 
За годину він підійшов на милю чи півтори до «Білухи». Але що то за пароплав іде майже у кільватері за «Малигіним»? Кривцов розглядав його в бінокль, та криголам заступав від нього той пароплав.
 — Хто це може бути? — питає Кривцов і показує своєму помічникові Зеленіну на той пароплав.
— Щось невелике в усякому разі, — відповідає Зеленін, пильно розглядаючи пароплав у бінокль.
 «Малигін» наближається, і Кривцов наказує радистові взяти сигнальні прапорці і піднятись на бочку, що на фок-щоглі [Передня щогла.]. Радист мусить сигналізувати «Малигіну»: «Все гаразд. Велика заліжка тюленів. Полюємо. Запрошуємо вас. Підходьте обережно».
 На фок-щоглі «Малигіна», очевидно, їхній радист. Він теж двома прапорцями відповідає абеткою Морзе: «Зрозуміли. Дякуємо. Підійдемо борт до борту».
«Хто з вами?» — питає радист з «Білухи».
 «Старий чорт ув'язався», — відповідь з «Малигіна» натяк на пароплав, що йде за ними в кільватері.
 — Пізнав, — каже Зеленін Кривцову, — Іван Федорович завітав.
Справді, то була шхуна «Ломоносов».
 — От старий хитрун! — сміється Кривцов. — Ніхто його не просив, — нюхом почув, що «Малигін» на заліжку йде. Ну, нічого, — продовжує він, — вистачить і для нього
 — Присунув, — невдоволено прискає Зеленін, — ніби без нього не впоралися б.
 Тепер, коли прибули ще півтораста мисливців, почалася запальна стрілянина.
 Лише на п'ятий день скінчилось полювання й білування тюленячих туш. Моряки-мисливці були перевтомлені, але не відпочивали, поспішаючи тягати здобуті сало й шкури у трюми своїх пароплавів; вони на кризі залишали для чайок лише гори тюленячого м'яса.
 В останній вечір троє капітанів зібралися пити чай у кают-компанії «Білухи». З ними були їхні ревізори [Ревізором на пароплаві називається штурман - другим помічник капітана; його обов'язки — вести нескладну пароплавну канцелярію.]. Трюми «Малигіна», «Білухи», «Ломоносова» заповнились салом і шкурами. «Малигін» узяв двадцять тисяч, «Білуха» — сім тисяч і «Ломоносов» — п'ять тисяч тюленів. Судна ладнались іти на Мурманськ, щоб там здати здобич на салотопний та шкіряний заводи.
 Підрахувавши свої трофеї, капітани заговорили про Мурманськ та про готування до наступного рейсу на звіробійний промисел. Потім згадували різні пригоди своєї багатолітньої звіробійної практики. Хтось сказав:
 — Ех, були б тут капітан Гагін і штурман Кар — ті розповіли б. От у кого пригод траплялось.
 Де то вони? — сумно промовив капітан «Малигіна». — Не знайшла їх «Білуха». Мабуть, влітку тебе, Кривцов, знов пошлють шукати.
 Нічого шукати, — пробасив Іван Федорович. — Загинули. От тільки як загинули? Безперечно, віт вибуху котлів, хоч що б там не казав Федір Іванович.
 — Хтозна, чи загинули. Поки ще не доведено, важко від розшуків одмовитись, — задумливо відповів Кривцов.
 Загинули, — стояв на своєму старий капітан. До кают-компанії увійшов радист Валя. Сівши на своє місце коло столу, він звернувся до Кривцова:
 — Дмитре Прокоповичу, тільки-но слухав передачу радіограм з мису Желанія в Архангельськ. Є цікава новина.
— А саме?
 — Там до берега разом із кригою принесло шлюпку, догори дном перекинуту. На шлюпці зберігся напис: «Лахтак».
 Капітани мовчки подивилися на Валю і потім усі разом, шморгнувши носами, глянули на стелю:
 — Очевидно, ви не помилились, Іване Федоровичу, — сумно сказав Кривцов, — треба вважати: капітан Гагін, штурман Кар і з ними двадцять п'ять моряків загинули!

 

РОЗДІЛ II

 

 ...Дзз-із...дз...дз...дз — дзижчанням і свистом ішов північно-східний вітер, розсипаючи сніг над торосами, змітаючи його з рівного льодового простору і знову намітаючи в кучугури. Вітер мчав, наче чукча на нартах із запряжкою в десять тисяч собак. На крижаній рівнині на сотні, а може, и тисячі кілометрів він не зустрічав жодної перепони. В темряві полярної ночі мільярди кубометрів повітря при 50° нижче нуля перемішавшись із мільйонами кубометрів затверділих, як шріт, сніжинок, мчалися й вили в концерті велетенського урагану.
Над морем Лаптєвих другу ніч ревла шалена полярна буря. В таку бурю навіть білі ведмеді, одвічні бродяги полярних крижин, не одважувалися вирушати в мандри. Де їх захопив ураган, там і закопувались вони в сніг під якимсь невеличким торосом, щоб перечекати непогоду.
 Цієї ночі особливо дико й зловісно на кригах пустинного моря Лаптєвих. Та є різниця між цією ніччю і багатьма подібними до неї над цим самим морем. За сотні кілометрів від суходолу, серед моря, цієї ночі здригається від вітру пароплав, обмерзлий кригою, обсипаний снігом. Полярна ніч над морем тягнеться місяцями. Саме тепер середина цієї довгомісячної ночі. Вже кілька тижнів по палу бах пароплава чи по крижинах біля нього протягом 24 годин на добу можна ходити лише з ліхтарем. Коли б поодкидати сніг і кригу від бортів пароплава, то на носі можна було б прочитати — «Лахтак», а на кормі — «Порт Архангельськ».
 У темряві блимає світло електричного ліхтарика. На даху капітанського містка вовтузяться двоє якихось людей. Обоє в незграбному хутряному одязі. Той одяг — наче великі мішки. Люди оглядають метеорологічну будку.
 — ...О-о-о! — чути голос крізь вітер. — Барометр іде вгору. Запиши температуру повітря — 51,6, напрям вітру — ост-норд-ост, вітер — 6 балів.
 — Вщухає! — кричить другий, але за вітром його не чути. Він стає до вітру спиною і навпомацки щось занотовує в зошиті. Люди закінчують свої виміри, спускаються трапом униз, провалюються під шоглою по коліна в сніг, простують до люка, який веде у верхній трюм. Одчиняють двері і скочуються під світло електричної лампи
 — Ура! — кричить один з них. — Барометр іде вгору, вітер вщухає. — Він скидає з голови хутряний капюшон, і з'являється голова Стьопи Черлака.
Поруч нього — Запара.
 У великій трюмній кімнаті довгий стіл, стільці й дві маленькі пічки.
 Круг столу вся команда «Лахтака». Вона, очевидно, обідає. В одних тарілках парує якась м'ясна юшка, а в других — смажене м'ясо. Біля кожного лежить лише два маленькі сухарики.
 — Роздягайтесь, сідайте до юшки і розповідайте, що надворі, — запрошує Торба.
 Сьогодні механік виконує почесні обов'язки куховара. Обличчя людей за кілька місяців перебування серед криги значно змінилися. Усі трохи зблідли. Повідростали бороди й вуса. Не ростуть вони лише у Стьопи. Взагалі серед моряків вирізняються двоє. Це — безвусий юнга із жвавими рухами та радісним огнем у карих очах і Кар з гранітним обличчям, — він щодня голиться, — з сталевим блиском очей, що свідчить про залізну волю і невтомну роботу мозку.
 Четвертий місяць, затиснутий кригою, дрейфував «Лахтак» морем Лаптєвих. Незнані течії несли його то на північ, то на схід, то повертали назад на південь, а часом зносили потроху на захід. 10 жовтня пароплав знаходився під 79°46' півн. широти та 113°11' східн. довготи, 12 листопада — під 80°55' півн. широти, 139°17' східн. довготи, 8 грудня — 80°32' півн. широти, 129°58' східн. довготи. У січні його знову понесло на північ.
 Від вересня до початку жовтня мисливській бригаді пощастило вбити трьох моржів, двох морських зайців, двох нерп і дев'ятьох ведмедів. З цих мисливських трофеїв половина була здобута завдяки кмітливості та досвіду Вершомета. Моряки заощаджували хліб і, особливо, картоплю, бо цих продуктів в них було дуже мало, — вони більше наполягали на ведмеже сало, тримаючи в запасі моржеве та заяче. Сподівались, що не доведеться переходити на моржатину, але поки що шансів на таке закінчення зимівлі майже не було. У листопаді ведмедів не бачили, а в грудні Вершомет застрелив лише одне худе ведмежа.
Жили у верхньому трюмі, розгородивши його на їдальню і загальну спальню. Там же виділили окремі комірчини: для Кара і одну спільну — для Торби та Запари, їдальню урочисто називали кают-компанією. Лише Павлюк не жив у трюмі. Цей дивак уперся на тому, що, мовляв, попсує свої легені, бо там багато курять, — хоч! зважаючи на обмежену кількість тютюну, Кар видавав тільки по дві цигарки на курця. До того ж Павлюк налагодив наверху вітряний двигун, з допомогою Торби зв'язав ного з динамомашиною і освітив пароплав дешевою електрикою, а тому, мовляв, мусить частіше бувати на палубі щоб наглядати за вітряками. Тим-то і влаштувався в одній із кают на палубі. Мерз там надзвичайно і часто прибігав навіть ночами у трюм грітися. Скільки його не вмовляли, щоб він залишив свій «глетчер», як називав Лейте каюти на верхніх палубах, він не погоджувався. Щоб люди не нудилися без діла, Кар поділив усіх на три бригади. Протягом декаади одна бригада працювала на камбузі, — камбуз був тут же в трюмі, — та господарювала в приміщеннях пароплава, друга заготовляла лід для води та порядкувала на палубі, третя відпочивала і займалася полюванням. Крім того, кожен мав індивідуальне навантаження. Стьопа став помічником Запари у
наукових спостереженнях, Павлюк дбав про електрику, Котовай відав бібліотекою, шахами та музичним гуртком, тобто скрипкою, балалайкою, старезним грамофоном. Так само й усі інші мали навантаження.
 Кожного дня читалися лекції. Кар викладав штурманську справу, математику та астрономію. Запара — метеорологію, гідрологію та хімію. Обидва вони виступали і в ролі географів. Торба провадив розмови про парову машину, паровики і подавав деякі відомості з фізики. Машиніст Зорін викладав суспільствознавство і кожного третього дня влаштовував відкриті партійні збори, хоч членами партії були лише він, Кар та Шелемеха. Стьопа репрезентував комсомол.
 Неймовірна радість охопила всіх, коли Павлюк одного дня налагодив радіоприймач і виставив у трюмі гучномовець. Правда, настроював Павлюк навмання, не знаючись на цій справі, і часто замість співів, музики та промов, чути було тріскотіння абетки Морзе, ні для кого не зрозумілої, або промови німецькою, англійською чи навіть японською мовами.

 

РОЗДІЛ III

 

 Кожні чотири години робили метеорологічні спостереження. Це виконували Запара та Стьопа. Звичайно вони чергувались, а двічі на добу, коли треба робити докладніші спостереження, виходили обидва, і тоді Стьопа допомагав Запарі.
 Того дня, о восьмій годині вечора, юнга готувався вийти на палубу для спостережень. Він убирався в оленячі хутра. Поверх звичайних штанів одяг хутряні. На ноги, поверх вовняних шкарпеток, натяг панчохи з собачого хутра і тоді взув піми, тобто чоботи, оленячим хутром наверх. Застібнув на грудях нерп'ячу жилетку і впірнув у широкий совик, тобто шубу, оленячим хутром наверх, що її одягають через голову. Щоб захистити руки від лютого морозу, їх довелося заховати у дві пари рукавичок і вже на рукавички натягнути велетенські рукавиці. Озброївшись електричним ліхтарем — таких ліхтарів мав Запара кілька, але дозволяв ними користуватись лише для метеоспостережень, — узявши анемометр [Метеорологічний прилад для визначення швидкості вітру.] Стьопа вийшов на палубу.
 Повітря ледве коливалось, але цього коливання було досить, щоб при сильному морозі обпалити обличчя. Юнга обережно пройшов у темряві палубою і зійшов трапом, не засвічуючи ліхтаря; він економив електричну енергію батареї. Вибравшись на дах штурманської рубки, юнга взявся до роботи. Він натиснув пружину, піднявши анемометр високо над головою. Анемометр легесенько затріскотів. За хвилину Стьопа засвітив ліхтаря, щоб глянути на циферблат. Не гаючи часу, записав покази. Після цього швиденько заховав прилад у скриньку, схопився за рукавиці, натяг їх на руки і став бити руками об плечі, як то роблять візники, коли заходять у руки зашпори.
 Зігрівши руки, Стьопа поліз до метеорологічної будки. Там він узяв покази анероїда [Прилад, яким вимірюється тиск повітря]. Відзначивши, що стрілка анероїда пішла вгору, записав покази гігрометра [Прилад для вимірювання вогкості повітря] — і максимального та мінімального термометрів. Тоді, знову зігрівши руки, почав спускатись на нижню палубу. З-під ніг зсипався сніг, і Стьопа подумав, що завтра палубна бригада матиме роботу. Раз шторм припинився, то, безперечно. Кар пошле їх зчищати звідси сніг.
 Пройшовши кілька кроків, на хвилину зупинився біля того місця, де чималий торос уперся в борт «Лахтака». Глянув у безодню темряви навколо, над замерзлим морем. Завжди, коли він дивився в цю безодню, його охоплювало бажання піти в темряву ночі. «Так і ішов би до самого полюса», — не раз думав Стьопа.
 Зсунув рукавицею сніг з борту і, спершись на нього, схилився, напружено і водночас мрійливо вдивляючись У ніч, у ледве сіріюче снігове вкриття криги.
 Почуття журби майже ніколи не відвідувало цього хлопця. Йому притаманні були лише цікавість, бажання переборювати перешкоди та велика рухливість. Жодного разу він не висловив докору на адресу своєї долі, що закинула його сюди. Обличчя юнги сумнішало лише тоді, коли він згадував товарищів, що загинули біля берегів острова Уєдінєнія. Темниці Арктики, з якими стикався він, про які розповідав Запара, ще більше розпалювали його цікавість.
Та не простояв хлопець і півхвилини, як на торосі з'явилась якась істота, піднялась над бортом, і Стьопа, відчувши дужий удар у спину, простягся на палубі.
 «Ведмідь», — майнуло в голові юнги, але він не відчув ніякого страху. Він лежав, однією рукою стискаючи футляр анемометра, а другою — ліхтар. 
Тим часом ведмідь, поклавши передні лапи на борт, простяг голову і нюхав повітря, ніби цікавлячись, на якого це звіра натрапив і чи можна мати з того звіра якусь користь. Юнак, підібгавши під себе ноги, підскочив і припав до стіни кают-компанії. Звір, злегка напружившись, перестрибнув через борт на палубу, і морда його опинилась на віддалі десяти сантиметрів від Стьопиного обличчя. Хлопець відчув на собі дихання ведмедя. Звір, чи то від голоду, чи то від люті, клацнув зубами і ступнув до Стьопи ще ближче. Юнга прожогом метнувся вздовж стіни, але, не зробивши й двох кроків, мало не впав горілиць — так шарпнуло його ззаду. То ведмідь схопив зубами за полу широкого бахмастого совика. На чверть хвилини совик врятував життя юнака. Ведмідь прокусив одяг, але не дістав до тіла. Хлопець знову рвонувся, але ведмідь грізно загарчав, не випускаючи з зубів совика. Вистрибнути з совика Стьопа вже не встиг би — адже кожної секунди волохате страховище могло навалитись на нього своєю тушею або вдарити лапою по голові.
 Стиснувши зуби, Стьопа повернувся до свого напасника. Ведмідь випустив із зубів оленяче хутро і підніс угору лапу.
 Стьопа не чекав страшного удару. Він сам розмахнувся і тріснув по ведмежій морді ліхтарем. Очевидно, ця відсіч, хоч і слабка, спантеличила ведмедя. Стьопа не став чекати, коли господар полярної криги отямиться від цього обурливого вчинку і знову цапне зубами за хутро або опустить свою делікатну лапку йому на голову. Він помчав палубою навпрямки до капітанського містка, бо ведмідь перетяв шлях до трюму Він добіг до трапа, яким сходили на капітанський місток, коли ведмідь знову наздогнав його. Тепер, здавалося, не було жодного порятунку. Стьопа став по другий бік трапа. Щоб дістати хлопця, ведмідь мусив або обійняти лапами трап, або, трохи напружившись, перегнутись на один бік, або ж оббігти довкола трапа. Все це неважко було б зробити для полярного Михайла. Та нова рятівна думка промайнула у Стьопи. Він простяг руку з ліхтарем до ведмежої морди і натиснув ґудзика. Електричне світло засліпило ведмедя. 
Стьопа погасив ліхтар, знову засвітив і знову погасив. Ведмідь, наляканий, мабуть, незнайомим, неприємним явищем, відступив трохи назад. Стьопа стрибнув иа східці трапа і, неймовірно гупаючи, вибіг на капітанський місток. На секунду зупинився і оглянувся назад. Ведмідь, очевидно, вже отямившись, ліз по трапу за ним.
 Полярний Михайло в матроси не годиться, бо по трапах лазить не дуже спритно. Поки він видряпався вгору, це забрало секунд із двадцять.
 За цей час Стьопа вскочив у штурманську рубку, накинув двері на гачок і став придумувати, чим би захиститись. Ведмідь уже тупав під вікном рубки і штовхав мордою у тонку дерев'яну стінку.

 

РОЗДІЛ IV

 

 Одного міцного удару ведмежої лапи було б досить, щоб зірвати двері штурманської рубки з благенького гачка, на який Стьопа накинув двері. Та ведмідь щось не поспішав громити дерев'яну фортецю, а юнга тим часом завмер, не ворушачись. Він сподівався, що, може, ведмідь, не вчувши жодного шелесту, відійде геть. Одночасно мозок працював над вишуканням нових засобів оборони. В рубці панувала темрява і не давала розглядіти, чи є тут якась важка зброя — які-небудь залізні або дерев'яні речі.
 Ведмідь підняв голову до віконця, та, мабуть, нічого крізь скло не побачив. Тоді він почав розгортати сніг під стінкою, ніби збираючись підкопатись.
 Стьопа зіперся на стіл і в темряві почав пригадувати, які речі можна знайти в штурманській рубці. Тут мусили лежати скриньки з хронометром і секстантом, якщо Кар не заховав їх кудись в інше місце. На столі, безперечно знайдуться лінійки з поділом на сантиметри та дюйми' а в шухлядах — циркулі й транспортири. Крім усього нього десятка з півтора грубеньких книжок різних лоцій та таблиць. Вгорі над ним, на полиці, що нагадувала маленьке горище, лежало кілька сот карт різних морів. Переважно то були карти Баренцового моря, його берегів та островів. Усе це не могло захистити хлопця від звіра.
"Коли б він знав читати, то я сунув би йому поки що в зуби книжку з мореплавної астрономії", — подумав Стьопа, і ця думка трохи звеселила юнгу, який не знав, що таке журба.
Раптом він згадав про ракети і ракетний пістолет, що мали бути в рубці. Пароплавам тепер, коли кожен з нихозброєний радіо, дуже рідко доводиться користуватися ракетами. Але кожен пароплав обов'язково повинен мати ракети і пістолет до них.
 У нижній шухляді штурманського стола Стьопа знайшов пістолет. Треба шукати ракети. Юнга вже уявив собі як стрибне з переляку ведмідь на кригу, коли він просто в морду йому пустить заряд. «Може, ще й носа ведмежого обсмалю», — потішав себе думкою хлопець.
 Тимчасом ведмідь став виявляти активність і чимраз дужче грюкав у стіну. Стьопа поспішно мацав рукою по столу, стінах, полицях, але ракет ніде не знаходив. Рукою зачепив телефонний апарат, що сполучав штурманську рубку з радіорубкою. Помацав довкола телефону, там теж нічого не знайшов. Отже, ракет у штурманській рубці не було.
 Дерев'яна перегородка, що відділяла хлопця від ведмедя, почала тріщати. Стьопа схопився рукою за телефонний апарат. Він хотів одірвати його від стіни і ним захищатись, бо це була найважча річ біля нього, але нова думка спинила хлопця: «Коли б там у радіорубці хтось...» Рвучким рухом схопив ручку телефону і енергійно закрутив. До вуха підніс трубку. Ніхто не відповідав. Знов почепив трубку і крутнув ручкою. Телефон дзвінко задзеленчав. Ведмідь, очевидно, почув це і притих, мабуть, роздумуючи, чи не скавучить це двонога істота, наміряючись від нього втекти, розгризаючи стіну з другого боку. Таке припущення, певно, здалося звірові ймовірним, бо він перейшов до другої стіни і почав розгрібати там сніг.
Стьопа прислухався до трубки.
— Хто там? — почув він чийсь знайомий голос.
 — Рятуйте! Я сиджу в штурманській рубці, а ведмідь стіну ламає.
— Що?
— Ведмідь напав. Я в штурманській рубці. — Стьопа?
— Так, так! Скоріш, поспішіть!
 Голос більше не відповідав. Безперечно, той, кому він належав, кинув трубку і побіг у трюмне приміщення покликати товаришів з рушницями, і скоро вони з'являться тут. А чи не пізно прийдуть? Адже ведмідь підійшов до самих дверей. Це найслабіше місце, і Стьопа зовсім не вірить у той гачок, на який замкнуто двері. Він починає з гарячковою швидкістю скидати під двері книжки, карти лінійки. Та це, звичайно, його не врятує. Ведмідь, почувши в рубці шум, штовхнув головою в двері. Удар був, може не дуже сильний, але достатній щоб гачок вилетів і двері
 трохи відчинились, зсунувши в купу ті книжки й карти, які накидав на підлогу Стьопа.
 Голова ведмедя просунулася в двері. Стьопа стрибнув на стіл з циркулем у руці, ніби наміряючись вирахувати в градусах отвір ведмежої пащі. Михайло трохи натужився, і двері затріщали.
 «Ведмідь пропаде, але я раніше...» — промайнула думка у Стьопи, коли він згадав, що товариші вже, мабуть, повідомлені про небезпеку, в яку він потрапив.
 «Озброюються... хвилин за п'ять будуть тут... щоб побачити, як ведмідь гризе мене».
 Звір наполовину вже вліз у рубку. Він стиха ричав. Стьопа згадав про ліхтар і засвітив його. Перед ним стояла страшна, розлючена, хоч і трохи спантеличена світлом звірюка.
 Юнга підніс руку з циркулем, готуючись в останню секунду вдарити ведмедя в око. До цього наміру його призвів цілковитий відчай, та раптом звір, замість того, щоб плигнути на Стьопу, повернув голову, люто й болісно заревів і посунув назад. Він хотів був повернутись, щоб вийти з рубки, але зробити це скоро у вузьких дверях не міг.
 Стьопа почув, як хтось пробіг по палубі і потім, вхопившись за маленьку драбинку, що стояла біля стіни, виліз на дах рубки. Ведмідь кинувся за тим, ще не відомим Стьопі рятівником.
 «Чи не Запара, вискочивши без зброї, почастував ведмедя чимсь по спині і тепер ховається на дахові», — подумав юнга.
 Тієї ж хвилини велетенська постать сплигнула з даху перед самими дверима і вскочила в рубку. Хлопець освітив постать ліхтарем.
— Стьопо, ти ще живий? — Перед юнгою стояв Павлюк з сокирою в руках.
 — Рушниці в мене немає, — пояснив кочегар, — я за сокиру і гайда сюди на розвідку — дізнатись, що тут за ведмежа облога. Коли бачу — справи погані: ворог уже вдерся до твоєї фортеці... Я не став гаяти часу, ударив звірюку по ногах, поцілив у коліна і раз — убік. Тоді — навтіч. Тільки виплигнув на дах, а він уже біля мене. Проте ще раз по морді почастував, правда, легенько... Чуєш, як виє?
Справді, ведмідь, люто завиваючи, дряпався на стіну. — Ну, я його зараз разів зо два сокирою стукну і буде нього, — сміливо заявив Павлюк, підійшовши до дверей. — Що це ти тут понакидав? — спитав він, ступаючи на книжки. — Ану, посвіти-но.
 Ведмежа голова хряснула під сталлю сокири. Двома могутніми ударами кочегар прискорив конання звіра.
 — Павлюк, — звернувся до свого рятівника Стьопа вийшовши з рубки і освітлюючи ліхтарем мертвого звіра, — як ти опинився в радіорубці?
 — Я... ммм... мм... так, — неохоче замимрив Павлюк і одразу звернув на інше: — Ходім швидше сповістимо про свіже м'ясо, та нехай наш боцман з білуванням заходиться.

 

РОЗДІЛ V

 

 Тієї ночі ясно зоріло небо, нерухомо завмерло повітря. Мороз заворожив усі рухи. Таємничим приводом здіймався над кригою силует пароплава, простягти в небо обмерзлі щогли. Людина, що насмілювалась показати обличчя на палубу, відчувала, як злипалися в неї губи і важніли вії від незримого морозяного пилу.
 За столом трюмної їдальні дві партії грали в доміно. Торба змагався з Соломіним у шахи. Стіл освітлювали електричні лампочки, але світили вони, наче якісь каганці, — в кутках кімнати осідала темрява, й звідти тягло вогкістю та холодом. Розпечена до червоного залізна піч нагрівала повітря біля стола. Місце біля печі зайняли шахісти. Партія в шахи дорівнювала трьом партіям у доміно. Хто раніше скінчить, тому дістанеться «заліжка», як називали тепле місце на пароплаві.
 Стьопа протестував проти умови, що одна партія у шахи дорівнювала трьом партіям у доміно.
 — Вони, — кивав головою він на шахістів, не так цікавляться виграти, як швидше партію скінчити... Треба встановити: партію за партію.
— Вірно, — підтримував Стьопу Вершомет. — Досить нам голову морочити.
 — Зверніться до Павлюка, — сміючись, відповів механік, — це його обов'язок нас розсудити. Він же був головою товариського суду.
— Да... до Павлюка, — невдоволено бурчав Котовай, — а де він? Понесло ж його у такий мороз на палубу...
— То не наше діло. Ми тут ні при чім, — насмішкувато одказував Соломін, радіючи з того, що забрав у Торби слоном коня.
— Мм — замичав механік, але тут же, помітивши недогляд у Соломіна, збив його ферзя і бадьоріше продовжував: — Чого той Павлюк такий чудак? В таку холоднечу сидіти нагорі в нетопленій каюті... Стьопа, що саме мусив класти дубль шість, затримав його в руці і замислився, почувши слова механіка.
— Стьопо, шість є? — питав Котовай.
— Що? Шість?.. Ага, є.
 Стьопа пригадав, як він натрапив на Павлюка у радіорубці і як тон не відповів йому, що там робив.
 — Але він молодець, хлопці, — похвалив Павлюка Вершомет. — Я його питав, чому не візьме туди маленьку пічечку, щоб хоч інколи пропалити. Каже, незручно, палива у нас мало. Замерзає хлопець, а держиться.
Кар поставив на стіл дубль-чотири і звернувся до Торби:
— Андрію Васильовичу, видайте Павлюкові пудів десять-п'ятиадцять вугілля, а то справді замерзне.
 Торба подивився на Кара і поморщився. Йому шкода було вугілля. Але, не заперечуючи, відповів:
— Добре.
 Відчинилися сінешні двері, і з хмарою пари увійшов одягнений в хутра Запара.
 — Чого, друзі, нудитесь тут? — спитав, підходячи до стола. — На палубі прекрасне повітря, головне, чудесне небо... Товаришу капітан, зараз сходитиме місяць і можна було б визначити наше місцезнаходження. А ви, фізкультурники, у вас уже лижі наготовлені? Невже морозу злякалися?
 — Ура! — загорлав Стьопа, підстрибуючи над стільцем. — Ми зараз на лижі і навколо пароплава. Геть це осточортіле доміно!
 Решта моряків теж пожвавішала, відгукуючись на заклик Запари.
 Кар, перепитавши, що діється надворі, очевидно, цілком погодився з пропозиціями гідролога. Він звелів усім добре одягтись і, взявши лижі, виходити з приміщення. Поки одягались та готували лижі й домовлялись, кому залишитись доглядати пічку, минула майже година. Нарешті, коли вийшли на палубу, з-за обрію на небосхил уже випливав місяць, блискучий, як начищений самовар. Від місячного світла зблідли зорі й простяглись довгі тіні від щогл. Люди, плигаючи навколо пароплава, дивувались з своїх власних тіней. Почувши голос і сміх, вийшов з своєї каюти Павлюк. Його привітали вигуками.
— Слава полярному «пустельникові»!
— Павлюк, чи не мрієш ти стати Робінзоном? Вершомет підскочив до кочегара, обняв його за плечі.
 — Друже, радій! Спільними зусиллями виклопотали тобі чверть тонни вугілля.
 Мисливець покликав Торбу, щоб той своїм словом підтвердив ту новину.
 Павлюк подякував товаришам і, схопивши свої лижі, приєднався до них. Цей велетень завжди був компанійським хлопцем. Правда, любив часом почудакувати, як то видавалося декому з моряків. За таке чудацтво вважали всі і його теперішнє повсякчасне перебування на палубі та в радіорубці Лише у Стьопи ворушилось якесь неясно підозріння, що то не звичайне чудацтво. Юнга любив Павлюка, але йому не подобалась таємничість, яка, він це відчував напівсвідомо, оточувала кочегара.
 — Стьопо! — крикнув йому Павлюк, збігаючи з палуби на кригу. — Гайда, наввипередки! Хто швидше навколо пароплава?
 — Єсть! — відповів Стьопа, підбігаючи до нього, і загукав товаришам: — За нами, хлопці!
 Сухий, зморожений сніг зашурхотів під лижами. Це була перша масова прогулянка на лижах. Більшість учасників, не звичних до бігання на лижах, падали на сніг під голосний сміх товаришів.
 Кар запропонував організоване змагання. Учасники бігу повинні поділитись на три партії, залежно від уміння бігати. Для кожної партії визначено по три премії. Премії такі: пачка цигарок, кіло сухарів і коробка шпротів. Кожна партія складається з чотирьох чоловік. До першої партії увійшли найкращі лижники. Це — Павлюк, Стьопа. Вершомет і сам Кар.
 — Отто Рудольфовичу, — запропонував Торба, механік належав до слабшої партії, — переходьте краще до нас. З ними без премії залишитесь.
 Та Кар лише загадково розсміявся й свиснув, — то був знак починати.
Всі рушили з місць.
 Незважаючи на лютий мороз, розігрілись. Треба було тричі оббігти навколо «Лахтака».
 Вершомет був певний, що прийде до фінішу першим. Він не дуже напружувався. Коли це Стьопа став його випереджати. Пройшовши від носа до корми, юнга на півголови випередив мисливця. Вершомета це не турбувало. Він не напружував зусиль, бо гадав, що на останньому колі однаково випередить. Та за кілька хвилин він стурбувався. На другому колі його і Стьопу випередив Павлюк. Вершомет міцніше шаркнув ногою, не даючи ПавлЮКУ дуже себе випередити. 
Павлюк ішов на цілу лижу попереду мисливця. Саме в цей момент вони обганяли третю партію, що закінчила тільки перше коло. Торба, зачепившись лижею за виступ крижини, полетів шкереберть і, розтягнувшись, загородив дорогу Вершометові та Стьопі. Вершомет загальмував біг і обійшов механіка. Стьопа ж, як кваліфікований спортсмен, скористався невеликим схилом, натиснув на носки і, знявшись у повітря, перестрибнув через Торбу. Тим самим він на цілу голову випередив Павлюка. Вершомет докладав усіх зусиль, щоб обігнати передніх лижників. Він наблизився до них на кілька сантиметрів, але наздогнати не міг. Він не обертався назад і не знав, що майже поруч нього йшов Кар. Та ось на останньому колі мисливця випередив новий лижник, і Вершомет побачив спину штурмана. Кар на останньому півколі зрівнявся з Павлюком і за кілька метрів від фінішу вже летів на цілу лижу попереду Стьопи 
 — Сто-о-о-оп! — крикнув Торба. — Слава капітанові, ура!
 Кар вийшов переможцем із змагань. Це вразило всіх, бо ніхто не знав Кара як лижника. Правда, Вершомет посилався на негідний вчинок Торби, та Стьопа, що прийшов до фінішу другим, парирував обурення мисливця, нагадуючи свій стрибок.
 Не дістали премій Вершомет, Торба і Запара. Поки Вершомет сперечався з Торбою і Стьопою, Кар і Запара, од в'язавши лижі, полізли на капітанський місток, щоб узяти інструменти і визначити координати.
Та раптом всі здригнулись від голосного крику Стьопи
— Берег! Земля, земля!
 Всі обернулись до хлопця. Він дивився на північний захід. Там, приблизно за півмилі від пароплава місяць, що піднявся вище, освітив чорні стрімкі скелі на фоні засніжених горбів.

 

РОЗДІЛ VI

 

 Уявіть собі радість моряків, що несподівано побачили невідомий берег. їх радість дорівнювала, мабуть, радості Колумбових матросів, коли ті побачили берег Америки, бо ж коли б крига розчавила «Лахтак» то вже краще бідувати на якійсь, хоч і безрадісній землі, ніж звіритися зрадливій долі на пливучій кризі.
 Та що ж то була за земля? Чи то берег невідомих Новосибірських островів або Північної Землі, чи, може, новий невідомий острів? По стількох темних днях дрейфу, коли завірюха й хмари затуляли небо від очей, а через те не випадало нагоди визначити місцезнаходження пароплава, на те питання відповісти одразу було неможливо. Хоча Запара і заявив:
 — Хай я буду не Запара, коли це не новий острів. Моряки зібрались докупи на палубі під капітанським міст ком, а на містку Кар разом із Запарою обчислював географічну широту по місяцю. Потрібні дані вдалося обчислити скоро. «Лахтак» був на широті 82°35'. Гірше стояла справа з довготою. В наші часи довготу обчислюють з допомогою одержуваних спеціальних радіосигналів, що їх дають певні радіостанції щодня, в певний час. Ці радіосигнали звіряють за хронометром з місцевим часом і, обчислюючи різницю між числами, визначають географічну довготу Штурман не знався на радіо абсолютно і не міг зробити такої простої штуки, як прийняти радіосигнали. Зате, як добрий математик і астроном, він знаходив меридіан за допомогою спостережень небесних світил.
 Люди таки померзли, доки Запара оголосив довготу, знайдену Каром. Вони перебували на 127°58'16" східної довготи. На всіх картах, які мав «Лахтак», це місце позначалося білою плямою. Без сумніву, незнані течії моря Лаптєвих придрейфували пароплав, що вмерз у кригу, до нікому не відомого острова. Коли б не ясна місячна ніч, то навряд чи знали б вони про цей острів.
 Павлюк запропонував дати острову назву Стьопа посилаючись на те, що він перший побачив острів, вимагав собі права першим запропонувати назву. На його вимогу зважили. Юнак нахмурився і став посилено думати, але жодна гарна назва, як навмисне, не спадала на думку.
— Хай буде острів Місячної Ночі! — крикнув юнга Всі наче чекали цього вигуку і підхопили:
— Хай буде острів Місячної Ночі!
— Слава острову Місячної Ночі! — вигукнув Вершомет, і всі обізвалися на цей вигук:
— Хай буде острів Місячної Ночі!
 Високо в холодно-сталевому небі байдуже плило прекрасне місячне кружало. Над безкраїм крижаним полем спала заморожена тиша. Блідий, ледве помітний стовп полярного сяйва мінився над північним небосхилом. Темна зледеніла крихітка, якою виглядав пароплав, стояла не ворушачись. Тишу безмежних рівнин намагалась порушити купка людей, цих незрівнянно малих істот що, наче мікроскопічна комашня, роїлись біля борту А в далечині білий берег острова Місячної Ночі чорнів урвищами скель.
 Стьопа і Павлюк вдивлялись туди жадібними очима і, здавалося, запалювались однаковим бажанням, бо за хвилину обернулися до штурмана і сказали одне і те ж, хоч і різними словами:
— Отто Рудольфовичу, той острів зовсім близько. Ото б дізнатися, що там.
 — Товаришу капітане, дозвольте майнути туди на розвідку. 
Всі моряки повернулись обличчям до штурмана.
 Кар відповів не зразу Він дивився на острів і наче зважував можливість дійти до нього, а може намагався вгадати, що саме можна знайти за тими скелями.
 Тисну руку вам, товариші, у відповідь на ваше бажання і вашу пропозицію. Думаю, це можна зробити при місячному світлі. І слід поспішати.. Тут, мабуть, не більше як миля. Хто хоче зараз вирушити в розвідку? Підійміть руки.
 Одинадцять рук піднялось угору, бо Стьопа підняв обидві.
 — Тоді я призначаю, — сказав Кар, — кращих лижників: Вершомета, Павлюка та Стьопу.
— А мене? — випростуючись, спитав гідролог Голосний сміх зустрів цю заяву, бо всі пригадали, що під час змагання він лишився без премії
 Не сміявся лише Кар. Він почекав, поки перестали сміятися, і серйозно промовив:
-  Я не вважаю вас за кращого лижника, але сподіваюсь, що троє кращих навчать вас. Тому що до цієї експедиції слід включити ще наукову частину., приєднуйтесь.
 Зраділий гідролог одразу став оголошувати, що треба взяти в експедицію:
 — Фотоапарат, бінокль, компас, анероїд, психрометр крокомір...
 Рушниці, сухарів, ведмежу шинку, нерп'ячого сала... — перебивав гідролога Вершомет.
 Та нарешті договорились. Кар наказав у дорозі пробу ти не більше як три години
 Годинник Запари показував двадцять третю годину, коли експедиція вирушила в напрямі до берега. Виряджаючи їх, Кар заборонив будь-кому, хоч би на яку відстань од пароплава, супроводити експедицію.
 — Захопитесь, то хтозна-куди забіжите, — відповів він на просьбу дозволити пробігти кілька сот метрів із товаришами.
 Начальником розвідувальної партії Кар призначив Запару, а на головного провідника — Вершомета.
 Мисливець захопив з собою кишеньковий компас і вивірив напрямок від пароплава на острів.
Нарешті рушили.
 Перших кілька хвилин іти було легко. Велетенська крижина, що в середину її вмерз «Лахтак», мала майже рівну, як на ставку, поверхню. Встелена сніговим настилом, вона утворювала прекрасний шлях. Та далі, коли перейшли цю крижину, потрапили відразу в тороси. Уламки крижин стирчали, ніби хвилі, що раптом замерзли під час шторму. Тороси доводилося здебільшого обмина ти. Часами ж лижники змушені були лізти через них.
 Що ближче підходили до берега, то менш помітним між кригою ставав пароплав. Трохи згодом не можна вже було розрізнити щогли, димар, корму і бак, — натомість над крижаною поверхнею чорніла пляма.
 — Не натрапити б нам на ополонку, — мовив Запара, спускаючись з невисокої крижаної скелі, що через неї довелось перелазити, бо вона на кілька сот метрів загородила шлях.
— Хіба за такого морозу можна думати про ополонку? — здивувався юнга.
 — О, це зовсім не диво, що в полярному морі, навіть під час найлютіших морозів, є тріщини й ополонки, — відказав Запара. — Це довели спостереження багатьох видатних мандрівників по Арктиці. Та ми можемо спитати Вершомета. Скажи, мисливче, ти знаєш криги, — чи трапляються, навіть у великі морози, тріщини та ополонки в полярних морях?
 Вершомет, що чув їхню розмову, відповів, звертаючись до Запари:
 — Степан — хлопчисько молодий. У полярних льодах він не бував, а побуває тут, то дивуватись не буде. Відкриту воду серед криги мені самому доводилось зустрічати в просто-таки шалені морози.
 Іти ставало важче, і Стьопа відчув, що він добре розігрівся. Вони йшли вже півгодини, і берег лежав зовсім близько від них, але тепер розвідники посувалися дуже поволі. 
 Нарешті, стомлений юнга помітив за кілька метрів від себе берегові скелі. З хвилюванням Стьопа збіг на ті скелі й перший опинився на березі.
 Четверо лижників стояли на нікому не відомому острові.

 

РОЗДІЛ VII

 

 Товстий шар снігу вкривав острів. Із снігу стирчали заледенілі скелі, і лише вони свідчили, що тут починався берег. За триста-чотириста метрів від того місця, де стояли лижники здіймалось пасмо горбів, закриваючи внутрішню частину острова. Хто знає, який завбільшки цей острів? Запара гадав, що він невеликий. Миль за п'ятдесят чи сто на південь від цього місця багато років тому продрейфував у кризі пароплав «Фрам» і ніякої землі не зустрів.
 — Ходімо на вершину горба, — запропонував гідролог.
 — А я радив би поспішати назад на «Лахтак», — серйозним тоном відказав Вершомет.
Троє товаришів здивовано повернулись до нього.
 — Дивіться! — сказав мисливець і показав рукою на захід.
 Всі глянули в напрямі, куди показувала рука Вершомета. Західний край неба похмурнів чи то туманом, чи то хмарами. Темне пасмо швидко затягло бліді зорі й насувалось назустріч місяцеві. Війнув легенький вітерець.
Із заходу йде вітер, — промовив мисливець. — Буде
пурга.
 Всі зрозуміли небезпеку раптової завірюхи. Коли вона захопить їх на кризі, між пароплавом і островом, то чи знайдуть вони у сніговій імлі пароплав. І кожен подумав: «навряд». Коли ж вітер набере ураганної сили і розіб'є крижане поле на уламки, а потім понесе ці уламки в океанські простори, тоді їх, безперечно, чекає загибель. А що може трапитись, коли вони залишаться на острові. Вітер рушить крижане поле у далечінь і понесе разом із кригою «Лахтак». Хай за кілька днів стихне завірюха, —перед ними відкриється простір крижаного моря, і вони залишаться самотні, приречені на смерть від голоду и холоду. З ними ж харчів, коли навіть економити,
тільки на два дні. Дві рушниці й п'ятдесят патронів навряд чи дадуть щось на цьому острові під час полярної ночі.
 — А може... — промовив Павлюк, наче відповідаючи на спільне запитання, і показав під ноги.
 При місячному світлі на снігу видніли відбитки ніг якогось звіра. Слід свідчив, що звір мав зріст не більший від собаки або навіть зайця.
 Пильно придивившись, вони знайшли чимало таких слідів. Мабуть, острів багатий на цього звіра, що стоптав сніг усього узбережжя.
 — Песці, — пояснив Вершомет. — Цим звіром не прогодуєшся, коли хліба і масла або хоч ведмежатини не матимеш.
 Вирішили вертатись на пароплав. Це мусили робити негайно, не гаючи жодної хвилини. Урагани в Арктиці здіймаються швидко і тривають довго. Запара і його товариші зрозуміли, яка страшна небезпека їм загрожує.
— Рушаймо! — скомандував мисливець. І всі мовчки повернули на кригу.
 А вітер посилювався, і вже чути було скреготання перших крижинок, які він зривав і котив по сніговому настилу.
 Вершомет, глянувши на свій компас і вивіривши напрямок до пароплава, обриси якого ставали тепер зовсім невиразними, підбіг до гідролога.
 — Дмитре Петровичу, звірте-но свій компас із моїм. Коли почнеться хуга і пароплав зникне з очей, нам доведеться йти лише за компасом.
 — Іти на пароплав за компасом? — Запара зупинився і скептично похитав головою.
 — Це краще ніж без компаса, — коротко відказав мисливець, і вони почали звіряти напрями магнітних стрілок компасів.
 Стьопа і Павлюк були метрів на тридцять попереду. Юнга сказав кочегарові:
 — Павлюк, ходімо з гідрологом, взявши його в середину. Він лижник поганий. Вершомет показуватиме дорогу, а ми допомагатимемо Запарі.
 Хуга починалася. Засвистів вітер, зриваючи хмари снігу. Мінився місяць, ховаючись у сніговій імлі. Сніг бив в обличчя і ховав від очей пароплав. Вершомет відчував усю відповідальність, яка лягала на нього як провідника. Доводилося йти проти вітру, і це гальмувало їхній біг. Запара кілька разів спіткнувся і впав би, коли б його не підтримали юнга і кочегар. Та вчений нітрохи не підупадав духом. Крізь вітер він вигукував кілька жартівливих слів своїм попутникам. Він стежив і за компасом, щоб перевіряти Вершомета, і за крокоміром, щоб визначити, скільки вже пройшли. Крокомір, що висів на його поясі, показав від пароплава до острова дві з половиною тисячі кроків. Але тому що крокомір розрахований на вимірювання відстані, коли людина йде, а не біжить на лижах, то звичайно, покази ті були невірні. Щоб покази були правильні, треба враховувати поправку до крокоміра. Проте покази крокоміра і без поправок давали змогу приблизно визначити, куди ближче — до пароплава чи до острова. Коли крокомір показав, що від острова пройшли 1300 кроків, то Запара вирішив, що вони приблизно на півдорозі між островом і «Лахтаком». Та, безперечно, їх кроки були тепер менші, ніж тоді, коли вони йшли з пароплава. Вітер, сніг, пітьма зменшували довжину кроків.
 Вершомет не дуже покладався на крокомір Запари і сам підраховував свої кроки: через кожні сто він зав'язував вузол на мотузку, що звисав з його пояса. За його розрахунками, вони пройшли більше ніж половину дороги. Боячись проминути пароплав, мисливець уповільнив рух уперед. Він ішов, напружуючи зір. Та в сніговій бурі важко розглянути щось далі ніж за кілька метрів.
 Часом він оглядався назад і чекав товаришів. Нарешті, коли вітер досяг штормової сили, Вершомет дістав із своєї торби тонкий, але довгий міцний мотузок і запропонував усім обв'язатись. Адже вітер міг одкинути когось убік і, збивши з ніг, здути по кригах на півсотні кроків. У таких умовах людину важко було б знайти, бо навіть голос її не долетів би до товариша.
 Тепер ішли один за одним. Попереду всіх, як і раніше, мисливець, за ним — Стьопа, зараз же за Стьопою — Запара, і в ар'єргарді — Павлюк. Кочегар мусив підтримувати гідролога ззаду, коли б той упав чи щось трапилось із ним. Але ми вже згадували, що вчений тримався чи не бадьоріше за всіх і досить твердо стояв на лижах.
 Аж ось на думку мисливця і гідролога, вони вже мали бути поблизу пароплава.
 Навколо бушувала метелиця, свистів вітер, дзижчав сніг, і десь удалині гучно тріскалася крига. Місяць час від часу позирав крізь снігову вуаль.
Він ледве освітлював чотирьох відважних мандрівників.
 Мисливець кілька разів стріляв з рушниці, та сухий тріск пострілів майже нечутно розплескувався в хаосі буревію.
 У людей від пурги й зустрічного вітру підгиналися ноги, миготіли мільйони снігових метеликів в очах. Коли б мисливець мав хоч щось подібне до намету, він уже давно дав би знак зупинитись. Але не маючи ні намету, ані хутрових спальних мішків, він знав, що така зупинка, безумовно, буде останньою зупинкою в житті. Борючись за життя, він вів своїх товаришів проти снігового самуму. Люди зажмурювали очі, падали, вставали, підтягувані передніми або задніми, і йшли, йшли, йшли... в крижану безвість.

 

РОЗДІЛ VIII

 

 Лише Вершомет жодного разу не посковзнувся і не спіткнувся. Мисливцеві не довелося ні разу простягнутися на кризі. Він ішов повільно, але майже не зупиняючись, і тяг за собою товаришів. Один по одному йшли слідом за ним Стьопа, Запара і Павлюк.
 Часом вони потопали в снігових заметах під яким-небудь торосом, часом же з великим напруженням ледве посувалися чистою кригою, згинаючись проти вітру. Кожного з них непокоїло, як удасться вибратись з цієї халепи. Але жодного не торкнулося зневір'я.
 Та ось Запара потяг мотузок, наче кличучи до себе Стьопу. Справді, гідролог зупинився і крикнув, щоб усі підійшли до нього. Тоді Запара присвітив ліхтарем циферблат крокоміра. Стрілки цього інструмента показували, що вони вже пройшли три тисячі кроків, отже мусили бути або біля пароплава, або вже й проминули його.
 — Мені здається, — прокричав Запара на вухо мисливцеві, — що не треба заглиблюватись далеко в море. Коли не знайдемо пароплава, повернемо до острова.
 Безперечно, сидіти на острові доцільніше, ніж на кризі, хоч там і немає майже ніякої надії на порятунок. Та хто знає, може, на острові хоч хто-небудь з них виживе. А може, вітер піджене пароплав у кризі до самого берега. До острова ж вони, безперечно, доберуться за допомогою компаса, який вкаже їм безпомилково, куди йти, і вітру, що підганятиме їх у спину. Вершомет запропонував таке: — Ще сто кроків уперед, а тоді п'ятсот кроків праворуч і потім тисячу кроків назад, тобто ліворуч. І якщо нічого не знайдуть, то лише тоді повертатись. План Вершомета прийняли і рушили далі.
 Пройшовши сто кроків, вони знесилились, але нічого не знайшли. Звернули ліворуч, і одразу йти стало наче легше Вітер повіяв з правого боку і хоч збивав їх з дороги але боковий вітер перемагати було не так важко Несподівано для себе мисливець збився з рахунку. Зупинився на мить попросити Запару, щоб той глянув на свій крокомір, але вирішивши, що залишилось небагато, рушив далі. Ззаду на нього насідав Стьопа. Вершомет спробував прискорити рух, рвонувся вперед і в ту ж мить полетів через голову на кригу, відчувши, мабуть, інстинктивно, що лижа його переламалась.
 Стьопа, ідучи за Вершометом, налетів на нього, гепнувся поруч у сніговий замет і потягнув за собою задніх. Не встояв і Запара. Лише Павлюк залишився на ногах і нахилився над товаришами, щоб допомогти їм підвестися. Простягаючи руки до Запари, він несподівано намацав предмет, що спричинився до катастрофи. Це був натягнутий мотузок. Зачепившись за нього, покотився з розмаху мисливець.
 — Що за диво? — перепитав сам себе Вершомет, не вірячи тому, що тримався руками за мотузок.
 У всякому разі мотузок свідчив, що на цій крижині були люди. Може, вони й зараз десь тут, і цей мотузок приведе до людей. Хоч це й малоймовірно, але хіба можлива річ, щоб у такому місці зустріти натягнутий мотузок.
 Знайдений мотузок радісно схвилював чотирьох лижників. Та виникло й нове ускладнення: Вершомет залишився без лиж, а запасних вони не мали.
 Мисливець запропонував розійтись по двоє і рушити в той і другий бік, тримаючись за мотузок, щоб перевірити, де він кінчається. Той, хто знайде кінець, повернеться назад. Далі ніж за триста кроків не відходити. Пройшовши триста кроків, треба зачекати хвилин десять-п'ятнадцять на товаришів і, коли їх не буде, повертатись.
 На цьому погодилися. Вершомет і Стьопа пішли в один бік, а Запара з Павлюком — у другий.
Ішли, як і раніше, зв'язані один з одним.
 Вершомет пішов попереду, тримаючись руками за таємничий мотузок. Свої лижі, поламану й цілу, він залишив на місці, де трапилась аварія. То мало правити за одмітний знак. Стьопа посувався на лижах. Мотузок був натягнений на залізних кілках і дерев'яних стовпчиках. Здіймався він приблизно на півметра над кригою.
 Стомлені пургою, мисливець і юнак скільки мали сили, поспішали вперед, щоб з'ясувати, де кінець мотузка Але йти їм було нелегко мусили одвойовувати кожний крок крижаного простору, кожен метр мотузка. У Стьопи промайнула думка, що в той час, як вони просуваються повільно, Запара і Павлюк, підхоплені вітром, що дме їм у спину, мчать дуже швидко.
 Пройшовши кроків з п'ятдесят, відчули, що добре впріли, бо вітер щохвилини посилювався. Ще десять кроків, і мотузок обірвався.
 Зупинившись, помацали навколо, чи немає продовження Але нічого не знайшли. Можна було вертатись назад. Від того невдалого завершення своїх розшуків вони навіть зраділи. Адже тим самим могло закінчитися й на двісті чи триста кроків далі, а пройти ті кроки як важко! Тепер же вони поверталися, підштовхувані вітром і з надією, що, може, їхні товариші розкрили таємницю мотузка. Втроє менше пішло часу, щоб по вернутись до поламаної лижі Вершомета. Вирішили йти далі вслід за товаришами.
Стали по обидва боки мотузка і пішли поруч.
 Тепер іти було легше і тому, що вітер дув у спину і тому що крига порівнішала. Тороси зустрічалися рідко.
Вітер заважав розмовляти відносячи слова наперед.
 Раптом у темряві, за кілька кроків від них, гостинно блимнув вогник. Мисливець щосили гукнув. У відповідь вогник затанцював, загойдався. Очевидно, вітер доніс туди звук голосу Вони догадалися, що чути звуки, які йдуть звідти, їм заважає супротивний вітер
 Ще хвилина, і перед ними з'явилося кілька постатей. Двоє тримали ліхтарі. Це були Соломін і Котовай. Біля них стояли Павлюк і Запара. Вітер не давав говори ти, він викрадав слова, уривав фрази, глушив або перекручував звуки розмови. Але всі зрозуміли що матроси розшукували чотирьох лижників і мусили бути десь недалеко від пароплава. І справді, за якихось десять хвилин усі опинилися біля борту «Лахтака».
Там їх радо привітали Кар і Торба.
 Виявилось, що, коли почалась завірюха. Кар, турбуючись за експедицію, наказав протягти на кілька сот метрів від пароплава канати. Штурман правильно розрахував, що коли вони повертатимуться, то, не потрапивши до пароплава обов'язково зачепляться за канат. Знаючи вправність і досвід Вершомета, він був певний, що мисливець пройде десь недалеко від «Лахтака».
  Тримаючись за канат, люди з ліхтарями безперервно ходили поблизу пароплава, сподіваючись зустріти своїх розвідників з острова Місячної Ночі.
 Пурга посилювалася. Всі повернулися на пароплав. Розвідники, розташувавшись навколо пічки, гріли ся чаєм і розповідали про свої враження від острова й подорожі.

 

РОЗДІЛ ІХ

 

 Це трапилося через два дні після їх подорожі на острів Місячної Ночі.
Коли Павлюк прокинувся і висунув голову з-під кожуха, його здивував вогонь, що освітлював вікно радіорубки
«Пожежа!» — подумав він і кинувся на палубу.
 На кормі, наче величезне багаття, палало кілька бочок з-під смоли. Полум'я освітлювало палубу, димар і щогли пароплава, що виступали на фоні навколишньої глибокої темряви. Ніч контрастувала з вогнем і від того ставала ще чорнішою. Біля вогню темними плямами топився сніг, від талої води біле снігове покривало палуби ставало сірим.
 Слабке тріщання розпечених клепок було єдине, що порушувало тишу.
 Кочегар зрозумів страшну небезпеку. Він перший помітив її — товариші, очевидно, спокійно спали або відпочивали в загальному приміщенні.
 «Будити!» — промайнула думка. Але в той же час з півбаку, де висів пароплавний дзвін, полинули швидкі, енергійні звуки пожежної тривоги.
 «Вахтовий! — догадався Павлюк. — Але чи почують У трюмі? Мій номер сім: вогнегаситель і сокира», — вихором мчали думки.
На випадок пожежі між командою пароплава заздалегідь було розподілено обов'язки. Кожен числився під
певним номером, і кожен номер мав свій протипожежний
інструмент і певні обов'язки.
Павлюк знав, що вогнегасителі лежать у загальному
кубрику, — їх заховали там від морозу. Сокира лежала
в пожежному ящику, тут же, на кормі.
Дужим ударом кочегар збив дверцята з ящика і вихопив звідти сокиру.
З сокирою в руках він кинувся до люка, що вів у загальний кубрик. Відкриваючи дверцята, він ще раз, з лихим серцем подумав про вахтового, що вибивав у дзвін тривогу. «В кубрику, напевне, нічого не чують». Та коли він одчинив дверцята, там, очевидно, відразу почули. Жодного моряка не затримав сон. Схопившись, навіть не одягаючись, усі, згідно з своїми номерами, кинулися за призначенням Павлюк перший схопив вогнегаситель і з криком «Вогонь на кормі!» попереду всіх опинився на палубі.
Саме в цей момент дзвін на півбаку замовк.
 Освітлені полум'ям, стояли на палубі Вершомет, Павлюк, Стьопа, Котовай і Торба За кілька секунд до них приєдналася решта товаришів. Лише один момент вони почували себе розгубленими. Аж ось залунала команда Кара:
— Вогнегасителі на вогонь!
І вогнегасники, вдаривши по вогнегасителях, випусти ли кілька шиплячих струменів на вогонь. — Мати!
 На вогонь полетіли великі, змочені водою мати, плетені з мотузків.
— Брандспойт [На пароплавах переносний насос для гасіння пожеж.]!
 Але насос відмовився подавати воду. І, доки Торба виявив причину, чому не йде вода, вогонь знову спалахнув з попередньою силою. Тепер уже зайнялася палуба
 Справа гіршала особливо тому, що під палубою, в глибині кормового трюму, лежав динаміт Було його небагато, але досить для того, щоб, вибухнувши, він знищив «Лахтак» і більшість людей, які будуть на той час на пароплаві.
 Кар і його товариші розуміли серйозність моменту Вони могли залишити «Лахтак» і шукати порятунку на кризі, а потім на острові Місячної Ночі Але такого порятунку вони не дуже бажали Опинитись на суворому, незнайомому острові, серед полярної ночі, з мінімумом запасів і без радіо... неприваблива перспектива.
Вони вирішили, хоч би там що, врятувати пароплав.
 Залишивши Торбу і Котовая біля брандспойта, Кар схопив сокиру і кинувся разом з іншими товаришами на палаючі бочки, вони розрубували їх і викидали за борт.
 Навколо сипались іскри. Люди обсмалювали брови, вуса і бороди. Декому довелося попекти і шкіру Відступивши від кают, полум'я охоплювало маленьку надбудову під кочегарським кубриком.
 Без води подолати пожежу здавалось неможливим Моряки нервово озирались на Торбу й Котовая. Але брандспойт усе відмовлявся подавати воду.
 Уже спорожніли вогнегасителі. Вже всі мокрі мати кинуто на вогонь.
 Кар, нахмурившись, стежив за пожежею. І от раптом блискуча думка майнула у Стьопи.
 — Товаришу капітан! — звернувся він до Кара. — Снігом загасимо!
— Снігом? — скрикнув Кар. Він одразу зрозумів юнгу. Адже тільки тому, що палубу і надбудову пароплава
вкривав сніг, вогонь так повільно й поширювався. Від жару танув сніг, і вода заливала вогонь.
 — Лопати! Відра! Брезенти! Давайте сніг! — скомандував Кар.
 Моряки швидко зрозуміли, в чому річ. Треба було згрібати сніг, де лише можна, і кидати його у вогонь. Вершомет, схопивши лопату і великий брезент, скочив на кригу. За ним плигнув Стьопа та інші товариші. Хто лопатами, а хто відрами згортали вони сніг на брезент. Набравши в брезент снігу, подавали на палубу. Там стояли Кар і Павлюк. Вони піднімали брезент і зсипали сніг на вогонь.
 Моряки, спітнілі від квапливої роботи, обгорілі, з обідраними до крові руками, працювали, стримуючи вогонь, але вгамувати його не могли.
 Торба не залишав помпи. Він знав, що коли вдасться її направити, то вони матимуть проти пожежі найрадикальніший засіб боротьби.
 І ось він почув, як щось чвакнуло: то клапан набрав води.
 — Котовай, наставляй брандспойт! — звелів механік матросові.
 Котовай підтягнув шланг і наставив на вогонь мідну трубку. Саме в цей час Кар і Павлюк, підступивши до вогню, висипали з брезенту купу снігу. Повітря над палубою прорізав струмінь морської води, вирваної помпою з-під криги. Знявшись високо вгору, стримінь упав на вогонь, одночасно обливаючи Кара і Павлюка.
Над вогнем піднялася, густа пара.
З криги побігли назад на пароплав моряки і брались за свої сокири, щоб допомагати переможному наступові води на вогонь.
Пожежа швидко зменшувалась. За півгодини залили та вирубали останні жевріючи дошки.
Під палубу, всередину пароплава, вогонь не дійшов. «Лахтак» було врятовано.

 

РОЗДІЛ X

 

 З обгорілої палуби стомлені вкрай моряки спустились у свій трюмний кубрик.
На палубі ще залишились Кар, Лейте й Павлюк. Вони визначали шкоду, що її заподіяв вогонь.
 Штурмана цікавили причини пожежі. Горіло на значній віддалі від димової труби. На місці пожежі не було електричних проводів, щоб можна було подумати, що причина її — замикання проводів.
— Хто перший побачив вогонь? — спитав він Лейте.
 — Треба спитати Павлюка, — відповів той. — Я почув від нього першого про пожежу. Адже він увесь час був на палубі. Крім того, хтось бив у дзвін пожежну тривогу.
— Павлюк! — покликав Кар кочегара. Кочегар підійшов.
— Хто перший помітив пожежу?
 — Або я, або Котовай. Він вахтовий, — відповів кочегар. — А може, одночасно, — додав, подумавши.
 Павлюк розповів, як, прокинувшись, побачив світло у вікні, як вискочив на палубу, почув пожежну тривогу і здивувався, що при зачиненому люку вахтовий б'є у дзвін.
— Покличте Котовая, — сказав Кар.
 — Єсть, — відказав кочегар і пішов кликати вахтового.
 Лейте з ліхтарем у руці ще раз оглядав обгорілу палубу.
 Кар стояв нерухомо і дивився в темну далечінь. Він думав: «З чого б могла спалахнути пожежа? Звідки міг узятись вогонь біля бочок з пальним матеріалом? За його розрахунком пожежа почалась незабаром після того, як зайшов місяць і темрява густо оповила пароплав; можливо, хтось, тиняючись по палубі, світив сірником або факелом і ненароком підпалив бочки».
— Ви мене кликали? — спитав Котовай, підійшовши
до Кара.
 — Так, — повернувся до нього штурман. — Ви сьогодні вахтовий?
— Я.
— Коли ви помітили вогонь?
 — Я сидів у загальному кубрику, коли туди вскочив Павлюк і закричав, що пожежа. Я вибіг на палубу і побачив вогонь.
— Ви били у дзвін тривогу?
— Ні.
— А хто ж бив?
— Не знаю.
— Але ви чули?
 — От не знаю... у тій метушні в мене все переплуталось.
— Ви коли залишили палубу перед пожежею?
— За півгодини, а може, хвилин за сорок. Перед тим
виходив разом із Запарою. Він робив спостереження, а я оглядав кригу навколо пароплава. Це було перед заходом місяця. Ми разом повернулись до кубрика.
— Ви не бачили, після вас на палубу хтось виходив?
 — Ні, я весь час сидів біля дверей. Всі спали, а я чистив рушницю.
— Може, ви не помітили, як хтось вийшов?
— Ні. Цього не могло бути.
— Отже, на палубі не було нікого?
— Там міг ходити лише Павлюк.
 Кар замислився. Розмова з Котоваєм нічого не дала, щоб з'ясувати причину пожежі, навпаки, ставало незрозумілим, хто бив у дзвін тривогу. Штурман покликав Лейте.
— Ви чули, як били в дзвін? — спитав Кар.
— Авжеж, — відповів старий моряк.
 — Котовай каже, що він не бив і що в той час на палубі не було нікого, крім Павлюка...
 — ...або того, хто палив тут люльку, — додав Лейте, простягаючи щось штурманові. — Я знайшов це біля пожарища.
 То була коротка, із загнутим униз мундштуком люлька. Кар підніс люльку до носа і понюхав. З люльки злегка пахло ароматичним тютюном. Штурман знав, що ніхто на пароплаві не палив люльки. Колись мав люльку Вершомет, але він загубив її в морі, коли потопав. Такого ароматичного тютюну він теж не чув ні в кого з команди «Лахтака».
 — Оскільки ми всі знаємо, — сказав Лейте, ніби доповнюючи думки Кара, — Павлюк тютюну не палить. Помовчавши, старий боцман додав:
— Люльку загублено недавно.
 В цей час до них знову наблизився Котовай. Штурман показав матросові люльку і спитав:
— Чия це люлька?
 Матрос оглянув люльку, знизав плечима і, повертаючи її, повільно промовив:
 — Не знаю... Це норвезька люлька... Я бачив таку у нашого небіжчика радиста. Він купив її при мені в Тромсе. — Матрос присвітив ліхтарем і додав: — Отака сама люлька.
Кар і Лейте мовчали.
 — А звідки ви її взяли, Отто Рудольфовичу? — спитав Котовай?
— Та от, Лейте знайшов...
— Це, мабуть, від радиста лишилась.
— Хм... хм... — хмикнув Кар і повернувся до Лейте:
 — Встановити з сьогоднішнього дня морські вахти. Вахтовому матросові не залишати палубу. В разі негоди або великого морозу нехай сидить у штурманській рубці. Штурманську вахту відбувати вам, Запарі, Торбі і Вершометові. Кожного дня один з вас буде вихідний. Вахтовий штурман щогодини мусить навідуватись до вахтового матроса. Крім того, разом із механіком перегляньте пожежний інструмент і подбайте взагалі про протипожежні заходи.
— Єсть, — відказав Лейте і пішов.
 Кар пройшовся, по палубі, підійшов до борту і сперся на планшир. [Дерев'яний верх надпалубних поручнів.]
Неясні силуети торосів зникали в темряві полярної ночі.
 Темрява звисала навколо пароплава, оповивала щогли, ніс і корму, ніби приховувала від очей моряка причини пожежі.
Різні думки туманили Карові голову, насотуючись навколо норвезької люльки. Коли вірити Котоваєві, що таку люльку мав радист, то, значить, вона могла попасти до Павлюка, який жив увесь час в каюті радиста, поруч радіорубки. Коли спалахнула пожежа, на палубі не було нікого, крім кочегара. Але хто ж бив у дзвін? Кар добре пам'ятав ті тривожні удари, що він їх почув разом із криком Павлюка. Чув ці удари і Лейте. Не відмовлявся від того й Павлюк. Правда, Котовай не певний, що чув їх. Хто ж бив у дзвін?
 Думки снують підозри. І глибоко в голову западає одна з них. «Чому Павлюк самотньо живе нагорі, в нетопленій каюті? Що робить він там? Чому так неохоче приймає, коли до нього хтось заходить?»
 Раптом десь із того боку, біля радіорубки, наче щось вискнуло. І знов тиша. Може, це здалося? Кар випростався і прислухався. Але навколо панувала тиша.

 

РОЗДІЛ XI

 

 За кілометр від пароплава, між ним і островом, здій малися величезні крижані скелі. Запара казав Стьопі, що то, очевидно, айсберги стали на прибережну мілину. Ті скелі підносились над поверхнею моря на сім-вісім метрів, вони здавались руїнами середньовічного замку. Загалом, велетенські тороси значно прикрашали суворий ландшафт закрижанілого моря.
 Стьопа обрав ті крижини за кінцевий пункт своїх екскурсій на лижах. Далі відходити від пароплава Кар рішуче заборонив.
 Якось, місячної години, юнга звернув увагу, що на снігу, біля крижаних скель, є чимало таких слідів, які йому довелося бачити на березі острова Місячної Ночі, — тобто слідів полярного лиса, або, як його звуть інакше, песця.
 Стьопа бачив ці сліди, але ще жодного разу не потрапив йому на очі той пухнастий, довгохвостий звір.
 Вершомет запропонував виставити на нього пастки. Стьопа з охотою прийняв цю пропозицію. Наступного після пожежі дня вони вдвох, захопивши дві пастки, рушили туди.
 — Цікаво, які тут песці? — говорив Вершомет. —Чи є й голубі?
 — А ви гадаєте, що можуть бути? — спитав Стьопа.
 — А чого ж!.. Мені двічі на Новій Землі довелося зустрічати їх. Кажуть, що на малих островах, які лежать далеко в морі, вони трапляються частіше, ніж на суходолі або на великих островах.
 А скажіть, — зацікавився юнга, — їхнє хутро справді голубе?
 Ні. Воно скоріше попелясте. Якби вони справді були голубі, то їм було б дуже важко заховатися, в тундрі або серед криги. Навіть маючи попелясте хутро, вони надто примітні в умовах півночі. Мабуть, через це їх так мало. Інша справа — білі. Ті в снігах і кризі чудово маскуються.
 Обминаючи невеликі тороси, мисливці швидко бігли на лижах.
 Погода стояла тиха, приємна. В небі світив місяць, заливав своїм світлом крижану пустиню, притрушену снігом.
— А як полюють на песців? — спитав Стьопа.
 — Будемо ставити пастку, і я розповім, — відказав він, — а тепер давай поспішати.
 Нарешті наблизились до крижаних скель. Лише завернули у вузький прохід між двома велетенськими торосами, і з очей зник «Лахтак». Навколо хаотично здіймалися крижані нагромадження. Де-не-де вони розступались, і між ними з'являлись рівні крижані площадки, на яких можна ковзатись на коньках або грати в м'яча.
 — Мене цікавить, — сказав мисливець, зупиняючись і показуючи слід песця на снігу, — чому їх тут так багато?
— А що, хіба вони не заходять на кригу?
 — Ні, навпаки, вони часто забігають у море, але тут, серед цих торосів, їх слідів особливо багато, ніби біля кормушки.
 Та за п'ять хвилин мисливець розгадав причини цього явища.
 Коли вони пройшли за гострий виступ одного з торосів, перед ними заблищала чорна пляма великої ополонки. На снігу біля ополонки відбилися, сліди лап великого звіра. Ті сліди, схожі на сліди величезної людської ноги, зупинили товаришів.
 — Ага, — промовив Вершомет, — зрозумів! — і обережно оглянувся навколо.
— Що таке? — спитав Стьопа.
 — В цій ополонці водяться нерпи, і на них ходить полювати білий ведмідь, а слідом за ним бігають песці. Вони живляться тими недоїдками, які лишаються після ведмедя. Дивуюсь, як ти раніше не помітив цієї ополонки і слідів біляка.
 — По-перше, тому, що в цей закуток я не зазирав, а по-друге, не завжди так ясно світить місяць, як зараз, щоб можна було все помічати.
 — Ну, тепер, — сказав Вершомет, — пильнуй уважно, щоб часом не наскочити на цього злодіяку
— А він на нас не може наскочити?
 — Тепер він має перевагу над нами. В цей час він бачить краще, ніж ми. Крім того, він, мабуть, щось нюхом чує, а ти от нюхом нічого не чуєш. І, нарешті, він мовчить, а ми балакаємо.
В цей момент поблизу щось тріснуло.
— Еге... заговорив, — стиха промовив мисливець.
Над велетенським торосом піднявся чималий звір Наставивши морду на мисливців, він, здавалось, нюхав повітря. Але він не міг почути ніяких запахів, бо нюх у білих ведмедів розвинений дуже слабо. Ведмідь повільно спустився з тороса, підійшов до ополонки і ліг біля води Мисливці стояли нерухомо Вершомет присів і, не ворушачись, стежив за звіром.
 Ведмідь на них не дивився. Він злегка поводив мор дою. вдивляючись в ополонку. Звір вичікував, чи не з'явиться, де нерпа.
 — Ми полюємо, і він полює, — прошепотів Вершомет своєму юному другові. — Ану, підліземо ближче.
 Мисливці, пригнувшись, почали наближатися до ведмедя. Звір, очевидно, їх помітив, але залишався байдужий.
 Коли до нього залишилося кроків з тридцять, Вершомет став на коліно і почав націлюватись. Ведмідь підвів голову і знову опустив, вдивляючись в ополонку.
 Стьопо, це повинен бути твій ведмідь, — сказав Вершомет.
 Зраділий Стьопа скочив на два кроки вперед, підняв рушницю і гукнув:
— Ей, біляку, стережись. Ге-ге-ге-е-е-е!
 Цей крик сполохав ведмедя, і він, враз звівшись на ноги поволі рушив на мисливців. Стьопа вистрілив. Ведмідь із стогоном упав на передні лапи, і в ту ж мить мисливці почули розпачливий людський зойк.

 

РОЗДІЛ XII

 

 Місяць закінчував свій шлях по небу, коли на палубу вийшов Кар, Лейте і Запара. Вони чекали Вершомета та Стьопу і розмовляли на тему, яка останню добу так непокоїла Кара, — про причину пожежі і про те, хто бив у дзвін тривогу.
 Штурман весь час уникав порушувати це питання серед своїх товаришів, і його приклад наслідував Лей те Зараз же Кар вирішив розповісти про свої підозри та тривоги Запарі і порадитись з ним та з Лейте.
 В цей час вахту відбував Котовай. Він визирнув з вік на штурманської рубки, проводячи зором моряків та вченого, що пройшли на ніс, де й схилились для розмови над самим бушпритом [На парусниках балка, що похило стирчить на носі корабли, і по допоміжною щоглою. Іноді ставиться на пароплавах як прикраса]. Три постаті в кошлатих кожухах
стояли на фоні засніженого півбака і, освітлювані місячним сяйвом, нагадували якихось таємничих змовників.
 Котовай зійшов на капітанський місток і перехилився через фальшборт.
— Вахтовий! Не замерз? — гукнув йому Лейте.
 — Ні. В таку погоду й три вахти вистояти можна! — відповів Котовай.
 Матрос пройшовся по містку. Капітан і його помічник тихо розмовляли між собою.
 Кар розповідав Запарі про норвезьку люльку, про те, що Котовай бачив таку люльку у небіжчика-радиста, про незрозумілу поведінку Павлюка і про той дивний звук, що йому вчора довелося почути.
 Запара, прослухавши все і кілька хвилин помовчавши, сказав:
 Коли так, то я мушу розповісти вам теж одну дивну річ. Тижнів зо два тому, а може й трохи більше, опівночі я вийшов на палубу робити метеорологічні спостереження і зайшов на дах штурманської рубки. Коли я підняв анемометр і, присвічуючи, почав спостерігати за секундоміром, то почув, як звідкись з палуби, ніби з-за димаря, а може з якоїсь шлюпки, долинули дивні цокотливі звуки. До речі, вони мені здалися дуже знайомими. Скінчивши спостереження по анемометру, я перехилився через борт і почав прислухатись. Але звуки стихли, і ніщо не порушувало тишу. Ці звуки, повторюю, здалися мені дуже знайомими. Я став пригадувати, де я міг чути щось подібне. Але хоч скільки пригадував, нічого не спадало на думку. Знаєте, так буває вві сні. Щось присниться, а потім пригадуєш: і наче знайоме, а пригадати не можеш. Зійшовши з капітанського містка і підійшовши до дверей, що ведуть у наш кубрик, зустрів я Павлюка. Мені спало на думку спитати, чи не чув він чого. Павлюк відповів, що він абсолютно нічого не чув, і сказав це таким веселим, навіть глузливим тоном, що у мене відпала охота казати ще будь-кому про ці звуки. Я вирішив, що мені вчулося. Побоюючись за свої нерви, я ухвалив частіше виходити гуляти на лижах.
Кар, вислухавши Запару, повернувся до Лейте і сказав:
— А ви чули щось подібне?
 — Ні, — відповів Лейте, — мені ніколи нічого не вчувається. І коли б я щось подібне чув, я б одразу повідомив капітана.
 У вас напрочуд впевнений характер, друже! — заявив йому Запара.
— А все ж таки, якої ви думки про всю цю історію? —
спитав Kap. — Говоріть, Запаро!
— Я гадаю, — розгублено промовив метеоролог, — що
про це треба спитати Павлюка. Покликати його, розповісти про наші підозри і спитати.
Лейте, почувши відповідь Запари, засміявся.
 — Ви, здається, не поділяєте цієї думки, — сказав ЙОМУ Кар. — Прошу висловитись.
 — Я майже погоджуюсь з товаришем штурманом, — кивнув Лейте на Запару, — тільки на мою думку, перше ніж говорити з Павлюком, треба його заарештувати і зробити трус у радіорубці і в каюті радиста, де він живе, а також по інших палубних надбудовах.
 В цей час Кар підвів голову і побачив на даху штурманської рубки Котовая; він стояв і кудись уважно вдивлявся.
 Штурман випростався і, нічого не сказавши своїм помічникам, гукнув матросові:
— Вахтовий!
— Єсть!
— Що трапилось?
 — Чув ніби постріли звідти, від тих торосів, куди наші звіролови пішли.
 — А ми нічого не чули, — сказав Кар і повернувся до помічників. — Так. Отак саме, Лейте, і ви, мабуть, не чули тих звуків, заклопотані господарством. — Помовчавши, штурман додав: — Отож я вважаю, що, починаючи від сьогодні, ми мусимо уважно стежити за тим, що робиться на палубі. Ви розумієте, чому я встановив безперервне чергування вахтових на палубі і чому, коли відбуває вахту Павлюк, я прошу вахтового штурмана палуби не залишати?
 Місяць сховався за обрій, з очей зникли береги острова, темрява оточила пароплав. Лише мерехтіли зорі, і в синюватому мороці ховалися засніжені крижані простори.
 Наші мисливці щось затримались, — стривожився Kap. — Не заблудили б. Лейте, засвітіть вогні.
 Лейте пішов виконувати наказ. Але раніше, ніж Лейте встиг засвітити ліхтарі, моряків стривожив крик Котовая:
— Отто Рудольфовичу! На березі вогонь! Кар і Запара подивились у бік острова.
 Там, крізь темряву ночі, світився вогонь. Він горів чималим полум'ям, то розгоряючись, то пригасаючи, ніби хтось час від часу підливав у нього гасу. Ті, що стояли на палубі, завмерли в нерухомості. Аж ось трохи далі від того вогню спалахнув новий вогник, а далі ще один і, нарешті, ще один. Чотири вогнища палали на березі острова Місячної Ночі.

 

РОЗДІЛ XIII

 

 Коли б Стьопа, за хвилину до того, як зробити постріл, повернув голову і глянув на високий, десятиметровий торос, що стирчав поблизу, він би надзвичайно здивувався. На верху того тороса він би побачив високу постать людини, освітлену місяцем. Тепер та людина лежала коло підніжжя тороса. Вона посковзнулась і впала з висоти на дрібні уламки криги.
 Гостроокий Вершомет перший побачив розпростерту людину.
— Хто це? — спитав Стьопа.
 — Хтось з наших товаришів, — стривожено відповів Вершомет.
 Але, нахилившись над людиною, він ніяк не міг пізнати, хто це такий.
 — Ростом з Кара, — бурмотів він, шапка ніби Запари, але що за кожушок? Це з песцевого хутра. Такого у нас ні в кого не має.
— Що, він мертвий? — спитав Стьопа?
 — Зараз довідаємось, — не поспішаючи, відповів Вершомет і, перекинувши людину на спину, просунув руку за пазуху.
— Живий, — промовив він, вдивляючись в обличчя. Місячного світла, здавалось, ще було досить, щоб його роздивитись. На обличчі виднілась кров і, можливо це змінило його вираз. У всякому разі Вершомет ніяк не міг розібратись, чиє це обличчя.
 — Здорово побився, — сказав мисливець. — Треба б зробити перев'язку. Чи, може, так потягнемо на пароплав? Тільки хто ж це такий?
 Стьопа теж уважно розглядав обличчя. Помовчавши кілька секунд, він заявив:
 — Дядьку Юрій! Це чоловік не з «Лахтака». Це зовсім незнайомий.
 — Правильно, — відказав мисливець, піднімаючи рушницю, що лежала біля розбитого, — таких рушниць у нас немає.
 Справді, на «Лахтаку» було лише три рушниці, і Вершомет прекрасно знав кожну з них. До того ж, дві з трьох були з ними.
— Це, здається, американська, — сказав Вершомет, оглядаючи рушницю.
 Думка про те, що перед ними зовсім стороння людина, ще більше схвилювала обох. Вони зовсім забули про ведмедя, що вже сконав. Забули й про пастки, які принесли з собою. Було чого хвилюватись: незнайома людина, в такий час, у такому місці!
— Може, тут ще хто є? — висловив припущення юнга.
— Ану, лізь на торос, тільки не лети звідти, як цей молодець, і гукни, а то й постріл дай. Може, хто відгукнеться.
 Стьопа почав дертися на крижину, а Вершомет тим часом розстебнув невідомому комір, зняв шапку і стер з обличчя кров. Голова, здавалось, була ціла. Принаймні крові не було видно. Мисливець побоявся роздягати незнайомок на морозі, але, помітивши кров на боці, де одяг порвався об кригу, розрізав на цьому місці далі ножем і, знайшовши рану, почав спиняти кров, наклавши хустину і прив'язавши її шматком старого бинта, що випадково знайшовся у нього. Йому здавалося, що людина пошкодила собі ноги. Коли він потягнув за одну з них, незнайомий застогнав.
 Стьопа виліз на крижину, звідки впав незнайомий. Там, справді було дуже слизько. Але звідти, ніби з капітанського містка, він міг спостерігати арктичний краєвид в полярну ніч. Місяць уже стояв над самим обрієм. Стьопа бачив по один бік чорну пляму пароплава, а по другий — невиразні обриси лінії острова. Навколо простягалася пустиня. Ніде не видно було живої істоти. Юнга кілька раз гукнув, потім послухав і, не почувши ніякої відповіді, крикнув Вершометові:
— Дядьку Юрій, я стрілятиму!
— Стріляй!
 Спустившись на півметра нижче, юнга вперся коліном у виступ тороса і вистрілив. Це був той постріл, що його почув Котовай.
 Даремно Стьопа чекав відповіді на постріл. Прислухавшись кілька хвилин, він сповз з тороса вниз, до Вершомета. Той тим часом, знявши з себе куртку, робив для незнайомого ноші.
 — Знімай, Стьопо, і ти куртку. Зігріємось, коли нестимемо його.
 — Давайте, дядьку Юрій, ще постріляємо, може, з «Лахтака» прийдуть допомогти.
— Та ні, давай уже самі. А то чекати...
— Ведмедя так і кинемо?
 — Нічого не зробиш, нема часу морочитися з ним. Я гадаю, що песці не встигнуть його попсувати, доки я повернуся з товаришами сюди. А цього хлопця треба швидше однести. Я вже його підіймав. Він важить небільше як сімдесят кілограмів.
 Стьопі надовго запам'яталася така картина: довгі тіні від торосів затемнюють прогалину між ними. Чорною плямою дивиться ополонка, і безформною купою лежить біля неї ведмідь. Дядько Юрій стоїть без куртки, зіпершись на рушницю, а коло нього лежить невідомий чоловік. Він злегка стогне. Очі в нього заплющені. Навколо сніг і крига. Мороз посилюється і щипає за ніс і щоки. Небо темно-синє, зорі розгоряються дедалі ясніше, а місяць схиляється до обрію.
— Ходімо, — каже Вершомет.
 Вони нахиляються і підіймають невідомого чоловіка. Стьопі трохи важко, але мисливець старається перебрати на себе більшу частину ваги; вони обходять тороси, обминають по змозі кожний крижаний виступ і розміреним кроком простують до пароплава. Під ногами рипить сніг.

 

РОЗДІЛ XIV

 

 Коли зайшов місяць, Вершомет і Стьопа були не далі як за півтораста кроків від торосів, що оточували ополонку.
 Стьопа відчував, що ноша для нього важкувата, але він в тому не признавався і, тримаючи незнайомого за ноги, намагався твердо ступати по кризі. Проте іноді спотикався на нерівних виступах крижаного поля.
 Вершомет, прокладаючи шлях, побоювався, як би в темряві не заблудити. Тепер, коли місяць зайшов і пароплав зник з очей, він зупинився.
— Відпочиньмо, — сказав мисливець. Вони поклали людину на кригу.
 — Що, може стрельнути разів кілька? — спитав Стьопа.
 — Думаю... не треба. Вони знають, що нас немає, і повинні засвітити топові вогні.
 Вершомет не помилився: справді, за кілька хвилин у темряві над кригою заблищали два вогники: то Лейте підняв ліхтарі під клотики [Вершки щогл.] щогл.
 Ні старий мисливець, ні його юний друг ні разу не обернулися назад і не подивилися в бік острова. Якби вони це зробили, то побачили б ті вогні, що так здивували й схвилювали моряків на «Лахтаку».
 Коли на щоглах засвітились ліхтарі, обидва відразу підвелись і рушили навпростець до пароплава. Та не пройшли вони й ста кроків, як над «Лахтаком» спалахнула ракета. Вона піднеслась так високо, що, здавалось, "зрівнялась з зорями. Кілька секунд у небі ясно горіла нова зоря. Та ось вона метеором покотилась униз і розсипалась яскравими іскрами.
 За першою ракетою злетіла друга. Одночасно до мисливців долетіли звуки пострілів.
— Невже вони думають, що ми не бачимо топових? — здивувався Стьопа.
 — Куди ж пак, розстрілялись... — засміявся Вершомет. — 3 дробовика і нагана... Але... — він помовчав. — Здорово бухкає. Мабуть, стріляють холостими з подвійним зарядом. Турбуються, що заблудимо. Якби не зустріч з цим незнійомцем, попало б нам, мабуть, від Кара на горіхи за так: запізнення. А втім, щоб вони не турбувались, давай і ми зробимо кілька пострілів.
 І знову обережно поклали вони незнайомого на кригу. Стьопа зняв рушницю, але, перше ніж вистрілити, обернувся назад і глянув в бік острова. Там він побачив вогні.
 — Дядьку Юрій! — кликнув хлопець. — Це не нам пускали ракету. Дивіться!
 Здивований мисливець обернувся в той бік, куди показував Стьопа. Побачивши вогні, він опустив рушницю, що саме підносив для пострілу.
Чотири вогні горіли, наче вогнище військового табору. А це що?.. Гм-м... Розумію: це, очевидно, розгадка — звідки цей громадянин, що ми його тягнемо. Мабуть, ото його товариші запалили вогонь, а наші помітили й почали ракети пускати.
 Та хоч вогні й свідчили, що на острові є люди, але вони нічого не пояснювали, що то за люди й звідки вони взялися. Тому цікавість Вершомета і Стьопи зросла ще більше. Вони не могли йти швидко, щоб негайно приєднатись до екіпажу «Лахтака», який, очевидно, вживав заходів, щоб зв'язатися з людьми на острові.
 Слухай, хлопче, — звернувся Вершомет до юнги. — Ти мав рацію, коли пропонував покликати з пароплава допомогу. Вдвох ми довго його нестимемо. Давай зробимо
 Так ти біжи на пароплав, скажи про цього найду і клич людей на допомогу Там є мої нарти. Тягніть їх сюди а я посиджу тут.
— Єсть! — відповів юнга і швиденько рушив до пароплава.
— Дивись, не заблукай, — крикнув йому вслід Вершомет.
 Але заблукати хлопець не міг Це бачив і старий мисливець. На щоглах світили топові вогні. Одна по одній злітали вгору ракети. Лунали постріли. Незабаром на кризі біля пароплава спалахнуло вогнище. Вершомет бачив, як на фоні вогнища чорніли постаті моряків.
 Мисливець нахилився над незнайомим. Дихання його послабшало, але він був живий і іноді ледве чутно стогнав.
 Вершомет запалив цигарку і почав згортати навколо людини сніг, щоб вона не замерзла і не застудилась. Та він і сам зогрівався коло цієї роботи. Час від часу він позирав то на вогні на острові, то на вогнище біля пароплава і думав про те, хто там на острові. Може, на тому острові є якась станція? Хоча, як же в такому разі міг Кар говорити, що то зовсім невідомий острів? Може, щось попсувалось у штурманських інструментах, і вони, опинившись біля Новосибірських островів, самі не знали, куди їх занесло? А, може, якийсь пароплав теж зимує біля цього острова? Пароплав із справною радіостанцією і радистом, який зможе завтра ж повідомити про «Лахтак» в Архангельськ? Таке припущення особливо було приємне нашому мисливцеві.
 Проте, придивляючись до людини, що лежала біля його ніг, він дедалі більше дивувався з його одягу і рис обличчя. Невідомий, на його думку, не був ні росіянин, ані ненець, що найчастіше зустрічались Вершометові.
Невже іноземець: німець, англієць, американець? — угадував мисливець.
 Почав вираховувати, коли мусить повернутись Стьопа з підмогою Виходило, що вже пора Щоб допомогти себе знайти, він кілька разів вистрілив. І ось у відповідь звідкись іздалеку долетіло кілька пострілів. Стріляли з берега. Стріляли з кількох рушниць.
 — Ого! — сказав сам собі мисливець. — Вони добре озброєні.
В цей час зовсім близько почулось: — Го-го-го! Вершомет! — і через кілька хвилин четверо моряків під проводом Стьопи з'явилися, з нартами перед мисливцем.

 


РОЗДІЛ XV

 

На льоду за кільканадцять метрів від «Лахтака» палало вогнище. Тут порядкували Торба і Лейте. Перший, економлячи паливо, сперечався за кожне поліно, а другий, навпаки, — тягнув у вогонь усе, що можна, аби ясніше горіло. І хоч як механік доводив, що палива в них дуже мало, боцман на те не зважав. Лейте хотів, щоб на острові добре було видно їх вогонь.
 Кар хотів негайно послати розвідку, але мусив чекати, коли повернеться Вершомет із моряками, яких він послав з юнгою. Повідомлення Стьопи про те, що вони знайшли на кризі непритомну людину, його не дуже здивувало. Якби не вогні, на березі, то це здавалося б йому неймовірно дивним. Але тепер він переконався, що на острові Місячної Ночі були люди. Правда, як вони туди потрапили — цього він зрозуміти не міг. Адже район, де перебував «Лахтак», ще ніколи жоден пароплав, жоден літак не одвідували. В Архангельську Кар нічого не чув, щоб туди посилалось якусь експедицію.
 Дивувався Кар, як такі великі вогнища могли розпалити на острові. Очевидно, там знайшлося чимало плавнику. Хоч дивно, як швидко він розгорівся. Особливо було йому дивно, що полум'я часом вибухало, ніби в нього підкидали сухої соломи.
 З темряви почувся гомін голосів, і незабаром на крижині, біля вогнища, показались моряки з Вершометом. Нарти йшли порожні. Невідомого, що залишався непритомний, Павлюк ніс на руках, наче дитину. Велетенська сила дозволяла йому легко нести людину, вагою не менше як шістдесят п'ять — сімдесят кілограмів. Кочегар узяв її на руки, бо на нартах їхати було не зовсім спокійно.
 Невідомого внесли в кубрик і поклали на ліжко. Запара, що трохи знався на медицині, відкрив йому рота і влив кілька грамів спирту. Потім з допомогою моряків роздягнув. На тілі було кілька ран. Запара помазав їх йодом, наклав вати і перев'язав бинтами.
 З ясувавши, що невідомий звихнув праву ногу і ліву руку, гідролог одразу ж почав їх вправляти. Він зробив це так спритно, що йому могли б позаздрити чимало досвідчених лікарів-спеціалістів.
 Не минуло й сорока хвилин, як невідомий, увесь забинтований, лежав на ліжку, і кочегар Ковягін доглядав його.
 Незабаром у хворого підвищилася температура, і він почав марити. Він вимовив кілька слів, але ніхто їх не зрозумів. Це був іноземець. Але він говорив не по-англійському, не по-німецькому, не по-французькому Кар знав англійську й німецьку мови. Запара — французьку але вони не зрозуміли іноземця.
 Влаштувавши хворого, вирішили зв'язатись з берегом. Карові самому кортіло піти туди, але він вважав, що йому ні в якому разі не можна кидати пароплав. Після загибелі капітана він дав собі слово, що під час цього вимушеного плавання залишатиме «Лахтак» лише в крайньому разі, коли це буде конче потрібно.
 І хоч він сподівався на людей з берега, але вирішив все-таки послати туди розвідку. Іти на острів Кар призначив Лейте і Вершомета. Першого він посилав як свого помічника, досвідчену людину і знавця англійської мови — найпоширенішої мови серед моряків усіх націй, — а Вершомета як найвитривалішого й найдосвідченішого серед них мисливця-полярника. Кожен з моряків хотів піти з Лейте і Вершометом, але Кар більше нікому не дозволив.
 Стьопі, що хоч і почував утому, теж дуже хотілось піти на острів, але він розумів, що Карова заборона мала рішучий характер. Проте юнга попросив, щоб йому дозволили провести розвідників хоч хвилин двадцять-двадцять п'ять, і коли вони нікого не зустрінуть, то він повернеться.
 — Гаразд, — погодився Кар. — Але ти підеш не сам. З тобою піде і... Котовай.
 Стьопа гадав, що Кар назове Павлюка. Всі присутні думали так само. Адже цей велетень найбільш підходив хлопцеві в супутники. Мабуть, у перший момент Кар і мав намір саме його назвати, але передумав. Лейте й Запара його зрозуміли.
 — Лейте, — сказав Кар, — у вас є годинник. Через п'ятнадцять хвилин матрос і юнга нехай повертаються назад. Вони піднесуть вам рушниці й торби з припасами. Коли вийдете на острів і встановите контакт з тими людьми, дайте нам сигнал. Один вогонь перенесіть праворуч. Довідайтесь, що то за люди, в якому вони стані, і можете сказати, як ми сюди потрапили. Негайно ж повертайтесь назад.
— Єсть! — відказав Лейте.
 Щойно розвідувальна партія рушила в путь, як три вогні погасли. Залишився один, але розгорівся він ще ясніше.
 Вершомет і юнга, хоч і багато находилися за цей день, але майже забули про втому. Цікавість підганяла їх. Адже це так зрозуміло. Ті, хто залишився на пароплаві, проводили їх із заздрістю.
 Тільки-но зникли обриси пароплава, — а вони зникли буквально через дві хвилини, бо вогнище на льоду було неспроможне перемогти темряву на більшу відстань, — як нерівність криги далась взнаки розвідникам.
 Котовай спітнів і впав. Вершомет допоміг йому підвестися.
 — Радий я, що зустрінемо на острові людей, — поспішаючи вперед, сказав Стьопа. — Досадно тільки, що острів цей, очевидно, вже має назву, а та, яку ми йому дали, мені дуже до вподоби.
 — Нічого, синку! То не страшно. Є острови, що мають по кілька назв, — відказав Стьопі Лейте. — Наприклад, я чув, що острів Врангеля називався Новою Колумбією, островом Пловера, островом Келлета, островом Давидова.
 Темрява нерухомо лежала навколо них. Здавалось, вони пливли в ній. Два вогники — один попереду, а другий позаду — своїм світлом порушували темряву ночі.
 Раптом спереду зашаруділо, і перед розвідниками з'явились дві постаті на лижах.
У повітрі прозвучав незнайомий голос.
— Гу даг! (Здорові були.)

 

РОЗДІЛ XVI

 

 Кремезна людина середнього росту стояла на лижах перед Лейте і простягала до нього руку.
 — Де гледер мей мегет о се дем ї'йен. Вем ер ді? Вур кеммефра? [Я дуже радий вас бачити. Хто ви? Звідки ви йдете?]
 — Привіт! Привіт! — привіталися розвідники з «Лахтака».
 — Ми дуже поспішали, щоб зустрітись з вами — сказав Вершомет.
 — Йей форштор дем іке! Йей ер норшкер! [Я вас не розумію! Я норвежець!] — відказав той же кремезний чоловік.
Другий стояв біля нього мовчки.
Так само мовчки стояв перший момент і Лейте. Він прислухався до мови незнайомого і не зрозумів її. Ясно, що це був не англієць. Проте це ще не значило, що він не знає англійської мови. І старий моряк звернувся до незнайомого по-англійському:
 — Ми радянські моряки. В кригах стоїть нащ пароплав. Хто ви?
 Незнайомий теж одразу перейшов на англійську мову.
 — Я — капітан Олаф Ларсен, норвежець. Моя шхуна «Ісбьорн» загинула, розчавлена кригами. Екіпаж вибрався на цей острів.
 — Від імені капітана «Лахтака», так називається наш пароплав, — пояснив Лейте, — і всього екіпажу прошу завітати до нас. До пароплава лише п'ятнадцять хвилин ходу.
— Дякую, — сказав норвежець.
 Його товариш кашлянув, наче теж приєднався до розмови.
 Усі шестеро повернули назад до пароплава. По дорозі норвежець розпитував, чи довго вони в кризі і що за пароплав «Лахтак», скільки на ньому людей. Лейте відповідав коротко, бо в темряві, йдучи на лижах, розмовляти було не дуже зручно.
 — Оскаре Петровичу, — звернувся Стьопа до Лейте, — спитайте їх, як цей острів зветься.
Лейте виконав просьбу юнги і через хвилину відповів:
 — Вони не знають, як він зветься, бо в них немає карти цієї частини моря. Але вони його називають островом Полярної Ночі.
 — Оскаре Петровичу, — знову заговорив юнга, — дозвольте мені випередити вас хоч на дві-три хвилини і сповістити товаришів про нашу зустріч.
 — Гаразд, поспіши разом із Кртоваєм! — дозволив боцман, радий хоч на кілька хвилин раніше сповістити Кара. — Скажіть: норвежець. Не балакучий. Знає англійську. Шхуна загинула. Екіпаж зимує.
 Юнга й матрос поспішили обігнати решту лижників. Це їм удалося легко, бо Лейте і Вершомет ішли поволі, а в ногу з ними посували і норвежці.
 Вони випередили своїх гостей майже на п'ять хвилин. Стьопа докладно відрапортував Карові про розвідку, і Кар звелів приготувати у приміщенні вечерю та все необхідне для зустрічі несподіваних гостей.
 Аж ось із темряви виринули Лейте, Вершомет і норвежці.
— Ура! — привітали моряки з «Лахтака» своїх гостей.
  Кар відрекомендувався, потиснув обом гостям руки і запросив їх на пароплав.
 Норвежці відповіли на привітання і щось сказали один одному. Зійшовши на палубу, капітан Ларсен заговорив по-англійському і представив Карові свого супутника, як льодового лоцмана Ландруппа.
— Ми знайшли, очевидно, одного з ваших товаришів, — сказав Кар капітанові Ларсену і розповів про людину, що впала з тороса.
— О! Ельгар! Це наш матрос-мисливець Ерік. Він ходив полювати звіра. Коли сховався місяць, ми запалили вогонь, щоб допомогти йому повернутися назад. Він казав вам про нас?
 — Ні. Він лежить непритомний. Ми вже подали йому допомогу.
 Норвежці зразу ж пішли до товариша. Саме в цей час поранений розплющив очі й опритомнів. Капітан Ларсен сказав йому кілька слів. Поранений відповів. Їх розмову розумів лише Ландрупп, бо говорили вони по-норвезькому.
Ларсен обернувся до Кара.
 — Матрос дуже вдячний своїм рятівникам. Він просить перенести його до нашого табору на острові.
Почувши це, Запара став рішуче заперечувати:
 — В його стані це ніяк неможливо. Йому потрібно принаймні тиждень пролежати нерухомо тут, у нас. А може й більше. Спитайте, — звернувся гідролог до Кара, — чи є у них лікар. Коли є, то нехай швидше приходить сюди.
 Капітан Ларсен відповів, що лікаря у них немає, і погодився, щоб матрос залишився на пароплаві.
 За чаєм норвежець коротко познайомив Кара з своєю історією.
 Шхуна «Ісбьорн» два роки тому вийшла з Норвегії в Полярне море промишляти на морського звіра. Пройшовши понад південними берегами землі Франца-Йосифа, «Ісбьорн» потрапила в Карське море. Ларсенові вдалося пройти далеко на північ, але незабаром шхуну затерло кригою. Це сталося на північний схід від острова Шмідта. Цілий рік бідолашних мореплавців тримало в кризі. Наприкінці другого літа в кризі з'явилось чимало розколин і ополонок. «Ісбьорн» удалося скористатися.
3 цих розколин, і вона рушила на південний схід, щоб пройти до азіатського суходолу. Але незабаром почалися морози, і шхуна знову спинилась у непоборних Для неї льодах. Вона почала дрейфувати. Пізньої осені морські течії занесли її разом з кригою до берегів цього острова, і тут крига розчавила шхуну. Екіпаж у складі дванадцяти чоловік висів на острів. У північно-західній частині острова вони влаштували табір, збудувавши невеликий будинок і поставивши намети. Під час загибелі шхуни їм пощастило врятувати харчі й одяг, а також шлюпку. Тепер вони чекали літа, щоб рушити пішки або шлюпкою на південь.
 Лейте, слухаючи оповідання норвежця, переказував його товаришам.
 Вчора норвежці вирішили, незважаючи на полярну ніч, вийти пополювати. Матрос-мисливець Ерік Олаунсен зійшов на кригу й одбився від них. Коли місяць зайшов, вони запалили вогонь, щоб показати йому дорогу Несподівано побачили одвітний вогонь і ракети.
 Кар в свою чергу докладно поінформував норвежця про пригоди «Лахтака» і запропонував з'єднатись, щоб спільними силами вирватись з крижаного полону.
Норвежець коротко й сухо подякував.
 Одночасно з'ясувалося, що у норвежців теж немає радіостанції.
 Після короткого відпочинку Ларсен та його супутник попрощалися з екіпажем «Лахтака» і зникли в темряві. Стьопа не вийшов на палубу їх проводити: він сидів біля матроса-мисливця Еріка Олаунсена.

 
За матеріалами: Микола Трублаїні. Шхуна «Колумб». Повісті, оповідання. Художник Євген Попов. Київ, видавництво «Радянська школа», 1989 р., стор. 52 - 98.

 

Читати наступну (третю) частину повісті Миколи Трублаїні "Лахтак"​

 

Дивіться  інші твори Миколи Трублаїні на нашому сайті:

Письменник-мандрівник Микола Трублаїні: життєпис, твори

Микола Трублаїні, життєпис, твориМикола Трублаїні став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої творів письменника - звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам письменник Микола Петрович Трублаїні.


Останні коментарі до сторінки
«"Лахтак", повість Миколи Трублаїні. Частина друга, "Острів місячної ночі"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми