Він заклав підґрунтя відкриття віку — Іван Пулюй, український вчений, дослідник, винахідник Х-променів
"Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно.
Поки мова твоя голосна у піснях,
Як срібло чисте дзвонить.
На що глянеш, усюди згадаєш твого бідолашного сина;
Тугодумство людське, моя нене, від тебе його не заслонить".
(Пантелеймон Куліш)
"«На чужій чужині» він мав п’ятнадцять дочок і синів,
По світу не пустив нікого у свитині,
Отак би й нині незалежній Україні
Бог дав таких новітніх Пулюїв!"
(Петро Іванов)
«Нехай не гасне світ науки!» — рядок з «Молитви» Пантелеймона Куліша, яку він присвятив своєму другові Іванові Пулюю, великому світочу української науки і культури. «Про людину, що просвітила розумом науку і духовність, заговорить, невдовзі з величною повагою не лише Україна, але й світ», — сказав Пантелеймон Куліш.
«Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини. Він належав до тих, хто у другій половині XIX — на початку ХХ-го століть формував світ», — так його охарактеризував відомий австрійський професор XIX — XX сторіччя Вільгельм Форман.
Наукові і технічні здобутки людства важко уявити без використання невидимих променів або, як звикли ми називати їх, рентгенівських. Ці промені давно вже здобули найширше визнання і сьогодні повсюди застосовуються для комп’ютерної томографії і рентгенографії, для рентгенівської мікроскопії, спектроскопії, лікарської діагностики.
Академік Євген Чазов у статті «Медицина ХХ-го сторіччя. Еволюція діагностики» пише: «... Ми є свідками тієї революції, яка пройшла на наших очах у можливостях як діагностики, так і лікування захворювань внутрішніх органів». Початком революції академік вважає 22 грудня 1895 року, коли, за його версією, професор Рентген отримав першу рентгенограму.
Та певно мало хто знає, рівнож і академік Чазов, що біля витоків цього епохальною відкриття, якому 2015 року виповнилося 120 років, стояв серед інших великих фізиків і наш видатний співвітчизник — фізик, електротехнік, математик, астроном, теолог, енергобудівник, педагог, політик, громадський діяч, професор доктор Іван Пулюй, котрий тривалий час працював у Віденському університеті, був засновником першої кафедри електротехніки в Європі, ректором Німецької Вищої Школи у Празі.
Чому все-таки ім’я вченого-галичанина, людини, яку визнавали такі видатні вчені-фізики як Альберт Ейнштейн, Нікола Тесла, Філія Ленард, Авґуст Кундт, медик Іван Горбачевський, письменники Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, найвищі державці світу того часу, залишилося в тіні, тоді як ім’я Рентгена набуло світової слави, він отримав першу серед фізиків Нобелівську премію?
Сьогодні, маючи надрукованими праці вчених, таких як Рентген, Ленард, Тесла, Пулюй, котрі працювали над проблемою з’ясування природи катодних променів та Х-променів, можемо однозначно стверджувати пріоритет Івана Пулюя у багатьох аспектах.
Починаючи з сімдесятих років минулого століття, проблемою проходження струму через вакуумні трубки (рурки) займалися такі вчені, як Гітторф, Крукс, Тесла, Ленард, Гольштайн, Герц, Відеман...
Іван Пулюй лише за 1880 - 1882 роки надрукував понад 100 сторінок праці, присвяченої катодним променям. За винахід та конструкцію електронної вакуумної рурки (трубки Пулюя) вчений у 1881 році отримав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі. Зацікавленість працями Пулюя на той час була настільки великою, що в 1883 році вони були перевидані окремою брошурою, а згодом окремим виданням у Лондоні англійською мовою «Рйузісаі Метоігз» (1889 року).
Іван Пулюй посвятив у свої досліди із катодною лампою сербського студента Ніколу Теслу, який теж студіював у Страсбурзі, регулярно обговорював результати експериментів з професором Кундтом. Не виключено, що це було у присутності Рентґена.
Ці молоді вчені певний час працювали в одному і тому ж фізичному кабінеті у професора Кундта. Відомо також, що Іван Пулюй подарував Рентгенові кілька своїх рурок, які він виробляв вже серійно.
Конрад Рентґен почав, за його ж словами, цікавитись цією проблемою у листопаді 1895 року. Автор «Роману дослідника Рентгена» Неґер пише, що «коли якийсь науковець у будь-якій країні ледь торкався якоїсь тематики у царині фізики, Рентґен відразу біг у лабораторію, щоб цією проблематикою зайнятися самому»...
Так було і з проблемою винаходу Х-променів.
І от 28 грудня 1895 року Рентґен звернувся до свого друга Легмана, президента фізико-математичного товариства у Вюрцбургу з проханням надрукувати його статпо «Попереднє повідомлення. Про певний рід променів». 23 січня 1896 року Рентґен виступив з публічною доповіддю, в якій виклав дані про Х-промені, продемонстрував знімки і відмітив, що винахід перебуває у початковій стадії і потребує доопрцювання.
Перше невеличке повідомлення про ці невидимі промені з’явилося у місцевій газеті "Die Presse", де було заявлено, що Рентґен винайшов новий рід променів, за допомогою яких можна бачити, що є в якійсь комірці, ящику чи де-інде, і саме ця сенсаційність, підігріта газетярами, відіграла вирішальну роль у присудженні Рентгенові згодом Нобелівської премії.
Але ж пріоритети нашого співвітчизника у дослідженні сьогодні не тільки визнані, а й були визначальними. Ми можемо стверджувати однозначно ось такі пункти, в яких Іван Пулюй мав беззаперечний пріоритет:
а) сконструював власноручно вперше рурку за 14 років до відкриття;
б) пояснив природу виникнення Х-променів;
в) встановив здатність Х-променів йонізувати газ;
г) виявив їх просторовий розподіл, тобто де вони виникають і як вони виникають (фактично природа Х-променів).
Незважаючи на такі визначні результати Івана Пулюя, Нобелівська премія була присуджена Конраду Рентґену.
Сьогодні важко зрозуміти і дати відповідь, чому так сталося.
На той час, коли король шведський Оскар II вручав 12 листопада 1901 року Нобелівську золоту медаль та 13400 доларів за наукове відкриття, яке формулювалося так: «Вільгельму Конраду Рентгенові в знак визнання його визначних заслуг, доведених його відкриттям променів, що носять сьогодні його ім’я», було сотні, якщо не тисячі наукових праць з цієї ділянки фізики.
Рентген відмовився прочитати передбачувану процедурою «Нобелівську лекцію», в якій лауреати викладають суть відкриття, історичне тло і шляхи, якими бони зробили відкриття. Чому?
А на запитання, що мали науковці до його відкриття, він відповів короткою реплікою: «Було кілька експериментів Ґерца-Ленарда з катодовими променями, що потребували подальшого пояснення».
На лист Івана Пулюя, в якому він запитував Рентгена, чи користувався той подарованими йому лампами Пулюя, Рентґен зовсім не відповів.
Рентґен, напевно, розумів що коли він буде давати пояснення та розказувати, як ним було здійснено відкриття, то йому, звісно, довелося б сказати всю правду. Але йому цього не хотілося, бо тоді була б іншою оцінка та визнання.
А згодом, вже за радянського періоду, панувала відповідна тенденція замовчування тих видатних вчених, у яких була окреслена виразно любов до України.
Але ж у «Збірнику праць» (том 1, 2), що вийшов у видавництві «Рада», 1996 року, читаємо (стор. 21): «Професор Вісконсівської обсерваторії США Фрост свідчить: «Коли я прочитав про відкриття Рентґена, то відразу продивився всі Круксові рурки і серед них знайшов таку, що виділяла значні Х-промені. Детально оглянувши її, я констатував, що це рурка конструкції Пулюя... Ця рурка виділяє сильні промені... З нею я поводився дуже обережно, бо усвідомлював, що в ті часи ця рурка була однією з найкращих ламп в Америці. Тепер вона зберігається в Дермонтовському музеї. США». Зі спогадів сина Пулюя, Олександра, дізнаємося, що він серед батькових паперів знайшов одного короткого листа від Рентґена, який був для нього «цілковито незрозумілим». Рентґен відповідав, що користувався іншою лампою і, крім того, зауважив, що він є ... дуже зайнятий.
І все-таки Іван Пулюй, як справжній науковець, виступив публічно про свої наукові досягнення. Вже 13-го лютого 1896 року він подав до Віденської Академії наук свою працю «про походження променів Рентґена і їхні фотографічні впливи». А 15 лютого він дав у Німецькій Вищій технічній школі виклад, також продемонстрував перед світом сенсаційне повідомлення, що «йому 2-го лютого вдалося сфотографувати за допомогою вакуумної лампи новонароджену дитину, таким способом, що можна виразно бачити цілий хребет і деталі грудної клітки». Цей знімок було вміщено в журналі «Богемія» за 11 лютого, а згодом ця світлина подавалася іншими медичними журналами. Відомий журналіст того часу Ервін Кіш писав з приводу виступу Івана Пулюя: «Пулюй теж дійшов до цих променів і двадцять років робив з ними досліди без того, щоб з ними виступити публічно. Під час демонстрації лампи Пулюя ми переконалися в чистоті фотознімків. Напроти того, фотознімки, зроблені Рентгеном, є неясними й для точного встановлення діагнозу в медицині, спеціально для хірургії, не мають великого значення. На дослідну роботу професора Рентґена дивилися скептично».
На жаль, поведінка Рентґена залишилася незрозумілою. Пулюєві прийшлося змиритися. Як тут не згадати важливі слова Альберта Айнштайна, з яким був добре знайомий Іван Пулюй (вчений неодноразово відпочивав на дачі у Пулюя, вони поруч мешкали у Празі в 1911-12 роках):
«Не можу Вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, рутенійцями, — яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Европа». Так говорить Альберт Айнштайн в одному із діалогів з Пулюєм в романі Романа Іваничука «Шрами на скелі».
То була правда.
А все-ж таки, чому приховувалася інформація про доробок Пулюя у відкритті Х-променів?
Мабуть, багатьом, і вченим, і урядовцям, на жаль, впродовж довгого часу не хотілося, щоби український народ на прикладах своїх представників науки міг усвідомити свою велич.
Мав рацію професор Празької політехніки, доктор Ржезнічек, коли в передмові до книги Славка Бокшана «Нікола Тесла і його діяльність» сказав: «Світова історія не завжди була справедливою ні до окремих націй, ні до окремих осіб. На малі нації вона не завжди зважає, нехтує ними, заслуги ж великих націй часто перебільшує. Мені здається, що тут мають або принаймні мали велике значення моменти політичної чи економічної сили, у міжнародному масштабі і внутрі окремих націй... І коли не буде справедливої, неспотвореної оцінки активної співпраці всіх націй, малих і великих, у культурному розвитку всього людства, то обов’язком кожної нації є: свою вагу серед усіх інших націй та свій вклад у підвищення матеріального та духовного добробуту людського суспільства якнайрішучіше захищати. Не з шовінізму, а тому, щоб показати світові, що вона, як культурна нація, усвідомлює свій обов’язок вказати на свій вклад у спільну вселюдську скарбницю».
Але ж Іван Пулюй дивовижно як багато і досить успішно працював в інших ділянках науки і техніки. Рівнобіжно з роботою у Віденському університеті, трудився він ще й у віденській філії будапештської фірми «Ґанц». Тут він завідував відділом виробництва Гайслерових грубок та електричних ламп. На електротехнічній виставці в Парижі Іван Пулюй, один з усієї Австро-Угорщини, отримав срібну медаль за прилад для визначення механічного еквіваленту тепла. Через три роки, 1884 року, на електромеханічній виставці у Штаєрі показав своє прекрасне свічадо, підвішене на стіні і освітлене сотнею ламп.
Він сконструював багато наукових апаратів: дистанційний телетермометр, телефонний сигнальний апарат, срібний випрямляч зворотнього зв’язку, індуктор для трифазних струмів, патентовану телефонічну станцію для охорони життя від небезпечних електричних струмів високої напруги.
Іван Пулюй здійснював технічний нагляд як державний інспектор над проектуванням і будівництвом низки електростанцій по території Чехії, готував інженерні кадри з цієї спеціальності на створеній вперше в Австро-Угорщині кафедрі цього профілю. Керував запровадженням трамваю у Празі, близько підійшов до пояснення природи електрона, провадив роботи з ураном.
Вихований батьками на підвалинах українського світогляду, Іван Пулюй увібрав в себе змалку любов до рідної мови, історії, культури.
Про подвижницьку працю, направлену на розвій науки, культури в Україні ми довідуємося зі «Збірника праць», який ми вже згадували. В праці «О руський університет у Львові» 1909 року він закликає українську інтелігенцію до культурної праці так: «Організуйте народні кадри, щоб в тих кадрах високо стояв стяг непорочної чести і щоб під тим стягом була між людьми єдність і вірність для свого народу, пам’ятаючи, що згода будує, а незгода руйнує».
Так, саме в цій праці Іван Пулюй наголошує: «За котрим народом висша культура і освіта, за тим і побіда».
***********
Народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в сім’ї Оксани Бурштинської і Павла Пульгуя. Батько деякий час був бургомістром. Прізвище у майбутнього вченого було саме Пульгуй до 1861 року, коли він його змінив на тепер відоме Пулюй. Місцевість, де він народився, була багата на різні історичні події та перекази. Хлопчик ріс серед мальовничої природи і в родині, де було семеро дітей: п’ять дівчаток і двоє хлопчиків. Найменшим був Михайло, який пізніще мешкав у Львові. Останній його лист до брата Івана був 25 грудня 1917 року.
Іван змалку навчився читати. Після закінчення початкової школи малий Іван поступив на навчання до Тернопільської гімназії. А далі був шлях до великої науки.
Історія має цікаві відомості про особисте життя Івана Павловича, про дітей та родину. Отож, одружився Іван Пулюй у зрілому віці, коли йому було вже 39 років, - 2 жовтня 1884 року. Дружина, Катерина Стозітська, була його студенткою, полька за батьком, німкеня по матері.
Вінчалися молоді в греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні. В сім’ї було 15 дітей, виросло шестеро: Наталя, піаністка Ольга, вчителька Марія, інженер Олександр, лікар Павло та ще один інженер Юрій (Георгій). Цікаво, що Наталя стала згодом дружиною видатного композитора Василя Барвінського і розділила з чоловіком тяжке заслання на 10 років у Потьму вже за сталінської доби.
Син Івана Павловича Олександр залишив гарні спогади про родину Пулюїв та про батька. Він говорив, що «все крутилося в їхній родині навколо батька». В буремні 1917 - 1918 роки Олександр воював у складі Української Галицької Армії і був відзначений Президентом Української Народної Республіки Андрієм Лівицьким так званим «Чорним Залізним Хрестом».
У листі до Олександра Барвінського від 14 червня 1900 року Іван Пулюй писав: «...Більш усього хотів би, щоб діти хоч трохи навчились руської мови». На жаль, у Празі не було українських шкіл, а мова в домі була німецькою. Брати Павло і Юрій добре володіли українською мовою, бо вчилися у Львові в українській гімназії. Олександр почав навчатися української мови під час Першої світової війни. До речі, в Празі, і його першим вчителем був хорунжий Микола Венгжин, згодом відомий письменник, та журналіст Угрин Безгрішний.
А ще існує цікава згадка про дружину Івана Пулюя Катерину Стозітську. Свого часу, коли Іван, вже відомий вчений, займався проблемою тривалості свічення електроламп, то він навіть експериментував з використанням людських волосинок, і саме майбутня дружина, пожертвувала йому для дослідів своє волосся і, напевне, цим фактом освітила їхнє прекрасне сімейне життя, їхню любов.
Ось таке було родинне коло Івана Пулюя. Він був чудовим сім'янином, знав 15 мов. Іван Франко говорив, що «... Іван Пулюй у 1871 році проявив себе дуже талановитим полемістом у дуже делікатній справі вживання народного язика в церковних книжках». В одній із книг, яку ми видали, є такі слова Івана Пулюя: «Молитва тільки тоді годиться Господеві, коли із серця походить, і тільки тоді багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цілі зрушити людське серце, говоритиме до збору бесідою чужою, незрозумілою?». Цим переконанням було пронизане все його життя.
Щоби згладити провину перед батьками, оскільки він не став священиком, як того вони хотіли, Іван Пулюй написав українською мовою «Молитовник» (1869, 1871 рр.), який задумав написати ще 1865 року, навчаючись в гімназії. Він бачив, як церковні і світські власті Росії чинять опір Слову Божому українською мовою.
Він написав багато звернень, прохань про це до урядових установ, але все було марним. І тому, певно, провидіння Господнє звело докупи двох геніальних людей — Івана Пулюя та Пантелеймона Куліша з думкою дати українському народові Біблію.
Ця перша зустріч відбулася, як згадує Пулюй, у 1869 році у Відні, а Куліш згодом, у 1882 році, напише свою «Думу про курку з курчатами», з присвятою своєму молодому товаришеві.
Безпосередньо спільна праця над перекладом «Біблії» почалася у 1870 році, коли Куліш прибув до Відня. Вони взяли за основу грецьке видання Біблії Британського Біблійного Товариства.
Пізніше у спогадах Іван Пулюй напише: «Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, ніж про красу слова. Пізніше порівнювали ми цей переклад з церковно-слов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної праці.»
Результатом цієї виснажливої для обох праці стало те, що вже у 1871 році у Відні з друкарні Зоммера послідовно вийшли Євангелії від Матфея, Марка, Луки та Йоана. Рівночасно у Львові Пантелеймон Куліш видав свій переспів Псалтиря («Псалтир або книга хвали Божої. Переспів український»), здійснюючи тактику поступового друкування Біблії окремими частинами.
Отож, обидва патріоти не шкодували ні сил, ані часу, щоб звершити велику справу й дати Боже Слово українському народові рідною мовою всупереч усім заборонам і утискам української мови.
Вони твердо вірили в те, що народ який має Біблію власною мовою буде вічний і незнищенний. Протягом чотирьох, з деякими перервами, років, проведених у Відні, Куліш і Пулюй цілком переклали Новий Заповіт. Редагував Куліш уже перекладене в Мотронівці, готуючи його до видання Британським Біблійним Товариством.
Проте, редагування Старого Завіту затягувалося, і лише 1881 року у листі Пулюєві до Відня Пантелеймон Куліш писав: «Святе Письмо нехай іде у світ з двома нашими іменами. Напечатайте такий титул: Святе Письмо Нового Завіту мовою русько-українською переклали вкупі Куліш і д-р Пулюй».
Стосовно Старого Завіту мови не було, і так тривало до 1885 року, коли Пантелеймон Куліш пережив найболючіший удар. У листопаді цього року нищівна пожежа поглинула майже готові до друку манускрипти повної Біблії з усім його майном на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Але й це жорстоке випробовання не зламало і не спинило Куліша.
Діяльність Куліша гідна подиву. Відчуваючи величезну відповідальність перед майбутніми поколіннями, він знову заходився біля виснажливої праці, яку не полишав до останніх днів свого життя. Проте виходу у світ повного Старого Завіту і Біблії Куліш не дочекався (помер 14 лютого 1897 року). По смерті Куліша Пулюй доклав великих зусиль, щоби зредагувати його переклад, виправити певні недогляди та самому перекласти Псалми. До помочі він запросив письменника Івана Нечуй-Левицького, який переклав четверту частину Старого Завіту.
Повний переклад Старого і Нового Завіту Куліша, Пулюя і Нечуй-Левицького вийшов уперше друком у Відні 1903 року (пізніші видання було здійснено 1906, 1909, 1912 у Відні і 1920 у Берліні).
У 1944 і 1947 роках цей переклад Біблії було видано у Нью-Йорку та Лондоні. Ця Біблія дістала значне поширення серед українського народу. Вона була вперше перевидана через 100 років не фототипічним способом у 2000 році в Україні.
Перший примірник повного українськомовного видання Біблії в одній книзі Пулюй надіслав старенькій удові Пантелеймона Куліша Ганні Барвінок. «І не знаю, що Вам сказати! — писала у відповідь Ганна Барвінок. — Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий і Новий Завіт... да ще у кулішівці, у його власній хаті... Боже мій! Чого доля була така неласкава, що не дала йому змоги самому так подержати сей дорогоцінний труд, де саме багате жерело нашої мови, а мені ті дорогі пам’ятники самій перебирати і кохатись в них із сльозами на очах і біллю серця».
Пулюй не тільки довів справу до кінця, але й захистив її. Адже критика того часу була не завше справедлива. Дружина Куліша, що так опікувалася виданням Кулішевих творів і дочекалася-таки друку Біблії, писала Іванові Пулюєві: «Тяжко було би подумати, що чоловік бився 50 літ і так і слід почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений чоловік науковий: «Не було б Куліша, не було б і Біблії». А я тепер скажу: «Не було б Пулюя, не було б Біблії». Так у нас рідкі блюстителі добра і чести другого. Тисячу раз Вам спасибі».
Важливо зазначити, що на конференції в Римі 1976 року кардинал Йосип Сліпий визнав, що Біблія Куліша та Івана Пулюя була одним із найкращих на той час перекладів на слов’янські мови.
Про Ганну Барвінок можна сказати так: це була праматір українських письменниць, яка в своїх творах, як ніхто інший з українських письменниць, оспівала духовну велич української жінки.
Про Івана Пулюя свого часу знали, не лише науковці, але й правителі держав. Так, за намагання Пулюя добитися поширення перекладених ним «Псалмів» українською мовою серед полонених у російсько-японській війні українців (він пожертвував 1000 примірників) імператор Японії йому подарував іменний килим.
Був Іван Пулюй на схилі свого віку і радником імператора Австро-Угорщини. Слід також було б зазначити, що наш співвітчизник добре розумівся на тих політичних процесах, що вирували на початку ХХ-го століття в Європі. Так, він написав дві праці після того, як вибухнула Перша світова війна. Це — «Україна та її міжнародне політичне значення» та «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині» (1915 р.). Глибокий аналіз цих праць був недавно викладений у статті В. Козирського та В. Шендеровського, яку надруковано в газеті «Урядовий курєр» за 7 серпня 1999 року та в журналі «Наука і суспільство» за грудень 1999 року. Є тут такі слова Івана Пулюя, які характеризують вченого як блискучого політика: «Поневолені народи Росії мають бути вільними і зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі...»
І трохи далі: «Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень — це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабста вестиме, нарешті, вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього..!»
Насамкінець, що знає Україна про свого великого сина, чи визнала Національна Академія наук України Івана Пулюя?
Майже п’ять років минуло з 1995 року, поки найвища національна наукова інституція спромоглася визнати славетного українського вченого, незважаючи на те, що впродовж п’яти років було видано його наукові та публіцистичні праці українською мовою у трьох томах, створено відеофільм «Іван Пулюй. Повернення», відзначено 150-річчя від дня народження, встановлено пам’ятник на його батьківщині, випущено пам’ятну марку і конверт, його ім’ям названо перший на Тернопіллі університет, вулицю в столиці України, написано проф. Романом Ґайдою (на жаль, уже покійним) та Романом Пляцком нарис «Іван Пулюй» (1998 р.).
У 1998 році було запроваджено іменну премію Івана Пулюя. Першими її лауреатами стали науковці Харківського інституту радіофізики і електроніки Антон Величко, Олександр Кириченко і Микола Черпак за цикл робіт "Радіочастотний відгук високотемпературних надпровідників на мікрохвильове випромінювання".
І ось ще один можливий ключ для розгадки, чому так довго замовчували про Івана Пулюя, знаходимо в невеличкій статті Василя Стуса. Він написав її у 1990 році в журналі «Україна»: «Цікаво, чи не оті настирливі «прошения» нашого визначного земляка, послані «Главному управлению по делам печати» в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім «забули» на Україні, не кажучи вже про весь Союз?»
Очевидно, такі прощення за український народ, його мову й культуру не прощаються й через 74 роки після їх подання, не врятовують їх і 50 років революції». Зрозуміло, що не могла радянська держава дозволити говорити про людину, яка писала у праці «Україна і її міжнародне політичне значення» так: «... московит хоче забрати й останнє, що є в українського народу, — його душу, а душа — це його мова». Певно, мав рацію Василь Стус.
Помер Іван Пулюй через дев’ять днів після проголошення Української Народної Республіки 31 січня 1918 року.
Розповідь про великого вченого хотілося б завершити словами, які сказав над його могилою ректор Празької політехніки, в якій Іван Пулюй працював з 1884 року до виходу на пенсію в 1916 році, професор Бах: «... Ти був людиною сильних переконань і гостро викарбованою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, аніж вірність власному народові. Доля дозволила тобі побачити ранішню зорю свободи, до якої піднявся з темних хмар твій нарід, який ти любив до останнього подиху, та її перші сонячні промені побажали озолотити кінець твого сповненого праці життя».
Література:
Шендеровський В. Відкриття віку. Іван Пулюй чи Конрад Рентген? // Рідна школа. — 1997. — №7-8. — С. 51-58.
Шендеровський В. Помилка великого вченого, або кому належить епохальне відкриття. // Літературна газета. — 1995. — 18 травня.
Іван Пулюй. Збірник праць. / За заг. ред. проф. В. Шендеровського. — К.: Рада, і 1996,— Т. 1-2. — 712 с.
Іван Пулюй. Збірник праць. Молитовник. Псалтир. / За заг. ред. проф. В. Шендеровського. — К.: Рада. — 1997. — Т. 3. — 272 с.
Іван Пулюй — Пантелеймон Куліш. Подвижники нації. / За заг. ред проф. В. Шендеровського. — К.: Рада. — 1997. — 288 с.
Роман Гайда, Роман Пляцко. Іван Пулюй. — Львів. — 1998. — 286 с.
Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту. Мовою русько -українською. / Пер. П. О. Куліша, I. С. Левицького і Пулюя. — Відень. — 1903. (перевидання: К.: «Рада», 2000).
Влох О. Г., Гайда Р. П., Пляцко Р. М. Доля вченого в долі України. — У кн.: Аксіоми для нащадків. / Упоряд. О. Романчук. — Львів: Меморіал, 1992. — 544.
За матеріалами: Шендеровський Василь. Нехай не гасне світ науки. Книга перша. Третє видання. За ред. Е. Бабчук. Київ, ВД «Простір», 2009, стор. 228 - 240.
На відео: біографія Івана Палія очима художника-карикатуриста Юрія Журавля. Фільм взято з каналу "Добродій".