|
Василь Стус
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франка
Я до тебе прийду і змовкну.
І нічого тобі не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагідно, чи жорстоко.
Земле рідна! Сором мені —
Що докину до твого золота?
Марно зринули юні дні,
Нині ж сушить мене гризота.
Разом з осінню я догорів,
Листям осені опадаю,
І між млисто-гірких вечорів
Неприкаяний, сам блукаю.
Осінь крилами в груди б'є.
О, Вкраїно моя осіння!
Чом забракло мені уміння
Звеселити серце твоє?
Голубінь моя, голубінь!
Розтривого моя і муко!
Чом не можу я дать тобі
Своє серце — у добрі руки?
О, коли б то, коли б я зміг!
Рідну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як переліг,
В ріллях радості неокраїх!
Земле рідна! Тобі одній
Я волів би служить до скону.
До твоїх до прийдешніх днів
Дотягнутися б хоч рукою.
* * *
МАНДРИ
Скресає далина...
Пливуть і думи й хмари...
Пий голубе вино!
Земля сп'яніла — під крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втікає і зорить
І назирці тримає
Тебе, мов сина...
Земле! Краю мій!
У сизуватій млі,
Там, де розтав вишиваний рукав,
Лишилось серце...
* * *
Вона тріпоче
У моїх руках,
Простертих
У світи безкраї...
Погляд
Темніє мій,
І ошелешене
Моє темніє небо
Ніяк не можу
Зросту я дійти,
Не можу вивірить
Свою натуру
Великою любов'ю,
Щоб відчуть
Биття земної магми.
Земле рідна!
Я виросту! Я піднесусь!
Я зможу
Тебе уберегти!
Осінній сад
Свої обтрусить зорі...
І тоді
Прозорий
Од любові й доброти,
Я землю виораю
Для блакитних весен.
* * *
Полтавщино! Я пізнаю твій голос,
Коли кують немовкні зозулі
І в колос пророста пташиний щебет,
Що будять тишу і дають відчути
Її глуху, аж сизу, глибину.
Полтавщино! Ті ж обріїв півтони
Сповиті сиззю голубих димів,
І тиша благодатна, і мрійливість,
І втома, і окраса цього краю.
Полтавщино! Де ніжний спокій висне
І до сих пір блука Сковорода,
Йдучи на плеса нив, на тихий шум діброви
І бусраків давню таїну.
Коли б не ці дроти, не літаки, не гуркіт
І чорний дим із чорних чагарів,
Де паровози обрій рвуть на шмаття —
Мені б здалось видіння добрим сном,
Котрий нелунко рветься... а по тому,
Коли ти накликаєш добрих духів,
Щоб крізь уяву вихопити дійсність —
Ніяк не можна пов'язати разом
І обриси, і тони, й ностальгію.
Цей тихий жаль, і теплий сплін і сум,
І лиш по цьому пізнаєш кордони
Між дійсністю і вимріяним сном.
(квітень 1960 р.)
* * *
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп'яті край села.
* * *
О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —
шлях справедливості — над людськістю наруга.
Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.
Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.
О краю мій! Наруго революцій,
потворне посміховисько катів!
І рай, і пекло — все тут під'яремне,
тут навіть мертвих сором спопелив би,
якби раніше кат не спопелив.
Ти фарисеїв царство. Суддукеїв
страшне багно, мій краю огняний!
Ти вічність катував, катуєш землю.
Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.
Чи ти не чуєш, як вони зовуть,
зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.
Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,
і їхній біль поб'є тебе колись.
О краю мій, великий, як Сибір,
хай шир твоя не для Сибіру — вірю,
та поки кожен шлях цей не проміряє —
не запанує у Вітчизні мир.
Хай покоління прокричать, проорять
і продзвенять на струнах з людських жил
твоє минуле зганьблене, прийдешнє
твоє спаплюжене минулим. Гірко
з сльозами на очах радіть нащадкам,
які колись очистяться од скверни
і злочинів, у світі найстрашніших:
вбивати правду — правдою.
(1962 - 1964)
|
|
