Більше...

Рекрутські та солдатські пісні


Значна частина рекрутських та солдатських пісень генетично пов'язана з козацькими, які пристосовувалися до обставин солдатського життя. Іноді в пісні мінялося тільки слово «козак» на «рекрут», «солдат», «жовнір». Але складалося і багато нових. Типовим для них було поєднання усталених традицією образів з поетичними узагальненнями, що відбивали нові явища й події, наприклад, - примусовий набір до війська, запроваджений на Україні з другої половини XVIII сторіччя.

Далі про рекрутські та солдатські пісні читайте на нашому сайті:

 

Усіх хлопців в гусари забрали

Усіх хлопців в гусари забрали,
Мене, молодого, охвицером записали;
Та дали ж мені коня вороного,
Та послали мене попереду війська всього,
Та звеліли мені серед полку стати,
Та сказали мені у суремочки грати.
Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте,
Мені, молодому, жалю не завдайте,
А завдайте тому а темному лугу,
Темному лугу або коню вороному,
Аніж мені, парню молодому.
А не жаль мені а у дому нікого,
Тільки жаль же мені: матуся старая,
Матуся старая, сестриця малая,
Сестриця малая, а жона молодая.
Ой зірву я три листочки
Ой зірву я три листочки
З зеленого барвіночку, зеленого барвіночку.
Один зірву та й заграю:
Щастя-долі я не маю.
Другий зірву та й заграю:
До прийому іти маю...
Третій зірву та й заграю:
З москалями жити маю...
Ой як тяжко камінь гризти,
Так тяженько в війську жити,
Там присягу треба дати,
Щоб кров свою проливати.
Кладуть мене на лавочку,
Стрижуть мені головочку
Маленькими ножичками,
Біленькими рученьками.
Прощай, батьку, прощай, мати,
Бо іду я у солдати,
Прощай, серденько Марусе,
Бо бог знає, чи вернуся!

 

Ой зашуміла густая ліщина

Ой зашуміла густая ліщина,
Та й щось ся не розвила.
Ой розплакались хлопці-молодці,
Та що ся не женили.
Ой не женились, ох, не женились,
Женитись не будуть:
Ой прийшла карта від государя,
Що вже хлопців брати будуть.
Ох, як забрали хлопці молодії,—
Отець й мати не знала.
Ох, як повезли у Каменець-Подільський,
Та як та чорная хмара.
Ой знати, знати тоту рибку в морі
Межи тими окунями.
Ой знати, знати хазяйського сина
Межи тими бурлаками.
Ой сидять бурлаки та й кінець стола
Та в сопілку грають,
Хазяйський син стоїть та й коло порога,
Серце з жалю умліває.
«Лучче було б, моя рідна мати,
Мене у купелі залляти,
Ніж нас мали, таких молоденьких,
У неволю забрати!
Лучче було б, моя рідна мати,
Під серцем мя задушити,
Ніжлі б мав я, такий молоденький,
Так тяжко тужити!»

 

Ой як будуть, моя мати  

Ой як будуть, моя мати,
У некрути мене брати,—
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Ой як будуть, моя мати,
Ружжє в рученьки давати,—
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Ой як будуть, моя мати,
На коника саджати,—
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Ой як будуть, моя мати,
Мундир надівати,—
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Як надіну я мундир —
Самий первий командир!
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Як надіну я шарахван —
Самий первий копитан!
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Як надіну я халат —
Самий первий солдат!
Бач, мати, бач,
Не журися да й не плач!
Ой як буду, моя мати,
Серед війська воювати,
Кров'ю море доповняти,—
Бач, мати, бач,
Зажурися да й заплач!

 

Ой летіли гуси-ключі, через море йдучи

Ой летіли гуси-ключі, через море йдучи,
Заплакали легіники, до відбору йдучи.
Не плачте-ко, легіники, щаслива дорога,
Каміннячком буркована до самого Львова.
Каміннячком буркована, мости споряжені,
Туди ішли з кучерями, відти пострижені.
«Та відки ви, легіники, ци не з Станіслава?
Чи там єсте не бачили хорошого Йвана?»
«Ми виділи, ми бачили хорошого Йвана:
Сидить собі на стільчику серед Станіслава.
Сидить собі на стільчику, кучері спускають,
Єго мамку рідненькую водов відливають».
«Мамко моя рідненькая, не роби ми того,
Як я піду на війночку, стану 8а старшого;
Та на тобі, моя мамко, сорочку додому,
Бо тут мені вже подали тонку рантухову.
Сорочечку рантухову, хусточку шовкову,
А шапочку-венгерочку, кабатик смушовий».

 

Задзвонили вночі ключі, понад море йдучи

Задзвонили вночі ключі, понад море йдучи;
Заплакали два ледіні, до цісаря йдучи.
Ой не плачте, ледіники, права вам дорога,
Доріжечка мурована до самого Львова.
Доріжечка мурована, мости споріжені;
Відси ішли в кучериках, відти — пострижені.
Ой вже мости споріжені, набиті підлоги,
Пішли наші кучерики панам попід ноги.
А чиї ж то кучерики по помостах наго?
Але ж тото кучерики ледіника мого.
А ходила дівчинонька, ходила по ринку
Та збирала кучерики в шовкову хустинку.
А в неділю рано, рано-ранесенько
А в неділю рано, рано-ранесенько
А вмивала дівчинонька личенько біленьке.
Умивала личенько дрібними сльозами
Та й утерла слези-очі жовтими косами.
В понеділок рано легіня злапали,
Назад йому білі ручки ремінцем зв'язали.
Вели його, вели в місто вулицею,
Зв'язали му назад руки крутим сирівцею.
А в вівторок рано, як стало світати,
Зачав крутий той сирівець від рук відлітати.
«Ой іди-но, легіню, тепер додомоньку,
Та най тобі твоя мати вмиє головоньку».
«Змиють ми головку дощі майовії
Та й розчешуть кучерики ворони чорнії».

 

Ой зачула моя доля

Ой зачула моя доля,
Що не бути мені дома. (2)
Бути мені у неволі,
У некрутському наборі, (2)
У залізі, у закові,
Молодому козакові!
Скоро кбзак догадався —
По улицях не шатався, (2)
По улицях не шатався,
До дівчини заховався, (2)
До дівчини у комору
На тихесеньку розмову. (2)
«Дівчинонько, моє серце,
Сховай мене під ряденце! (2)
Дівчинонько, моя рибко,
Сховай мене, щоб не видко!» (2)
Лихі люде як узнали,
Отаманові сказали. (2)
Як прибігло два десяцьких,—
Дівці двері розламали, (2)
Таки парубка піймали,
Назад руки ізв'язали; (2)
Посадили у задочок,
А два сіло в передочок
Та повезли в городочок.
Один коні поганяє,
Другий парня доглядає. (2)
Та привезли в городочок,
Поставили у станочок,
Забрили його лобочок;
Платком шию зав'язали
Ще й солдатиком назвали: (2)
«Іди, парень, висипайся
Та й на муштру поспішайся». (2)
Скоро парень пробудився,
За головоньку вхопився: (2)
«Бідна моя головонька,
Що чужая сторононька —
Не рідная родинонька.
Лучче б було з грабельками,
Ніж тепера з шабельками; (2)
Лучче б було з сестрицями,
Ніж тепера з рушницями; (2)
Лучче б "було плугом іти,
Ніж з панами говорити; (2)
Лучче б було воли пасти,
Ніж тепера з коня впасти!» (2)

 
Край долини, край широкої нивки

Край долини, край широкої нивки
Брала дівка білий льон;
Вона брала, тонко вистілала,
Всю долину сходила,
Шукаючи парня молодого,
Що вірненько любила.
Беруть, беруть парня молодого
У тяжкую неволю,
Везуть, везуть парня молодого
Все густими лісами.
Ой утікає парень молоденький
Все чистими полями,
Доганяють парня молодого
Все сивими конями.
Стоїть дівка прямо у воротях,
Вмивається сльозами.
Махнув козак білою рукою:
«Не плач, дівко, за мною!
Ой не звати тобі мене мужем,
Мені тебе жоною».


Ой що улиця, то молодиця

Ой що улиця, то молодиця,
А хлопця не видати;
Бо позабирав усіх наш цісар
На турка воєвати.
Ой летить ворон та з чужих сторон
Та жалібненько краче;
Не єден отець, не єдна мати
За своїм сином плаче.
Закурилася біла дороженька,
В круті гори ідучи;
Ой заплакали новобранчики,
На війноньку ідучи.
«Ой павоньки, чорні галоньки,
Чом вгору не взлітаете?
Ой ви, жовняри-новобранчики,
Чом додому не вертаєте?»
«Ой раді би ми вгору ся взнести,
Та туман полігає;
Ой раді би ми додому вернути,
Та цісар не пускає.
Ой не так цісар, ой не так цісар,
Як цісарева мати,
Хтіла б бранцями-небожатами
Цілий світ звоєвати!..
Ой як у Львові, так в Станіславі
Голосненькії дзвони;
Ой дай же нам, боже, повернутися
Та у свої сторони!»

 

Ой у полі черемшина

Ой у полі черемшина,
З неї цвіток опав.
Гей, гей! З неї цвіток опав.
Марширують козаченьки,
Бо їм маршик припав.
Гей, гей! Бо їм маршик припав.
Марширують, марширують —
Щаслива їм дорога!
Гей, гей! Щаслива їм дорога!
Обернувся, махнув шапков:
«Будь, миленька, здорова!
Гей, гей! Будь, миленька, здорова!
Та й приступи, серденятко,
Най тя поцілую!
Гей, гей! Най тя поцілую!
Бо тепер я, серденятко,
В похід марширую.
Гей, гей! В похід марширую».

 

Ой зацвіла черемшина зрісна

Ой зацвіла черемшина зрісна,
Ходить козак до дівчини спізна. (2)

«Ти, козаче, не ходи до мене,
Бо неслава на тебе й на мене». (2)

«А я, козак, слави не бою сі,
Кого люблю, стану розмовлю сі. (2)
 
Як я буду у льогру стояти,
Хто ж ми буде кошуленьку прати?» (2)
 
«Ой підеш ти горов, долиновйов,
Та знайдеш ти прачку над водовйов,
Тота тобі кошулю випере».

«Як я буду в льогру хорувати,
Хто ж ми буде рани дозирати?» (2)

«В чистім полю дробен дощик січе,
Та той тобі рани виполіче». (2)

«Як я буду на війні вмирати,
Ой хто буде надо мнов плакати?>> (2)

«Ой не жалуй, молодий козаче,
Чорний ворон над тобов закраче». (2)

«Ой я знаю, що така причина,
Не заплаче ні отець, ні мати, (2)

Не заплаче й козацька дівчина,
Лиш закраче чорная пташина». (2)

 


Широка кушуля, шита горі крайом

Широка кушуля, шита горі крайом,
Шила ї миленька під зеленим гайом. (2)

Шила й ушивала, весело співала,
Коли ї давала — жалісно плакала. (2)

«А що ти, мій милий, по кушулі буде,
Кой підеш на войну, хто ї носить буде?» (2)
 
«Як піду на войну, візьму із собою,
Буду ся з нев тішить, як, мила, з тобою. (2)
 
Аж мене поранять — буде ми до рани,
Аж мене й убиють — буде ми до ями». (2)
 
 
 
 
Кому, мамусь, кому кошуленьку шиєш?

«Кому, мамусь, кому, кошуленьку шиєш?»
«Тобі, сину, тобі, бо на войну йдеш». (2)
 
«Ой сину, мій сину, вернися додому,
Най я ти зачешу головоньку твою». (2)
 
«Не будеш ти, мамусь, не будеш ти знала,
Де ся моя кровця буде розливала». (2)

Як я машірував, отец на мя волав:
«Вернися, мій сину, бо я тя виховав!» (2)
 
«Воячку, воячку в сивім калапочку,
На кого зохабляш свою фраїрочку? (2)
 
Іде дойджик, іде, іде дойдж дрібненький,
Плачут мої очка за тобом, миленький». (2)
 
«Не плач, мила, не плач, плач ти не поможе,
Хоц би-с душу дала, з войска не виможеш». (2)
 
Любилися двоє, як голубів пара,
Мусят ся розийти, як та чорна хмара. (2)
 
Хмара ся розийде, і дойджу не буде,
З нашого любління нигда нич не буде. (2)
 

 
Кровавая дороженька до самого Відня

Кровавая дороженька до самого Відня.
А хто єї покровавив? — Рекрутоньки бідні.

Не так цісар, не так цісар, як цісарська мати
Хтіла нами, сиротами, Польщу звойовати.

Ой скрипочки із липочки, а кілочки з рути,
Як заграють а во Львові — на всю Польщу чути.

А скрипочки із липочки, а струни з барвінку,
Як заграють а во Львові — чути на Вкраїнку.

 


Ой цісарю, цісарочку, чо ж ти все воюєш

«Ой цісарю, цісарочку, чо ж ти все воюєш,
Магазини погоріли, чим нас погодуєш?»

«Та й буду вас годувати гречанов половов,
Та ц буду вас посилати в цісарську дорогу».

А гречана полівонька гіркая, гіркая,
А цісарська доріженька тяжкая, тяжкая.

А гречана полівонька гірка, не солодка,
А цісарська доріженька довга, не коротка.

«Бодай тобі, цісарочку, ізгоріла хата,
Котрого я хлопця люблю, того вже нема ту!»

 


Ой чісарю, чісарику, на што нас вербуєш?

«Ой чісарю, чісарику, на што нас вербуєш?
В магазині хліба не є, чим нас погодуєш?»

«Я вас буду годовати семеннов половов
І буду вас виправляти чісарськов дорогор.

Я вас буду виправляти на царя, на німца,
Уже би вам побродити в кірві до колінца».

Пойду я на екзерцірку, а тато не умію;
Мені рехтшав, лінкшав — я не розумію.
 
Як я пойду на екзерцірку, виекзерцируюся,
Дале прийду до касарні, слєзками вмиюся.

Капларику, капларику, дале буде в душу,
Якій єсь ще молоденький, слухати тя мушу.

Ремень я уж вичистив, кабат замастився;
Ой боже мой милостивий, світ мі замрачився.

Гадай за мя, моя мила, ряньдочки перучи,
Я за тебе погадаю, на войну ідучи.

Гадай за мя, моя мила, коноплі беручи,
Я за тебе погадаю, в фестунгу стоячи.

Гадай за мя, моя мила, на сінном порозі
Я за тебе погадаю в чісарськой дорозі.

 

У катуні добре бити

У катуні добре бити,
Лиш би пановати,
Коби службу не служити
Й не здеціровати.
Та я піду на здецірку
Та поздецірую,
Та як прийду на касарню —
Слизками ся вмию.
А як прийду на касарню
Та стану гадати,
Ба котре би ремінєчко
Вперед пуцовати?
Ремінєчко випуцовав,
Кабат замастився,
Іде каплар із паличков,—
Я вже засмутився.
Ти, капларю молоденький,
Не найди ми біду,
Як я кабат випуцую,
Самий д'тобі піду.
А куди ти, капларичку,
Лиш тулько не в душу?
Який єсь ти не великий -—
Слухати тя мушу.

 

Гдесь мій милий на війночці

Гдесь мій милий на війночці,
Пасе коня в дібровочці,

Пасе, пасе, випасає
Та й до сідла розмовляє:

«Ой ти, сідло, ти, новоє,
Завези мя до милої.

Ой ти, коню, срібна грива,
Скажи мені, где єсть мила?»

«Гей, за лісом твоя мила —
Висипана там могила;

Там за лісом твоя мати —
Розставлені там гармати;

Там за лісом твоя сестра —
Коло боку шабля остра!»

 

Війна, війна — світ палає

Війна, війна — світ палає!
А на війні люд вмирає.
У неділю вранці-рано —
Всім рекрутам заказано...
Одна вдова мала сина
Та й на війну спорядила.
Син на війну вибирався
Та й з рідними прощався.
Було в його три сестриці,
Та й усі три порадниці:
Старша сестра коня веде,
Середульша — зброю несе,
А найменша виряджає
І сльозами уливає:
«Ой ти, братику наш рідний,
Прибудь до нас хоч раз в гості:
Через ліси — буйним вітром,
Через поля — дрібним дощем!»
«Візьми, сестро, піску жменю,
Посій його на каменю.
Як той пісок житом зійде,—
Тоді твій брат з війни прийде».
Сестра брата послухала,
Взяла піску — посіяла...
Нема з піску того сходу —
Нема брата із походу;
Нема з піску того цвіту —
Нема брата — і ні слуху...
А в неділю дуже рано
В однім селі говорено:
«Два солдати поранено».
Ой у полі, при долині,
Там лежало два воєнних,
Два солдати молоденькі —
Вони братики рідненькі.
Брат до брата промовляє,
Сльоза сльозу побиває:
«Ох, братику мій єдиний,
Одна мати нас родила,
Обох разом годувала,
Та не одну долю дала:
Тобі дала — рубаную,
Мені дала — стріляную:
З рубаної кров ізійде,
А стріляна — к серцю дійде».
Брат до брата промовляє,
Сльоза сльозу побиває:
«Ой братику мій єдиний,
Хто нас буде доглядати,
Наші платки промивати,
Наші рани завивати?»
Одізвався в полі ворон:
«Я вам буду товаришем,
Я вас буду доглядати —
Живцем очі добувати».

 

Под Каменцем под Подольським

Под Каменцем под Подольським
Стоїть турок з своїм войськом,
Стоїть, стоїть, не воює,
Більше войська потребує.

Старша сестра брата мала,
На війну го виправляла,
На війну го виправляла,
Сама коня осідлала.

Сама коня осідлала,
З правой ручки кантар дала,
З правой ручки кантар дала
Та й горенько заплакала:

«Брате, брате, брате рідний,
Коли прийдеш назад з війни?»
«Коль не прийду о год, о два,
Не ждай уж мя, сестро люба!»

Уж ся війна докончила,
Турка наша младеж збила.
Прогнали ґо аж за море,
Аби му там било горе.

Уж гусари з війни ідуть,
Мого брата коня ведуть.
«Ой гусари, где є мій брат?
Ци ін убит, ци в неволю взят?»

«Ой твій братик не в неволі,
Он остався в ширім полі;
Турецька му злоба дійшла,
Куля му серденько прійшла.

Там ін в ширім полі лежить,
Сокол над ним гірко слезить:
«Ай тут лежить храбрий воїн,
Чорноусий витязь-русин».
 
«А й мій братик за дружину
Ліг у полі за отчину:
Уже ся не верне всп'ять,
Дай му, боже, вічну пам'ять!»


За матеріалами: Соціально-побутові пісні. Збірка. Київ, Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985, Упорядкування, вступна стаття та примітки О. М. Хмілевської, Художники: Гравюри Василь Перевальський та Анатолій Павленко,  стор. 160 - 240 (вибірково).


Значна частина рекрутських та солдатських пісень генетично пов'язана з козацькими, які пристосовувалися до обставин солдатського життя. Іноді в пісні мінялося тільки слово «козак» на «рекрут», «солдат», «жовнір». Але складалося і багато нових. Типовим для них було поєднання усталених традицією образів з поетичними узагальненнями, що відбивали нові явища й події, наприклад, - примусовий набір до війська, запроваджений на Україні з другої половини XVIII сторіччя.

 


Останні коментарі до сторінки
«Рекрутські та солдатські пісні»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті