Ірина Мацко
ДИТИНА І КАЗКА. ЧИ ПОТРІБНІ ВОНИ ОДИН ОДНОМУ?
Чомусь так склалося, що казка завжди вважалась як щось додаткове, як просто народна казка, фолькльор народу. Їх потрібно знати, як народне надбання, але ніякого виховного моменту, ніякої користі вона не несе. Куди більш потрібнішою і навчальнішою є розповідь чи оповідання. У них сюжет не пов’язаний з чарівністю, фантазією, інколи жахливими видуманими героями чи жартівливою видумкою, зате повчальний. А казка вважається чимось несерйозним і неспроможним щось дати дитині на їхню думку.
Але чи ж зможе розповідь чи оповідання без чарівних перетворень, визволень задовільнити дитячу жагу до чарівності і зацікавити її?
У вступній частині до книги Джанні Родарі „Граматика фантазії” Анатолий Алексин писав про людей, які вважають, "весело" і "несерйозно" - одне і те ж. При цьому повторював, що саме гумор і зацікавленість - часом найкоротша відстань між найсерйознішою проблемою і свідомістю дитини. І Джанні Родарі чудово це розуміє.
Сам же відомий італійський письменник Джанні Родарі ставить питання у своїй книзі „Грамматика фантазії” про потрібність казки для дитини. І сам на нього відповідає: казка потрібна для того, щоб створювати структуру свого інтелекту, встановлювати різного роду зв’язки: „я та інші”, „я і речі навколо мене”, „речі реальні і видумані”. Казка потрібна дитині для того, щоб створити собі уявлення про простір („далеко-близько”) і про час („давно-тепер”, „спочатку-потім”, „вчора-сьогодні-завтра”). Традиційний початок казки „жив-був колись” нічим не відрізняється від „це було тоді-то” справжньої історії, хоч світ казки – і дитина дуже скоро це зауважить – інший, аніж той, в якому вона живе.
Ще одна думка у тій же книзі, що казка для дитини така ж серйозна і справжня як і гра: вона потрібна для того, щоб визначитися, щоб вивчити себе, виміряти, оцінити свої можливості. Наприклад, щоб виміряти свою здатність протистояти страху. Джанні вважав, що усі розмови про те, що казкові „жахи”, всякі чудовиська, відьми, кров, смерть (наприклад, Хлопчик-мізинчик, що відрубує голови сімом дочкам Водяного) ніби негативно впливають на дитину, але Родарі виглядає непереконливо. Все залежить від обставин, за яких дитина зустрічає свій страх, наприклад, вовка. Якщо він чув про нього з вуст матері, в мирному, домашньому, затишному оточенні, ніякий вовк йому не страшний. Дитина може подавати вигляд, що боїться, але вона впевнена: досить лиш татові показати свою силу або мамі запустити в вовка туфлею, як він побіжить, підібгавши хвіст.
Психологи, філологи та й науковці в один голос радять батькам, педагогам та усім хто має справу з вихованням дітей зацікавлювати їх до навчання, до пізнання світу та всього нового через гру, через асоціації, а отже, через фантазії. Будь-який предмет можна обіграти і одушевити. Маленька дитина граючись зовсім не задумується для чого цей предмет призначений і використовує його за своїми уявленнями. Так у дитячих руках будь-яка коробка може перетворитися у будиночок, сірникова коробка - в телефон і т.д. Вона знаходить для предмета своє примінення через своє власне ще дитяче бачення світу. Як і у казці. Дитина це розуміє і сприймає.
У тій же роботі”Граматика фантазії” Джанні Родарі пише, що нівіть ложка у казці може стати самостійним персонажем. Вона ходить, бігає, падає. У цій ситуації казка роздвоюється: з одного боку, наслідують або провокуються реальні рухи ложки, як предмету, а з іншої – виникає персонаж „пані Ложка”, де від предмету залишилась одна назва.
Або блюдечко. Якщо лише дати дитині волю, вона перетворить його у що завгодно. В автомобіль, в літак. Хіба варто це їй забороняти?
Із твердження даного факту виникає запитання: чи добре ми чинимо, розповідаючи дітям історії, в яких дііючими особами є предмети домашнього вжитку, або, заохочуючи їх „анімізм” і „артефактизм”, ми ризикуємо принести збитки їх науковим знанням?
Джанні задавався цим запитанням не лише тому, що він його хвилював, а через обов’язок. Тому що був впевнений, що гратися з речами - означає краще їх розуміти і впізнавати. Він не бачив сенсу у тому, щоб обмежувати свободу гри – це було б рівноцінно запереченню її виховної ролі, її пізнавального значення. Фантазія, на його думку, не „злий вовк”, якого потрібно боятися, і не злочинець, за яким потрібен нагляд. Завдання у тому, щоб вчасно вловити, на чому саме у даний момент сконцентрована увага дитини, чи чекає вона від дорослого, „розповіді про водопровідний кран” чи хоче „погратися у водопровідний кран”, щоб отримати потрібну інформацію, граючись на свій, дитячий лад.
Використовуючи дитячу властивість фантазувати, придумувати, асоціювати можна розвинути у дитини творче мислення і одночасно у ігровій формі дати розуміння призначення того чи іншого предмету, чи правильності поведінки, чи розуміння побудови соціуму, оточення та й світу в цілому.
У віці 2-4 років дитина через казку може дізнатись про призначення та використання речей які її оточують: предмети побуту, меблі, звірі, птахи, хто як говорить. Це ще самі ази пізнання. Мабуть краще коли мати чи батько розповідаючи про стілець і для чого він призначений, і який дитина перевертає догори ніжками і залізає у нього ніби у кабіну, придумають веселу історію про те, як чаклунка розсердившись на хлопчика, котрий так завжди робив, не мала на що сісти і зачарувала усі стільці у світі. З тогї хвилини як тільки діти сідали на стілець, як він перетворювався у кабіну машини і їхав далеко. Ніхто не могли ні поїсти, ні навчатися, ні просто посидіти. Напевно так, зацікавлено слухаючи вигадану історію і сміючись з діток, які змушені були лише їздити, маля краще пізнає і запам’ятає призначення стільця, аніж скажуть просто „Це стілець, на ньому потрібно сидіти, а не перевертати догори дном”
Для дітей віком 4-6 років, дошкільнят, казки направлені на те, щоб дати уяву про функції та призначення предметів, поведінку та особливості проживання тварин чи птахів, будову світу. Це вже ширші поняття, які виходять за рамки його квартири чи будинку.
Ще старшим дітям, 6-9 років вже за допомогою казки можна дати поняття про відносини, що добре, а що погано. Як себе вести у певних ситуаціях.
У казках для 9-14 річного віку сюжет як правило складний і побудований на тому, що герой повинен виконати якесь важке завдання, а інколи й кілька завдань для того, щоб визволити когось чи щось добути. У цьому випадку дітям прищеплюються такі моральні якості, як хоробрість, вірність, дружба, любов та ін.
Чи можуть народні казки та фолькльор дати дитині правильне, сучасне розуміння предметів, відносин, почуттів і задовільнити потребу у казці?
Певною мірою так. Але ці казки увібрали в себе звичаї та обряди давно минулих століть, коли ще складались ці казки, потім передавались з уст у уста і дійшли до наших днів з надто казковим, надто непридатним і незрозумілим для сучасної дитини змістом. Звичаї, які десь на зорі виникнення певної казки закладались у неї вже давно втратили свою суть і призначення. А пройшовши через роки і з уст в уста безліч разів добавлялись та змінювались. Залишились лише як фон, створення у казці неповторного забарвлення народної казки. Але ж дитина, яка народилася у теперішній час крім цих казок повинна чути й казки про речі, які її оточують зараз. Тому до цього процесу варто залучати молодих і часто маловідомих авторів.
Джанні Родарі говорить, що зовнішній світ проникає в дім різними шляхами і способами, ще п’ятдесят років тому дітям невідомими шляхами: звонить телефон – і чути батька голос, включають радіо – і чути звуки, пісні, музику, натискають на клавіаші телевізора – і на екран із’являється зображення, причому кожному зображенню відповідає слово , яке потрібно зловити і використати, надходить інформація, яку потрібно розшифрувати і приєднати до іншої, вже отриманої.
