Володимир Нагорняк
С У Д Н І Д Н І
ПЕРЕДМОВА
Це идаропне, авторський прозовий жанр, оповідання викликане, як при сеансі спіритизму, херсонськими подіями, що пов’язані з Указом Президента щодо вихідного 10 березня 2008 року.
Адміністрації деяких шкіл Херсона — не без відчайдушного благословіння відповідного тодішнього, що перейшло нам у спадок, обласного управління — вивели свої педагогічні колективи на роботу. Цинічний саботаж відомого Указу Президента мотивували, — (мовляв, нам з погреба видніше!) — навчально-виховним процесом, турботою про підростаюче покоління. А ти що подумав?
Мені ж це здалося біблейськими булижниками благих намірів, з котрих мостилася дорога до пекла. Образно кажучи: якщо прибиральниця може запросто анулювати наказ директора, треба прибирати... таку прибиральницю. Чи такого директора?!
Та й, врешті-решт, чим учитель не людина, щоб не давати йому, передбачений Указом Президента, день для відпочинку чи загнані коні не брикаються? І найголовніше: адміністрації вищеназваних шкіл, — а за ними роздивіться-дивіться відповідне обласне управління, — красномовно довели те, що можна порушувати українські закони, ба, навіть Укази Президента. І ось саме цю науку їхні підростаючі вихованці, — хочуть чи не хочуть це шановні вищенеуказані! — засвоять на всі сто відсотків.
ХЕРСОН: ПЛЮЮ НА КИЇВ
або
ДЕЩО З МІСЦЕВОГО ВЕРБЛЮДСТВА
Можете одразу, з розгону, заперечити сам факт існування верблюдів на Херсонщині. Брехня: не було, нема, не буде… Правильно! Звідки взятися тут верблюдоводству, коли вже навіть про вівцеводство, — а скільки там тої вівці?, — говорити починаємо забувати. Помилочка: не верблюдоводство, а верблюдство. Близько за звучанням, дуже-дуже близько, але, якщо дивитися глибоко-глибоко, то, за значенням, далеко-далеко, дуже далеко.
Херсонські верблюди — люди: дві руки, дві ноги, голова і т.п... До того ж, дозвольте зауважити, не просто якісь там середньостатистичні люди, а люди при портфелях, при владі тобто. Втім, про все це по порядку. Історично близько, кілометрів років п’ятнадцять від осьдечки, загорілася моя Херсонщина педагогічним скандалом. І добряче загорілася: сіячі розумного-доброго-вічного прямо-таки вимагали чесно зароблену зарплату — бачите, не сіялося безкоштовно уже їм. Гучно вимагали! Аж дійшов дим до самого Києва, до столиці, аж учули їх тодішні пан Потойбікстойченко, і сказали...
— Добре. Надішлю я тому Херсону мільйон гривень! — так сказали, і не просто сказали, а і надіслали, і перевірили: подзвонили з Києва, особисто, учительському страйкому.
— Ви мільйон одержали?!
— Ми, — херсонський страйковий комітет відповідає, — мільйон одержали...
Х-ха-а! Ми! А чи ті це ми?! Покажи-кажи... Верблюди херсонські тут як поназбігалися, як розплювалися... Аж сльози на очах — чи за народ так, чи від пльову...
— Такі не ви одні, — виструнчили страйковий комітет, — ви не одні такі, а, скажімо, медики, а... а...
Акали більше місяця. Патріотично,не безкоштовно. Худий київський мільйон, перебігши площу біля облвиконкому до банку, поливав місцевих акальників дебелим процентним дощем повний місяць і ще-ще-ще... Зрозуміло: така всенародно любляча політика довго продовжуватися не могла.
Молодий Верблюдик — (осанка «без мене світ застигне», інтелектуально — дупель пусто, з відчайдушним пльовом, за що і взяли у верблюдство) — серйозно рознервувався:
— Та нас же повиганяють!!! — пошепки закричав Бувалому Двогорбому Верблюду.
— Не панікуй!!! Хто?!
— Київ...
— Та плюю я на твій Київ! Йому не до нас. Найбільше — пожурять, та й то не тебе. А премію з процентиків цибриш, га?..
Страйком же продовжував шукати справедливість. Полетіла ще одна депеша у столицю. Пишуть: одержали — неодержали... Дехто з учителів, — так-так, з учителів, — навіть вибухнув крамолою: «Ну, тепер порівняють уже горби нашим верблюдам!..»
Заметушилися і самі верблюди. Успішно поділивши процентики по кишенях, зрозуміло по своїх, — взялися за членування і тіла мільйона:
— Як ділити?
— Медикам — сповна.
— А школи?
— Хто мовчав — усе, решті — решту.
І відповідь на депешу прийшла, не забарилася. Спокійна-спокійна, аж спати хочеться, як день у серпні. Самі тодішні вельмишановні пан Потойбікстойченко (добра людина, дай, боже, йому здоров’я від усіх херсонських педагогів та довгих років життя) прислали ще пів мільйона гривень.
Молодий Верблюдик (як швидко перший горбик вималювався!) радості не приховував:
— Скінчилося!..
— Добре, коли добре! Учись, поки я живий та при владі! — відбасив йому в лад Бувалий Двогорбий верблюд.
— А що, коли все наладиться?! — бовкнув, не подумавши, Молодий Верблюдик.
— Розімріявся... Ти про це і думати кинь! Поки сонце зійде, роса очі виїсть!.. Що, запитуєш?.. Будеш сидіти на одній безпроцентній зарплаті, ха-ха-ха, якщо не не будеш сидіти... Е-е ні, не будеш...
…А СУДДІ ХТО?!
(Идаропно-подвійне, авторський жанр, оповідання)
1. СУДНІ ДНІ
А чи бували ви в NNському народному суді?.. Ні, не бували ви в NNському народному суді! А мені доводилося. Аж два рази. Більше не буду. Не бажаю відривати вельмишанованих від їхніх справ. Ой, скажу я вам, які там чесні народні судді, - серце кров'ю обливається, коли бачиш, - які там чесні народні судді!
А у,ага, скажімо, розрахували вас з роботи, а зарплату уже десь так років два не виплачують. Годували-годували-годували обіцянками, майже клятвами, а потім приблизно таке мовили:
— Цукерку (мається на увазі — зарплату) хочеш?
— Хочу! — відповідаєш їм. — Як же мені її не хотіти?!
— Нема... — відповідають тобі.
А куди?! А де шукати тую правду? Жирно, на голодний шлунок, облизавшись, ідеш до суду. А хто в суді? Правильно, судді. А судді хто?.. Ой, скажу я вам, а які там чесні народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які там чесні народні судді!.. Ну, думаєш, визовуть вони, чесні народні судді, того, того самого, хто зажулив твою, горбом зароблену, цукерку-зарплату та й скажуть, як між людьми водиться, ну, пo-совісті як:
— А що ж це ти, сучий ти сину такий-то, -(прізвище, ім'я та пo-батькові, а то й по матері!),- зажулив цукерку-зарплату, га?!.
— Та я... Та то...Та це... Та вийшло так...
— Вийшло так?.. Не повинно так виходити у правовій державі Україна, не повинно!!! Машину, дачу, квартиру, врешті-решт, продай, а щоб з чоловіком, — мається на увазі ти, — було по Конституції, по закону! — та кулачком зверху.
…Ну, значиться, визивають вас: і його, і тебе, і вогорять-вогорять, та не йому, не йому, — куди ти дивишся?! — тобі вогорять:
— А що ж це ти, сучий ти сину, (прізвище, ім'я та пo-батькові, а то й по-матері!), — та не звертався до суду протягом трьох місяців після свого звільнення з роботи, га?!
— Та обіцяв же, клявся — я й повірив...
— Повірив він... Це — не причина! — відповідає народний суддя, чим красномовно дає зрозуміти, що не бачити тобі цукерки-зарплати, як своїх вух без дзеркала.
На цьому і попрощалися. Правда, я не забув, не забув-таки запитати чи невинен я їм за роботу суду. Сказали: не винен. Бачиш, які чесні там народні судді, — серце кров'ю обливається, коли бачиш, — які чесні там народні судді!
Одного, признаюся, не второпав, так і не второпав. Ось кум буде на днях позиватися, попрошу, запитає. Якщо вони судді народні, а я — той же народ (майже, родичі!), чого ж це вони так ревно мене та від моєї ж, горбом заробленої, зарплати захищають?!
Дивно, їй-богу, дивно, га?
2. КАБІНЕТНИЙ ПЛАЦ
— То були ви в суді, Іване Івановичу?
— Та був...
— І що?
— Армію пригадав.
— Тю-ю, при чому тут баба Параска, коли порося громом убило? При чому тут армія?!
— Звідки мені знати?.. Заходжу в кабінет, шапку ще в коридорі зняв, привітався. Дві молодички, у внучки нам, Федоровичу, годяться. Що впосередині — це народний суддя, збоку — секретар суду. Навпроти другої — директор, ну, в якого зарплату-цукерку висуджую. Два роки на нього горбатився, а якби не суд, то й ніколи не бачив би. Інкогніто, ага, так?.. Та так — я це слово ще взимку вивчив! На колінцях в інкогніто дипломат — чорний такий тонкий квадратний ящик з ручкою і двома, замочками. Мале, худе та прилизане, як теля з-під корови — це я про того директора; очиці — туди-сюди, туди-сюди... Як спілі вишні на вітрі: скільки в них не дивися — себе не побачиш. Молодичка, це суддя, а ввічливо ж так, як твоя внучка, Федоровичу, коли в тебе на ту (ну, як її?), а, жувачку, циганить:
— Сідайте, будь ласка! — сів. Щось дописує. Чекаю.
— Ваше прізвище?
— Перелазенко, — кажу, а сам продовжую сидіти.
— Вставайте, коли відповідаєте — ви в суді! Ім'я та по-батькові?
— Іван Іванович, — уже піднявся: в суді ж.
— Сідайте! — і знову щось пише
Потім продовжила, як батюшка молитву, монотонно продовжила:
— Народний суд у складі судді такої-то — («Встаньте, встаньте!!!») — та секретаря суду такої-то розглянув вашу справу. Ваші права... Ваші обов'язки.... Сідайте! — знову щось там черкає, скінчила і, як удав на зайця:
— Ви нам довіряєте?
— Ти що, Іване Івановичу, знав їх?
— Звідки? Перший раз бачив! Та так і кажу:
— Я ж вас перший раз бачу! (Ні-ні, я піднявся.)
— Сам собі раз на місяць віриш — ось йому, — показую пальцем на дохлого —директора, повірив, довірився, так він два роки моєї праці зчавкав!
— Сідайте! — бачу: трохи знітилася молодичка, але задзюрчав телефон — виручив. Бере трубку, а звідти — голос. Я недобачаю, ти знаєш, але чую ще добре, добре чую.
Засміявся голос та й каже:
— Як він тебе, га?!
— Слухаєте? — відповідає-запитує суддя.
— Та слухаємо... — ще голосніше сміється голос.
Хвильку зачекавши, суддя посерйознішала, продовжує:
— У вас є самовідвід?
— Немає, — кажу, ага, непідіймаючись. Ну, забув, забув...
— Вставайте, коли відповідаєте! Ви не на базарі!
— А хто сидить на базарі, Іване Івановичу?
— Це вона, треба розуміти, образно, Федоровичу, образно.
— А-а, це вона так образно... А далі що?
— А ви знаєте чи, — продовжує суддя, — ("Вставайте, коли до вас суддя звертається!!!"), — що ваш позов незаконний...
— Виходить, що це тобі той дохлий директор погріб копав, а не ти на нього два роки горбатився?! Виходить так...
— Та говорив і це. Але я їй про діло, а вона мені про козу білу…
Недочуває чи (не може бути - молода ще), не бажала дочуватись чи (та мабуть!). Каже, що протягом трьох місяців після звільнення, заяву потрібно було подавати, позов. У них тепер такий закон імається...
— Імається?..І що, Іване Івановичу, нічого-нічого?
— Як це нічого?! Ноги самогоном розтирати буду,а що залишиться з тобою на пару за здоров'я народної правди в народних судах вип'ємо! І у неї мабуть, болять ніженьки. Болять, тьху!, болять, Федоровичу, болять...
ЗОРІ ПАДАЮТЬ НЕ ТІЛЬКИ В СЕРПНІ
...І падали зорі з неба (зорі), і підіймалися зорі з землі (святковий феєрверк), і прилітали зорі аж із Києва (естрадні зірки), ой, та на незабутній ювілей херсонського ВУЗу.
І свято, котре, з оглядом на херсонське сьогодення та невиплату зарплат педагогам, основоположник російської літератури влучно назвав би "пиром во время чумы" - і було свято...
І гостями почесними були на цьому "пире во время чумы" рідні владні структури, і сам іменинник та постарався ж: понапихали по кабінетах усілякої найсучаснішої електроніки, і сам-то, дивися, як дівка на виданні.
А за які-такі-сякі що, га?! І не запитуй: з бідних студентів - по клаптичку, по клаптичку — день народження в Альма-Матері! І рубашенція, і непогана ж...
А не запізнюйся, а не пропускай — і такса (стоп! державна таємниця!) була-буде! І так вірно, по-зміїному, в очі глядячи: "будь ласка..." а не "будь ласка" чи просто, ну, нема звідки "будь ласка»?.. Що?! Як феєрверк! І миттєво!
...І падали-падали-падали зорі...
ТЕАТРАЛЬНИЙ СОН
"Хто наш глядач?!"- риторично запитав на звітно-виборних зборах обласного музично-драматичного театру його багаторічно-незмінний директор. І сам же риторично відповів: "Ті, хто приходить у театр після чергового застілля, приходить повеселитися, і тільки.
Складається враження, про що красномовно засвідчує і наш репертуар, херсонський театр аж ніяк не херсонський, а прибув на гастролі у наше місто.
Театр - шоу-театр - фактично виконувач замовлень тих, хто цідить кошти, а не інтелектуальна установа, котрою повинен бути. Є і в Херсоні драматурги, повістярі, та поети, твори яких варто сценізувати. Але ми, - приймаки від культури, - ми їх не бачимо, не хочемо бачити!.."
Навіть не це розбудило директора театру. Прокинувся аж після того, коли виголосив, що три високохудожні вистави за творами місцевих авторів (уточнюю - місцевих!) побачуть світ на херсонській сцені.
Тоді й прокинувся, і вже не зміг заснути. Присниться ж таке...
Матеріали надіслані автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Дивіться також на "Малій Сторінці":
У цьому розділі зібрані поезії Володимира Нагорняка для дітей - його графічна та звукова абетки, вірші про Україну, та про пори року, безконечники, забавлянки та багато інших цікавинок.