Василь Сухомлинський
СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ
Розділ "РОКИ ДИТИНСТВА"
РІДНЕ СЛОВО
Для нас, українців, рідною є українська мова. Нею розмовляють сьогодні понад 36 мільйонів осіб. Та історично доля нашого народу склалася так, що нам, українцям, знайома й російська мова. Ці мови переплітаються багатьма нитями. Але це не тільки полегшує, а й утруднює опановування спорідненими мовами. Сотні слів, що звучать однаково в них, мають різне значення. Слово, що звучить в одній мові з патетичним забарвленням, в другій — іноді набуває іронічного смислу. Гра відтінків, найтонших рисочок емоційно-естетичного забарвлення слів у цих мовах є для нас, учителів, джерелом духовного багатства, яке ми покликані передати молодому поколінню.
Мова — духовне багатство народу. «Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», — говорить народна мудрість. Та багатство, втілене у скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не опанувала рідну мову, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тонша її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до опановування мовами інших народів, тим активніше сприймає серце красу слова.
Я прагнув до того, щоб це життєдайне джерело — багатство рідної мови — було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя. «Подорожуючи» до живого джерела думки та слова, мої вихованці пізнавали одночасно емоційні, естетичні, смислові відтінки українського слова. Я домагався, щоб вони відчували красу мови, дбайливо ставились до слова, дбали про її чистоту.
Мовна культура людини — це дзеркало її духовної культури. Найважливішим засобом впливу на дитину, облагороджування її почуттів, душі, думок, переживань є краса і велич, сила і виразність рідного слова. Роль цього засобу в початковій школі, де кожна зустріч з новим явищем навколишнього світу пробуджує в серцях дітей почуття захоплення, неможливо переоцінити.
Ми йшли у природу — до лісу, до саду, на поле, луки, берег річки, — слово ставало у моїх руках знаряддям, за допомогою якого я відкривав дітям очі на багатство навколишнього світу. Відчуваючи, переживаючи красу побаченого й почутого, діти сприймали найтонші відтінки слова, і через слово краса входила в їхні душі. «Подорожі» у природу були першим поштовхом до творчості. У дітей з’явилося бажання передати свої почуття і переживання, розповісти про красу. Діти складали маленькі твори про природу. Ці твори — найважливіша форма роботи з розвитку мови та думки. Кожна дитина складала свій твір, а потім записувала його у класі. Для прикладу наведу кілька творів-мініатюр, усно складених дітьми у перший рік навчання, а потім записаних в альбом «Наше рідне слово» або в індивідуальні альбоми.
Пісня жайворонка
(Лариса)
У блакитному небі тремтить сіра грудочка. Це — жайворонок. Я слухаю цю чудову пісню — не можу наслухатися. Неначе виграв на тоненьких-тоненьких срібних струнах. Натягує струни від золотої пшениці до сонечка. Колоски прислухаються до його пісні.
Зайшло сонечко
(Сергійко)
Сонечко зайшло. Потемніло поле. З яру розповзається присмерк по полях і лісах. Розтікається, як річка. А на вершині тополі спалахнули золоті іскорки. Це сонечко послало своє останнє привітання. Спалахнули і погасли. До побачення, сонечко!
Бджоли п’ють воду
(Галя)
Я бачила, як бджоли п’ють воду. По тоненькій очеретинці крапельки води стікають на гладенький вербовий пеньок. Пеньок мокрий. Бджоли люблять запах верби. Летять до пенька пити воду. Стріпують золотими крильцями. Відпочиньте трохи, бджілки, адже вам далеко летіти.
Гречка цвіте
(Варя)
Зацвіла гречка. Поле неначе білим килимом вкрите. Та цей килим живий і так гарно пахне. На кожній квіточці — бджола. Килим гуде — це бджоли дзижчать. Великий мохнатий джміль сів на квіточки. Стеблинка затремтіла і нахилилася. Джміль не втримався, впав і сердито загув.
Комбайнер
(Юра)
Мій дядько комбайнер. Він веде велику машину. Перед ним — пшениця. Гострі ножі зрізують стеблини і подають у молотарку. Молотарка обмолочує пшеницю. Зерно тече тоненьким струмком у бункер. Під’їздить автомашина, везе зерно на тік. Буде багато білого хліба.
Наша молотарка
(Ваня)
У нас в школі є маленька-маленька молотарка, ось така... Учні зжали пшеницю на шкільній ділянці. Зв’язали п’ять снопів. Загула маленька молотарка. Обмолотила пшеницю. Зсипали пшеницю в мішок. А ми будемо її сіяти.
Цвітуть яблуні
(Павло)
Ой, як гарно в саду, коли цвітуть яблуні. Білі квіточки розкрили пелюстки перед сонцем. Вітерець гойдав квіточки, і вони дзвенять. Як срібні дзвіночки. Весь сад дзвенить, усміхається сонцю. А коли вітер стихав, чути дзижчання бджіл. Вони літають над деревами. Видивляються найголосистіших дзвіночків. І сад співає, як тисяча струн. Сяде бджілка на дзвіночок, поворушить лапками, стрепене крильцями. Підіймається золотий пилок над дзвіночком, як хмаринка.
На фермі в тітки Даші
(Коля)
Ми були на фермі в тітки Даші. Вона доїть тридцять корів. Великі-великі бідони молока. Молоко відвозять на маслозавод. Там з нього роблять масло.
Ввечері курличуть журавлі
(Tiнa)
Зайшло сонце за гору. В блакитному небі летять журавлі. Курличуть: «Здрастуйте, луги зелені, ми прилетіли з теплого моря»
Затріпотіли гілки на деревах. Зашелестіли зелені травинки. Задзвенів став — здрастуйте, журавлі, розкажіть, що ви бачили на теплому морі.
Ласкавий Дідусь-Присмерк
(Саня)
Загорілися зірочки па небі. Вийшов з яру лагідний Дідусь-Присмерк. Старенький, мохнатий-волохатий. З паличкою. Йде в село. Заходить до хат. Бере дітей у теплі, м’які долоні. І дітям хочеться спати. Сняться їм гарні сни.
(Це вона, Саня, ще в «Школі радості» придумала казку про Присмерк. А тепер ця казка знову ожила в пам’яті дитини).
Дядько Кузьма
(Федя)
Ми були в дядька Кузьми. Він будівельник. З цегли зводить стіни будинку. Зараз він будує магазин. Дядько Кузьма збудував уже п’ятдесят будинків. У них живе багато людей. Він говорить: «Мої будинки житимуть двісті років. Багато хто з людей згадуватиме: он який будівельник дядько Кузьма!»
Проліски
(Катя)
Розбудило сонечко ліс. Розтопило сніжинку на верхівці сосни. Впала гаряча крапелька на сніг, пробила замет і сухе листя. Там, де вона впала, з’явилася зелена стрілочка. А на ній розцвів блакитний дзвіночок. Дивиться на сніг і дивується: «А чи не рано я прокинувся?» «Ні, не рано; пора, пора», — заспівали пташки. І прийшла весна.
Сонечко і хмара
(Толя)
Золота нива Сонечко виграє на кожному колосочку. Поле, поле, яке ти гарне. Та ось припливла до тебе хмара. Закрила сонечко. Згасли золоті іскорки на колосочках. Стало поле сірим. Неначе хто вкрив землю сірою ковдрою Швидше вийди, сонечко, з-за хмари. Ждуть колосочки. Чекаємо і ми на тебе, сонечко!
Падають зірочки з неба
(Люба)
У серпні падають зірочки з неба. У в темному лісі велика галявина. Впала зірочка з неба на галявину. Зацвіла пурпурова квіточка.
У нашому класі тепло
(Саша)
У нашому класі тепло-тепло. Гарячі батареї, по них тече вода. У підвалі — котел. У великій печі горить вугілля. Його видобули під землею шахтарі. Повезли залізницею, привезли до нас. Розвантажили на землю. Потім навантажили на автомашину і привезли у школу. Нам тепло, тому що трудяться шахтарі та залізничники.
Шпаки взимку
(Миша)
Минулої зими шпаки не відлітали у теплі краї. Звідки вони дізналися, що не буде великих морозів? Я бачив, як увечері птахи зібрались у велику зграю і перелітали від одного дерева до іншого. Шукали, де тепліше. І тривожно пищали. У заметіль шпаки залетіли до нас у хлів. Розсілися скрізь, навіть на спину корові сіли. А в сонячні морозні дні купалися в снігу. Падає шпак камінцем у м’який замет, заривається в сніг. Потім вибирається із замету і весело щебече.
Ялинка
(Данько)
Ми з мамою поставили на стіл ялинку. Прикрасили її іграшками. Внизу поставили Діда Мороза. Настала ніч. На дворі яскраво світить місяць. Мені хочеться подивитися, що робить Дід Мороз. А він підняв палицю, відійшов від ялинки і вже ходить по столу. Ходить і покахикує. А білі сніжинки про щось шепочуться на гілках. Сірий зайчик причаївся на сучку. Як скочить з ялинки та в мішок до Діда Мороза. От і буде подарунок на Новий рік.
Дід Юхим
(Люда)
Мій дідусь Юхим – лісівник. Він працює у колгоспі уже двадцять п’ять років. За селом діброва. Це його дуби, він саджав їх. Дідусь говорить, що його дуби житимуть триста років. Я теж посаджу свій дубок.
Злий павук
(Костя)
У темному куточку комірчини розставив сіті павук. Я дивлюся, що він робитиме. Павук причаївся на стіні і ворушить лапками. Неначе розгойдує сіті. Прилетіла комаха, дзижчить Павук повернувся, прислухається. Комаха наткнулася на павутину, заплуталася. Дзижчання стало дзвінким, тривожним. А павук уже поспішає до комахи. Ні, не вдасться тобі комаху згубити, злий павук. Я розриваю павутину і звільняю комаху. Лети, та не попадайся у сіті злому павукові.
Помідори
(Слава)
Червоні помідори на зелених кущах. Уранці помідори вкриті крапельками роси. Виграє золоте сонце в кожній краплині. Сів білий метелик на червоний помідор. Дзижчить бджола. Думала бджола, що це велика червона квітка. Покружляла над помідором і полетіла.
Твори дітей — результат великої роботи. Треба піти з дітьми до живого джерела думки та слова, добитися того, щоб уявлення про предмет, явище навколишнього світу увійшло через слово не тільки в їхню свідомість, а й у душу і серце. Емоційно-естетичне забарвлення слова, його найтонші відтінки — ось у чому життєдайне джерело дитячої творчості. Слово живе у свідомості дитини як яскравий образ, тому, записуючи в класі свої твори, діти доповнюють текст малюнками.
Було б наївно чекати, що дитина під впливом краси навколишнього світу відразу складе твір. Творчість не приходить до дітей з якогось натхнення. Творчості треба вчити. Дитина лише тоді складе твір, коли почує опис природи від учителя. Перший твір, який я прочитав дітям, був складений на березі ставу, тихої вечірньої години. Я прагнув, щоб діти зрозуміли її відчули, як наочний образ можна передати словами. Спочатку діти повторювали мої власні твори, поступово вони переходили до самостійного опису картин природи, що схвилювали їх, — починався індивідуальний процес дитячої творчості. У цій справі дуже важливо відчути емоційно-естетичні відтінки слова. Дитина навчиться складати твір тільки тоді, коли кожне слово перед нею — як готова цеглинка, якій заздалегідь приготовлене місце. І діти вибирають ту єдину цеглинку, яка пасує у цьому випадку. Вони не можуть взяти перше-ліпше слово. Це не дозволяє їм зробити емоційно-естетична чутливість.
Складання творів стало для моїх вихованців улюбленою справою. Вони прагнуть розповісти про усе, що бачили, пережили. Слово для дітей є засобом висловлення їхнього ставлення до краси навколишнього світу. У 2-му, 3-му та 4-му класах діти складали твори про своїх старших знайомих, про працю людей, про бруньки яблуні, що розкрилися, про квітку ромашки, що в’яне, про срібні павутинки «бабиного літа» і збирання яблук у саду. Протягом 4-х років кожен учень склав по 40 — 50 творів-мініатюр.
Ось кілька творів, складених дітьми на другому, третьому і четвертому роках навчання.
Звідки беруться крижані квіти на шибках
(Таня, 4-й клас)
Я запитала в мами: «Звідки беруться крижані квіти на шибках?» Мама сказала: «Малює маленький онук Діда Мороза. Ходить він з дідусем ночами, розмальовує вікна...» Захотілося мені побачити, як він це робить. Лягла спати, та очей не заплющую. Всі поснули. Скрипить дерево за вікном. Підійшов маленький хлопчик до вікна. Водить по шибці срібним олівцем і тихо співає. Бачу, намалював прекрасну квітку. Широке-широке листя і маленькі пелюстки. Вранці сонечко заграло, квітка — як жива. Не знаю, снилося це мені чи й справді бачила.
Світ квітів серед зими
(Галя, 3-й клас)
Восени біля теплиці розцвіли хризантеми. Вони не бояться холодних туманів. Та ось з півночі прийшов мороз. Замерзла вода у відрі. Треба рятувати хризантеми від холоду. Ми пересадили їх у горщики і поставили в теплицю. Обрізали стебла. Хризантеми знову зазеленіли, а потім і зацвіли. Вранці я прокинулась, бачу — на дворі сніг. Сніг і сонце. Я хутчій у теплицю. Цвітуть хризантеми — білі, сині, блакитні. А надворі сніг. Усміхаються хризантеми сонечку ясному.
Як ми їхали з поля
(Павлик, 2-й клас)
Улітку ми їздили з мамою в поле за сіном. Мама наклала великий віз сіна. Ув’язала сіно мотузкою. Коні йшли поволі. Ми сиділи на сіні високо-високо. Зайшло сонце, на небі загорілися зірочки. Я ліг на сіно й дивився на небо. І ось наш віз уже не віз, а великий човен. Ми пливемо по морю. Над нами — зірки. Вони близько. Піднімеш руку — і дістанеш зірочку. Десь далеко зелені береги. Там співає перепілка, грають на скрипках коники. Наш човен зупинився, а зірочки гойдаються. Приплив човен до берега. Мама встала, а мені ще хочеться полежати.
Похмурий осінній день
(Шура, 3-й клас)
Дні стали коротші, ночі довші. Ранками над річкою пливуть тумани. Де сонце, чому воно не розсіє клоччя туману? З неба падають маленькі крапельки осіннього дощу. Дерева стоять, схиливши гілля. Падає листя. На гілочках висять великі краплі. Десь у тумані протяжно закричала чайка. Можливо, вона не може летіти на південь і жаліється людям. В лісі тихо-тихо. Стукнув кілька разів дятел і замовк. Падають золоті жолуді на листя. Весь світ у білому тумані.
Коли починається осінь
(Сергійко, IV клас)
Уранці ластівки тривожно літали над селом. Потім зібрались у велику зграю. Сіли рядочком на телефонні проводи і про щось тихо пищали. Це вони радились, коли летіти в теплі краї. Наступного дня ластівок уже не стало. Куди вони полетіли? І як вони знають, що наближається осінь? Адже дні ще теплі. Сонце ласкаво гріє. Я люблю осінні сонцесяйні вечори. Довго, дуже довго горить багряний вогник вечірньої зорі. І листя на тополях здається багряним. Це відблиск зорі. Вода в заснулому ставу — як вечірня зоря.
Тільки на ставу вечорами гомін: ночують птахи, перелітаючи на південь. На ранок став покривається пеленою туману. На траві — роса. Роса якась сива, не така, як улітку. Починається осінь.
Що найголовніше у житті
(Варя, IV клас)
Що найголовніше у житті? Один говорить: найголовніше — вугілля. Якби не було вугілля, зупинилися б машини, не було б металу, люди замерзли б...
Інший твердить: найголовніше — метал. Без металу не було б ні машин, ні вугілля, ні хліба, ні одягу.
А третій каже: найголовніше — хліб. Без хліба не працювали б ні шахтар, ні металург, ні льотчик, ні прикордонник.
Хто ж з них правий? Що найголовніше в житті? Найголовніше — праця. Без праці не було б ні вугілля, ні металу, ні хліба.
Кінь Вогонь
(Саня, IV клас)
Це мама розповідала. Купили якось селяни коня. Ім'я в нього Вогонь. Нікому не корився він. Найсміливіші і найбуваліші люди боялися підійти до Вогня. Він рив землю копитами, кусав зубами, хропів.
Молодий хлопець Юрко все-таки осідлав непокірного коня. Став він дибки, заіржав, вискочив на дорогу і скинув Юрка. Пробіг кілька верст, зупинився на околиці села. Посеред дороги гралося двоє маленьких діток. Вони побігли до коня і обняли його за передні ноги. В матері серце завмерло від страху. Думає: зараз уб’є чи покалічить дітей. Та кінь стоїть тихо. Переступить ногою і знову стоїть. Косить оком на дітей, наче боїться зачепити їх. А діти все граються. Потім Вогонь обережно відійшов від дітей і побіг через село. Його спіймали і поставили в конюшню.
Їжаки
(Федя, IV клас)
У нас під ґанком живуть їжаки. Вечорами вся їхня сім’я виходить через маленький отвір і простує до ставу. Попереду старий їжак, за ним — п’ятеро маленьких їжаченят, позаду — їжачиха. Що вони там роблять? Я підгледів: п’ють воду і вмиваються. А потім ще риють землю маленькими лапками, дістають звідти якісь корінці і їдять. Це старі їжак і їжачиха. А маленькі їжаченята в цей час граються, пустують. Вибрали вони тихий куточок — туди ніхто не ходить.
Одного разу, казна-звідки узявся собака. Підбіг до старого їжака. Він згорнувся і завмер. І всі їжаки згорнулися. Взяв собака старого їжака в зуби і поніс до ставу. Опустив у воду. Їжак поплив до берега. А собака дивиться на нього. Потім почав гратися з їжаком. Я прогнав собаку.
Наступної весни залишився під ґанком один старий їжак. Куди поділися інші? Мабуть, переселилися в інше місце. А старому їжакові не захотілося переселятися. Я поставив біля ґанку блюдечко з молоком, їжак випив. Він перестав боятися мене. Я заманив його до кімнати. Засвітив лампу. Їжак уп'явся очима у світло. Я поклав на підлогу стару газету. Їжак почав гратися нею. А на ніч пішов до себе, під ґанок.
Як ми жили на баштані
(Володя, 3-й клас)
На гарячій землі — великі кавуни. Сині, зелені, сизі. Вранці вони вкриті крапельками роси. Холодні, холодні. І на траві роса, і курінь наш у крапельках роси. Одного разу Данько встав рано-вранці, приніс у курінь великого кавуна. Розрізав його. Як тільки хтось вставав, він пригощав холодним кавуном. «Хто встане останнім, — сказав Данько, — тому дістанеться смачна серцевина кавуна — «дід». Уже всі повставали, спав один Сашко. Ми сиділи, чокали — коли ж він прокинеться? Набридло чекати, і ми з’їли «діда».
Видався тихий туманний ранок. Туман приплив з балки, застелив увесь баштан. З-за хмари виглянуло сонечко, освітило кавуни. Здається, що то не кавуни, а сині, зелені, сірі, скляні кульки пливуть по білій річці.
Удень над баштаном гуляв гарячий вітер. У блакитному небі співають жайворонки. Чому вони не сідають на баштані? Чому жайворонки мостять гнізда й виводять пташенят тільки в пшениці, в ячмені, в просі? А найбільше жайворонкових гнізд у гречці.
Поряд з баштаном, біля яру, ми знайшли мурашник. Дідусь побачив, як мурашки кудись поспішають. Він сказав: «Десь недалеко є великий мурашник, ось мурашки самі розкажуть, де він.» Поклав дідусь кілька шматочків кавуна біля мурашиної стежки. Солодкий кавун відразу обліпили мурашки. Ми бачили, як вони беруть крихітні крупинки цукру і несуть їх кудись в одному напрямку. Пішли за ними й прийшли до мурашника. Сірий горбок під кущем, як живий. Мурашки відносять крупинки цукру кудись у нірки й знову повертаються на баштан. Дідусь розповів нам, яку велику користь приносять лісу і людям мурашки. Кожний мурашник рятує від шкідників кілька гектарів лісу. Ми почали охороняти мурашок, а потім дідусь навчив нас створювати нові мурашники.
Коли ми йшли додому, дідусь дав нам по великому кавуну. Кавуни довго стояли в нас дома на вікнах. Вони нагадували нам про гарячий вітер, широкий степ, про жайворонка, про дідуся, про дзвінку пісеньку цвіркуна, який оселився неподалік від куреня. Де він зараз, цей цвіркун?
Краса слова найяскравіше втілена в поезії. Захоплюючись віршем чи піснею, діти немовби чують музику слова. В кращих віршах поетичне слово розкриває найтонші емоційні відтінки рідної мови. Завдяки цьому дітям хочеться запам’ятати вірш. Дитина дістає величезну насолоду, повторюючи слова, що запали в її душу.
Я прагнув до того, щоб діти відчували й переживали музику поетичного слова. На лоні природи в ті хвилини, коли діти були зачаровані красою навколишнього світу, я читав їм вірші. Одного разу ми вийшли в поле; перед нами відкрився чудовий вид на став, у глибині якого тріпотіло віддзеркалення верб. Я прочитав дітям рядки з вірша Тараса Шевченка:
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами, над ставами
Верби зеленіють...
Діти повторювали їх. Вони відчували, що в словосполученні слів, які творять живий образ, народжується музичне звучання мови, яке не тільки надає слову нового емоційного відтінку, а й відкриває нову красу в навколишньому світі. Під враженням від кращих зразків світової поезії в дітей пробуджувалося прагнення створити музичне звучання слів. Насолоджуючись красою весняного дня, діти намагалися сказати так, щоб зазвучала мелодія слова. Дитячі серця охоплювало поетичне натхнення: хлопчики й дівчатка писали вірші. Ось Лариса вдивляється в далечінь полів, її очі загоряються, дівчинка тихо вимовляє, слова, вслухається в їхнє звучання:
— Хвилі виграють у жовтому морі пшениці.
— У гарячому мареві тремтить синій курган, — підхоплює її думку Сергійко.
Усі радісно схвильовані, всім хочеться знайти своє звучання слова. У ці хвилини, коли душу дитини охоплює поетичне натхнення, слово — живе, повнокровне, що виграє всіма барвами веселки, духмяніє ароматом полів і луків, — входить у духовне життя дитини; діти шукають і знаходять у ньому засіб висловлення своїх почуттів, думок, переживань. Пробудити в дитячому серці поетичне натхнення — це означає відкрити ще одне життєдайне джерело думки. Сила цього джерела в тому, що слово відбиває не тільки предмет, явище, дає їм означення в людській мові, а й втілює глибоко особисті сприймання почуття переживання.
Учити поетичної творчості треба не для того, щоб виростити юних поетів, а щоб облагородити кожне юне серце. Я використовував будь-яку можливість, щоб пробудити в дитячих серцях поетичне натхнення, щоб слово набуло індивідуального поетичного звучання в душі кожної дитини зимовий ранок. Дерева в білому інеї. Вкриті тонкими, як голочки, крижинками гілки здаються викуваними із срібла. Ми йдемо до шкільного саду, намагаємося не торкатися гілок, щоб не порушити чарівності неповторної краси. Зупиняємося, я читаю вірші про красу зими. Під враженням поезії і краси діти знаходять слова, за допомогою яких можна вималювати образ дерева, вкритого інеєм, і складають вірш. Роблять це колективно, за частинами — ми кілька разів приходимо у сад, укритий інеєм. У вірші оживають яскраві фантастичні образи з казок, створених раніше:
Прийшов чарівник-коваль,
приніс золоте горно,
розплавив у ньому він срібло,
дерева в саду облив.
Кував він цілую нічку
І стукав його золот-молот...
Стоїть наш сад у сріблі.
Торкнеться голка голки,
І сад наш дзвенить і дзвенить.
А де ж чарівник-коваль?
На крилах своїх золотих
він до сонця ізнов полетів.
Візьме він ще трохи срібла,
у торбу свою покладе
І знову до пас прилетить.
Розплавить він знову срібло
і знову сад заспіває...
А сонечко на нього чекає...
Куди ти, коваль, полетів?
Нащо так довго в саду тім
ти моє срібло плавиш?
А чи не забув ти, ковалю,
що треба вінок кувати?
І пурпуровий промінь заглянув
у тихий і срібний наш сад.
І сонечко зачудоване
не намилується красою...
У дитинстві кожна дитина — поет. Звичайно, було б наївним вважати, що поетичне натхнення приходить до дитини як чудесний дар. Я далекий від замилування природною обдарованістю, далекий від думки, що кожна дитина — поет за своєю природою. Поета в душі пробуджує людське почуття прекрасного. Якщо в учневі не виховати це почуття, вій залишиться байдужим до краси природи та слова, істотою, для якої кинути камінець у воду і в соловейка, що співає, — те саме. Дати дитині радість поетичного натхнення, пробудити в її серці живе джерело поетичної творчості — така сама важлива справа, як навчити читати та розв’язувати задачі. В одних дітей це джерело б’є сильніше, в інших — слабкіше. Я бачив, що в окремих дітей поетичне натхнення — не бурхливий короткочасний злет, не спалах вогника, а постійна духовна потреба.
Поетична творчість — найвищий ступінь мовної культури, а мовна культура виражає саму сутність культури людської. Поетична творчість доступна кожному. Вона не є привілеєм особливо обдарованих. Поетична творчість підносить людину. Дуже важливо, щоб ця найтонша сфера творчості була глибоко особистою, сердечною справою кожної дитини.
Уже у третьому класі Лариса, Саня, Сергійко, Катя, Варя, Коля, Таня, Ліда почали потай читати мені свої вірші, складені наодинці. Я знав, що й інші діти пишуть вірші, та соромляться говорити про своє захоплення. І це було дуже добре.
Нічого особливого в тому, що діти пишуть вірші, я не бачив: це нормальна дитяча гра духовних сил, звичайний творчий вогник, без якого не можна уявити повноцінного дитинства. Але мене дуже радувало саме те, що духовно життя дітей було таким багатим, било таким живим ключем.
Особливо радісно було те, що поетичне натхнення облагороджувало Колю. Дружба у нас з ним усе міцнішала, У шкільному саду був куток, де я любив бувати на самоті. Тут я відпочивав у хорошу погоду, грав на скрипці. І ось випадково трапилося так, що Коля «відкрив» мій куток. Мабуть, він сам шукав самотності. Побачивши мене, хлопчик знітився, хотів піти, та я попросив його залишитись. Я грав на скрипці, мені хотілося виразити у звуках захоплення красою літнього вечора. Коля прислухався до мелодії. Потім я так захопився, що не помітив, як хлопчик сів поруч зі мною. Даю йому скрипку. Коля намагається повторити те, що грав я, та в нього нічого не виходить. Хлопчик перестав грати. Ми сидимо мовчки, спостерігаючи захід сонця, вслухаючись у вечірню тишу. Мабуть, тому, що нас ріднили переживання краси навколишнього світу, Коля довірив мені свій вірш про природу. Ось він:
Сині квіти в зеленому листі;
літає бджілка над квітами.
Вночі у сад соловей прилетів,
в кущах бузку співав.
Вранці в саду гриміла гроза,
дощик квіти обмив.
Сіра хмара над садом пливе,
а бузок блакитний, як небо.
Ми довго сиділи з Колею в саду того вечора. Хлопчик став приходити сюди й кожного разу читав маленький вірш. Ось ще один його вірш, він настільки закарбувався в моїй пам’яті, що я записав його через рік після того, як хлопчик прочитав:
Червоне сонечко за гору зайшло,
палає багряне небо:
завтра буде вітряний день.
Зграя ворон тривожно в небо злетіла,
понеслася на захід, до чорного лісу.
На високій тополі шепочеться листя.
Тихо стало. Чути, як десь вдалині
по дзвінкій дорозі віз стукотить.
Потемніло багряне небо,
сірим попелом вкрився жар.
Яскрава зіронька в небі мерехтить,
приходить ніч.
Я дізнався, що Коля ніколи не записує своїх віршів: він пам’ятає їх. Вірші живуть в його пам’яті та серці. Мало хто з моїх вихованців придумував вірші, сидячи за чистим аркушем паперу. Вірші народжувалися не для того, щоб їх записувати. Діти не могли обійтися без віршів, як не могли не малювати.
Шура довірив мені свою таємницю теж у хвилини душевної близькості. Зимового дня ми пішли до лісу, каталися на лижах. Червоне сонце схилилося на захід. Стовбури сосен у вечірніх променях здавалися викуваними із заліза. Ми стояли на узліссі, милуючись красою природи. У ці хвилини Шура прочитав вірш про дятла:
У сосни під корою тисяча струп,
дятел сидить на верхівці сосни.
Стукне клювом по верхній струні,
ледве чутно струна дзвенить.
Ближче до сонечка — тонша струна,
а біля землі струна — не струна.
Біля землі дзвін тихо гуде,
мідний дзвін — під червоною корою.
Скаче дятел, відкриє струну,
клювом ударить — струна задзвенить...
Ліс співає, а дятел уже
шукає іншу струну.
Варя склала в роки дитинства кілька десятків віршів. У цієї дівчинки чутлива, вразлива душа. Я бачив, як зачарована красою літнього вечора, Варя стояла на березі, дивилася на верби, що схилилися до води, на дзеркальну поверхню ставу, в якому відбивалося синє небо. Потім, через кілька днів, дівчинка прочитала мені вірш про цей літній вечір:
Синє небо, зелені верби, білі хатки —
все відбилось у воді.
Я стою перед блакитним дзеркалом,
переді мною далекий, нескінченний світ.
Там і червоний захід, і хмаринка біла,
там мерехтить зірка, і над дорогою далекою
в небо злетіла пташка — прощається з сонцем.
Тільки музика своя в цьому дивовижному світі:
чуєте, хтось рукою торкнувся
до товстої струни, і заспівав блакитний небосхил,
верби заспівали, і хатки заспівали.
Цю музику чую я тільки в вечірнім ставу,
коли сонце пожежу запалює — за морем, вдалині,
коли білі голуби спішать на ночівлю,
коли летюча миша чистить лапки в дуплі.
Коли вітер, що стомився за день, приліг відпочити
в потемнілому яру.
Щороку, коли наближалася осінь, дітям хотілося попрощатися з літом. Ми йшли до свого дуба, складали вірші — про минуле літо, про журавлів, про теплі дні «бабиного літа». Прощаючись 4-й раз з літом, діти колективно склали вірша про найдорожче і наймиліше для нас — про Батьківщину:
У блакитному небі мріє ключ журавлиний.
Холодна зима зі снігами і морозами
йде до нас із північних країв.
Піднялись журавлі на світанку високо в небо,
глянули на північ
і побачили білі сніги й хуртовину.
Закричали журавлі тривожно,
попрощалися з озером і полетіли у вирій...
За лісом, за пралісом,
за високими горами й синіми морями
є тепле озеро з зеленими очеретами.
В тому озері б’ють чисті джерела,
на берегах квітнуть квіти,
та не милі журавлям ні джерельна вода,
ні квітки запашні.
Не роблять вони гнізд на теплому озері,
не виводять пташенят.
Ждуть не діждуться,
коли сонце розтопить сніги на вашій землі,
зашумлять весняні води,
заграє веселка в небі,
зазеленіє осока в лузі.
Розтопило сонечко холодні сніги,
зашуміли весняні води,
заграла веселка в небі,
зазеленіла осока в лузі.
Почули журавлі –
весна прийшла на нашу землю,
піднялися в небо,
закричали радісно,
полетіли до нас...
Є на світі багато теплих озер,
де ніколи немає зими,
де вічно зеленіє трава і вічно квітнуть квітки.
Та для нас найдорожчі наші озера,
наша трава і наші квітки.
Бо це — рідна земля.
У цьому вірші дуже тонкий, багатий емоційний підтекст — почуття любові до рідної природи, сум, що треба прощатися з літом, передчуття радості нової зустрічі з весною, цвітінням.
Головне, що заслуговувало на увагу і похвалу, — це яскраві образи, створені в дитячій уяві. Я домагався того, щоб діти, в духовному житті яких поетичне натхнення стало потребою, читали кращі зразки поезії. У нас була створена маленька бібліотечка поезії. Вона особливо потрібна була тим, для кого поетична творчість ще не стала духовною потребою, в кого треба було розвивати чутливість до поетичного слова. Я ще раз повторюю, що дитячу поетичну творчість не можна вважати ознакою обдарованості. Вона таке саме закономірне явище, як малювання: адже малюють усі, через це проходить кожна дитина. Та поетична творчість стає звичайним явищем у духовному житті дітей лише тоді, коли вихователь відкриває перед дітьми красу навколишнього світу й красу слова. Як любов до музики неможливо виховати без музики, так і любов до поетичної творчості не можна виховати без творчості.
Людина, яка любить Шевченка і Лесю Українку, Гейне і Пушкіна, людина, якій хочеться сказати гарно про красу, що оточує її, людина, для якої пошуки потрібного слова стали такою самою потребою, як потреба споглядати прекрасне, людина, для якої поняття про красу людську виявляється насамперед у повазі до людської гідності, в утвердженні найсправедливіших відносин між людьми, — така людина не може стати грубіяном чи циніком.
* Відредаговано згідно із Законом про декомунізацію.
За матеріалами: Василь Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах. Том третій. Київ, видавництво "Радянська школа", 1977 рік, стор. 201 – 216.