Уявлення, яке сучасна дитина складає собі про навколишній світ, неодмінно відрізняється від того, яке складав собі навіть його батько, хоч він старший від сина всього на два-три десятки років. Досвід, набутий сучасною дитиною, дає їй можливість здійснювати операції докорінно іншої якості – в інтелектуальному відношенні більш складні. Шкода, що не проводяться відповідні вимірювання, щоб можна було стверджувати це з впевненістю.
Нажаль сучасним вітчизняним казкарям не легко пробитися до дитини через книгу. Діти ж ростуть на перекладених казках інших народів чи визнаних класиків. Казки яких, безперечно, неперевершені та унікальні, але несуть для дитини лише історичну інформацію, а не дають уявлення про сучасні речі.
Як же казка може допомогти виховати, виплекати позитивні риси у дитини та перебороти негативні?
У казці дитина може побачити чи уявити свою мрію чи те чого вона хоче досягнути коли виросте. Важливо, щоб казка закінчувалась позитивно та перемогою доброго героя, а зло обов’язково каралося. У дитини виробиться оптимістичне, здорове бачення світу та його законів коли вона знатиме, що якщо не поступатися і робити добро, не ставати на бік зла, то в кінцвому результаті добро все-таки переможе.
Все у тій же праці Джанні Родарі „Граматика фантазії” говориться, що гра завжди набагато продуктивніша, якщо ми з її допомогою ставимо дитину в приємні ситуації, які дозволяють здійснювати героїчні вчинки і, слухаючи казку, бачити своє майбутнє повноцінним і багатообіцяючим. Звичайно, пише автор, майбутнє дитини ніколи не буде таким прекрасним, як у казці. Але не у цьому справа. Важливо, щоб дитина накопичувала запас оптимізму і віри для боротьби з неминучими життєвими труднощами, яких їй не вдасться уникнути. ...
Отже, справа зовсім не у тому, щоб потакати порожнім фантазіям дитини, мета у тому, щоб протягнути дитині руку допомоги, аби вона могла уявити себі і себе саму, і своє майбутнє.
Нажаль літератури про казку, дослідження казки, її аналізу дуже мало у вітчизняній критиці та літературі. Черпати інформацію доводиться із зарубіжних джерел і співставляти її з реаліями сьогодення. А запитань на цю тему дуже багато і у літераторів, і у казкарів, критиків, журналістів та педагогів. Усіх хто має справу з казкою. Чомусь існує безліч досліджень та обговорень таких тем як роман, історй успіху та психологій продаж. А таке важливе запитання як казка та дитина, як вона впливає на дитину і що у ній виховує та розвиває, розглядається дуже мало.
Російський науковець Володимир Якович Пропп писав з цього приводу у своїй книзі „Морфологія казки”, що наукова література про казку не надто багата. Праць на цю тему видається дуже мало, а бібліографічні зведення показують наступну картину: більше за все видається текстів, досить багато робіт по особистих питаннях, і зовсім відсутні праці про казку. А якщо вони і є, то це праці зведено-інструкційного, а не дослідницького характеру в цілому. А між цим, саме загальні питання більш за все збуджують цікавісь, і в їх вирішенні – ціль науки...
У вітчизняній практиці тема казки є ще неораним полем, яке чекає засівання. І дуже важливо щоб все таки знайшлися ті, які це зроблять не стільки заради якоїсь винагороди чи слави, а задля дітей для яких і створюється кожна казка. Це їхній світ, який ми зобов’язані аналізувати та корегувати. Не можна залишати вирішення цього питання лише на видавців, що турбуються лише про власний прибуток та на грошовитих авторів, які видаються самі і тим самим пробиваються до малого читача лише завдяки сумі, яку вони можуть оплатити за видання тиражу. А діти варті найкращого.
------------------------------------------------------------------------------------------
Стаття Ірини Мацко.
Ірина Мацко - письменниця, ілюстратор дитячих видань, публіцист, видавець.
Авторка численних творів для дітей та дорослих, фіналіст першого конкурсу малої прози „Сила малого”, призер конкурсу творів для дітей "Мистецької Сторінки" та часопису "Захід-Схід" (казка „Пригоди дубового листочка”).