Олег Ольжич, збірка "Вежі" (1940)


У своїх "Вежах" Олег Ольжич проголосив на першому місці любов до Батьківщини. Любов не словами, але чином, жерственістю. Тому він відмовився від усього. У віршах поет говорить, що "прозорі озера науки" і "поезії пінні каскади" та всякі інші спокуси й насолоди треба відкинути, бо найдосконаліша краса є у самопосвяті для своєї Батьківщини. 

 
  Олег Ольжич, збірка ВежіОлег Ольжич

Збірка "ВЕЖІ" (Прага, 1940) 

 

ГОРОДОК 1932

(Поема)

Слова, що прості і суворі, 
(А інші - негідні слова),
Як їхні децизії скорі,
Як величність того Різдва.

Як їхня перервана мова 
У мурах глухого двора.
Бо лаврами діл, а не слова, 
Вінчає велика пора.

За нами розгубленість мертва, 
Де страх і покора - закон.
Там втрат не буває, де жертва - 
Здобутий в огні бастіон!

Ім'ям невблаганним свободи 
Здолали ми й кинули ниць 
Понурі карпатські проходи, 
Асфальти далеких столиць.

А тут - на міста й хутори ми 
Залізну накинули сіть.
Тут скрізь наше військо незриме 
У хижих залогах стоїть.

На площі у соннім льокалі,
Де нудиться офіціянт,
Весь в сірому, нервом зо сталі, - 
Зачаєний командант. 

Зв'язковий. Сухе привітання. 
Кашкет, окуляри, ровер.
І схована карта остання - 
В кишені його револьвер.

Наказ був палючо-огненний, 
Та кригою дихає суть.
А завтра газетні сирени 
По світу його рознесуть.

І

Сестра, а другому - мати. 
Містечко - як сіра твань. 
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю 
Ваш шлях, як струна прямий, 
Кремінно-тверда воля 
Того, що є зв'язковий.

Містечко - як сіра змора,
А потім - його нема.
Лише свистіння простору, 
Безумність лету сама.

Не стримать, не захитати. 
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров! 

Сміялись загонисто-дзвінко 
І всі споважніли нараз,
І вже в коридорах будинку 
Луною відбився наказ.

Цівок одсахнулися гади. 
Хтось крикнув, упав і зомлів... 
П'ять хвиль української влади 
На цьому клаптеві землі.

Лягати! Тут жартів немає! 
Непослух? Так от тобі, от! 
Жорстоко-суворо карає 
Злочинця державний народ!

Потрібно усіх в роботі, 
А серце б'є, як обух. 
Прокляття моїй плоті, 
Що слабша за мій дух!

Це кров наша тут заклята, 
Закута в сріблі душа!
Один поновну заплату - 
І кров, і душу лиша.

Та ж куль в магазині було ще, 
А свідок лише стіна.
Сховати - що найдорожче: 
Сховати їх імена. 

А стріли усе частіше. 
Годинник такий прудкий!... 
Рішучий начальник свище,
І чують боєвики.

Був гострий наказ у звуку, 
Слухняно-рвучкий - відлив, 
Коли на ворожім бруку 
Ти тіло своє залишив.

Усі одинадцять у зборі 
Знайшлись під мороком віт. 
Та два - стояли прозорі,
Один відбирав звіт.

III

Найтяжче - ще поконати
 В цій ночі чорній, без дна. 
 Товаришу мій, брате,
Опоро моя одна!

І ловите чуйним вухом 
Кроки у тьмі густій.
Одним блискавичним рухом - 
На їхнє зухвале “Стій!"

Проклятий невиразний ранок. 
Невиразні луни облав.
І простори, де наостанок 
Зацькований вовк пробігав.
 
Погоня все ближче і ближче. 
Кільце все тісніш і тісніш. 
Чоло їм поставити? Ні ще! 
А куля? - Про кулю облиш!

Майно революції - цінний 
Живий боєвик повсякчас. 
Сьогодні найбільшого чину 
Вона зажадає від нас.

Товаришу любий мій, брате, 
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати - 
Вкраїни не бачити вам.

IV

Слова, що прості і суворі,
Як величність того Різдва, 
Що нас у горінні, не в горі, 
Порвало і ще порива.

Товаришу любий мій, брате, 
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати 
Той дивиться смерті в лице!

Для тих, що, нікчемні і кволі, 
Заквилять про зламаний цвіт 
Неугнутість нашої волі 
І нашої віри граніт!

У    стінах будинку старого 
Зростає і зводиться чин.
І сяє обличчя в одного,
І німо могутен один.

Нікому ніколи не стерти,
Що сріблом ясної сурми: 
Шкодуємо тільки, що вмерти 
Удруге не зможемо ми!

V

Їх душі - горіння і криця - 
У нашому завжди гурті,
Братів по далеких в'язницях 
І тих, що упали, братів.

Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там втрат не буває, де жертва - 
Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші - хай слуха!
Хто має серце - люби!
Встає цитаделя духа - 
Десятки літ боротьби.
1933

 

 

*********

 

Друга збірка Олега Ольжича “Вежі“, видана у 1940 році, метафоричністю своєї назви визначає вершини духовности, яка породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму. З цього погляду Ольжича можна вважати революційним романтиком. Поняття героїзму в Ольжича включає не лишень чесноту, але й сильний духовий заряд, здатний оновити і морально оздоровити світ покори і рабства. В згоді із тим ціла друга збірка присвячена національній боротьбі за права і честь рідного народу. В поемі "Городок 1932" свідомо оминається конкретну подію. Всю її пронизують "Слова, що прості і суворі", а щоб бути більш точним - не так слова, як діла, як саможертвенність борців за велику справу. Лапідарність вислову, посилена внутрішнім динамізмом, і свідоме зречення розтягненої розповіді й описовосте утворюють лірику напружених епізодів, поезію мужносте й боротьби:

За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора - закон.
Там втрат не буває, де жертва - 
Здобутий в огні бастіон!

При читанні кутих, нервовим ритмом посилених строф Ольжича, пригадується мимоволі схвильована лірика Василя Чумака (оте його “Риємо-риємо-риємо...“), якому, як і Ольжичеві, доводилось перебувати в особливо екстремальних умовах життя, що так чи інакше відбилось у їхній творчости. Обидва поети - і Чумак, і Ольжич - входять в українську літературу як поети-підпільники. Кожен із них був людиною свого часу, представником свого світоглядного покоління, жив, діяв і творив в ім'я великої ідеї. Поезія обох поетів - поезія боротьби й самопожертви. Як людина свого покоління Олег Ольжич не міг бути осторонь подій, які відбувалися в окупованій Галичині 1920-х і 1930-х років. На противагу угодовській політиці тогочасних галицьких консервативних політиків, галицька молодь відповідала на пацифікацію українських земель пілсудчиками боротьбою, свідомим збройним спротивом, терором. Таке явище було, і поет його художньо відобразив:

Зв'язковий. Сухе привітання.
Кашкет, окуляри, ровер.
І схована карта остання - 
В кишені його револьвер.
Наказ був палючо-огненний,
Та кригою дихає суть.
А завтра газетні сирени 
По світу його рознесуть.

Поема "Городок 1932", написана 1933 р. по гарячих слідах події, читається як героїчна хроніка. Що справді сталося в 1932 р. в провінційному галицькому городку? З наказу галицького підпілля там було вчинено напад на польську пошту, якою керував шовініст.
Акція вдалася, але несвідомі селяни видали окупантам Біласа й Данилишина, яких було повішено. "Городок 1932" - це реквієм жертвам тогочасного терору. Одночасно - це і вболівання над політичною несвідомістю мас, критична переоцінка діянь і пересторога для майбутніх поколінь:

Товаришу любий мій, брате,
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати - 
Вкраїни не бачити вам.

(Микола Неврлий, чеський, словацький і український літературознавець, критик, бібліограф, україніст)

За матеріалами: Олег Ольжич. Цитаделя духа. Перше видання. Повне зібрання творів поета. Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві Фундація ім. Олега Ольжича у Лондоні, 1991, стор. 17 - 18, 71 - 79. 

 

Більше творів Олега Ольжича на нашому сайті:

Літературна спадщина Олега Ольжича (Олега Олександровича Кандиби)

Олег Ольжич, поезіяХудожня спадщина Олега Ольжича кількісно невелика, але значима своїм духовим зарядом, вольовою напруженістю проекції майбутнього його рідної України. Творчість цього поета і вченого характеризується шириною тем і сюжетів, починаючи від праісторичних часів і кінчаючи нашою сучасністю. Олег Ольжич був незламним борцем за волю свого народу і увійшов в історію української літератури як приклад героїчного типу людини й поета.

 

Останні коментарі до сторінки
«Олег Ольжич, збірка "Вежі" (1940)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми