|
Андрій Малишко
Я ЛЮБЛЮ ТВОЇ ОЧІ У МРІЇ
Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.
Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.
І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.
І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!
*****
У НАС КОХАТИ — ПОЛЮБИТЬ СПОВНА
У нас кохати — полюбить сповна,
І серце з милим вік не розлучати,
І кожен подих ставити на чати,
Щоб не міліла серця глибина.
В нас такі дівчата -
У них усмішок і пісень разок,
І сорок літ цвіте один бузок,
Напоєний любовною снагою.
Щоб чарувати щастя від біди,
Щоб покривати милого сліди
До сивих літ габою дорогою!
*****
ПЕРША ЛЮБОВ МОЯ, ПЕРШЕ КОХАННЯ
Перша любов моя, перше кохання,
Стежечка, стоптана в білій росі,
Тихе зітхання, дальнє світання,
Може, його і не бачили всі.
Там щебетала в яру криниця,
Там, у бузках, за вікном отим,
Миле обличчя і досі сниться
Мрією, спогадом, сном золотим.
(1938)
*****
ТИ ЗНОВ МЕНІ НАСНИШСЯ
Ти знов мені наспишся як і вчора,—
В хустині красній милі нагідки,
У посмішці любов і непокора,
І трепет губ, коханих навіки.
Та я вже буду десь далеко, дальше.
Як мрій твоїх незбагнена краса,
Гримучий поїзд, поле перегнавши,
Наздожене вечірні небеса.
А в полі, полі позолоть прозора,
Шипшина квітне, яряться гудки.
Ти, може, тут проходила учора?
У посмішці любов і непокора,
В хустині красній милі нагідки...
*****
Я ТЕБЕ ВИМРІЯВ, НІЖНУ Й ЖАГУЧУ
Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,
В снах узаконив, пізнав з поцілунку,
Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче,
Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.
Що в твоїм імені є чарівниче:
Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?
Зірка твоє освітила обличчя
І потемніла — світить не змогла-бо.
Як ти співала в нашій частині,
Очі ясніли, як сині роси,
Знявши пілотку і шинєльчииу,
Рідна, далека, золотокоса!
Віють вітри перехресні й зустрічні,
Де ми любились,— до саду й до хати.
Є своя радість на віки вічні
В тім, щоб надіятись і виглядати.
*****
ПОЛЮБИЛА МЕНЕ, - Я НЕ ЗНАЮ
Полюбила мене,— я не знаю,—
Кажуть люди, що так, мов, і є.
З чебрецевого рідного краю
Йди у гості, кохання моє!
Може, згадкою крил журавлиних
Чи лупою закурених літ,
Синім проліском в сніжних долинах,
Ясним місяцем із-за воріт.
Чи сама через місяці й тижні
Заявися чуткам наодріз,
Чорнобрів’ям шовковим і ніжним,
Тихим сном нецілованих кіс.
Полюбила мене,— я не знаю,—
Кажуть люди, що так, мов, і є.
Із дніпрового рідного краю
Йди у гості, кохання моє!
*****
ЛЮБОВІ ВЧИТИСЬ НЕ МОЖНА
Любові вчитись не можна:
Таких мудреців нема,
Лиш крові краплина кожна
Її із глибин підійма.
І дружби навчитись не можна:
Для неї границь нема,
Година життя тривожна
Її із глибин підійма.
Як стануть вони, сестриці,—
Любов і дружба всуміж,
Одна, мов ясні зірниці,
А друга — гостра, як ніж.
І з ними не страшно в люди
Нести на роздолля нив
Того, що лягло у груди,
Мов щастя твого мотив.
І з ними радісно в світі
Іти на шляхи й мости,
Любити Вітчизну в цвіті
Й самому разом цвісти.
Не страшно тоді втеряти
Між ними ясну межу,
Бо я в тих сестриць за брата
Їх чистоту бережу.
|
|
.jpg "вірші про кохання")
