"Зимовий день", оповідання Олександра Копиленка

Олександр Копиленко

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

Оповідання

У мене в кімнаті живе перепел у клітці. Мені приніс його один мій знайомий. Ліве крило у перепела перебите, він його трохи волочить і, звичайно, не може літати. А то б я його вже давно випустив, ще в кінці літа. Сіриком назвав перепела мій хороший приятель Петро. Бо перепел справді сіренький, з світлими грудьми, а на шиї під дзьобиком — чорна бархатна вузенька смужка.
А Петро тільки прибіжить до мене — зразу до клітки з Сіриком і починає з ним розмовляти. Хоча, звичайно, Сірик нічогісінько не розуміє, але прислухається, смішно схиливши голову. І тихесенько посвистує. А іноді візьме і заспіває, високо піднявши голову, як справжній півень. А поспівавши, давай порпатись у піску, на втіху Петрові... Отакий у мене Сірик, улюбленець Петра. Коли в неділю зрання прийшов до мене Петро, він так само в першу чергу пішов привітатись з Сіриком. Але весь час з надією дивився на мене, чи не передумав я поїхати з ним за місто у цей погожий зимовий день.
—  Ну,   Петре,   як  надворі,  не  дуже  холодно? — спитав  я.
—  Ні, зовсім, зовсім тепло!  Поїдемо, га? — швидко спитав Петро, благально дивлячись на мене. Та я знаю, що коли б надворі був який завгодно мороз, все одно Петро сказав би, що тепло, бо він завзятий юннат і дуже любить дивитись, як поживають птахи і тварини на волі.
Але день справді чудовий. Вночі трохи присипав землю свіжий сніжок, морозець хоч і легенький, а сніг поскрипує під ногами. Крізь прозорі хмарки іноді пробивається рожевий сонячний промінь.
А поки ми виїхали за місто, сонце вже трохи й пригрівало нас. Ми йшли через поле. Я з рушницею, а Петро з біноклем на грудях. Недалеко від лісу, але далеченько від нас зірвався заєць і досить спокійно пострибав до узлісся. Петро весь час дивився на нього в бінокль і жалкував, що заєць схопився далеко. Він зовсім не боїться нас, бо раптом спинився, сів на задні лапи і так застиг, тільки вухами водить.
—  Ой, смішний який, га?! Мов той стовпчик серед поля! — вигукнув Петро і побіг вперед до того місця, звідки вискочив заєць. Ми розглянули його лігво на снігу і пішли по його сліду. А слід у зайця цікавий — від задніх ніг слід іде спереду передніх. Бо задні ноги в зайця набагато довші, ніж передні. Тому й легше зайцеві бігти вгору, ніж згори. Бо коли він швидко мчить згори, то часто й через голову перекидається.     
Коли ми прийшли до лісу, заєць уже давно десь зник. Але ми ще трохи пройшли по його сліду, поки не стрибнула з сосни на сосну білка. Вона так промайнула, ніби золота стріла. Петро не встиг і розглянути її.

Та що там білка! Ось ціла зграя гав і кілька сорок з одчайдушним галасом погнали сову, намагаючись якнайдошкульніше дзьобнути її. Ото й ганятимуть, поки вона кудись у густі хащі або в дупло не сховається. Це вони мстять сові за нічні розбої. Птахи сплять на деревах уночі, а сова налетить, схопить сонного птаха і повечеряє. Дуже ненавидять сову лісові пташки.
Аж ген, далеко вже погнали її і задиркувато, сердито кричать...
А ми з Петром пір'їнку совину знайшли. Значить, таки добре її скубуть розгнівані птахи...
На цю метушню і галас ніскілечки не зважає працьовитий дятел. Він собі заклопотано лазить по стовбуру і по товстих гілках старого дуба і невтомно, ретельно довбає кору дерева. Жодної щілинки не пропустить, тільки цурочки летять. Там поховались на зиму різні комахи або поклали під кору свої яєчка. Дятел нічого не пропустить, все знайде. А он і синички, теж невтомні, бадьорі, мов акробати, чіпляються за гілочки і теж вишукують собі поживу, таку, як і дятел. Це дуже корисні наші пташки. Вони не відлітають від нас на південь, бо їм є що їсти. А холоду вони не бояться.
Ми довго стояли з Петром під старим дубом і спостерігали, як працюють дятел і синички. А дуб товстий, старезний. Кора його аж посивіла від лишаїв та мохів. Певно, йому більше років, ніж мені разом з Петром. Ось повіває вітрець, і світло-коричневе листя дзвенить. Адже дуб до самої весни не губить свого старого листя. А що там на калині? Ніби червоними живими квітами хто її прикрасив. Та то ж снігурі! Петро довго розглядав снігурів, а тоді пішли ми далі і вийшли до невеличкої річки. На березі, на вільхах і берізках, добре влаштувались веселі зелені чижики. А до них приєднались ще одні наші гості з півночі — сіренькі, з рожевими грудьми та в червоних беретиках маленькі чечітки. Вони обідають вільховим насінням і жваво перегукуються, базікають...     
Під кригою в річці йде своє життя... По ямах і глибинах спочиває риба. У нірки позалазили раки і там зимують. Жаби залізли в мул і поснули на зиму... Проте можна впіймати під кригою на блешню окуня або щуку. Миньок саме зараз викидає ікру. Так ба-то кладе миньок ікри, що й полічити важко...                               
Раптом знявся вітер. Береза простягала за вітром тонесенькі, як мережані шнурочки, гнучкі гілочки. А на них сережки, там спить до весни березовий цвіт.
Нам треба вже повертатись назад, бо вітер починає дошкуляти. Петро зав'язав під підборіддям поворозки від шапки-вушанки.
О, чому це сторожко заскреготіла сорока і присіла на дерево, смикаючи довгим хвостом, схожим на наконечник списа? Сорока весь час тривожно скрекотить. Це вона попереджає своїх лісових побратимів про небезпеку. Адже ось у лісі з'явилася людина з рушницею. Значить, будьте обережними, зайці, лисиці та інші тварини!..
Ми знову вийшли на поле, що простяглося далеко-далеко. Пішли навпростець. Вітер здіймає снігову куряву.
Над головою у нас хвилястим польотом, невгамовно розмовляючи своєю мовою, промчав табунець барвистих щигликів і сіреньких коноплянок. Он вони розсипалися на кущах і заспівали дзвінких пісеньок, наче надворі весна, а не січень-місяць!

—  А це що серед поля, гляньте, га?! — раптом здивовано скрикнув Петро.
—  Ходімо подивимося,— відповідаю я.
На широкому лану, особливо на пагорбах, в шаховому порядку стоять якісь дивні загорожі. їх дуже багато...
Шдійпіли ближче, і я пояснив Петрові, що це колгоспники поставили спеціальні щити для затримування снігу. Чим більше снігу на полі, тим більше вологи буде в землі. Урожай кращий вродить.
А коли підростуть он оті лісосмуги, що їх насадили колгоспники, тоді й вони затримуватимуть сніг.
—  Правда, бач, які кучугури снігу лежать під щитами. Добрі хазяї тут працюють! — похвалив Петро.
І ми пішли далі...

За матеріалами: "Ой, весела в нас зима". Збірка віршів, оповідань, казок. Редактор-упорядник Станіслав Вишенський. Художних Людмила Постних. Київ, "Веселка", 1986, стор. 28 - 32.

  Читайте також:

Письменник-природолюб, глибокий знавець таємниць природи, майстер літератури для дітей та юнацтва, що залишив десятки книг для дитячого читача – таким постає Олександр Копиленко. Працював він у літературі 35 років, створив більше 40 книг, вклавши в них енергію душі й серця.

"Насипало снігу в лісі багато, такого пухкого снігу та білого. Ходити в лісі взимку важко людині. А на лижах куди завгодно пройдеш. Тихо навколо в лісі, тільки поскрипує веселий морозець у стовбурах сосен, ялинок та дубів. Скрип-скрип... Тварини лісові не бояться снігу й морозу не бояться. Одяглися в тепле хутро звірятка, у густий пух пташки й шукають собі їжу. Під дуплом старого дуба миша собі ще влітку нірку вирила, наносила тоненьких травинок і сухого моху — зробила тепле кубельце. Спала миша, виспалась, треба піти й погуляти. Вилізла з нори, озирнулася навкруги. Тихо, очі сліпить білий сніжок..." (Олександр Копиленко)

 

Олександр Копиленко. "Майстер" (оповідання)

Умовилися ми з Василем піти на цілий день на річку. Окунів ловити та на качок полювати. Любить такі мандрівки мій допитливий малий приятель. Обіцяв Василь раненько до мене зайти, та щось довго його немає. Я вже й зібрався, наготував усе, погодував своїх вихованців — пташок та білку. Думав, доведеться самому йти — мабуть, мій Василь заспав, хоч такого з ним ніколи не було. Коли умовлялися вдвох іти по рибу чи на полювання, Василь ніколи не спізнювався, а часом і мене будив. Такий завзятий він мисливець та рибалка! Аж ось, зрештою, хтось тихенько постукав у двері. Відчиняю двері; бачу, що Василь якусь новину приніс. По очах бачу, бо вони переможно посміхаються і блискають.