Олег Гончаров
Переклад українською - Раїси Гончарової
З МОЛИТВОЮ ПРО ПРОЩЕННЯ
(фантазія-реквієм на одну дію)
Пам'ять потрібна не мертвим.
Пам'ять потрібна живим...
П'єса присвячена шістдесятиріччю трагічної смерті Йосипа Мандельштама.
Дійові особи:
Мандельштам Йосип Емільович
Кузнєцов – лікар
Пан Час
Пані Любов
Пані Брехня
Пані Істина
Пан Світло
ПАНІ ТЕМРЯВА
Пан Страх
Епізодичні ролі: Два санітари
Затемнена сцена. Крізь тишу починає повільно просочуватися голос далекого органа. Стрімко приростаючи в силі, мелодія раптово змовкає, залишивши після себе сумне й тривожне післязвуччя – завивання вітру, шалений гавкіт собак та різкі окрики людей. Прожектор висвічує на лівій половині сцени частину барачної стіни та двох'ярусні нари. На верхніх нарах прикрита брудним простирадлом нерухомо лежить людина. Ляскають вхідні двері. Два санітари у подертих тілогрійках, одягнутих поверх брудних халатів, вносять худого, сивого чоловіка й кладуть його на нижні нари. Слідом за санітарами в барак заходить лікар Кузнєцов.
САНІТАР. Громадянине Кузнєцов… Як на мене, даремно ми його сюди з бараку тягнули… Не жилець він… Зовсім поганий…
КУЗНЄЦОВ (сердито). Не вам вирішувати, громадянине Риков, що даремно, а що ні! Накрийте його... А цього... (Показує на верхні нари). віднесіть під навіс... Він вже відмучився...
Санітари накривають хворого ковдрою, сопучи, опускають із верхніх нар небіжчика й виносять його геть.
КУЗНЄЦОВ. Як мухи мруть...
Сідає на стілець і дістає з кишені халата зошит. Знайшовши потрібне прізвище, пише.
КУЗНЄЦОВ. Засуджений Фомін Іван Арсенійович... Помер... Тиф... Тридцяте жовтня одна тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік... (Дістає з кишені листок паперу). Так, тепер тебе запишемо, браток... Мандельштам... Йосип... Емільович... Поступив також тридцятого жовтня... (Дивиться на хворого). А зима не за горами... Я так розумію, засуджених у таборі "Друга річка" до весни залишиться небагато... А, втім, таке враження, що там, нагорі, довели державний план по ворогах народу... Господи, за що караєш нас... Невже ось цей чоловічок ‒ ворог? Або той же Фомін, з діда-прадіда селянин? Або ж я? (До хворого). Тримайся, як можеш, браток...
Кузнєцов швидко виходить. З новою силою налітає вітер, гавкає собака. Чується окрик: "Стій! Стріляти буду!" Потім два постріли, крик, що захлинувся на півслові. Чоловік, що лежить на нарах, ніби прокинувшись, повільно піднімає голову й оглядається, але сили покидають його і голова падає на подушку. Сцена знову занурюється в темноту. Який час пориви вітру й гавкання собаки перемежовуються з ледве чутним органом, шматками промов керманича й рядками віршів. Разом усе стихає, нари й частина бараку, освітлені червоним, повільно випливають із темноти. У барак із стурбованим виглядом швидко заходить лікар Кузнєцов, санітар напуває хворого з алюмінієвої кружки, притримуючи його голову.
КУЗНЄЦОВ. П'є? (Підходить до нар впритул).
САНІТАР. Всього декілька ковтків… Втратив дуже багато крові, бідолаха…
КУЗНЄЦОВ. Погано... Сьогодні у нас четвер?
САНІТАР. Так, третє листопада... До свята революції, видно, не дотягне...
КУЗНЄЦОВ. До свята? (Повільно закипає). До якого свята, мать вашу?! Ви що, засуджений Риков, дотепер так нічого і не зрозуміли? Ось він ваш соціалізм! В цьому вошивому бараку для пелагрозиків, на цих смердючих нарах, котрі прийняли тисячі передсмертних зітхань, у цій розчавленій режимом маленькій великій людині! (Хапається за серце). Я...
Санітар опускає голову хворого на подушку і, злякано зігнувшись впоперек, відходить у бік дверей.
САНІТАР. Що це з ним? Я... Я нічого не чув... Я...
Санітар вибігає геть.
КУЗНЄЦОВ (різко сідаючи на стілець). От дідько! Цей негідник зараз же побіжить до начальника табору! За своїми тридцятьма срібними монетами! За додатковим пайком... Коли твоєю волею управляє шматок хліба – це кінець! І це неправильно! Я... (Дивиться на свої тремтячі руки). Що... Що зі мною? Невже я боюся? Я, до нудоти надивившись на смерть, боюся? Боюся... Ні, я не смерті боюся... Померти від кулі не боляче... Боляче жити в країні, де твоє існування, фізичне існування, може напряму залежати від людини, котра хоче їсти... Суспільство канібалів плодить собі подібних... В майстерності поїдання одне одного ми перевершили навіть аборигенів Полінезії. Ті поїдали своїх ворогів. Ми ж, підібгавши хвоста, можемо зжерти навіть найближчу нам людину!
Кузнєцов, тяжко зітхнувши, повільно виходить геть. І знову після абсолютної тиші доноситься лавина різноманітних звуків, заповнюючи собою весь простір. І, немов розбуджений цією какофонією, хворий раптом розплющує очі й різко сідає на нарах.
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (озирається по боках). Я вже помер чи ще ні? (Обмацує себе, ковдру, нари). Ні, я живий, я точно живий... У Бога немає ні нар, ні брудних бараків... тому що він – Бог, а не недовчений семінарист... І цей біль... у всьому тілі... цей жахливий біль... Я хочу їсти... Я хочу їсти! Я хочу їсти! Я хочу їсти!!! (Стискує голову руками). Ні, я не повинен... Я не повинен нічого їсти... (Помічає в головах залишену санітаром кружку). Що це? (Обережно бере кружку, нюхає її вміст). Це не отрута... Ціанід пахне мигдалем... Це, напевно, просто вода... Я хочу пити... Я хочу... Ні! Потрібно терпіти... Потрібно почекати... Спрага проходить, якщо довго чекати... Якщо довго чекати, проходить усе... І спрага любові, і навіть спрага свободи... Не можна тільки позбутися від спраги жити і спраги творити, оскільки і перше, і друге знаходяться не в компетенції тіла, а в компетенції душі... Цей біль.... Цей пекельний біль... (Торкається долонею грудей, живота). В мені майже не залишилося тіла... Є тільки біль... (Повільно лягає). Тільки біль... Але я не можу померти! (Знову різко сідає, скривившись від болю). Мої вірші! Мої діти! Їх розіпнуть в цій країні!!! І нікому буде захистити їх... (Падає на подушку). Що це?! Я чую звуки органа... і... біль відійшов... І шестеро Володарів над картою долі... І бій годинника, як символ буття...
Випускає з руки кружку на підлогу. Прожектор, що освітлює ліву частину сцени, майже згасає. Одночасно з цим повільно загоряється прожектор над правою частиною сцени і десь починає відбивати годинник. Прожектор вихоплює з темноти величезної овальної форми стіл, застелений розділеною на два кольори: чорний та білий оксамитною скатертиною. По обох боках столу – шість різьблених стільців із високими спинками, відповідного кольору. Спинка чільного стільця, так само як і скатертина, розділена на два кольори.
З глибини сцени до столу, не поспішаючи, підходить Пан Час. На ньому суворий чорно-білий костюм, у правій руці величезний піщаний годинник. З останнім одинадцятим ударом пан Час рішуче перекидає піщаний годинник і ставить його посеред столу.
ПАН ЧАС (піднявшись зі свого місця і ставши біля столу).
Пора за стіл, добродії, сідати!
З глибини сцени виходять шість фігур: три в чорному і три в білому одязі. Підійшовши до столу, мовчки займають свої місця: з одного боку – в білому вбранні, з другого – в чорному. Пан Час сідає останнім, киває у бік піщаного годинника.
ПАН ЧАС.
Година ще... Ваш спір досяг зеніту...
На картах долі тільки шість ходів.
Подивимось, чия ж бо карта бита
В останній день сімнадцятьох віків!
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Година ще... Остання на сьогодні!
Ми маємо, звичайно, перевагу.
До них усіх доповз вже сморід пекла,
В передчутті кінця радіє Біс!
А завтра, в сьомий день, людським стражданням
Годинник покладе, ніч розірвавши
Змертвілим дзвоном. Це ж бо час розплати
До них прийде, біг часу зупинивши!
ПАН СВІТЛО.
Чекай-но, Темряво...
Не все у вас так гладко.
Пітьма годиться тільки для любові...
Котра, на жаль, для них все ж незбагненна…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Все, що завгодно, тільки не "На жаль".
У головах людей, швидких до насолоди,
А також для знемоглих від нудьги,
Я незбагненна буду і надалі –
Щасливим одкровенням для душі!
А свій останній хід в розкладі долі
Притримаю я, мабуть, на кінець...
Оскільки Світ в кінцевий пункт прибуде,
Тримаючись за висохлий вінець!
ПАН ЧАС.
Охоче вірю я... Тиск Темряви
Доволі сильний і у це сторіччя
І вибухнути може все ж війною,
Якої ще не бачив світ до нині!
Ви, шестеро, що володіють розумом
І душами тих недосвідчених людей!
Не страшно вам, що там, під небесами,
Не стоїк головний, а лиходій?
ПАН СТРАХ.
Сентиментальним Час все ж не буває...
Від вас залежить цілісність буття…
ПАН ЧАС.
І все ж, пан Страх, часами напливає...
Хоча, по суті, для людей лиш Час я...
Але ж, приступимо...
І перший хід у Страха.
ПАН СТРАХ.
О, дякую я щиро... друг старий...
Давно вже не лякала кров’ю плаха
Людців, тих що штовхаються навколо!
Повеселімося! Вони жадають крові,
Прокляття пишучи як вірші!
З кривавим ревом день новий стрічають,
Щоб по ночах замолювать гріхи!
Шкода, що ненавидіть ми не можем…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Ми можем тільки бути або ні…
ПАН СТРАХ.
Творця не хочу скривдити я словом,
Але…
ПАНІ БРЕХНЯ.
Він міг би й краще сотворити?
Ти, Страх, наївний... Краще – неможливо!
Чи ж варто нам про це і знову й знов?
Використовуй хід й зроби, що можна,
Від тебе в них, щоб холоділа кров!
На те ти й Страх…
ПАН СТРАХ.
Ну, що ж, умовила...
(Кладе долоню на основу піщаного годинника).
Так! Чую! Грішним я потрібен знову!
Я – смертний гріх, але ніяка сила
Не в змозі страх з їх душ прогнати!!!
Навіщо я їм? І мій вселенський жах?
Я не розумію…
ПАН СВІТЛО.
Вгамуйся, все в руках Творця...
Та світу ти ж бо дійсно не потрібний,
Тим більше, напередодні кінця...
Скромнішим будь з використанням влади
І в душах тих надломлених людей,
Можливо з часом, звісно ж, не одразу,
Восторжествує Стоїк!
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Ні! Злочинець!
За десять тисяч літ від сотворіння
Світ робить раз за разом хибний крок.
Тисячоліття зльотів та падіння!
А результатом, певно, буде Морок!
Світ знову й знов вбирався фанфароном,
Життя почавши з чистого листка...
Був гордий він відсутністю законів,
Бо розіп’яв безвинного Христа!
Пробач, мій друже, я переважаю...
У душах темно… і Світло не потрібне їм…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Друзі!
Давайте далі... я вас заклинаю!
У них часу, принаймні, кілька літ
Для виправлення помилок фатальних,
Щоб зміст буття через любов збагнути...
Світ не застиг. Він як слухняне тісто...
У руках Творця… Втім, Час бо їм суддя…
ПАН ЧАС.
Я – не суддя! Ці помилки людини
Проникли і сюди... Суддя – Творець!
Я тільки Час, ініціатор руху...
Спіраль сторіч шістнадцятьох кілець!
ПАН СТРАХ (забравши руку з основи піщаного годинника).
Я вражений! Такого не бувало!
До дна я випитий!
ПАНІ ІСТИНА.
Як прикро... Дійсно весь...
В останній час... На жаль сумний початок…
Для Світу, друзі, це недобра вість!
Ну, що ж, тепер мій хід – для людства свято,
Бо сподіваюсь, світу Істина потрібна…
Пані Істина кладе долоню на основу піщаного годинника.
ПАНІ ЛЮБОВ.
Як і Любов…
ПАНІ БРЕХНЯ.
І як Брехня…
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Як мороку стіна...
Потрібні... Це відомо достеменно,
Але, щоб глибше вникнути у задуми Творця,
Ми здатні припустити: занадто тісно
На Небесах не буде в день Кінця...
Бо невгамовний вал людських пороків
Світ понесе, але не на небеса…
ПАН СТРАХ.
Його ж бо по пришестю вищих строків,
Змете у небуття Творця рука!
ПАН СВІТЛО.
Від вас, повіяло могилою, мій друже...
Ці роздуми – некролог на плиті!
ПАНІ ЛЮБОВ.
Підозрюю, що грішите ви силою…
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Я просто чесно виконую свій борг!
ПАНІ БРЕХНЯ.
Так страшно чути від Любові й Світла
Цей натяк на присутність тут гріха!
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Ви зачепили честь мою, Любове…
ПАН ЧАС.
Не треба сварок, вже покладена рука!
ПАНІ ІСТИНА (Віднімає руку від годинника).
Ні, все в порядку... Я ще у фаворі
У юрб людських. Потрібна їм ще я...
Хоч Світ із справедливістю в розбраті,
Я, як і Страх, теж випита до дна.
ПАН СТРАХ.
Це добре, друзі, це ж бо не змагання!
І суперечка це талан юрби,
І вибір там. Впустити нас чи ні,
Коли ми стукаємось в душі їхні кволі…
ПАН ЧАС.
Отже, два ходи... Засіваймо поле...
Готова, Темряво?
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Так, Морок вже готовий.
Порожні душі мороку жадають...
Порожнім душам морок пінить кров!
Їх безліч! Бо без правил жить не важко!
Убити? Легко! Зрадити – дрібниця!!!
І гибіти в неправді гидко, стадно...
Зловісний знак, то краще б вже ніяк!
ПАНІ ТЕМРЯВА кладе долоню на основу годинника.
ПАН ЧАС.
Я бачу, Темряво, не в захваті своєю
Ти роллю в іграх людського Буття!
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Так, невдоволений, але, на жаль, не вільний
Вирішувать… На жаль, я не Творець...
Я десять тисяч літ його творіння
Скидав пітьму, у неуцтво, біль, зло.
І задоволення, не дивлячись на вміння,
Заняття це мені не принесло...
Мільйони їх лежали у колисці,
Та от біда – і хай простить Творець –
Лиш одиниці зберегти зуміли
Святу незаплямованість сердець!
(Прибирає руку з годинника).
А інші... Що ж бо коїться із ними?!
І знову я затребувана ними у до кінця!
ПАН СТРАХ.
Ми не самі з людьми цієї днини...
Любов і Світло злічать їх серця.
ПАН ЧАС.
Хай буде Світло! Йди, сумний мій друже…
І віднови жаданий паритет…
ПАНІ ЛЮБОВ.
А я в кінці додам пісень вінчальних,
Урятувавши багатьох від суму й бід…
ПАН СВІТЛО.
Так, я піду. Та чи пісень вінчальних
Проб'ється музика крізь брязкання мечів?
Пан Світло кладе долоню на піщаний годинник.
ПАНІ БРЕХНЯ.
Вогонь весільний, наче поминальний…
І саван, як фата, впаде з плечей…
ПАН ЧАС.
Мене не покидає відчуття,
Що і з людьми змінилися і ви,
Усі ці вислови... І роздуми... Бурчання…
На Долю, на людей, синдром вини...
За задумом Творця ви – тільки почуття.
І не Буття, а засіб для Буття...
А, значить, як це і не сумно,
Триматися Закону закликаю я.
Ніхто не вправі знищити порядок,
Заведений в час створення Творцем…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Заборонний плід завжди для всіх солодкий…
ПАН ЧАС.
Заборонний плід?!
Чи ж варто, друзі, говорить про те,
Чому лиш люди віддаватись вправі,
Свій розум в час пізнань застосувавши?
Не дбай про те, що не твоє по праву,
Не можна вкрасти, щоб не завдати шкоди
Собі. І в почуттів не повинно буть інших бажань,
Ніж ті, що почуттів суть врівноважать.
Страх не готовий для хоробрих починань.
На роль Любові все ж не може зазіхнути
Владика Брехня, а Морок недоступний Світлу,
Не перетвориться ж бо насолода в біль…
ПАНІ БРЕХНЯ.
Ну, досить… Нам відомо все про це…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Нам всім своя дана навіки роль.
Про інше запитать тебе хотіла...
І запитання це торкнеться всіх:
Скажіть, чому в людей святая справа
Із успіхом перетворюється в гріх?!
Й не навпаки? У чому зміст діянь,
Завідомо злочинних і порожніх?
Невже, волаючи про покаяння,
Світ грішних піднесеться в Світ святих?!
Правий був Морок... Тих людей мільйони,
Котрі у світ прийшли із ціллю – жить
Під вічним небом, молоком умитих,
Повинні жити правдою й любить!!!
Але ж що бачимо? Мої всі намагання
Одразу перетворюється в пил...
І людство знов без тіні покаяння,
Завзято, вперто пнеться до гріху!
Так, вибір даний їм... Їм шлях не торували,
Але чому, чому за час Буття
Один народ жорстоко покарали?!
Цього ніяк не розумію я…
ПАН СВІТЛО.
Достатньо слів! Дивись, не все погано!
На карті долі Світло ще живе!
На слові "Світло" прожектор над столом "Володарів" миттєво гасне і відразу загоряється інший – над нарами. Лікар Кузнєцов виймає голку шприца з вени хворого і стомлено сідає на стілець, котрий стоїть поруч. На якусь мить знову на барак налітають скажені пориви вітру, але разом усе стихає. Кузнєцов піднімає голову й прислуховується.
КУЗНЄЦОВ. Дивно… Все змовкло… Навіть собак не чутно…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (Твердим голосом). Ви зробили мені укол?
КУЗНЄЦОВ (здригнувши від несподіванки). Так… У мене було трохи морфію…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (цілком байдуже). Навіщо? У мене нічого не болить… (Робить спробу піднятися).
КУЗНЄЦОВ. Лежіть, лежіть… Вам не можна рухатися…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Я хочу сісти... Допоможіть мені... (Кузнєцов, тяжко зітхнувши, усе ж допомагає хворому сісти). Чому так тихо? Немов перед бурею…
КУЗНЄЦОВ. Дійсно дивно. Щойно за стінами барака щосили шаленів вітер…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. А я щойно бачив сон… Ні, це був навіть не сон… Це були вірші… На фоні сну… Я бачив їх… Як дивно… Я ніколи не думав про це…
КУЗНЄЦОВ. Про що?
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Про те, що людина своїми дикими витівками здатна втягнути в жах навіть власні почуття! Я бачив Час… Я бачив Любов… Брехню… Страх… Істину… Темряву і Світло! Я бачив… Там ціле море світла… і віршів… (Ледве посміхається). Як це може бути? Ви не знаєте?
КУЗНЄЦОВ. На жаль…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (сумно посміхнувшись). Ні, ви знаєте… Ви все знаєте… І ви дали мені укол… Але я вмію терпіти біль… Я навчився терпіти біль!
КУЗНЄЦОВ. Ми всі навчилися…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. І все ж, ви знаєте, чому я все це бачив… Знаєте… І зараз вам хочеться сказати мені про те, що я видряпаюсь… Але я знаю, що це не так…
КУЗНЄЦОВ. Заспокойтеся… Все буде добре…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Я не сумніваюся… Зі мною дійсно все буде добре… Проте, я не впевнений, що все буде добре в тих, котрі залишаються жити… Вони говорили мені про це… Вони стурбовані… (Кузнєцов прикладає долоню до чола Мандельштама).
КУЗНЄЦОВ. Вам необхідно лягти… У вас…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Як добре! У вас така прохолодна рука… Вони також по черзі клали руки на піщаний годинник, живлячи собою Світ… (Бере руку лікаря у свої руки). Послухайте… Ви… Ви вірите в Бога?
КУЗНЄЦОВ (потупивши погляд). Н-н-ні… Нас не навчили… Нас вчили зовсім іншому…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. А вірі в Бога не потрібно вчитися! Потрібно просто налаштувати своє серце на хвилю любові, добра й справедливості… Я раніше теж не думав про це… У нас у всіх був інший бог… Нам його призначили… Ми співали йому алілуя і бездумно поклонялися, а … він зовсім не бог... він вбивця! Це страшно… Страшно, коли твій бог вбивця… Але зараз я спокійний… Я... Я... бачив їх… І мені не страшно…
КУЗНЄЦОВ. Вам потрібно лягти… Давайте я вам допоможу… (Вкладає хворого). Ось так… Вам необхідно спочити… Ви виберетеся з цієї ями…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Вдячний вам, лікарю... Ви мила людина, але з вашого барака йдуть тільки під навіс... Я знаю... О! Знову піднявся вітер... Він неодмінно принесе бурю... Ви хотіли мені щось сказати? Ні? Дивно… Певне, мені це здалося… Але ж ваші очі…
КУЗНЄЦОВ. Вам необхідно поспати… Поки це ще можливо… У мене більше немає морфіну…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ. Так, так… Спати… Я хочу спати… І буря ось-ось почнеться…
Чутно шалені пориви вітру, від якого труситься весь барак, передсмертний тріск розтрощеного блискавкою дерева, що падає.
КУЗНЄЦОВ (дивлячись на Йосипа Мандельштама, котрий потихеньку закриває очі). Коли вмирає поет, природа кричить... Природа людяніша за кожного з нас...
Лікар Кузнєцов повільно виходить з бараку. Крізь скажені пориви вітру знову прориваються тихі звуки органа, чутно багатоголосся далекого хору. Стрімко набравши силу, всі голоси і шуми разом стихають.
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (спокійним відстороненим голосом).
Досить слів… Дивися, не все так погано…
На картах долі відродилось Світло!
Прожектор над нарами гасне, загоряється інший, над столом "Володарів".
ПАНІ БРЕХНЯ.
Давайте відкладемо мить надії...
Бо мій відхід не зменшить кількість бід...
Всі люди брешуть... Чесних – одиниці...
Втім, безперечно, і вони грішать
Неправдою благою. Брехливою рукою
Дорогу в пекло неправдою мостять...
Все вірно, міркувати нам не личить
Над дивними учинками людей,
Але усе ж скажіть, чому так мало
Серед людей є носіїв ідей
Життя, безгрішного та гідного життя?
І чим солодкий гріх? Невірою в Творця?
Можливістю не думать про духовність?
І шансом бути вовком, та в агнця
Коли потрібно, перетворюватись? Влада
Гріх солодить? Можливістю карать?
Чи він солодкий ще однією річчю –
Можливістю невинних убивать?!
Пані Брехня кладе долоню на основу піщаного годинника.
ПАНІ ІСТИНА.
Ти маєш рацію... І влада роз'їдає душу
І всі це знають, та у владу всі біжать,
Змітаючи з дороги конкурентів.
І давлять, душать…
ПАНІ БРЕХНЯ.
І брешуть, брешуть, брешуть й знову брешуть!
ПАНІ ІСТИНА.
І прикро, дійсно, спостерігать за цим…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Любов, я вірю, все ж бо переможе!
ПАН СВІТЛО.
А також розум…
ПАНІ ТЕМРЯВА.
...Нізащо на світі!
Розкрийте очі! Світ той вибрав кров!!!
І не потрібно слів... Прогрес, на жаль, мізерний...
В людині ми вже десять тисяч літ
Ведемо боротьбу. І вирок очевидно:
Світ ні на крок не відійшов від бід,
Які він творить сотні літ повсюдно,
Часом без видимих на те причин...
Можу сказать одне: Мені ж бо не відомо,
Що буде завтра, але в тих людців,
Що миготять щодня переді мною,
Немає шансів потривожить небеса
Присутністю своєю. Їм не відчинять...
Не можна стати праведним за мить!
ПАНІ БРЕХНЯ (піднімає долоню).
Як дивно... В іграх тих хоч трохи
Брехні не добирали, щоб зло струсить...
А зараз він нещасний ще й убогий
Своїм вважає боргом обдурить!
Весь цвіт брехні, як правило, на троні,
Де гроші, влада, зрадництво, порок...
Чим нижче ціль у лікуванні тіла,
Тим більший з лікування буде зиск…
ПАН СТРАХ.
Пройшли століття, та мораль незмінна...
Чесноти для царів – пустопорожній звук.
Сановний чоловік, гидкий, кривавий –
Опора влади, гукає на постій
Собі подібних. Про честь забувши,
Ці люди, біснуваті від служіння,
Біжать до влади в лестощах загрузши,
На гемороях відточивши язика…
ПАН ЧАС.
Все вірно... Та не будем про сумне...
Любов хід робить... Це останній хід,
В обіймах щастя і під хор вінчальний
Можливо, буде зроблений тут хід
До долі іншої! Вже скільки раз бувало
Світ, впавши в гріх, відроджувався знову,
Стряхнувши бруд, Світ починав спочатку,
У поміч взявши все ж таки Любов!!!
Можливо й зараз тут, на картах Долі,
Не буде переваги темних сил…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Що ж, я ходжу... І буде те, що буде!
(Доторкається до піщаного годинника, той видає специфічний звук).
Світ тільки тому й вижив, що любив!
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Блажен, хто вірує, втім, я уже й не вірю...
Бо Морок, Страх, Брехня – кумири на землі!
І доброчесність безсенсовно в двері
Людських душ стукається... І в імлі,
Тиняючись по закутках безглуздя,
Не помічаючи кайданів грішних справ,
Світ знову й знов зі смертю грає вперто,
Зусиль сторіччя звівши нанівець,
Дійшовши вже аж до околиць Пекла…
ПАН СВІТЛО.
Вам не набридли всі ці балачки?
Їм вибирать... А, отже нагорода,
Що буде в результаті, вибір їх...
ПАН ЧАС.
Любов бліда... Я бачу, що не склалось...
Як і не сумно говорить про це…
ПАНІ ЛЮБОВ.
Але що сталось, те, панове, сталось,
Світ щойно втратив шанс свій і лице!
Віддавши перевагу не Любові!
ПАНІ ІСТИНА.
Як сумно... Морок все ж бо був правий,
Віщуючи нам про фінал змагання.
Пісок в годиннику збігає до кінця,
Надію тягнучи з собою в кращий світ...
ПАН ЧАС.
В якому все не так вже і однозначно.
(Десь починає бити годинник. Після дванадцятого удару).
Ну, от і все… Світ вибір свій зробив…
ПАНІ БРЕХНЯ.
Майбутнє людства абсолютно зриме
Скажу по правді: Світ – не мій герой…
ПАН ЧАС.
День Шостий вже, на жаль, добіг кінця…
І результат, як бачимо, панове,
Сумний для нас, а також для Творця...
Куди ведуть цей Світ його дороги
Не зрозуміло нам... Безславного кінця
Світ не боїться, незважаючи на досвід
Бід попередніх. Десять тисяч років
На жаль, він все ж розколотий надвоє
Ударами сумнівних перемог!
Перегорнувши сторінки сьогодні
Людської долі, я не можу зрозуміти:
Навіщо знов лягла на ці обличчя
Тінь Звіра? А бажання убивати,
Собі подібних, їх душі не тривожить…
ПАНІ ТЕМРЯВА.
Все це за рисою фатальності, панове!
Я впевнений – Творець цей Світ зруйнує,
Коли наступить Завтра… В сьомий день!
ПАНІ ЛЮБОВ.
Цілком можливо...
З темноти в коло світла входить Йосип Мандельштам, одягнений у довгий білий одяг. Любов, що помітила його, піднімається йому назустріч.
ПАНІ ЛЮБОВ.
Світло, зустрічайте гостя!
Нещасний Світе!!! Знов пішов Поет!
Всі присутні підводяться й повільно виходять з-за столу.
ПАНІ ІСТИНА.
Темно від тіл на табірному цвинтарі...
І це за якихось кілька років!!!
Пан Світло підходить до стурбованого Йосипа Мандельштама і кладе долоню на його чоло.
ПАН СВІТЛО.
...Усе позаду, мій друже... Ворота відкриті!
Прийди, Поет, в обійми до Творця!
Примкни до безвинно, як і ти, убитих.
І прибери, будь ласка, сум з лиця!
Усе позаду... Й зло не зможе більше
Бентежить розум твій, а серце і душа
Від нині і навіки в райськім морі
Любові купатись буде…
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ (ледве дихаючи).
Я чую вас, Володарі священні...
Я бачу Світло! Я відчув Любов!
Творець!!! Прошу! Все ж подаруй прощення
Всім, хто бездумно проливає кров!!!
Шестеро Володарів, узявши Йосипа Мандельштама в коло, повільно віддаляються. За столом залишається сидіти Пан Час. Прожектор над столом поступово гасне, але загоряється інший, над нарами. Йосип Мандельштам, скривившись від болю й обхопивши живіт руками, лежить на підлозі. Зробивши декілька невдалих спроб піднятися на ноги, він раптом на кілька секунд затихає, і, полегшено зітхнувши, розпрямляється на весь зріст. Ще через мить він піднімається на лікті, викинувши догори другу руку.
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ.
Творець... Прошу, все ж подаруй прощення всім,
Хто бездумно проливає кров...
Стрімко наростає пекельний гуркіт і ревіння неймовірних звуків, сліпучий стовп світла виривається з-під розпростертого на землі тіла аж до стелі, а в тиші, що наступила в ту ж мить, спокійним і впевненим голосом.
ЙОСИП МАНДЕЛЬШТАМ.
Прости їх, Господи!!!
Кінець дії.
Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.
Завантажити твір у форматі doc.zip
Матеріали надіслано автором для читачів порталу "Мала Сторінка".
Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":
Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", в ж-лі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (Вид-во "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів"; автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".