Евген Филимонович Маланюк (20.01.1897, Новоархангельськ — 16.02.1968, Нью-Йорк) - один з найвидатніших українських поетів, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник Армії УНР, борець за державність України.
Євген Маланюк
СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС? - НЕ ЗБАГНУВ...
Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко
Вагаються трагічні терези.
Не кинувши у глиб надійний якор,
Пливу й пливу повз береги краси.
Там дивний ліс зітхає ароматом
І ввесь дзвенить од гимнів п'яних птиць
Співа трава, ніким ще не зім'ята,
І вабить сном солодких таємниць,
Там зачарують гіпнотичні кобри
Під пестощі золототілих дів...
А тут — жаха набряклий вітром обрій:
Привабить, зрадить і віддасть воді.
Та тільки тут веселий галас бою —
Розгоном бур і божевіллям хвиль
Безмежжя! Зачарований тобою,
Пливу в тебе! В твій п'яний синій хміль!
* * *
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід...
Hi! He знайти! Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше — золото й мечі.
3
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: «Кари! Кар!»
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.
Там свист херсонського просторуї
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п'єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.
Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
5
По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний чміль[1].
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
Всі принади Твоєї страшної краси.
* * *
ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар
Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх
рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
* * *
ЗЕМНА МАДОННА
Як іонійськая колона
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.
Єдина! Не ображу зором
Двійник Мадонни на землі.
Ось пурпуром Цітери — сором
І на щоках, і на чолі,
І б'ється кров в блакитних веснах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!
Там — Приснодівою — Мадонна,
Тут, на землі, зорієш — ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.
* * *
СНИ
І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.
Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро,—
Опеченого чорним вітром
Обличчя зразу й не впізнав.
Навколо мертві площі піль
В шматках осіннього туману.
Пекучий піт, селянський біль,
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно.
Ти йшла безвладна, як сліпа,
Єдиним сном, єдиним болем.
Ти йшла навік проклятим полем,
Й до стіп чорнозем прилипав,
До стіп поранених... Мій крик
Завмер у горлі згустком крові,
А Ти й не глянула в мій бік,
Стиснувши ще міцніше брови.
А Ти — байдужа і чужа —
У чорний степ пішла... шукати...
І зір різнув вогнем ножа,
І зір Твій не схотів пізнати.
* * *
РОМАНС
Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі - жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам залишиться тільки дим
Минулого і втіха плачу?
Невже самота і голодний сум,
І порожня сутінь кімнати?
Пані, вітер розвіє красу -
Немає часу чекати.
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє
Останнє осіннє сяйво,
Хай серце устами нашими п'є
Радість. Все інше - зайве.
* * *
ВЧОРА
Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням ,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.
А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в захваті нестями
Припало до землі без сил.
Далеко бідне око бачить -
Там села, села між ярів...
О мати! Очі знов заплачуть
З-під мукою зіпнутих брів.
О мити! Серце б'є, як птиця,
До тебе зламаним крилом:
Куди ж іти? І як молиться?
Де той тропар? Де той псалом?
* * *
МИ ЗА ЖИТТЯ ГОРІЛИ В ПЕКЛІ
Ми за життя горіли в пеклі -
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цим запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола -
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Густі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі...
Ми перейшли всі кола муки -
І ось прозріли. В пітьмі ночі.
* * *
СЕРПЕНЬ
Herr, es ist Zeit!
Р. М. Рільке
Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекриленого тіла перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають — ті неситі очі…
Бо зір звертається до себе, внутр,
З переситом від людського й земного.
Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О навчи
В ночах безсонних, в бичуваннях долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори.
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам, —
Подай її найнижчому — тепер.
Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя!
О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав — але не те, що треба.
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.
Час, Господи, покори й самоти.
О, самото, ти, знаю, найтрудніша,
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останній м'язів переможця
Як крок кінцевий того, що дійшов
Вершини.
Бо якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота.
Час, Господи!
За матеріалами: Євген Маланюк. Поезії в одному томі. Видано Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці і Українською Вільною Академією Наук у США за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду, 1954, 299 с.
Читайте також на нашому сайті: