Іван Франко
В ПЕРЕМИШЛІ, ДЕ СЯН ПЛИВЕ ЗЕЛЕНИЙ
В Перемишлі, де Сян пливе зелений,
Стояв на мості я в важкій задумі,
Про тебе думав я, душе моя,
Про щастя те, що, наче сонний привид,
Явилося, всміхнулося і щезло,
Лишивши жаль по собі невмирущий,
І я згадав одно оповідання,
Що тут над Сяном від народу чув.
Зима була, замерз зелений Сян,
І по блискучім льодовім помості
Гладкий протерли шлях мужицькі сани.
Ось раз була неділя. В самий південь
Із церкви люди вийшли. Сяло сонце,
Іскрився сніг. Юрба народу вийшла
Над Сян, велись веселі розговори.
За Сяном ось на полі сніговому
Щось зачорніло, дзвоники бреньчать,
Копита стукають о змерзлу землю,
І вчвал жене по втоптаній дорозі
Препишна чвірка. Упряж дорога
Полискує до сонця; наче вихор,
Карета мчиться, з батога візник,
Мов з пістолета, лускає...
Убогий
Сільський народ глядить на сю появу,
Дивується. І хто се міг би їхать?
Ніколи тут ні чвіркн, ні карети
Такої не видали. Ні старі,
Ні молоді придумати не можуть,
Хто се так їде, відки і куди?
Ось чвірка, не спиняючись ні хвиля,
На лід влетіла. Глухо застогнав
Поміст хрустальний, дзвінко задудніли
По нім копита кінські, заскрипів
Замерзлий сніг під шинами коліс.
І луснув з батога візник, мов вихор,
Неслася чвірка.
Та нараз посеред
Ріки, де криє льодова кора
Найглибший вир, щось хруснуло – лиш раз.
Одніський раз щось хруснуло! Широкий
Круг льоду, мов обкроєний, подався,
І чвірка, і карета, і візник,
Лиш Сян забулькотів, неначе дявол,
І облизався. Лиш зелена хвиля
Широким валом хлюпнула верх льоду
І знов вернула в таємничу тоню,
А чвірки ні карети – ні сліду.
І не дізналися ніколи люди,
Хто се так їхав, відки і куди.
Ніхто за ними не питав ніколи,
Ані в ріці ніхто останків жадних
Не віднайшов. Коли б один хто бачив
Се диво, а не сотня свідків, сам він
З часом собі би вірить перестав,
Сам він з часом на тому би спинився,
Що се був сон.
Се мого серця драма!
Якби не ті літа важкої муки,
Пекучих болів, сліз і божевілля,
Глухої резиґнації, скажених бунтів
Придавленого серця, то я сам,
Пригадуючи першу нашу стрічу
І той промінчик ясної надії,
Що блис мені тоді, – присяг би нині,
Що се був сон, надсянськая легенда.
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів.
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу...
За матеріалами: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, стор.117 – 175.
Більше творів Івана Франка на нашому сайті:
