КІКЛОП І НЕРЕЇДА
Давньогрецький міф
На острові, де височить вогнедишна Етна, жив колись величезний кіклоп Поліфем, син могутнього бога Посейдона і німфи Тооси. Найбільший з усіх кіклопів, він скидався на гору, порослу диким чагарником. Здоровенний, незграбний, мав він потворне обличчя з одним-єдиним оком, що лиховісно виблискувало на похмурім чолі.
Жив Поліфем самотою у великій темній печері, що правила і за кошару,— кіклоп займався скотарством. Пив молоко, заїдав овечим сиром, та понад усе полюбляв він сире м'ясо — чи свійської тварини, чи лісового звіра, а найдужче — людське.
Чутка про людожера розійшлась ген по світу, і всі кораблі далеко обминали той берег, де жив Поліфем. А якщо у чорну негоду мореплавці мусили тут шукати притулку, сумна була їхня доля - ще ніхто не вертався звідти живий.
Поліфем не боявся гніву ні Зевса, ні інших блаженних богів, бо вважав себе дужчим за них. Та він помилявся. О золота Афродіто, не знав кіклоп, яка нездоланна сила, яка могутність у твоїй ласкавій усмішці!
Якось угледів Поліфем своїм єдиним оком прегарну нереїду Галатею і відтоді втратив спокій і сон. Забув він свої густорунні отари, свою похмуру печеру, де кисло молоко у численних діжках, забув усе на світі, а тільки з ранку до смерку стояв на березі, незрушно, мов скеля, та пильно вдивлявся у море — чи не зрине хоч раз серед хвиль Галатея.
Морські німфи часто залишали підводний палац свого батька, бога Нерея, та розкошували у безкрайому морі. Весело жилося з нереїдами-сестрами і Галатеї, загальній улюблениці, бо завжди була вона лагідна, спокійна, привітна.
Коли Галатея чула, що на морі ремствує буревій, вона зринала з прозорого батькового палацу на поверхню — і лютий буревій покірно вщухав, розгойдані хвилі вгамовувались, а за мить уже лащились до нереїди і тихо гойдали її, наче дитину.
Усі любили Галатею, і от — нереїді на горе — полюбив її жахливий кіклоп Поліфем.
Тепер потворний велетень став навіть дбати за себе: розідрав граблями свій хтозна-відколи не чесаний чуб, відтяв серпом пелехату брудну бороду і, поглядаючи, наче в дзеркало, у воду, силувався надати своєму обличчю іншого виразу — бодай не такого лютого, як завжди.
Поліфем навіть уже не звертав уваги на кораблі, що могли тепер вільно приставати до берега. І не здивувався, коли якийсь корабель сміливо кинув кітву неподалеку від місця, де він саме стояв, а з того корабля вийшла на берег смертна людина. То був старий віщун Телем, що розумівся на леті птахів і з нього дізнавався майбутнє.
— Стережись, Поліфеме! — сказав мудрий Телем. — Бо незабаром сюди припливе найхитріший з-поміж людей, Лаертів син Одіссей.
— Ну, то й що? — похмуро спитав, наче каменя кинув, кіклоп.
— Хитромудрий Одіссей позбавить тебе єдиного ока, і ти житимеш завжди у безпросвітній пітьмі.
Зненацька гримнуло важко у горах — то зареготав Поліфем.
— Брешеш, старий дурню! — вигукнув він.— Інша істота вже позбавила мене ясного дня.
І знову загриміло навкруг — то Поліфем зайшовся реготом, а може, плачем.
Даремно зневажив кіклоп Телемове віщування: воно, хоч і згодом, але справді збулося.
Та велетень швидко забув віщунові слова. Важко ступав він уздовж берега чи знову ставав непорушно, спираючись на свою палицю — чималу сосну,— та одно вдивлявся у хвилі лазурового моря.
Врешті Поліфемові якось урвався терпець, і він заволав:
— Галатеє! Виринь із моря, не ховайся від мене, красуне!
Громом-луною відбився той поклик у горах, і кіклоп збагнув, що так він нереїду ще дужче злякає.
Велетень схаменувся і заговорив тихо, майже благаючи:
— Галатеє, яка ти гарна! Ти біліша за молоко, солодша за достиглий золотий виноград, легша за лебедячий пух. а грайлива, як мале козеня. Не ховайся у морі, виринь до мене! Хіба я такий потворний, як базікають смертні? Допіру я дивився у воду і побачив, наче став куди кращий. А що око в мене одне, то й на небі одне тільки сонце.
Марно кіклоп умовляв і благав. Тільки часом якась нереїда-пустунка на мить виринала із хвиль, лукаво всміхалась і знову щезала в воді.
— Он яка ти, Галатеє, уперта, затята! — щиро бідкався Поліфем.— Тікаєш від мене, як гірський олень від мисливських собак. Ти тверда й непохитна, наче віковий дуб, хоч гінка і струнка, мов тополя. Може, ти й гадки не маєш, який я багатий, які в мене ліси, пасовиська, сади? Оті всі численні отари — мої, я навіть їм ліку не знаю. То тільки біднота мусить лічити худобу. Може, ти не віриш на слово, то прийди і поглянь. Станеш господинею в моїй просторій печері, будеш там бавитись із овечками й козенятами, а ще я спіймав у лісі двійко ведмежат тобі на розвагу. О Галатеє, невже ти згордуєш великим коханням, що палає у мене в грудях, наче то дихає Етна вогнем!
Та Поліфем даремно просив, даремно благав. Нажахана Галатея втекла аж на морське дно і сховалась у батьковому палаці серед сестер-нереїд.
— Ти вся тремтиш, Галатеє,— казали вони,— але ж Поліфем сюди не дістане.
— Я не за себе тремчу, любі сестри, я боюся за того, кого покохала, — за юного Акіда. Якщо Поліфем про нього дізнається — хлопцю не жити.
І то була правда.
Акід, син лісового бога Пана й німфи, був зовсім юний, в нього ще й не сіявся вус, а гарні, смагляві щоки вкривав легенький пушок, наче в дитини. З першого погляду Галатея закохалася в нього, і юнак відповів їй ніжно і щиро. Скільки щасливих, веселих годин провели вони разом на гойдалках-хвилях, чи на березі серед пахучих олив, чи в прохолодних гротах, оповитих плющем. А тепер над ними стала чорна кіклопова тінь. І хоч настрахані Галатея з Акідом завжди ховались, та Поліфем своїм єдиним злим оком вистежив їх.
Побачивши, як вони милуються, кіклоп заревів, немов водночас заревло сто биків:
— Ага, попалися! Бач, на якого плюгавця мене проміняла, дурна. Ну, то це була ваша остання щаслива хвилина!
І оскаженілий велетень кинувся до них. Галатея, наче рибка, блискавично метнулась у море і щезла у хвилях. А бідолашний юнак тікав не знати куди від кіклопа, і кричав, і волав:
— Рятуй мене, Галатеє! Рятуйте, батьку й мамо! Сховайте...
І замовк. Бо лютий велетень відламав від скелі здоровенну брилу і шпурнув її, що мав сили, в нещасного юнака.
Не стало Акіда. Аж ось із-під брили заструміла червоною цівкою кров. Трохи згодом струмок поширшав, і потекла вже вода, тільки якась каламутна, наче після сильної зливи. Вздовж струмка виріс шелесткий очерет, і нарешті чиста, прозора річка потекла із каміння до моря.
Часом на березі тієї річки журно сидить Галатея, і їй крізь сльози здається, що з води виринає вродливий юнак у вінку з очерету. Гарним обличчям він схожий на її коханого Акіда, тільки обличчя те голубе і дивно прозоре.
А смертні люди так і назвали ту річку — Акід, і ця давня назва збереглася й понині.
За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 140 - 146.
Усі розділи книги "Крилатий кінь":
