Сергій Губерначук
Путь
Переді мною розстеляєшся ти, нібито путь.
Невже от саме я піду шукати, де кінець твоїх задумок?
Але ж, окрім мене одного, є ще десятки інших, є сотні кращих, тисячі таких; окрім мене одного, є ще мільйони років, мільярди слів і безліки вітрів. Їх я враховую так само, як тебе; беру до відома і йду обабіч. Але коли вже збочувати час, оскільки ти є путь, – тебе лишаю; так само, як лишити можу все, що самостійним є зайти далеко. Хай ґрадусів на 40 повернувши вбік звідтіль, де розстеляєшся ти, нібито путь, я опинюся осеред роздолля, піду красою світу, не зважаючи на жоден орієнтир; а там, де тільки-но окреслюватиметься дорога, пускатиму сльозу чи слину за тим минулим дивним часом, коли переді мною розстелялися і говорили загадками про майбутнє. (Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.) Якщо казатиму, що в мене є своя путь, це означає, що вона може перехрещуватися з іншими. Це добре, коли інші не розстеляються перед тобою – і ти можеш не спокуситися, і не піти не своєю продекларованою дорогою. А якщо ти сам коли-небудь розстелишся перед кимось і запросиш іти твоїм невідомим шляхом, але вже оголошеним? що тоді? Так і буде. Це має бути виняток. Це має бути випадок. Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі. Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь ... для себе і для неї безболісно. Але, оскільки я є всього-на-всього твоїм об’єктом і всього-на-всього твоєї любові – не стелися переді мною, бо буде болісно. І тіш себе, що мене так само хтось не любить, як я тебе. Це надто довгий коментар до того, проти чого. Воно має бути.
|
Сергій Губерначук
(Сокровенно)
Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.
Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.
Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.
Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.
Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.
|
|
|
Натхнення
Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…
І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…
Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!
Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…
Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…
Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…
Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…
Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…
Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…
Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…
Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат.
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!
|
|
|
Віола
На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.
Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався голосом в усю її глибінь.
А я холов, хоча ще й був стожилим,
але той струм співав мені амінь.
Чому, віоло, я не чув ніколи,
щоб так занизько падала сльоза́,
і вплакала струна цей світ довкола,
до хмарних меж, де бавиться гроза?
Скоріш, тому, що сам відповідаю
на кожний схлип космічним почуттям.
Скоріш, тому, що в небо попадаю
і бачу музику на висоті життя!
|
|
|
* * *
Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…
Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…
|
|
|
* * *
За все йде розплата,
за добре і зле.
Твій розум – палата,
чийсь – збіжжя мале,
комусь – виростати
та цвітом буяти,
когось – поховати
і жити, але…
|
|
|
Соняшник
У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.
Над цвітом тим – неба священна заграва,
під ним перепілка ступає, мов пава,
і я, зачарований, ступенем вище
у світі, де сонячна квітка горить ще!
Зберу насінини, всі ночі і днини,
лузатиму їх, ідучи по стежині,
і кожного ранку саджатиму зерня,
щоб квіткою – сонце й малюнком – майстерня!
|
|
|
Безнатхненно
Возлетіла птаха сама не у вирій.
Розгойдала крила і лягла на небо.
Возлетіла птаха… Зима.
Я не вірю,
бо не маю сили
перейти до тебе
через око Феба,
через білу плаху…
Під снігами вітер коси травам чеше,
за мої пристріти ніч дорогу бреше;
я зійду на плаху,
страху трохи збуде – де ти зараз, птахо?
упади на груди!
вийми мені очі, вирви мені серце –
сам пісень наврочив серед вдалих терцій!
Сцено, моя плахо: сам не заспіваю,
як немає птахи – то й пісень не маю.
|
|
|
Журба рожевого желе
Найліпша Роль моя – це Ти!
І я спинився без мети.
Найгірша роль моя це я,
бо так закінчилось життя.
Я перемріюю любов.
Не розумію, я́к пішов.
Але тепер тобі скажу –
не переходь свою межу.
Тут страшно болісно і зле,
журба рожевого желе…
Здається РАЙ, але у нім
весь шоколад в лайні земнім.
Тут всюди Бог і Бог ти сам,
є християнство, є іслам,
всі віри вір, всі рештки решт,
зате всі голі і без мешт.
Голосять, б’ються за гріхи,
за кожен подум свій лихий,
тому біжіть до церкви всі,
щоб час вам став на небесі.
Я стільки грішний, скілько й ні.
Тому мов байдуже мені.
Лише кажу, що ще люблю,
а відчуваю смерть свою…
Якщо забула – забувай,
себе рятуй і пам’ятай.
Бо буде так, як і мені.
Літав, все зрив… А рай на дні…
|
|
|
* * *
Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях.
Любистком пахне тихий одр.
На кораблі з рожевих весен,
де гомонів живий народ,
приплив я човником без весел.
Час кинув якір у глибінь
останніх роздумів про суще.
Але чи зникне голубі́нь,
якщо життя я попрошу ще?
О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим.
|
|
|
Літурґія
Я довго йшов сюди, на кладовище снів,
У невмирущу предковість і юність.
Мене тут дух прапращура уздрів,
Щоб я збагнув свою близьку майбутність.
Він колихав верхів’я і видав
З найвищої сосни старого лісу,
Як з кожним днем слабішала хода
І як кружляла, боячись завіси:
Аби не в темну ніч, аби не назавжди.
Та тільки зупинявсь – до мене темінь кралась…
Отак я і прийшов – у пригорщах приніс
На Божий суд свою нестримну старість.
Беріть її, Боги! У Ваших небесах
Вона майне вогнем і, може, не загине.
А я вже-просто-дух, бо на моїх косах
Уже сплелось гніздечко голубине.
|
|
|
* * *
Усім Тобі завдячую, Любове,
утомою, стражданням і нудьгою,
безмежним виміром розлуки після слова,
прикрашеного злістю дорогою.
Небаченими витворами віри,
розбавленими барвами надії,
скарба́ми сліз, знеструненнями ліри
і лі́гмом сну у по́душках бездії.
Я дякую за радощі у смутку,
за поцілунки вітру на пероні,
за кинуту у мене снігу грудку
Тобою влітку, як жила на троні.
За погляди, яких сумна відсутність
полегшено поманює коханням,
за втіхи ті, що міряють доступність
блаженства сфер моли́твенним ваганням.
За всю Тебе, моя Любове світла,
я доточусь тривогою святою,
як тим єдиним днем, коли Ти стихла,
накривши смерть ряднинкою простою.
|
|
|
* * *
Якщо цей день і означає щось,
так тільки те, що вже чомусь відсутнє,
що з пам’яті таким дзвінким відлунням
нагадує – чому́ ж пережилось.
Якщо цей день і означає щось,
то свіжу усвідомлену секунду,
з якої невідомо, що ще буде,
якщо забути – що́ ж пережилось.
Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.
|
|
|
* * *
Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого,
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,
поміряю,
вдягну,
продемонструю
перед невдахами останнього століття,
хто є для тебе ницим братством куцим.
Усе, що тільки недостойним є тебе,
вчиню
і зароблю на тому капітал –
твою ненависть.
І поки хліба шмат простий
для мене каравай,
я не цуратимуся чо́рної роботи,
яку ти не доводиш до кінця,
яку ти не вважаєш за доцільну,
яка псує тобі натхнення вищих форм.
Я вже вдягаю більші рукавички,
виконую роботу десятьох
і не забруднюю свою тканину білу,
бо вже навчився праці,
приловчи́всь,
бо майстром стану трішки більших форм,
бо навіть спідню тіменицю їхню
висвітлюю,
описую,
мізкую,
рахую запозичення століть,
і авторство, і плаґіат лічу,
на тебе натикаюся поволі –
і маю вищу форму сам.
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я,
лиш складував помалу
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.
Судіть самі мене.
Я вже не можу.
|
|
|
* * *
Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам,
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…
* * *
Мага́йбі
Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.
А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
диявол.., щоб Бог повінчав нас обох.
Невже б та спокуса мене не сп’янила?
Чи жив би я з Господом так, як тепер?
Напевне, що … ні. Бо мене б ти зманила –
і був би я досі від горя помер.
Якби не "спасибі", коли б не "магайбі",
я в Лавру б на по́стриг кохання віддав.
А там з молито́в переносився в рай би
і згодом, по ті́м, найблаженішим став…
Але, обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то, принаймні віршу́…
|
|
За матеріалами: Сергій Ґуберначук. Літературно-художнє видання "Усім тобі завдячую, Любове...". Збірка поезій. Укладач Олена Кучерява. Редактор Надія Новік. Київ, Видавництво "Р.К. Майстер-принт", 2018 р., 340 с. Книгу взято на сайті: http://lukl.kiev.ua/
Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:
"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука
"Дай, я буду таким, як хочу,
Коли читаю вірші Сергія, щемом обдає душу. З віршами він серед нас, але лише, на жаль, віршами...
Вічна пам'ять Сергію,талановитій людині, яка любила Україну, прославляючи її у своїй творчості.
Ніколи не перестаю дивуватися геніальності Сергія... Певно, він приходив на Землю з великою місією і тепер ТАМ, серед Світлих Ангелів, тішиться, що плоди його неймовірної Праці ростуть і кожне його слово трапляє у серця людей...
Поезія, що чіпляє потаємні струни у душах!
І залишився «жити віршем тихим»…