Ігор Павлюк
МОРСЬКА ЕЛЕГІЯ
Вогкі зорі, червоні свічі...
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.
Я засію тебе пісками
В час незбутого сну води.
Розхвилюється теплий камінь,
Пригадавши сліпі сліди.
Чи для нас ресторанна радість
І з очима котів журба?..
Справжні вірші по-виноградному
На солоних хрустять губах.
Ми умиті вогнем світання, –
Чи випадок, чи задум чар?
Парус біло просив повстання
У червоного воску хмар.
Мов багаття, шуміло море...
В напівсні усміхався біль.
Нас не стане...
Не стане горя...
Тільки космосу чорна сіль.
* * *
ПОЛІТ
НАД ЧОРНИМ МОРЕМ.
ІСТАМБУЛ. ПОВЕРНЕННЯ.
1.
Тихий ранок.
Білий сад над морем.
А вода прозора – мов нема…
Мед із сіллю – небо.
Сонце морить…
І русалка… плаває… сама…
Вийду в море.
Дихання затрима…
В глибині коралові церкви.
І сміються чортики незримо,
Зримо плачуть ангели з трави.
Їхні крила, підняті до Сонця,
Ввечері блищать, як лемеші.
Ну а хтось в дурній столичній гонці
Розплескав усю росу душі.
І тепер її сльозою манить,
Півнем кукурікає вночі.
І тремтить, велика, як тумани,
Синя тінь небесної парчі.
2.
Ось турчанка з чайними очима.
І Айя-Софія… інший Бог.
Муедзин голосить, мов причинна.
Тяжкокилимово. Древньо, бо
Крові тут слов’янської багато…
Роксолана… зорі… козаки.
І під крильми хмаровиння ватне.
І над крильми далечі віки.
Істамбул…
У нім немає тіні.
А базар – як п’ять століть тому.
Літо, літо… а душі осінньо…
І самотньо.
Хочеться в корчму.
Тож немов з повітряної ями
Я мовчу, хоч голос – як вино.
На солонім морі чорні шрами.
Біле дно.
* * *
Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло дзвінке і голе
Заперечення темноти.
Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце – одне на двох.
Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.
Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.
Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.
Біля моря нам можна все.
* * *
В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.
Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе зберігати
І даль, і сум, і те, чого нема,
Але за що не шкода помирати...
Там – голос чайки гріється в човні
І скелі – посивілі від загару...
Морське чоло наморщив добрий гнів,
А вітер вітру замовляє чари.
...Лежить та мушля в мене на столі.
У ній шумить моє далеке море.
Ідуть та йдуть крізь мене кораблі
І, як печаль, стають комусь прозорими.
* * *
Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім вмру.
І море нічне затопить душі півстепу.
Безкора калина вислизне з мокрих рук.
Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім мертвий.
І друзі не встигнуть позаздрити, а чи допомогти.
Але збаламучена доля гратиме в карти вперто.
Смерть програватиме.
Плакатимуть чорти.
І море нічне затопить душі півстепу,
Холодним кипінням зоставшись на самоті.
Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Безкора калина...
Безрука Венери тінь.
* * *
Давай-но, море, вийдем з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Із піни ти народжуєш богів,
Солониш пілігримам прісність волі.
Душа у душу, море, заживем.
На що тобі затоки, де так мілко?
Давай себе в собі перепливем:
Наскільки нас зосталося – настільки.
А ці шторми...
У мене їх не менш.
Ти мені віриш.
Тому ми зустрілись.
Мої річки течуть по трубах вен,
Твої зігнулись, та не надломились.
Лише одне – від себе не втечеш
(Хоч у собі втопитися і можна), –
Ми чуєм вдвох...
Життя не має меж.
Хоч має межі наша хвилька кожна.
Отож, давай – виходим з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Народжувало з піни ти богів,
Саме ж несеш вагу людської долі.
* * *
Вона хотіла зустріти море –
Холодна й ніжна, немов сніжинка, –
Весняність пінну, яку повторить
Хіба що жінка,
Прикрита небом з дощем червоним,
Що йде, як голос…
Так чорнодзьоба біла ворона
Цілує колос.
Вода джерельна (аж з Того світу)
Її тверезить,
Аж видно серце, аж видно душу
В дзеркалах-лезах.
Полин корінням її обніме, її обмане.
Вона тілесна, вона щемлива.
Вона з туману.
Як Сонце сиве –
Це непокірне її волосся.
Вона хотіла…
Вона зустріла.
Все відбулося.
Джерело: http://virchi/
|