6 серпня — Великий Спас (про народні традиції за книгами Олекси Воропая та Василя Скуратівського)

 

 

6 СЕРПНЯ — СПАСА

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 19 серпня)

(з книги "Українські народні свята")

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 65 - 66. https://toloka.to/

 

 

 

 

 

 

Олекса Воропай

СПАСА

 

(з книги "Звичаї нашого народу")

 

6 серпня відзначаємо свято Преображення Господнє, або Спаса. У цей день у церкві святять груші, яблука, мед і обжинкові вінки, або жмут колосся жита й пшениці.

Колись правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розпалялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, — «щоб садовина родила».

В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й кажуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про запас!»

Перед Спасом є два тижні посту — "спасівка". Існує легенда, що спасівка — це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев’ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні наприкінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.
Спаса це день поминання мертвих родичів; за народньою мітологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 2. "Українське видавництво", 1958, стор. 157.

 

 

 

 

 

 

Василь Скуратівський

ПРИЙШОВ СПАС — ПІШЛО ЛІТО ВІД НАС

 

(з книги "Дідух")

 

До найбільших серед дванадцяти річних свят християнського календарного циклу належить і Преображення Господнє, або Спас (Великий Спас), що припадає на 6 серпня. 

Він вважається третім святом після Різдва та Великодня, хоч за церковним календарем є три Спаси. 

Згадаймо Шевченкове: «У Межигірського Спаса тричі причащалась».

Перший Спас, як ви пам'ятаєте, співпадає з Маковеєм, тобто 1 серпня, а третій збігається з післясвятом Успіня (16 серпня). 

Але ні перший, ні третій не відігравали такого значення, як Великий, вони лише визначали межі Успенського посту, що зветься іще Спасівським чи просто Спасівкою.

За Біблією в цей день Ісус Христос разом зі своїми учнями піднявся на маківку гори. Посеред ночі довкола нараз спалахнуло дивовижне світло: їхній учитель у блаженному сяйві здіймався на небеса. Усі почули голос Всевишнього, який возвістив, що Ісус є намісником Бога на землі. Саме це і переконало присутніх у надприродній місії Христа — об'єднанні земних і небесних начал. Звідси й назва свята — Преображення Господнє.

Однак у народі празник Спаса мав і світське значення, пов'язане із святом врожаю. Це дає підставу вважати, що його первісне коріння сягає дохристиянських вірувань. Адже майже в усіх давніх народів існували урочисті свята врожаю.

Найпоетичніше вони проходили в Єгипті. Наші далекі пращури також широко відзначали закінчення жниварської пори.

Красномовним свідченням того, що Спас символізував свято врожаю, яке згодом використало в своїй обрядовості християнство, є звичай освячувати в церкві дари природи: яблука, сливи, груші, обжинкові вінки, бджолині стільники тощо. Іноді на Спаса несли до церкви також мак, моркву, цибулю, коноплю-материнку, лікарське зілля, зокрема васильки та чорнобривці.

З васильків дівчата опісля робили віночки, які клали в подушку жінці-покійниці, обвішували труну. 

З чоробривців робили купелі для немовлят.

З особливим нетерпінням чекали Спаса пасічники. Кожен бджоляр за два-три дні до свята «підрізав бджоли» — робив ревізію, щоб визначити, скільки меду взяти собі і скільки залишити бджолам на перезимівок, вилучав пусті вощини, об'єднував мало чисельні сім'ї.

Годилося напередодні Спаса, дати порційки меду сусідам, приятелям, вдовам, сиротам та немічним людям.

На цей період припадає і колективна обрядодія — братчина. Оскільки про неї загалом майже нічого не відомо, то я коротенько розповім, що це таке.
У давніші часи був дуже високим суспільний статус меду. Коли хтось позичав у сусіда чи родича якусь важливу річ або гроші, то давав своєрідну клятву: «Ставлю на мед» чи «Роблю наставу на мед». Це означало, що позичене буде вчасно повернуте, а при порушенні обітниці відборговане ще й медом. 

Цим статусом, мабуть, викликана і братчина. Якщо якась родина бажала мати добрі стосунки з іншою, то один господар приносив іншому бджолиний рій і казав: «Це на братчину». Протягом літнього сезону сім'ї почергово доглядали за ним, а напередодні Спаса збиралися родинами і порівну ділили мед. 

За спільним обідом кожен учасник, а в братчині могло брати участь і кілька родин, давали клятву: приходити на поміч один одному, допомагати в скруті, навіть брати опіку над дітьми, якщо вони, борони Боже, стануть сиротами. Після цього починали звертатись один до одного на «Ви» (як це маємо з кумівством). Нерідко з братчиного вулика розросталася ціла пасіка.

Обряд братчини мав насамперед глибоке символічно-духовне значення, він засвідчував шляхетність, колективізм, моральні високості нашого народу і був близьким до білоруського сябрства. До речі, братчину використовували і для покращання взаємин, якщо між родинами були натягнуті стосунки.

Відтак зі Спасом тісно пов'язані пасічницькі турботи. Перед тим як приготувати щільники для посвят, ґазда читав молитву перед іконами Зосима та Саватія — покровителями бджільництва, що часто знаходились на пасіці. Найкращі щільники відбирав для церкви, а решту складав у кадубок або ж стоплював, ретельно перем'явши дерев'яним макогоном вощину. Віск, що спливав наверх, йшов на виготовлення свічок, а барниця — залишки стопленого меду — на обрядовий напій конун.

Увечері напередодні Спаса господар і господиня бралися за найвідповідальнішу роботу — свічникарство. За звичаєм, господареві годилося сукати страсні свічки, громничі, Великодневі, свят-вечірні, хрещенсвятські, покійницькі, церковні, сирітські, вдовині та для роздачі бідним. 

А родильні, що використовувалися при пологах, весільні, хрестильні, бабські та дідівські уже робила дружина.

З особливою урочистістю готували трійці. Для них майстрували спеціальні підсвічники, оздоблені мистецьким різьбленням та інкрустацією. Саме ці свічки мали бути в кожній родині як обереги від всіляких бід, напастей тощо.

При їх суканні господиня вносила зеленосвятське або купальське чи маковійське зілля, а також квіти з пасіки. 

Господар, виробивши першу свічку, обгортаючи її зіллям, приказував:
— Пресвята родюча земле наша, ниви, сади, огороди — світ сонця вам!

Беручись до другої, мовив:
— Праведне сонце, місяцю ясний, зорі світлі, небо пречисте! Будьте милостиві до людей і до худібки!

І, нарешті, до третьої:
— Ліси, води, повітря чисте, всі душі праведні, лада наші, мухи Божі — всім вам на добро, на пожиток!

 

 

Зібравши у вузлик овочі, фрукти, мед, збіжжя, трави і трійцю (якщо такої не було, то звичайну свічку) господарі вранці йшли до церкви. Після відправи починалася посвята принесених продуктів. Особливо чекали, коли освятяться яблука, адже до цього дня їх не їли. 

Ця заборона стосувалася переважно жінок, у яких померли діти, і дівчат, що залишилися без матерів.

З цього приводу існує кілька апокрифічних сказань. Одне з них стверджує, що на Спаса Пресвята Діва на тому світі роздає діткам золоті яблука. Діти тих матерів, котрі дотримувались обітниці, одержують їх і з радістю ласують ними, а ті, неньки яких обітниці не дотримали, стоять і плачуть, на що мати Божа їм говорить:
— Ваші яблука з'їли свині.

На жаль, нема чіткої відповіді, чому саме жінкам заборонялося їсти до Спаса яблука. Може, це пов'язано з тим, що Єва в раю звабила Адама посмакувати недозволеним плодом, і цим плодом було саме яблуко? За її гріх і розплачуватися жінкам.

Повернувшись із церкви, господар з трійцею обходив пасіку і запрошував родину до столу. Спасівський обід складався переважно з борошняних та овочевих страв і холодної риби. Спочатку їли яблука та мед, запиваючи виноградним або яблуневим вином, «щоб садовина родила», а потім переходили до інших страв.

Зі Спасом співпадає Успенський, або Спасівський, піст. Про його походження існує цікавий народний переказ, начебто Спасівка є продовженням Великого посту, який відзначають напередодні Паски. 

Спочатку Бог розпорядився відзначати Великий піст не сім, як маємо нині, а дев'ять тижнів. Стомлені довготривалим постінням, люди звернулися до Бога з проханням зменшити його. Всевишній змилостивився і розділив Великий піст на дві частини — сім тижнів звелів говіти перед Паскою, а два — в кінці літа. Ось чому за народними віруваннями на Спасівку слід дотримуватись таких же суворих приписів, як і на Великий піст.

Як відомо, під час постіння церква забороняла будь-які світські розваги та пісні. Одначе в Україні це табу було певною мірою пом'якшене. Більше того, наш земляк Дмитрій Ростовський написав спеціально для Спаса пісню-псалом «Ісусе, мій прелюбезний». Оскільки про Дмитрія Ростовського ми майже нічого не знаємо, варто зробити невеличкий екскурс в історію.

Данило Савич Туптало (1651 — 1709 рр.) народився в містечку Макарові, що на Київщині, в родині козацького сотника. Закінчивши Києво-Братську колегію, невдовзі постригся в ченці, прибравши ім'я Дмитрія. Свого часу він подорожував по Литві й Білорусії, а повернувшись в Україну, був ігуменом кількох монастирів.

Під час царювання Петра І Дмитрій потрапив у немилість і був силоміць вивезений з України. Помітивши унікальні письменницькі й організаторські здібності цієї неординарної людини, всевладець Російської імперії замінив північний висилок на посаду митрополита Ростовського, де Дмитрій вів величезну освітянську роботу, зокрема організував у Ростові загальнодоступну народну школу і написав чотиритомну книгу житій святих «Четьї-Мінеї».

Пісня-псалом «Ісусе, мій прелюбезний» виконувалася не лише при культових обрядах, в Україні її співали й поза церквою, зокрема лірники на спасівські свята. Відчуваючи близьку смерть, Дмитро Ростовський заповів на своїх похоронах виконати лише його псалом. До речі, Т. Г. Шевченко неодноразово використовував У своїй творчості поетичні рядки нашого земляка.

Зі Спасом, який символізує завершення основних хліборобських жнив, співпадає і початок храмових свят. Традиційно в Україні кожен населений пункт мав свій іменний престольний празник, званий храмовим. 

До нього готувалися заздалегідь усі родини. До кожного села на храмове свято з'їжджалися всі родичі, де б вони не проживали. По селах до цієї дати, а вона визначалася днем посвяти церкви (храму, тому й храмове свято), готувалися особливо урочисто. 

Щоб надати цій події більшої значущості, на престольний празник приїздили священики з сусідніх приходів і вчиняли пишну відправу, на яку збиралися люди з інших сіл. Після служби біля церкви чи каплиці розстеляли скатертини, ставили їжу і односельці запрошували всіх присутніх на колективний святковий обід.

Священики і братчики виголошували повчальні промови, вирішували громадські справи, збирали кошти на громадські потреби. До столу запрошували старців та убогих, частували їх, а наостанок щедро напаковували їхні торбинки. Гостей з сусідніх сіл почергово запрошували до осель, де свято тривало кілька днів.

За традицією, на храмові свята обов'язково мав бути і розпродаж питного меду. Для цього братчики — найшляхетніші чоловіки — заздалегідь закупляли щільники і готували з них медовуху. У день свята у центрі села йшла жвава торгівля конуном. Щоб розпродаж був веселішим, наймали музик.

Найактивнішими учасниками свята була молодь. Хлопці запрошували на конун дівчат, пригощали смачним напоєм, особливо тих, хто дарував їм на Великдень писанки, замовляли танок. Гроші від розпродажу питного меду йшли на потреби церкви, громадські справи, на поміч багатодітним родинам і немічним.

Оскільки сучасники майже нічого не знають про традиційне медоваріння в Україні, варто детальніше зупинитися на його історії. Кому з нас не доводилося чути надзвичайно точні й поетичні прислів'я, приказки чи порівняння, які стосуються одного з найулюбленіших у народі продуктів — меду.

Якщо хочуть підтвердити гарні спонукання, то кажуть, що «Медом води не попсуєш» чи «З медом і долото проковтнеш», коли ж наголошують на чиємусь мужньому вчинкові, неодмінно приказують: «Думка воду п'є, а одвага мед», «Або мед п'є, або кайдани тре» і нарешті — «Солодше меду тільки сон».

Наведені прислів'я стосуються питного меду, початки виготовлення якого сягають сивої давнини. Іноземний мандрівник Ібн-Руста, побувавши в IX столітті на руських землях, писав, що дайбожичі на рік по небіжчикові беруть кухлів по 20 меду, несуть на могилу і всією родиною розпивають. 

Але медові напої використовувалися не лише в поминальній обрядовості. За твердженням літописця Нестора, до Володимира Великого напередодні прийняття християнства приїздили численні іноземні посли, щоб запропонувати князеві однієї з наймогутніших країн Європи прийняти їхню віру. Серед таких представників був і «повпред» від магометанства. 

Вислухавши гостя, який якомога привабливіше змальовував переваги своєї віри над іншими, київський князь з огляду на те, що магометанство забороняє вживати будь-які традиційні для Русі, у тому числі й медові, напої, відхилив пропозицію посла: «Руси єсть веселье питье, не можем без того быти».

Згодом, коли Володимир офіційно ствердив прийняття християнства, медоваріння набрало ще більшого розвитку. Відтепер будь-яка військова перемога чи спорудження значних у суспільному житті будівель, у тому числі й церков, не обходилися без пишної учти, на яку готували «триста медових проварок».

Виброджений і вже готовий до вжитку напій зберігався в льохах — холодницях протягом кількох років. Кожна проварка (тобто разовий процес ситення) мала чітко визначений об'єм. 

Про це згадується і в «Повісті врем'яних літ». Недарма здобувши чергову перемогу над половцями і розпорядившись на її честь збудувати у Василеві церкву, «Избыв же Володимеръ село, постави церковъ, варя 300 проваръ меду».

Вже став хрестоматійним той факт, коли Красне сонце, як образно називали Володимира Святославовича, наказував на великі свята влаштовувати загальноміські трапези; міщани на спеціальних возах доставляли мед до далеких околиць, частуючи челядь і калік: «и повелеле пристроити кола, и въсладше хлебы, мяса, рыбы, овощъ разноличный, медъ в бчелках (у бочках — В. С), а в других квас, возити по городу, въпрашающим: «Кде болнии и нищъ, не моги ходити?» Медові напої, отже, крім ритуальних обрядодійств, використовувались і як ліки.

Традиційний напій був також і предметом торгівлі. У Києві, що стояв на гомінкому шляху з варяг у греки, 1018 року, як засвідчує Титмар Мерзебургський, було вісім торжищ; на них постійно продавали знамениту руську «медоуху». Кожен торговець мав за честь скуштувати уславленого напою, даючи в обмін шовкові тканини, зброю, різні прикраси, плоди цитрусових тощо. 

Медовий трунок був надійним засобом поновлення сил, додавав бадьорості, виліковував од простудних та шлункових хвороб. Ці та інші факти, як відзначав відомий історик М. Костомаров, сприяли тому, що всі без винятку мандрівники, які побували на Русі, «одноголосно визнавали достоїнство нашого меду і розславили його в далеких країнах».

Виготовлення знаменитої руської медівки завше трималося в секреті. Працюючи в рукописних архівах, мені пощастило натрапити в Ленінграді на один давній рукопис українського священика, в якому було зафіксовано кілька старовинних рецептів приготування питного меду. З огляду на їх оригінальність, а відтак і практичність (бо і тепер можна було б скористатися цим досвідом), подаю кілька з них.

До однієї мірки чистого меду додавали вісім рівних їй частин свіжої джерельної води. Розведену в казані ситу підігрівали, помішуючи на помірному вогні доти, доки не з'явиться піна. Шумовиння легенько знімали дерев'яним ополоником. 

Якщо напій планувався для швидкого вжитку, то варку на цьому закінчували; коли ж медовиця призначалася для довшого зберігання, її варили аж до загустіння. 

Остуджену до теплоти парного молока патоку переливали, додаючи дріжджів, у дерев'яні бочки, залишаючи в кожній трохи вільного місця й невеликий отвір.

Коли процес бродіння повністю закінчувався, посудину наглухо закорковували і бочки переносили на постійне зберігання в льох. 

Для поліпшення смакових якостей у період бродіння додавали гвоздику та інші прянощі.

 

За іншим рецептом, до однієї частини меду додавали шість порцій води і підігрівали на легкому вогкі. Коли ж рідина закипала — вкладали торбину а двома пригорщами якісного хмелю й тримали, доки не ввариться. 

Опісля, знявши піну, занурювали торбинку з прянощами й грузилом. Через 15 — 20 хвилин варіння масу трохи остуджували, додавши дріжджів, виносили в льох. 

Через 3 — 4 тижні мед готовий до вживання, але чим довше вистоювався, тим був смачнішим.

 

Два попередні рецепти стосуються так званого столового медового напою. Був у вжиткові й міцний трунок. 

Його готували так. Один пуд патоки розводили зі двомастами п'ятдесятьма фунтами річкової води і варили, доки не лишалася половина вмісту (досвідчені медовари використовували лише м'яку воду — річкову, дощову чи зі снігу). 

Остуджену рідину зливали в бочки, стінки якої були вимащені кислим житнім тістом, додавали дріжджі, а згодом, як перебродить, трохи кориці, гвоздики, перцю, імбиру. Вистояний протягом зими напій розливали в пляшки.

Було б зайвим стверджувати, що питний мед не належить до міцних напоїв. У багатьох фольклорно-літературних джерелах згадується про тих, хто «упився на меду» чи «сп'янів, як од питного меду, бо перший келишок, як по льоду, другий, як по меду, а третій не питай, лише давай». Адже відомо, що надмірне вживання будь-чого шкідливе, навіть «зайве змедить — шлунку завредить». 

Проте «упивалися на меду» переважно тоді, коли окремі медовари в пізніші часи, порушуючи традиційні звичаї, стали фальшувати цей благородний напій, додаючи надмірну кількість дріжджів, спирту та інших міцних компонентів, що, звичайно, не відповідало його первісному призначенню. Адже недарма казали: «Якщо не в міру, то і мед в гіркоту». Такий напій називали мед-пиво, мед-вино: «Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-пиво пив, по вусах текло, а в роті не було».

Про особливість медового напою говориться і у відомій українській пісні: «Пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить». Відокремлення чи наголошення «ще й мед будем пить» утверджує своєрідність і нетотожність цього напою зі спиртними. Отже, питний мед у своєму первісному традиційному значенні символізував цілком доцільні форми людського співжиття й побутових стосунків і не мав нічого спільного з алкогольними напоями. 

Тому, ратуючи за традиційне вживання питного меду, відомий дослідник і популяризатор пасічництва Н. Іойриш відзначав: «Я сподіваюся, що читач не звинуватить мене у пропаганді алкоголізму, оскільки рекомендуючи медовий напій, тим самим виступаю проти пиятики». 

Спасом завершувався й літній сезон. Тому існують такі приказки:

Прийшов Спас — бери рукавиці про запас. Спас — усьому час.

Перший Спас час припас, Петро і Павел — два добавив, Ілля-пророк — три поволок.

Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста — забере їх нечиста. 

Спасівка — ластівка, а Петрівка — голодівка. 

До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки на себе. 

Кусючий, як муха у Спасівку.

Святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло. 

Цікаво зауважити, що не всюди в Україні свято відоме під назвою Спас. Скажімо, в Міжгірському районі, що на Закарпатті, празник іменується тільки як Преображення. Тут не святять ні страв, ні овочів, хоч і святкують досить урочисто — проводять мирування. Священик у церкві свяченою водою накладає мирянам хрестики на чолі.

У природі після Спаса вже досить відчутним стає подих осені. Тому й мовиться: «Прийшов Спас — пішло літо від нас».

За матеріалами: Василь Скуратівський. "Дідух. Свята українського народу". Ілюстрації та художнє оформлення О. Коваля, Н. Коваль. Київ, «Освіта», 1995 рік, стор. 193 - 199.

 

 

 

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

В Україні з 1 вересня 2023 почав діяти новоюліанський церковний календар, в якому дати багатьох свят змінилися. Різдво офіційно перенесено на 25 грудня. Водохреща, Святого Миколая, Покрова Богородиці також відзначатимемо по-новому. Дивіться дати "неперехідних" свят за новим календарем у представленій статті.