Василь Мелюс. Цикл віршів «Помолімося за батьків» (з книги «Поле невтолимої печалі»)

Василь Мелюс

З КНИГИ
«ПОЛЕ НЕВТОЛИМОЇ ПЕЧАЛІ»:

ПОМОЛІМОСЯ
ЗА БАТЬКІВ

«Ми свято шануємо
         Ваші завіти.
Спіть спокійно, рідненькі, —
Сад істин, насаджений Вами,
         не буде рідіти!»

БАЛАДА ПРО МАМИН ПЛАЧ

                Світлій пам’яті
                брата Віктора          
           
Були в Мами чотири Сонечка –
Чотири Соколи-сини.
Вони її душу гріли,
Вони їй удень і вночі світили...
Таж ураз за Пруг Вічності
Закотилося одне Мамине Сонечко –
І їй серед дня потемніло,
Серед літечка зазимíло.
Забилася Мама, як пташка,
Безýтішно заголосила,
Руки натруджені заломила,
До Бога звернулася:
«Скажи мені, Боже,
Чим я тебе прогнівила?
Чом стареньку мене не покликав?
Чому забрав мого Сина?!..

... Йому б іще жити та жити,
Дóнечок заміж віддати,
Діждатись онуків і їх колисáти,
Людям добро творити,
Бо ж він в мене добра Людина...

Прости мене грішну,
Прости мене, матір, Боже,
Та дітей у батьків відбирати
Навіть тобі не гоже.
Погодьтеся, людоньки!
Погодься, Боже!!!
Нехай моє серце розірвéться з розпýки,
Але жить мають Діти!
Жить мають Онуки!!!»
2006 р.

* * *

СПОГАД ПРО МАМУ

... Її рак підступний з’їдав –
Кров і соки з тіла висóтував.
Вона ж побивалася, аби сили Бог дав:
«Ще б картопельки в землю вкинути
                                        з сóточку...»
                          
А за місяць на Землі їй місця не стало...
Тихо вдóсвіта двері незамкнені прочинúла
Й доки сонечко ясне не встало
Не на город – за Мéжу Вічності
Тачку турбот земних покотила...
2009 р.

* * *

... Сорок днів, як мами немає...
А на фото вона посміхається.
Немов зграя воронів
Наді мною кружляє!
І серце від тýги
На сорок шматочків крається...
2009 р.

* * *

ПЕРЕД ПАМ’ЯТНИКОМ
БАТЬКАМ

... Ось Ви й знову побрáлися –
Тепер на сільськім кладовúщі.
Ваші ж душі полинули
Аж ген, позахмáри. І бá, навіть вище.

Нам тут зостáлися
Лише лúки в граніті.
Перед ними печáлимось ми,
Уже й сивочóлі, а все ж – Ваші діти.

Сюди квіти приносять
Ваші онуки,
Яких Ви навчали
Доволі простої людської науки:

Щоби шанувалися
В світі чéмними бути
Й повсякчáс пам’ятали,
Що гріх це великий – рід свій забути!

Аби не згубилася,
Не заросла бур’янами
Пам’яті стежка,
Що, мов пуповина, єднає їх з Вами.

Щоб нині, і прíсно й вовíки,
На диво земляцтву – народу,
Цвіло й приростало
Древо нашого невельмóжного роду.

Ми свято шануємо
Ваші завíти.
Спіть спокійно, рідненькі, –
Сад істин, насаджений Вами,
                  не буде рідіти!
2011 р.

* * *

ЗАПІЗНІЛА ПОКУТА

(притча-бувальщина)

    «Є каяття – та нема вороття»
                (народне прислів’я)               
                
Простіть мене, мамо! –
         Ви вже в кращих Світах.
А я тут, на Землі, –
         мов підстрéлений птах...
        
Мені серце щоночі
         від тýги щемить.
А душа, що гризóтами скрáяна,
         в молитвах квилúть.
        
Бо ж я був нерозвáжливим –
         звікувáв в марнотí.
Хоча й справи вершúв,
         та, бачу, – не ті!
        
І хоч в теремі-хаті, на пóкуті,
         я мав образú,
Та гріхи перевáжують
         мої терезú.
        
Часті гості в тім теремі
         мені били чолóм.
Не було у нім місця
         лиш Вам за столом.
        
І правив в тім теремі
         чомусь зáвше не я –
Догоджав, як жадала,
          моя «пані» жонá.
           
До старúнцю спровáдить Вас
          теж звеліла вона.
Бо між нею і Вами
          змурувáлась стіна...
          
Простіть мене, мамо!
Ви вже в кращих Світах.
А я гріх свій в молúтвах спокýтую –
    нині я, мамо, – відлюдько-монах.
2020 р.