Українські народні думи (добірка)


УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ

КОЗАК ГОЛОТА

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. 
Правда, на козакові шати дорогії —
Три семирязі лихії:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлів незгожа.
А ще, правда, на козакові 
Постоли в’язові,
А онучі китайчані —
Щирі жіноцькі рядняні;
Волоки шовкові —
Удвоє жіноцькі щирі валові.
Правда, на козакові шапка-бирка —
Зверху дірка,
Травою пошита,
Вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
То гуляє козак Голота, погуляє,
Ні города, ні села не займає, —
На город Килію поглядає.
У городі Килії татарин сидить бородатий,
По горницях похожає,
До татарки словами промовляє:
«Татарко, татарко!
Ой, чи ти думаєш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу? »
Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!
Я тільки бачу, що ти передо мною по горницях
                                     похожаєш,
А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».
Каже: «Татарко!
Я те бачу: в чистім полі не орел літає, —
То козак Голота добрим конем гуляє.
Я його хочу живцем у руки взяти
Да в город Килію запродати,
Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти, 
За його много червоних не лічачи брати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То теє промовляє,
Дороге плаття надіває,
Чоботи обуває,
Шлик бархатний на свою голову надіває,
На коня сідає,
Безпечно за козаком Голотою ганяє.
То козак Голота добре козацький звичай знає, —
Ой на татарина скрива поглядає,
Каже: «Татарине, татарине!
На віщо ж ти важиш:
Чи на мою ясненькую зброю,
Чи на мого коня вороного,
Чи на мене, козака молодого?»
«Я, — каже, — важу на твою ясненькую зброю,
А ще лучче на твого коня вороного,
А ще лучче на тебе, козака молодого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килію запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти 
І много червоних не лічачи набрати,
Дорогії сукна не мірячи пощитати».
То козак Голота добре звичай козацький знає.
Ой на татарина скрива поглядає.
«Ой, — каже, — татарине, ой сідий же ти, бородатий! 
Либонь же ти на розум небагатий:
Ще ти козака у руки не взяв,
А вже за його й гроші пощитав.
А ще ж ти між козаками не бував,
Козацької каші не їдав 
І козацьких звичаїв не знаєш».
То теє промовляв,
На присішках став.
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця у груди посилає:
Ой ще козак не примірйвся,
А татарин ік лихій матері з коня покотився!
Він йому віри не донімає,
До його прибуває,
Келепом межи плечі гримає,
Коли ж огледиться, аж у його й духу немає.
Він тоді добре дбав,
Чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав,
На свої козацькі плечі надівав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надіває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Січі припав,
Там собі п’є-гуляє,
Поле киліїмське хвалить-вихваляє:
«Ой поле киліїмське!
Бодай же ти літо й зиму зеленіло,
Як ти мене при нещасливій годині сподобило!
Дай же, Боже, щоб козаки пили да гуляли,
Хороші мислі мали,
Од мене більшу добичу брали 
І неприятеля під нозі топтали!» 
Слава не вмре, не поляже Од нині до віка!
Даруй, Боже, на многі літа!

 

Українські народні думи, Козак Голота

Малюнок взято з видання: Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, стор. 5.

 


* * *


ФЕДОР БЕЗРОДНИЙ, БЕЗДОЛЬНИЙ

Ой по потребі,
По потребі барзе царській,
То там-то много війська, гей, понажено 
Да через мечу положено,
Да й не єдиного тіла козацького молодецького 
Живого не остановлено.
Тільки поміждо тим трупом Федор бездольний,
Посічений да порубаний,
Да й на рани смертельнії не змагає,
А коло його джура Ярема, гей, промешкає!
То Федор бездольний, безродний,
Гей, промовляє словами 
Да обіллється гірко сльозами:
«Гей, джуро Яремо!
Дарую я тобі по смерті своєї 
Коня вороного,
Ей, а другого білогривого 
І тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І шаблю булатную,
Пищаль семип’ядную!
Ой да добре ж ти дбай.
Да на коня сідай,
Да передо мною повертай;
Да нехай я буду знати,
Ай, чи удобен ти будеш проміждо козаками пробувати!» 
То джура Ярема,
Ой да добре дбає,
Да на коня сідає,
Ой да перед ним повертає.
То Федор бездольний, безродний,
Ей да промовляє словами,
Да обіллється гірко сльозами:
«Ой да благодарю же тебе, Господа милосердного,
Ой, що не ледай-кому, гей, моя худоба буде доставати, 
То він буде за мене Господа милосердного прохати.
Ей, джуро Яремо!
Да добре ж ти дбай,
Да на коня сідай,
Да їдь понад лугом-Базалугом,
Та понад Дніпром-Славутою!
То як ушкала гудуть —
Ей, то ти схоронися,
А як лебеді ячать —
Ей, то ти озовися,
А як козаки йдуть Дніпром-Славутою —
Ой то ти об’явися 
Да шличок на копію іскладай,
Ой да сам низенько укланяй 
Наперед Господу Богу 
І батькові кошовому,
Отаману військовому,
І всьому товариству кревному, сердечному».
Ой добре ж то він дбає.
Ой да на коня сідає.
Да понад лугом-Базалугом проїжджає,
Понад Дніпром-Славутою,
Ей, да козаків стрічає,
Да шличок на копію складає,
А сам низько укланяє,
Наперед батькові кошовому,
Отаману військовому,
І всьому товариству кревному й сердечному. 
То батько кошовий,
Отаман військовий,
Промовляє словами:
«Ей, джуро Яремо!
Да не своїми ж ти кіньми гуляєш 
І не свої тягеля червонії,
Од піл до коміра золотом гаптовані,
І не свою шаблю булатную,
Не свою пищаль семип’ядную маєш,
А десь ти свого пана убив 
Або істребив,
Або ж ти молодого душі ізбавив».
«Ой, батьку кошовий,
Отамане військовий!
Я свого пана ані вбив,
Ні стребив.
Ані молодого душі я не збавив,
А мій пан лежить у лузі 
В Базалузі
Постріляний да порубаний 
І на рани смертельнії не змагає.
Да прошу я вас всенижающе 
У луг-Базалуг прибувати,
Ой да тіло козацькеє молодецькеє поховати 
Да звіру-птиці на поталу не дати!»
То батько кошовий,
Отаман військовий,
Да добре він дбав,
Да в суботу із семисот 
П’ятдесят козаків вибирав,
Да в суботу проти неділі 
У четвертій полуночній годині 
У луг-Базалуг козаків висилав.
Ой то вони прибували
Да тіло козацькеє молодецькеє знахожали, 
На червону китайку клали,
Тіло козацьке молодецьке обмивали,
А шаблями суходіл копали,
А шапками да приполами персть носили 
Да високу могилу висипали 
І прапорок у головах, ей, устромили 
Да премудрому лицарю славу учинили,
А тим його поминали,
Що в себе мали —
Цвіленькими військовими сухарями. 
Услиши, Господи,
У просьбах,
У молитвах,
Люду царському,
Народу християнському 
І всім головам слухащим 
На многії літа,
До кінця віка,
До кінця віка!


* * *


СОКІЛ І СОКОЛЯ

У неділю барзе рано-пораненьку 
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали в лісі на преудобному дереві на орісі,
Да звили собі гніздо шарлатноє,
Знесли яйце жемчужноє,
Да і сплодили собі дитя —
Бездольноє, безродноє соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле 
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв.
То сокіл прилітає —
Аж його соколяти немає.
То сокіл літає Та орла питає:
«Орле-брате, чи не бачив ти мого соколяти, 
Безродного, бездольного дитяти?
Чи його сильні дощі затопили,
Чи буйні вітри заносили? 
«Соколе-брате, твого соколяти 
Ні сильні дощі не затопили,
Ні буйні вітри не заносили:
А йшли стрільці-булахівці,
Та й набачили твоє гніздо шарлатноє,
Та взяли твоє соколя, бездольне, безродне дитя,
Та у срібні пута запутали,
Жемчужжю очі завішали,
Та понесли у город, у Цари город 
До Івана Богословця.
А Іван Богословець по ринку ходить,
Твоє соколя безродне, бездольне на руці носить.
Та якби ти, соколе-брате, добре дбав,
Та над город, над Царигород налітав, та на валу сідав, 
Та якби ти жалібно квилив і проквиляв,
Щоб твоє соколя зачувало
Та смутно ся мало, і головку склоняло,
і крилечка опускало.
Ой то чи не мог би Іван Богословець 
Великого милосердій мати:
Чи не звелів би він з його ніг
Срібних путів познімати,
Коло очей жемчужі позбирати;
Та чи не звелів би він його на вал виношати?» 
Так сокіл добре дбав,
І на город Царигород налітав,
І на валу сідав, жалібно квилив-проквиляв, 
То соколя зачувало,
Смутно ся мало,
Головку склоняло І крилечка опускало.
Ей, тож-то він, Іван Богословець,
Велике милосердіє мав,
Срібні пута з ніг познімав 
І жемчуж коло очей познімав 
Та й звелів його на вал виношати:
«То як буде воно утікати,
Так я велю його взнов забирати 
Та до мене приношати!»
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу висоту-гору підношав:
«Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати 
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі У панів проживати.
Ей, тож-то у панів єсть що пить і їсти,
Та тільки не вілен світ по світу походити»
Ей, як то б’ється птиця об птиці,
А родина об родині,
Ей, то так-то б’ється отець і мати 
Об своїй кревній дитині.
Дай, Боже, на здоров’є на многі літа 
Всім православним християнам,
На многі літа,
До кінця віка!


* * *


НЕВОЛЬНИЦЬКИЙ ПЛАЧ

Що на Чорному морю,
На тому білому каменю,
У потреби царській,
У громаді козацькій 
Много там війська понажено,
У три ряди бідних безщасних невольників посажено, 
По два та по три докупи посковано,
По двоє кайданів на ноги покладено,
Сирою сирицею назад руки пов’язано.
Ой у святу ж то було неділю — не сизі орли заклекотали, 
Як то бідні безщасні невольники 
У тяжкій неволі заплакали,
На коліна упадали,
Угору руки підіймали,
Кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистрая хвиля, 
Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги! 
Да вже ж ся нам турецька-бусурменська
каторга надоїла:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості
пошмугляло!»
Баша турецький, бусурманський,
Недовирок християнський,
По ринку він похожає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:
«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте!
Із ряду до ряду захожайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набирайте, 
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте!» 
То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,
Із ряду до ряду захожали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки
набирали,
По тричі в однім місці бідного невольника затинали, 
Тіло біле козацьке молодецьке
коло жовтої кості оббивали, 
Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську
                                                                    зобачати,
Стали землю турецьку, віру бусурменську
                                                   клясти-проклинати: 
«Ти земле турецька, віро бусурменська,
Ти розлуко християнська!
Не одного ти розлучила мужа з жоною,
Брата з сестрою,
Діток маленьких з отцем і маткою!
Хто у тобі срібло-золото заробляє,
В чужі землі несе, п’є-гуляє,
У турецькій землі од радості собі не має.
Визволь, Господи, всіх бідних невольників 
З тяжкої неволі турецької,
З каторги бусурменської 
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
На святоруський берег,
В городи християнські!
Даруй, Боже, милості вашій,
І всьому війську запорозькому 
На многая літа!»


* * *


ДВОХ БРАТІВ-НЕВОЛЬНИКІВ ПІСНЯ

Там не сокіл хвилить-прохвиляє
Як син до отця до матері з тяжкої неволі поклон
                                        посилає,
Сокола ясного рідним братом називає:
«Соколе мій ясненький,
Братику мій рідненький!
Ти ж далеко літаєш,
Чом ти в мого отця, у матусі у гостях не буваєш? 
Соколе мій ясненький,
Братику мій рідненький!
Ти хоть у християнський край полети 
І в мого отця, в матусі коло воріт упади 
І жалібненько прохвили.
Нехай отець і матуся добре знають,
Нехай своє багатство збувають,
Нехай скарби великії збирають 
І нехай своїх синів 
Із проклятої 
З бусурманської 
З турецької землі викупають».
А брат його, товариш його,
Ції речі зачуває
І до свого братика жалібненько промовляє:
«Нащо ж, брате, наш батько буде багатство збувати 
І скарби великії собирати?
То він не зна, куди нам посилати?
Як стане Чорнеє море согравати,
Стануть турки-яничари набігати 
І стануть нас у Царьград-город запродавати,
Срібла й золота за нас багато щитати 
І сукна, не міряючи, дорогого брати».
Тоді вдалася бідним невольникам 
Турецькая бусурманськая земля 
Далася знати:
Кайдани руки й ноги, тіло пооб’їдали,
На бідних невольниках 
Од їх одежі 
І тіло попріло...
Як вони вже, бідні невольники,
Із неволі додому тікали
І турецьку землю бусурманську вони проклинали: 
«Будь же ти, турецька земля бусурманська, проклята, 
Як ти розлічила з отцем і матір’ю 
І зо мною рідного брата,
І з цією війною І мужа з жоною,
І брата з сестрою...
Визволь нас, Господи,
І в мир християнський,
І в край веселий,
І в мир хрещений,
На тихії води,
На яснії зорі,
На місяць ясний 
І в світ прекрасний,
До роду родини 
І до вірної дружини».
Дай Бог на здравіє 
Усьому миру хрещеному 
Слухащому 
На многії літа 
До кінця віку.

 

* * *


МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають. 
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день
                                                                        тепера?»
Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській великодная
                                                                              субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень».
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко,
Щастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень
                                                                       сказала!»
То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала.
Словами промовляла:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати, 
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає, —
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає 
І словами промовляє:
«Ой, козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
                                                         не минайте,
Моєму батьку й матері знати давайте:
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась 
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, може, нас, всіх бідних невольників,
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, Боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах 
Нас, бідних невольників!

 

Українські народні думи. Маруся Богуславка

Малюнок взято з видання: Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, стор. 57.

 


* * *


САМІЙЛО КІШКА

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками пообивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в ній галері Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Гуляє,
Собі ізбраного люду має:
Сімсот турків, яничар штириста 
Да бідного невольника півчвартаста 
Без старшини військової.
Первий старший між ними пробуває 
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий,
Суддя військовий;
Третій — Мусій Грач,
Військовий трубач;
Четвертий — Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири як став по волі,
Потурчився, побусурманився 
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко од пускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города приставали,
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-пашаті,
Трапезонському княжаті,
Молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає: 
«Турки, — каже, — турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькії дарувати;
А которий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволенні писати,
Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!»
Сеє турки зачували,
Нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак, 
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, — каже, — Алкане-пашо, твій сон одгадати, 
Що ти не можеш нам повідати?»
«Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари 
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка 
На три часті розтяв,
В Чорнеє море пометав..:»
То скоро теє Лях Бутурлак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-пашо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати, 
З ряду до ряду сажати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати,
З ряду до ряду сажати.
Червоної таволги по два дубця брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!» 
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко од пускали.
Тогді бідних невольників 
До опачин руками приймали,
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко од пускали,
До города до Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаківна навстрічу виходжає, 
Алкана-пашу в город Козлов 
Зо всім військом затягала,
Алкана-пашу за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці зазивала,
За білу скам’ю сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,
Щоб не міг Лях Бутурлак 
Кішку Самійла одмикати,
У поруч себе сажати!
То скоро ся тії два турчини до галери прибували...
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
«Ай, Ляше Бутурлаче,
Брате старесенький!
Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одімкни —
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже Лях Бутурлак:
«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини,
Віру християнську під нозі підтопчи.
Хрест на собі поламни!
А ще будеш віру християнську під нозі топтати 
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата
                                                             пробувати!»
То скоро Кішка Самійло теє зачував,
Словами промовляв:
«Ой, Ляше Бутурлаче,
Сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську
                                                         покладати!
Ваша віра погана,
Земля проклята!»
Скоро Лях Бутурлак теє зачуває, 
Кішку Самійла у щоку затинає: 
«Ой, — каже, — Кішко Самійлу,
                       гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду тебе брати!»
То ті два турчини теє зачували,
До Алкана-паші прибували,
Словами промовляли:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжя!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного ключника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!»
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Великую радість мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаківною уживало.
Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати, 
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати: 
«Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській розговорити». 
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав, 
То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу
                                                                       пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав,
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кініка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав, 
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п’яти чоловік по ключу давав,
Словами стиха промовляв:
«Козаки-панове!
Добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ніг, із рук не кидайте,
Полуночної години дожидайте!»
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не кидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв, 
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував,
Словами промовляв:
«Ви, турки-яничари,
Помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре поміж рядами прохожайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали.
Поміж рядів прохожали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог поміг — за замок руками не приймали! 
«Алкане-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав, 
По три, по два старії кайдани і новії посправляв, 
А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв». 
Тогді турки-яничари у галеру вхожали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували,
На сон знемагали,
Коло пристані козловської спати полягали... 
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав, 
Сам між козаків устав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;
У галеру вхожає,
Козаків побужає,
Саблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці,
Кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Нікотрого турчина в галері не збудіте...»
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки-молодці,
Добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничар упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море бросайте!»
Тогді козаки од города Козлова забігали, 
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живих у Чорнеє море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море побросав,
До козаків промовляв:
«Пановє-молодці!
Добре дбайте,
Всіх у Чорнеє море бросайте,
Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,
Между військом для порядку 
За яризу військового зоставляйте!»
Тогді козаки добре мали,
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки Ляха Бутурлака не зрубали,
Между військом для порядку 
За яризу військового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли...
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку 
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаківна коло пристані похожала 
Да білі руки ламала,
Словами промовляла:
«Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжату,
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш, 
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш? 
Когда би була од отця і матусі 
Сорома і наруги приняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!..»
Скоро ся теє промовляла,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну й годиноньку,
Лях Бутурлак од сна пробуджає,
По галері поглядає,
Що не єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставав,
До Кішки Самійла прибуває,
У ноги впадає,
Словами промовляє:
«Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити! 
Добре ти учини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди.
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда
                                                                                  гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати. 
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною 
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?»
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив: 
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти, 
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати 
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною 
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки.
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, братія, ячіте, 
Од галери одверніте,
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває, 
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе,
Казав: «Я буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!» 
Тогді турки-яничари од галери одвертали, 
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі арештували,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли: 
«Хвалим тя, Господи, благодарим!
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
А тепер чи не дасть нам Бог хоч час по волі!» 
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб 
З військом на заставі стояв 
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове-молодці!
Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте,
По дві штуки гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте, 
Гостинця їй дайте!
Селі турки-яничари, то упень рубайте!
Селі бідні невольники, то помочі дайте!» 
Тогді козаки промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький, 
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся І нас, козаків, страшишся,
Єслі сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє,
Се, може, є давній бідний невольник із неволі утікає». 
«Ви віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки-яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали...
Тогда Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось одгадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії хрещатії давнії хорогви із кишені виймав, 
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове-молодці!
Сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє —
Се єсть давній, бідний невольник 
Кішка Самійло із неволі утікає;
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
Тепер чи не дасть Бог хоть на час по волі...»
Тогді козаки у каюки скакали.
Тую галеру за мальовані облавки брали
Тогді: златосинії киндяки — на козаки, 
Златоглави — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки, на біляки, 
А галеру на пожар спускали,
А срібло, злато — на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трехтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували, 
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного Бога благали;
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздоровляли:
«Здоров, — кажуть, — здоров, 
Кішко Самійле, 
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!» 
Правда, панове,
Полягла Кішки Самійла голова 
В Києві — 
Каневі монастирі...
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна 
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, Боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького,
Донського,
З усією черню дніпровою, 
Низовою,
На многія літа,
До кінця віка!


* * *


ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ ГОРОДА ОЗОВА,
З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ

Ой та то ж не пили пилили 
І не тумани вставали,
Як із землі турецької 
Та із віри бусурменської 
З города Озова, з тяжкої неволі 
Три брати утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає 
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
                                                         доходжати».
І ті брати теє зачували 
Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо 
І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках минати, 
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам в землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає,
Та словами промовляє,
І сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте,
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч голову здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте».
І тії брати сеє зачували 
Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І душа наша гріхів до віку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали 
Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Тернові віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає 
І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали,
І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. 
А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає 
Та сльозами обливає:
«Осюди же то мої два братики кінних прибігали, 
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі 
В городи християнські 
До отця, до матері,
До роду утікати ».
Тут сеє промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
На йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший
На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
І меншому брату у признаку покидати.
Та став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати
І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати».
То старший же брат до середульшого брата став гордо
«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке 
На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє. 
Та став же середульший брат 
До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько, сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні.
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного
                                                        промовляти:
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські 
До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти: 
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась, 
Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озова Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати 
Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо 
І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє.
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких 
В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати, 
Тіла козацького молодецького шукати.
Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати, 
Звірям і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди
                                                                     забачає.
Та побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб’я,
А третє — буйний вітер у полі повіває 
Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває,
І на Савур-могилу ісходжає,
І там собі дев’ятого дня спочивок має.
Дев’ятого дня з неба води-погоди вижидає 
І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. 
То він їх забачає Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких 
І в вірах бусурменських,
А тепер припало на безвідді, на безхліб’ї погибаю».
Та став же він на Савур-могилі спочивати 
І на небо взирати,
Доброї години вижидати.
Важенько вздихає Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати». 
Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та
                                                                      пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати, 
Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте ж ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати 
І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати 
Та жовтую кість по чистому полю будете розношати, 
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали 
І тіло козацьке молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала, 
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали 
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквиляли —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, 
Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти: 
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного 
Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сонце обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший, 
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великоє усердіє маю 
І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».
«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав, —
Уже дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає ».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали 
І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали
Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же Божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати, 
То став же старший брат до середульшого словами
                                                                 промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут
                                                                  наджидати,
То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
                                                                 переймати,
То будуть нас стріляти та рубати 
А лібо живцем у плін завертати».
Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє: 
«Братику мій милий,
Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок
                                                                            даймо,
А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати, 
Стали тії козаки із коней уставати 
І своїх добрих конеії у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали 
І безперечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали 
Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав 
То словами істиха промовляв:
«Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, 
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця,
                                                     із собою взяв».
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє:
«Отож би було, брате, свого найменшого брата
                                                      із собою взяти,
Як він же за нами гнався І на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата
і повік його не видати —
Що вже дев’ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли 
І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А то ж турки-яничари бідних двох козаків та коло
                                                          могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали. 
Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього, найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!

 

Українські народні думи, Втеча трьох братів із города Озова

Малюнок взято з видання: Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, стор. 66.

 


* * *


ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ

На усті Самари — Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли; 
Тільки два терни-байраки не горіли 
Що під собою гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків 
Бравославців-небувальців,
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати, 
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип’яднії пищалі кущами ховати. 
Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте, —
Козацьких коней із припона не пускайте,
Сідла козацькії під голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече тут земля татарськая».
Тогда козаки з отамана Матяша насміхали:
«Десь ти, отамане,
Матяшу старенький,
Між козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям,
Великий страх задав».
Тогда отаман Матяш од них далеко одступав, 
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав,
Біля себе припинав.
То саме вночі, заждав малую годинку,
Невелику часинку —
Як не буйні вітри повівали, —
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали. 
Дванадцять козаків Бравославців-небувальців 
В полон забрали.
Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає, 
Шість тисяч турок-яничар побіждає, 
Бравославців-небувальців із полону одбиває 
Ще й словами промовляє:
«Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
М’ні, старому, помочі давайте!»
Тогда козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурманів побіждали. 
Серебро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали.
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли, 
За отамана Матяша Господа Бога прохали:
«Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе, лицаря, да породила,
Що ти в чистім полі пробував 
І з нас, бравославців-небувальців,
Ні одного козака із війська не утеряв».


* * *


ТРИ БРАТИ САМАРСЬКІ

У річки Самарки,
У криниці Салтанки,
Там усі поля самарські пожарами погоріли,
Тільки не горіло два терни дрібненьких,
Два байраки зелененьких,
Бо там подлі їх лежало три брати рідненькі:
То вони постріляні,
Порубані,
На рани смертельнії знемагали,
Що у їх рани рубанії кров’ю ізійшли,
А стрілянії до серця прийшли.
Промовить старший брат до середульшого словами, 
Обіллється дрібними сльозами:
«Коли б ти, братіку, добре дбав,
Щоб ти на ноги козацькії вставав,
Збанок козацький у руки брав,
До криниці Салтанки прихожав,
Холодної води набирав,
Наші б рани козацькії смертельнії промивав». 
Середульший брат тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Як же мені, брате, на ноги козацькії вставати?
Що у мене ноги козацькії порубані,
Руки козацькії постріляні,
Голова козацькая моя побита, —
Попросимо ми свого меншого брата,
Нехай наш найменший брат на ноги козацькії вставає, 
У тонкії войськовії суремки заіграє,
То будуть козаки чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть вони до нас приїжджати,
Будем ми добре дбати,
Отцеві і матері в землю християнськую поклон
                                                             передавати,
Щоб нас отець і мати добре знали,
Вони б до нас приїжджали,
Вони б нас хорошенько поховали».
Менший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
«Брати мої милії,
Як голубоньки сивії!
Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?
Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що і вас? 
Як вам, братця, не можна на ноги козацькії вставати. 
Так же і мені.
Хоч я, братця, буду в тонкії суремки жалібненько
                                                                        іграти,
То будуть турки-яничари,
Безбожні бусурмани,
Чистим полем гуляти,
Будуть наші ігри козацькії зачувати,
Будуть до нас приїжджати,
Будуть нам живйом каторгу завдавати.
Лучче нам, братця, оттут в чистім полі, помирати, 
Отця і пані-матки,
І родини сердечної В очі не видати »...
Стала чорная хмара на небі наступати,
Стали козаки в чистім полі помирати,
Стали свої голови козацькії в річці Самарі покладати... 
Чим тая Самарка стала славна,
Що вона много війська козацького у себе видала.


* * *


ІВАН БОГУСЛАВЕЦЬ 

В городі Козлові стояла темниця кам’яная,
Сім сажень в землю вмурованая;
У тій темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
Між ними без старшини козацької не бувало —
Був один старший старшиною Іван Богуславець,
Гетьман запорозький.
Вони десять літ пробували в неволі.
То Іван Богуславець, сидя собі, думає да гадає,
До козаків словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Що у нас сьогодні за день — Великая субота,
Завтра буде святий день — Великдень,
Будуть наші отці рано вставати,
До Божого дому приступати,
Божеє слово вислухати,
Нас, бідних невольників, поминати».
То всі невольники тоє зачували,
Дрібними сльозами обливали,
Іванця Богуславця лаяли-проклинали;
«Бодай ти собі, Іванець Богуславець,
Щастя і долі не мав,
Що ти нам сей празник одказав».
Іван Богуславець тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Не лайте мене, братці, не проклинайте,
Може нам, братці, Бог милосердний буде помогати, 
Чи не будем ми з неволі виступати?»
То в неділю рано-пораненько 
Алкан-пашева турецькая од мужа зоставала,
Свого мужа поховала,
До темниці прихожала,
Темницю одмикала,
Поміж невольниками похожала,
Іванця Богуславця за білу руку брала 
Ще словами промовляла:
«Іванче Богуславче!
Коли б ти свою віру християнськую поламав,
А нашу бусурманську на себе брав,
Уже б ти в городі Козлові панував...
Я б твоїх невольників всіх із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько провожала». 
Іванець Богуславець теє зачуває,
Словами промовляє:
«Алкан-пашова, пані молодая!
Як не будеш ти м’ні християнською вірою урікати,
Буду я тебе за жону до себе брати!»
То вже Алкан-пашова, пані молодая,
Сім неділь хмелю не заживала,
Християнською вірою не урікала,
Всіх невольників із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько провожала.
Як стала на восьмій неділі хміль заживати,
Стала з молодими турецькими панами гуляти,
Стала Іванцеві Богуславцеві християнською вірою
                                                                        урікати:
«Дивіться, панове,
Який у мене муж прекрасний!
Та він у нас побусурменився для роскоші турецької». 
Іванець Богуславець тоє зачуває,
До Чорного моря швиденько прибігає,
В лодку сідає,
Козаків серед Чорного моря доганяє,
До козаків в судно вступає.
Алкан-пашова, пані молодая,
До Чорного моря прихожає,
Іванця Богуславця в судні забачає,
Дрібними сльозами обливає:
«Іванче Богуславче!
Бодай тебе Господь милосердний на сім світі ізбавив, 
Як ти мене, молоденьку, зрадив!»
То ще як стала темная ніч наступати,
Стали козаки до города Козлова назад прибувати,
Стали на турків, на сонних, набігати,
Стали їх рубати,
Город Козлов огнем-мечем воювати,
Стали турецькиї льохи розбивати,
Сребро-злато, дорогую одежу забирати,
Став Іванець-Богуславець 
Алкан-пашевую, паню молодую, рубати,
Стали од пристані козловської поспішати
І ще до світа до города Січі прибувати,
В городі Січі сокровища турецькії розділяти, 
Стали уже козаки словами промовляти; 
«Іване Богуславче, гетьмане запорозький! 
Десять літ ти в неволі пробував,
Ні одного козака не утеряв!»
Визволь, Господи, невольника із неволі 
На край веселий,
Между мир християнський!


* * *


КОВАЛЕНКО

Давно тому на Вкраїні ковалював Коваленко,
І не було кувати ему легонько:
Покинув він ковалювати,
А пішов у козаки козакувати.
Зібрав сто хлопців, таких, як він,
Бо він був сильний леґінь,
У Чорне море він ся запускав,
Галери турецькі рабував,
Багато лиха наробив,
Тому султанові ся не здобрив.
То приказав султан єго шукати,
Живого в Туреччину припровадити:
«Бо я не буду їсти і спати,
Доки в руках єго не буду мати!»
Пішло триста турків і довго шукали,
Аж по трьох місяцях їх відшукали 
І добру тут баталію зчинили:
Козаки з турками добре ся били.
Але що? Турки в кінці перевагу взяли,
Бо більше війська мали.
То сімдесятьох козаків порубали,
В Чорне море рибі кидали,
А трийцятьох і Коваленка спіймали,
В тяжкі кайдани закували 
І втіхи не знали, що зробити,
Чи утопити,
Чи порубати
І всіх з башти на гаки покидати.
«Ні! — крикнув султан. — 
У льох киньте,
А самі по довгих трудах ідіть спочиньте,
Але щоби-сьте потрійну сторожу дали,
Щоб ті схизмати не поутікали!
А ти, полководцю, от пас дорогий маєш,
За що тобі даю, то ти знаєш!»
Вже третій рік в неволі,
Що взяли їх поневолі,
Третій рік в льоху пробувають,
Сонця праведного, України не видають,
А кайдани руки, ноги обривають.
Попід стіни льоху козаки сиділи 
Та кайданами дзеленькотіли,
Голосно закричали: «Віро бусурмеська,
Ти, земле, земле турецька,
Ой, земле, де ж ми могли знати,
Що ми будем у тебе пробувати,
Що по степу гуляли,
Під голим небом спали...»
«Ой, не згадуй, не згадуй, — крикнув Коваленко, 
Бо як про Україну почую, то болить серденько! 
Волів би я, щоб нас четвертували 
Або щоб завтра по степу гуляли».
Аж тут двері заскрипіли,
А козаки заніміли,
Сестра гожа увійшла,
Хліб-воду подала і сказала:
«Се дівка-бранка пекла!»
І по тих словах відійшла,
Козаки голодні скоро хліб розломили,
А в хлібі ножі і маленькі пили.
«Ой, Боже, се дівка-бранка дала, —
Бодай она здорова була!
Дівка-бранка довго хай жиє,
Нам, хлопці, робота є».
Козаки скоро кайдани розпилували 
Та доброї хвилі чекали:
«Ох, Боже, коби ті два дні скоро зійшли,
Щоб за мною ви, орли, вилетіли!»
На другий вечір хліб-воду принесли,
А козаки на турків вітром ся понесли,
Щосили кололи, рубали,
Збрую у трупів забрали,
На чаки турецькі сідали,
Від берега турецького відпливали,
Що сили мали, веслами веслували.
В гирло Дніпра прибували,
А щоби коло Очакова, Кизикермені не полапали, — 
То від гирла Дніпра степами-лісами маширували, 
До Запорожжя прибували І тут ся остали.
А бандуристи про Коваленка думу складали 
Та по цілій Україні співали.


* * *


СМЕРТЬ КОРЕЦЬКОГО

Од неділі першого дня 
Стояв обоз невелик 
В чистім полі на Цецорі.
А в тім обозі був гетьманом,
Всім жолніром і всім паном 
Князь Дмитро, князь Корецький. 
Третього дня з своєю дружиною 
Обід злими обідає,
А о своїй пригоді не відає.
Аж де ся взяв хан татарський,
Вдарив на обоз син поганський,
Весь табор преч розгромив.
Там всі полки вирубали,
Всю дружину зарубали,
Корецького живцем взяли,
До Царигорода його повели,
Назад йому очі зав’язали 
Чорним бритом азаматом.
Аж к ньому яничари промовляють: 
«Княже Дмитро, пан Корецький,
Чи воюєш, чи крамуєш,
Чи нашого Царигорода розглядаєш?»
А тоді князь Корецький листи пише, 
Листи пише, тяжко здише,
До своєї матухи посилає:
«Ой мати моя Корецькая,
Продай Корець і Межиріче,
Викуп мене з неволеньки!»
А к ньому мати листи одписала:
«Же-м тебе три рази з неволі викупала, 
Міста-села потратила,
Потіхи і разу з тебе не мала.
Четвертий раз уже не буду,
Міста, села не тратить буду,
Скарбів своїх не тратить буду».
А що рече турський цар:
«Ввіруй, князю, в віру нашу,
А потопчи віру вашу,
А сестру рідну мою бери».
А що ж рече князь Дмитер:
«Бодай ти того, царю, не дождав,
Щоб я твою віру вірував,
А християнську поламав.
Ей, коли б тепер при мені був мій острий міч,
То я б тобі, поганче, зняв голову з пліч;
Научив би я тебе віри свої,
Міч свій утопивши у крові твої».
Взлився в той час турський царевич,
Сказав на слуги свої яничари:
«Озьміте його на море Чорноє,
Скиньте його на гак високий.
Нехай високо сидить,
Далеко глядить,
Где зобачить на морі джавра —
Нехай нам повідає».
Повисів князь Корецький два дні 
І пити-їсти не їв.
Аж третього дня наступає.
Приходили од турецького царевича яничари його
                                                                 наглядати,
Стали до нього словами промовляти:
«Княже Дмитер, пан Корецький,
Високо сидиш,
Далеко глядиш,
Чи не бачиш на морі де джавра?»
Аж он промовить княже Дмитер:
«Високо сиджу,
Далеко гляджу,
Не бачу ніде на морі джавра,
Тільки бачу на дубі високім голуб з голубкою.
Коли б при мні мій тугий лук і мої стрілки,
Убив би голуба з голубкою:
Єдно вашому пану на сніданнє,
А другоє на обіданнє».
Яничари на сміх тоє піднімали,
Тугий лучок йому подавали.
Дві стрілки-калинівки на лук накладає,
А до голубів міряє.
Як налучив,
Так умірив
Та забив голуба з голубкою,
Назад тугий лучок подає,
До яничар промовляє:
«Підіте, яничари,
Візьміте два голуби,
Свему пану єдного на сніданнє,
А другого на обіданнє».
Аж прийшли яничари до свого пана:
«Пане, пане наш, царю турський,
Вбив князь Корецький два голуби:
Одного на вечерю, другого на обіданнє,
Аж не вбив князь Корецький голуба з голубкою, 
Вбив царевича з царівною,
З його рідною сестрою».
А що мовить турський царю до яничар:
«Підіте князя Корецького з гаків здійміте,
А перед мене приведіте».
Княже Дмитер перед царем став,
На криж свої руки складав,
До пана свого промовляв:
«Ой пане мій, пане царю,
Зготував я тобі з голубів вечерю».
Рече турський цар до князя Дмитра:
«Не голуби то, мої то діти,
Син царевич з царівною,
Княже Дмитер тоже-сь хитер.
Ніхто тебе не ухитрить,
Хіба тебе смерть ухитрить».


* * *


ВДОВА СІРЧИХА-ІВАНИХА

В городі Мерефі жила вдова,
Старенька жона Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала,
Тільки собі двох синів мала:
Первого сина — Сірченка Петра,
Другого сина — Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала
І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї мати старенької питати:
«Мати моя, старая жоно!
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати,
Де свойого отця Сірка Івана шукати».
Вдова стара промовляє:
«Пішов твій отець
До стародавнього Тору пробувати
Там став він свою головку козацькую покладати».
То вже Сірченко Петро теє зачуває,
Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,
Голуба Волошина за джуру у себе має.
Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,
Отамана торського
Яцка Лохвицького пізнавати.
Отаман торський Яцко Лохвицький,
Із куреня виходжає,
Словами промовляє,
Сірченка Петра пізнаває:
«Сірченку Петре!
Чого ти сюди приїжджаєш?
Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»
Сірченко Петро словами промовляє:
«Отамане торський Яцко Лохвицький!
Я сім год пробуваю —
Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».
То вже Сірченко Петро 
З козаками опрощення принімає,
До трьох зелених байраків прибуває.
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли 
«Сірченку Петре!
Не безпечно себе май,
Коней своїх козацьких од себе не пускай».
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами-байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає, 
Тільки Голуба Волошина до коней посилає. 
Турки теє забачали,
Із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали 
І ще словами промовляли:
«Голубе Волошине!
Не хочемо ми ні твоїх коней вороних,
Хочемо ми добре знати,
Щоб твого пана молодого ізрубати».
Голуб Волошин словами промовляє:
«Турки!
Коли можете ви мене од себе пускати,
Могу я сам йому з плеч головку зняти».
Турки того дознали,
Голуба Волошина од себе пускали.
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє:
«Сірченку Петре, пане молодий!
На доброго коня сідай,
Між турками поспішай!»
Не успів Сірченко Петре між турки-яничари вбігати — 
Міг йому Голуб Волошин з плеч головку зняти.
Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,
З плеч головку козацьку знімали,
Козацьке тіло посікли-порубали.
Козаки стародавнії тоє забачали,
На добрії коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбирали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходіл саблями копали,
Шапками, приполами землю носили,
Козацькеє тіло схоронили.
Отаман торський Яцко Лохвицький 
Теє зачуває,
До вдови старенької Сірчихи-Іванихи 
В город у Мерефу письмо посилає.
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
К сирій землі крижем упадає,
Словами промовляє:
«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває: 
Первая печаль — що я сім год пробувала.
Сірка Івана в очі не видала;
Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого
                                                                               немає;
Третяя печаль — що Сірченко Роман умирає».


* * *


КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР

Ой полем, полем Киліїмським,
Битим шляхом ордиїнським,
Ей, гуляв, гуляв козак, бідний летяга,
Сім год і чотири
Да потеряв з-під себе три коні воронії,
На козаку, бідному летязі,
Три серомязі,
Опанчина рогожевая,
Поясина хмеловая;
На козаку, бідному летязі, сап’янці —
Видні п’яти і пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише;
А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка — 
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає.
Іще ж то козак, бідний летяга,
До города Килії прибуває 
Та не питається, де б то стати 
Коня попасти,
А питається, де корчма новая,
Шинкарка молодая,
Настя кабачна:
«Тая на нас, на бідних летяг,
Хоч зла, да й обачна».
Городом Килією іде,
Слухає-прислухається,
Чи не радиться хто на славне 
Запорожжя гуляти. 
Аж тільки радяться-поражаються 
Три дуки сребраники
На кабак іти
Меду та оковитої горілки попивати.
Тоді-то козак добре дбав,
Попереду собі у кабаку кватеру займав,
Край груби сідає,
Плечі свої козацькі пригріває.
Тогді дуки-сребраники у кабак уходжали,
У стола сідали,
По цебру меду, оковитої горілки постановляли. 
Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко
переяславський,
А другий Войтенко ніженський,
Третій Золотаренко черніговський.
Іще ж бідного козака-летяги не вітають 
Ні медом шклянкою,
Ні горілки чаркою;
То козак, бідний летяга,
На дуків-сребраників скоса поглядає;
То один дука-сребраника був обачний, —
Гаврила Довгополенко переяславський, —
Із кармана людську денежку виймав,
Насті кабачній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, — каже, — ти, шинкарко молода,
Ти, Насте кабачна!
Ти, — каже, — до сих бідних козаків-летяг 
Хоч злая, да й обачна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймали,
До погреба одходила,
Хоч норцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному летязі,
На похміллє живіт його козацький'скріпила». 
Оттогді-то Настя кабачна денежку приймала,
До погреба одходила,
Меду та оковитої горілки вточила,
Козаку, бідному летязі,
Коновку в руки втеребила.
Оттогді козак, бідний летяга,
Як узяв коновку за ухо,
Оглядиться — аж і в дні сухо.
Оттогді-то козак, бідний летяга,
Як став у собі хміль козацький зачувати,
Став коновкою по мосту погримати, —
Стали в дуків-сребраників 
Із стола чарки й шклянки літати.
Оттогді ж то козак, бідний летяга,
Як став у собі більший хмель зачувати,
Став з-під опанчини рогожевої,
З-під поясини хмелової,
Щирозлотний обушок виймати,
Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти
Стали дуки-сребраники
Один до одного стиха словами промовляти:
«Ей, шинкарко молода,
Настя кабачна!
Нехай сей козак, бідний летяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,
Нам, дукам-сребраникам.
Нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабачній, груб топити!»
Оттогді-то козак, бідний летяга,
Як став сії слова зачувати,
Так він став по кінець стола сідати,
Став чересок винімати,
Став шинкарці молодій,
Насті кабачній,
Увесь стіл червінцями устилати.
Тогді дуки-сребраники,
Як стали в його червінці зоглядати,
Тогді стали його вітати
Медом шклянкою 
І горілки чаркою.
Тогді й шинкарка молода,
Настя кабачна,
Істиха словами промовляє:
«Ей, козаче, — каже, — козаче!
Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?
Ходи зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм 
Чи пообідаєм».
Тогді то козак, бідний летяга,
По кабаку походжає,
Кватиру отчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
«Ой, ріки, — каже, — ви, ріки низовії, 
Помошниці дніпровії!
Або мені помочі дайте,
Або мене з собою візьміте!»
Оттогді один козак іде,
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіє;
Другий козак іде,
Боти сап’янові несе,
На його козацькі ноги надіє;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку главу надіє.
Тогді дуки-сребраники 
Стиха словами промовляли:
«Ей, не єсть же се, братці,
Козак, бідний летяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!
Присунься ти до нас, — кажуть, — ближче,
Поклонимось ми тобі нижче;
Будем радиться,
Чи гаразд-добре на славній Україні проживати». 
Тогді стали його вітати 
Медом шклянкою 
І горілки чаркою.
То він теє од дуків-сребраників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
«Ей, шати мої, шати!
Пийте, гуляйте:
Не мене шанують,
А вас поважають;
Як я вас на собі не мав,
Ніхто мене й гетьманом не почитав».
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Стиха словами промовляв:
«Ей, козаки, — каже, — діти, друзі, молодці! 
Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-сребраників за лоб, паче волів,
Із-за стола виводжайте,
Перед окнами покладайте,
У три березини потягайте!»
Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці 
Добре дбали —
Сих дуків-сребраників за лоб брали,
Із-за стола, паче волів, виводжали,
Перед окнами покладали,
У три березини потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Ей, дуки, — кажуть, — ви, дуки!
За вами всі луги і луки, —
Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати 
І коня попасти!»
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Хоча номер,
Дак слава його козацька
Не вмре,
Не поляже!
Теперешнього часу,
Господи, утверди й піддержи
Люду царського,
Народу християнського.

 

Українські народні думи, Козак Нетяга Фесько Ганжа Андибер

Малюнок взято з видання: Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, стор. 79.

 


* * *


РОЗМОВ А ДНІПРА З ДУНАЄМ

Питається Дніпр тихого Дунаю:
«Тихий Дунаю,
Що я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло, 
Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» 
Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: 
«Дніпр-батьку, Славуто!
Сам собі думаю да гадаю,
Що твоїх козаків у собі не видаю:
Уже чверть года три місяці вибиває,
Як твоїх козаків у мене немає,
Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло, 
Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала, 
Їх турки не постреляли, не порубали,
До города-царя в полон не забрали...
Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи.
Твої козаки на черкеській горі пробувають, 
Холодної води в барила набирають,
Шляхи і дороги замічали,
Городи бусурменські плюндрували,
Огнем-мечем воювали,
Сребра-злата по достатках набирали,
До річки Хортиці прибували,
Велику переправу собі мали,
До стародавньої Січі поспішали,
У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три часті паювали,
Мед і оковиту горілку подпивали,
За весь мир Господа прохали...
Которії козаки чистим полем гуляли,
Річки низовії, помощниці дніпровії, добре знали!»


* * *


СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА

На татарських полях 
Та на козацьких шляхах 
То ж не вовки-сіроманці 
Квилять та проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть,
Попід небесами літають, —
То ж сидить на могилі 
Козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
Та на бандуру грає-виграває,
Голосно жалібно співає.
Гей, і кінь же біля його 
Постріляний та порубаний,
І ратища поламані,
І в ладівниці — ні днісенького набою,
І піхви — без шаблі булатної,
Тільки осталася козакові бандура подорожня 
Та в глибокій кишені тютюну півпапушки,
Та люлька-бурулька.
Гей, сидить же кобзар на могилі 
І люлечку потягає,
І на бандурі грає-виграває,
І голосно жалібно співає:
«Гей, панове-молодці,
Козаки запорожці!
Ой де ж то ви пробуваєте?
Чи до Січі-матері проїжджаєте,
Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,
Чи татар-бусурман
Малахаями, як череду, в плін завертаєте?
Гей, коли б же мені Бог поміг 
Старі ноги розправляти 
Та й за вами поспішати,
Хоч би я на останку віку вам заіграв 
Та голосно жалібно заспівав.
Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати, 
Уже нездужаю по степах я чвалати;
Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати 
І дідом за обідом коня мого заїдати...«
Сидить козак на могилі,
На кобзі грає-виграває,
Жалібно співає:
«Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована!
Де ж мені тебе діти:
А чи в чистому степу спалити 
І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити?
А будуть буйні вітри по степу пролітати,
Твої струни зачіпати
І жалібно вигравати,
І будуть козаки подорожні проїжджати, 
І твій голос зачувати,
І до могили будуть привертати...»

 

Українські народні думи, Смерть козака бандуриста

Малюнок взято з видання: Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, стор. 38.

 


* * *


ПРО СУДИМУ, ПАВЛЮКА
ЩЕ Й ПРО ЯЦЬКА ОСТРЯНИЦЮ

Не схотіли пани-ляхи 
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки 
Та й через пороги,
Спорудили над Кодаком
Город-кріпосницю
Ще прислали в Кодак військо,
Чужу-чу жаницю.
їде бурлак чи комишник
Порогом-водою,
Його лове чуже військо 
Й оддає в неволю.
Зажурились запорожці,
Що нема їм волі 
Ні на Дніпрі,
Ні на Росі,
Ні в чистому полі.
Обізвався серед Січі 
Курінний Сулима:
«Гей, давайте, хлопці, зварим 
Вражим ляхам пива!»
Обізвавсь Павлюк-хорунжий:
«Допомоги дати!
Щоб ту людську перепону
Нащент зруйнувати!»
Добре Павлюк та Сулима 
Ляхів частурали —
Військо вибили дощенту,
Кодакзруйнували.
Як зачув це Конєцпольський, 
Зібрав своє військо,
Обступили пани-ляхи 
Всю Січ Запорозьку.
А ще й взяв той Конєцпольський 
З козаків данину —
Хорунжого Павлюка 
Ще й Павла Сулиму.
Та й повезли ж у Варшаву
Павлюка й Сулиму
Та й на тяжку муку-кару,
Всім ляхам на диво.
Наробили вражі пани 
У Варшаві дива,
Як помирав на майдані 
Курінний Сулима.
А Павлюк, на диво шляхті, 
Жив-здоров лишився,
Бо Замойко Хома, писар,
За його вступився.
Повернувсь Павлюк додому,
У Січ Низовую,
Та й задумав Павлюк знову 
Бить шляхту гнилую.
Знайшов Павлюк побратима 
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів 
Шляхетську кровицю.
То не хмари з буйним вітром 
З Дніпра налягають —
То Павлюк та Остряниця 
Ляхів обступають.
Силу ж панів перебила 
Голота бурлацька,
Та не хтіла в одно стати 
Старшина козацька.
Звеселився пан Потоцький 
Про таку нагоду,
Під Кумейками в неділю
Напав на голоту
Ой, превражні пани-ляхи,
Що ж ви наробили?
Скільки ж бідних запорожців 
Ви з світу згубили.
А старшини боровецькі 
Лиш про себе дбали.
Потоцькому Павлюка 
Самі упіймали.
Везуть пани Павлюка 
Селом Боровицею 
Ще й скрутили йому рученьки 
Назад сирицею.
Ой повезли ж Павлюка 
Ляхи у Варшаву,
Шляхті вражій на потіху,
На тяжкую кару.
За отаманом Остряницею 
Женуть ляхи кіньми 
Ще й біжать пішаницею;
Пани хочуть Остряницю упіймати, 
А славне військо запорозьке 
Щоб посікти-порубати.
А що ж отаман Остряниця? 
Перелетів Дніпро з Кошом,
Як лебідь-птиця.
Що за річкою за Сулою 
Остряниця прогнав панів-ляхів 
До болота до Супою...
Та й повів свій Кіш 
Отаман Остряниця 
У московські землі,
Щоб там поселиться...


* * *


ІВАН БОГУН

У Вінниці на границі,
Під могилою над Бугом-рікою —
Там стояв Іван Богун вільницький 
Під обителем-монастирем кальницьким.
Під кальницькою обителлю Богун стояв,
Із турками-пашами,
Крулевськими ляхами,
Камлицькими князями Богун воював!
Силу він ляхів турків стріляв 
І шабельками рубав,
На аркан забирав,
В річку Буг їх утопляв.
А ляський круль 
І турецький коноїд-паша,
Нехрещена душа,
Силу війська збирали,
Івана Богуна і його військо 
Хмарою бусурманською обступали.
Веселились ляхи-турки,
Круль і князь раділи,
Що обложили Богуна 
На довгі неділі.
Обступили ляхи-турки,
Кругом обложили,
Козаченьків Богунових голодом морили.
Три тяжкі неділі Богун з військом 
У тяжкій облозі бував...
Од свого ума білими руками 
Хмельницькому листа писав,
Богун у Хмельницького батьківської поради питав 
Та собі підмоги з Чигрина прохав:
«Просю Бога й тебе,
Дай помочі, порадь і повесели нас!..
Бо вже нас ляхи й турки обступають,
Кругом знаменами своїми обкидають 
І кругом нас облягають,
І дуже сильно побіждають».
Як Хмельницький цеє зачуває,
До Вінниці за штири доби прибуває.
Його військо гетьманськеє морем нахлинає, 
Турецько-польське крульське військо зничтожає, 
Богуна з козаками з неволі визволяє.
А сам Хмельницький До Богуна під’їжджає 
І словами промовляє:
«Не сам Бог вас спасав —
І я не менше помогав!»
Іван Богун відмовляє:
«Слава Богу і хвала гетьману,
Що не дав нас у неволю, ляхам на поталу!»
Все козацтво І вояцтво У ряди ставало,
На всі голоси кричало,
Промовляло,
А кобзарі грали,
В струни дотинали 
Та Богдана із Богуном 
Піснями хваляли!


* * *


ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ

Як із день-години
Зчиналися великі войни на Україні,
Оттогді ж то не могли обібрати,
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабані да Хмельницький,
Да Клиша білоцерківський.
Оттогді вони од своїх рук листи писали,
До короля Радислава посилали.
Тогді ж то король Радислав листи читає,
Назад одсилає,
У городі Черкаськім Барабаша гетьманом настановляє: 
«Будь ти, Барабаш, у городі Черкаськім гетьманом,
А ти, Клиша, у городі Білій Церкві полковничим,
А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоть писарем
                                                                    військовим».
Оттогді ж то небагато Барабаш,
Гетьман молодий, гетьманував —
Тільки півтора года.
Тогді ж то Хмельницький добре дбав,
Кумом до себе гетьмана молодого 
Барабаша зазивав,
А іце дорогими напитками його вітав 
І стиха словами промовляв:
«Ей, пане куме, пане Барабаше,
Пане гетьмане молодий!
Чи не могли б ми з тобою удвох 
Королевських листів прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?
Оттогді ж то Барабані, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Хмельницький,
Пане писарю військовий!
Нащо нам з тобою королевські листи удвох читати 
Нащо нам, козакам, козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати?» 
Оттогді-то Хмельницький на кума свого Барабаша 
Велике пересердіє має,
Ще кращими напитками вітає.
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького 
Дорогого напитку напивсь,
Дак у його і спать поваливсь.
Оттогді-то Хмельницький добре дбав,
Із правої руки, із мезинного пальця 
Щирозлотний перстень ізняв,
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого повіреного добре кликав-покликав: 
«Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького! 
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського,
До пані Барабашевої прибувати,
Королевські листи до рук добре приймати. 
Оттогді-то слуга, повірений Хмельницького, 
Добре дбав,
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом,
Пильною годиною прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,
У сіни ввійшов — шличок із себе скидав,
У світлицю ввійшов — низький поклон послав,
Тії значки на скам’ї покладав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, пані, — каже, — ти, пані Барабашева, гетьманова
                                                                     молодая!
Уже ж тепер твій пан Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні з Хмельницьким великі банкети
вчиняють,
Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,
А мені листи королевські оддати,
Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким 
Удвох прочитати
І козакам козацькі порядки давати?»
Оттогді ж то пані Барабашева, гетьманова,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, не з горя-біди мойому пану Барабашу 
Схотілося на славній Україні з кумом своїм
Хмельницьким
Великі банкети вчиняти!
Нащо б їм королевські листи удвох читати?
Не лучче б їм із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль вічнії часи уживати?
А тепер нехай не зарікається 
Барабаш, гетьман молодий, 
На славній Україні огнів да тернів ізгашати,
Тілом своїм панським комари годувати —
Од кума свого Хмельницького».
Оттогді ж то пані молодая Барабашевая 
Стиха словами промовляє:
«Ей, слуго, повірений Хмельницького!
Не могу я тобі листи королевські до рук подати,
А велю я тобі до воріт отходжати,
Королевські листи у шкатулі із землі виймати».
Оттогді-то слуга, повірений Хмельницького,
Як сі слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною 
До воріт одходжав,
Шкатулку з землі з королевськими листами виймав, 
Сам на доброго коня сідав,
Скорим часом, пильною годиною 
До города Чигрина прибував,
Свойому пану Хмельницькому 
Королевські листи до рук добре оддавав.
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий, од сна уставав, 
Королевські листи у кума свого Хмельницького
                                                                         зоглядає;
Тогді й напитку дорогого не попиває,
А тільки з двора тихо з’їжджає
Да на старосту свого Крачевського кличе, добре
покликає:
«Ей, старосто, — каже, — ти мій, старосто Крачевський! 
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав, —
Ще б нас могли ляхи,
Мостивії пани,
За білозорів почитати».
Оттогді-то Хмельницький 
Як сії слова зачував,
Так на кума свого Барабаша 
Велике пересердіє мав,
Сам на доброго коня сідав,
Слугу свого повіреного з собою забирав.
Оттогді-то припало йому з правої руки 
Чотири полковники:
Первий полковниче — Максиме ольшанський,
А другий полковниче — Мартине полтавський,
Третій полковниче — Іване Богуне,
А четвертий — Матвій Бороховичу.
Оттогді-то вони на славну Україну прибували, 
Королевські листи читали,
Козакам козацькі порядки давали.
Тогді-то у святий день, у божествений, у вовторник 
Хмельницький козаків до сходу сонця пробуджає 
І стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі, молодці!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сна уставайте,
Руський очинаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подайте!» 
Оттогді-то козаки, друзі, молодці, добре дбали,
Од сна уставали,
Руський очинаш читали,
На лядськії табори наїжджали,
Лядські табори на три часті розбивали,
Ляхів, мостивих панів, упень рубали,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,
Віри своєї християнської у поругу вічні часи не подали. 
Оттогді-то Барабаш, гетьман молодий,
Конем поїжджає,
Плаче-ридає
І стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Хмельницький,
Пане писарю військовий!
Нащо б тобі королевські листи у пані Барабашевої
                                                                    визволяти?
Нащо б тобі козакам козацькі порядки давати?
Не лучче б тобі з нами, із ляхами,
З мостивими панами,
Хліб-сіль з упокоєм уживати? »
Оттогді-то Хмельницький Стиха словами промовляє:
«Ей, пане куме, пане Барабашу,
Пане гетьмане молодий!
Як будеш ти мені сими словами докоряти, —
Не зарікаюсь я тобі самому з пліч головку, як галку,
                                                                           зняти.
Жону твою і дітей у полон живцем забрати,
Турському султану у подарунку одіслати».
Оттогді-то Хмельницький, як сі слова зговорив,
Так гаразд-добре й учинив:
Куму свойому Барабашеві, гетьману молодому,
З пліч головку, як галку, зняв,
Жону його і дітей живцем забрав,
Турському султану у подарунку одіслав.
З того ж то часу Хмельницький гетьманувати став. 
Оттогді ж то козаки, діти, друзі, молодці,
Стиха словами промовляли:
«Ей, гетьмане Хмельницький,
Батю наш, Зинов Богдане чигиринський!
Дай, Боже, щоб ми за твоєю головою пили да гуляли, 
Віри своєї християнської у поругу вічні часи
                                                        не подавали!»
Господи, утверди люду царського,
Народу християнського,
Всім слушащим,
Всім православним християнам 
Пошли, Боже, много літ!


 

Добірка українських народних дум

 

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ВАСИЛІЙ МОЛДАВСЬКИЙ

(Похід у Молдавію)

Як із низу із Дністра тихий вітер повіває,
Бог святий знає,
Бог святий і відає,
Що Хмельницький думає-гадає,
Тогді ж то не могли знати 
Ні сотники,
Ні полковники,
Ні джури козацькії,
Ні мужі громадськії,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батю Зинов Богдану чигиринський 
У городі Чигрині задумав вже й загадав; 
Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,
А ще сам з города Чигрина рушав;
За ним козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Котрий козак не міє в себе шаблі булатної, 
Пищалі семип’ядної,
Той козак кий на плечі забирає,
За гетьманом Хмельницьким 
В охотне військо поспішає!
Оттогді ж то, як до річки Дністра прибував, 
На три часті козаків переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Під городом Сорокою шанці копав,
У шанцях куренем стояв,
А ще од своїх рук листи писав,
До Василія молдавського посилав,
А в листах приписував:
«Ей, Василію молдавський,
Господарю волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться,
Чи мириться?
Чи города свої волоські уступати,
Чи червінцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» 
Тогді ж то Василій молдавський,
Господар волоський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов Богдану чигринський!
Не буду я з тобою ні биться,
Ні мириться,
Ні городів тобі своїх волоських уступати,
Ні червінцями полумисків сповняти:
Не лучче б тобі покориться меншому,
Ненужлі мені тобі, старшому?»
Оттогді ж то Хмельницький, як сії слова зачував,
Так він сам на доброго коня сідав,
Коло города Сороки поїжджав,
На город Сороку поглядав 
І ще стиха словами промовляв:
«Ей, городе, городе Сороко!
Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великії скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому тарелю на місяць жаловання давати». 
Оттогді-то Хмельницький як похваливсь,
Так гаразд-добре й учинив:
Город Сороку у неділю рано задобіддє взяв,
На ринку обід пообідав,
К полудній годині до города Січави припав,
Город Січаву огнем запалив 
І мечем ісплюндрував.
Оттогді-то інії січавці гетьмана Хмельницького
у вічі не видали,
Усі до города Ясси повтікали,
До Василія молдавського стиха словами промовляли: 
«Ей, Василію молдавський,
Господарю наш волоський!
Чи будеш за нас одностайне стояти?
Будем тобі голдувати;
Коли ж ти не будеш за нас одностайне стояти,
Будем іншому пану кров’ю вже голдувати».
Оттогді-то Василій молдавський,
Господар волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотині од’їжджав,
У Хвилецького-капітана станцією стояв.
Тогді ж то од своїх рук листи писав,
До Івана Потоцького,
Кроля польського, посилав:
«Ей, Івану Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славній Україні п’єш-гуляєш,
А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю волоську обрушив,
Все моє поле коп’єм ізорав,
Усім моїм волохам, як галкам,
З пліч головки познімав;
Де були в полі стежки-доріжки, —
Волоськими головками повимощував,
Де були в полі глибокії долини, —
Волоською кров’ю повиповнював».
Оттогді-то Івану Потоцький,
Кролю польський,
Листи читає,
Назад одсилає,
А в листах приписує:
«Ей, Василію молдавський,
Господарю волоський!
Коли ж ти хотів на своїй Україні проживати,
Було тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.
Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре
                                              знати:
У первій войні —
На Жовтій Воді —
П’ятнадцять моїх лицарів стрічав,
Невеликий їм одвіт оддав —
Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав,
Трьох синів моїх живцем узяв,
Турському салтану в подарунку одіслав,
Мене, Йвана Потоцького,
Кроля польського,
Три дні на прикові край пушки держав.
Ані пить мені, ні їсти не дав.
То дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре
                                                                         знати:
Буду його во вік вічний пам’ятати!»
Оттогді-то Хмельницький помер,
А слава його козацька 
Не вмре,
Не поляже!
Теперешнього часу, 
Господи, утверди і подержи 
Люду царського 
І всім слушащим,
І всім православним християнам,
Сьому домодержавцю,
Хазяїну й хазяйці,
Подай, Боже, на многа літа!


* * *


ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА

Ой обізветься пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття, козаки-запорожці!
Добре дбайте!
Барзо гадайте,
Із ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод —
Козацька вода,
Лядські дрова —
Козацькі труда».
Ой з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблом вони солод замочили,
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили. 
За ту бражку
Зчинили козаки з ляхами велику драчку;
За той молот
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той не знать-який квас
Не одного ляха козак, як би скурвого сина, за чуба
                                                                           стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви нас не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана, зв’язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам’янськім Подільці побувати, 
Печеного поросяти,
Куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати 
І житньої соломахи з тузлуком уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобилини
                                        жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На рандарів нарікали:
«Гей, ви, рандарі,
Поганські сини!
Нащо то ви великий бунт-тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового —
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця.
А тепер ви тії скарби збирайте 
Та Хмельницького їднайте,
А то як не будете Хмельницького їднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Полонного прудко
                                              тікати».
Рандарі чогось догадались,
На річКу Случу тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А которі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо
                                                                             крута.
На річці Случі Обломили міст ідучи,
Затопили усі клейноди І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі...
Отеє, панове-молодці,
Над Полонним не чорна хмара вставала, —
Не одна пані-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані-ляшка:
«Нема мого пана Яна!
Десь його зв’язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані-ляшка:
«Нема мого пана Кардаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша» 
Озоветься третя пані-ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки 
Та, либонь, повісили його десь на дубі».


* * *


ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО БОГДАНА СМЕРТЬ,
ПРО ЄВРАСЯ ХМЕЛЬНИЧЕНКА І ПАВЛА ТЕТЕРЕНКА

(Про смерть Богдана Хмельницького)

Ей, зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая
                                                                                  голова,
Що при йому-то не було ні сотників, ні полковників
                                                                                  нема;
Тільки пробував при йому Іван Луговський,
Писар військовий,
Козак лейстровий.
Тогді-то вони стали у раді,
Як малії діти,
Од своїх рук листи писали,
По городах по полкових, по сотенних розсилали,
А до козаків у листах приписували:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу вас, добре дбайте,
Борошно зсипайте,
До Загребельної могили прибувайте,
Мене, Хмельницького, к собі на пораду ожидайте!» 
Оттогді ж то козаки добре дбали,
Борошно зсипали,
До Загребельної могили прибували,
Воскресення Христового дожидали, — 
Хмельницького в вічі не видали,
Вознесення Христового дожидали, — 
Хмельницького в вічі не видали,
Духа-Тройці дожидали, —
Хмельницького в вічі не видали,
Петра й Павла дожидали, —
Хмельницького в вічі не видали,
Іллі-пророка дожидали, —
Хмельницького в вічі не видали.
Тогді ж то козаки стали у раді,
Як малії діти:
«Хвалився нам гетьман Хмельницький,
Батю Зинов Богдану чигиринський,
У городі Суботові
На Спаса-Преображення ярмарок закликати...» 
Тогді ж то козаки добре дбали,
До города Суботова прибували,
Хмельницького стрічали,
Штихи у суходіл стромляли,
Шлики із себе скидали,
Хмельницькому низький поклон послали:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батю Зинов наш чигиринський!
Нащо ти нас потребуєш?»
Тогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє: 
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
Собі гетьмана настановляйте.
Чи нема міждо вами которого козака старинного, 
Отамана курінного?
Вже ж я час од часу хорію,
Міждо вами гетьманувати не здолію;
То велю я вам міждо собою козака на гетьманство
                                          обирати.
Буде міждо вами гетьманувати,
Вам козацькі порядки давати».
Тогді-то козаки стиха словами промовляли:
«Пане гетьмане Хмельницький,
Батю Зинов наш чигиринський!
Не можем ми самі міждо собою, козаками, гетьмана
                                          обібрати,
А жолаєм од вашої милості послихати».
Оттогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє: 
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
Єсть у мене Іван Луговський,
Которий у мене дванадцять літ за джуру пробував,
Всі мої козацькі звичаї познав,
Буде міждо вами, козаками, гетьманувати,
Буде вам козацькі порядки давати».
Тогді-то козаки стиха словами промовляли:
Пане гетьмане Хмельницький,
Батю Зинов наш чигиринський!
Не хочем ми Івана Луговського!
Іван Луговський близько ляхів, мостивих панів, живе, — 
Буде з ляхами, мостивими панами, накладати,
Буде нас, козаків, за невіщо мати!»
Тогді-то Хмельницький стиха словами промовляє: 
«Ей, козаки, діти, друзі!
Коли ви не хочете Івана Луговського,
Єсть у мене Павел Тетеренко!»
«Не хочем ми Павла Тетеренка!»
«Дак скажіте, — говорить, — кого ви жолаете?»
«Ми, — кажуть, — жолаєм Євраха Хмельниченка».
«Ще ж, — каже, — мойому Євраху Хмельничанку 
Тільки всього дванадцять літ од роду,
Ще він возрастом мал, розумом не дійшлий».
«Будем, — говорять, — попліч його дванадцять парсон
                                            сажати,
Будуть його добрими ділами наущати,
Буде міждо нами, козаками, гетьманувати,
Нам порядки давати».
Оттогді-то козаки добре дбали,
Бунчук, булаву положили,
Єврася Хмельниченка на гетьманство настановили, 
Тогді із разних пищаль погримали —
Хмельниченка гетьманом поздоровляли.
Оттогді Хмельницький, як благословення синові здав, 
Дак і в дом одправився 
І сказав йому:
«Гледи ж, — говорить, — сину мій!
Як будеш немного Ташликом-рікою гуляти,
На бубни, на цуромки вигравати,
Дак будеш отця живого заставати.
А як будеш много Ташликом-рікою гуляти,
На бубни, на цуромки вигравати,
Дак не будеш отця живого заставати».
Тогді ж то Єврась, гетьман молодий,
Ташликом-рікою довго гуляв,
На бубни, на цуромки вигравав,
Додому приїжджав 
І отця живого не заставав.
Тогді-то велів у Штоминім дворі 
На високій горі 
Гроб копати.
Тогді ж то козаки штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили,
Хмельницького похоронили;
Із разних пищаль подзвонили,
По Хмельницькому похорон зчинили.
Тогді ж то козаки поки старую голову Хмельницького
                                          зачували
Поти і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитали,
А як не стали старої голови Хмельницького зачувати, 
Не стали і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитати: 
«Ей, Єврасю Хмельниченку, гетьмане молодий!
Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати, 
А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати!»


* * *

 

ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ

А при тій часті був гетьман кошовий 
Грицько Зборівський.
То він на чердак ісходжає,
До своїх козаків-запорожців словами промовляє: 
«Ой ви, козаки, славні запорожці!
Сповідайтеся ви, братця, Чорному морю 
І ’таману кошовому,
Як би отцю духовному, —
Наперед Богу милосердному,
Которий найбільше гріхів має».
То всі козаки гетьманці-запорожці тоді замовчали,
А тілько озивається Олексій Попович, 
Пирятинський писар військовий,
Козак лейстровий:
«Ей, панове-молодці,
Козаки-запорожці!
То добре ви учиніте,
Возміть мені чорною китайкою самому очі зав’яжіте 
Та білий камінь до шиї причепіте,
Та возьміте мене самого на Чорнеє море пустіте:
Нехай я буду сам своєю головою на Чорному морі
                                        дарувати,
Аніж більше війська, товариства сердешного, невинні
                                        душі теряти.
Я-то, — каже, — братця, з Пирятина-города виїжджав, 
З отцем, із маткою прощенія не приймав,
Брата старшого за брата не мав,
Худими словами його називав,
Близьких сусід з хліба-солі збавляв,
З двора з’їжджав,
Та свого отця і матір стременами в груди поторкав;
І добрим конем своїм вороним по вулиці пробігав — 
Чужих діток розтурчав,
Кров християнську на сиру землю проливав;
Мимо церков їхав, мимо святого Миколая, шапки не
                                            знімав,
На собі хреста не покладав, —
Лиш то я на свого коня вороного доброго молодецького
                                            поглядав,
На своє здоров’я козацьке молодецьке ізмагав.
Коли б мені Бог поміг у добрім здоров’ї у сій потребі
                                            сходити,
То міг би я отцевську й матчину молитву шанувати й
                                            поважати,
Рано й пізно споминати, отця й матір почитати,
І брата старшого за рідного отця в себе мати,
І близьких сусід хлібом-сіллю наділяти,
І чужих маленьких діток на вулицях стрічати,
Шапку здіймати,
Низький поклон оддавати,
І на все добре научати,
І в церков святую Миколая щосуботи, щонеділі молебні
                                           наймати».
То як став Олексій Попович, пирятинський писар
                                           військовий,
Козак лейстровий,
Милосердному Богу і Чорному морю,
І ’таману військовому, і товариству сердешному 
Свої гріхи по правді повідати,
То стало Чорне море утихати;
І так воно втихало,
Як би ніколи й не грало;
Став з Дніпра тихий вітер повівати,
Стало козацьке молодецьке судно до Буйної Приспи
                                         прибувати:
То одну часть узяло —
З Грабської землі винесло,
А другую часть ісхватило —
З дунайського гирла вирвало та до Буйної Приспи
                                         прибило.
Та тоді всі козаки на сиру землю сходжали,
На коліна упадали,
Господа милосердного сохваляли.
То всі козаки тоді дивом дивували,
Що на якій-то бистрій супротивній хвилі потопали,
Та ні одного козака не втеряли.
То тоді-то Олексій Попович на сиру землю сходжає, 
Гірко плаче-ридає І до козаків словами промовляє:
«От тим-то, — каже, — козаки-запорожці,
Що-то годиться отцева-матчииа молитва!
Що хто отцеву і матчину молитву споминає,
То отцева і матчина молитва ізо дна моря душу виймає, 
Од гріхів смертенних одкупляє,
Перед праведною судією поставляє,
Ей, то годиться отцева й матчина молитва чумакові
                                          в чумацтві,
Козакові в козацтві,
Багачеві в багацтві 
І на Чорному морі
І на суходолі».
Дай, Боже, миру царському, 
Народу християнському 
На многая літа,
До конця віка!


* * *


БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ

Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозірець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквиляє;
Та на святеє небо,
На Чорнеє море Іспильно поглядає,
Що на святому небі,
На Чорному морі негаразд починає:
На святому небі усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває. 
Перву часть одбивало —
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало —
У землю Грабськую На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало —
Да на Чорному морі затопляло.
То то же при тій часті два братіки рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли,
Гірко ридали, —
Прощенія домогали,
Перед Господом милосердним гріхи свої сповідали.
Ой между ними третій чужий-чужениця,
Бездольний, безродний і безпомощний, потопає, 
Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає, —
Прощенія домогає,
Перед Господом милосердним Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами,
Обіллються гірко сльозами:
«Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє; 
Се то отцева молитва і материна Нас видимо карає:
Що як ми у охотне військо виряжалися,
То од отця, от матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе, а й стременами одпихали; 
То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марне зневажали,
Близькому сусіду хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла отцева і матчина
                        молитва відсіля визволяти, 
То нехай же б ми могли вже знати,
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати, —
Став Господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати 
Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
«Ой, сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?»
«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти; 
Тільки недобре було, отець і мати,
Чужому-чужениці на Чорному морі потопати:
Йому прощенія ні од кого прийняти 
І на чужині порятунку дати!»
Да услиши, Господи, у просьбах, у молитвах 
Люду царському,
Народу християнському І усім головам слухащим 
На многая літа,
До конця віка!

 

* * *


ПРОВОДИ КОЗАКА ДО ВІЙСЬКА

Ой у неділю барзо рано-пораненько 
Не сива зозуля закувала —
Сестра брата своєго із подвірні своєї 
В войсько виряджала,
Словами промовляла 
І сльозами ридала:
«Ей же, мій брате рідненький,
Голубонько сивенький!
Відкіля тебе виглядати,
Із якої сторонки у гостині сподіватись:
Чи з Чорного моря,
Чи з чистого поля,
Чи з славного із войного люду, войська Запорожжя?» 
«Ей, сестро моя рідненька,
Як голубка сивенька!
Не виглядай мене ні з Чорного моря,
Ні з чистого поля,
Ні з славного люду, войська Запорожжя.
А виглядай мене, сестро,
Як будуть о Петрі сині озера замерзати,
А о святім Василії калина білим цвітом процвітати». 
«Ей, добре ж ти, братко, знаєш,
Добре, братко, ти відаєш:
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати... 
То я іще скільки у світі проживала,
А у старих людей не чувала,
Щоб синім озерам о Петрі замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом процвітати». 
«Добре ж ти, сестро, знаєш,
Добре ти, сестро, і відаєш:
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати, 
Так мені вік-віком у гостинях не бувати...»
«Ей, як будеш ти, братко, на чужій стороні проживати, 
Будеш ти пити і гуляти,
Будуть ранньою зорею і вечірньою 
До тебе куми і побратими приходжати,
Будуть тебе рідним братком називати...»
При добрій годині —
Куми й побратими!
Як пристигла козака-летягу нещасливая година,
Злая хуртовина,
То одцуралася й притаманная родина.
На святую неділю люди з церкви йдуть,
Як бджоли гудуть,
Плече об плече торкаються,
Род з родом,
Брат із братом,
Сват із сватом На здоров’є питаються;
А козака-летяги при нещасливій годині 
Ніхто не займає І на здоров’є не питає,
Наче б ніколи не бували І хліба-солі не вживали!
Господи, утверди й подержи Пана Грицька 
І всіх вислуханих На многії літа.


* * *


ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО

Ой на славній Україні 
Кликне-покликне Филоненко,
Корсунський полковник,
На долину Черкень гуляти,
Слави війську, рицарства діставати,
За віру християнськую одностайно стати: 
«Которії козаки,
То і мужики,
Не хотять по ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Чорного едамана пилом набивати, —
Слави би війську, рицарства дістали,
За віру християнськую одностайно стали!»
То есаули у города ся засилали,
По улицях пробігали,
На винники,
На лазники Словами промовляли:
«Ви, грубники,
Ви,лазники,
Ви, броварники,
Ви, винники!
Годі вам у винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
По грубах валятися,
Товстим видом мух годувати,
Сажі витирати, —
Ходіте за нами на долину Черкень погуляти!» 
Скоро-то до города Черкас 
У Божий час прибували.
То, правда, панове,
Була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха,
Мала собі сина Івася 
Удовиченка, Коновченка.
Із малих літ годувала, леліяла,
До зросту в найми не пускала,
При старості літ слави да пам’яті прожити сподівала. 
То Івась Коновченко по базару походжає,
Солодкий мед-вино підпиває,
Козацький глас зачуває,
До вдови прибігає,
Словами промовляє:
«Мати моя, мати-удово,
Старая жоно!
Коли б ти, мати, чотири воли польовії,
А три чабаннії позаймала,
До города Крилова одогнала,
До орендаря, ще п’ятдесят золотих 
Готовими грішми доплатила,
Коня мені на славу козацькую купила,
Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила». 
«Сину мій Івасю,
Удовиченку, Коновченку!
Волися тими волами хліб пахати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,
Будуть тебе козаки й без рицарства знати».
«Хоч я, — каже, — буду, мати,
Козаків на хліб, на сіль затягати, —
Будуть мені козаки прозваніє прикладати,
Гречкосієм, полежаєм називати.
Не хочеться мені, мати,
По ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Червоного едемана пилом набивати, —
Хочеться, мати,
Піти на долину Черкень погуляти,
Звичаю козацького набрати,
Слави, рицарства дістати,
За віру християнську одностайно стати».
Скоро-то ся удова теє зачувала,
Великеє пересердіє мала,
Всю зброю козацькую собирала,
У кімнату замикала,
Саблі булатнії,
Пищалі семип’яднії На стіні забувала;
Звон зачувала,
До Божого дому, до церкви, одходжала...
То Івась Удовиченко од сна прочинає,
По світлиці поглядає,
Що зброї козацької у світлиці немає.
Він саблю булатную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на плече кладе,
За військом пішком іде...
Військо іде, як бджола гуде.
Вдова старая із церкви, Божого дому, виступала, 
Поміждо військом поглядала,
Івася виглядала,
Сина свойого прелюбезного в лице не пізнала.
До господи прибувала,
По зброї козацькій пізнала,
Що Івася у господі не застала... 
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:
«Господи милосердний, бодай мойого сина 
На первій потребі первая куля не минула!»
Знов од великого серця одходжала,
Обідати не сідала,
У загороду входжала,
Словами промовляла:
«Господи милосердний, будь мені ті слова, 
Старую, на постелі спіткали,
Що я на свойого сина Івася нарікала».
Тоді чотири воли польовії,
А три чабаннії
До города Крилова, до орендатора одганяла,
Ще п’ятдесят золотих готовими грішми доплатила, 
Коня на славу козацькую купила,
Що його душа козацькая молодецькая дуже возлюбила; 
А ще козака повстрічала,
Три копи і коня до рук давала,
Вірним другом називала:
«Ей, козаче, козаче, вірний друже!
Ти мойого сина наздогониш 
Да його чоловіком постановиш.
Нехай мій син Івась Коновченко 
Степу ногами не зміряє,
Живота не вриває,
Матері старенької не лає,
Не проклинає!»
Козак три копи і коня дорогого взяв,
За городом Браїловим у шести миль військо догнав, 
Міждо військом виїжджає,
Міждо військом поглядає,
Івася Коновченка у лице не пізнає.
Скоро Івась Коновченко коня взрів,
Барзо обомлів,
До коня прибуває,
За поводи хапає:
«Я же, — каже, — думаю, мене моя мати лає да
                                    проклинає,
А же вона обо мні стараніє має!
Коли б мені Бог да поміг сією дорогою у потребу
                                        сходити,
Не пішла б моя мати По чужих дворах спотикати,
Хліба да солі позичати,
Міг би її при собі довіку содержати!»
То скоро Івась Коновченко на коня сідає,
Поміж козаками повертає,
Яко би ясний сокіл літає!
Тоді козаки один на одного взглядали,
Словами промовляли:
«Либонь Івась Удовиченко, Коновченко 
При свойому отцеві зріст мав,
Доброго коня не видав,
Ледве на свойому господарстві дождав».
То третього дня бусурмани Филоненка,
Корсунського полковника,
Кругом осту пали,
Но ні один козак не обібрався,
Ні старий,
Ні младий,
На долину Черкень погуляти,
Тільки Івась Коновченко серця козацького не внімає, 
Коня на поводі веде,
Шличок під рукою несе,
У намет вступає,
Пану Филоненку,
Корсунському полковнику,
Чолом даває,
На здоров’є питає:
«Пане Филоненку,
Корсунський полковнику,
Батьку козацький!
Благослови ти мене на долину Черкень погуляти, 
Слави війську, рицарства дістати,
За віру християнськую одностайно стати».
«Ой, Івасю Удовиченку, Коновченку!
Ще ти дитя молодеє,
З розуму недійшле,
Звичаю козацького не знаєш, —
Не знатимеш як би поміж козаками ісправляти,
Як би з бусурманами погуляти!
А ще у мене обереться старіший козак 
На долині Черкень погуляти».
«Ти, Филоненку, батьку наш козацький!
Візьми ти утя стареє,
Другеє малеє,
Пусти ти на Чорне море;
Коли так не буде гуляти і малеє,
Як би і стареє,
Коли я не буду гуляти так козак младий,
Як би і старий!»
Скоро Филоненко теє зачував,
Івасю Коновченку на долину Черкень гуляти дозволяв. 
То Івась із намету виступає,
До коня прибуває,
Великую радість має,
Покріпче підпруги підтягає,
Червонії тиляги під сребром, під златом на себе надіває, 
Поміждо військом повертає,
Яко би ясний сокіл літає;
Старого козака повстрічає,
За рідного батька поважає,
Молодого повстрічає,
За рідного брата почитає.
Бог йому да поміг,
За табір виїжджав,
Первого рицаря встрічав,
Чолом дав —
З плеч голову зняв;
Другого повстрічав —
І тому такий одвіт подарував.
То, правда, панове,
Не багато Коновченко по долині Черкень погуляв, — 
Самих найстарших п’ятсот чоловік рицарів під меч
                                         пускав,
Шести живйом піймав
На аркан зв’язав,
Перед Филоненка,
Корсунського полковника,
Язика примчав,
Перед посажав.
Сам Филоненко із намету виступає,
На тих бусурман поглядає...
«Ай, спасибі, — каже, — Івасю Коновченку!
Я казав, ти дитя молодеє,
З розумом не дійшле,
Звичаю козацького не знаєш,
А же ти, бачу, за плугом походжав,
Всі звичаї козацькії собирав».
«Тим-бо я, батьку, тебе обділяю,
Що у себе преж ясний меч, преж матчине порожденіє
                                             маю!
Дай мені, батьку, оковити горілки напитись,
Не зарікаюсь бусурман більше побити!»
«Ой Івасю Коновченку!
Ще ти дитя молодеє, —
Будеш ти хміль уживати,
Будеш перед мене, пана молодого,
На долині Черкені голову козацькую покладати!»
«Не буде мене, батьку, сей хміль нічого зачепати, 
Лучче буде серцю смілості подавати!»
Скоро це Филоненко теє зачуває,
Івасю Коновченку оковити горілки напитись дозволяє. 
То Івась у намет вступає,
На скам’ї земляній щирозлотий кубок взяв,
Піновану пляшку виймав,
Шрубок одшрубував,
Оковити горілки наливав,
Напився, як би міг на коня сідати,
Поміждо військом повертає,
Доброму коню натиски налягає,
Поміждо військом проїжджає,
Старого козака повстрічає,
Гордим словом зневажає,
Молодого повстрічає,
Опрощання не приймає,
Стременем о грудь поторкає...
То Бог йому не поміг:
За табір виїжджав,
То бусурмани, чи язика піймали,
Чи нагіилого чоловіка пізнали,
За табір чверть милі одбавляли,
Молодого Коновченка постріляли,
Порубали,
З коня збивали,
Все поле ізгоняли,
Коня козацького не піймали.
То у неділю у полуднюю годину
Сам Филоненко, корсунський полковник,
Із намету виступає,
На табір поглядає,
Що кінь козацький полем гуляє.
Він до козаків промовляє:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре дбайте,
Кості да карти покидайте,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирайте, 
Штири тисячі по тіло посилайте,
А штири тисячі коня козацького піймать посилайте, 
Бо уже кінь козацький не дурно по табору гуляє,
Се, конечно, Івася Удовиченка на сім світі немає». 
Тоді козаки, як діти, добре дбали,
Кості да карти покидали,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирали, 
Штири тисячі тіло козацьке знаходили,
У червоную китайку вложили,
А штири тисячі коня козацького піймали,
На ізбоч постановили...
То, правда, панове,
Не багато Івась Удовиченко, Коновченко 
На долині Черкені гуляв,
Хоча у самому хмелю бував, —
Ще триста п’ятдесят чоловік навік порубав.
Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали, 
Шапками та приполами персть носили,
Високу могилу висипали,
Славу козацькую учинили,
У головоньках червоний прапор постановили,
Із семип’ядних пищалей продзвонили...
То у суботу на неділю 
Присниться удові сон,
Барзо дивен напрочуд...
То вона од сна прочинала,
На базар виходжала,
Которі старі жони да мужі повстрічала,
Свій сон повідала...
Хоч старі жони да мужі сей сон добре знали — 
Удові правди не сказали:
«Ти, удово,
Старая жоно,
Не плач, не журися,
Бо вже твій син Івась подружився,
ІІоняв собі дівку туркеню, чужоземку,
У зеленій сукні, з білими басанами,
Бог йому да поміг, горазд живе, —
Податі не дає,
Хліба не присіває,
Ніхто його не зачіпає!»
Тоді удова до господи прибувала,
Словами промовляла:
«Хвалю тебе, Господи, й благодарю,
Хоча мій син буде по військах ходити,
Буде мені з ким у господі зговорити,
З невісткою тугу розділити».
То по суботі третього дня Филоненко,
Корсунський полковник,
До города Черкас зі всім військом появився. 
Скоро-то старая удова то зачувала,
Великую радість мала,
Цебер меду, кінву горілки наточила, у брами стала, 
Старого козака і младого о своїм сині питала. 
Первая сотня і другая наступає —
Вдова сина не видає,
Третя сотня, під полковою корогвою,
Попереду хорунжий іде,
Удовиного коня за повід, гостинця, веде.
То удова,
Старая жона,
Коня узріла, —
Вся обомліла,
Удариться крижем о сирую землю, 
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:
«Ой, Филоненку!
Бодай ти собі ні долі, ні щастя не мав,
Як ти мойого сина із міждо війська,
як мизинний палець, потеряв». 
То сам Филоненко,
Корсунський полковник,
З коня встав,
Вдову під плечі взяв:
«Стій, удово,
Старая жоно!
Не плач, не журися,
Мене, пана молодого, не лай, не проклинай,
Бо я твого сина на герць гуляти не висилав,
Він сам охоту козацькую мав!»
Тоді удова не убога ся мала,
Три сотні війська у свій дом закликала: 
«Отепера, козаки, панове-молодці, 
Пийте да гуляйте,
Разом похорон і весілля одправляйте!» 
Тоді козаки пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали, 
Славу козацьку виславляли,
Заразом похорон і весілля одправляли. 
Правда, панове,
Полягла Івася Коновченка 
На долині Черкені голова —
Слава не умре,
Не поляже!
Буде слава славна Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, Боже, люду царського, 
Народу християнського,
Війська запорозького,
Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою 
На многії літа,
До кінця віка!


* * *


ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПАНІВ

Ой, чи добре пан Хмельницький починав,
Як із берестецького року
Неп х ляхів-панів на Україну 
На чотири місяці висилав
І велів панам-ляхам на Україні чотири місяці стояти,
А ні козаку,
Ні мужику
Жодної кривди починати.
Да вже ж пани-ляхи на Україні три місяці стояли,  
Стало на четвертий місяць повертати,
Стали пани-ляхи спосіб прибирати,
Од козацьких, од мужицьких комор ключі одбирати, 
Над козацьким, над мужицьким добром господарями
                                       знахожатись.
То вже де бідний козак Розгадає п’ятак, —
То нельзя по улиці пійти погуляти,
Щоб у корчмі п’ятак прогуляти.
То вже ж один козак,
Доброго клича і луччої руки,
Один шостак розгадав
Да й той к катовій матері у корчмі прогуляв.
То вже ж лях містом іде,
Як свиня, ухом веде;
То лях до корчми прихожає,
Як свиня, ухо до корчми прикладає,
А слухає лях, що козак про ляхів розмовляє.
То лях у корчму убігає,
І козака за чуб хватає.
То козак козацький звичай знає,
То будто до ляха медом і оковитою горілкою припиває, 
А тут ляха за чуб хватає І скляницею межи очі морскає,
І келепом по ребрах торкає...
То вже ж козаки І мужики
У неділю рано, Богу помолившись, листи писали,
І в листах добре докладали,
І до пана Хмельницького 
У Полонне посилали:
«Гей, пане Хмельницький,
Отамане чигиринський,
Батьку козацький!
Звели нам під москалів тікати,
Звели нам з ляхами великий бунт зривати!»
То Хмельницький листи читає,
До козаків словами промовляє:
«Гей, стійте, діти,
Ладу ждіте!»...
То вже ж Хмельницький до козаків приїжджає, 
Словами промовляє:
«Гей, нуте, діти!
По три, по чотири з куренів вставайте!
І до дрючків, і до оглобель хватайте 
І ляхів-панів у нічку у четвертеньку    
Так, як кабанів, заганяйте!»
То вже ж козаки із куренів по три, по чотири вставали, 
До дрючків і до оглобель хватали,
Ляхів-панів Так, як кабанів,
У нічку у четвертеньку заганяли.
То вже ж один козак лугом біжить,
Коли дивиться на кущ, аж кущ дрижить,
Коли дивиться у кущ, аж у кущі лях, як жлукто,
                                      лежить.
То козак козацький звичай знає,
Із коня вставає І ляха за чуб хватає,
І келепом по ребрах торкає.
То лях до козака словами промовляє:
« Лучче б, козурю, могли мої очі на потилиці стати,
Так би я міг із-за річки Вісли на Україну поглядати!»

 

* * *


УТИСКИ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ
І НОВЕ ПОВСТАННЯ ПРОТИ НЕЇ

(Повстання після Білоцерківської угоди)

Ей, чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький
                                         починив,
Що з ляхами, із мостивими панами, у Білій Церкві замирив 
Да велів ляхам,
Мостивим панам,
По козаках, по мужиках стацією стояти 
Да не велів великої стації вимишляти?
Та ще ж то ляхи,
Мостивії пани,
По козаках і до мужиках поставали 
Да великую стадію вимишляли,
Од їх ключі поодбирали
Да стали над їх домами господарями.
Хазяїна на конюшню одсилає,
А сам із його жоною на подушках почиває.
То козак альбо мужик Із конюшні приходжає,
У кватиру поглядає,
Аж лях, мостивий пан,
Іще із його жоною на подушках почиває.
То він один осьмак у кармані має,
Піде з тоски да з печалі у кабак да й той прогуляє.
То лях, мостивий пан,
Од сна уставає,
Улицею йде,
Казав би, як свиня нескребена, попереду ухом веде 
І ще слухає-прослухає,
Чи не судить його де козак альбо мужик;
У кабак уходжає,
То йому здається,
Що його козак медом шклянкою або горілки чаркою вітає,
Аж його козак межи очі шклянкою шмагає 
І ще стиха словами промовляє:
«Ей,ляхи ж ви,ляхи,
Мостивії пани!
Хотя ж ви од нас ключі поодбирали 
І стали над нашими домами господарями, —
Хотя б ви на нашу кумпашго не находжали!»
Тогді ж та стали козаки у раді, як малії діти,
Од своїх рук листи писали,
До гетьмана Хмельницького посилали,
А в листах прописували:
«Пане гетьману Хмельницький,
Батьку Зинов наш чигиринський!
За що ти на нас такий гнів положив,
Нащо ти на нас такий ясир наслав?
Уже ж ми тепер ні в чому волі не імієм;
Ляхи, мостивії пани,
Од нас ключі поодбирали 
І стали над нашими домами господарями».
Тогді ж то Хмельницький листи читає,
Стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі, небожата!
Погодіте ви трохи, мало-небагато, —
Як од святої покрови да до світлого тридневного
вескресення,'
Як дасть Бог, що прийде весна красна —
Буде наша вся голота рясна».
Тогді ж то пан Хмельницький добре дбав,
Козаків до схід сонця в поход виправляв 
І стиха словами промовляв:
«Ей, козаки, діти, друзі,
Прошу я вас, добре дбайте,
На славну Україну прибувайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу не давайте!»
Тогді ляхи, мостивії пани, догадливі бували,
Усі по кущах, по лісах повтікали.
То козак і лісом біжить,
А лях за кущем і лежачи дрижить;
То козак ляха за кущем знаходжає,
Келепом межи очі наганяє 
І стиха словами промовляє:
«Ой, ляхи ж ви, ляхи,
Мостивії пани,
Годі ж вам поза кущами валяться, —
Пора до наших жінок на опочинок іти;
Уже наші жінки і подушки поперебивали,
І вас ляхів, мостивих панів, ожидали!»
Тогді-то ляхи козаків рідними братами узивали:
«Ей, козаки,
Ріднії брати!
Коли б ви добре дбали
Да нас за річку Віслу хоть в одних сорочках пускали!» 
Оттогді-то ляхам Бог погодив,
На річці Віслі лід обломив;
Тогді козаки ляхів «рятували»:
За патли хватали
Да ще далі під лід підпихали
І стиха словами промовляли:
«Ей,ляхи ж ви,ляхи,
Мостивії пани!
Колись наші діди над сією річкою козакували 
Да в сій річці скарби поховали,
Як будете скарби находити,
Будемо з вами пополам ділити, —
Тогді будемо з вами за рідного брата жити!
Ступайте, тут вам дорога одна —
До самого дна!»
Тогді ж то Хмельницький умер,
А слава його не вмирає!

За матеріалами: Українські думи та історичні пісні. Літературно-художнє видання. Під редакцією О.В. Зав`язкіна та Ю.С. Єфременкова. Художник Сергій Донець. Донецьк, ТОВ "БЛО", 2008, стор. 5 - 110.

 

Більше творів з народної творчості на нашому сайті:

Фольклор - народна мудрість

український фольклорФольклор є одним із найширших понять, яке зустрічається у науках про культуру. В розумінні більш широкому, фольклор знаходиться дуже близько до поняття народної творчості. Дослідники вважають, що термін фольклор охоплює як твори динамiчні (мистецтво слова, музику, видовища, танок, пластику), так і витвори статичної культури (такі як прикладне мистецтво, народна архiтектура), і більше того, включає також культурнi традиції та звичаї, що з ними пов’язанi. У вузькому значенні слова, фольклор — це усна народна творчість, що створюється колективно і при цьому нерозривно пов´язана з життям і побутом, із характерними рисами та історією народу.


Останні коментарі до сторінки
«Українські народні думи (добірка)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka