Ольга Стрілець
УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО ВИТИНАНКИ
Навчально-методичний посібник
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ
УКРАЇНСЬКА ВИТИНАНКА КІНЦЯ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОРІЧЧЯ
Витинанка є відносно молодим видом декоративного мистецтва. Перші відомості про народну витинанку, як частину хатнього декору з’являються наприкінці ХІХ століття. Це були статті в періодиці щодо проведення етнографічних виставок у Галичині. Шлях розвитку української витинанки докладно описано в книзі Михайла Станкевича «Українські витинанки», поки що єдиному ґрунтовному виданні на цю тему. Щодо трансформації витинанки 1960-х - початку 1980-х рр. автор зазначає: «У 60-х роках намітилися три нові напрями розвитку мистецтва витинанки. Перший пов’язаний із народними майстрами, що працюють у традиційних осередках витинання; другий — це діяльність самодіяльних художників, а третій — це творчість професійних художників у цій галузі».
Михайло Станкевич згадує про творчість таких митців, як: майстра декоративного ткацтва й килимарства Михайла Біласа, зазначаючи «спільність художньо-образної структури тематичних витинанок М. Я. Біласа й декоративних тканих творів...»; художницю Київського театру юного глядача Лесю Безпальчу; художників-графіків В. Кузменко, В. Миненко, І. Плесканко, які «успішно використовують витинанки для оздоблення книг та іншої поліграфічної продукції»; а також художників монументального живопису Людмилу Мазур та Леонілу Стебловську, роботи яких «відзначаються цільністю, незначною деталізацією форми, узагальненістю силуетів, що до певної міри є характерним і для фресок». Таким чином уже на цьому етапі можемо прослідкувати певні взаємопроникнення стилістичних особливостей інших видів мистецтва ( як декоративних, так і образотворчих) у витинанку. Не останню роль у цьому процесі відіграють ті види мистецтва, які є, безперечно, основними для художника. Починаючи з 1990-х років, подальший розвиток мистецтва витинанки висвітлюється переважно в статтях, що стосуються творчості окремих майстрів. Зокрема, періодично виходять такі статті в часописі «Народне мистецтво». Тут ми знаходимо короткі відомості про творчі пошуки в техніці витинанки київської художниці О.Шинкаренко. Важливою є стаття відомого українського витинача С.Танадайчука «Витинанки». У ній він висвітлює діяльність «Бердичівського витинанкового осередку» та власну педагогічну діяльність у цій царині. Автор виділяє такі типи витинанк: вириванка (підщипування паперу пальцями), витинанка-іграшка (поєднання витинанок із розписом), а також довгі (до 17 метрів ) стрічкові витинанки. «Беруся стверджувати, — зазначає художник, — що витинанкове мистецтво є універсальним. Із ним можливе поєднання розпису, графіки, пластики, театру...». Теми символіки та стилю у творчості А.Пушкарьова торкається у своїй статті М.Гоцуляк. Він є автором статей, що висвітлюють творчий шлях та напрямки розвитку витинанки. Найбільш широко висвітлено в періодиці особливості створення витинанок М.Теліженком. У статті Г. Міщенка відмічено чистоту стилю майстра, філософське осмислення тем, культуру індивідуального самовиразу й бездоганність технічного виконання. «можна стверджувати про виникнення власне синтезованого виду графіки, глибоко закоріненої в джерела народної творчості, у традицію, а головне модерної, що, віриться, знайде з часом своє визнання». Логічним доповненням та підтвердженням цієї думки є творчість київського графіка В. Корчинського. Використовуючи лише чорний папір для своїх витинанок, він вдало поєднує вишукану мову мистецтва силуету та близьку до народної стилізацію. Більш узагальнені відомості щодо стилістики, семантики та використання зазначеної техніки подано в спеціальних виданнях, що містять матеріали конференцій присвячених витинанці. Це, зокрема, збірка «Проблеми изучения, сохранения и использования искусства вырезки» (2006) та спецвипуск журналу «Світлиця» (2005).
Огляд літератури дав змогу з’ясувати, що окремі аспекти проблеми були в полі зору науковців. Однак слід відзначити фрагментарність та відсутність систематизації у вивченні української професійної витинанки кінця ХХ - початку ХХІ століття. Окремо не досліджувалася творчість багатьох відомих художників, що працюють у техніці витинанки, та не простежувався їх індивідуальний стилістичний напрям у контексті загальних мистецьких процесів в Україні. У цей, зазначений, нинішній відрізок часу можемо прослідкувати чіткі інноваційні тенденції витинанки. Творчість таких самобутніх художників цього виду мистецтва, як: Людмили Мазур, Миколи Теліженка, Андрія Пушкарьова, Василя Корчинського, Олени Турянської та інших - розкриває його нові грані та широкі образотворчі можливості. Тематика робіт надзвичайно різноманітна — це своєрідне переосмислення нашої історико-культурної спадщини, і звернення до фольклору та української традиції, і філософське бачення дійсності. Залишаючись вірними техніці, митці застосовують нові композиційні прийоми та засоби художньої виразності. Витинанка тут виступає, дійсно, «універсальною» технікою, яка здатна тонко передати індивідуальну стилістику майстра, але разом із тим не відпускає його з радіуса дії власних художніх законів. Обмежуючи митця двовимірною площиною листа, вона вимагає ретельного графічного відбору, чіткості силуету, виразності образу. Немов математична формула, вона своєю символічно-знаковою системою розкриває глибокий зміст. Така умовність художньої мови збагачує творчий пошук, спонукає до сміливого поєднання образів. Але ці неочікувані інтерпретації, виконані «народною» технікою, виглядають щиро та переконливо.
Г. Міщенко з приводу сприйняття витинанок Миколи Теліженка пише: «Відтак відбуваються асоціативні візуальні враження, які глядач отримує від знаку, символу, плями, орнаментації, зрештою, від ритму — лінеарної технології витинанки. За великим рахунком, емоційним, образним, метафізичним чинником у ній виступає криволінійний ритм, його пластична й семантична основи».
Багато художників, що сміливо експериментують із технікою витинанки, більш відомі мистецькому загалу як талановиті скульптори, керамісти, графіки, дизайнери. У наш час, коли новітні технології впевнено утверджуються в мистецтві, вирізання з паперу не втрачає своєї актуальності. Навпаки, розвивається як сучасне переосмислення традиційної техніки, набуває ознак станкової графіки, зберігаючи при цьому глибинну етнічну сутність. Професійним художникам витинанка, зокрема, цікава, як засіб утілення їх власних ідей та концепцій.
Зародившись як частина хатнього декору, вона ввібрала в себе образно-поетичний світогляд народу, неповторний національний колорит та графічну мову орнаментики. Якщо подивитися на витинанку в масштабі загальносвітовому, то можна відмітити, що в такому вигляді техніка вирізування з паперу існує лише на території Білорусі, Литви, України й Польщі. В інших країнах поширене силуетне вирізування. Національні риси української витинанки чітко простежуються в кольоровій гамі, яку використовують художники. Тут ми навіть можемо відмітити регіональні особливості. Наприклад, у роботах Людмили Мазур переважає чорний та червоний, подекуди з вкрапленнями зеленого на білому тлі, що перегукується з колоритом подільської вишивки. Різноманітні відтінки вохри у творах Миколи Теліженка - це данина черкаського художника декоративним мотивам кераміки. Слід також відмітити такий своєрідний форпост української витинанки як м. Могилів-Подільський. Тут окрім трепетного збереження традицій, стимулюється розвиток та розповсюдження цієї згаданої техніки. У цьому ж місті знаходиться поки що єдиний в Україні Музей витинанки. За ініціативою адміністрації музею вже відбулося три всеукраїнські симпозіуми з мистецтва витинанки. Їх значення для вивчення основних напрямків розвитку цієї техніки важко переоцінити. Видані з цієї нагоди каталоги знайомлять нас із творами та особистостями митців. Кожен такий з’їзд — це «...новий сплеск талантів, нові імена на небосхилі нашої культури».
Представлені на другому з’їзді (2002) роботи Андрія Пушкарьова відрізняються власним неповторним почерком та манерою виконання. Художник власноруч тонує папір, роблячи кольорові розтяжки відповідно до свого задуму, а також активно використовує фактуру. Майже незмінним у його роботах є композиційний принцип симетрії, але остання настільки вдало формує сюжет, що твір сприймається цільно, а не як дзеркальне відображення двох частин [8].
Твори молодших учасників, зокрема таких: студентки графічного факультету Української академії образотворчого мистецтва і архітектури Ярослава Галькун, а також студентки Кам’янець-Подільського педагогічного університету Ольги Негоди, учениці місцевої художньої школи Ганни Альошкіної, Наталії Пак та інших, — є яскравим прикладом нового бачення традиційної техніки. Молоді митці, зокрема Я. Галькун, успішно використовують графічні особливості витинанки у своїх навчальних роботах.
Витинанка — одна з граней української культури. З відродженням інтересу людей до національного мистецтва нагальною є потреба в дослідженні сучасної трансформації народних традицій. Саме в графічній мові витинанки можна прослідкувати синтез декоративного та образотворчого видів мистецтва. Ця жива техніка розкриває індивідуальність художника, чітко фіксує найтонші порухи підсвідомості, відображає філософський світогляд митця. Можна сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день це один із небагатьох видів народного декоративного мистецтва, який здатний розкрити складні ідеї та образи. А також має надзвичайно великий потенціал у подальших творчих пошуках та практичному використанні.
Михайло Станкевич згадує про творчість таких митців, як: майстра декоративного ткацтва й килимарства Михайла Біласа, зазначаючи «спільність художньо-образної структури тематичних витинанок М. Я. Біласа й декоративних тканих творів...»; художницю Київського театру юного глядача Лесю Безпальчу; художників-графіків В. Кузменко, В. Миненко, І. Плесканко, які «успішно використовують витинанки для оздоблення книг та іншої поліграфічної продукції»; а також художників монументального живопису Людмилу Мазур та Леонілу Стебловську, роботи яких «відзначаються цільністю, незначною деталізацією форми, узагальненістю силуетів, що до певної міри є характерним і для фресок». Таким чином уже на цьому етапі можемо прослідкувати певні взаємопроникнення стилістичних особливостей інших видів мистецтва ( як декоративних, так і образотворчих) у витинанку. Не останню роль у цьому процесі відіграють ті види мистецтва, які є, безперечно, основними для художника. Починаючи з 1990-х років, подальший розвиток мистецтва витинанки висвітлюється переважно в статтях, що стосуються творчості окремих майстрів. Зокрема, періодично виходять такі статті в часописі «Народне мистецтво». Тут ми знаходимо короткі відомості про творчі пошуки в техніці витинанки київської художниці О.Шинкаренко. Важливою є стаття відомого українського витинача С.Танадайчука «Витинанки». У ній він висвітлює діяльність «Бердичівського витинанкового осередку» та власну педагогічну діяльність у цій царині. Автор виділяє такі типи витинанк: вириванка (підщипування паперу пальцями), витинанка-іграшка (поєднання витинанок із розписом), а також довгі (до 17 метрів ) стрічкові витинанки. «Беруся стверджувати, — зазначає художник, — що витинанкове мистецтво є універсальним. Із ним можливе поєднання розпису, графіки, пластики, театру...». Теми символіки та стилю у творчості А.Пушкарьова торкається у своїй статті М.Гоцуляк. Він є автором статей, що висвітлюють творчий шлях та напрямки розвитку витинанки. Найбільш широко висвітлено в періодиці особливості створення витинанок М.Теліженком. У статті Г. Міщенка відмічено чистоту стилю майстра, філософське осмислення тем, культуру індивідуального самовиразу й бездоганність технічного виконання. «можна стверджувати про виникнення власне синтезованого виду графіки, глибоко закоріненої в джерела народної творчості, у традицію, а головне модерної, що, віриться, знайде з часом своє визнання». Логічним доповненням та підтвердженням цієї думки є творчість київського графіка В. Корчинського. Використовуючи лише чорний папір для своїх витинанок, він вдало поєднує вишукану мову мистецтва силуету та близьку до народної стилізацію. Більш узагальнені відомості щодо стилістики, семантики та використання зазначеної техніки подано в спеціальних виданнях, що містять матеріали конференцій присвячених витинанці. Це, зокрема, збірка «Проблеми изучения, сохранения и использования искусства вырезки» (2006) та спецвипуск журналу «Світлиця» (2005).
Огляд літератури дав змогу з’ясувати, що окремі аспекти проблеми були в полі зору науковців. Однак слід відзначити фрагментарність та відсутність систематизації у вивченні української професійної витинанки кінця ХХ - початку ХХІ століття. Окремо не досліджувалася творчість багатьох відомих художників, що працюють у техніці витинанки, та не простежувався їх індивідуальний стилістичний напрям у контексті загальних мистецьких процесів в Україні. У цей, зазначений, нинішній відрізок часу можемо прослідкувати чіткі інноваційні тенденції витинанки. Творчість таких самобутніх художників цього виду мистецтва, як: Людмили Мазур, Миколи Теліженка, Андрія Пушкарьова, Василя Корчинського, Олени Турянської та інших - розкриває його нові грані та широкі образотворчі можливості. Тематика робіт надзвичайно різноманітна — це своєрідне переосмислення нашої історико-культурної спадщини, і звернення до фольклору та української традиції, і філософське бачення дійсності. Залишаючись вірними техніці, митці застосовують нові композиційні прийоми та засоби художньої виразності. Витинанка тут виступає, дійсно, «універсальною» технікою, яка здатна тонко передати індивідуальну стилістику майстра, але разом із тим не відпускає його з радіуса дії власних художніх законів. Обмежуючи митця двовимірною площиною листа, вона вимагає ретельного графічного відбору, чіткості силуету, виразності образу. Немов математична формула, вона своєю символічно-знаковою системою розкриває глибокий зміст. Така умовність художньої мови збагачує творчий пошук, спонукає до сміливого поєднання образів. Але ці неочікувані інтерпретації, виконані «народною» технікою, виглядають щиро та переконливо.
Г. Міщенко з приводу сприйняття витинанок Миколи Теліженка пише: «Відтак відбуваються асоціативні візуальні враження, які глядач отримує від знаку, символу, плями, орнаментації, зрештою, від ритму — лінеарної технології витинанки. За великим рахунком, емоційним, образним, метафізичним чинником у ній виступає криволінійний ритм, його пластична й семантична основи».
Багато художників, що сміливо експериментують із технікою витинанки, більш відомі мистецькому загалу як талановиті скульптори, керамісти, графіки, дизайнери. У наш час, коли новітні технології впевнено утверджуються в мистецтві, вирізання з паперу не втрачає своєї актуальності. Навпаки, розвивається як сучасне переосмислення традиційної техніки, набуває ознак станкової графіки, зберігаючи при цьому глибинну етнічну сутність. Професійним художникам витинанка, зокрема, цікава, як засіб утілення їх власних ідей та концепцій.
Зародившись як частина хатнього декору, вона ввібрала в себе образно-поетичний світогляд народу, неповторний національний колорит та графічну мову орнаментики. Якщо подивитися на витинанку в масштабі загальносвітовому, то можна відмітити, що в такому вигляді техніка вирізування з паперу існує лише на території Білорусі, Литви, України й Польщі. В інших країнах поширене силуетне вирізування. Національні риси української витинанки чітко простежуються в кольоровій гамі, яку використовують художники. Тут ми навіть можемо відмітити регіональні особливості. Наприклад, у роботах Людмили Мазур переважає чорний та червоний, подекуди з вкрапленнями зеленого на білому тлі, що перегукується з колоритом подільської вишивки. Різноманітні відтінки вохри у творах Миколи Теліженка - це данина черкаського художника декоративним мотивам кераміки. Слід також відмітити такий своєрідний форпост української витинанки як м. Могилів-Подільський. Тут окрім трепетного збереження традицій, стимулюється розвиток та розповсюдження цієї згаданої техніки. У цьому ж місті знаходиться поки що єдиний в Україні Музей витинанки. За ініціативою адміністрації музею вже відбулося три всеукраїнські симпозіуми з мистецтва витинанки. Їх значення для вивчення основних напрямків розвитку цієї техніки важко переоцінити. Видані з цієї нагоди каталоги знайомлять нас із творами та особистостями митців. Кожен такий з’їзд — це «...новий сплеск талантів, нові імена на небосхилі нашої культури».
Представлені на другому з’їзді (2002) роботи Андрія Пушкарьова відрізняються власним неповторним почерком та манерою виконання. Художник власноруч тонує папір, роблячи кольорові розтяжки відповідно до свого задуму, а також активно використовує фактуру. Майже незмінним у його роботах є композиційний принцип симетрії, але остання настільки вдало формує сюжет, що твір сприймається цільно, а не як дзеркальне відображення двох частин [8].
Твори молодших учасників, зокрема таких: студентки графічного факультету Української академії образотворчого мистецтва і архітектури Ярослава Галькун, а також студентки Кам’янець-Подільського педагогічного університету Ольги Негоди, учениці місцевої художньої школи Ганни Альошкіної, Наталії Пак та інших, — є яскравим прикладом нового бачення традиційної техніки. Молоді митці, зокрема Я. Галькун, успішно використовують графічні особливості витинанки у своїх навчальних роботах.
Витинанка — одна з граней української культури. З відродженням інтересу людей до національного мистецтва нагальною є потреба в дослідженні сучасної трансформації народних традицій. Саме в графічній мові витинанки можна прослідкувати синтез декоративного та образотворчого видів мистецтва. Ця жива техніка розкриває індивідуальність художника, чітко фіксує найтонші порухи підсвідомості, відображає філософський світогляд митця. Можна сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день це один із небагатьох видів народного декоративного мистецтва, який здатний розкрити складні ідеї та образи. А також має надзвичайно великий потенціал у подальших творчих пошуках та практичному використанні.
За матеріалами: Стрілець Ольга Володимирівна. «Українське мистецтво витинанки у змісті професійної підготовки майбутніх учителів образотворчого мистецтва». Навчально-методичний посібник для студентів напряму підготовки "Образотворче мистецтво". Переяслав-Хмельницький, 2013, стор. 9 - 13.
Більше про витинанку з посібника Ольги Стрілець дивіться на нашому сайті:
Ольга Стрілець. "Українське мистецтво витинанки" (навчально-методичний посібник)
У навчально-методичному посібнику «Українське мистецтво витинанки» розкривається стародавній вид мистецтва «Витинанки». Його історія виникнення, особливості композиційного вирішення надихнуть майбутніх митців на творчу діяльність і бажання продовжувати мистецькі традиції рідного народу.
Останні коментарі до сторінки
«"Українська витинанка кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя" (Ольга Стрілець, "Українське мистецтво витинанки")»:
Всьго відгуків: 0
+ Додати коментар