ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ. БІОГРАФІЯ
Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 26 липня (7 серпня по н.ст.) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) в сім'ї досить заможного землевласника, який претендував на дворянство (лише не мав документів на підтвердження тих претензій), і дочки козацького сотника. Втім, самого Пантелеймона влада визнавала дворянином, про що, зокрема, свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського братства.
Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837 — 1839) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті, хоча повного курсу навчання так і не пройшов. Опісля вчителював у Луцьку (1842 р.) та Києві (1843 — 1845 рр.), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом Михайла Максимовича. Тут він зазнав у релігійно-філософському плані впливу Петра Авсенєва, зійшовся з Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим і Василем Білозерським, які стали засновниками унікального за ерудованістю і творчим потенціалом гуртка. Незабаром до них приєднався Тарас Шевченко.
Та сама група молодих слов’яно - й українофільських київських інтелектуалів на межі 1845 — 1846 років утворила Кирило-Мефодіївське братство. Разом із друзями Куліш засуджував кріпосницький деспотичний лад Російської імперії, сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов'янських народів і майбутньої федерації, ґрунтованої на демократичних принципах. Як і Микола Костомаров, він загалом дотримувався ліберально-християнських (із дещо містичним відтінком) поглядів, однак мав більш українофільський ухил. При цьому Куліш дуже серйозно цікавився західною філософією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російських поетів-романтиків. Він непогано знав німецький класичний ідеалізм, зокрема за працями Шеллінґа й Геґеля, проте найбільше симпатизував ученню Спінози. Йому імпонувала ідея пантеїзму, хоча, переборовши властивий йому в юності критицизм, Куліш уже став цілком православною людиною.
Характерне для Куліша розмежування людини зовнішньої (несправжньої) і внутрішньої (її "серця"), духовної, істинної, з роками дедалі виразніше розкривалося в його літературній творчості й відображало глибокий вплив київської духовно-філософської школи, особливо ідей Григорія Сковороди.
На переконання Куліша, Бог співіснує в нас і промовляє через наше серце. Тож треба морально очиститися, щоб створити в собі Храм Божий. При цьому для молодого літератора як для типового представника культури українського романтизму "серце", "внутрішня людина" нерозривно пов'язані з рідною землею і народом, дух якого розкривається й виражається через творчо обдаровану особистість.
Під впливом Михайла Максимовича (якому він допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон Олександрович захопивсь українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії, він багато подорожує Правобережною Україною, вивчає історичні документи й пам'ятки минулих епох, знайомиться з фольклором і народним життям. До цього періоду належать його балади, повість "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад" та епопея "Україна", видані 1843 року в Києві.
У 1845 році Пантелеймона Куліша, який здобув досить велику популярність завдяки своїй літературній творчості й широкій філологічній ерудиції, було запрошено до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці, він бере шлюб з Олександрою Білозерською, сестрою свого київського товариша, одного з провідних кирило-мефодіївців, Василя Білозерського. Пізніше вона стала відомою українською письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Ганна Барвінок. Молодша за чоловіка майже на десять років, вона дожила до 1911-го, її оповідання, переважно з народного життя, друкувалися в періодиці й виходили окремими збірками від 50-х років XIX до перших років XX століття.
З переїздом до Петербурга інтерес Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво відбилося в його "Повісті про український народ" (1846 р.). Займаючись слов'янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П. Плетньова, він одержав відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов'ян. Ллє через кілька місяців після приїзду до Варшави, вже 1847 року, його було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство до Петербурга.
У вироку йшлося про чотири місяці ув'язнення (в Петропавловській фортеці) й заслання до В'ятки. Завдяки клопотанню друзів покарання замінили поселенням (під наглядом поліції) в Тулі та забороною друкуватися. Оскільки ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, вже 1850 року Пантелеймон Куліш одержав дозвіл на повернення до Петербурга. Він цілком віддався літературній і науковій роботі, розгорнув широку суспільну й публіцистичну діяльність, хоча друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І.
У 1856 — 1857 роках Куліш видає "Записки о Южной Руси" у двох томах, потім — перший історичний роман українською мовою "Чорна Рада" (1859 р.). Цей твір ознаменував його перехід від романтичного сприймання національного минулого до історико-етнографічного реалізму. Куліш дивиться на козацтво критично, описуючи його не як однорідну людську масу, а як складний конгломерат осіб різного соціального походження і стану з несхожими прагненнями та політичними переконаннями. Однак загалом його оцінка ролі козацтва в історії України залишається ще позитивною.
Наприкінці 50-х років у Петербурзі зібралося багато колишніх членів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема Микола Костомаров, Василь Білозерський і Тарас Шевченко. Залишаючись прихильниками ідей народної освіти й соціального звільнення, в обстановці суспільних перетворень, ініційованих під егідою Олександра II, вони всі разом активно включилися в роботу. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких Куліш підготував і видав свою "Граматку" (1857 р.).
Тоді ж у Петербурзі він заснував видавництво, де публікував українських письменників, минулих і сучасних, а також почав випускати альманах "Хата". Разом із Василем Білозерським, Миколою Костомаровим і Тарасом Шевченком він створює петербурзьку українську "Громаду", більшість представників якої стояла на ліберально-демократичних позиціях. Члени цього товариства створили журнал "Основа", що виходив у 1861 — 1862 рр.; у ньому Куліш умістив кілька своїх літературних та історичних творів, зокрема один розділ "Історії України від найдавніших часів", "Хмельнищину" і "Виговщину". У 1862 році виходить друком його поетична збірка "Досвітки. Думи і поеми". Тоді ж, чи не першим серед інтелектуалів Наддніпрянської України, він установлює і підтримує зв'язки із західноукраїнськими (галицькими) народниками ("народовцями"). Із кризою українського національного (ширше — ліберально-демократичного) руху в 1863 році, у зв'язку з польським повстанням, у Петербурзі припиняється видання "Основи". Як державний службовець Куліш за призначенням у 1864 році переїжджає в утихомирену російськими військами Варшаву. Там він уважно знайомиться з польськими джерелами стосовно української історії, зокрема козацьких часів. Це сприяє остаточному відкиненню ним романтичного сприймання минулого рідної країни, зокрема й героїчних сторінок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.
У середині 60-х років Куліш активно співпрацював із галицькими народниками, друкуючи у львівських періодичних виданнях свої твори, зокрема "Руїну", присвячену страшним наслідкам гетьманських усобиць, а також польсько-російсько-турецьким війнам, що призвели до спустошення України після смерті Б.Хмельницького. Критичне висвітлення минулого, тим більше — співпраця з галицькими демократами, які перебували в підданстві Австрії, спричинили різке невдоволення начальства. Але Куліш відкидає вимогу припинити спілкування із львівськими друзями й 1868 року йде у відставку.
Звільнившись від посадових обов'язків, він вирушає за кордон і безпосередньо знайомиться з культурою західних країн, але значну частину часу мешкає у Львові, де співпрацює з місцевими журналами й публікує свої переклади біблійних текстів українською мовою. За прикладом чеських слов'янофілів минулих десятиліть, він прагнув цілком відтворити Біблію народною мовою, що іноді призводило до курйозних зворотів. Однак створення українського перекладу Святого Письма, доступного розумінню простого народу, стало знаменною віхою в історії національної культури.
Наприкінці 60-х років ставлення Куліша до ролі козацтва в історії стає відверто негативним. Масові народні повстання XVI — XVII століття він трактує тепер як руйнівну стихію, що протистоїть цивілізаторській місії Польщі на сході. Куліш не ідеалізує колоніальної політики поляків в Україні, бачить скоєні ними жорстокості, утиски народних прав і ганьблення святинь, однак вважає вищим їхній культурний рівень.
Ці настрої, які багато в чому відтворювали традиції польської історіографії, було відображено в дослідженні "Перший період козацтва від його початку до ворожнечі з поляками", виданому у Львові 1868 року. Перебуваючи в Галичині й підтримуючи дружні стосунки як із місцевими русинськими (українськими), так і з польськими колами, Куліш докладав чимало зусиль для їхнього примирення. Але ворожнеча між цими таборами, на загальному тлі посилення в Європі націоналістичних настроїв, з кожним роком лише розгоралася.
Від початку 60-х років Куліш, як і багато інших українських та російських демократично настроєних інтелігентів, зі співчуттям і симпатією сприймав польський національно-визвольний рух. Але зневага, неприховане чванство, з якими багато поляків ставилися до всього українського (не тільки православного, а й греко-католицького), формували в нього дедалі критичніший погляд на роль Польщі у Східній Європі.
Куліш глибше знайомиться із соціально-політичними поглядами європейських мислителів XIX століття. Його релігійні уявлення поступово трансформуються в напрямку визнання спільної для всіх народів "природної релігії". Але центральною темою його роздумів завжди залишається Україна.
Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях польських кіл, які дедалі дужче спиралися на ліберально настроєний щодо них уряд Австро-Угорщини, Куліш 1871 року повертається в Російську імперію, де продовжує досліджувати історію українського козацтва. На схилі віку він цілком щиро схиляється до позитивної оцінки факту возз'єднання України з Московією.
Він не ідеалізував російського самодержавства та його жорстокого ставлення до українського народу. Однак, дійшовши висновку про нездатність козацтва створити власну державу, гадав, що приєднання до Москви було найменшим із можливих лих (через хаос доби Руїни й цілком реальні для другої половини XVII століття перспективи відновлення влади Польщі чи підпорядкування Туреччині). З цих позицій написані тритомна "История воссоединения Руси" з додатковим томом "Материалов" (1874 — 1877 рр.), а також "Мальована Гетьманщина" (1876 р.) і "Казаки по отношению к государству и обществу" (1877 р.).
У цих працях автор рішуче виступає проти ідеалізації козацтва та гайдамаччини, представляє їх як деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів. Це, по суті, означало визнання панівних в офіційній імперській історіографії поглядів на минуле приєднаних земель та народів і викликало загальне обурення української громадськості.
Тим часом, гостро критичне ставлення пізнього Куліша до замолоду ідеалізованих явищ не означало його відходу від української культурно-творчої роботи. Обурений Емським указом 1876 року, який забороняв друкування українською мовою в Російській імперії, він у 1881 році знову переїжджає до Львова, де видає другу збірку віршів "Хуторна поезія", в якій уміщує "Зазивний лист до української інтелігенції" із закликом іо культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам.
Як і раніше, він докладає неймовірних зусиль до примирення українських і польських кіл у Галичині, але надаремно. Галицька національно свідома громадськість, як і численні представники Наддніпрянської України та Слобожанщини, не могла пробачити йому номірковано-позитивної оцінки возз'єднання України з Московією і сприймала його однозначно негативно. Радикальна молодь також не поділяла його поглядів. Навіть давній товариш Микола Костомаров ставився цо переконань Куліша з явним несхваленням.
Розчарувавшись у громадській діяльності, Пантелеймон Олександрович на схилі літ повертається до рідних країв і оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі: пише драму "Байда, князь Вишневенький" і поему "Маруся Богуславка", видає в Женеві третю збірку віршів "Дзвін". Будучи поліглотом, він робить численні переклади українською мовою з Біблії, В. Шекспіра, Дж. Байрона, Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гейне.
У ті ж роки Куліш зацікавився історією та культурою мусульманського світу (в цей самий період до Сходу виявляють інтерес Іван Франко й молодий український поет та орієнталіст Агатангел Кримський). Ісламській тематиці присвячена пізня поема Куліша "Магомет і Хадиза". На першому плані в його творчості дедалі частіше постає тема жінки як носія добра і краси. Водночас у тритомній монографії "Отпадение Малороссии от Польши" (1888 — 1890 рр.), а також у дослідженні "Українські козаки і пани в двадцятиліття перед бунтом Хмельницького" (1895 р.) він і далі поглиблює ставлення до козацтва (зокрема й до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) як до деструктивного явища в українській історії.
Ці та інші праці вже літнього "хуторянина" (як він сам себе назвав) є важливим, хоч і суперечливим внеском в українську культуру. Цікаво, що й імперська історіографія, й українська національна критика, і радянська, — всі знаходили у творчості Куліша непримиренні стосовно своєї ідеології погляди, через що він був ними всіма якщо не відкинутий чи заборонений, то забутий.
Куліш скінчив свій вік "у сільському схимництві" на хуторі Мотронівка (тепер у складі села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області) 2 (14 по н.ст.) лютого 1897 р., на 78-му році життя, набагато переживши своїх товаришів по Кирило-Мефодіївському братству.
Протягом усього життя Куліш відзначався надзвичайною працездатністю і щирим ставленням до своїх занять. У ньому повною мірою поєднувалися митець і вчений. Він яскраво, у барвах і постатях, бачив історію рідної країни і чудово знав її, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, багато з яких були відкриті ним самим як археографом. Куліш однаково щиро й палко захоплювався козацьким минулим України в молоді роки і громив, по суті, свої ж ілюзії в подальші роки життя, нерідко впадаючи в крайнощі. На старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих. Українське суспільство вважало його ренегатом, але він продовжував завзято трудитися, збагачуючи національну культуру новими перекладами й поемами. Офіційна російська історіографія прихильно сприймала його пізні об'ємисті історичні праці, але він не міг пробачити самодержавству заборону українського слова і прирік себе на добровільне сільське самітництво. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху Куліш залишався вірним собі та своїм переконанням.
(Лариса Семака, з книги "100 найвідоміших українців")
За матеріалами: http://www.abc-people.com
На малюнку: Т. Г. Шевченко. Портрет Пантелеймона Олександровича Куліша. Полотно, олія (40,3 х 32,2), травень 1843 — січень 1847 р.
На відео: фільм у двох частинах про Пантелеймона Куліша із серії "Гра долі":
Читайте твори Пантелеймона Куліша на нашому сайті:
