Олег Гончаров. "Хроніки Чукотських Еміратів" (комедія на дві дії). Переклад українською - Раїси Гончарової

 

 

Олег Гончаров

Переклад українською - Раїси Гончарової

           

"ХРОНІКИ ЧУКОТСЬКИХ ЕМІРАТІВ"

(комедія на дві дії)

 

Дійові особи:

 

Дрюкін Інокентій Васильович – хазяїн готелю "Пустельник"

Людмила – його дочка

Стас – сантехнік

Виквин Мемил Іванович – новий російський чукча

Воронцоф Джек Джонович – американський мільйонер, розмовляє на російській мові з американським акцентом

Варвара, Марина – покоївки

Роза Рудольфівна Сопєлкіна – адміністратор готелю

Епізодичні ролі: Харрісон, Джексон –  працівники американського посольства

Два лікаря "Швидкої допомоги"

 

Перша дія

Сцена перша

 

Готель. Хол. За стійкою під магнітофон дрімає Дрюкін. Роза Рудольфівна та Варя зайняті кожна своєю справою: Варя, стараючись не шуміти, шваброю протирає підлогу, Роза Рудольфівна – листя фікуса, який стоїть біля гостьової канапи.

У хол через парадні двері невпевнено заходить Виквин, екіпірований явно не по сезону. На ньому унти, хутряні штани, за спиною величезний рюкзак та широченні лижі. На лівому плечі дулом униз висить мисливська рушниця. Виквин піднімає ногу для наступного кроку й у цей момент чується дзенькіт розбитого скла, тріск дерева та скрегіт металу. Кілька секунд нічого не відбувається, усі ніби чекають "чогось". І це "щось" в особі Марини з перекошеним від жаху обличчям кулею влітає в хол.

 

МАРИНА (на високих тонах). Інокентію Васильовичу! На наш розарій літак упав!!!

ДРЮКІН (явно не усвідомивши сказаного). Який іще літак?

МАРИНА (від страху притискаючись до Варі). Великий… Білий…

ДРЮКІН (усвідомивши, нарешті, але все ще не вірячи). Літак? На мої троянди? (І вже зовсім голосно, дивлячись на стелю). Вони що там, зовсім з глузду з’їхали!? (Вибігає із-за стійки). Коли пілот живий, я йому, я йому… я йому, яй… я йому ніс відгризу!!!

 

Вибігає геть. Слідом за ним, кинувши ганчірку Марині, котра все ще тулиться до Варі, поспішає й Роза Рудольфівна.

 

ВИКВИН (ставши нарешті на обидві ноги). Здрастуйте, однак… (З боку переляканих дівиць жодної реакції. Покашлюючи в кулачок, Виквин обережно наближається до них впритул упритул). Це… Дуже кімнату хочу… (Дівиці нарешті звертають увагу на Виквина. Деякий час роздивляються його з ніг до голови).

ВАРВАРА. Ви хто?

ВИКВИН. Мемил Іванович, однак… Кімнату потрібно…

МАРИНА. Ви, пане, напевне, помилилися. Це приватний готель. А вам краще проїхати на Бауманську, у готель "Колгоспник!" Це поруч із нами… Там у них спільнота кришнаїтів годує жебраків халявними обідами.

ВИКВИН. Я хочу кімнату тут. І мені не потрібен дармовий суп.

ВАРВАРА. Послухай, чоловіче, тобі ж Марина сказала… Тут приватний готель… Надто дорогий, розумієш? Тридцять баксів за добу. Тридцять доларів…

ВИКВИН. А номер люкс?

ВАРВАРА. А номер люкс – сорок п’ять за добу. У тебе є сорок п’ять баксів? Іди звідси! Не до тебе! Хіба не чув, літак щойно впав на наш розарій!

ВИКВИН. Літак – не мої проблеми… Літак – це ваші проблеми, а за номер люкс я заплачу. Можу на місяць наперед.

ВАРВАРА (втрачаючи терпіння). Покажи!!!

ВИКВИН. Що показати? Паспорт?

ВАРВАРА. Долари! Рублі! Гроші!!!

ВИКВИН. А, долари… (Дістає з кишені штанів пачку). Ось... Є трохи, однак… І гривні теж є… Там, у рюкзаку. Показати? (Марина з Варею здивовано перезираються).

МАРИНА. Ти що, дядьку, банкіра пристрелив?

 

У дверях з’являється Дрюкін та Стас із Воронцофим на руках. У Воронцофа волосся стирчить у різні боки й забруднене обличчя. Він несамовито мотає головою та щось мичить.

 

СТАС. Інокентію Васильовичу, давайте поки що покладемо його на канапу, нехай трішки прийде до тями…

ДРЮКІН. Це мені потрібно на канапу! Мої троянди! Що він зробив із моїм розарієм! (Кладуть Воронцофа на канапу).

ДРЮКІН. Марино, принеси швиденько йод та вату. Цей літун начисто зніс собі роги… Напевне, міцно довбанувся, дивись, як головою мотає!

 

Марина виходить.

 

СТАС. Міліцію потрібно викликати та швидку. Якщо відверто, якби не теплиця, цей сокіл спікірував би прямісінько в їдальню…

ДРЮКІН. Не трави душу, Стасе! Марино! Де Марина?! Давай йод, бо цей самогубець стече своєю поганою кров’ю й ні з кого буде стягувати збитки!

 

Марина з аптечкою кулею залітає в хол. Дрюкін бере у Марини йод і, змочивши ним вату, прикладає до рани. Пілот на хвилю завмирає, але наступної миті стрімко сідає й кричить: "Ой, мама мія!!!"

 

ДРЮКІН. Ану цить! Давай іще в одному місці замажемо… Як із неба падати, так герой, а як рану припекти – слабо? Стасе, викликай міліцію та медицину. Будемо приводити ситуацію у відповідність.

ВОРОНЦОФ. Позвоньітє, пожалюста, в амьєріканскоє посольство… Послу…

ДРЮКІН. Дивись, очунявся! Може, мені ще й в ООН зателефонувати?! Кінчай придурюватися! Американців із такими фізіономіями не буває! У тебе ж слово "Рязань" на лобі написано!

ВОРОНЦОФ. Фсьо вєрно, я і єсть нємьножко рюскій, только амьєріканскій… О’кей? Прошу позвоньіть амьєріканскому послу. Он менья хорошо знаєт… Ай ем Воронцоф. О’кей?

ДРЮКІН (до Стаса). Зачекай із міліцією… Зі швидкою теж… Знайди в довіднику американське посольство… Зараз усе з’ясуємо… Лежи поки що, літун…

ВИКВИН. Однак, чи довго мені ще тут стояти?

ДРЮКІН (обвівши поглядом персонал). А це ще хто? Як він сюди потрапив? Що це за маскарад? Унти, лижі… у серпні місяці… У тебе, дядьку, що, дах поїхав? Ми по середах жебракам не подаємо!

ВИКВИН. Я ось уже тим "забавам" усе пояснив. Хочу номер люкс. Будь ласка.

ВАРВАРА. Інокентію Васильовичу, можна оформляти… Мемил…е-е-е...

ВИКВИН. Іванович, однак…

ВАРВАРА. Ага, Іванович. Мемил Іванович готовий заплатити за люкс і навіть за місяць наперед. Валютою!

СТАС. От дідько, телефон не працює! Подзвониш тепер… Хіба що в рейку…

ВИКВИН (дістає з кишені куртки свій мобільний телефон). На, дзвони, будь ласка… Користуватися можеш?

СТАС (очманіло дивлячись на чукчу). Стільниковий? Телефон? Твій?

ВИКВИН. Мій, однак… Ти давай, дзвони… (До Дрюкіна). Ну то як, начальнику, оформлятися будемо, чи як? Ноги стояти втомилися… Дуже полежати треба. (Стас бере з рук Виквина телефон, а доволі здивований Дрюкін, піднявшись із канапи, хутко займає місце за стійкою).

ДРЮКІН. Ну, гаразд, давайте оформлятися. Здалеку до нас прибули?

ВИКВИН. Із Оману, однако…

ДРЮКІН. Прошу пробачення, це…(Показує рукою кудись у невизначеному напрямку). Це там?

ВИКВИН. А де ж іще?

ДРЮКІН. Ну, так, звісно… І що, на лижах? Там… Із рушницею?

ВИКВИН. Тупий ти, однак, начальнику! Які в Омані лижі? Там же снігу зроду-віку не було. Це розуміти потрібно... А лижі та рушниця в чукчі – це ніби як тюбетейка та халат в узбека або ж ось у тебе – краватка.

ДРЮКІН. Дякую, просвітили… Коли б не ви, шановний, померти мені в сірості.

ВИКВИН. Не варто. Звертайтеся, коли що. Я багато чого знаю!

СТАС (нарешті додзвонившись). Ало, посольство? Ало, американське посольство? Здрастуйте, Стас говорить, ой, прошу пробачення! У нас тут ваш підданий приземлився на спортивному літаку… Не піддатий, а підданий. Ага… Так… Прямо в розарій! Прізвище як? Воронцоф його прізвище… Так… Ім’я? (Затуляє телефон рукою. До Воронцофа). Ей, містере, як ваше ім’я?

ВОРОНЦОФ (тримаючись за розбиту голову). Джек, Джек Воронцоф…

СТАС (у трубку). Алло! Джек. Його звати Джек. Ага… Так… Ні… Ні, не дуже… Наша адреса? Севрюгові дачі знаєте? Так. Це по маршруту п’ятдесятого тролейбуса… До зупинки "Озеро"… Так, саме так… Готель-пансіонат "Пустельник". Були вже в цьому районі? Ну, тоді зовсім просто… Так… Ага… До побачення, чекаємо. Немає за що. Гуд бай, містере. (До присутніх). Усе, зараз виїжджають. Інокентію Васильовичу, куди тепер телефонувати? У міліцію чи в швидку?

ДРЮКІН. Давай поки що в швидку. У міліцію встигнемо завжди. Нічого їх сюди зайвий раз закликати.

ВАРВАРА. Так у будь-якому разі доведеться… Гадаєте, ніхто не бачив цього ікара?

ДРЮКІН. Зачекаємо американців… (До Виквина). Так вам на місяць, говорите? Люкс? Документик ваш, будь ласка. (Бере з рук Виквина паспорт, гортає сторінки). Так. Добряче попоїздили… І хто б міг подумати? (До Виквина). Що, і в Арабських Еміратах були?

ВИКВИН. Тиждень усього. Аж надто спекотно там. Сидиш цілими днями по шию у воді!

ВОРОНЦОФ. А мнє понрафілос… Харошая страна і много рускіх герлз, дєвушек. І софсєм нє дорого…

ДРЮКІН. Ви б, містере, зараз не про баб думали, а про те, навіщо спікірували в мій розарій! Приватна власність, між іншим!

ВОРОНЦОФ. Прошу повьєріть, я нє віноват! Заглох двігател! Я очшєнь класний пілот, но єслі топліво разбавлєнноє, то, повьєртє, нікакоє мастєрство нє помагаєт! Я обязятєлно подам в суд на руководство вашего аеропорта!

ДРЮКІН. А я на вас! Я двадцять років вирощував свої троянди! Це ж купа часу та грошей!

ВОРОНЦОФ (пробує сісти). Я попрошю мєнья простіть, но я уже двє нєдьєлі в Росіі і толко і слишу со всех сторон одно і то же: дьєньгі, дьєньгі… Вєздє одні дьєньгі! Ви просто всє посходілі с ума!

ДРЮКІН. Хто б говорив!

МАРИНА. Точно. Ось ви там у себе в Америці двісті років живете по-людськи, а нам тільки тепер поталанило! У нас шість поколінь цих самих грошей в очі не бачили!

ВАРВАРА. А ви в цей час на Гавайях дещо на сонці підрум’янювали!

ВОРОНЦОФ. Но я нічєго нє подрумянівал на Гаваях. Я вєдь тоже нє всєгда бил богат. Било врємя, когда я не імєл дєнєг на отдих за граніцей… ето удєл бєдних людей – отдих в мєтрополіях, то єсть, дома.

СТАС (допомагаючи американцю нормально сісти). Ви б, містере, Бога не гнівили.

ДРЮКІН. Марино, голубко, проведи пана мисливця в п’ятнадцятий. (До Виквина). Сподіваюся, вам у нас сподобається…

ВИКВИН. І я сподіваюся, зайці-кролики… Ось, начальнику, візьми завдаток, тисячі вистачить?

ДРЮКІН. Авжеж. Дякую… Для нас пристойний постоялець – дорожче за батька рідного!

МАРИНА. Дорожче за рідного чоловіка!

 

Марина направляється до виходу. Виквин, поправивши на собі спорядження, іде за нею.

 

СТАС (ні до кого конкретно не звертаючись). Так… За тисячу баксів я готовий навіть із коровою цілуватися, у засос…

ВАРВАРА. Так у чім річ? Цікаве може вийти шоу! Еротичне…

ДРЮКІН. Займися справою, Варваро! Приготуй містеру ванну в п’ятій кімнаті. (До Воронцофа). Як ви себе почуваєте, руйнівник ви наш?! До номера дійдете? А то не гоже з’являтися перед співвітчизниками в такому вигляді. Стасе, допоможи товаришу. Тьху ти, теж сказав… Ну, ти мене зрозумів...

ВОРОНЦОФ. Очшєнь вам спасибо, містєр е-е-е…

ДРЮКІН. Інокентій Васильович…

ВОРОНЦОФ. Містєр Інокєнтій… Я прошу менья простіть за вторженіє. Я діко віноват, но я буду возмєстіть ваши убиткі. Я не очшєнь бєдний амьєрьіканєц. Можно сказать, что я совсєм нє бєдний…

ДРЮКІН. Гаразд, потім… А де Роза Рудольфівна? Стасе, ти телефончик поклади, так? Йому тісно у твоїй кишені. Спробую ще раз зателефонувати в аварійну.

 

Воронцоф, опираючись на руку Стаса, виходить із холу.

 

ДРЮКІН. Розо Рудольфівно! А, ось і ви… Ви що, Розо Рудольфівно, розбирали літак на деталі?

РОЗА. Ні, я зрізала вцілілі троянди. Варька завтра віднесе на ринок. Які-не-які, а гроші! Ось коли б узимку цей хлопець упав, тоді так! Узимку ми б "наварили" будь здоров!

ДРЮКІН. Цей хлопець, як ви висловилися, американський підданий!

РОЗА. Казкове везіння!

ДРЮКІН. Не бачу приводу для іронії. Зрештою, конфіскуємо літак у рахунок оплати за нанесені збитки. До речі, постарайтеся хутко привести себе в порядок. Із хвилини на хвилину чекаємо джентльменів із американського посольства. І ще. (Навздогін Розі). Якщо ваша ласка, захопіть по дорозі мій представницький піджак… Він у кабінеті.

 

У хол, із боку парадного входу, ледве тягнучи за собою величезну валізу, входить скуйовджена Людмила. Помітивши дочку, здивований Дрюкін падає на стілець.

 

ДРЮКІН. Знову?! Що цього разу?!

ЛЮДМИЛА. Цього разу ‒ все!

ДРЮКІН. Це ми вже проходили! Мені ваші інфантильні вибрики ось де! І взагалі, хапай валізу – і марш звідси! Я чекаю гостей. Потім, потім поговоримо… Літак у розарії бачила? Тобто в тому, що від нього залишилося? Ні? Дивно… Між іншим, судячи з твоїх байдужих очей, ти справді могла й не помітити… (Стас повертається). О, Стасе, ти, як завжди, вчасно, допоможи, будь ласка, Людмилі з валізою і риссю назад… І переодягнися. Краватку яку-небудь начепи… Як-не-як іноземці.

 

Людмила та Стас виходять.

 

ДРЮКІН (сам до себе). Ех, не продешевити б мені із цим літуном! І після всього цього не вір у свою долю! Це як у Висоцького: "Обложили меня, обложили"… Тепер, дасть Бог, ми нашим кредиторам картинку зіпсуємо! Хитровани! Звірі двоногі! Не бачити їм мого "Пустельника" як своїх вух! До четвертого вересня ще цілих десять днів… Головне в цій ситуації – грамотно "подоїти" містера… Грамотно й високохудожньо… Між іншим, мисливець Мемил теж цікавий тип. Виклав тисячу баксів, оком не змигнувши… Такий собі "новий російський чукча". А чому б і ні? Он яка обширна географія його поїздок: Оман, Емірати… Стільникові телефони… Є над чим попрацювати.

 

Чути шум автомобіля, що під’їжджає. Дрюкін робить спробу привести в порядок свою зачіску. Вбігає Стас із піджаком Дрюкіна, слідом за ним – Роза Рудольфівна в добротно зшитому костюмі.

 

ДРЮКІН (до Стаса). Дякую, приятелю. Завжди ти мене виручаєш! Біжи, зустрічай гостей. Воронцоф у порядку?

СТАС. Майже. Говорить, що ногу дуже пошкодив, а так нічого. Ванну приймає. Ну, я піду…

 

Стас зникає за парадними дверима.

 

ДРЮКІН (одягаючи піджак, до Рози Рудольфівни). Що там у мене на голові? Порядок?

РОЗА. Нормально. Не Ален Делон, але вже, як кажуть, що Бог послав…

ДРЮКІН. Дякую, Розо Рудольфівно, за комплімент. Із ваших уст нічого, крім меду, не витікає. І це до дідька приємно…

 

Заходять Харрісон і Джексон, за ними Стас.

 

ДРЮКІН (до гостей). Заходьте, будь ласка, панове! Дозвольте відрекомендуватися: Дрюкін Інокентій Васильович, власник цього готелю. Із ким маю честь?

ХАРРІСОН. Дуже приємно. Джефрі Харрісон. Юридична служба посольства Сполучених Штатів Америки. (Повернувшись у бік Джексона). Мій заступник містер Джексон. Із містером Воронцофим усе в порядку? Він не поранений?

ДРЮКІН. Містер Воронцоф у порядку, чого не скажеш про мій розарій!

ХАРРІСОН. О, містере Дрюкін, ми щиро співчуваємо з приводу того, що сталося! Але смію вас завірити, містер Воронцоф дуже заможна людина, і неодмінно компенсує ваші збитки!

ДЖЕКСОН. Містер Воронцоф достатньо відомий в Америці бізнесмен!

СТАС. Власник заводів, газет, пароплавів…

ХАРРІСОН. Цілком справедливо! Містер Воронцоф входить до двадцятки найбагатших людей Америки.

ДРЮКІН. Ну, тоді все о’кей. Прошу за мною, панове. Містер Воронцоф приймає ванну. Падаючи з неба, він трішки забруднився. Прошу…

 

Дрюкін, Харрісон і Джексон виходять.

 

РОЗА. Цей Дрюкін як був завбазою, так ним і залишився. Що тепер подумають американці? Не відрекомендувати даму!

СТАС. І не кажіть. Жахлива совковість! Який шикарний костюмчик на вас, Розо Рудольфівно! Залишки обкомівського гардероба?

РОЗА. Може, ти думаєш, що адміністратор готелю повинен зустрічати гостей у китайському халаті з драконами? Чим тобі не подобається цей костюм? Зараз, до речі, так шити не вміють!

 

Заходить Виквин у тих самих унтах, але одягнений у халат.

 

ВИКВИН. Стасе, а де в нас ресторан?

СТАС (дивлячись на годинника). Ранувато, Мемиле Івановичу. До його відкриття ще ціла година.

ВИКВИН. Тоді давай купимо цю годину! Ось, візьми сто баксів. Сто баксів вистачить? Дуже їсти хочеться, однак.

СТАС (бере гроші). А... це, Мемиле Івановичу, ми миттю! Це ми завжди і з превеликим задоволенням! І персонально для вас! Повертайтеся в номер, будь ласка. Офіціант із холодними закусками буде у вас уже за дві хвилини! Чому ви надаєте перевагу з випивки?

ВИКВИН. "Столичну" хочу! (Іде до виходу, зупиняється). Стасе, можна я тобі на вухо два слова шепну?

 

Стас підбігає до Мемила, той йому щось шепоче на вухо. Мемил щезає за дверима.

 

СТАС (спантеличено розводить руками). Ну, це круто!

РОЗА. Що тобі цей бабай нашептав?

СТАС. Тож… жінку дуже хоче… Триста баксів обіцяв, коли приведу…

РОЗА. А жінці?

СТАС. Ой, Розо Рудольфівно! Ніколи мені! Ви тут помрійте поки що на самоті, а мені вкрай необхідно в цю секунду затягнути офіціанта до цього чукотського мамонта. За такі гроші я готовий служити навіть олігофрену з переконаннями марксиста! (Гукає офіціанта). Арка-а-дій!

 

Стас кулею вилітає геть.

 

РОЗА (підійшовши до дзеркала). От виродок! Жінку йому подавай! Цікаво, скільки повії зараз беруть за ніч? (Розглядає себе в дзеркалі). А я ще доволі нічого! Доларів на п’ятсот тягну! Цукерка! (Відходить від дзеркала, робить кілька кроків, несамовито крутячи стегнами й, задоволено хмикнувши, вмощується на канапі). Подумаєш, фотомоделі! Тиждень тренувань – і всі призи мої! По ходьбі… А коли б вивести за дужки років тридцять… щоб залишилося вісімнадцять, та ноги розтягнути до рівня вух, тоді б так! Показала я б тоді всім цим "міскам" Європи та світу, хто така Роза Сопєлкіна! Ех, молодість, молодість… І чому я, дурепа, тоді, двадцять років назад, за "це" грошей не брала? На БАМі коли працювала! Була б зараз мільярдеркою! А Дрюкін, козел, і при капіталізмі нічого не платить! Ні, пора і в інтимних стосунках переходити на ринкові… Або одружуйся, або бакси гони! Ось Мемил – уже на що чухоня, камчадал недостріляний, а відає про те, що кожна праця повинна бути оплаченою. І ніякого тобі кохання!

 

У хол із відстороненим обличчям заходить Людмила. Роза робить вигляд, що не помічає її, і співає.

 

РОЗА. "Прошла любовь, завяли помидоры… Ботинки жмут и нам не по пути… Мана-мана, паруба, шуба дуба-а-а"… А, Людочка! У гості до таточка? Чи, може, назовсім? Уже? Сумна така-а-а…

ЛЮДМИЛА. Та годі вам, Розо Рудольфівно! Очевидно, позаочі вас Єхидною Бульдогівною величають! І що у вас батько мій знайшов?

РОЗА. А то й знайшов! Чоловіки, вони, собаки, досвідчених жінок полюбляють!

ЛЮДМИЛА. В саму точку! Не маючи досвіду, чотирьох чоловіків у могилу ніяк не заженеш! І всього за два роки! Чим ви їх таким поїли, шановна?

РОЗА. Бажаєте мене вколоти, люба? Ну-ну…

ЛЮДМИЛА. І нічого на мене нукати! У випадку з моїм батьком на літальний кінець можете не розраховувати! Він на вас не ожениться ні за які бублики! Тим паче, навіщо здався йому продукт із простроченим терміном придатності…

РОЗА. Хамка!

ЛЮДМИЛА. Я вас не зачіпала! Навіщо вам було тут про помідори співати?!

 

Роза Рудольфівна стрімко встає і, гордо відкинувши голову, виходить.

 

ЛЮДМИЛА. Ха! Принцеса! Кілерка власних чоловіків! Ей! Є тут хто живий?! Ау, люди!

 

Вбігає Стас.

 

СТАС. Чого кричиш? Ану тихо! У нас американці в п’ятому номері… Ще подумають бозна-що… О, Люд, чуєш, у тебе цих… ну… е-е-е… дівчат знайомих немає?

ЛЮДМИЛА. Відколи це ти почав цікавитися сексом на стороні?

СТАС. Це не мені! У нас із Катькою все о’кей… Я виключно вірний чоловік! До нудоти… Тут до нас один чоловічок прибився… Жити. Чукча.

ЛЮДМИЛА. Та невже? Справжній?

СТАС. Поза всяким сумнівом. І зовні паяц паяцом… Анекдот! Я в душі так і робив: стояв та посміювався до того часу, поки він із своїх хутряних штанів не дістав стільниковий телефон, а потім пачку доларів…

ЛЮДМИЛА. Ось навіть як...

СТАС. Саме так. У даний час трапезує в себе в номері й жадає жінку. А звати нашого багатенького буратіно Мемил Іванович, що в перекладі із чукотської означає Тюлень Іванович. Особливо міцно звучить його прізвище: Виквин, цебто камінь… Як тобі? Ну то як, відшукаєш розкішну повію для пана Виквина? Чи когось із персоналу рекрутувати?

ЛЮДМИЛА. Безсоромний ти чоловік, Стасе… До того ж іще й душогуб! Переб’ється твій Тюлень. Дивишся, одним гріхом у чукчі менше буде.

СТАС. Так який же це гріх? Поклик природи, так би мовити!

ЛЮДМИЛА. І в якій ціні нині любов, ерудите?

СТАС. Комерційна таємниця. Ввійдеш у долю – поділюсь інформацією, ні – вільна, як Жізель, пардон, як Кармен…

ЛЮДМИЛА. Шкода, що я тебе тоді, у дитсадку, горщиком до кінця не прибила… Посіпав би ніжками хвилин зо дві – і ага…

СТАС. Їй смішно! А не вгатила б ти тоді горшком мене по голівці, був би я зараз не просто сантехнік, а, наприклад, професор чи нобелівський лауреат…

ЛЮДМИЛА. Правду кажуть: "Сам себе не похвалиш, ходиш, ніби обпльований!" Хочу запитати, що це за літак до нас завітав?

СТАС. Американський… Пілот говорить, що двигун заглух… І я йому вірю. Йому могли в аеропорту залити в бак літака все що завгодно, але тільки не пальне. Час зараз, сама знаєш який… Злодійкуватий… Хвала Всевишньому, що на його шляху розарій намалювався. А не було б його?

ЛЮДМИЛА. На твою могилку я б носила квіти кожну третю неділю… Або й навіть частіше…

СТАС. Господи, який я щасливий, що не одружився на цій жінці!

ЛЮДМИЛА. Ну, ти собі лестиш! З цього приводу також прислів’я існує…

СТАС. Образливе?

ЛЮДМИЛА. Різкувате, зате прямо в яблучко.

СТАС. Це про орла з душею тетерука?

ЛЮДМИЛА. Не скажу. Я ще дорожу дружбою з тобою. Правда, сама не знаю чому. По інерції чи що?

СТАС. Тому що я хороший! Чого, напевне, не скажеш про твого чоловіка-музиканта… Та величезна валіза, яку ми втягнули – це що: прояв "емансіпе" чи ознака краху артілі під назвою: "Сім’я"?

ЛЮДМИЛА. Останнє. Цей козел мене вже дістав! У нього ж астенія мозку! Знаєш, що вчора цей недороблений моцарт видав? Я, говорить, контракт із "Телевісою" підписав… Ну, це ж ті, котрі мильні опери штампують. Буду, каже, зніматись у телесеріалі "Просто Марія –2".

СТАС. У ролі Марії?

ЛЮДМИЛА. А ти що думаєш? У ньому від чоловіка останнім часом залишилося хіба що прізвище! Через місяць тю-тю. Драйвін ту бі Мексика.

СТАС. Чого?

ЛЮДМИЛА. У Мексику їде, темнота!

СТАС. Так із цього приводу потрібно бал влаштовувати, а не впадати в кому!

ЛЮДМИЛА. А ніхто особливо і не впадає. Який початок, такий і кінець. Нехай їде. Ці хлопці вже через неділю завиють. Босяк із претензіями на геніальність – це катастрофа!

СТАС. Кусай лікті, люба. Я ж тебе ще рік тому попереджав! Я тебе з дитячого садка знаю, і тому, коли тобі боляче, мені теж болить. А якщо за великим рахунком, то Бог із ним. Як там Лада співає: "Жити потрібно в кайф". Вульгарно, зате актуально.

ЛЮДМИЛА. Дякую, Стасе, ти справжній товариш. Катерина твоя як, усе гладшає? Уже надто ви стараєтеся. За два роки два спиногризи! Чим годувати будете?

СТАС. Ну, ти ж не хочеш увійти в моє становище. Мені Мемил, між іншим, за пані триста баксів пообіцяв. А ти говориш! Твій батяня, на жаль, таких грошей не платить...

ЛЮДМИЛА. А ти на цю роботу Розу Бульдогівну підряди. Вона твоєму Мемилу, коли він міцно вип’є, за принцесу зійде, тим паче, коли ще й не вмикати світла…

СТАС. Цей номер не пройде, він стільки не вип’є! А де шановна Роза Рудольфівна? Ти не застала її на робочому місці чи як?

ЛЮДМИЛА. Чи як. Ця стара калоша пробувала тут перчити…

СТАС. Ні, вона тобі явно в матері не годиться. Між вами тільки й спільного, що одною дорогою на цей світ потрапили! Але годі про сумне. І все-таки, де це нелегка носить адміністратора? Чи не до Мемила почесала, бува? Оце було б круто! Я б тут же Інокентія Васильовича до замкової шпарини притягнув – і спостерігай, мовляв, зраду, пане начальнику. А він її геть із порога! Оба на!

 

Заходить Роза Рудольфівна.

 

РОЗА. Кого це він геть із порога? Обаніст! Ви тут часом не про мене воркуєте, голубки?

ЛЮДМИЛА. Тільки й клопоту, щоби про вас пліткувати. Хоча, якщо відверто, деяка порція здорової критики вам не зашкодила б.

РОЗА. Ну, такий умілець із перемивання кісток, як наш Стас, навряд чи задовольниться малою порцією. Скажи, рідний ти наш?!

СТАС. Ви, шановна, менше б фантазували на свій рахунок. Дивишся, і колір обличчя поліпшиться…

РОЗА. На себе подивися… (Заходить за стійку). Вигляд – не скажеш, що товарний… Горілку, мабуть, ночами в туалеті глушиш. Можливо, ти алкоголік? Так ти скажи. У мене знайомий психотерапевт є. Він від усього кодує.

СТАС. Вельми вдячний, шановна Розо Рудольфівно, тільки-но щось у собі виявлю – ваду якусь, будьте певні, одразу ж до вас. Негайно. Та й вам не завадило б підлікувати жовчний міхур. Симптомчики на обличчі… А поки що дозвольте відкланятися. Ходімо, Людмило, будувати світле сьогодні для нашого північного гостя.

 

Люда зі Стасом направляються до виходу. У хол заходять Дрюкін і два дипломати. Одночасно з боку центрального входу заходять два медики.

 

ДРЮКІН (до медиків). Привіт, хлопці! Тільки не потрібно мені говорити, що у вас закінчився бензин! За цей час, що ви їхали сюди, можна було спокійно померти, а потім благополучно воскреснути. Узагалі, наш потерпілий живий та здоровий, а вам бажаю такого самого старання надалі. Привіт працівникам моргу! (Один із медиків пробує щось сказати).

ДРЮКІН. Хлопці, ви ж не хочете отримати навздогін ще й скаргу?

 

Лікарі переглядаються між собою, мовчки розвертаються й ідуть геть.

 

ХАРРІСОН. Так ми домовилися, містере Дрюкін? Вирішення всіх питань щодо цього трагічного випадку містер Воронцоф доручив мені, і я терміново зв’яжуся з відповідними службами. Даю вам слово джентльмена, ми все владнаємо якнайкраще!

ДРЮКІН. О, я нітрохи не сумніваюся! Дякую за турботу. Зізнаюся, оперативність, із якою американські посадові особи вирішують проблеми співвітчизників, котрі потрапили в біду, викликає захоплення. Прошу вас, панове…

 

Дрюкін запрошує американців до виходу.

 

СТАС (до Рози). Ну, це взагалі! Розо Рудольфівно, цей, як ви висловилися, колишній завбазою вас знову не відрекомендував! На вашому б місці…

РОЗА. Я-то на своєму місці, а ось ти, жартівник, можеш залишитися без свого в один момент!

СТАС. Мовчу, мовчу! (У бік). "У злої Наталії всі люди каналії".

 

У хол на всіх парах влітає збуджений Мемил.

 

ВИКВИН (запахуючи поли халата). Добре, що ти тут! Послухай, Стасе, а яку горілку мені офіціант приніс? Зайці-кролики?

СТАС. "Столичну", рідний ти наш, а що?

ВИКВИН. Усе, допився, уже голоси ввижаються…

СТАС. Які голоси?

ЛЮДМИЛА. Наскільки мені відомо, привиди в цьому будинку не мешкають. (Чомусь дивиться на Розу Рудольфівну).

ВИКВИН (до Стаса). Розумієш (Бере його під лікоть, відводить у бік), вирішив я відвідати туалет. Ну, все, як і належить… Піднімаюся, а хтось ніби як із унітазу й говорить: "Дякую, заходьте ще". Я, зрозуміло, сіпонувся й, здається, пачка "зелених" туди й ухнула… Ось…

СТАС. Ти впевнений? Сотенних? (Виквин мовчки киває). Жах! Ой, тримайте мене! Ти ж майже новий "Мерседес" в унітаз спустив!

ВИКВИН. Але ж... голос…

СТАС. Голос… Голос… Село! А ще в Еміратах був! Це ж унітаз такий… Електронний. Між іншим, нашого виробництва – компанії "Вантуз-продакшн". Слухай, камчадал, гроші спасати потрібно!

ВИКВИН. Я не можу… Я мисливець, а не сантехнік…

СТАС. Гаразд, скільки положиш, коли знайду бакси?

ВИКВИН. Знайдеш, твої будуть.

СТАС. Благодійник ти наш! Вітчизна в моїй особі тебе не забуде довіку!

ЛЮДМИЛА. Гарний ти будеш по вуха в лайні! Рідна стихія?!

СТАС. Глузуй скільки завгодно. Мені, відверто кажучи, плювати, як до подібних заходів ставишся особисто ти... Я морально готовий до того, щоб вважати лайно шоколадом, коли в ньому самотньо й сумно плаває пачка стокупюрних баксів! Гіпотетично, хоч би що ви тут говорили, це "Мерседес".

ЛЮДМИЛА. Так, так, авжеж… Мерседес у шоколаді! Але який стиль у нашого спеціаліста по асенізації!

ВИКВИН (до Стаса). А як щодо дівчат у номер?

СТАС. А я, власне, і йшов у цій справі…

ВИКВИН (киває в бік Людмили). Твоя знайома? Гарна, однак…

СТАС. У тебе, Мемиле Івановичу, грошей на Людмилу не вистачить. Тим паче, вона дочка хазяїна готелю. Тож холостий постріл, мисливцю. Це тобі не качок із-за кущів у тундрі пухкати. Давай он із тією "забавою" познайомлю. (Киває в бік Рози Рудольфівни). Вона хоч трохи жорсткувата, зате ще цілком їстівна.

ВИКВИН. Ні… Це вже не забава, а линяла нерпа.

 

У холі з’являються Варя та Марина зі згорнутим килимом у руках.

 

ВИКВИН (до Стаса). А ось ці нічого, зайці-кролики! Чи вони теж дочки хазяїна?

РОЗА. Варю, стеліть килим ось тут, біля крісел.

СТАС. Марино, га Марино… поб’ємося об заклад, що мій ремінь ширший за довжину твоєї спідниці?

МАРИНА. Це не моя вина. Це Інокентій Васильович доекономився. (Сміється). Між іншим, ця уніформа ще нічого. У новій уніформі спідниці взагалі не буде. Скажи, Варю…

ВАРВАРА. Це точно. Марино, розігнися, а то наш чукотський гість втратить свідомість…

ВИКВИН. Не втрачу! Ти, "забаво", не слухай Варвару. Стій собі, як стояла. Працюй…

МАРИНА (випрямившись). Це вже все, Мемиле Івановичу, килим постелений. А у вашому номері нічого стелити не потрібно?

РОЗА. Ти мені, Марино, припини гостей бентежити. Можливо, у чукчів не прийнято спостерігати подібні речі…

СТАС. Авжеж. І розмножуються чукчі, не знімаючи лиж…

РОЗА. Помовчав би, кролик!

СТАС. А ось цього вже не потрібно! Ми з Катериною чесно збільшуємо народонаселення нашої батьківщини, а такі, як ви, Розо Рудольфівно, виходять заміж із чисто меркантильних інтересів і народжувати дітей звички не мають. Тож різниця між вами та гумовою Зіною малопомітна.

РОЗА. Ну, ти в мене запам’ятаєш! Я зараз же пишу доповідну!

 

Роза Рудольфівна вибігає геть.

 

ЛЮДМИЛА (до Стаса). Ти бач, пухнастий, а жальце все одно є!

СТАС. А чого вона? Крутіша за всіх? Дітьми мені дорікає! Сама піввіку прожила, а дітей не нажила. І було б зрозуміло, якби не могла! Погано все-таки людині без царя в голові! Вона думає, що ми тут на службі для того, аби перед нею лакействувати!

ВАРВАРА. Мемиле Івановичу, а ви в цьому халаті подібні до бая. Давайте ми вам чалму з рушника накрутимо…

МАРИНА. І прикинемося вашими дружинами… У вас, чукчів, як із багатоженством?

ВИКВИН. Особисто в мене поки що все нормально.

СТАС. Тоді я побіг. Мене моя сантехніка зачекалася…Так ти, Мемиле Івановичу, точно бакси туди спустив? А то мені після купелі в колекторі з місяць не можна буде на людях з’являтися. Дух доволі міцний, як ви любите висловлюватися, після колектора залишиться.

ВИКВИН. Точно, здається... Ні, точно! Сміливо пірнай.

СТАС. Дивися мені, рідний ти наш… Я пішов…

 

Стас виходить.

 

ЛЮДМИЛА. Прощавай, смертнику…

ВАРВАРА. Він що, топитися пішов?

ЛЮДМИЛА. Авжеж. Потонути в лайні – самий кайф!

ВИКВИН. Смішний цей Стас… Одначе, "забавоньки", у моєму номері прибратися потрібно і обід на трьох туди ж. (До Людмили). А ти, хазяєчко, як?

ЛЮДМИЛА. Я – пас. Вам і втрьох сумно не буде. Чи не так, Варю?

ВАРВАРА. Я вас щось не зрозуміла, Мемиле Івановичу. Ви нас на обід запрошуєте чи працювати?

ВИКВИН. Узагалі-то обідати. Але, вважаю, гроші вам теж дуже кишеню не відтягнуть…

МАРИНА. Тоді вперед! Були б гроші, а славу знайдемо!

 

Виквин, Марина та Варя, сміючись, виходять. Людмила, подумавши секунду, також виходить через центральний вхід.

 

 

Сцена друга

 

Номер Виквина. Добре п’яний Виквин лежить на широчезному ліжку. Поряд Марина та Варя в його обіймах. Звучить тиха музика. У панчохи обох панянок густо позатикані асигнації. Повна ідилія.

 

ВАРВАРА (не зовсім тверезим голосом). Мемиле Івановичу, послухай, а ось скажи… (Піднімає ногу). Про панчохи, це ти по відику надивився? Ні, ти нічого не подумай. Мені подобається… А Марині… Марино, тобі подобається?

МАРИНА. Іще б пак! Усе життя в цьому номері й прибиралася б! А до панчіх ще й би кишені пришила!

ВАРВАРА. Ось бачиш, нам подобається. Ну то як: усе-таки по відику надивився?

ВИКВИН. Ні. Не по відику. В одному нічному барі в Німеччині. Тільки туди прості німці ні ногою – дорого. Там переважно тільки наші й пропадають. Ох, "забавоньки", панянки там, не вистачає слів!

МАРИНА. Невже кращі за нас із Варею? Бути такого не може!

ВИКВИН. Краще не краще, я не знаю. Так ось, я про тих панянок… Вони теж у чорних панчохах… І більше нічого з одягу… Крім волосся на голові…

ВАРВАРА. Мемиле Івановичу, рідний, чи варто було заради цього на Німеччину витрачатися? У наших краях такі таланти теж водяться... Скажи, Марино?

МАРИНА (мовчки киває). І ми так зможемо, якщо до нас відповідно підійти…

ВИКВИН. Підійдемо. Нам це – як раз плюнути! Тут головне – не забути, навіщо ти тут…

МАРИНА. А навіщо?

ВИКВИН. Комерційна таємниця.

ВАРВАРА. А ти, Мемиле Івановичу, комерсант?

ВИКВИН. Ні, зовсім не комерсант… Я чукотський шейх!

МАРИНА. Так уже й шейх?! Настріляв білок у своїй тундрі, ось і розкошуєш…

ВИКВИН. Темна ти все-таки, "забаво"! Білка в тундрі не живе. Це по-перше. А по-друге, пропоную випити за по-перше.

ВАРВАРА. Особисто мені, здається, вистачить, а то я співати почну!

МАРИНА. Давай, подруго. Ми з Мемилом Івановичем тобі на губах підіграємо…

ВИКВИН. Сміливіше, "забавонько". У тебе в панчохах іще вільне місце є!

ВАРВАРА. Ні, не заспіваю… У мене репертуар кепський. Ти, Мемиле Івановичу, краще розкажи по-доброму, якого ти банкіра грохнув? Чи не того, бува, котрого не так давно по телевізору показували? Зі своєї рушниці хлоп – і ага!

ВИКВИН (перехиливши келих). Ні. Ви тут точно всі з глузду з’їхали! Жахи якісь увижаються. Розбагатіти можна не лише на крадіжках.

МАРИНА. У нас не можна.

ВИКВИН. Я ось, наприклад, нікого не грабував. Я в тундрі трішки покопав і розбагатів.

МАРИНА. Скарб якийсь знайшов… У тундрі… Ой, тримайте мене! Це ж який недоумок міг скарб у тундрі закопати? Га?

ВИКВИН. Темна ти, "забаво"! А ще в місті живеш! Адже скарб і природа закласти може! Метикувати треба!

ВАРВАРА. Ну гаразд. Не хочеш говорити – і не потрібно. І не жіночого розуму ця справа.

ВИКВИН. Золоті слова.

ВАРВАРА. Давай, Мемиле Івановичу, із тобою краще потанцюємо… Чи ти тільки під бубен?

ВИКВИН (піднімаючись). Я ще під балалайку можу і під баян, тому що в мені і слов’янська кров бігає…

МАРИНА. Еге ж, прямо як у тій пісні: "Я почти такой, как русский, только"… Далі ля-ля-ля, а то образишся.

ВИКВИН. Із чого б це?! Кажу ж тобі: дід у мене росіянин був. По лінії батька. Батько мій, правда, незаконно народжений. Але це справи не міняє. Факти, "забавоньки", річ уперта. Взагалі, умикай гучніше магнітофон, будемо розучувати чукотський народний танець у стилі реп. Багато хто у світі вважає, що реп і техно придумали в Європі чи в Америці! Чукчі вже тисячу років танцюють техно, але не волають про це на весь світ! Я правий?

ВАРВАРА. Звісно! А алеути браво витанцьовують реп! Ось як, виявляється! А ви говорите!

МАРИНА. У такому разі рок-н-рол придумали запорозькі козаки, коли на Січ йшли, а кримські татари – твіст. А… (Стук у двері. Голос Стаса).

СТАС (на високих тонах). Мемиле Івановичу! До тебе можна? На кілька слів…

МАРИНА (до Виквина). Здається мені, грошей він не знайшов…

ВАРВАРА. Точно не знайшов… Ти, Мемиле Івановичу, з другого поверху ніколи не випадав? Ні?

СТАС. То я зайду? Хочу й тебе запросити пірнути в лайно.

 

Весь у нечистотах Стас заходить у номер. Німа сцена.

 

ВАРВАРА (затиснувши ніс). Ось що робить бажання наживи з людиною! Знайшов "Мерседес" чи не зовсім?

ВИКВИН. А може, бакси попливли далі, у міську систему…

СТАС. Ага, так, а далі – у синє море… У нас, до твого відома, місцева каналізаційна система. Ну, і де пачка "зелених"? Мало того що я пірнав у колектор без акваланга, я це лайно, дві тонни, чайною ложкою вичерпав! І казенну спецівку загубив! Узагалі, я такий злий, що тримайте мене!

ВИКВИН. Та заспокойся ти, однак… На ось… (Дістає з кишені кілька сотенних). Дві сотні поки що… Купи ящик одеколону. Викупайся… Потім прийдеш, поговоримо…

СТАС. Потім?! Ні, ви чули? Понаїхало сюди всяких баобабів, дурять православних, як буратинів, а як до компенсації моральних збитків – так одразу ж "потім". Ні! Хочу сьогодні, хочу зараз! Гони, Мемиле Івановичу, за моральні збитки, і я гордо зникну!

ВИКВИН. Скільки?

СТАС. Багато!

ВИКВИН. Ще двісті, і ні цента більше!

СТАС. Ні! Краще тримайте мене! Зараз буде море крові!

ВИКВИН (різко зіскакує й хапає з-під ліжка рушницю). Тобі яке око не шкода?

СТАС (миттєво прикривши очі долонями). Ой, мамо! Мемиле Івановичу! Мені надзвичайно дорогі обидва ока, я до них дуже звик з дитинства, тому я згоден на чотири сотні…

ВИКВИН (зводить курок). Цілком згоден із вами, дві сотні буде в самий раз… (Стас відліплює руки від очей). Учіться торгуватися! (Опускає рушницю. До Марини). Видай, "забавонько", просителю потрібну суму, я тобі за хвилину поверну. (Марина дістає з панчохи дві купюри й подає їх Стасу).

МАРИНА. Тримай, Іхтіандре… Тепер ти сам переконався, що гарна жінка набагато краще, ніж жадібний чоловік? А щодо ризикового бізнесу?

СТАС (бере гроші, важко зітхає). Прощавай, мій "Мерседес"… Мемиле Івановичу, візьми мене у свої Санчо Панси! Так, згоден, ти слабо тягнеш на Дон Кіхота, але я готовий закрити на це очі.

ВИКВИН. А хто це, Дон Кіхот?

СТАС. А-а-а… Гарне все-таки дерево баобаб! Ну, я піду, не буду більше забирати у вас ваш сексуально насичений час. Бай-бай.

 

Стас виходить.

 

ВАРВАРА (розливши по фужерах вино, подає його Мемилу та Марині). Вікно потрібно відчинити, провітрити… Стас нормальний чоловік, але запах… (Відчиняє вікно).

МАРИНА. Витрати бізнесу… До речі, Мемиле Івановичу, хтось тут говорив про повернення боргу… Панчохи зморщилися... у млосному чеканні…

ВИКВИН (осушивши фужер). Візьми, Марино. (Протягує гроші). Слово Мемила – закон. Мемилу не з руки ображати слабку жінку. Давайте, "забавоньки", краще приляжемо, щось полежати охота, чи як?

МАРИНА. Є проблема.

ВАРВАРА. У тебе?

МАРИНА. У нас. Три години пробило.

ВИКВИН. І?

МАРИНА. Час прибирання поверху, Мемиле Івановичу. Плановий захід, як любить висловлюватися Інокентій Васильович.

ВИКВИН. І що, усім колгоспом потрібно прибиратися? Одна може зачекати віддаватися швабрі. Я ж кращий за швабру?

ВАРВАРА. Поза всяким сумнівом. Я навіть думаю, що ти, Мемиле Івановичу, набагато кращий за пилосос "Ровента", а також кращий за холодильник "Стінол", а ще посудомийної машини фірми "Сіменс". Однак ми з твого дозволу відчалюємо в коридорну далечінь. А ти, камчадале, тут не дуже розслабляйся. Увечері ми тебе на фантики розтягнемо. Готуй секстант. (Обидві починають приводити себе в порядок. Голос Воронцофа з коридору).

ВОРОНЦОФ. Альо! Єсть здєсь кто-нібудь? Горнічная, альо!

ВАРВАРА. Іду, містере, лечу! (Виймає гроші з панчіх, швиденько поправляє коротесеньку спідничку). Біжу, лечу. Зараз! Давай, Марино, рухайся… Ми тут, містере, заходьте… (Стук у двері). Так, так. заходьте.

 

Заходить Воронцоф, тримаючи в руках дещо схоже на арештантську робу.

 

ВОРОНЦОФ. Прошу мєнья простіть, но я хотьєл уточніть: ето гостініца?

ВАРВАРА. Звісно, у вас на цей рахунок є сумніви?

ВОРОНЦОФ (демонструє робу). Прошу мєнья ізвініть, но єслі ето гостініца, тогда почєму в мойом номєрє арєстантская одєжда? У мєнья всьо в порьядкє с юмором, но ми нє практикуєм у сєбья в Амьєрікє ношеніє такой одєжди внє турми!

МАРИНА. Який ви вибагливий! Між іншим, у нас теж не практикується посадка літаків де попало… Вибачте, не чекали-с… Ви ж буквально, як сніг на голову. До речі, арештантська роба – ваша, з Америки, надійшла до нас в якості гуманітарної допомоги!

ВОРОНЦОФ. Гуманітарної? Ето інтєрьєсно!

ВАРВАРА. Дуже. Вважаю, наступним кроком ваших благодійних організацій буде відправка до нас ваших злочинців в якості гуманітарної допомоги.

ВИКВИН. Гарна думка. А ми їм своїх підкинемо...

МАРИНА. У них стільки не поміститься...

ВОРОНЦОФ. Прошу мєнья простіть, но я би хотьєл получіть обичний халат. Ето возможно?

ВИКВИН. Такий підійде? (Розпахує свій халат). У мене зовсім новий у рюкзаку лежить. Із бирочкою. Учора в Дубаї купив.

ВОРОНЦОФ. О, нєт, благодарью, я нє могу пріньять. Ви нє єсть армія спасєнія, а я совсєм нє нью-йоркскій ніщій… Прошу ізвініть, містєр…

ВИКВИН. Мемил.

ВОРОНЦОФ. Містєр Мемил. Ви нє бурьят? Нєт? Что єсть за імья Мемил?

ВИКВИН. Ні, я не бурят, я чукча. Наші чукчі й ваші алеути – як брати-близнята.

ВОРОНЦОФ. О, йєс, поньял…

ВИКВИН. А Мемил означає тюлень. Звір такий є, на півночі живе. Чув?

ВОРОНЦОФ. О да, тюлень, я знаю. На английском ваше імья будєт Сііл. Понятно? Сііл…

МАРИНА. Ось бачиш, Мемиле Івановичу, ми тебе заодно й перехрестимо, коли в тебе, як ти говорив, російська кров бігає. І будеш ти тепер у нас не Мемил, а Силантій. Силантій Іванович. Як тобі?

ВИКВИН. Нічого, але запізно. Я вже хрещений. Доведеться тобі, "забавонько", нашіптувати мені на вухо Мемил, а ніяк не Силантій.

ВОРОНЦОФ (до Варвари). Місіс…

ВАРВАРА. Міс!

ВОРОНЦОФ. О, прошу мєнья простіть, міс… Я хотьєл попросіть вас об одном одолженіі…

МАРИНА. Якщо ви, містере Воронцоф, про халат, так це краще за мене ніхто не зробить. Через п’ять хвилин халат буде у вашому номері. Є ще побажання?

ВОРОНЦОФ. Благодарью, міс, пока достаточно. С вашего разрєшенія…

 

Воронцоф з Мариною виходять з номера.

 

ВИКВИН. Бачили, халатом імперіаліст погидував... Новий, муха не сиділа! Недоумок набитий. Літун… Йому якщо й літати, то тільки за горілкою в найближчий магазин, та й то пішки!

ВАРВАРА. Схолонь, Мемиле Івановичу! Ти їх на наш аршин не міряй. Що для нашої людини в самий раз, для американця – табу. У них зовсім інші мізки. У них навіть найзачуханіший волоцюга – містер, а у нас? Ось! Гаразд, піду… Служба. А ти веселись поки що. Телевізор ввімкни й не сумуй.

 

Варвара виходить. Деякий час Виквин у номері один. Потім хтось стукає у двері.

 

ВИКВИН. Відчинено, заходьте!

 

Заходить Дрюкін.

 

ВИКВИН. А, хазяїн, заходь, будь ласка, сідай. Чим можу бути корисним?

ДРЮКІН. Та ось зайшов подивитися, чи добре ви влаштувалися. Судячи з розових щік Варвари – непогано. Як вам наші покоївки?

ВИКВИН. Є на чому оку затриматися. Але вже занадто роботою завантажені. І позалицятися з постояльцями ніколи. Усе бігом та бігом…

ДРЮКІН. Дозвольте поцікавитися, у справах до нас, чи так, на відпочинок?

ВИКВИН. По справі, шановний Інокентію… е-е-е… вибач, у мене пам’ять на імена дуже слабка.

ДРЮКІН. Інокентій Васильович.

ВИКВИН. Ну, так, так… Саме так… У справі, звісно. Але у дуже важливій справі. Як говорять розумні люди – глобальній.

ДРЮКІН. Що ви говорите?! Можливо, вам допомога потрібна? Я знайомий із багатьма впливовими людьми. Коли що…

ВИКВИН. Від допомоги не відмовлюся, однак, справа моя доволі незвичайна. Я би навіть сказав – революційна.

ДРЮКІН. Так, може, посвятите?

ВИКВИН. Можна й посвятити, справа вирішена, а час підганяє. Е-е-е… Почну, напевне, з того, що рік тому я знайшов родовище алмазів і, само собою, розбагатів. До непристойності. Дико розбагатів, аж запив на місяць.

ДРЮКІН. Я думаю! Тут навіть найрозумніший запив би! Від щастя такого!

ВИКВИН. Ваша правда. Але ось тільки запій при великих грошах особливого задоволення не приносить. Інша річ, коли хочеться, а немає за що. По собі знаю… Лежиш, бувало, у чумі, заметіль, а випити хочеться – аж дихаєш через раз… та-а-а-к… Та годі спогадів. Пошикував я біля пляшки з місяць і змінився внутрішньо до невпізнання. Думати став, і все таке інше. Про речі планетарного масштабу…

ДРЮКІН. Що ви говорите?! А ось мені не доводилося так напиватися, пардон, розслаблятися.

ВИКВИН. Так-от. Дай, думаю, поїду світ подивлюся, себе покажу… І поїхав. Натурально, одразу ж в Арабські Емірати. Тому що "човники", хто з більш заможних, саме туди літали.

ДРЮКІН. Так, був час.

ВИКВИН. Полетів, а там тепло, пальми ростуть. Фініків – що в мене в тундрі лайна песців! Знову ж: море, а в ньому – уявляєш – купатися можна! Я прямо й остовпів!

ДРЮКІН. Іще б пак! Само собою… А хто б не остовпів!?

ВИКВИН. Ось тоді-то я й придумав переробити клімат на Чукотці!

ДРЮКІН.???

ВИКВИН. Так, це буде щось! Магадан – пальми, тепле море…

ДРЮКІН. Я, звісно, погано розбираюся в релігії, але, ви що, на короткій нозі з Богом? Як же це можна Крайню Північ перетворити на Субтропіки?

ВИКВИН. Елементарно. Але я знаю, що ти, Інокентію Васильовичу, подумав. Ти подумав, що я ідіот, правда? Тільки я зовсім не ідіот, а скромний чукотський геній.

ДРЮКІН. Мені зрозумілі ваші теплі почуття до самого себе, але давайте ближче до теми. У вас є великі, припустимо, дуже великі гроші. Справа за малим: зробити Магадан курортним містом. Так?

ВИКВИН. Я вже говорив: елементарно. Батареї.

ДРЮКІН. Що батареї?

ВИКВИН. Батареї центрального опалення. Чавунні такі…

ДРЮКІН. Я, мабуть, присяду, можна?

ВИКВИН. Так, авжеж, сідайте… Уяви собі, Інокентію Васильовичу: тисячі, десятки тисяч чавунних батарей, я б навіть сказав мільйони – з’єднаних в одну систему батарей центрального опалення, поміщених у вічну мерзлоту! Уявив? Потім догониш… І в цю грандіозну за масштабом опалювальну систему ми подаємо пару! Ух, яка геніальна думка, аж мурашки по тілу!

ДРЮКІН. І точно, мурашки…

ВИКВИН. А ти говориш! Чукча – це не тільки анекдоти…

ДРЮКІН. Ну, гаразд, припустимо, зарили ми ваші батареї в мерзлоту, а топити чим будемо? Магаданським вугіллячком?

ВИКВИН. Ось це питання я й приїхав вирішити в столицю. Через міністерство оборони.

ДРЮКІН. Ось навіть як!

ВИКВИН. Аякже! Для опалення моєї системи необхідно взяти в оренду кілька атомних підводних човнів. Он їх скільки у Владивостоці іржавіє. І вперед. Даєш субтропічну тундру! Через рік Тундру буде не впізнати. Біля кожного чума посадимо кокосову пальму й поставимо нафтову вежу. Я вже навіть назву для опалювальної території придумав: Об’єднані Чукотські Емірати. Як тобі? Правда, здорово?

ДРЮКІН. Просто немає слів… Мамо рідна… А нафтові вежі навіщо? На Чукотці ж немає нафти!

ВИКВИН. Ну ти, чоловіче, даєш! Що ж це будуть за Чукотські Емірати без нафтових веж? Це по-перше. По-друге, ти що ж думаєш, якщо я клімат зможу на Чукотці змінити, то я нафту під землю не закачаю?! Запросто! (Дрюкін обмахується носовою хустиною). А як вважаєш, бархани теж потрібно буде понасипати чи так зійде?

ДРЮКІН (остовпіло мотає головою). Ну… бархани, бархани в першу чергу. Як же без барханів? Зовсім неможливо… Боже, укріпи мене, не дай "з’їхати з котушок".

ВИКВИН (не звертаючи уваги на реакцію Дрюкіна). А в самому Магадані всі вулиці помаранчами засаджу та фініковими пальмами. Дивися, через кілька років потягнеться люд зі столиці в наші краї, але вже добровільно. Пращуру моєму, росіянину, котрий від нудьги спав із моєю бідною бабусею, навіть уві сні наснитися не могло, що його нащадок, скажемо прямо, геніальний нащадок, здійснить такі планетарного масштабу справи!

ДРЮКІН. Російський пращур? У вас? Ну, тоді зрозуміло. Який же це хоч трохи росіянин не вважає себе генієм?! Яким робом  вам поталанило надибати у тундрі російського пращура?

ВИКВИН. Дід мій, як розповідала мені моя мати, був із зубожілих дворян, невідомо як залетів до наших країв та перепсував усього за рік майже всіх наших молодиць. Якщо за великим рахунком, то половина чукчів, які нині проживають на узбережжі, – моя рідня по лінії діда.

ДРЮКІН. Шустрий усе ж таки був дідуля!

ВИКВИН. І не говори. Ну як, зможеш допомогти в питанні підводних човнів? Не за так, звісно… Грошей у мене навалом. Із собою. А не вистачить – накопаю алмазів скільки потрібно!

ДРЮКІН. Тут, розумієте, з думками зібратися потрібно. Надто вже незвична пропозиція. Делікатна… Справа, як ви самі висловилися, планетарного масштабу. Абияк не вирішиш.

ВИКВИН. Само собою. До завтра відкласти можемо, однак. Не пожежа ж. Тим паче, я на вечір із "забавами" домовився, це… у шахи пограти… Так.

ДРЮКІН (витирає хустинкою лоб). У шахи – це добре, у шахи – це навіть набагато краще, ніж пити горілку й занюхувати жіночими грудьми. До речі, особисто мені подобається як одне, так і друге. А іноді й одночасно. Рекомендую. З вашого дозволу, піду. Справи. Зустрінемося за вечерею. Бар у нас дуже гарний! Якщо є бажання, я вже зараз замовлю повару вушка. Згода? Тоді до вечора.

 

 

Сцена третя

 

Кабінет Дрюкіна. Стрімко заходить сам Дрюкін, за ним на деякій відстані Стас.

 

ДРЮКІН. Стасе, голубе, мені надзвичайно близькі й зрозумілі ті почуття, які ти відчуваєш до зелених грошенят, але запах! Я цілком допускаю, що надалі ти можеш стати чемпіоном Росії з плавання в лайні, але повітря ти однозначно не озонуєш. І скільки ти "наварив"?

СТАС. Чотири сотні мінус ящик одеколону. Але я цього козла ще дістану! Я з цього баобаба все листя пообщипую!

ДРЮКІН. У цього баобаба, як ти висловився, коріння російське.

СТАС. Як це?

ДРЮКІН. Звичайно. Дід, каже, у нього росіянином був. І я охоче вірю. У цього баобаба корінна система російського народного дерева на ймення дуб. Він мені щойно такого наговорив! Як на мене, то це вже патологія. Тобі, Стасе, ніколи не спадало на думку по дну Чорного моря прогулятися, скажімо, у Турцію, чи заради спасіння людства залатати озонову дірку суровими нитками? А ця чукотсько-російська збірна солянка має намір переробити клімат на Чукотці!

СТАС. Жартуєш? Може, швидку викликати? Він сьогодні вже хотів мене зробити сліпим, коли я до нього, так би мовити, з претензією звернувся… А раптом він божевільний?

ДРЮКІН. Та заспокойся ти. Він при своєму розумі. Ну, скажемо так, трішки не при своєму, то що ж тепер, узяти та й в’язати його? Ні. Ні, Стасе, у цього буратіно повний рюкзачище грошей, які він бажає витратити на втілення в життя своєї дебільної ідеї. То навіщо ж нам йому заважати? Йому, смердючий ти мій, допомога потрібна! Пристосування всіх своїх сил та неабиякого розуму.

СТАС. Він вас, Інокентію Васильовичу, у долю взяв? І взагалі, як він собі все це мислить? Клімат переробити?

ДРЮКІН. Ні, у долю не брав. Мемил розраховує на весь лавровий вінок. Він уже зараз бачить себе чукотським каліфом. Ні, швидше – еміром, тому що в майбутньому, наскільки я зрозумів із довірливої бесіди, Чукотка, коли потеплішає до температури плюс сорока градусів, одночасно перетвориться на Чукотські Емірати. Нормально чи не так?

СТАС. Марення…

ДРЮКІН. А це ти дарма. У дуже віддаленому майбутньому, коли вірити яйцеголовим, земна вісь в черговий раз зміститься, і та сама Чукотка стане доволі теплим місцем, оскільки по ній, чи десь поруч, проходитиме новий екватор. А Виквин, звісно, цього не знає, а коли б і знав, то все одно чекати б не став. І точно, коли це ще станеться передбачений ученими катаклізм… Можна й не дожити… Мемил вирішив поступити по-ленінськи, тобто піти іншим шляхом і виключно революційним…

СТАС. Ой, не тягни… Ти як та нецілована молодиця всю ніч: дам, не дам! Мене сам процес опалення заінтригував.

ДРЮКІН. Процес, шановний Станіславе, елементарний та простий, як виріб ПР.

СТАС. Чого?

ДРЮКІН. Одразу видно, що ти не притягався в міліцію за допомогою "народного витверезника", тобто кийка. Але в тебе все ще попереду. Утеплювати вікову тундру шановний Виквин збирається шляхом закопування в мерзлоту мільйонів чавунних радіаторів, з’єднаних в одну систему, що живиться парою. Ну а далі – все просто. Будує кілька потужних ТЕЦ, заживлює ці ТЕЦ від двох-трьох атомних підводних човнів – і все! Кокоси, ананаси та мулатки із шоколадними сідницями. Ось! Як спеціаліст із овочів та інших закусок я стверджую: свого часу майбутній чукотський емір погано закушував.

СТАС. Круто! Шкода, що я не психіатр. Тут же матеріалу на докторську дисертацію! Шикарний недоумок! І що ж хотів із-під вас товариш Мемил? Стати головним євнухом його майбутнього гарему? Коли він уже в еміри милиться…

ДРЮКІН. Товариш Мемил прибув до столиці з метою дати високій посадовій особі великий хабар в обмін на гарантії отримання в довгострокову оренду кількох атомних субмарин. Зрозумів? А ти говориш – баобаб!

СТАС. Щось я не помічав раніше біля нашого під’їзду крутих тачок. Звідки такі зв’язки?

ДРЮКІН. А навіщо дане питання розглядати саме в такій площині? Ніхто й не збирається потакати недоумкуватим суб’єктам. У мене гарна репутація. Пощипати цього піжона можна, і не використовуючи важку артилерію. Знову ж таки, з американцем потрібно розібратися. Він уже, мабуть, очуняв.

СТАС. А чого з ним розбиратися? Рахунок виставте – і справі кінець!

ДРЮКІН. Рахунок може бути різним. Одна справа, коли містер спікірує літаком на курятник чи теплицю з ранніми огірками, і зовсім інша – коли посадка здійснена на теплицю з унікальними трояндами. Як говориться в популярній рекламі: відчуйте різницю, панове!

СТАС. Ну й у що може вилитися цьому соколу сердечний прийом, наданий йому в нашому приватному закладі?

ДРЮКІН. Ти, красеню, забув, що це моя приватна власність? Нескромно пхати ніс у чужий гаманець.

СТАС. Та й не збирався я зовсім. Просто цікаво, наскільки розвинуте у вас почуття здирника. Тільки й усього.

ДРЮКІН. І чому я тебе не виганяю?

СТАС. Сам дивуюся…

ДРЮКІН. Іди гукай на нараду дівчат. Потрібно провести з ними бесіду.

СТАС. На предмет використання контрацептивів?

ДРЮКІН. За кого ти мене тримаєш? Може, їм ще й лекцію прочитати? Між іншим, лекцію можу – на одну-єдину тему: "Про шкоду стриманості в статевих відносинах в умовах ринкових перетворень в економіці". Як тобі тема?

СТАС. Чудова. Я так розумію, предмет, про який ви можете прочитати лекцію, вивчений вами не на основі популярного видання "Секрети сексу"? Тобто не лише по ньому?

ДРЮКІН. Секс, молодий чоловіче, наука доволі специфічна. На відміну від шанованої мною математики, секс засвоюється значно краще за допомогою практичних занять. Теорія, Стасе, це для імпотентів. Судячи з твоїх успіхів на ниві сексу, ти теорією явно знехтував…

СТАС. Діти варті того, щоб їх народжували.

ДРЮКІН. Твоя правда. Чи зауважив ти, що від спілкування зі мною у твоїй загальноосвітній голові іноді почали з’являтися думки доволі пристойного змісту. Виходить, я в деякій мірі корисний. Ну, іди гукай усіх і сам приходь. Будеш на цьому нашому "весіллі" тамадою. Як там у народному епосі говориться: "Несіть ваші грошики"…

 

Стас виходить. Дрюкін деякий час сидить за столом і продивляється папери, щось пише. Стук у двері.

 

ДРЮКІН. Заходьте.

 

Людмила заходить до кабінету.

 

ЛЮДМИЛА. Це я, тату. Ти звільнився? Я не заберу в тебе багато часу.

ДРЮКІН. А в мене його й нема. Але коли вже ти тут, викладай, що там у вас із Агафангелом, тьху ти Господи, ну й ім’ячко у твого чоловіка! Після стакана й не вимовиш… Архангел якийсь. Ніяк не запам’ятаю.

ЛЮДМИЛА. А можна й не старатися. Твій зять найближчим часом відлітає до Мексики.

ДРЮКІН. Це чудова новина. У Мексиці звільнилося місце запасного гультіпаки?

ЛЮДМИЛА. Контракт із "Телевісою" підписав.

ДРЮКІН. На предмет?

ЛЮДМИЛА. А хто його знає! Мене це вже не стосується. Аби швидше звідси зник.

ДРЮКІН. Це ж чого? А що, коли твій Архангел зникне з кінцями? Ти з ним хоча б розлучися до його відбуття. А часом, тобі заміж ще раз захочеться?

ЛЮДМИЛА. Розлучуся. Але зовсім не з причини, названої тобою. Це навряд. Але вбезпечити себе не завадить. Часом і там він заборгує мільйон песо? Чи десять?!

ДРЮКІН. Логічно. Він із тих гультяїв, котрі вважають, що їхнім земним призначенням є лише отримання задоволення. Для них процес творення – це привілей недоумків.

ЛЮДМИЛА. Та годі тобі. Знайшов про що говорити. Немає його. Весь вийшов!

ДРЮКІН. Хотілося б вірити.

ЛЮДМИЛА. Я поживу трішки дома? Не хочеться до себе повертатися. Агафангел, відверто кажучи, уже дістав мене своїми витівками! Привів учора двох американських волоцюг зі Староюрського провулку. Там цілий квартал аварійного житла. І кілька сотень волоцюг. Свого роду колумбарій із ходячими прахами. Там згуртувалися всі ті, хто не зміг проникнути через західні кордони. У будь-якому разі, їх гірша частина. А ці американці, вони й у себе на батьківщині успішно волоцюгували. Тільки, очевидно, їх не зовсім влаштовувало сите життя американського волоцюги, захотілося ще й гострих відчуттів.

ДРЮКІН. Спробували по повній програмі?

ЛЮДМИЛА. Вище даху. Зате тепер вживають ненормативну лексику з милим англійським акцентом…

ДРЮКІН. У мене ось теж один американець до берега прибився. Та ти, мабуть, уже в курсі. Мене ледве не розірвало від злості! Мої троянди! Вони ж як діти для мене!

ЛЮДМИЛА. Та годі тобі, дітьми на ринку не торгують.

ДРЮКІН. Ні, Людмило. Тобі однозначно не вистачає такту.

ЛЮДМИЛА. То що твій американець?

ДРЮКІН. Поки що нічого. Із посольства обіцяли прислати бригаду механіків, які проведуть демонтаж крил "Сесни" та іншого обладнання – інакше літак не вивезти. Ти ще не була в розарії? Сходи, там є на що подивитися. Узагалі-то він, поза всяким сумнівом, гарний пілот. Я б із переляку, напевне, зніс би цілий квартал! А Воронцоф акуратно так спікірував свій літак на мій розарій.

ЛЮДМИЛА. Таке враження, що ти трохи навіть радий тому, що так сталося.

ДРЮКІН. Відверто кажучи, так. Будинок закладено під банківський кредит… А через десять днів закінчується термін його погашення.

ЛЮДМИЛА. То ти брав кредит? Ну, тепер я розумію твої несподівані відлучки в Іспанію. Квартиру, либонь, придивлявся з видом на нудистський пляж?

ДРЮКІН. Так, придивлявся, а що в цьому поганого? Я собі вже й паспортик дипломатичний справив. Про всяк випадок…

ЛЮДМИЛА. А Павло Глоба говорить, що цим хлопцям не світить порулити…

ДРЮКІН. Розумієш, дочко, Павло Глоба мислить глобально, а я ‒ тверезо. Він за все людство опікується й астроложить. Мені ж такі масштаби непідвласні. Тому я про всяк випадок купив запасний аеродром.

ЛЮДМИЛА. Так, у цьому щось таки є. Ну, і як саме ти збираєшся поголити заморського гостя? Він уже проспівав свою арію?

ДРЮКІН. У скороченій редакції. Я його попросив зайти, тільки-но він очуняє. Я ж не якийсь ринковий гопник. Розумію, людина повинна прийти до тями, оцінити ситуацію. А на предмет "поголити", то який же це недоумок не скористається моментом? Можна сказати, "зелені" прямо з неба впали… А ти, коли вже ти тут, допоможеш батьку трішечки. За відсоток, звісно…

ЛЮДМИЛА. Із шахраями не вожуся. Я чесна жінка.

ДРЮКІН. Скільки?

ЛЮДМИЛА. Іспанський будинок!

ДРЮКІН. Але він і так мій і твій!

ЛЮДМИЛА. Краще, коли буде навпаки: мій і твій!

ДРЮКІН. А ще говорить: чесна! Мої кредитори порівняно з тобою нерозумні діти! Ось де зразок шантажу – пальчики оближеш!

ЛЮДМИЛА. Та годі рвати волосся. Я згодна на половину будинку плюс усе той самий паспорт.

ДРЮКІН. Шантажистка… Кого я виховав? Ростив, пестив, недоїдав, недо… Між іншим, брешу. Такого не було. Їв справно. Ну, годі. По руках. (Стук у двері). А ось, напевне, і Воронцоф. Заходьте!

 

Воронцоф заходить до кабінету.

 

ВОРОНЦОФ (із дверей). Хеллоу, містєр Дрюкін. (До Людмили). Хеллоу, мем…

ДРЮКІН. Познайомтеся, Джеку, це моя дочка Людмила.

ВОРОНЦОФ. Очшєнь пріятно. Джек… Воронцоф. Я нємножько рюсскій…

ЛЮДМИЛА. Дуже приємно, я теж уже чула про вас. На жаль, не можу сказати, що я трішки американка…

ВОРОНЦОФ. О, с вашей внєшностью вам нічєго не стоіт вийті замуж в Амьєрікє!

ЛЮДМИЛА. Ви мені лестите, містере Воронцоф!

ВОРОНЦОФ. Нісколько! Тєм болєє, я нє імєю прівичкі льстіть людям. Я достаточно богат для того, чтоби нікому нє льстіть. У нас льстят, когда что-лібо нужно от етого чєловєка, а мнє от вас нє нужно нічєго.

ДРЮКІН. Так це у вас… У нас лестять навіть тоді, коли все вже є, тому що хочеться мати ще більше.

ЛЮДМИЛА. Так, ми такі… Джеку, скажіть, як вам упалось?

ВОРОНЦОФ. О, я сожалєю! Мнє очшєнь жаль. Етот ваш ужасний бєнзін!

ДРЮКІН. І не говоріть. Зовсім озвіріли… Ви будете виставляти позов?

ВОРОНЦОФ. Коньєчно! Я нєсу колоссальниє убиткі! Самольот разбіт, за нєго прідьотся платіть, вам также прідьотся платіть… Надєюсь, містєр Інокєнтій, ми разрєшим наши проблєми без судєбного разбірательства?

ДРЮКІН. Я також сподіваюся. А що, кажете, літак не ваш?

ВОРОНЦОФ. Нєт, коньєчно, нєт. На самольотах етого тіпа нє лєтают чєрєз окєан! Свой самольот я оставіл в Лондонє, а етот арєндовал в Бєльгіі.

ДРЮКІН. Співчуваю. (Виразно дивиться на дочку). Сподіваюся, на цьому ваші злі пригоди закінчаться.

ЛЮДМИЛА. І можете розраховувати на нас.

ВОРОНЦОФ. Благодарью. Мнє очшєнь нєловко за тє нєудобства, коториє я вам прічініл… Но я буду возмєщать…

ДРЮКІН. Гаразд, гаразд, увечері поговоримо більш конкретно, а поки що, прошу пробачення, у мене справи… Людмила, займи, будь ласка, нашого гостя…

ЛЮДМИЛА. Із задоволенням. Ходімо, Джеку, я покажу вам нашу бібліотеку. Ви любите читати?

ВОРОНЦОФ. О, да, но в основном, біржевиє сводкі! (Сміється). Я пошютіл, у мєнья дома, в Каліфорніі, тоже очшєнь огромная бібліотєка. Єйо собіралі трі поколенія Воронцофих. Пятнадцать тисяч томов!

ЛЮДМИЛА. П’ятнадцять тисяч – це серйозно.

 

Воронцоф і Людмила виходять.

 

ДРЮКІН (провівши їх поглядом, потираючи руки). Так-то краще! Однак і донечка в мене! Що за хватка! Уся в батька… А Воронцоф лопух… Мені попадалися й міцніші горішки… І де ж, урешті-решт, цей аматор купання в лайні? Хоча що з нього взяти? В армії не був, дідівщини не нюхав… Ніякої дисципліни!

 

Повертається до паперів, знову пише. Нарешті чути голоси і до кабінету, постукавши, заходять Стас, Марина та Варя.

 

СТАС. Інокентію Васильовичу, контингент зібраний і чекає вас.

ДРЮКІН. Нарешті… Проходьте, панянки, а ти (До Стаса). двері щільніше прикрий. Влаштовуйтеся. Отже, такі справи, рідні ви мої…

ВАРВАРА. Ви нас усиновляєте?

ДРЮКІН. Ні, і навіть не удочеряю! Ти, Варваро, прикуси язика й слухай… (До Стаса). А ти відсунься! Який жах!

СТАС. То, може, мені взагалі піти звідси? Я вже шість флаконів на себе вилив!

ДРЮКІН. Значить, мало вилив! Тебе ж Катерина й на поріг не пустить.

СТАС. Умовлю якось. У мене з нею більш теплі стосунки, ніж із вами.

ДРЮКІН. Ну все, закінчили плескати язиками. Отже, так… Почну з того, що ви, я і ми всі повинні на деякий час стати одним цілим.

МАРИНА. Так куди вже ціліше?

ДРЮКІН. Не перебивай! Тут зовсім інша ситуація. Як вам уже відомо, п’ять місяців тому я вимушений був узяти в банку позику під заставу майна. Позику потрібно повернути вже через десять днів. Трохи я вже наскладав, але не все. Потрібна ще сума в розмірі сорока тисяч.

МАРИНА. Доларів?

СТАС. І як ти здогадалася?

ВАРВАРА. І якщо…

ДРЮКІН. Усі ми опинимося на вулиці.

СТАС. Що, і жилий флігель?

ДРЮКІН. Ти, Стасе, після обіду щось погано метикуєш! Флігель прибудовано до будинку. Як же тоді його можна вважати окремим будинком? Взагалі, наші справи не дуже… Але, на щастя, сьогодні вдень сталися дві події, які відродили в моєму серці надію. Ми тут зі Стасом порадилися й розробили стратегію. Тепер необхідно розробити ще й тактику.

ВАРВАРА. Замочити Мемила?

ДРЮКІН. Свят, свят, свят! Ти при своєму розумі? Лагідна ти наша!

МАРИНА. Тоді отруїти! Нічого з цим алкоголіком цикатися!

СТАС. А хто буде тоді тобі бакси в панчохи засовувати?

ДРЮКІН. Дівчата, ви що? У нас тут не злодійська сходка, а благопристойний диспут на суспільно важливу тему. У нас важлива тема?

МАРИНА. Ще б пак!

ДРЮКІН. За великим рахунком нічого робити не потрібно. Тобто я хотів сказати, робіть те, що й раніше. Тут головне – приспати пильність. Про решту ми зі Стасом потурбуємося. Але потрібно пам’ятати одну річ: на всі розпитування Мемила про мої зв’язки, якщо такі будуть, беріть крутіше. Аж до президента. Я вже не кажу про міністра оборони. Уяснили? А наскільки розкрутите цього надутого індика ви, мене не цікавить.

СТАС. Пофіг.

ДРЮКІН. Ось-ось. Влучний вислів, хоча й ненормативний.

СТАС (до покоївок). Запитання будуть? Тоді вперед. Але не розраховуйте, що я стану хрещеним батьком ваших вузькооких карапузів! Мемил, як я подивлюся, хвацький чолов’яга…

ВАРВАРА. Справно взяти – ще не означає донести!

СТАС. Теж правильно.

ДРЮКІН. Ну, дівчата, ідіть. І дивіться там у мене! Ніякої розпусти! У нас пристойний заклад. До того ж іноземець у гостях.

 

Марина та Варя виходять.

 

СТАС. Я тут щодо реклами нічого не второпав. Що значить – аж до президента?

ДРЮКІН. А те й означає. Невже ти вважаєш, що я не знайду пристойного шахрая, котрий уміє носити піджак, а якщо знадобиться, і генеральський мундир? Простіше простого. Знову ж таки: потрібно схилити Мемила до думки про необхідність укладення договору на поставку мільйона радіаторів. У нас із тобою зв’язки? Зв’язки!

СТАС. Сподіваюся, вам як організатору більше дадуть!

ДРЮКІН. Що ти верзеш! Ти мене краще не нервуй! Я й так від падіння американця досі ніяк відійти не можу! Ну й жарти в тебе!

 

Голос Варвари: "Інокентію Васильовичу!" Вбігає Варвара.

 

ДРЮКІН. Що ще? Горимо?

ВАРВАРА. Гірше. У вас, я так думаю, проблема…

ДРЮКІН. Ще одна?

ВАРВАРА. Ага, там… Там це… Роза Рудольфівна… із Мемилом у номері…

ДРЮКІН. Що в номері? Розмовляють?

ВАРВАРА. Так, уже розмовляють, але… але... лежачи, лежачи розмовляють. Вони двері забули зачинити на ключ.

ДРЮКІН. Стасе, ти щось зрозумів із усього цього?

СТАС. Так, зрозумів, у вас прорізалися роги!

ДРЮКІН. У мене? Ха! Бути цього не може! Що, Роза з цим баобабом?

СТАС. Очевидно, так… Долар – аргумент серйозний…

ДРЮКІН. Заткнися, паяц гороховий! Я її вб’ю! Тримайте мене!

СТАС (до Варі). Чула? Хапай дядю Кешу з лівого боку! Інокентію Васильовичу, Інокентію Васильовичу, ви б так не вбивалися… Фіг із нею! Це ж навіть на краще! Ось послухайте, сядьте, ось так. (Садить Дрюкіна). Варю, ти йди, але нікому ні слова. Тебе Роза помітила?

ВАРВАРА. Та який там! Ніколи їм було!

СТАС. Ось і добре, іди. Усе клас.

 

Варя виходить.

 

СТАС. Інокентію Васильовичу, а чому це ви так бурхливо реагуєте? Це ж доля! Одним махом позбавляєте себе від залежалого товару в особі шановної Рози, а лопухастого Мемила – від грошей!

ДРЮКІН (трохи заспокоївшись). Це ж як?

СТАС. Тридцять відсотків!

ДРЮКІН. Хапуга! (Стас розводить руками).

ДРЮКІН. Гаразд, по руках. Викладай. Але щоб без криміналу!

СТАС. Авжеж. Відняття грошей буде блискавичним, невимушеним і стерильним на предмет кримінальщини. Взагалі-то я завжди знав, що в Рози Рудольфівни совість на батарейках. І потрібно ж було вам стільки років тримати біля себе таку розпусну бабу!

ДРЮКІН. Старувата для розпусти! Це, видно, Мемил забагато випив. От і клюнув. Що ж я, не знаю? Бувало, баньки позаливаєш – і перша-ліпша сіра миша солодшою, ніж Клава Шифер, видається!

СТАС. Коротше. Пояснюю завдання. Ми зараз крупною риссю мчимо в номер до пана Мемила, де ми, тобто ви, ловите їх, так би мовити, на гарячому. Це зрозуміло, так? Потім ви стаєте в позу розлюченого бика й, кинувши фразу, ну, хоча б ось таку: "Я приютив тебе, мерзотнику, а ти жінку мою до себе в постіль затягнув!" – починаєте рвати на голові волосся.

ДРЮКІН. На чиїй? Навіщо?

СТАС. На своїй. Ну, не знаю, у кіно в таких ситуаціях завжди так роблять!

ДРЮКІН. Так вона ж мені не дружина!

СТАС. А Мемил цього не знає. Тут головне – швидкість. Темп. А потім із криком: "Я вб’ю вас обох, а потім і себе!" – кидаєтеся до ліжка, блискавично дістаєте з-під нього виквинівську рушницю й цілитеся. Тьотя Роза, натурально, одразу падає непритомною, а чукотський кобель, як усяка нормальна людина, запропонує викуп. От і все. Я заставлю його дістати з рюкзака потрібну нам суму, ви гордо кидаєте рушницю й ми чесно йдемо геть. І після цього скажіть, що я не геній?

ДРЮКІН. Від вас, геніїв, незабаром в очах рябітиме…

СТАС. Є ще претендент?

ДРЮКІН. Авжеж, Мемил сьогодні, ніби між іншим, натякнув на себе…

СТАС. Ну, то як, полетіли?

ДРЮКІН (за секунду). Ех, не подобається мені це все, та робити нічого. Охота гірше неволі… Ходімо.

СТАС. Ось це вже чоловіча розмова! Зараз ми їх!

 

 

Сцена четверта

 

Номер Виквина. Звучить ритмічна музика, Мемил та Роза Рудольфівна копирсається під простирадлом. Із-за простирадла стирчать ноги Рози з позатиканими в панчохи доларами. Вони солодко повискують. У номер, не стукаючи, вривається Дрюкін зі скуйовдженою шевелюрою. Слідом за ним – Стас. Дрюкін, прийнявши позу розлюченого чоловіка, кілька разів покашлює. Стас подає йому знак, мовляв, пора починати.

 

ДРЮКІН. Я дав тобі житло та їжу, зараза…

СТАС (пошепки). Мерзотник…

ДРЮКІН. Я прихистив тебе, мерзотнику, а ти жінку мою до себе в постіль затягнув! (Озирається, Стас крутить пальцем біля скроні).

ВИКВИН (з-під простирадла). Зачекай, "забаво", у нас, здається, гості… (Визирає). А, Інокентій Васильович! Стрибай до нас! У нас тут весело! Випити хочеш?

ДРЮКІН (іще раз). Я дав тобі житло та їжу, мерзотнику. А ти жінку мою?! Уб’ю! (Швидко кидається до ліжка, хапає рушницю й зводить курок).

ВИКВИН. Е-е-е… Ти це… Вона ж заряджена! Убити можеш, однак!

ДРЮКІН (увійшовши в роль). Уб’ю обох, а потім і себе! (З-під простирадла, нарешті виповзає й Роза Рудольфівна).

ДРЮКІН. А ти, взагалі, заразо, зараз повинна знепритомніти!

РОЗА. Ще чого!

ДРЮКІН. Рахую до раз!

ВИКВИН. Послухай, хазяїне, "забава" мені не говорила про чоловіка! (До Рози). Він що, твій чоловік?

РОЗА. Як би не так! Такий ожениться! Дрюкін – халявник! Подивися сюди, Дрюкін, бачиш ці панчохи? Так-от: ти за десять років не вложив у цю панчоху жодного долара!

ДРЮКІН. А звідки мені було знати, що ти повія? Це я по не віданню. І взагалі, мовчи й не диш! А ти, підлий спокуснику, гони живо гроші за моральні збитки! У мене свідок є! (Киває на Стаса).

ВИКВИН. А скільки коштує твоя честь та достоїнство?

ДРЮКІН. Сорок! І ні цента більше! І вже! Раз…

ВИКВИН. Гаразд, гаразд… акуратно з рушницею! Блін! Стасе, візьми там у рюкзаку, скільки просить цей божевільний! (Стас шустро підбігає до рюкзака, лихоманково розстібає його тремтячими, наче листя, руками, відраховує чотири пачки).

ВИКВИН (рахуючи). Три, чотири… Ти, Стасе, тремтиш, ніби хазяїн у тебе цілиться…

 

Стас встає, підходить до Дрюкіна. Той, полегшено зітхнувши, обережно кладе рушницю на ліжко і взявши Стаса під лікоть, іде з ним до виходу. Виквин хапає рушницю.

 

ВИКВИН. Ану стояти! Голубки… (Дрюкін і Стас завмирають на півкроку). Кругом! Ать-два! Від Виквина не втечеш! Виквин хитрий, однак. Давай, Стасе, клади гроші назад. Погрів руки, і годі!

СТАС. Одна пачка моя! Ти мене, козел, у лайно загнав, і за всіма правилами – вона моя! А якщо ні, я й тебе сьогодні в колекторі викупаю!

ВИКВИН. Тобі ж заплачено чотири сотні! Гаразд! Гони бакси назад і пішли до колектора! Я теж пірну. Скільки тої справи!

СТАС. Іще чого! А потім, як у тому анекдоті, будемо питати один в одного, навіщо ми лайна наїлися? Не віддам!

ВИКВИН. Для початку я виб’ю тобі ліве око, воно мені більше за все не подобається, а потім відстрелю тобі закоряку.

СТАС. А закоряка це що?

ВИКВИН. Те, чим дітей стругають!

ДРЮКІН. Ну, ви тут побалакайте, а я пішов...

СТАС. А я? Як це – пішов? Мемиле, ану тримай Інокентія Васильовича! А я до ваших розборок узагалі жодного відношення не маю! Не я ж із Розою Рудольфівною сплю?! Ви обоє спите! Ось і розбирайтеся поміж собою! Розо Рудольфівно, от скажіть, я з вами спав? Тільки чесно?

РОЗА. Шмаркач… Розмріявся… Між іншим, я люблю молодих! Але ти, Стасе, не в моєму стилі.

СТАС. Дякую вам. Ось бачите, джентльмени, дама рішуче відкинула мою пропозицію і умаслюватиме вас обох. (Робить спробу піти).

ВИКВИН. Е-е-е… ні! Ану стій! Ти мені мізки не закручуй, поклади гроші на місце! Ти ба, який хитрун!

СТАС. Одна пачка грошей моя! Кістьми ляжу!

РОЗА. Плі!!!

 

Виквин, стрепенувшись від несподіванки, падає на Розу, випустивши рушницю з рук. У цей час Стас і Дрюкін із переляку кидаються хто куди. Дрюкін блискавкою під ліжко, Стас із криком: "Убивають!" стрибає у вікно. Крик за вікном, тріск дерева, дзвін розбитого скла. Деякий час нічого не відбувається.

 

ВИКВИН (визирнувши у вікно). Другий поверх, однак…

ДРЮКІН (з-під ліжка). Ти, Виквин, убивця! Тебе, шейху недорізаний, тепер точно розстріляють! Ніяких грошей не вистачить відкупитися…

ВИКВИН. Так він же сам шугонув! І взагалі, чого ми тут усі розляглися?! Може, він іще живий?

РОЗА (вибираючись з-під Виквина). Вперед, йолопи! За мною!

 

Усі троє, відштовхуючи одне одного, покидають сцену.

Кінець першої дії.

 

 

Друга дія

Сцена п’ята

 

Хол пансіонату. Усі персонажі зібралися, окрім Дрюкіна й Стаса. Роза Рудольфівна скучає за стійкою. Людмила, Варя, Марина та Воронцоф, розсівшись по кріслах і на канапі, тихо перемовляються поміж собою. Виквин нервово крокує туди-сюди холом. Усі чекають Дрюкіна, щоразу поглядаючи на центральний вхід.

Нарешті чути звук автомобіля, що під’їхав, хлопання дверцят і жваві голоси Стаса та Дрюкіна. Усі як по команді зриваються зі своїх місць і завмирають у чеканні.

У холі з’являється Дрюкін, штовхаючи поперед себе інвалідний візок, на якому сидить Стас, нога до стегна й рука до плеча якого в гіпсі, голова перебинтована, усе обличчя в пластирних хрестиках, на губах щаслива усмішка. Присутні радо зустрічають їх й одразу ж кидаються висловлювати свою любов на більш близькій відстані. Дрюкін жестом зупиняє їхній тріумф.

 

ДРЮКІН. Всім стояти! Ви що, з глузду з’їхали?! Його ж не можна стискати! Хлопця ледве зібрали! Як Лего! Ось навіть запасна частина залишилася. (Дістає з-за спини величезну кістку. Роза Рудольфівна, коротко зойкнувши, падає за стійку, жінки жахливо верещать. Стас регоче).

ДРЮКІН. Е-е-е, Розо! Я ж пожартував! Піднімайся! (Марина кидається за стійку. Допомагає Розі підвестися).

ДРЮКІН. Ну ось, а ти падати! Я ж пожартував!

РОЗА (сідає). Ну й жарти в тебе!

ДРЮКІН. Вибач, ця кісточка не Стаса. Ми в морзі в іншого бідолахи відкрутили! На, дивися! (Роза Рудольфівна, закотивши очі, знову непритомніє).

ЛЮДМИЛА (до батька). Припини! Знаєш, у що обійдуться тобі зараз похорони? Коли дізнаєшся, назавжди відпаде бажання жартувати!

ДРЮКІН. Та годі вам, слабаки… Це коров’яча кістка. А Стаса справді ледве зібрали. Скільки, кажеш, переломів?

СТАС (ніби йому вручили "Зірку Героя"). Чотири. І два вивихи.

ВИКВИН. А з третього слабо вистрибнути?

СТАС. У тебе грошей не вистачить.

ВИКВИН. Додам до тих, які ти забрав із собою в політ. До речі, ти що, устиг їх ізжерти, поки мчав до землі? Я на місці приземлення нічого не знайшов!

СТАС. Іще б пак! Я ж за той час, що летів, устиг заскочити в банк, покласти гроші на депозит, швиденько повернутися назад, а вже потім ударитися. Зате тепер ти можеш розраховувати на відсоток від вкладу.

ВИКВИН. Ні, мені твоє ліве око безперечно не подобається!

ДРЮКІН. Ну, Мемиле Івановичу, у тебе з гумором теж не густо! Та цілі твої гроші. Правда, ми не розраховували на подібний варіант нашого розіграшу. Правда, Стасе? (Непомітно штовхає візок. Стас, нічого не розуміючи, пробує повернути голову).

ДРЮКІН. У тебе пропав дар мови? (Виквину). У нього заїло. Це від шоку. Трапляється.

ВИКВИН. Так це був розіграш? Ну ви даєте! Стасе, ти справді пожартував? Круто! Своєрідний у вас гумор, однако…

ДРЮКІН. Та який уже є. Із витратами, правда, але що поробиш, раз на раз не випадає.

ВАРВАРА. Стасе, а як же ти тепер із жінкою будеш милуватися? До тебе ж тепер ні з якого боку не підступишся!

СТАС. О-о-о… Почалися приколи! Ну не дорахується країна одного нового дитя! Купа справ! Потім надолужимо. У мене Катерина охоча до цього діла! І взагалі, ні, щоб поспівчувати, сльозу пустити… Варвари…

МАРИНА. Ой, ми тут так плакали, так плакали, а Роза Рудольфівна аж волосся на собі рвала! Розо Рудольфівно, покажіть Стасу те місце, звідки ви вирвали з горя волосся.

РОЗА (поправивши свій жакетик). Залиште мене у спокої! Знайшли, розумієш, об’єкт для знущань! Так знайте, Інокентію Васильовичу, іще один хамський випад у мій бік – і я піду!

СТАС. Не робіть цього! Нам не пережити такої втрати!

ВОРОНЦОФ. Послюшайтє, містєр Стас, должен замьєтіть, ви сквєрно лєтаєте. Я грохнулся с висоти половіна мілі – і нічєго. А вот кості ваши зарастут…

ЛЮДМИЛА. Зростуться…

ВОРОНЦОФ. Йєс. Спасібо. Когда ваши кості срастутся, ми с вамі полєтаєм!

СТАС. Буду вельми вдячний! Усе життя мріяв розбитися на літаку! Це щось! Романтика!

ДРЮКІН. Так, дівчата, я хочу, щоб у нас було справжнє свято. Повернення Стаса з того світу ми повинні відсвяткувати! А ще кажуть, що в нас погана медицина! І два тижні не минуло, а наш сокіл зібраний до останнього гвинтика. І все це – повторюю – наша рідна безплатна медицина.

ЛЮДМИЛА. І справді, коли їй гарно заплатити, вона робить чудеса!

ДРЮКІН. А ось це винесемо за дужки. Важливий результат. Як говорили пращури: "Всякоє дєло концом красно!"

ВОРОНЦОФ. Прошу менья простіть, как ето понімать: дєло с красним концом? Что значіт ето поньятіє: "красний конєц"?

ДРЮКІН. Розумієте, містере Джек, червоний у великоросійській мові, означає гарний, яскравий, світлий…

СТАС. Такий великий йєс на англійській…

ДРЮКІН. Саме так…

ВОРОНЦОФ. Поньял, хорошо кончаєтся, да?

ДРЮКІН. Розумний ти наш. Так, дівчата, ви ще тут? За справу! Давайте, давайте… Подивіться, котра вже година… Стасе, голубе, ти тут кілька хвилин побудь із цими джентльменами, а мені ненадовго потрібно відлучитися. Потім подумаємо, як далі бути. Чи, може, тебе відвезти у флігель? Так ти скажи. Я миттю.

СТАС. Та ні, Інокентію Васильовичу. Катерина з дітьми в тещі. Я з нудьги помру.

ДРЮКІН. Ну, як знаєш. Залишу вам, панове, це чудо на зберігання. Поспілкуйтеся тут, а я піду розпоряджуся на кухні.

 

Дрюкін виходить.

 

СТАС (до Людмили). Послухай, Людо, це ж як потрібно було розбитися, щоб спровокувати тебе на відвідини реанімаційного відділення? Га?

ЛЮДМИЛА. А це вже камінь не в мій город! До твого відома, я майже добу не виходила з реанімаційного відділення, доки ти нарешті не розібрався в собі. Жити чи, плюнувши на все, із сорока тисячами в кишені махнути на небеса. Доцільніше, звісно, було б туди. (Показує пальцем уверх). Але я поважаю твій вибір. Ти вирішив загинути в полум’ї пристрасті!

ВОРОНЦОФ. Что єсть ето мєсто, где он хочет погибнуть? Сладолюбство?

ЛЮДМИЛА. Коли трьома словами, це означає згоріти від кохання… О’кей?

ВОРОНЦОФ. Я понімаю, сгорєть, но не буквально?

ЛЮДМИЛА. Правильно розумієте.

ВИКВИН. Виробництво дітей безпечно з точки зору загоряння. Ти, Джеку, або ж погано знаєш російську, або предмет, про який тут ідеться.

СТАС. Ти, Мемиле Івановичу, як я подивлюся, за тиждень навчився підтримувати світську бесіду. Браво… До речі, можу запропонувати тобі класний спосіб укладення тих сорока тисяч, які ти з нетерпінням чекаєш. Уклади їх у мене. Адже ти в шейхи милишся, а в шейхи з такими манерами, котрими ти володієш сьогодні, ніяк не можна! Ну скажи, який шейх, котрий себе поважає, ось так безапеляційно може заявити своєму білому брату, що йому не подобається його ліве око. Правильно: лише не вихований. А я беруся зробити з тебе сера або пера…

ВИКВИН. Ха! Та хто ти такий? Чорна кістка! Мій безпутний предок усе- таки був дворянином, а твої, судячи з того, із якою легкістю ти пірнув у лайно…

СТАС. Мій дід землю орав!

ВИКВИН. Ну, ось, іще простіше. А то – сери, пери… Чорна кістка!

ЛЮДМИЛА. Так його, Мемиле Івановичу, під дих йому! Стас, за великим рахунком, не в змозі відрізнити бірюльку від вісюльки, а фітюльку від бірюльки…

СТАС. Повтори…

ВОРОНЦОФ. Что єсть вісюлька енд бірюлька енд е-е-е…

ЛЮДМИЛА. Фітюлька.

ВОРОНЦОФ. О, йес, фітюлька, что єсть еті поньятія?

ЛЮДМИЛА. Ну, не так цікаво, як може здатися.

СТАС. Сама не знаєш! Фітюлька! Слухай, Мемиле Івановичу, коли ти в нас уже такий породистий, тоді чому не влаштуєш пошуки цього, як ти висловився, безпутного пращура? А раптом виявиться, що в родичах у тебе, скажімо, сам президент чи, що значно краще, прем’єр, га? Тоді ти вирішиш усі свої проблеми одним махом!

ВИКВИН. А це думка! І як я раніше сам не здогадався?!

СТАС. Крові, очевидно, замало дворянської. Струмінь був ріденький!

ЛЮДМИЛА. Про що це ви тут тлумачите?

СТАС. Як, хіба ж ти не в курсі?! Жах! Поруч із тобою, уже можеш гоноритися, сидить майбутній шейх Об’єднаних Чукотських Еміратів! Я маю рацію, Мемиле Івановичу?

ВИКВИН. Маєш, однак…

ЛЮДМИЛА. Розігруєте?

СТАС. Дуже треба… Як два на два – чотири.

ЛЮДМИЛА. А чому Еміратів?

СТАС. Тому що незабаром, зовсім незабаром, на Чукотці буде дуже тепло, у розумінні клімату…

ЛЮДМИЛА. Марення!

ВИКВИН. Ображаєш, однак. Стас правду говорить. Клімат змінити хочу.

ВОРОНЦОФ (боязко дивлячись на Виквина). Містєр Тьюлень, Містєр Мемил, я нємножко знаком с кліматологієй… Как ето пєрєдьєлать Сібірь в Емірати? Єслі ето нє шутка, тогда ето діагноз…

ВИКВИН. Ти про голову?

ЛЮДМИЛА. Давайте залишимо діагнози. Мемиле! Я вже давно не відчувала себе такою ідіоткою!

СТАС. Тихо, тихо, не варто роздувати щоки лише через те, що чукотський геній шляхом закопування у вічну мерзлоту сонмища батарей центрального опалення бажає до невпізнання змінити життя задубілих від холоду соплемінників. Що в цьому поганого?

ВОРОНЦОФ. О, тєпєрь я понімаю! Коє-кто пєрєгрєлся в Оманє!

ВИКВИН. Сам такий! У мене все розраховано до градуса!

СТАС. Умираю від цікавості!

ВИКВИН. Спочатку гроші поверни, а потім уже вмирай!

ВОРОНЦОФ. Мсьє, ето фікція! Господь нє смог пєрєтворіть, а олєньєвод – запросто! Коменплейс…

ВИКВИН. Чого?

ВОРОНЦОФ. Банальность, общєє мєсто, поньял?

ЛЮДМИЛА. Мемиле Івановичу, ну, гаразд. Закопали ви ці чортові батареї, а далі що?

ВИКВИН. Невже не зрозуміло? Подаємо тепло й чекаємо потепління…

ЛЮДМИЛА. Ось навіть як… Чекаємо потепління… І скільки?

ВИКВИН. Ну, якщо все буде чікі-пікі, тоді місяців п’ять, а то й усі шість… Ти, "забаво", ніби й у школу не ходила. Ось, дивись сюди, середня температура на Чукотці дорівнює сорока градусам. У мінусі, певна річ. А опалювальна система видає в нас вісімдесят градусів. Отримується різниця в сорок градусів. Мінус натуральні втрати, градусів п’ятнадцять, тоді двадцять, двадцять п’ять градусів у нас усе-таки залишається. Ось і вся арифметика! Скажи, геніально?!

СТАС. Просто немає слів, одні почуття… Нобелівська премія тобі забезпечена й пам’ятник на повний зріст із дорогоцінного металу.

ВОРОНЦОФ. Енд воод… І палата.

ВИКВИН. Багато ти, американцю, знаєш! Літати нормально не можеш!

ВОРОНЦОФ. Научіться лєтать всєгда можно, а вот научіться сінк, думать… Во всяком случає, я лєтаю лучше, чєм ти, містєр Тьюлєнь, умєєшь думать.

ЛЮДМИЛА. Стоп, стоп… Так ви дійдете до міждержавного конфлікту!

СТАС. А Мемил відстрелить тобі ліве око.

ВОРОНЦОФ. Почєму імєнно лєвий глаз? Лєвий обєщан тєбє!

СТАС. А ми будемо з тобою брати-близнюки. Джеку, скажи, ти хочеш бути моїм однооким братом? Тільки як на духу?

ВОРОНЦОФ. Нєт, нє хочу. Ні с глазом, ні бєз нєго. Ти слішком любіш дєньгі.

СТАС. А чому це людина не повинна любити гроші?

ВОРОНЦОФ. Потому что у русскіх большая толстая душа!

ЛЮДМИЛА. Широка…

ВОРОНЦОФ. Шер, конєчно, широкая.

СТАС. У мене вузька. Надто. Ось така, товщиною в пачку доларових купюр. І з чого це ти, Джеку, узяв, що я росіянин? Мене в пробірці вивели, як осетра. Бідний я, сирітка! Ну то як, береш мене в бразери?

ВОРОНЦОФ. Ноу… Пєрєбьйошься, как говорьят у вас.

ВИКВИН. Приїдеш до мене на Чукотку, коли я там усе з кліматом владнаю. Я тебе всиновлю.

СТАС. Посмертно?

ВИКВИН. Можливо…

ЛЮДМИЛА (піднімаючись із канапи). Гаразд, панове, з вами добре, але без вас мізки цілішими будуть. А ось і батько.

 

Заходить Дрюкін з невеликим підносом.

 

ДРЮКІН. Пропоную, панове, випити за щасливе повернення. (Розносить всім фужери). Із днем народження, Стасе! Усе-таки, які бувають у житті збіги!

СТАС. Які?

ДРЮКІН. Ну, брате! Ти, очевидно, дуже голову вдарив! Сьогодні ж твій день народження!

СТАС. І точно! Сьогодні перше вересня? А я, телепень, із самого ранку ніяк не міг уторопати, чому в мене весь час ніс чешеться!

ВИКВИН. Хороший ніс кулак за тиждень чує!

СТАС. І звідки ти такий розумний узявся?!

ВИКВИН. Із тундри.

СТАС. От-от, і манери звідти ж. Хамський ти все-таки чоловік, хоча й шейх! Незважаючи на те, що в Європі встиг побувати. Астрологи говорять: іноді достатньо змінити ім’я, і тоді людина прямо стає іншою. А тобі не завадило б переродитися в щось корисне. Наприклад, у сімдесят кіло червоної ікри. Ми б тебе рік вживали та нахвалювали!

ВИКВИН. Зараз цього добра в кожному кооперативному магазині навалом. Я вже якось спробую переходити в рідній шкурі до зустрічі з Всевишнім.

ВОРОНЦОФ. А кто у сєвєрьян глафное божество?

СТАС. Риба хек! Чукчі – це результат кохання нерпи й кальмара-переростка.

ВИКВИН. Мабуть, це погано, Стасе, коли в людини мало мізків.

СТАС. Як я тобі співчуваю!

ДРЮКІН. Один нуль не на твою користь, Виквине, але ти ще відстріляєшся!

ВИКВИН. Ні під яким соусом не бажає дружити. Я вже його й усиновити обіцяв, а він усе грубіянить. Доведеться йти за рушницею.

СТАС. Тільки не потрібно крові. Я згоден стати твоїм рідним сином з правом успадкування сорока тисяч доларів. Інокентію Васильовичу, принесіть папір, ручку та нотаріуса. Мемил Іванович напише заповіт. Писати ти хоча б умієш?

ВОРОНЦОФ. Містєр Інокєнтій, а как ви относітєсь к новаціям нашего сєвєрного френда?

ДРЮКІН. Ви про отеплення Чукотки? Дуже позитивно! Ми з Мемилом Івановичем уже кілька днів упритул займалися цим питанням. Співпрацюємо, так би мовити... Повинен зізнатися, мене захопила ідея нашого північного генія! Кокосові пальми в Магадані… Ні, це, безперечно, проект століття! "Повернути ріки назад", "І на Марсі будуть яблуні цвісти!" – по суті, дитячі забави порівняно з виквинівським зльотом фантазії!

ЛЮДМИЛА (зі здивуванням дивиться на батька, Воронцоф розсіяно пощупує свою голову). Таточку, може, підеш приляжеш? А я тобі валеріани наллю?

ДРЮКІН. Ну що ти, люба моя. Я почуваюся добре й навіть відмінно. Я на підйомі!

СТАС. Так, долар, безперечно, окриляє. Інокентію Васильовичу, я так розумію, Мемил Іванович запропонував вам посаду головного візира в майбутньому Еміратстві? Чи посаду директора-розпорядника скарбниці?

ВИКВИН. Комерційна таємниця, молодий чоловіче. Але те, що з Міністерством оборони вчора було підписано договір на оренду трьох атомних підводних човнів, зовсім не секрет. Поки ти там у реанімації валявся, у нас тут замміністра два дні гастролі давав! По повній програмі!

СТАС. По повній – це як?

ДРЮКІН. Як у кіно…

ВОРОНЦОФ. Містєр Мемил, мнє всьо же нєпонятно, как ето можно бєз сожальєнія заривать в землю столко дєнєг?! І всьо для того, чтоби получіть нол?

ВИКВИН. Сам ти нуль. Я ж тобі втовкмачую: договір уже підписано. Думаєш, у міністерстві самі недоумки сидять? Немає там недоумків!

ДРЮКІН. Ти, містере Джек, не дуже напружуйся. Адже гроші не твої. І дефект шукай не в ідеї Мемила, а у своїй американській голові.

ВОРОНЦОФ. Я нє віжу ізьяна в своєй хеенд… холофе… голове! Ето от ідєі можно стать ідіотом!

ДРЮКІН. І думати забудь! Ти краще скажи, де мій чек за понівечений розарій? Чи ти, містере, вважаєш, що вирішення даного питання можна спустити на гальмах? Так справа не піде!

ЛЮДМИЛА. Тату!

ДРЮКІН. А що? Тату, тату! Я ж не вимагаю зайвого чи чужого! Врешті-решт, містер Воронцоф мільйонер! Йому ці п’ятсот тисяч у горлі кісткою не стануть!

СТАС. Інокентію Васильовичу, я завжди любив вас, як рідного батька! Тепер ви стали мені ще рідніші.

ВОРОНЦОФ. Но почєму, Містєр Дрюкін, ти думаєшь, что мнє всьо рафно, сколко ти виудішь із моєго кошелька? Я еті дєньгі заработал і пріумножал вот етой голофой! Да, я віноват, і, коньєчно, буду заплатіть, і мне очшень жаль моіх дєнєг! В Каліфорніі, гдє я живу, всє пріучєни с дєтства ценіть свой труд! А значіт, і своі дєньгі.

ВИКВИН. У Каліфорнії, кажеш, проживаєш?

ВОРОНЦОФ. Йєс, в Санта-Барбарє…

ВИКВИН. Невже?! Так ти, напевне, і Джину Кепфел знаєш?! Ох і подобається мені ця баба!

СТАС. Перехрестися! Це ж кіно!

ВИКВИН. Замовкни, самогубцю! Багато ти знаєш! А хто ж не так давно в Москву з Мейсоном приїжджав? Навіть "по ящику" показували! Село!

СТАС. Усе, мовчу, мовчу. Як риба у воді. Скажи, Мемиле Івановичу, ти й тепер погано закушуєш?

ВИКВИН (не звертаючи уваги на репліку Стаса). Так ти, Джеку, знаєш Джину чи ні?

ВОРОНЦОФ. Коньєчно, кто же нє знаєт Робін Метсон? Только Робін нє живьот в Санта-Барбаре, насколко я знаю. Она актриса, єслі ти не в курсе…

СТАС. Ось бачиш, дрімучий ти наш, Джина зовсім не Джина. Ти розчарований?

ВИКВИН. Гаразд, розберемося… Але досі я ще не зустрічав стільки недоумків в одному місці!

 

Виквин йде геть.

 

ДРЮКІН (йому навздогін). Твоя правда, твоя правда… Свята людина! А от цікаво, як йому там, у своєму світі?

СТАС. Негарно, начальнику, про свого компаньйона таке… А коли вже й говорити, то неодмінно в очі. Нехай людина знає, кому гроші платить. Жартую, жартую… Чудова він людина, Мемил Іванович! Ви б, містере Воронцоф, прислухалися до цього чукотського генія. У вас, у сонячній Каліфорнії, теж існують проблеми з кліматом?

ВОРОНЦОФ. Почєму я должен слушать етого Тюльєня? Он же ідьіот!

СТАС. Не скажіть, не скажіть… У цьому щось таки є. Задумка, по суті своїй, непогана! Зробити життя для соплемінників комфортнішим… Зовсім не ідіотська, скажу вам, задумка. Інша річ – виконання задуманого… Хоча…

ДРЮКІН. Давайте не будемо поспішати з висновками. Адже ж був час, коли повертали ріки назад. Хоче людина – нехай робить. А ти, Стасе, що мав на увазі, говорячи про проблеми з кліматом у Каліфорнії?

СТАС. Невже не зрозуміло? У сонячній Каліфорнії іноді буває занадто багато сонця. Я маю рацію?

ВОРОНЦОФ. Ну і?

СТАС. А що, коли підійти до вирішення проблеми з позиції нашого північного генія?

ВОРОНЦОФ. То єсть?

СТАС. Зарити в обпечену землю Каліфорнії мільйони холодильників! І чекати похолодання?

ВОРОНЦОФ. О Боже?! І етот?! Нєт, я етого нє пєрьєживу! Стас, ти стопроцентний фу-ул!

СТАС. Чого?

ВОРОНЦОФ. На русскій нє пєрєводітся!

СТАС. Людмило?

ЛЮДМИЛА. Джек сказав, що ти недоумок. Але я б уточнила. Ти не просто недоумок, ти стаут фу-ул!

СТАС. Ой, мамо, я, здається, здогадався! Але ти, подруго, не права. Я не повний недоумок, я справу пропоную! (До Дрюкіна). А ви чого мовчите?

ДРЮКІН. Переварюю інформацію.

ВОРОНЦОФ. Он єщьо пєрьєваріваєт! Шизофрєннікі! Пойдьом, Людміла. Здєсь запахло атмосфєрой сумасшедшего дома! Нєт, он совьєтуєт закопать холодьільнікі в землю! Мама мія! І зачєм я упал імєнно сюда?

ЛЮДМИЛА. Та не хвилюйтеся ви так… Вони ж жартують. Правда, тату?

ДРЮКІН і СТАС (в один голос). Ні!!!

ЛЮДМИЛА. Ну, це вже занадто!

 

Людмила бере Джека під руку й разом виходять.

 

СТАС. Джек вчасно пішов. Ще хвилина, і його раціональні мізки закипіли б.

ДРЮКІН. Ти про холодильники сам придумав? Шикарно! Треба терміново підкинути цю думку нашому чукотському генію. Мовляв, Воронцоф бажає перейняти в нього ініціативу у справі перетворення планети. Його ж жаба задавить! Як гадаєш?

СТАС. Так, відносини між Мемилом та Джеком явно не склалися.

ДРЮКІН. Не склалися. До речі, а чи не запропонувати нашим друзям тест на амбіційність?

СТАС. Детальніше, будь ласка.

ДРЮКІН. Без проблем. Я тут подумав, а чи не запросити нам Аристарха Клемке? На роль експерта?

СТАС. Того алкоголіка? Ну, ні. Він хоч і німець, але наш німець. Йому ж обличчя доведеться два дні праскою вирівнювати!

ДРЮКІН. Нічого, вирівняємо. Зате який артист! Пальчики оближеш! Помиємо, побриємо, у пристойний костюмчик ввіткнемо, буде як огірочок.

СТАС. Як би не так! Між іншим, вам видніше. Ви з ним незрівнянно більше випили… У свій час…

ДРЮКІН. Що було, то було... А як він сяяв! Як сяяв! Із "самим" горілку в Зивидово пив. Велетень! Знаєш, одного разу на виставі він так приголомшливо задушив Дездемону, що дві дами в партері впали в істерику. Одним словом, народний артист СРСР, а нині заслужений алкоголік Росії Аристарх Оттович Клемке.

СТАС. А про яку експертизу йдеться? Я, відверто кажучи, не заглибився в суть справи…

ДРЮКІН. Усе просто! Підкидаємо Мемилу інформацію про використання Воронцофим його, мемилівської, ідеї перетворення світу, а Аристарх зіграє в цьому спектаклі роль експерта-патентознавця, з допомогою якого ми й зістрижемо з Виквина додаткову кількість "зелених"! грошенят. За патент.

СТАС. А ось це вже стаття кримінального кодексу.

ДРЮКІН. А я тебе не примушую! Можеш до самої смерті кататися на цій колимазі з ручним приводом… Моя справа запропонувати.

СТАС. Не пройде й місяця, як я зростуся. І взагалі, мені цілком достатньо тих тридцяти відсотків від сорока тисяч!

ДРЮКІН. Я розумію, що їх тобі вистачить, але ж хто тобі дасть?!

СТАС. А я не поверну їх, і край!

ДРЮКІН. Доволі цікаво! Дозволь запитати, а що коли Виквин думає інакше? Живе око хоча й програє скляному в довговічності, зате воно бачить!

СТАС. Е-е-е, показуха це все! Він тільки лякає! Але вже краще він, ніж прокурор…

ДРЮКІН. Нікудишній з Мемила напарник…

СТАС. Мемил далеко не дегенерат.

ДРЮКІН. О, звісно, як це я раніше не здогадувався? Виквин месія! Це ми з тобою два недоумки! Так… так у нього ж, замість голови, каністра! До градусів усе розрахував! До яких? До горілчаних?!

СТАС. Ну, гаразд, не потрібно так емоційно ображати компаньйона… Ви мене переконали. Мені, як і вам, надзвичайно дорогі американські грошові знаки, але ваш чудовий план ніяк не назвеш благочестивим!

ДРЮКІН. Залиш сентименти для правових справ… Поїхали в гостьовий номер. По-перше, тобі слід трохи відпочити, по-друге, там ми влаштуємо наш тимчасовий штаб, по-третє, там нас ніхто не підслухає…

СТАС. Так, дичавіємо, Інокентію Васильовичу, дичавіємо…

ДРЮКІН. Не дичавіємо, колего, а намагаємося відповідати сучасним вимогам життя. Зараз кожен готовий іншому стегно відкусити! То чому б і нам не відкусити трішки від Виквина?

 

Дрюкін вивозить Стаса.

 

 

Сцена шоста

 

Бібліотека Дрюкіна. Там Людмила й Воронцоф.

 

ВОРОНЦОФ. Я, коньєчно, могу ошибаться. Но ваш отьєц, Людміла, дєлаєт не очшєнь правільниє шягі! Нєльзя потакать ідьіоту, даже єслі он чертовскі богат!

ЛЮДМИЛА. Це ж чому? Ви самі на весь світ трубите про права людини! А ми така сама вільна країна, як і Америка… Хочемо – мільйон батарей у землю закопаємо, що кому до того? Тим паче, ви впевнені, що в Мемила нічого не вийде?

ВОРОНЦОФ. Коньєчно, нє получітся. По крайнєй мєрє, пальми на Сєвєрє у етого Тьюлєня нє вирастут!

ЛЮДМИЛА. Ну, не виростуть, то й не виростуть… особисто мене це не обходить. Я не розумію, чому це вас так зачіпає? Гроші то виквинівські…

ВОРОНЦОФ. Да, но он может наврєдіть пріродьє!

ЛЮДМИЛА. Послухайте, Джеку, давайте залишимо це все, я вас благаю! Познайомтеся краще з нашою бібліотекою… Батько збирав її багато років… Мене ще й на світі не було, коли було куплено перший том. Тут є доволі старі книжки. У вас, в Америці, у вашому домі є російські книжки?

ВОРОНЦОФ. О, коньєчно! В нашей сємьє кнігі начала собірать єщьо моя русская бабушька. Она била стопроцентной русской, потому всьо в доме било по возможності русскім. Правда, потом, когда роділся я, а бабушька ушла на нєбо, правіла постєпєнно началі мєняться в сторону амєріканізациі… потому как отєц мой женілся на амеріканской ірландкє, а ето уже нємножко другая культура.

ЛЮДМИЛА. Так, я розумію. А невже ваш батько не міг знайти собі жінку росіянку?

ВОРОНЦОФ. Навьєрноє, нє мог, но мой отьєц, к сожальєнію, бил точной копієй моєго дьєдушкі – гульякой! Прошу прощєнія, но мой отьєц не пропускал ні одной юбкі! Ето бил страшний сєрдцеєд! О, єго хотьєлі всє женщіни Сісеро. Ето прігород Чікаго. Потом всє женщіни Сент-Луіса, затем Санта-Барбари. А в Санта-Барбаре мой отьєц в двадцать семь лєт стал імпотєнтом і ушьол в монастирь. Моя мама била послєднім полєм єго половой бітви. А я, вєроятно, бил послєднєй каплєй терпєнія папіного організма...

ЛЮДИТЛА. Одначе й батько у вас!

ВОРОНЦОФ. Йєс, колорітная лічность. Но тєпєрь єго нє узнать… Что ви! Сама святость! Єслі так пойдьот і дальше, єго могут канонізіровать! Я шучу! Но, благодарья неуйомной папіной похотлівості, у менья масса братьєв і сєстьор по всєй Амєрікє! І ето отлічно! Я могу прієхать в любой город, открить тєлєфонную кнігу і навьєрняка абонєнт с фамілієй Воронцоф окажется моім родствєнніком.

ЛЮДМИЛА. Ну, Джеку, ви тут явно перегнули!

ВОРОНЦОФ. Коньєчно, коньєчно, я несколко прєувєлічіл папіни успєхі… Но, (усміхається). толко самую малость.

ЛЮДМИЛА. А ваш дід, він давно помер?

ВОРОНЦОФ. Чєсно говорья, ми етого не знаєм, поскольку бабушька била женой дьєдушькі всєго нєсколко мєсяцев. Оні познакомілісь в Паріже в Латінском кварталє на одном прійоме у русского князя єго прєвосходітєлства гєнєрала Каюмова. Там, на том прийоме всьо і свєршилось, а чєрєз трі месяца дьєдушька, промотав всє дьєньгі, которие у нєго билі, пошьол в совєтскоє посольство і попросілся в Росію.

ЛЮДМИЛА. Цікава історія. А чому б вам, коли ви все одно тут, не пошукати свого грайливого дідуся? Ой, що ж це я таке кажу?! У якому році дідусь накивав п’ятами з Парижа? Тобто покинув Францію?

ВОРОНЦОФ. В двадцать шестом… Нєт. Вряд лі он ещьо жив… Тєм болєє, я нє софсєм хорошо знаю єго фамілію.

ЛЮДМИЛА. Як? Хіба ж він не Воронцоф?!

ВОРОНЦОФ. Ето фамілія моєй бабушькі. Фамілія моєго дьєдушькі то лі Віхляєв, то лі Віхряєв… Алєксандр Ільіч. Ілі Кузьміч… Нє увєрєн.

ЛЮДМИЛА (здивовано). Віхляєв чи Віхряєв, говорите? Знайоме прізвище, дуже знайоме…

ВОРОНЦОФ. Насколько мнє ізвєстно, в Россіі такіх фімілій очшєнь много.

ЛЮДМИЛА. Та ні, Джеку, я не про це. У мене чудова зорова пам’ять. (Деякий час думає, потираючи скроні). Ні, не згадаю… Між іншим, Джеку, ви маєте рацію. Подібних прізвищ сотні тисяч. Але все-таки шкода. Ніяк не згадаю… Так про що це ми?

ВОРОНЦОФ. Да всьо о том же. О мойом дьєдушькє. А скажітє, Людміла, ваш отьєц дєйствітєльно виращівал в розаріі унікальниє сорта роз? Нєт, я коньєчно буду заплатьіть, но мнє дєйствітєлно інтєрєсно.

ЛЮДМИЛА. А ви сумнівалися? Мій батько ніколи ні з кого нічого зайвого не брав, хіба що на чай чи каву. Ну, ви розумієте…

ВОРОНЦОФ. Йєс, понімаю. Но мнє кажется, містьєр Інокєнтій нє випьєт столько чая на тє дьєньгі, коториє он потрєбовал с мєнья, помімо уплати основного ущерба.

ЛЮДМИЛА (посміхається). А я йому допоможу! Я дуже люблю гарний чай!

ВОРОНЦОФ. Єслі би ви нє билі так красіви, у менья нашлос би много аргумєнтов нє в пользу потрєблєнія большого колічєства чая. (Теж посміхається). Но раз уж так случілос, лучше купітє на еті дьєньгі білєт до Паріжа і поживітє нєсколько лєт, как бьєлий человєк.

ЛЮДМИЛА. Дякую за ідею, Джеку, напевне, я так і зроблю. Тільки не на чайові. У нас будиночок в Іспанії. Батько зовсім недавно придбав.

ВОРОНЦОФ. О, тєпєрь понімаю! Такіє расходи! Я воврємя упал на ваш розарій!

ЛЮДМИЛА. Ображаєте, містере… У батька доволі прибутковий бізнес.

ВОРОНЦОФ. Шучу, шучу… У менья такой деревяний юмор. Ми, амьєріканци, імєєм свой, отлічний от вашего, юмор. Ми іногда смєйомся над такімі вєщамі, мімо которих ви пройдьотє, нє замєтів нічєго. І наоборот. Нє так давно я гульял по уліцам города і в одном мєстє увідєл болшую толпу людєй. Оказиваєтся, одін ваш юморіст по фаміліі Навроді відімо, рєшил пошютіть по-крупному і організовал фірму по взаімопожертвованіям! Прізнаюсь, я нє поньял етого юморіста. У нас за такіє шуткі мгновєнно прячут в тюрму. І очшень надолго. У вас же, я слишал, етот юморіст видвінул свою кандідатуру на пост прєзідєнта! Моя бєдная голофа отказиваєтся понімать такоє!

ЛЮДМИЛА. Це, шановний містере Джек, ще квіточки! Поживете в нас довше, і ваші, як ви висловилися, американські мізки прийдуть у російську норму. А російська норма – щоб не так, як у людей, а обов’язково більше того, чого не можна. У Пушкіна щодо цього є абсолютно точні рядки: "Что вам дано, то не влечет, вас непременно змий зовет. К себе, к таинственному древу. Запретный плод вам подавай, а без того вам рай не рай". Про російську людинку краще й не скажеш! Увесь він тут у цих п’яти рядках!

ВОРОНЦОФ. Ви прєувєлічіваєтє, я тоже немножько рускій. Но мнє нє хочется нарушать правіла, которие устанавлівал нє я! І вообще, місс, ви нє очшєнь сільно любітє свой народ…

ЛЮДМИЛА. Любий Джеку, ви непослідовні! Щойно ви переконували мене в тому, що потурати ідіоту недобре. Так, згодна, я не дуже люблю деяку частину мого народу, але лише ту, до якої ви мали нещастя зарахувати багатенького буратіно із Чукотки. Тобто до ідіотів. Хоча це діагноз невиправдано песимістичний. Виквин дитя природи та, як дитя безпосередній.

ВОРОНЦОФ. Ви єму льстітє. Но нє будьєм об етом. Тєм болєє, завтра я должен буду с вамі простіться, а значіт, і с етім Тьюлєнєм тоже.

ЛЮДМИЛА. Шкода, щиро шкода. Два тижні промайнули як один день…

ВОРОНЦОФ. Да, мнє тоже жаль, однако давайтє нє будєм грустіть. Всьо імєєт свойство когда-то заканчіваться. Завтра я ульєчу, і ви вряд лі прішльотє мнє когда-лібо откритку к Рождєству? Я прав?

ЛЮДМИЛА. Ви насправді лише трішки росіянин. Зовсім трішки.

ВОРОНЦОФ. Что ви хотітє сказать?

ЛЮДМИЛА. За великим рахунком ‒ нічого. Але є одна істотна деталь, яка дозволяє мені з повною впевненістю заявити: листівку до Різдва я вам усе-таки пришлю. І ця істотна деталь – моя пам’ять. Росія в основній своїй масі має здібних учнів, але деякі позитивні якості своїх душ вони зберегли в повній недоторканності.

ВОРОНЦОФ. Міс намєкаєтє на тлєтворноє вліяніє Запада?

ЛЮДМИЛА. Я зовсім не натякаю, а констатую факт. Росіянина не можна було так різко допускати до хорошого життя.

ВОРОНЦОФ. І всьо же, нєужелі ми такіє плохіє?

ЛЮДМИЛА. Ви, Джеку, не погані, ви благополучні… Це ми надто швидко стаємо поганими, ледве вкусивши цього благополуччя. Але, на щастя, не всі…

ВОРОНЦОФ. Фі, как ви сєгодня скучни, прошу мєнья простіть. Я люблю, когда ви смєйотєсь. Даже надо мной. Кстаті, Інокєнтій Васільєвіч обєщал нам вєчєрінку! Я могу расчітивать на пєрвий танєц?

ЛЮДМИЛА. Безперечно.

 

Без стуку в двері заходить Мемил.

 

ВОРОНЦОФ. О, наш очшень сєвєрний друг! А ми толко что о вас софсем нє говорілі! Почітать прішлі?

ВИКВИН. Усе жартуєш, капіталісте? Ну-ну… Людмило, я хотів би попросити тебе про одну послугу…

ЛЮДМИЛА. Чим зможу…

ВИКВИН. Тут, значить, така справа… Виходила б ти за мене заміж!

ЛЮДМИЛА. ???

ВОРОНЦОФ. О, майн год-д-д! За тебья, замужь?!

ВИКВИН. А ти не сунься! Не в тебе ж руку прошу!

ЛЮДМИЛА (трохи оговтавшись). Ти чого це, Мемиле Івановичу? Я ж заміжня! Так, розбігаємося ми, але, пробач, мені поки й одного разу вистачає!

ВИКВИН. Я тебе не підганяю. До завтра часу ще навалом! Чи, може, тобі американець запропонував?

ВОРОНЦОФ. Людмілє? Прєдложеніє? Да, сдєлал. (Підморгує Людмилі). Мінуту тому назад. Так что, свободьєн, ізобрьєтатєл! У менья мєнєє грандіозниє плани, чєм у тєбья, Тюлєнь.

ВИКВИН (не звертаючи уваги на репліку Воронцофа). То я можу сподіватися?

ЛЮДМИЛА. Мемиле Івановичу, ти, напевне, не зовсім чітко уявляєш собі ситуацію! Бути заміжньою – це доволі серйозно! І що зміниться завтра? У мене поки що є законний чоловік, і до завтра він нікуди не дінеться. А раптом, мій чоловік відмовиться дати розлучення? Агафангел – чоловік непередбачуваний…

ВИКВИН. А я тебе в нього куплю!

ВОРОНЦОФ. Ти, олєньєвод, софсєм нє в сєбє?! Словно Людміла коза! Взял да і купіл! Ето тєбє нє нєрпу на водку мєнять у сєбья на Чукоткє!

ЛЮДМИЛА. Дякую, Джеку, але я сама… Розумієте, Мемиле Івановичу, якщо чесно, то мені ваша пропозиція десь навіть сподобалася. Тобто сама подача… Доволі незвична. Такий гусарський виклик: прийшов, побачив, переміг! Як говорять росіяни: "И никаких гвоздей!" Але є одна проблема: моє бажання. А його, вибачте, у мене немає!

ВИКВИН. Почекаємо, однак… Мисливці – народ терплячий…

ВОРОНЦОФ. Послушай, Тьюлєнь, ти отриваєшь нас от очшєнь важного дєла… Ми тут как раз обсуждалі одін із пунктов брачного контракта. Так что, свободєн. Можешь взять сєбє что-лібо почітать із класікі. Муму, напрімєр… А єслі сєрйозно, Мемил, ти і вправду хочєшь женіться?

ВИКВИН. Усі коли-небудь женяться!

ВОРОНЦОФ. Почєму всє? Я нє імєю жени!

ВИКВИН. Можливо, ти хворий?

ВОРОНЦОФ. В каком смислє?

ВИКВИН. В етом.

ЛЮДМИЛА. Та досить вам, зчепилися… Ти, Мемиле Івановичу, дуже не метушися… Ось налагодиш на Чукотці субтропіки, познімають чукчанки свій хутряний одяг, і… далі, сподіваюся, зрозуміло… Жених ти в нас дуже видний…

ВОРОНЦОФ. В дєнєжном смислє!

ЛЮДМИЛА. Про гроші я вже й не кажу! Знову ж таки, популярність… Дружина-росіянка, Мемиле Івановичу, тобі аж ніяк не потрібна, оскільки росіянка в першу чергу власниця, а вже потім дружина. Наша культура не допускає дюжини дружин при одному чоловікові, а те, що тебе, Мемиле Івановичу, потягне в Емірати, та щоб неодмінно з гаремом, то це вже точно. А я жінка в цьому плані дуже сувора, можу ненароком і сковорідкою по голові, у випадку чого… Уяснив?

ВИКВИН. Солодко викладаєш, "забаво", однак, чим погано бути коханою дружиною?

ЛЮДМИЛА. Коханою дружиною бути чудово, Мемиле Івановичу, але хочеться ще й бути єдиною! Дуже істотна деталь. Ось у вас, азіатів, багатоженство нікого не дивує. Моногамія – це не про вас.

ВИКВИН. Так і в мені російська кров бігає. Багато жінок заводити, однак, не буду.

ВОРОНЦОФ. Тєбє, Тюлєнь, много жон імєть нєльзя! Ти слішком много пйошь огнєнной води! Твоі прєдкі, живущіє у нас, на Аляскє, уже софсєм давно, соррі, очшєнь давно нє пьют много віскі. Поумнєлі…

ВИКВИН. Це ж із якої причини?

ВОРОНЦОФ. Огнєнная вода, мой френд, дєйствуєт на корєнних сєвєрян с удвоєнной сілой. Почєму – загадка пріроди…

ВИКВИН. Мовчи, імперіаліст!

ГОЛОС ВАРВАРИ: "Мемиле Івановичу! Агу!!! Де наш Тюленьчик?!"

 

Варя вбігає в бібліотеку.

 

ВОРОНЦОФ. О, Варя, твой Тюлєньчік здєсь… Хватай єго! Он как раз намєрєвался завєсті гарєм. Хочєшь бить второй любімой женой?

ВАРВАРА (знітившись). А-а що, у Мемила Івановича вже є перша дружина?

ВИКВИН. Не слухай його, "забаво". Ти ж пам’ятаєш, яким макаром він сюди потрапив… Голову, бідолаха, забив, заговорюється...

ВОРОНЦОФ. Ха! Тоже мнє доктор наук! Чья би корова мичала, а твоя би нє триндєла!

ЛЮДМИЛА. А твоя би молчала… Чья би корова не мичала, а твоя би молчала… Запам’ятав? Звідки подібні перли?

ВАРВАРА. Від Альони Апіної. Вона співає: "Сємєчєк стакан с подружкой купім і просто потриндім о том, о сьом"… (Усі аплодують, Варя робить глибокий уклін).

ВОРОНЦОФ. Браво! В вашем ліце, дорогая Варя, сцена потєрьяла болшую певіцу!

ВАРВАРА. Ви мені лестите!

ВОРОНЦОФ. Ну, я же могу сєбє ето позволіть!

ЛЮДМИЛА. Так? Цікаво…

ВОРОНЦОФ. Нічєго інтєрєсного… зачєм усматрівать во всьом скритий подтєкст? Просто я уже нєдєлю живу в етом домє і всє ви сталі для мєня достаточно блізкімі людьмі…

ЛЮДМИЛА. А Варя майже рідною!

ВОРОНЦОФ. Откровєнно говоря, форми, которимі обладаєт Варьюшка, у любого нормального мужчіни визивают обільноє потовидєлєніє…

ВАРВАРА. Тоді чому б вам не зробити мені пропозицію?

ЛЮДМИЛА. І справді!

ВОРОНЦОФ. Форми, Варьюшка, ето только форми…

ВАРВАРА. Чи не хочете ви сказати, що зі змістом у мене проблеми? Так?

ВОРОНЦОФ. О, ньєт, я достоточно хорошо знаком с содержанієм голови софрємєнной женщіни, по крайнєй мєрє, я так думаю, і мнє нє кажется, что в етом смислє, ви, Варя, чєм-то хуже остальних… Просто вашим формам, а также молодості прішлось би протівопоставіть с моєй сторони нєчто такоє, чєго во мнє отродясь нє било…

ВИКВИН. Я ж говорив, що ти не зовсім (покашлює в кулак). того…

ВОРОНЦОФ. Ти, Тьюлєнь, как всєгда, нє угадал! У мєня, к твоєму свєдєнію, четверо внєбрачних бебі, дєтєй, а у тєбя, благодаря употрєблєнію огнєнной води – ні одного! Что, сьєл?

ВИКВИН. Пора тебе, Джеку, пристрілити! (До Варі). Так я тебе слухаю, "забаво"…

ВАРВАРА. Я б не хотіла…

ВИКВИН.. Так, звісно, ходімо… То я чекаю відповіді, Людмило…

ЛЮДМИЛА. Як на мене, ми вже все обговорили… Погода не для польотів…

ВИКВИН. А часом розпогодиться?

ВАРВАРА. Пішли, льотчик-прольотчик… (Тягне Виквина за рукав). Справа є на мільйон! Марина вже, мабуть, зачекалася!

 

Варвара та Виквин виходять.

 

ЛЮДМИЛА. Так, суб’єкт… Чукот перший… Кому розкажи… Послухайте, Джеку, а чого це у вас такого немає? Я про противагу Вариній молодості й, так би мовити, формам?

ВОРОНЦОФ. Відверто?

ЛЮДМИЛА. Авжеж…

ВОРОНЦОФ. Відітє лі, Людміла, я в жизні раціоналіст…

ЛЮДМИЛА. Тобто ваше мислення відірване від почуттєвого досвіду?

ВОРОНЦОФ. Вот імєнно. Я прошу мєня ізвініть, но я отношусь к сєксу, как к елємєнтарному способу размноженія. Поетому, єслі я когда-лібо і женюсь, то ето будєт дама, ісповєдующая ту же релігію: раціоналізм.

ЛЮДМИЛА. Як сумно! Джеку, ви явно не успадкували пристрастей і здібностей ваших предків.

ВОРОНЦОФ. Ето плохо?

ЛЮДМИЛА. Ну, не те щоб… До речі, що це за жарт про чотирьох позашлюбних дітей? З точки зору раціоналізму – це нонсенс! Вам так не здається?

ВОРОНЦОФ. Нє кажется. Чєтирє моіх рєбьонка єсть результат неудавшихся попиток создать семью…

ЛЮДМИЛА. Який ви перебірливий…

ВОРОНЦОФ. Я нє пєрєборчівий, просто нє знаю, как ето сказать… Ви нє повєрітє, но всє чєтирє прєтєндєнткі, собіраясь за менья замуж, начіналі гульять с такой страшной сілой, словно готовілісь черьез час послє вєнчанія умєрєть! У менья на голофє вирос целий лєс отмєнних рогов!

ЛЮДМИЛА. А ви впевнені в тому, що діти ваші?

ВОРОНЦОФ. О, софсєм нєт! Впрочєм, как мужчінє мнє ето лєстно!

 

Заходить Дрюкін.

 

ДРЮКІН. Ось ви де! Пішли, Джеку Джоновичу, до мене в кабінет, приїхали наші адвокати. Я тобі оформлю індульгенцію на відпущення гріхів, а ти мені – чек. І, до речі, твій орендований літачок умільці з "Авіапрому" успішно полатали. Тож можеш у Лондон летіти своїм ходом.

ВОРОНЦОФ (з переляку відсахується). О-о-о, нєт! С мєнья хватіт і одного раза! Єсть такоє повєрьє: єслі самольот упал одін раз, он обязатєлно упадьот і во второй раз.

ДРЮКІН. Ображаєш. Наші умільці не тупіші за ваших! От Лівша блоху підкував!

ВОРОНЦОФ. Ну да, а ти, Дрюкін, пока он подковивал, сідєл рядом! Пошлі, грабітєл.

 

Дрюкін і Воронцоф виходять із бібліотеки.

 

ВОРОНЦОФ (до Людмили). Прошу мєнья простіть, думаю, ето нєнадолго…

ЛЮДМИЛА (навздогін). Як, ви говорили, прізвище вашого російського діда? Віхряєв?

ДРЮКІН (завмирає на півкроці. До Воронцофа). І треба ж таке! У мого діда по лінії матері таке ж прізвище… Ну, гайда, адвокати зачекалися.

 

Людмила деякий час проходжається кімнатою, схрестивши руки на грудях, про щось напружено думаючи. Чути голос Стаса: "Людмило! Ти в бібліотеці? Ей, люди, допоможіть поламаному чоловікові!" Людмила виходить і через секунду закочує візок зі Стасом.

 

ЛЮДМИЛА. Не лежиться тобі, голубе? Усе ніяк не візьму в толк, навіщо ти з вікна шугонув? Ось Воронцоф на літаку й то в землю вдарився, а ти що ж, розраховував на своїх шароварах спікірувати? Дурненький…

СТАС. Жадоба наживи, подруго, іноді затьмарює мій розум… Але не будемо про сумне! Краще розкажи, як ви тут без мене… Либонь, від горя всі згорбилися!

ЛЮДМИЛА. О так! Особливо Варя з Мариною! Уже всі очі виплакали! А що Мемил голосив!

СТАС. Мене це хтиве тріо не цікавить!

ЛЮДМИЛА. Ну чому ж хтиве? Розвідка донесла деякі пікантні подробиці щовечірніх, якщо можна так висловитися, оргій…

СТАС. Я весь напружився!

ЛЮДМИЛА. Розслабся… Як виявилося, Мемил Іванович солідно підкований відносно сексуальних утіх, але всі ці численні знаки уваги нічого спільного з практикою не мають.

СТАС. Так уже й не мають!

ЛЮДМИЛА. Розвідка доповіла!

СТАС. Варя, як завжди, дещо замовчує… Записавшись у коханки до цього кострубатого кретина, багато чим ризикуєш…

ЛЮДМИЛА. Ой, припини! У коханки? Я ж тобі повторюю: кінь твій Мемил, сивий кінь! Мозолить тут очі тиждень. Уявляєш, п’ять хвилин тому приходив до мене свататися! Паяц!

СТАС. Брешеш! Ні, його точно на п’яну голову зробили! Я йому зараз пику наб’ю!

ЛЮДМИЛА. Чим? Гіпсовою ногою? Та Бог із ним. Тут в іншому місці скандал назріває…

СТАС. Поділишся?

ЛЮДМИЛА. Авжеж. Кому ж іще розповісти, як не тобі… Хоча тебе за розумом можна порівняти з ебеновим деревом, зате з тобою іноді приємніше спілкуватися, ніж зі стіною. Як я тебе?

СТАС. Круто. Один нуль. Отже, я весь перетворився на слух…

ЛЮДМИЛА. Тільки передчасно не смикайся. Гаразд?

СТАС. Занотував.

ЛЮДМИЛА. Навіть не знаю, із чого почати… Розумієш, сидимо ми тут із Джеком, говоримо про те, се, ну й, звісна річ, розмова зайшла про родовід. Виявляється, дід Джека був іще тим парубком. До того ж пристойною свинею. Тому як залишив бабусю Джека в Парижі після трьох місяців їхнього спільного життя, встигнувши спустити при цьому все своє багатство й знову намилившись у Росію.

СТАС. Гарний початок. Очевидно, дідусю Джека не сподобалася бабуся.

ЛЮДМИЛА. Так, але в результаті цього акту безпардонного кобелізму народився батько Джека. І що саме образливе – невідомо від кого.

СТАС. Не зрозумів! Адже дідусь був?!

ЛЮДМИЛА. Авжеж, дідусь був, але можливо й не Воронцоф, а невідомо хто. В будь-якому разі, Джек затрудняється озвучити прізвище дідулі з точністю до літери. Чи то Віхляєв, чи то Віхряєв. З іменем по батькові те саме. Олександр чи то Кузьмович, чи то Ілліч.

СТАС. І що з цього витікає? Де обіцяний скандал?

ЛЮДМИЛА. Не поспішай, усе зараз буде. Звісно, якщо моя здогадка правильна. Річ у тім, що мого прадіда по лінії бабусі звали Олександр Ілліч…

СТАС. А прізвище в прадіда було Віхляєв?

ЛЮДМИЛА. Точно. А тобі звідки це відомо?

СТАС. Я невимовно розумний...

ЛЮДМИЛА. Це я встигла помітити ще в дитячому садку.

СТАС. І що ти збираєшся робити? Я так розумію, Інокентія Васильовича твоє відкриття в області генеалогії навряд чи порадує… Швидше навпаки, оскільки виявиться, що на півмільйона "зелених" він "нагрів" родича, хоча й далекого...

ЛЮДМИЛА. Щось на кшталт цього. Принаймні батькові доведеться, мені так здається, переглянути позов до Воронцофа.

СТАС. Тоді не говори нічого. Навіщо твоєму батькові зайвий головний біль? Завтра Джек спокійненько відбуде в Лондон. Ще кілька днів – і Тюлень переїде у свої Чукотські Емірати. І ми знову заживемо тихо, ситно й по можливості достойно. Ти бажаєш жити достойно? Особисто я – дуже…

ЛЮДМИЛА. Так занадто, що аж у вікно торпедою вилетів…

СТАС. Кожен заробляє собі на життя, як уміє. Дрюкін, до прикладу, будує різні там розарії з дальнім прицілом, Мемил десь у глухій тундрі копає совковою лопатою алмази, Воронцоф узагалі капіталіст. А що накажеш робити бідному Стасу, котрий марить про потриманий "Мерседес"? Га? Ось, саме так… Із вікна та в сиру земельку... Послухай, подруго, а раптом усі твої фантазії на предмет родинних стосунків із американським мільйонером виявляться в разі перевірки лише фантазіями?

ЛЮДМИЛА. Ну й слава Богу! Однією проблемою менше. Тільки мені чомусь так не здається. Серцем відчуваю.

 

Заходять Воронцоф, Дрюкін.

 

ЛЮДМИЛА. Ви так швидко?

ДРЮКІН. Відняття грошей потрібно здійснювати блискавично. Будьонівським наскоком.

ВОРОНЦОФ. Нікогда в жизні не думал, что встрєчу в Росіі настоящего флібустьєра!

ДРЮКІН. Кінчай скавучати, містере руйнівник! У тебе ж цих мільйонів, як собак на живодерні! Не збіднієш! Будемо вважати це інвестицією в економіку твоєї історичної вітчизни. Адже ти любиш свою історичну вітчизну?

ВОРОНЦОФ. Уже нє люблю. Родіна в твойом ліце, містєр Дрюкін, ограбіла мєня на пятьсот тисяч амєріканскіх доларов!

СТАС. Містере Воронцоф, а от якби товариш Дрюкін оцінив свої збитки не в п’ятсот, а, скажімо, у п’ятсот п’ятдесят тисяч? Ви б, мабуть, не стали платити зайві п’ятдесят тисяч?

ВОРОНЦОФ. К твоєму свєдєнію, парєнь, містєр Воронцоф – джентльмен!

СТАС. Тобто ви хочете сказати, що п’ятдесят тисяч в той чи інший бік вам ніби, як пил?

ВОРОНЦОФ. Конєчно! Гдє пятьсот, там і пятьдєсят тисяч!

СТАС. Ну так дайте мені ці п’ятдесят тисяч, і я довгими зимовими вечорами з трепетом у голосі розповідатиму своїм дітям, який чудовий чоловік містер Воронцоф Джек Джонович!

ВОРОНЦОФ. По пятніцам я нє подаю!

СТАС. Капіталіст! Кровопивця! Щоб ти збанкрутів!

ДРЮКІН. Не хами! Самовбивця! Сорок тисяч у гіпс закатав і ще ниєш? Дивися, дізнається Мемил – із рушниці пальне, на порох рознесе! А я йому ще й наллю!

СТАС. І рука не здригнеться?

ДРЮКІН. Ні разу.

ВОРОНЦОФ. Послушайтє, совкі…

СТАС, ЛЮДМИЛА, ДРЮКІН. ???

ВОРОНЦОФ. Я что-то нє так сказал?!

ДРЮКІН. Ні, нічого, усе нормально… Просто це слово призначається для внутрішнього користування… Свої-своїх, так би мовити… Ферштейн?

ВОРОНЦОФ. Но, вєдь я, как би свой?

СТАС. Ти не свій, містере! Ти акула імперіалізму! Шкода, що більшовики до вас не дісталися!

ВОРОНЦОФ. Інтєрєсно, і что би ви сейчас єлі? Окорочка большевіков? Ілі маузєри?

ЛЮДМИЛА. І хочеться ото вам! Як баби! Припиніть, прошу вас! Ви, Джеку, щось хотіли сказати…

ВОРОНЦОФ. Хотєл, но уже пєрєхотєл! Етот загіпсованний вимогател софсєм нє варіт котьєлком!

ЛЮДМИЛА. Трішечки не так. Треба говорити: нє варіт котєлок.

ВОРОНЦОФ. О, йєс, я нємножко пєрьєпутал. Ето у мєнья вслєдствіє шока…

СТАС. Як я вас розумію…

ДРЮКІН. Пішли, Воронцоф, до мене, перехилимо по чарці коньяку і, що особливо приємно, безкоштовно.

СТАС. Яка ширина, які пориви душі! Обібрав людину на півмільйона, а наллє йому на копійку! Не пийте, Воронцоф, із товаришем Дрюкіним. Він вам отрути наллє без свідків. Він уже так трьох мільйонерів на той світ відправив…

ДРЮКІН. Що, Стасе, тебе "жаба давить"?

СТАС. Аж дихати важко.

ДРЮКІН. П’ять доларів полегшать твої страждання?

СТАС. Ні, Людмило, ти це чула? Мене, майже інваліда, і п’ятьма доларами?

ДРЮКІН. Ну, як хочеш…

СТАС. Давай тішся, кровопивця! Кругом одні кровопивці! Одна ти, Людмило, у мене й залишилася…

ЛЮДМИЛА. А як же твоя Катерина? Кровиночка твоя?

СТАС. Якщо ти про мою жінку, то вона теж кровопивця. Вона в першу чергу. Ця, з дозволу сказати, жінка в реанімації утнула. Чоловік, розумієш, на ладан дихає, крапельницю ссе, а ця жінка, мати двох дітей, указівки лікарю дає: де гіпсувати, а де ‒ ні. Чоловік майже покійник, а їй – чи ви бачили щось подібне – "це" треба, ну, ти розумієш... не гіпсувати!

ДРЮКІН. Зовсім озвіріла твоя Катерина!

СТАС. І не говоріть!

ДРЮКІН (до Воронцофа). То ми підемо? Коньяк захолоне…

ВОРОНЦОФ. Пошлі. Експропріатор… Как ето у вас говорьят: на халяву і укус сладкій?

ДРЮКІН. Уксус, тобто оцет, рідний ти наш!

 

Дрюкін і Воронцофф виходять.

 

ДРЮКІН. Не укус, а оцет!

СТАС. Ось уже воістину в саму точку: рідний.

ЛЮДМИЛА. І не скажи. Виходить, не дуже.

СТАС. Повернімося до попередньої розмови. Ну а документи які-небудь у Інокентія Васильовича залишилися?

ЛЮДМИЛА. Думаю, залишилися. Пам’ятаю, у батька в кабінеті я мимохідь бачила теку з надписом: "Родовід". Ходімо, подивимося, поки вони тим коньяком зайняті. Адже мене розбирає цікавість.

СТАС. І мене! Я так зацікавився, що аж під гіпсом зачесалося!

ЛЮДМИЛА. А ну дивись мені в очі, голубе… Задумав щось? Не шукай п’ятий кут, я ж тебе наскрізь бачу!

СТАС. Навіть через гіпс?

ЛЮДМИЛА. Через гіпс особливо чітко. Давай викладай. Мабуть, задумав Дрюкіна поголити на енну суму шляхом шантажу? Так?

СТАС. Дякую за ідею!

ЛЮДМИЛА. Гаразд, однак в тебе нічого не вийде. Ти й так нахапав понад всяку міру!

СТАС. А це вже наклеп! Із вікна я вилетів, переслідуючи чисто шкурні інтереси. У буквальному розумінні. Цей відморожений дурень наставив на мене рушницю, а я заклав свою цінну шкуру інституту дерматології. Нещодавно. Тож змушений був пікірувати…

ЛЮДМИЛА. Ну й жарти в тебе, Стасе…

СТАС. Стараємося відповідати дійсності, що нас оточує.

ЛЮДМИЛА. Пішли, вивезу тебе на свіже повітря, стражденний… Хочеш, я тебе соком пригощу?

СТАС. Не хочу соку. Дрюкін обіцяв сьогодні вечірку влаштувати, на мою честь. Чи не на мою? Честь то в мене не зламалася? Значить, на мою!

ЛЮДМИЛА. На твою, твою, покотилися…

 

Сцена сьома

 

Людмила вивозить Стаса. Хол готелю. Усі святково вдягнені, у дальньому кутку стоїть святковий стіл. Усі вже повечеряли, і лише Стас гарячково доїдає торт.

 

ДРЮКІН. Стасе, Мінздоров’я попереджає…

СТАС (дожовуючи). Мене мати в дитинстві вчила, що в гостях все те, що не можна з’їсти, потрібно покласти в кишеню або ж надкусити, що я й роблю.

МАРИНА. А ось це вже з анекдоту. Можеш своїй мамі анекдоти не приписувати.

СТАС. Жартую, жартую. Мені лікар, між іншим, у лікарні давав читати доволі цікаву статтю. Один чоловік в Америці теж із якоїсь причини був геть загіпсований.

ВАРВАРА. Із хмарочоса випав..

СТАС. Усе можливо, про деталі не писали. Так-от. Проходить деякий час і лікарі починають із цього чоловіка цей самий гіпс знімати. А мужик у крик. Боляче, кричить, гади! Крові кругом! Виявляється, чоловік цей у гіпс проріс! Ніби коріння пустив… Так і живе з гіпсом замість шкіри…

МАРИНА. Дурниці це все! Я читала, що в Америці один чоловік своїх жінок їв… Жениться, з’їсть, знову жениться…

ВОРОНЦОФ. Пєрьєстаньтє іздєваться над Амьєрікой! Совкі! В Амьєрікє нє єдят людей! В Амьєрікє полно другіх продуктов!

ДРЮКІН. Спокійно, Джеку, ти ж бачиш, що Стас збрехав, а Марина купилася.

ВОРОНЦОФ (до Стаса). Ето тєбє для інформациі. І ето уже нє шутка. Когда мой отєц стал імпотєнтом, он много чітал. І обнаружилос, что мужчіни, пєрєжившиє шок вслєдствіє получєнних травм, становятся нєдєєспособнимі в восьмідєсяті случаях із ста!

СТАС. Ой, мамо… (Давиться тортом).

ДРЮКІН. "Швидку" викликати?

СТАС (мотає головою, запиває компотом). Не треба "швидку"! Катерину викликай! Роз’їздилася, розумієш! Жінка повинна щохвилинно при чоловікові бути! Раптом що… (Усі хапаються за животи зо сміху. Стас деякий час здивовано дивиться на всіх, нарешті до нього доходить зміст усього, що сталося. До Воронцофа). Е-е-е… Задоволений? Ну-ну, над хворим так потішатися… А ще джентльмен…

ВОРОНЦОФ. Джентльменам также прісущє чувство юмора.

СТАС. Чорного, зауважу, гумору…

ВОРОНЦОФ. Каков прівєт…

ДРЮКІН. Щось-то наш Тюлень затримується…

ЛЮДМИЛА (дивиться на годинник). Обіцяв бути о п’ятій.

ВОРОНЦОФ. Етот ідіот уже купіл ешелон батарєй центрального отоплєнія. Містєр Дрюкін, ти нє хочєш вложить своі, бившиє мої, дєньгі в ето прєдпріятіє? А жаль… Отєпліл би сєбє нєсколько сот акров тундри, купіл би дєсяток одалісок…

ВАРВАРА. А що це ще за звірі?

ВОРОНЦОФ. Одаліскі, Варьюшка, ето совсєм нє звєрі. Одаліскамі в старіну називалі наложніц…

ВАРВАРА. І треба ж, яка я темна. Інокентію Васильовичу, купіть мене за великі гроші! Адже я варта великих грошей?

ДРЮКІН. Нехай тебе, голубко, Мемил купляє. Він алмази лопатою гребе, а на мій розарій навряд чи ще коли-небудь Воронцоф надумає впасти!

ЛЮДМИЛА. Джек зарікся літати над своєю історичною батьківщиною.

ВОРОНЦОФ. О, йєс, ваш бєнзін – дєрьмо! На вашем бєнзінє нєльзя лєтать… Он только годітся для катастроф. Мєчта самоубійци!

МАРИНА. Вам іще рано від’їжджати, містере американцю, у вас поки що тугувато з російською…

ЛЮДМИЛА. А Марина права: поки в нашому мирному небі літають різні самовбивці, чадячи при цьому поганим бензином, ваше місце тут.

ВОРОНЦОФ. Соррі, оговорілся. Толко я нє хочу оставаться здєсь! Я очшєнь занятой человєк. Моі компаньйони в крайнєм бєспокойствє. Хотя я должен прізнаться, мнє будєт нєдоставать всєх вас…

ЛЮДМИЛА. Дякую, Джеку. Упевнена, нам усім теж бракуватиме вас. Особливо Мемилу.

ВОРОНЦОФ. Калоріферная лічност!

ДРЮКІН. Колоритна. Ні, у тебе, Джеку, дуже погана рашен!

ВОРОНЦОФ. Зато у мєнья очшень хороший англійскій! А как у тєбя, Дрюкін, с англійскім?

ДРЮКІН. Погано, сер…

ВОРОНЦОФ. Вот відіш!

ВАРВАРА. Машина під’їхала. Мабуть, Емір приперся!

СТАС. Такими словами та свого благодійника, майже коханця…

МАРИНА. Стасе, тобі ж Джек прямим текстом сказав: будь-які слова, утворені від слова "кохання" тобі зараз шкідливі й небезпечні. А за великим рахунком, то всі чоловіки індики! І слабаки!

СТАС. Це я-то слабак?! Та в мене двоє короїдів!

ВАРВАРА. Зачати дитину, вибачте за прямолінійність, і задовольнити жінку – це дві великі різниці, як говорять в Одесі.

ЛЮДМИЛА. Так його, злидня! Ти, Стасе, зараз швидше подібний на велетенський шматок шкільної крейди з очима.

СТАС. Дякую тобі, радість наша.

 

У холі різко з’являється Мемил з щасливою посмішкою на обличчі.

 

ВИКВИН. Друзі мої! Вагончик зрушився!

ВОРОНЦОФ. О, ти взял сєбє новоє імя? Орігінально!

ВИКВИН (не звертаючи уваги на репліку). Щойно, друзі мої, я відправив перший ешелон з батареями! Ех, розчешися рука! Гадаю, Нобелівська мені вже забезпечена!

ЛЮДМИЛА. В області чого?

ВИКВИН. Не суттєво чого, придумають. На те в них і голови розумні. (До Воронцофа). А для тебе, гумористе, у мене теж хороша новина є.

ВОРОНЦОФ. Обожаю хорошиє новості.

ВИКВИН. Я вирішив, що першу батарею, яку закопаю в землю, назву на твою честь: Джеком. Тобі подобається?

ВОРОНЦОФ. Ти мєнья закапиваєшь? Я єщьо надеюсь повідать тєбя в одном із сумасшедших домов… Шнобєлєвскій лаурєат… крейзі!

ДРЮКІН. Панове, панове, давайте все ж таки дотримуватися правил пристойної поведінки! Тим паче, Джеку, невже в Мемила не може бути своїх, нехай доволі незвичних, але своїх планів перебудови Півночі? А як же тоді твоя хвалена демократія? І друге: ти можеш із повною впевненістю заявити, що справа не вигорить? І останнє: це ж його гроші! Зрештою, кому що до того  на що він їх витратить?

МАРИНА (ні до кого конкретно не звертаючись). Танцювати охота…

СТАС. А ще чого охота?

ВАРВАРА. Ти, Стасе, не можеш без непристойних натяків. Запросив би краще дівчину на танок…

СТАС. Знущаєшся?

ВАРВАРА. Авжеж, не все тобі над людьми потішатися. До речі, Мемиле Івановичу, коли ти почнеш гарем формувати?

ВИКВИН. Так із сьогоднішнього дня й почав!

МАРИНА. Що ти кажеш? А ми й не знали!

ВИКВИН. Тому й не знали, що не входите до моїх планів…

ВАРВАРА. Ось навіть як! Марино, нами елементарно знехтували…

ВИКВИН. Зовсім ні. Ви не входите в мої плани у зв’язку з відсутністю наявності у вас обох доброчесності.

УСІ. ???

СТАС. Що це таке син нерпи й минтая зморозив?

ВАРВАРА. Я все зрозуміла! У його очах ми аморальні, а звідси – не достойні його шейхської величності! Та хто ж на тебе, п’янице, клюне?! Ти в дзеркало хоча б іноді заглядаєш?

ВИКВИН. А мені нічого в дзеркало заглядати. Я до дідька багатий! І я можу дозволити собі хоч дюжину цнотливих дівчаток щодня! (Регоче).

ЛЮДМИЛА. Тоді навіщо ти просив моєї руки? Мене не можна віднести ні до розряду довгоногих, ні цнотливих…

ДРЮКІН. Він просив твоєї руки?

ВОРОНЦОФ. Болєє того, он хотєл купіть Людмілу, как козу!

ВИКВИН. Мені це не здається образою.

ДРЮКІН. Ти про козу?

ВИКВИН. Ні, я про пропозицію. Я маю право зробити пропозицію навіть принцесі. Якщо тільки вона буде мені до смаку…

СТАС. Ах, коли вона буде до смаку?! Ти, напевне, Мемильчику, знову не те слово ввернув! Слід було сказати: не по зубах. Принцеса – жінка дорога!

ВИКВИН. Нічого, накопаю ще скелець. У мене контракт із Де Бірс на п’ять років!

СТАС. Дивися, прийдуть більшовики, доведеться з’їсти тобі свій хвалений контракт без солі! А то ще й до стіни поставлять!

ВИКВИН. Нічого в них не вийде!

ВАРВАРА. Які ми круті… Я… Я…

ВИКВИН. Більшовики вибори не виграють. Слабо їм.

ДРЮКІН. Це ж чому?

ВИКВИН. А все тому! Я вирішив сходити в президенти!

УСІ. Що?!

МАРИНА. К-к-куди с-с-сходити?

ВОРОНЦОФ. Всьо, туши свєт! Допілся!

ВИКВИН. Ні, я цілком серйозно! Учора в центрвиборчкомі зарегістрували. Ви що, радіо не слухаєте?

СТАС. Брешеш!

ВИКВИН. А нумо, "забаво", підкрути приймач. Зараз новини передаватимуть. Обов’язково скажуть.

 

Варвара підходить до радіо. Вмикає. Ідуть сигнали. Голос: "Московское время девятнадцать часов. Передаем последние известия. Главным событием дня является открытие нового крупнейшего месторождения алмазов на Чукотке недалеко от поселка Омсучкан".

 

ВИКВИН. Мамо…

 

Диктор продовжує: "Найденное месторождение содержит такое колоссальное количество промышленных алмазов, что их будут добывать, не прибегая к дорогостоящим подготовительным операциям. Плотность минерала настолько велика, что алмазы можно добывать обычной лопатой!" Виквин непритомніє.

 

ДРЮКІН (Варі). Ану стиш звук! Марино, хутко води! Не приведи Боже, помре в моєму закладі! (Кидається до Виквина). Ей, шейху! Помирати не потрібно! А раптом вони не твою заначку знайшли?

СТАС (підкочуючи візок). Мабуть, його, координати збіглися! (Марина приносить воду, стає навколішки, пробує влити воду в рот Виквину).

ДРЮКІН (побачивши марні сподівання Марини, вихоплює в неї стакан). Дай сюди! (Виливає воду в обличчя Виквину. Той, здригається від несподіванки, різко сідає, каламутними очима обводить присутніх).

ВИКВИН. Де я? Уже помер?

СТАС. Як шейх Чукотських Еміратів і Президент Росії – так… (Виквин знову непритомніє).

ДРЮКІН. Ти що, зовсім озвірів? (До присутніх). Ей, усі, хто може, давайте беріть, віднесемо Тюленя в номер.

 

Воронцоф, Варя, Марина та Дрюкін беруть Мемила за кінцівки й виносять геть.

 

СТАС. Та-а-ак… Як думаєш, може, приховати від нього рушницю?

ЛЮДМИЛА. Щоб не застрілився?

СТАС. Ага, такий застрелиться! Коли цей хлопець трішки оклигає, прийметься за мене! І цілком можливо, за Інокентія Васильовича. Дрюкін, напевне, теж немало "зелені" з нього викачав! Ти сходила б до них розвідала, що там, га? Я ж дорогий тобі?

ЛЮДМИЛА. Надзвичайно… Гаразд, сходжу, а то й справді: у Мемила й до радіоповідомлення з логікою було не все, слава Богу…

 

Людмила йде до виходу. Назустріч їй у хол входять Воронцоф, Дрюкін і Варя.

 

ЛЮДМИЛА. А Марина де? Залишили на обід Тюленю?

ДРЮКІН. Сама залишилася. Треба ж допомогти людині! А ти куди?

ЛЮДМИЛА. До Мемила. Заховати знаряддя вбивства куди подалі. Від гріха.

ДРЮКІН. Рушницю чи що? Так я її в першу чергу прибрав! Стас після одужання може при бажанні добути його з колектора. Досвід у нього вже є.

СТАС. Дякую покірно. Але тепер ваша черга в лайні купатися!

ДРЮКІН. Мені, Стасе, за походженням не можна в лайні вовтузитися. Як-не-як, мій дід, Олександр Ілліч Віхляєв був потомственним дворянином!

ВОРОНЦОФ. Нє поньял! Повторі! (Стас з Людмилою, перезирнувшись, опускають голови).

ДРЮКІН. Віхляєв Олександр Ілліч, а що? Чув де-небудь? Нічого дивного, доволі відоме прізвище…

ВОРОНЦОФ. Я нє просто слишал. Ето фамілія моєго дьєда!!!

ДРЮКІН (дурнувато посміюючись). Що ти хочеш сказати? У Росії повно однофамільців! І навіть повних! Тим паче, у тебе від мого діда немає ні грама. Навіть приблизно!

ВОРОНЦОФ. Зато у тєбья єсть! То-то я думаю, гдє же я відєл ету рожу! (Дістає з портмоне фото). На, гляді! (Дрюкін тремтячою рукою бере фото, дивиться й повільно сповзає на стілець. Людмила зазирає через його плече на фото).

ДРЮКІН (до Людмили). Води-и-и…

 

Варя, нічого не второпавши, кулею вилітає з холу й миттєво повертається зі склянкою води.

 

СТАС. Оце так прокол! Людмило, а я відчував!

ВОРОНЦОФ (до Людмили). Так ви зналі? Тєпєрь я понімаю ваш вопрос о дєдушькє!

ЛЮДМИЛА (відводячи погляд). Ми сумнівалися…

ДРЮКІН. Людмило, принеси фото твого прадіда з архіву… Ні, я не вірю, і все!

ЛЮДМИЛА. І цілком даремно. На нашому фото той самий Олександр Ілліч. Годину тому ми на нього вже дивилися… (Бере фото з рук батька й показує його Стасу). Він?

СТАС. Як дві краплі…

ДРЮКІН (зірвавшись зі стільця й розкривши руки для обіймів). Бра-а-ате! (Дрюкін кидається до Воронцофа, починає м’яти його в обіймах. Воронцоф з усіх сил намагається вирватися з дрюкінських обіймів).

ВОРОНЦОФ. Е-е-е… Погоді! Я же нє сказал, что очшєнь рад случівшемуся! Твой дєд сволочь! Он обманул мою бьєдную бабушьку!

ДРЮКІН. Але ж він і твій дід! Бра-а-ате! (Воронцоф, вирвавшись, відбігає на безпечну відстань).

СТАС. Будемо танцювати…

ЛЮДМИЛА. Мені здається, Стасе, ти помиляєшся…

ВАРВАРА. Я не зрозуміла, вони що, родичі?! Радість яка!

ВОРОНЦОФ. Кому радост, а кому софсєм ньєт! Кому охота узнать о том, что єго кузен афєріст?

ДРЮКІН. Хто аферист, я аферист?! Мо… мо… мор… фейс американський! Розтрощив мені все тут, розумієш, своїм дирижаблем, а тепер слова такі говорить?! Та я з тебе, грошовий мішок, узагалі взяв сущі копійки!

ВОРОНЦОФ. Нєт, ти, Дрюкін, обнаглєвший совок! Полмілліона доларов – ето для нєго сущіє копєйкі? Мєжду прочім, наш прьєзідєнт за год усєрдного труда на благо всєй Амєрікі заработал всєго чуть больше трьохсот тисяч доларов! І ето прьєзідєнт! Ти же за какой-то сарай содрал с мєня кучу дєнєг!

ДРЮКІН. Не збіднієш! Тим паче, твої гроші, так чи інакше, залишилися в сім’ї…

ВОРОНЦОФ. Ти нє єсть моя сємья! І вообщє, у тєбья фамілія похожа на заурядноє ругателство!

ЛЮДМИЛА. Що у вас обох спільного, так це кусючий норов! Давайте краще сядемо за стіл, піднімемо чарки, га? Заразом і розберемося в усіх наших проблемах…

 

Заходить Марина.

 

ДРЮКІН. Що так довго? Заспокоївся, сердешний?

МАРИНА. А то, горілку глушить! Прямо з горла! І на обличчі невимовний сум…

СТАС. Подивився б я на твою пи… пардон, на твоє обличчя, якби подібне нещастя, не приведи Господи, сталося з тобою…

МАРИНА. Зі мною подібне не може статися принципово. Тому що я ніколи не поїду в тундру.

СТАС. Ні під яким соусом?

ВАРВАРА. Чого причепився до людини?! Думаєш, усі за копійку в лайно полізуть? Деякі ще себе поважають…

ЛЮДМИЛА (до Стаса). Отримав, скнаро? Так тобі й треба! А Мемила все ж шкода… Похід із грязі в князі значно краще сприймається головою, аніж навпаки. А тут ще й ешелон батарей на Чукотку відправив…

ВОРОНЦОФ. Ну, вот… Продаст ешелон батарєй і до конца жизні будет піть коньяк "Наполеон"… по вєдру в дєнь.

СТАС. А як ви поставитеся до моєї пропозиції, щоб зараз випити пляшку шампанського?! За возз’єднання сімей?!

ДРЮКІН. Хотів запитати в тебе, брате, у нас в Санта-Барбарі гарний маєток?

ВОРОНЦОФ. У нас?! Ето мойо помєстьє, мойо! І нє називай мєня своім братом! Я тебья очшєнь прошу!

ДРЮКІН. Гаразд, не буду тебе називати братом. Власне, мені теж до тебе немає справ… Просто випадок такий неординарний… Вибрати саме мій розарій! Таке може один раз на мільйон статися!

ВОРОНЦОФ. На півмільйона…

ВАРВАРА. То ми будемо "замочувати" цю справу чи як?

МАРИНА. Вони поки не поб’ються, не заспокояться…

ЛЮДМИЛА. А і справді, дайте один одному по фейсу… Інакше зближення у вас не вийде!

ДРЮКІН. Та досить тобі, Джеку… Пішли за стіл! Ми ж із тобою росіяни! Нічого нам з тобою ділити!

ВОРОНЦОФ. Ну коньєчно, ти уже всьо подьєліл!

ДРЮКІН. От зануда! Та поверну я тобі ці погані гроші! Ниєш тут!

ВОРОНЦОФ. О, ето софсєм другоє дєло! Всє слишалі?

ДРЮКІН. Поверну, але не всі!

ВОРОНЦОФ. Коньєчно, нє всє! Я вєдь тоже чєловєк!

ДРЮКІН. Невже?

ВОРОНЦОФ. Обіжаєш, брат! (Усі сміються й сідають за стіл. Дрюкін обнімає за плечі Воронцофа).

ЛЮДМИЛА (піднявши чарку). Пропоную випити за це воістину фантастичне возз’єднання!

СТАС. Ур-р-ра!

 

Усі п’ють. Похитуючись, у хол заходить Виквин, тримаючись за стіну, доходить до крісла й плюхається.

 

ДРЮКІН. Кого я бачу? Віце-президент… Трапилося щось?

ВИКВИН. Що, пика, радий? Е-е-е… Бачу, що радий. Ну, звісно. Горе то чуже. Так, мовляв, його, чукчу! Щоб не висовувався! Так?

ЛЮДМИЛА. Даремно ти так, Мемиле Івановичу…

ВАРВАРА. Авжеж, даремно!

МАРИНА. Ніхто й не думав так думати! Правда ж, Інокентію Васильовичу?

ВОРОНЦОФ. Нє перьєживай, Тьюлєнь! Может, ето нє твойо мєсто?!

ВИКВИН. Моє місце, Джеку, моє… Усе, як у тій пісні, вийшло… "Не долго музыка играла"…

СТАС. "Не долго фраєр танцевал"…

ВИКВИН. Саме так. Мій дід, російський дід, ось так само, як і я, одномоментно втратив свій спадок! Правильно говорять: онуки успадковують риси бабусь та дідусів, а також їхній досвід… (Пробує підвестися). За це варто випити!

ДРЮКІН. Мені так не здається.

ВИКВИН. А мені наплювати на твою думку… Ти голота, а я деякою мірою нащадок дворянина! Мовчати! Коли б мій безпутний дідусь Олександр Ілліч Віхряєв…

УСІ (хором). О, ні!!!

ВИКВИН (деякий час, нічого не второпавши, дивиться на присутніх). Ви чого? Я кажу: коли б мій дідусь не програв у свій час у карти свій спадок…

ДРЮКІН. Усе! Тихо! Так не буває!!!

ВИКВИН. Багато ти знаєш, голота! Ще й як програють!

ЛЮДМИЛА. Однак шустрий був дідусь! І на Чукотці встиг!

СТАС. Мемиле Івановичу, а ти впевнений у тім, що названий дідусь Олександр Ілліч Віхряєв допоміг твоєму батьку з’явитися на цей світ?

ВИКВИН. Зараз око прострілю!

СТАС. А це безперечно! Ну то як?

ВИКВИН. А в мене й фото є! Марино, не в службу, принеси, будь ласка, моє портмоне, воно в піджаку, а то ці вискочки не ймуть віри, що я дворянин!

 

Марина швидко вибігає.

 

ДРЮКІН. Та ні! Не може такого бути! Я зараз збожеволію!

ВОРОНЦОФ. Сначала дьєньгі вєрні!

ЛЮДМИЛА. Дивна у тебе, батьку, логіка… Як Воронцофа, так одразу признав!

 

Вбігає Марина, подає портмоне Виквину. Той повільно дістає фото й протягує його Дрюкіну.

 

ВИКВИН. На, дивися, голото! Там унизу рік і прізвище віддруковано, а з другого боку – дарчий напис моїй бабусі!

ДРЮКІН (бере фото, читає). Який жах…

ВИКВИН. Це ж чому? Доволі симпатичний суб’єкт!

СТАС. Послухай, Мемиле Івановичу, тут така, розумієш, справа. Дід у тебе справді рідкісний симпатяга, але він не лише твій дід…

ВИКВИН. Адже відомо! Він усіх дівчат на узбережжі зіпсував!

СТАС. Ну й на здоров’я йому! Одначе твій дідусь перш ніж відійти в інший світ встиг зіпсувати ще й бабусь ось цих панів…

ВИКВИН. Не може цього бути! Мій дід не міг опуститися так низько!

ВОРОНЦОФ, ДРЮКІН. Ну, ти, Тюлень!

ВОРОНЦОФ. Твой дьєд мєрзкій развратнік! А ти вообщє неізвстно кто!

ДРЮКІН. Примазався!

ЛЮДМИЛА. Тихо-о-о-о! Ні, ви, однозначно, варті один одного! Зібралися три ідіоти під одним дахом!

ВИКВИН (протверезівши, до Людмили). Це правда? Ну, про мого дідуся? (Людмила ствердно киває головою. Виквин не своїм голосом). Брати-и-и! Як я вас довго шукав! Усе своє життя, можна сказати, свідоме й несвідоме життя! Брати-и-и!

ДРЮКІН. Дівчата, допоможіть цьому, так званому брату, сісти за стіл!

ВИКВИН. Не треба, я сам… Брати-и-и! (Виквин спочатку на чотирьох, потім із величезним зусиллям підводиться, балансуючи, добирається до столу й сідає).

ДРЮКІН. Так, таке може привидітися лише у страшному сні! Марення! За що вип’ємо, панове?

ВИКВИН. М-м-можна, я скажу? Дякую… Я сидячи, дами, сподіваюся, не образяться… Вип’ємо за всіх нас, за те, що ми так вдало знайшлися.

ВОРОНЦОФ. Вдало?

ВИКВИН. Ще б пак! Тепер, коли ми разом, а я втратив свої гроші, ми будемо перетворювати Чукотку на ваші мільйони! Ще не все втрачено! Я маю рацію, брати-и-и-и! Даєш Чукотські Емірати!!!

УСІ (із жахом). О, ні!!!

Кінець другої дії.

 

            Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.

 

Завантажити твір у форматі doc.zip

 

Матеріали надіслано автором для читачів порталу "Мала Сторінка".

 

 

Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":

Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", в ж-лі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (Вид-во "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів";  автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".