Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
2. ПРО ЗДОРОВ'Я І ПОВНОТУ ДУХОВНОГО ЖИТТЯ ВЧИТЕЛЯ. КІЛЬКА СЛІВ ПРО РАДІСТЬ ПРАЦІ
Мені пригадується один урочистий вечір, присвячений проводам педагога на пенсію. Учителька, яка запросила мене на цей вечір, була ще порівняно молода, працювати вона почала з 20 років, і в день виходу на пенсію їй було всього 45 років. Чому Анастасія Григорівна йде на пенсію? — дивувалися всі. Дивним здавалося й те, що вчителька не захотіла працювати жодного зайвого дня; пішла з роботи точно в день, коли минуло 25 років її роботи в школі. Всі здивування розвіяла сама Анастасія Григорівна в своєму прощальному слові, зверненому до нас, тоді ще молодих педагогів. «Любі друзі, — сказала вона, — я йду тому, що праця в школі не була моєю улюбленою справою. Я не знаходила в цій роботі задоволення. Вона не давала мені ніякої радості. Це біда, це трагедія мого життя. Кожний день був днем чекання: швидше б закінчилися уроки, зник би цей гамір, швидше б залишитися на самоті. Ви дивуєтеся: жінці 45 років, і вона вже йде від праці, адже в неї ще квітуче здоров’я. Ні, не квітуче в мене здоров’я. Воно надірване. І надірване тим, що праця не давала мені радості. У мене дуже хворе серце. Раджу вам, молодим: перевірте самі себе, якщо праця не дає вам радості, йдіть із школи, влаштуйте себе в житті правильно, знайдіть улюблену справу. Інакше роки праці стануть для вас пеклом».
Замислімося над цією сумною історією, любий друже. Здоров’я, настрій, повнота духовного життя, радість творчої праці, задоволення від улюбленої справи — тісно пов’язані між собою, взаємозалежні. І на першому місці тут стоїть гармонія здоров’я й сили духу. Здоров’я — як воно потрібно педагогові, яка трагедія приходить у його життя, якщо непомітно підкралася недуга, від якої немає порятунку! Адже ж нерідко буває таке, що вчителеві 45 — 47 років, а він уже видихався. Тільки вступив у зеніт педагогічної мудрості, осягнув таємниці майстерності й мистецтва вихователя, виробив свої педагогічні переконання — а сил уже й немає. «Як я боюсь років у 45 стати «почесним членом президій», «весільним генералом», — пише мені вчитель з 25-річним стажем, що почав свою педагогічну діяльність 16-річним юнаком. — Як працювати, щоб не надривалося здоров’я? Адже здоров’я потрібне насамперед для праці, для творчості, без праці я не уявляю собі щастя».
Я розмовляв з чотирма сотнями вчителів віком від 45 до 50 років. Коли мова йшла про здоров’я, багато хто скаржився: «серце стало слабим», «дає себе знати серце». Серцеві й нервові розлади, ослаблення серця — якраз із цього боку непомітно підкрадається до вчителя недуга, яка не тільки обмежує, але часто-густо й зовсім припиняє його творчу працю, змушує передчасно йти «на спочинок». Учителеві треба берегти серце й нерви. Працювати нам треба так, щоб до 60-річного віку бути здоровим, життєрадісним. Важко уявити собі щось трагічніше для вчителя, ніж відчувати себе повним розумових сил, задумів і безсилим фізично.
Але як берегти серце й нерви? Не відвертатися ж від усього того, що вимагає особистого емоційного ставлення, не виховувати ж у собі байдужість. Тут насамперед треба враховувати специфічні професійні умови нашої праці.
Наша робота — це робота серця й нервів, це буквально щоденна й щогодинна витрата величезних душевних сил. Наша праця — це повсякчасна зміна ситуацій, що викликає то посилене збудження, то гальмування. Тому вміння володіти собою, тримати себе в руках — одне з найбільш необхідних умінь, від якого залежать і успіх діяльності педагога, і його здоров’я. Невміння правильно гальмувати щоденні й щогодинні збудження, невміння володіти ситуаціями — ось що передусім висотує серце, виснажує нервову систему вчителя.
Але як же виховувати в собі це уміння? Насамперед треба знати своє здоров’я, знати особливості своєї нервової системи й серця. Нервова система людини за самою природою своєю дуже гнучка, і вчителеві треба вміти довести цю гнучкість до ступеня мистецтва влади над емоціями. Я виховував у собі це вміння тим, що не допускав, щоб проросло насіння таких негативних моментів, як похмурість, перебільшення чужих пороків, гіперболізація «ненормальних» дитячих намірів і дій — це важко передати словами, але це великий недолік нашої культури, технології педагогічної праці — погана звичка вимагати від дитини те, що можна вимагати тільки від дорослого, робити маленьку дитину чи то резонером, чи то байдужим вмістилищем істин і повчань. Я завжди прагну не викликати в собі збудження, не нагнітати його, а давати йому розрядку. Що для цього потрібне, як уникнути повсякчасного примушування стримувати самого себе? Найрадикальнішими засобами є, по-перше, переключення енергії всього колективу, включаючи й учителя, на справу, яка вимагає духовної єдності, колективної творчості, трудової зосередженості всіх і кожного, взаємного обміну інтелектуальними цінностями. Досвід переконав мене в тому, що саме така колективна діяльність наче розслаблює ті пружини, які вчитель часто змушений стискувати, щоб загальмувати збудження, не дати вирватися назовні роздратуванню. Якщо не послаблювати ці пружини, якщо стискувати, як кажуть, серце в кулак, воно висотується, роздратовується, стає надто неспокійним, неврівноваженим стражем емоційних небезпек, які виникають у нашій праці щоразу, коли чи то дається повна воля почуттям, чи то, навпаки, почуття гасяться, пригнічуються.
Я пішов з дітьми до лісу. Є в нашому колективі маленький такий, пустотливий, жвавий, рухливий, як ртуть, кирпатий, веснянкуватий, синьоокий Юрко. У той час, коли діти, зібравшись на галявині, слухали моє напучення: куди ми підемо далі, як не загубитися й не заблудитися в лісі, Юрко побіг у лісову гущавину, заховався десь у яру і — чути вже всім нам — гукає... З першого погляду може здатися, що хлопчик усе це чинить з недобрим наміром: внести розлад у наш лісовий похід. Але — кажу я сам собі — не можна перебільшувати дитячих намірів. Адже Юрко — маленька дитина, другокласник, і не може бути в нього таких далекосяжних намірів. Ось я не буду нервувати, не буду сердитися й роздратовуватися, а влаштую з усього цього дуже цікаву гру. Давайте, діти, замовкнемо й заховаємося від Юрка. Не ми його, а він нас шукатиме. Тихенько, щоб і трава під ногами не шелестіла, ми пробираємося до відомої тільки мені лісової печери, ховаємося в ній. Діти із захопленням розглядають своє сховище. Юрко гукнув кілька разів і замовк. Ось він уже в іншому місці — наслідує пісню іволги, наближається до тієї галявини, де ми сиділи. Ось він гукнув, і в його голосі я вже почув тривогу. Ось він уже на галявині. Уже не гукає й не наслідує співу птахів, а стурбовано кличе нас: «Де ви? Відгукніться!».
Замість того щоб примушувати себе стримувати збудження, знайдіть діяльність, яка покаже зовсім в іншому світлі те, що викликає збудження, роздратування, примушує тримати пружину гальмування в стиснутому стані. Зробіть неприємне, дратуюче — смішним, і ви станете повновладним володарем думок і почуттів колективу.
Другий засіб знімати збудження й роздратування, послаблювати пружину гальмування — це гумор. Найбільш напружену ситуацію, яка може викликати інколи дуже тривале роздратування, можна розрядити, якщо ви володієте почуттям гумору. Веселого, бадьорого, нерозпачливого вчителя діти люблять і поважають уже тому, що й вони — народ веселий, який володіє почуттям гумору. Вони вміють у кожному вчинку, у кожному життєвому явищі бачити рисочку смішного. Уміння незлобливо, доброзичливо висміювати негативне, жартом підтримувати й заохочувати позитивне — важлива риса хорошого вчителя й хорошого учнівського колективу.
Відсутність в учителя почуття гумору зводить стіну взаємного нерозуміння: учитель не розуміє дітей, діти не розуміють учителя. Свідомість того, що діти тебе не розуміють, дратує вчителя, і це роздратування — той стан, з якого вчитель часто не знаходить виходу. Повірте, дорогий мій колего, що добра половина конфліктів, які роз’їдають живе тіло школи, отруюють життя учнівському колективові, виникає через взаємне нерозуміння.
Особливістю праці педагога є чергування періодів великої напруженості розумових зусиль з періодами порівняно спокійними.
Багаторічна практика твердо переконує: серцю й нервам педагога необхідні тривалі періоди припинення віддачі, припинення витрати нервових і духовних сил. Ці сили необхідно поповнювати. Обов’язкова умова такого поповнення — розумне використання часу відпочинку. Правильний відпочинок, особливо влітку і взимку, розвиває й зміцнює компенсаторні здатності нервової системи, сприяє виробленню витримки, урівноваженості, умінню підпорядковувати емоційні пориви контролю розуму. Багато досвідчених учителів, які пропрацювали в школі 30, 40 і більше років, розповідають, що витримку, самовладання виховує в них, зокрема й особливо, тривале спілкування з природою, в якому фізичне напруження поєднується з думкою, спостереженнями.
Разом з тим треба вміти обачно витрачати нервові сили в процесі повсякденної праці — це теж дуже важлива запорука здорового серця й здорового духу.
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 425 - 429.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.