ПОЧИНАЙМОСЯ З РІДНОЇ МОВИ
			Ніби сонце, що сходить над кручі,
			Ніби сяйво стрімкої води,
			Наша мова – це диво квітуче,
			Без якого серцям не цвісти!
			Кожне слово – вогнем калиновим,
			Кожне слово тривожно – як дзвін,
			Починаймося з рідної мови –
			З її щирих і мудрих глибин!
			Ніби подих легкий заметілі,
			Що з розквітлої вишні зліта.
			Як Дніпрові вируючі хвилі –
			Мова ця і співуча, й проста!
			Скільки в долі і тиші, і бурі!
			І тривожна, як марево, путь.
			Грона слів – ніби струни бандури! –
			Що нам – цвітом душі... – оживуть.
			Кожне слово – вогнем калиновим,
			Кожне слово тривожно – як дзвін,
			Починаймося з рідної мови –
			З її щирих і мудрих глибин!
			 
			* * *
			 
			ВИСОТА
			Що тільки серце не мучить –
			Холодно й важко, мов лід…
			Мовонько щира, квітуча –
			Долі усміхнений цвіт!
			Піснею квітни завзято,
			Сяйвом схвильованих нот!
			Бо нам усім оживати
			В слові тривожнім – народ...
			Те, що в душі заясніло,
			Стрімко, мов хвиля, зліта. 
			Мовонько, ти ж наша сила,
			Ти наших дум висота!
			 
			* * *
			 
			І ВОГОНЬ, І КРАСА 
			А мовонька-мова — схвильованим виром...
			Слова — невгамовні сонця!
			У мовоньці-мові є музика щира,
			Що нею квітують серця.
			І пісня, бува, на стривоженій ноті,
			Що з хмар гомінких вирина.
			А мовонька-мова — це не мілководдя!
			Це справді ж... стрімка глибина.
			І сумно бува, але пісня прилине!
			Всього вистача у житті.
			Бо в пісні слова — сонцесяйні зернини...
			Усміхнені і золоті!
			І радісна днина — ще прийде... ще буде!
			Хоч хмари важкі і гроза.
			А мовонька-мова — це легко відчути... —
			І біль, і вогонь, і краса!
			 
			
Прекрасні вірші!
Сердечно дякую шановному авторові!