Степан Васильченко. "Залізні стовпи" (оповідання про Тараса Шевченка)

Степан Васильченко

ЗАЛІЗНІ СТОВПИ

Оповідання

 

Завантажити повний текст твору (txt.zip)

 

Раз так було.
Невесела у Шевченка зимою та восени хата,— стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, — од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. 

А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата — суму мов не було того...

 

Сад темний, густий, бур’янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. 
Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. 

 

Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. 
Чуби в усіх як обілений льон, очі, як квітки льону, — сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. 
Невесела вечеря — морений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, марна, їсть як не їсть. 

Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. 
Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:
— Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
— Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю: хлопець десь дівся, — мати розповідає,— Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали, — як упав у воду.

 

— Догляділи! — сердито буркнув батько.
Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.
— Нічого, знайдеться,— розважив сусід.— Може, заснув десь у бур’яні. Проспиться — прийде.— І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. 

 

 Слухають в’яло, без охоти, — тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець? 
Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.
— Ну й де б їй дітись, вражій дитині,— не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою сказала мати.— Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
— Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:

А вози риплять,
А ярма бряжчать,
А воли ремигають.

А попереду отаман У сопілочку грає.
Всі забули на часину про хлопця, заворушились.
— Чумаки! 

В селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. 
Тільки й чуть було:
— Чумаки! Чумаки!
Сусіди почали угадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли.

 

Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:
— А ось і наш волоцюга! — Всі повернулись в один бік. За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі.
Без шапки, босий. Лице взялось смагою, — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.
 

Стоїть, не наважується йти до гурту.
Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.
— Де це ти був?
— Де тебе носило і досі?
— Де ти волочився?
Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.
— Де ж ти був оце — питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько.

 

Хлопець промовив стиха:
— Був у полі, та заблудив.
— Бачили таке?
— Хто ж тебе привіз додому?
— Чумаки!
— Хто? — Всі стовпились коло хлопця.
Хлопець розповів: «Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш-мандруєш?» А я кажу — в Кирилівку! 
А вони й кажуть: «Це ти ідеш у Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо». 
Та й посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти...»
 

 

— Бачили такого? Чумакувати надумав уже!
— І як воно згадало, що з Кирилівки?
— Я ж казав, що знайдеться, — обізвався і сусід.— Такий лобатий не пропаде.
— Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти,— сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав.
— Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалась мати.
Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:
— Як мотає! Наче три дні не ів,— Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. 

Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого — Микита. Мати сіла коло них. 
Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати таємничим тихим голосом. 
Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:
— Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. 
 

 

Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. 
Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?
— Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде! — промовив сусід.
— Що вийде? — жартома обізвався батько.— Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.
— Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?..

 

 Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на вулиці.
Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.
Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

За матеріалами: Степан Васильченко. "Залізні стовпи". Художник В. Євдокименко. Київ, видавництво "Веселка", 1974 р., 16 с.

 

 

Інші твори та статті про Тараса Григоровича Шевченка на "Малій Сторінці":

 

Більше творів Степана Васильченка на нашому сайті: