Цікаво - про бісероплетіння на теренах України (з книги Олени Федорчук "Українські народні прикраси з бісеру")
Парубок у святковому вбранні
(капелюх, прикрашений герданами).
1887 р., с.Іспас Вижницького р-ну
Чернівецької обл. (Гуцульщина)
Бісер, себто дрібні намистинки зі скла, металу чи пластмаси, є унікальним матеріалом для творчості, несхожим за своїми художніми характеристиками на жоден инший. Він мас дзвінкий полиск, велику гаму забарвлень та багато гатунків. Широка палітра кольорів дозволяє отримувати з дрібних кораликів орнаментальні «полотна». Водночас, застосовуючи різні технічні прийоми, ці «полотна» можна ущільнювати або розріджувати, експериментуючи таким чином з розмірами та формою ажурних просвітів. Надається бісер і до вишивання на тканині. Його незвичайні декоративні властивості привернули увагу сучасних модельєрів, які використовують бісерний матеріял у створенні ансамблів елегантного вечірнього вбрання. У поєднанні зі стразами та лелітками маленькі намистинки можна тепер бачити і в оздобленні одягу на щодень: блуз, спідниць, сукенок, піджаків, а також взуття та різноманітних аксесуарів, наприклад: сумок, гаманців чи торбинок для мобільних телефонів. Популярними останнім часом стали бісерні комірці та браслети, виготовлення яких є улюбленою справою багатьох професійних мисткинь, народних майстринь та просто аматорок.
Виготовлення бісерних виробів в Україні має тривалу традицію, однією з яскравих сторінок якої є бісерні прикраси народного одягу. Доповнення вбрання кораликами, які нашивали на одяг або набирали в намиста, відоме спрадавна. Одним із широковживаних матеріалів для виготовлення кораликів було скло. Поодинокі намистини з протоскла українські археологи знаходять у пластах трипільської культури. Серед пам'яток пізнішого, екшо-сарматського часу, пастові та скляні коралики трапляються значно частіше. Ще більшого поширення, судячи з археологічних пам'яток, багатобарвні намистини набули у давньоруські часи. З появою вітчизняного склоробства вони стали доступними усім верствам феодального суспільства. Особливо популярним в Київській Русі, як засвідчує одне з історичних джерел, був арабський бісер. З нього переважно набирали намиста, подекуди його використовували у своїй роботі гаптувальниці. Поступово дрібні коралики стали одним із традиційних художніх матеріалів для декорування речей церковного та ужиткового призначення. Найбільше зацікавлення бісером спостерігалося в європейській культурі ХУШ-ХІХ ст. Тоді його широко використовували для оздоблення облачень священиків, покрівців, шат до ікон, а також у вишиванні картин, пано для житлових інтер'єрів, ним прикрашати побутові речі та світське вбрання.
У XIX ст., а може - ще раніше, захоплення бісером проникло й в українське село. Українські селянки використовували його для оздоблення одягу, переважно для створення накладних прикрас. З часом бісерні оздоби стали органічним доповненням ансамблю святкового, а нерідко й повсякденного вбрання мешканців значної частини сіл західних теренів України, а саме: теперішніх Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Закарпатської та Львівської областей. Побутували такі прикраси й у деяких селах Волинської, Рівенської, Житомирської, Київської, Черкаської, а можливо, й інших областей України. Проте, якщо на заході традиція виготовлення бісерних оздоб народного одягу розвивалася і далі аж до середини XX ст., то на півночі та в центрі країни вона з багатьох причин перервалася значно раніше, залишивши по собі лише поодинокі пам'ятки.
Оскільки бісерні прикраси, як і твори всіх инших видів народної творчости, є частиною культури певного краю і, вужче, - певного села, то особливості використання, форма, взір та колорит прикраси були носіями важливої інформації про її власника. Гуцулка з Космача вишивала сорочку, ткала запаски, плела вовняні капчури, «сильила» прикрасу з бісеру, використовуючи традиційні для космацького осередку орнаментальні мотиви та кольори, що були для неї найбільшим виявом краси. Іншого естетичного світу, іншого бачення прекрасного вона не сприймала, вважаючи твори майстринь сусіднього села недостатньо привабливими. Тому-то будь-яке культурне запозичення, перш ніж збагатити місцеву традицію, проходило тривалу адаптацію, набуваючи при цьому прикметних певному осередку рис. Отож, за наявністю та виглядом ґердану чи силянки, поряд з іншими складовими народної ноші, у XIX ст. можна було безпомилково визначити не лише, з якого історико-етнографічного краю (приміром, Західного Поділля чи Бойківщини), а навіть з якого села дівчина чи парубок.
Дівчина у святковому народному одязі.
Івано-Франківська область.
(З книги "Українське народне
мистецтво. Вбрання. - Київ, 1961, іл.178)
Ґердани, силянки-коміри, об'ємні плетінки виконували передусім оберегову, а водночас й естетичну функцію. Оздоба мала захищати свого власника від негативного впливу ззовні, оточувати його «доброю енергетикою», а також бути красивою та привабною, щоб відвертати надмірну увагу від самої людини. Крім того, перебування в середовищі краси є для людини незбагненною духовною потребою.
Нерідко бісерний виріб слугував атрибутом обрядового дійства чи забави. Так, наприклад, ще до середини 1960-х рр. у с. Нижній Рожанці Сколівського р-ну на Львівщині в останній день весілля голову молодої пов'язували бісерною стрічкою - «молодицею», поверх якої накладали хустку. Таке обрядове дійство символізувало «замолодичення». Ґердан і хустина засвідчували новий громадянський стан, в який перейшла дівчина, - стан заміжньої жінки. Відтак стрічка й хустка ставали невіддільним доповненням святкового одягу молодиці.
Цікавий звичай з'явився на початку XX ст. у багатьох селах Галичини насамперед серед польської, а згодом й української молоді. Він пов'язаний із прикрасою, яку дівчата виготовляли у передвеликодній час, -«котильоном» (фран. соtillon — назва танцю, право запрошувати на який мали дівчата). Звідси й назва розваги, пов'язаної переважно із Великодніми святами -«котильонова забава». На початку «котильонового вальсу» дівчина на знак освідчення чіпляла котильон уподобаному парубкові на одяг з лівого боку грудей. Після котильонового вальсу, вдячний за дівочу прихильність і дарунок, хлопець відповідно пригощав дівчину солодощами та запрошував на наступний танець. Часом траплялися й курйози: симпатію до хлопця виявляли відразу три особи, і тоді «щасливцю» доводилося догоджати відразу трьом дівчатам. Новомодній котильон був не лише атрибутом гри, а, як усі традиційні прикраси з бісеру,
також й оберегом. В західноукраїнських селах побутував звичай дарувати котильои парубкові, що йде до війська. Вручаючи подарунок, дівчина при цьому щиро бажала своєму коханому вберегтися від усіх небезпек і неушкоджеїшм повернутися до неї.
Від початку XX ст., внаслідок посилення взаємовпливів між ріпними етнографічними районами, а також між містом і селом, твори українського народного мистецтва, зокрема художні вироби з бісеру, поступово втрачають неповторні риси своїх осередків. А з середини XX ст. традиція виготовлення та ношення бісерних прикрас народного одягу в Україні поступово загасає.
Втім, сподіваємося, що увага до цього самобутнього явища національної культури з боку вчених не дасть народній традиції бісерного оздоблення зникнути безслідно.
Вже у XIX ст. до справи збереження національної мистецької спадщини долучилися представники молодої годі ще української етнографії. Першим відомості про оздоблення українського народного одягу прикрасами з бісеру подав український етнограф, член «Руської трійці» Яків Головацький. У 1877 р. побачила світ його багаторічна праця «О иародной одежде и убранстве русинов или русеких в Галичинс и северо-восточной Веигрии». Пишучи про одяг українців у Галичині та Угорській Русі, він, зокрема, зауважив, що на Західному Поділлі - в с. Гермаківці Чортківеькою повіту (нині Борщівський р-н Тернопільської обл.) - дівчата й молодиці носили на шиї «силянки» з бісеру в поєднанні з кількома десятками разків скляних намистин і природних коралів. Такі ж дівочі бісерні оздоби для голови та шиї Я. Головацький зафіксував на Гуцульщині та Покутті.
Побутування жіночих прикрас із бісеру на Покуггі та Західному Поділлі засвідчив польський вчений Оскар Кольберг у праці «Рокисіе» (1882 р.). Спираючись на власні експедиційні ешх'тереження та матеріяли Коломийської етнографічної виставки 1880 р., відомий етнограф звернув увагу й на оздоблення плетеними смужками з бісеру західної юдільеьких та покутських парубочих капелюхів.
Про бісерні прикраси писав і відомий діяч української культури Іван Франко. Зокрема, в описі Етноірафічної виставки 1887 р. в Тернополі містяться повідомлення про велику кількість представлених па ній покутських ґерданів із коротким їх описом. Художнє багатство експонованих оздоб із бісеру настільки вразило І. Франка, що він назвав Покуття "батьківщиною виробів з пацьорків». Згодом в експедиційному літературно-пауковому звіті Франко зафіксував побутування прикрас із бісеру на Бойківщині (1905 р.), записавши заразом курйозну пригоду, яка свідчить, що бісерні оздоби в селах свого традиційного побутування вважалися важливим доповненням до народного вбрання. «Жінка, в якої ми на ярмарку в Лютовиськах купили її драбинку, зняла справжнє голосіння:"Ой боже ж мій! Тепер я перед цілим селом зганьблена, як можу я показатися між людей така гола без драбинки?"» Дослівно занотувавши цей лемент, Франко з гумором додав: «Звичайно, це не перешкодило їй продати свою драбинку, тільки ми мусили за її сором доплатити ще шість крейцерів».
О.Кульчицька. Акварельний малюнок
"Село Команче біля Сянока" на Лемківщині.
(За матеріалами: Кульчицька О.Л.
"Народний одяг західних областей УРСР.
- Київ, 1959, табл.70)
Свого часу бісерні прикраси українців привертали увагу таких відомих етнографів, як Володимир Шухевич (1899 р.), Федір Вовк (1916 р.), Казимир Мошинський (1929 р.), Олекса Вороііай (1966 р.). Поряд із писемними свідченнями інформація про українську традицію оздоб із бісеру збереглася й у малюнках та світлинах. Так, багатий етнографічний та мистецтвознавчий матеріал зібрала працівниця Львівського державного музею етнографії та художнього промислу, художниця Олена Кульчицька, створивши чималу серію експедиційних малюнків (1928-1946 рр.) та великий цикл акварелей «Народний одяг західних областей УРСР», опублікований у 1959 р. А 1961 р. вийшло в світ альбомне видання «Українське народне мистецтво. Вбрання» (1961 р.). Цінним науковим матеріалом є зібрані тут світлини народної ноші, доповненої бісерними оздобами.
Що стосується комплексного вивчення проблематики українських народних прикрас із бісеру, то розпочалося воно працею Антона Будзана «Художні вироби з бісеру» (1976 р.). В ній уперше була вміщена ще не багата на той час історіографія дослідження. На основі писемних джерел, музейних збірок та експедиційних матеріал і в 1968 - 1973 рр. автор подав відомі йому типи народних прикрас із бісеру, райони їхнього побутування та деякі місцеві назви. Багатою на інформацію про субрегіональні мистецькі особливості бойківських «плетінок», «силенок», «ліц», «шлейок», «висьорків» є також стаття А. Будзана «Вироби з бісеру», що увійшла до історико-етнографічної праці «Бойківщина» (1983 р.). Народний одяг українців тривалий час досліджувала мистецтвознавець Катерина Матейко. У статті «Прикраси», що є частиною її відомої книжки «Український народний одяг» (1977 р.), містяться деякі відомості про виготовлення та декоративне вирішення «ґерданів», «силянок», «драбинок», «шлейок», «криз». Вивчення художніх особливостей народних прикрас українців було продовжено в працях Ганни Врочинської-Савчук. У своєму найповнішому дослідженні «Народні жіночі прикраси на Україні ХТХ -поч. XX ст.» (1992 р.) вона, зокрема, розглянула питання ареалу, деякі місцеві відмінності та функції бісерних прикрас.
Як пам'ятки глибокої давнини, скляні вироби були предметом зацікавлення археологів та істориків, найбільше інформації про оздоби зі скла та скляних намистинок зібрано у працях Г. Корзухіної, М. Безбородова, М. Качалова, Ю. Щапової, II. Школьникової, А. Островерхова. Доповнюють уявлення про генезу прикрас із дрібних намистинок і відомості, які подають сучасні дослідники українського народного одягу, а саме: Г. Стельмащук, М. Сахро, Я. Кожолянко, Т. Ніколаєва, Г. Кожолянко та інші. А от у технології виготовлення творів з бісеру найціннішим є доробок майстра народної творчості Енгеліси Литвинець, яка з ентузіазмом віддавалася справі збереження та розвитку цього виду мистецтва. Сподіваємося, наша книжна, присвячена широкому колу питань, що стосуються українських народних бісерних прикрас, теж сприятиме цій справі, а водночас популяризації та утвердженню української культури як світового феномену.
За матеріалами: Федорчук Олена. Українські народні прикраси з бісеру. - Львів: Свічадо, 2007. - 120 с: з ілюстраціями.
Дивіться на нашому сайті усі матеріали з книги Олени Федорчук:
