"Стилет чи стилос? — не збагнув..." - добірка віршів Євгена Маланюка (з різних збірок)


Евген Филимонович Маланюк (20.01.1897, Новоархангельськ — 16.02.1968, Нью-Йорк) - один з найвидатніших українських поетів, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР, борець за державність України.

                                               Євген Маланюк, Стилет чи стилос, не збагнув, добірка віршів, Під чужим небом, Лист, Шевченко, Земна Мадонна, Сни, Романс, Ми за життя горіли в пеклі, Серпень, Вчора

 

                 Євген Маланюк

СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС? - НЕ ЗБАГНУВ...

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко 
Вагаються трагічні терези. 
Не кинувши у глиб надійний якор, 
Пливу й пливу повз береги краси. 


Там дивний ліс зітхає ароматом 
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць 
Співа трава, ніким ще не зім'ята, 
І вабить сном солодких таємниць, 


Там зачарують гіпнотичні кобри 
Під пестощі золототілих дів... 
А тут — жаха набряклий вітром обрій: 
Привабить, зрадить і віддасть воді. 


Та тільки тут веселий галас бою — 
Розгоном бур і божевіллям хвиль 
Безмежжя! Зачарований тобою, 
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!

 

* * *

 

ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ

Чужі: й земля, і небо тут, і люди, 
І місяця золотосрібний ріг. 
Життя давно, як божевільне, блудить 
По манівцях заплутаних доріг. 

Десь кревний край кона в останній муці, 
Дикун над ним заносить ятаган, 
А він скажений біль терпить, як Муцій, 
І крапле кров росою з чорних ран. 

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить 
Безглузда путь і хто остереже? 
Чужа земля, чужі похмурі люди — 
Й саме життя, здається, вже чуже. 

Не треба ні паризьких бруків, 
Ні Праги вулиць прастарих: 
Все сняться матернії руки, 
Стара солома рідних стріх. 

Все сниться гук весни і вітер, 
Веселий вітер світлих літ. 
А тут — молюсь, убогий митар, 
Шукаю Твій вогненний слід... 

Hi! He знайти! Ніхто не знає. 
Ніхто не чув Твоїх плачів. 
Біля всесвітнього Сінаю, 
Як завше — золото й мечі. 

Десь сіре поле в чорних круках, 
Що пророкують: «Кари! Кар!» 
А я тут, на чужинних бруках, 
Чужий — несу чужий тягар. 

А я на полум'ї розлуки 
Назавше спалюю роки, 
І сниться степ Твій, сняться луки 
І на узгір'ях — вітряки. 

Там свист херсонського просторуї 
Там вітер з кришталевих хвиль! 
А тут: в вікні опустиш штору — 
І п'єш, самотній, смертний біль. 

Несу отут страшний свій іспит 
І знаю, що життя мине. 
І мати, сидячи на призьбі, 
Вже не вичікують мене. 

Давно Євгена поминає 
За упокій старенький піп, 
За весною весна минає 
Під запашне зітхання лип. 

Все далі висиха Синюха, 
Й линя її весела синь, 
А вітер заголосить глухо 
І пролітає вдалечінь. 

Сиріє стріха під дощами, 
Вже хата стала нетривка, 
І мати слухають ночами 
Бронхітне гавкання Бровка. 


По яких ще дорогах шукати причинної долі? 
Перекотиполем блукати в яких степах? 
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, 
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. 

Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, 
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, 
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій 
Після чарки отрути влітає сонячний чміль[1]. 

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. 
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір, 
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: 
Всі принади Твоєї страшної краси. 

 

* * *

 

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — «Кобзар 
Тарас» 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх 
рас, 
Полум'я, на котрім тьма розтала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 

Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже, 
У досвітніх загравах — степа 
З дужим хрустом випростали крижі. 

А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати.

 

* * *

 

ЗЕМНА МАДОННА 

Як іонійськая колона 
Рожевіє дівочий сніг, 
Ховаючи опуклість лона 
В лілеях рук, в лілеях ніг. 

Єдина! Не ображу зором 
Двійник Мадонни на землі. 
Ось пурпуром Цітери — сором 
І на щоках, і на чолі, 

І б'ється кров в блакитних веснах, 
Як птах під вітром весняним. 
В яких готичних кантиленах 
Навіки виспівати гимн! 

Там — Приснодівою — Мадонна, 
Тут, на землі, зорієш — ти, 
Що в пурпуровій мушлі лона 
Ховаєш перлу чистоти.

 

* * *

 

СНИ


І вчора знову снилась Ти — 
З пекучим зойком в тайні зору, 
І степ, і села, і хрести 
І свист херсонського простору. 

Ішла розхристана й страшна, 
Всміхалась божевільно-хитро,— 
Опеченого чорним вітром 
Обличчя зразу й не впізнав. 

Навколо мертві площі піль 
В шматках осіннього туману. 
Пекучий піт, селянський біль, 
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно. 

Ти йшла безвладна, як сліпа, 
Єдиним сном, єдиним болем. 
Ти йшла навік проклятим полем, 
Й до стіп чорнозем прилипав, 

До стіп поранених... Мій крик 
Завмер у горлі згустком крові, 
А Ти й не глянула в мій бік, 
Стиснувши ще міцніше брови. 

А Ти — байдужа і чужа — 
У чорний степ пішла... шукати... 
І зір різнув вогнем ножа, 
І зір Твій не схотів пізнати.

 

* * *

 

РОМАНС

Пані, це вересня пізні дні, 
Пані, невдовзі - жовтень: 
Мов спалене на жертовнім огні, 
Падає листя жовте. 
Ні, не вагайтеся, поспішім: 
Скоро дощі заплачуть. 
Невже, нам залишиться тільки дим 
Минулого і втіха плачу? 
Невже самота і голодний сум, 
І порожня сутінь кімнати? 
Пані, вітер розвіє красу - 
Немає часу чекати. 
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє 
Останнє осіннє сяйво, 
Хай серце устами нашими п'є 
Радість. Все інше - зайве.

 

* * *

 

ВЧОРА

Німий осінній день над полем 
Сіріє мертвим мовчанням , 
А ми похмуре небо молим, 
Шлемо надії сірим дням. 

А ми йдемо самі стернями 
В закутий сумом небосхил, 
Де небо в захваті нестями 
Припало до землі без сил. 

Далеко бідне око бачить - 
Там села, села між ярів... 
О мати! Очі знов заплачуть 
З-під мукою зіпнутих брів. 

О мити! Серце б'є, як птиця, 
До тебе зламаним крилом: 
Куди ж іти? І як молиться? 
Де той тропар? Де той псалом?

 

* * *

 

МИ ЗА ЖИТТЯ ГОРІЛИ В ПЕКЛІ

Ми за життя горіли в пеклі - 
О, незнищенна міць огнива! 
І лиш на серці цим запеклім 
Кров запеклася чорним гнівом. 
Ми переходили всі кола - 
О, жоден Дант того не бачив! 
І лиш стискали видноколо 
Густі пожежі гайдамачі, 
І лиш кружляли чорні круки, 
Щоб видзьобать незрячі очі... 
Ми перейшли всі кола муки - 
І ось прозріли. В пітьмі ночі.

 

* * *

 

СЕРПЕНЬ

Herr, es ist Zeit! 
Р. М. Рільке 

Час, Господи, на самоту й покору. 

Все про цей час нагадує: вага 
Знекриленого тіла перше срібло 
На скронях та пооране чоло. 
І під чолом ті, що колись горіли, 
А нині глибше й глибше западають 
І пригасають — ті неситі очі… 
Бо зір звертається до себе, внутр, 
З переситом від людського й земного. 

Час, Господи, покори й самоти. 

Найперше — це покора. О навчи 
В ночах безсонних, в бичуваннях долі, 
У дрібничковій помсті днів і діб, 
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори. 
Найпершої чесноти початок. 
Ти дарував її надміру гойно 
Твоїм численним найгіднішим слугам, — 
Подай її найнижчому — тепер. 

Час, Господи, покори й самоти. 

Смирися, духу гордий і невдячний — 
Збунтованого ангела насліддя! 
О, кожен день життя жагуче пив 
І все шукав — але не те, що треба. 
Все пізнавав, але недовідоме, 
І все стримів, але незрячим серцем 
І не зважав, що під зухвалим кроком 
Розтоптані лишались пелюстки. 

Час, Господи, покори й самоти. 

О, самото, ти, знаю, найтрудніша, 
Тебе навчитись тяжче, ніж покори, 
Ти вимагаєш скупчених зусиль, 
Як іскра, що рождають криця й кремінь, 
Як скорч останній м'язів переможця 
Як крок кінцевий того, що дійшов 
Вершини. 
Бо якщо покора — мудрість, 
То самота — є завжди висота. 

Час, Господи!


За матеріалами: Євген Маланюк. Поезії в одному томі. Видано Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці і Українською Вільною Академією Наук у США за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду, 1954, 299 с.

 

 

Читайте також на нашому сайті:

1 лютого - день народження Євгена Маланюка, письменника, публіциста, культуролога, літературного критика120 років тому, 1 лютого 1897-го, у містечку Новоархангельськ (сьогодні – Кіровоградська область) народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. У час Української революції служив в Армії УНР. «Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником, – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».

Останні коментарі до сторінки
«"Стилет чи стилос? — не збагнув..." - добірка віршів Євгена Маланюка (з різних збірок)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми