"Пригоди барона Мюнхаузена" (Рудольф Эріх Распе), частина друга - читати та завантажити


До другої частини книги Еріха Распе "Пригоди барона Мюнхаузена" увійшли такі оповідання: "Буря", "Між крокодилом і левом", "Зустріч з китом", "У риб'ячому череві", "Мої чудові слуги", "Китайське вино", "Гонитва", "Влучний постріл", "Один супроти тисячі", "Людина-ядро", "Серед білих ведмедів", "Друга подорож на Місяць", "Сирний острів", "Кораблі, поглинуті рибиною", "Сутичка з ведмедем".

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити

 

   Еріх Распе

ПРИГОДИ БАРОНА МЮНХАУЗЕНА

 

Завантажити книгу "Пригоди барона Мюнхаузена" (Рудольф Эріх Распе), видання 1981 року (djvu.zip)

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити

Частина друга

БУРЯ


Але не подумайте, будь ласка, що я мандрував лише лісами та полями. Ні, доводилося не раз перепливати моря і океани, і там зазнав я пригод, яких не зазнав ніхто інший. Пливли ми якось до Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знялась велика буря. Вона була такої сили, що вирвала на острові кілька тисяч (авжеж, кілька тисяч!) дерев і понесла їх попід хмари.

Велетенські дерева, кожне сотні пудів вагою, летіли так високо, що знизу видавалися пір'їнками. А тільки-но буря минула, кожне дерево упало знов на своє місце і зразу пустило коріння, отже на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, еге ж?

Проте одне дерево так і не вернулося на своє місце.

Річ у тім, що коли воно злетіло в повітря, на його вітах сидів один бідний селянин з дружиною. Чого вони там були? Дуже просто: хотіли нарвати огірків, бо в тих краях огірки ростуть на деревах . Мешканці острова люблять огірки понад усе в світі і тільки огірки й їдять. Це в них єдина їжа.

Бідолашним селянам, яких підхопила буря, мимоволі довелося зробити мандрівку попід хмарами. Коли буря вщухла, дерево почало спускатися на землю. Селянин і селянка були, як на лихо, дуже гладкі, вони перехилили його набік своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло, а осторонь, та ще й налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комашку.

– На щастя? – спитаєте ви.– Чому ж на щастя?

Тому що цей король був жорстокий і люто мордував усіх мешканців острова.

Острів'яни були дуже раді, що їхній кат загинув, і запропонували корону мені:

– Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам ласку, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий. Але я рішуче відмовився, бо не люблю огірків.

 


************

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


МІЖ КРОКОДИЛОМ І ЛЕВОМ


Коли буря минулася, ми підняли якір і тижнів за два щасливо прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запросив мене піти з ним на полювання.

Я залюбки погодився. Ми подалися до найближчого ліска. Спека стояла страшенна, і я мушу признатися, що з незвички скоро втомився. А син губернатора, дужий юнак, почував себе в таку спекоту пречудово. Він жив на Цейлоні змалечку.

Цейлонське сонце було йому звичне, й він бадьоро крокував по розпечених пісках.

Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущині незнайомого лісу. Іду й чую шерхіт. Оглядаюся: переді мною здоровенний лев – роззявив пащу і хоче мене розшматувати. Що тут робитимеш? Рушниця моя була заряджена дрібним шротом, яким не вб'єш і куріпки. Я вистрелив, але шріт лише роздрочив хижого звіра, і він став ще лютіший.

Жахнувшись, я кинувся тікати, хоч і знав, що це дарма, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розшматує. Але куди я біжу? Попереду в мене роззявив пащеку величезний крокодил, ладний проковтнути мене вмить.

Що робити? Що робити?

Позаду – лев, попереду – крокодил, ліворуч – озеро, праворуч– болото, що аж кишить отруйними зміями.

Від смертельного жаху впав я на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось пролетіло і впало. Я розплющив очі і побачив дивне видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і вскочив просто в пащеку крокодилові.

Голова одного страховиська застрягла в горлянці другого, і обоє як могли силкувались вирватись одне від одного. Я схопився, вихопив мисливського ножа і одним махом відтяв голову левові. До ніг мені впало мертве тіло.

Потім, не гаючи часу, я вхопив рушницю і прикладом заходився вбивати левину голову ще глибше в пащу крокодилові, аж поки той кінець кінцем задихнувся.

Губернаторів син, що саме повернувся, привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ЗУСТРІЧ З КИТОМ


Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалося.

Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але раптом недалечко від Америки нас спіткало лихо: ми наскочили на підводну скелю.

Удар був такий міцний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитись за дзьоб червоної чаплі, яка пролітала повз нього, і чапля допомогла йому протриматися на поверхні моря, аж поки ми підібрали його.

Ми наскочили на скелю так зненацька, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.

Від цього голова моя пірнула мені в шлунок, і лише за кілька місяців мені пощастило сяк-так витягти її звідти за чуприну.

Скеля, на яку ми наскочили, виявилась ніякою не скелею. Це був велетень-кит, що мирно дрімав на воді.

Наскочивши на нього, ми розбудили його, і він так розлютився, що вхопив наш корабель зубами за якір і цілий день, з ранку до ночі, тягав нас по всьому океані. На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем перервався, і ми звільнились від кита.

Дорогою з Америки назад ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, розпластавши свою тушу на півмилі. Годі було й думати, щоб витягти такого велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І як же ми зраділи, коли, витягши її на палубу, знайшли в пащі чудовиська і наш якір, і сорок метрів корабельного ланцюга, що весь умістився в одному дуплі викришеного китового зуба!

Та не довго тривала наша радість. Де не взялась у нашому кораблі велика дірка. Вода так і гунула в трюм.

Корабель почав тонути.

Усі розгубились, закричали, заплакали, але я миттю зміркував, що робити. Навіть не скидаючи штанів, я сів просто в дірку і заткнув її своєю задньою частиною.

Текти перестало.

Корабель було врятовано.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


У РИБ'ЯЧОМУ ЧЕРЕВІ


Через тиждень ми прибули до Італії.

Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.

Коли бачу – просто на мене пливе величезна рибина, широко роззявивши пащу!

Що робити? Дременути від неї неможливо, а тому я зібгався клубком і кинувся в її роззявлену пащу, щоб чимшвидше проскочити повз гострі зуби і зразу опинитися в шлунку.

Не кожному б сяйнула отака дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.

У шлунку в рибини було дуже темно, але затишно і тепло.

Я почав ходити в цій пітьмі, прогулюватися туди-сюди і незабаром помітив, що це дуже не подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупати ногами, стрибати й танцювати, як шалений, щоб добряче попомучити її.

Рибина заволала з болю і висунула з води свій величезний писок.

Невдовзі її помітили з італійського корабля, що пропливав поблизу.

Оцього я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягли до себе на палубу і почали радитися, як їм найкраще розрубати незвичайну здобич.

Я сидів усередині і, правду сказати, тремтів з переляку. Я боявся, щоб ці люди не розрубали й мене вкупі з рибиною.

Це було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене.

Тільки-но блиснуло перше світло, я почав голосно кричати чистісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з моєї задушливої темниці.

Почувши людський голос із риб'ячого черева, матроси поніміли з жаху.

Вони ще дужче здивувалися, коли з риб'ячої пащі вискочив я і привітав їх люб'язним уклоном.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


МОЇ ЧУДОВІ СЛУГИ


Корабель, що мене врятував, плив до столиці Туреччини.

Італійці, серед яких я тепер опинився, відразу побачили, що я людина неабияка, і запросили мене залишитись на кораблі разом з ними. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.

Турецький султан, дізнавшись, що я прибув, звичайно, запросив мене обідати. Він зустрів мене на порозі свого палацу і сказав:

– Я щасливий, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці, мій любий Мюнхаузене! Сподіваюся, що ви при доброму здоров'ї? Я знаю всі ваші великі подвиги, і мені хотілось би доручити вам одну важку справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, бо ви найрозумніша і найспритніша людина на землі. Чи не змогли б ви не гаючись виїхати до Єгипту?

– Залюбки! – відказав я.– Я так люблю мандрувати, що ладен хоч зараз на край світу.

Султанові моя відповідь дуже сподобалася, і він дав мені доручення, яке на віки вічні має залишитись таємницею для всіх, і тому я не можу розповісти, про що саме йшлося. Так, так, султан довірив мені велику таємницю, бо він знав, що я – найпевніша людина в усьому світі. Я вклонився і негайно рушив у дорогу. Тільки я від'їхав від турецької столиці, як мені назустріч трапився маленький чоловічок, що незвичайно швидко біг. До кожної його ноги було прив'язано по важкій гирі, і все-таки він летів, як стріла.

– Куди ти? – спитав я його.– І навіщо ти поприв'язував до ніг гирі? Адже вони заважають бігти!

– Три хвилини тому був я у Відні,– відказав, не спиняючись, чоловічок,– а зараз іду до Константинополя пошукати собі якоїсь роботи. А гирі причепив до ніг, щоб не бігти занадто швидко, бо квапитись мені нема куди.

Дуже сподобався мені цей незвичайний скороход, і я взяв його до себе на службу. Він охоче пішов за мною.

Другого дня ми помітили при самісінькій дорозі чоловіка, що лежав, приклавши вухо до землі.

– Що ти тут робиш? – спитав я його.

– Слухаю, як у полі росте трава! – відповів він.

– І чуєш?

– Ще й як! Мені це заіграшки!

– Коли так, іди до мене на службу, приятелю! Твої чуйні вуха можуть прислужитися мені в дорозі. Він погодився, і ми рушили далі. Невдовзі я побачив мисливця з рушницею в руках.

– Послухай,– звернувся я до нього,– в кого це ти стріляєш? Ніде не видно ні звіра, ні птиці.

– На даху дзвіниці у Берліні сидів горобець, і я влучив йому просто в око.

Ви знаєте, як я люблю полювання. Я обняв стрільця-молодця і запросив його до себе на службу. Він радо рушив за мною.

Минувши чимало країн і міст, ми під'їхали до великого лісу. Дивимося – край дороги стоїть велетенський на зріст чоловік, і в руках у нього шнур, який він накинув петлею на весь ліс.

– Що це ти тягнеш? – спитав я його.

– Та бач, дров треба нарубати, а сокира в мене дома лишилася, – сказав він.– Отож я хочу обійтися якось без сокири.

Він смикнув за шнур, і величезні дуби, немов билиночки, підскочили догори й попадали на землю.

Я, звісно, не пошкодував грошей і мерщій узяв цього силача до себе на службу.

Коли ми приїхали до Єгипту, знялася така страшенна буря, що всі наші карети й коні перекидом полетіли по дорозі.

Вдалині ми побачили сім вітряків, що махали крилами, як несамовиті. А на узгір'ї лежав чоловік і затуляв свою ліву ніздрю пальцем. Побачивши нас, він чемно мене привітав, і за мить буря втихла.

– Що ти тут робиш? – спитав я.

– Кручу вітряки своєму господареві, – одказав він.– А щоб вони не поламалися, я дму не дуже: лише з однієї ніздрі.

“Цей чолов'яга стане мені в пригоді”,– подумав я і припросив його їхати зі мною.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


КИТАЙСЬКЕ ВИНО


В Єгипті я швидко виконав усі султанові доручення. Моя спритність допомогла мені й цього разу. Через тиждень я з своїми незвичайними слугами повернувся до турецької столиці.

Султан зрадів, що я повернувся, і дуже хвалив мене за мої успіхи в Єгипті.

– Ви розумніші за всіх моїх міністрів, любий Мюнхаузене! – сказав він, міцно тиснучи мені руку.– Приходьте до мене сьогодні обідати!

Обід був дуже смачний – та ба! – на столі не було вина, бо туркам за їхніми законами заборонено пити вино. Мені стало невесело, і султан, щоб утішити мене, повів мене по обіді до свого кабінету, відімкнув потайну шафу й дістав пляшечку.

– Такого чудового вина ви не куштували зроду, мій любий Мюнхаузене! – сказав він, наливаючи мені повну склянку.

Вино й справді було добряче. Але я, ковтнувши трохи, сказав, що в Китаї у китайського богдихана Фу Чана вино ще й краще.

– Мій любий Мюнхаузене! – вигукнув султан.– Я звик вірити кожному вашому слову, бо ви найправдивіша людина на землі, але присягаюсь, що оце ви кажете неправду: кращого вина не буває!

– А я вам доведу, що буває!

– Мюнхаузене, ви верзете дурниці!

– Ні, я кажу щиру правду і обіцяю рівно за годину привезти вам із богдиханового льоху такого вина, проти якого ваше вино – кисла юшка!

– Мюнхаузене, отямтеся! Я завжди мав вас за найправдивішу людину на землі, а це бачу, що ви несусвітній брехун.

– Коли на те пішло, я хочу, щоб ви пересвідчились негайно, правду я кажу чи ні.

– Згода! – відповів султан.– Якщо до четвертої години ви не привезете мені з Китаю пляшку найкращого в світі вина, я звелю відрубати вам голову.

– Чудово! – вигукнув я.– Я приймаю ваші умови. Але якщо до четвертої години це вино буде у вас на столі, ви віддасте мені стільки золота з своєї комори, скільки піднесе одна людина.

Султан погодився. Я написав китайському богдиханові листа і попросив його подарувати мені пляшку того самого вина, яким він частував мене три роки тому.

“Якщо ви відмовите мені в моєму проханні,– писав я,– ваш друг Мюнхаузен загине від руки ката”.

Коли я скінчив писати, було вже п'ять хвилин на четверту.

Я гукнув свого скорохода і послав його до китайської столиці. Він одв'язав гирі, що висіли в нього на ногах, узяв листа і миттю зник з очей.

Я повернувся до султанового кабінету. Чекаючи скорохода, ми випили до дна почату пляшку.

Вибило чверть на четверту, потім пів на четверту, потім три чверті на четверту, а мого скорохода не було.

Мені зашкребло на душі, надто коли я помітив у султанових руках дзвіночок, в який він мав подзвонити й покликати ката.

–Дозвольте мені вийти в сад подихати свіжим повітрям! – сказав я султанові.

– Будь ласка! – відповів султан, якнайлюб'язніше всміхаючись.

Але, виходячи в сад, я помітив, що за мною назирці йдуть якісь люди, не відступаючи від мене й на крок.

Це були султанові кати, ладні щомиті накинутися на мене і зрубати мою бідну голову.

У розпачі я глянув на годинник. За п'ять хвилин четверта. Невже мені лишилося жити тільки п'ять хвилин? О, це занадто жахливо! Я покликав свого слугу – того самого, що слухав, як росте в полі трава,– і спитав його, чи не чує він – не тупотить мій скороход. Він приклав вухо до землі і сказав мені, на моє безголів'я, що ледащо скороход заснув!

– Заснув?!

– Атож, заснув. Я чую, як він хропе десь далеко-далеко. У мене від жаху підламались ноги. Ще хвилина – і я загину безславною смертю.

Я гукнув другого слугу, того самого, що цілився у горобця, й він умить виліз на найвищу вежу і, ставши навшпиньки, почав зорити вдалину.

– Ну що, бачиш поганця? – спитав я, задихаючись від люті.

– Бачу, бачу! Розлігся на моріжку під дубом неподалік від Пекіна і хропе... А поруч нього пляшка... Ну постривай, я тебе розбуджу!

Він вистрелив у вершечок того дуба, під яким спав скороход.

Жолуді, листя й гілля посипалися на сонька і збудили його.

Скороход підхопився, протер очі і кинувся бігти, як тороплений.

До четвертої години лишалося всього півхвилини, коли він ускочив до палацу з пляшкою китайського вина.

Можете собі уявити, як я зрадів!

Скуштувавши вина, султан у захваті вигукнув:

– Любий Мюнхаузене, дозвольте мені сховати цю пляшечку десь далі від вас. Я хочу випити її сам. Я й не думав, що на світі буває таке солодке і смачне вино.

Він замкнув пляшку в шафі, а ключі від неї поклав собі до кишені і наказав мерщій покликати скарбника.

– Я дозволяю своєму другові Мюнхаузену взяти з моїх комор стільки золота, скільки здужає піднести одна людина,– сказав султан.

Скарбник низько вклонився султанові й повів мене в палацове підземелля, ущерть повне коштовностей.

Я покликав свого силача. Він узяв собі на плечі все золото, що було в коморах у султана, і ми побігли до моря. Там я найняв величезний корабель і з горою навантажив його золотом.

Піднявши вітрила, ми заквапилися вийти в море, поки султан не схаменувся й не відняв у мене своїх скарбів.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ГОНИТВА


Але сталося те, чого я так боявся.

Тільки-но ми відпливли від берега, скарбник побіг до свого владаря і сказав йому, що я геть-чисто пограбував його комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.

Побачивши силу-силенну бойових кораблів, я, признаюся, не на жарт злякався.

“Ну, Мюнхаузене,– сказав я собі,– оце вже тобі край. Тепер уже тобі нема рятунку. Уся твоя спритність тобі не зарадить”.

Я відчув, що моя голова, щойно укріпившися на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов мій слуга, той, що мав могутні ніздрі.

– Не бійтеся, вони нас не доженуть! – сказав він сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю на турецький флот, а другу на наші вітрила, підняв такий страшний вітер, що весь турецький флот за одну хвилину відлетів назад у гавань.

А наш корабель, що його підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день прибув до Італії.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ВЛУЧНИЙ ПОСТРІЛ

В Італії я зажив багатієм, але спокійне, мирне життя було мені не до серця.

Я поривався до нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями.

Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме облягали англійську фортецю Гібралтар; я мерщій пробрався до обложених.

Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він зустрів мене з розкритими обіймами і заходився показувати мені свої нові укріплення, бо він знав, що я можу дати йому розумну й корисну пораду.

Стоячи на мурі Гібралтара, я бачив крізь підзорну трубу, що іспанці наводять жерло своєї ґармати якраз на те місце, де ми обидва стояли.

Не гаючи й хвилини, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.

– Навіщо? – спитав генерал.

– Ось побачиш! – відказав я.

Як тільки гармату підкотили до мене, я націлив її жерло в самісіньке жерло ворожої гармати і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:

– Вогонь!

Обидві гармати гримнули заразом.

Сталося те, чого я сподівався: у тій точці, яку я собі намітив, двоє ядер – наше і вороже – стукнулися так, що страх, і вороже ядро полетіло назад.

Уявіть собі: воно полетіло назад на іспанців.

Воно відірвало голову іспанському гармашеві і шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і помчало просто в Африку.

Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю вбогої іспанської халупи, де жила якась бабуся. Бабуся лежала горілиць і спала з роззявленим ротом. Ядро пробило покрівлю, влучило бабусі просто в рот, вибило їй останні зуби і застрягло в горлянці – ні туди, ні сюди!

До халупи вбіг бабусин чоловік, людина гаряча і кмітлива.

Він засунув руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно й не зворухнулося.

Тоді він підніс їй до носа добрячу пучку тютюну; вона чхнула, та так гарненько, що ядро вилетіло вікном надвір!

Он скільки лиха накоїло іспанцям їхнє ж таки ядро, яке я послав їм назад.

Та й наше ядро було їм не на радість: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.

– Спасибі тобі, любий Мюнхаузене,– сказав мій друг генерал, міцно стискаючи мені руки.– Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.

– Дрібниці, дрібниці! – сказав я. – Я завжди радий служити своїм приятелям.

Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів надати мені чин полковника, але я, бувши людиною дуже скромною, відмовився від такої високої честі.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ОДИН СУПРОТИ ТИСЯЧІ


Я так і сказав генералові: – Не треба мені ні орденів, ані чинів! Я допомагаю вам по-дружньому, безкорисливо. Просто я люблю англійців.

– Спасибі тобі, друже Мюнхаузен! – сказав генерал, ще раз потискуючи мені руки.– Допомагай нам, будь ласка, й надалі.

– Залюбки,– відповів я і поплескав старого по плечу.– Я радий служити британському народові.

Незабаром мені знову випала нагода допомогти моїм друзям англійцям.

Я перевдягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.

Іспанці спали як убиті, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швиденько-швиденько почав кидати ці гармати в море одну за одною – геть далі від берега.

Це було не так-то легко, бо всіх гармат було понад триста.

Упоравшись із гарматами, я постягав насеред табору всі дерев'яні тачки, брички, вози, гарби, які тільки в таборі знайшлися, скидав їх на одну купу й підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася страшенна пожежа.

Іспанці прокинулися і з відчаю забігали по табору.

їм з переляку здалося, що вночі у їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків.

Вони не могли й подумати, що цей розгром вчинила одна людина.

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, аж поки добіг до Мадріда.

Усе його військо чкурнуло за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.

Таким чином, завдяки моїй хоробрості, англійці остаточно зломили ворога.

– Що б ми робили без Мюнхаузена? – казали вони і, тиснучи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.

Англійці були такі вдячні мені за подану допомогу, що запросили мене до Лондона погостювати.

Я охоче поселився в Англії, і гадки не маючи про те, які пригоди чекають на мене в цій країні.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ЛЮДИНА-ЯДРО


А пригоди були жахливі.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.

Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою – якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.

Непритомний пролежав я три місяці.

Восени сіно подорожчало, і господар забажав продати його. Наймити обступили мій стіг і заходились ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я опритомнів. Сяк-так видершись на вершок стогу, я зірвався вниз і, впавши господареві просто на голову, ненароком скрутив йому в'язи, від чого він одразу й переставився. А втім, ніхто дуже й не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж він був жадібний гендляр: продавав своє сіно лише тоді, коли на нього була найвища ціна.


**********


СЕРЕД БІЛИХ ВЕДМЕДІВ


Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити

Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі, у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.

Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.

– Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! – вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету.– Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!

Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.

Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів.

Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину.

Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.

Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і. роззявивши пащу, збирався повечеряти мною.

Рушниця моя лежала далеко на снігу.

А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.

На превелику силу я вийняв з кишені свій маленький складаний ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на лівій нозі.

Він заревів і на мить випустив мене з своїх страшних обіймів.

Скориставшися з цього, я із звичайною для мене хоробрістю підбіг до рушниці і вистрелив у лютого звіра. Звір так і впав у сніг.

Але на цьому не скінчились мої злигодні: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, що спали на льоду недалеко від мене.

Ви тільки уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією юрмою посунули на мене. Що я мав робити? Ще хвилина – і мене розшматують люті хижаки. І раптом мені спала блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і натяг її на себе. Еге ж, я натяг на себе ведмежу шкуру! Ведмеді обступили мене. Я був певний, що вони витягнуть мене з моєї шкури і роздеруть на клапті. Але вони обнюхували мене і, подумавши, що я ведмідь, мирно відходили один за одним.

Скоро я навчився рикати по-ведмежому і ссав лапу достоту як ведмідь.

Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися з цього.

Один лікар розказував мені, що рана в потилицю призводить до блискавичної смерті. Я підійшов до найближчого ведмедя і загнав йому свій ніж просто в потилицю. Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він негайно роздере мене. На щастя, моя спроба вдалася. Ведмідь упав мертвий, не встигнувши навіть заревти.

Тоді я вирішив таким же чином спекатися й решти ведмедів. Це мені було не так-то й важко зробити. Хоч вони бачили, як падали їхні товариші, але оскільки мали мене за ведмедя, то й не могли здогадатися, що їх убиваю я.

За якусь там годину я забив кілька тисяч ведмедів.

Вчинивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.

Він дав мені сотню дебелих матросів, і я повів їх на крижану. Вони оббілували убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.

Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, дарма що ми не доїхали до місця свого призначення.

Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північного полюса.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


ДРУГА ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ


Повернувшись до Англії, я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, але не минуло й тижня, як мені довелося знову вирушити в дорогу.

Річ у тім, що один мій родич, людина немолода й багата, забрав собі чомусь у голову, ніби на світі є країна, в якій живуть велетні.

Він просив мене будь-що знайти для нього цю країну і як винагороду обіцяв залишити мені великий спадок. Дуже вже хотілось йому подивитися на велетнів!

Я погодився, спорядив корабель, і ми вирушили в Південний океан.

По дорозі ми не зустріли ніякої дивини, крім кількох летючих жінок, що пурхали в повітрі, як метелики. Погода була чудова.

Але на сімнадцятий день знялася велика буря.

Вітер був такий міцний, що підкинув наш корабель над водою і поніс його, як пушинку, в повітрі! Все вище, і вище, і вище! Шість тижнів шугали ми над найвищими хмарами. Нарешті побачили круглий блискучий острів.

Це, звичайно, був Місяць.

Ми знайшли зручну гавань і вийшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, ми побачили

іншу планету – з містами, лісами, горами й ріками. Ми здогадалися, що то Земля, яку ми покинули.

На Місяці нас оточили якісь превеликі чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи у мешканців Місяця за коней.

Саме тоді місячний цар вів війну з імператором Сонця. Він одразу ж запропонував мені стати на чолі його армії і повести її в бій, але я, звичайно, рішуче відмовився.

На Місяці все набагато більше, ніж на Землі. Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше, ніж кавун.

Замість зброї у мешканців Місяця редька. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голуб'ячими яйцями. Замість щитів у них гриби-мухомори.

Бачив я там кількох мешканців однієї далекої зірки. Вони приїжджали на Місяць торгувати, їхні обличчя були схожі на собачі писки, а їхні очі сиділи або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них не було ні повік, ні вій, і, лягаючи спати, вони затуляли очі язиком.

Гаяти час на їжу місячним мешканцям ніколи не доводиться. Ліворуч на животі є в них особливі дверчата: вони відчиняють їх і кладуть туди їжу. Потім зачиняють дверчата до наступного обіду, а він у них буває раз на місяць. Вони обідають лише дванадцять разів на рік!

Це дуже зручно, але навряд чи земні ненажери й ласуни згодилися б обідати так рідко.

Місячні мешканці виростають просто на деревах. Ці дерева дуже гарні, у них яскраво-червоне гілля. На гіллі ростуть величезні горіхи з незвичайно міцною шкаралущею.

Коли горіхи достигнуть, їх обережно знімають з дерев і складають у льох.

Як тільки цареві Місяця треба нових людей, він наказує кинути ці горіхи в окріп. Через годину горіхи лускаються, і з них вискакують готові-готовісінькі місячні люди. Цим людям не треба вчитися. Вони зразу народжуються дорослими і вже знають своє ремесло. З одного горіха вискакує сажотрус, з другого – шарманщик, з третього – морозивник, з четвертого – солдат, з п'ятого – кухар, з шостого – кравець.

І кожний одразу ж береться до свого діла: сажотрус лізе на дах, шарманщик грає, морозивник вигукує: “Гаряче морозиво!” (бо на Місяці лід гарячіший від вогню), кухар біжить на кухню, а солдат стріляє у ворога. Постарівши, місячні люди не вмирають, а тануть у повітрі, як дим або пара.

На кожній руці у них один-однісінький палець, але працюють вони так спритно, як ми п'ятірнею.

Голову свою вони носять під пахвою і, вирушаючи мандрувати, залишають її вдома, щоб вона не зіпсувалася в дорозі.

Вони можуть радитися зі своєю головою, навіть коли перебувають далеко від неї! Це дуже зручно.

Якщо цар забажає дізнатися, що думає про нього його народ, він залишається вдома і лежить на дивані, а його голова непомітно проникає в чужі домівки і підслуховує всі розмови.

Виноград на Місяці нічим не відрізняється від нашого.

Для мене немає ніякісінького сумніву, що град, який падає інколи на Землю, і є отой місячний виноград, зірваний бурею на місячних полях.

Якщо ви хочете покуштувати місячного вина, зберіть кілька градин і дайте їм гарненько розтанути.

Місячним мешканцям живіт править за чемодан. Вони можуть зачиняти і відчиняти його, коли їм заманеться, і класти в нього усе що завгодно. У них немає ні шлунка, ні печінки, ні серця, отож усередині вони геть порожні.

Очі свої вони можуть виймати і вставляти. Тримаючи око в руці, вони бачать ним так добре, наче воно в них у голові. Якщо око зіпсується чи загубиться, вони йдуть на базар і купують собі нове. Тому на Місяці дуже багато людей, які торгують очима. Там раз по раз читаєш на вивісках: “Дешево продаються очі. Великий вибір оранжевих, червоних, лілових і синіх”.

Щороку в місячних мешканців нова мода на колір очей.

Того року, що я був на Місяці, в моді були зелені й жовті очі.

Але чому ви смієтесь? Невже ви гадаєте, що я кажу вам неправду? Ні, кожне моє слово – чистісінька правда, а якщо ви не вірите мені, нуте самі на Місяць. Там ви побачите, що я нічого не вигадую і розказую вам саму лише правду.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


СИРНИЙ ОСТРІВ


Не моя в тім вина, що зі мною трапляються такі дива, яких не траплялося ні з ким.

Це тому, що я люблю мандрувати і завжди шукаю пригод, а ви сидите вдома і нічого не бачите, хіба що чотири стіни своєї кімнати. Якось, скажімо, я вирушив у далеке плавання на великому голландському кораблі. Раптом у відкритому океані на нас налетів ураган, який умить позривав у нас усі вітрила і поламав усі щогли.

Одна щогла впала на компас і розбила його вщент.

Усім відомо, як важко керувати кораблем без компаса. Ми збилися з дороги і не знали, куди ми пливемо.

Три місяці нас кидало по хвилях океану то в той, то в той бік, а потім занесло хтозна й куди, і ось одного чудового ранку ми помітили незвичайну переміну в усьому. Море з зеленого зробилося біле. Вітерець приносив якісь ніжні, любі пахощі. Нам стало дуже приємно й весело.

Невдовзі ми побачили пристань, і через годину ввійшли у простору гавань. Замість води в ній було молоко!

Ми швиденько висадилися на берег і почали жадібно пити з молочного моря.

Поміж нас був один матрос, який не зносив запаху сиру. Коли йому показували сир, його починало нудити. І ось як тільки ми вийшли на берег, йому одразу стало погано.

– Заберіть у мене з-під ніг оцей сир! – кричав він.—Я не хочу, я не можу ходити по сирові!

Я нахилився до землі і все зрозумів.

Острів, до якого пристав наш корабель, було зроблено з чудового голландського сиру.

Так, так, не смійтеся, я кажу вам найщирішу правду: замість глини у нас під ногами був сир.

Не диво, що мешканці цього острова споживали самий тільки сир! Але сиру цього не меншало, бо за ніч його виростало рівно стільки, скільки з'їдалося протягом дня.

Весь острів був у виноградниках, але виноград там незвичайний: стиснеш його в кулаці – з нього замість соку тече молоко.

Мешканці острова—високі, гарні люди. У кожного з них по три ноги. Завдяки трьом ногам вони вільнісінько тримаються на поверхні молочного моря.

Хліб тут росте печений, просто вже готовий, тож мешканцям острова не доводиться ні сіяти, ні орати. Я бачив багато дерев, що рясніли солодкими медяниками.

Прогулюючись Сирним островом, ми відкрили сім річок, що текли молоком, і дві річки, що текли густим і смачним пивом.

Сказати правду, ці пивні річки сподобалися мені дужче, ніж молочні.

Взагалі, гуляючи островом, ми бачили багато див.

Найдужче вразили нас пташині гнізда. Вони були прездоровенні. Одно орлине гніздо, приміром, було вище від найвищого будинку. Воно все було звите з велетенських дубових стовбурів. У ньому ми знайшли п'ять сотень яєць, кожне завбільшки з добрячу діжку.

Ми розбили одне яйце, і з нього вилізло пташеня, разів у двадцять більше від нашого дорослого орла.

Пташеня запищало. До нього на допомогу прилетіла орлиця. Вона вхопила нашого капітана, підняла його до найближчої хмари і звідти кинула в море.

На щастя, він був дуже добрий плавець і за кілька годин дістався до Сирного острова уплав.

В одному лісі я був свідком кари.

Острів'яни повісили на дереві трьох чоловіків догори ногами. Небораки стогнали і плакали. Я спитав, за що їх так тяжко карають. Мені відповіли, що вони – мандрівники, які щойно повернулися з далекої подорожі й нахабно брешуть про свої пригоди.

Я похвалив острів'ян за таку мудру кару брехунам, бо я просто не зношу брехні і сам завжди розповідаю найщирішу правду.

Та ви, певно, й самі помітили, що в усіх моїх оповіданнях немає й слова брехні, і я щасливий, що всі близькі мені люди завжди мали мене за найправдивішу людину.

Повернувшись на корабель, ми одразу ж підняли якір і відпливли від чудесного острова.

Усі дерева, що росли на березі, ніби за чиїмось знаком, двічі вклонилися нам у пояс і знову випростались, ніби й не вони.

Зворушений їхньою незвичайною люб'язністю, я зняв капелюх і послав їм прощальний привіт.


 

************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


КОРАБЛІ, ПОГЛИНУТІ РИБИНОЮ


У нас не було компаса, тому ми довго блукали по незнайомих морях.

Наш корабель раз по раз оточували страшні акули, кити й інші морські чудовиська.

Аж ось ми натрапили на рибину, таку величезну, що, стоячи біля її голови, ми не могли побачити її хвоста.

Коли рибині схотілося пити, вона роззявила пащу, і вода рікою попливла їй у горлянку, тягнучи за собою наш корабель. Можете собі уявити, яку тривогу ми пережили! Навіть я, нащо вже відчайдух, а й то затремтів од страху.

Але в череві у рибини виявилось тихо, ніби в гавані.

Усе воно було вщерть набите кораблями, що їх давно вже поглинуло жадібне чудовисько. О, коли б ви знали, як там було темно! Адже ми не бачили ні сонця, ні зірок, ні місяця.

Рибина пила воду двічі на день, і щоразу, коли вода вливалася їй у горлянку, наш корабель здіймало на високих хвилях. Іншим часом у череві в рибини було сухо.

Діждавшись, поки вода спала, ми з капітаном зійшли з корабля погуляти. Тут ми зустріли моряків з усього світу: шведів, англійців, португальців... У риб'ячому череві їх було десять тисяч. Багато хто з них жив там уже кілька років. Я запропонував зібратися разом і обміркувати план звільнення з цієї задушливої тюрми. Мене обрали головою, але саме в ту хвилину, коли я відкрив збори, клята рибина почала знов пити, і ми всі порозбігалися по своїх кораблях.

Другого дня ми знову зібралися, і я подав пропозицію: зв'язати дві найвищі щогли і, як тільки рибина роззявить рота, поставити їх сторчма, щоб вона не могла стулити щелепи.

Тоді вона так і зостанеться з роззявленою пащею, і ми вільно випливемо з її черева.

Мою пропозицію було прийнято одноголосно.

Двісті найдужчих матросів поставили в роті чудовиська сторчма дві височезні щогли, і воно не могло стулити рота. Кораблі весело випливли з черева у відкрите море. Виявилося, що в череві цього велета було сімдесят п'ять кораблів. Можете собі уявити, який завбільшки був тулуб!

Щогли ми, звісно, так і залишили в роззявленій пащі рибини, щоб вона більше нікого не здужала проковтнути.

Визволившись із полону, ми, звичайно, захотіли знати, де перебуваємо. Виявилося – у Каспійському морі. Це дуже здивувало нас усіх, тому що Каспійське море закрите: воно не сполучається ні з якими іншими морями.

Але триногий учений, якого я прихопив на Сирному острові, пояснив мені, що рибина запливла в Каспійське море через якийсь підземний канал.

Ми попрямували до берега, і я мерщій подався на суходіл, заявивши своїм супутником, що більше ніколи не поїду, що з мене досить і того клопоту, якого я набрався за ці роки, а тепер я хочу відпочити.

 


************

 

Пригоди барона Мюнхаузена, Рудольф Эріх Распе, частина друга, читати та завантажити


СУТИЧКА З ВЕДМЕДЕМ


Але тільки-но я виліз із човна, на мене накинувся величезний ведмідь. Це був страховинний звір незвичайних розмірів.

Він розшматував би мене вмить, але я схопив його за передні ноги і так міцно стис їх, що ведмідь заревів з болю.

Я знав, що як тільки я його пущу, він умить роздере мене, і тому тримав його три дні й три ночі, аж поки він помер з голоду. Так, він помер з голоду, бо ведмеді приморюють свій голод лише тим, що смокчуть свої лапи. А цей ведмідь ніяк не міг посмоктати своїх лап і тому загинув голодною смертю.

Відтоді жоден ведмідь не наважується напасти на мене.


За матеріалами: Еріх Распе. "Пригоди барона Мюнхаузена". Оповідання. Для молодшого шкільного віку. Переказ для дітей Корнія Чуковського. Переклад Григора Тютюнника. Малюнки Ніни Котел та Ігоря Вишинського. Київ, видавництво "Веселка", 1981 р., стор. 43 - 89.


Останні коментарі до сторінки
«"Пригоди барона Мюнхаузена" (Рудольф Эріх Распе), частина друга - читати та завантажити»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka