Олег Гончаров. "Заміж?! Та ніколи!!!" (комедія-фарс на дві дії). Переклад українською - Раїси Гончарової

 

 

Олег Гончаров

Переклад українською - Раїси Гончарової

 

​"ЗАМІЖ?! ТА НІКОЛИ!!!"

(комедія-фарс на дві дії)

 

Дійові особи:

Цепкова Вікторія Миколаївна – актриса

Гордєєв Василь Юхимович – скульптор

Михайлов Ігор Родіонович – директор театру

Кончалов Михайло Васильович – режисер (він же Барсуков Ілля Макарович)

Малова Анастасія Лаврівна – актриса

Ключикова Ліза – помічник режисера

Маша – гример

Щукін Віктор Іванович, Сашко, Юра – актори

Ногін Маским Львович – колишній чоловік Цепкової

Ліза, Маняша – натурниці

Бочкін Іван Кіндратович –  сусід Гордєєва по дачі

Бочкіна Тетяна Олександрівна – його дружина

 

 

Перша дія

Сцена перша

           

Загородній будинок Гордєєва. Гордєєв, одягнутий в досить забруднений глиною фартух з клейонки, зайнятий ліпкою. В станку стоїть споруда, котра досить віддалено нагадує людський торс. Час від часу Гордєєв відходить на деяку відстань від скульптури, фальшиво наспівуючи при цьому: "Очі чорнії". Під час чергового візуального огляду своєї роботи, Гордєєв на декілька секунд завмирає: десь за вікном починає кукувати зозуля.

 

ГОРДЄЄВ (прислуховується). Ну ж бо, ну ж бо… один, два, три… (Прокукукавши три рази, зозуля змовкає). Не зрозумів! (У вікно). Гей ти, курко! Чого замовкла! Продовжуй! Двієчниця! (Підходить до вікна). Що за час? Що за країна? Цікаво, німецькі зозулі дозволяють собі подібне? (Ніби виправившись, зозуля починає знову кукувати). А ви говорите! Критика – велика справа! Один, два, три… Знову? Бач, що надумала! Скульптори так мало не живуть! Три роки! Я ще відносно молодий і ще більш відносно свіжий! (Підходить до скульптури). Гарна-а-а... замочки-ключики! (Бере зі станка фотографію, звіряє зі скульптурою). Здається, вгадав… схопив… Ех, бачила б Вікторія!

 

Без стуку заходить Михайлов.

 

МИХАЙЛОВ. Привіт відлюднику! Тихо сам з собою? Яка гидота це кохання! В Америці, Вася, люди з подібними симптомчиками риссю біжать до особистих психотерапевтів сповідуватися. У тебе є особистий психотерапевт?

ГОРДЄЄВ. Особистого немає, є знайомий… тільки до нього зараз на прийом не пробитися.

МИХАЙЛОВ. Така черга? Хто такий? Чому не знаю?

ГОРДЄЄВ. А тобі, Ігоре, зовсім не обов’язково знати всіх пристойних дурисвітів. Це по-перше, а по-друге, ніякої до Губарєва черги немає. Просто Георгій Костянтинович в даний момент відбуває свій термін в одному державному закладі за присудом київського районного суду. По дуже ризиковій статті: використання гіпнозу в особистих цілях…

МИХАЙЛОВ. Такої статті немає. Я точно знаю.

ГОРДЄЄВ. Уже є. Рада недавно прийняла на випадок, коли майбутньому претенденту на пост президента збреде в голову правду сказати народу… по телевізору… Під час передвиборчої гонки…

МИХАЙЛОВ. Та досить брехати… Я у влади в ногах кручусь, тож дещо знаю…

ГОРДЄЄВ. Міністерство культури, Ігоре Родіоновичу, це ще далеко не та влада. Зараз, щоб до тієї влади потрапити, потрібно гарного спонсора мати. У тебе є такий спонсор? У тебе такого спонсора немає. Та він тобі й не потрібен. Особисто тобі. Ось коли б хто твоєму театру допоміг, тоді звичайно... Але, знову ж таки, меценат, добра така душа, котра не буде вимагати надалі непомірної подяки за свої щедроти…

МИХАЙЛОВ. Це точно. Але таких на наших теренах поки що немає. Їх тільки-но зачали… Та досить про сумне. Чи не хочеш ти, часом, дізнатися про мету мого візиту?

ГОРДЄЄВ. Абсолютно! Мені до чортиків подобається, коли мої друзі приїжджають до мене просто так… без будь-якої мети… ніби на дачу.

МИХАЙЛОВ. По великому рахунку так воно й є. Я до тебе сьогодні не просто в гості, а ще й з таємним бажанням пожити у тебе кілька днів!

ГОРДЄЄВ. Так ти з Лідою приїхав?

МИХАЙЛОВ. Ні. Ліда ще вчора махнула до матері в Корсунь. На тиждень.

ГОРДЄЄВ. Не боїшся відпускати одну?

МИХАЙЛОВ. Абсолютно. Знаєш, що сказав про жінок товариш свіжоспечений губернатор? Це геніально! Це потрібно золотом в аннали! Товариш генерал сказав про прекрасну половину буквально наступне: жінка повинна бути боєць! Які перли, га? А моя Лідія саме такий боєць і є. Тому відпускати одну, та ще в Корсунь, я не боюсь. Але ми абстрагувалися. Я можу пожити у тебе днів зо три?

ГОРДЄЄВ. Та хоч скільки завгодно! У тебе ж все одно відпустка. Живи. Послухай, а чому ти в зім’ятому піджаку? Ти, випадково, не в медичному закладі ночував?

МИХАЙЛОВ. У витверезнику?! Ну, брат, ти даєш! Це ж зовсім новий костюм! Від Кардена! А, можливо, і від Версаччі… та це не суттєво. Суттєво те, що мені його подарували і він на мені сидить. Сидить костюмчик?

ГОРДЄЄВ (розводить руками). Ну-у-у…

МИХАЙЛОВ. Ясно. Від тебе дочекаєшся похвали… Як же… Ти хоч здогадуєшся, скільки коштує цей кравецький шедевр?

ГОРДЄЄВ (в тій же позі і з тією ж інтонацією). Ну-у-у…

МИХАЙЛОВ. Ото ж бо й воно. А що стосується зім’ятості, так це тканина така… останній писк моди!

ГОРДЄЄВ. Поганенько вони там, в Європі, на цей раз пискнули… Це не мистецтво! Це банкрутство фантазії… Зім’ятість в одязі завжди викликає вокзальні асоціації…

МИХАЙЛОВ. Ні, ти цілком неможлива людина! Подивися на себе! Ці реліктові шаровари, цей фартух… весь в землі…

ГОРДЄЄВ. Я працюю. А це, до речі, не земля, а глина.

МИХАЙЛОВ. Ніби глина це не земля. (Киває в сторону скульптури). Тобі замовили макет прокатного стану?

ГОРДЄЄВ (витираючи фартухом руки). Та заспокойся ти врешті решт, чиновник від мистецтва. Її ліплю…

МИХАЙЛОВ (здивовано). Кого "Її"?

ГОРДЄЄВ (любовно оглядаючи свою роботу). Її, Ігоре Родіоновичу, її… Вікторію Миколаївну…

МИХАЙЛОВ (нервово хмикнувши). Ч-ч-чого?! (Тикає пальцем в скульптуру). Ти маєш на увазі ось це?!

ГОРДЄЄВ. Авжеж…

МИХАЙЛОВ. Жартуєш… Вибач, Васю, але я занадто довго працював з Вікторією Миколаївною в одному театрі і… Ти хочеш сказати, що це вона?! Ну, вже ні… мене на полові не проведеш… одне з двох: або ж ти захопився кубізмом, або ж у тебе захворювання Бертона.

ГОРДЄЄВ. Ну ж бо, ну ж бо…

МИХАЙЛОВ. Захворювання, тобто хвороба, це тяжка форма параної. Виникає дана хвороба на ґрунті нерозділеного кохання. Хворим у всіх оточуючих їх предметах ввижаються об’єкти їх обожнювання... Тепер ти розумієш, чому я, дивлячись на цю купу землі...

ГОРДЄЄВ. Глини…

МИХАЙЛОВ. Гаразд, глини… чому я, дивлячись на цю купу глини, бачу глину, а ти – Вікторію?

ГОРДЄЄВ (весело). Ха! Ти надто суворий… скульптура, як скульптура…

МИХАЙЛОВ (обійшовши станок і взявши фото в руки). Ні, Василю, це купа глини… А ти, виходить, бачиш?

ГОРДЄЄВ. Звичайно! Ось очі, ось губи… груди!

МИХАЙЛОВ. Ану покажи, де саме в неї тут груди? Вже що, що, а груди я признаю навіть тоді, коли вони будуть наліплені на снопов’язальну машину!

ГОРДЄЄВ. Сили земні! З ким я вожусь!? І цей недалекий чоловік в зім’ятому піджаку керує Академічним театром?! Художник?!

МИХАЙЛОВ. Так, художник! Але, художник слова! А художнику слова зовсім необов’язково розбиратися в твоїх кубічних фантазіях на тему: "кохана жінка"! Одружився б і справі кінець! А то страждає він тут п’ятнадцять років підряд! Це ж які діти вже були б! Кохання, бачите, у нього платонічне! У тебе, Васю, від Платона тільки й того, що дрімуче невігластво про справжні почуття! Адже далеко не хлопчик… Ось грива на маківці, все рідшає й рідшає з дня на день… Знову ж таки, зморшки… (Гордєєв машинально щупає своє обличчя, потім ‒ маківку). Так, так! А ти гадав, що з часом ти стаєш все красивішим і красивішим? Вибач, Васю, але ти Вася, а не Вахтанг Кікабідзе! А подивися на мене?! Вловлюєш різницю? Огірочок! А все тому, що я одружений з якою-не-якою, а жінкою!

ГОРДЄЄВ. Бідна Ліда, чи, як ти її називаєш, Ліля!

МИХАЙЛОВ. Нічого вона не бідна… Просто я, як будь-кий нормальний чоловік, проживши з однією жінкою двадцять п’ять років, в один прекрасний день зрозумів, що вона, на превеликий жаль, не мій ідеал! Але, знову ж таки, як всякий нормальний чоловік, не роблю з цього трагедії, оскільки внуки, яких нам послав Бог, повністю покривають всі мої моральні збитки.

ГОРДЄЄВ. Чийсь монолог чи крик душі?

МИХАЙЛОВ. Не суттєво. Але навіть якщо це й крик душі, так він нічогісінько не змінить…

ГОРДЄЄВ. Щось то я тебе ніяк не зрозумію, Ігоре. З одного боку, ти пробуєш мене переконати, що одруження це добре, а тут же з іншого попереджуєш про те, що чекає мене через двадцять п’ять років спільного життя – елементарне розчарування в партнері й пошук утіхи у внуках…

МИХАЙЛОВ. Я сказав, що кара ця може чекати на кожного, але, з кожного правила завжди є винятки… Тобі зрозумілий хід моїх думок?

ГОРДЄЄВ. В цілому, так… а в деталях – ні… Між іншим, іноді сума протиріч може дати очікуваний результат. Теоретично… На практиці ж, в даному конкретному випадку, ти мене не переконав терміново одружуватися, але мені й не розхотілося здійснити це в майбутньому…

МИХАЙЛОВ. Ось, ну хоч щось з тебе витягнув! Так все-таки, хочеш одружитися?

ГОРДЄЄВ. Для початку добре було б запитати в неї… За ті п’ятнадцять років, що ми наглядно знайомі з Вікторією Миколаївною, ми жодного разу не заговорили, а при рідких випадкових зустрічах її погляд безперешкодно проходив крізь мене, ніби куля крізь набитий соломою матрац…

МИХАЙЛОВ. Адже ж ти сам винен! Потрібно було вчасно заговорити з жінкою… те, се… я ж неодноразово бачив, як вміло ти поводишся з жінками!

ГОРДЄЄВ. Не з жінками, а з натурницями…

МИХАЙЛОВ. І це говорить чоловік! Натурниця у нього не жінка! Ось тут, на цьому підмостку лежала молода й дико апетитна Лізочка! Коли нормальний зрілий чоловік спостерігає за такими жінками, йому миттєво хочеться стрибнути в котел з киплячим молоком, щоб перетворитися в доброго молодика! Чи, може, ти вже ніби як тільки... спостерігач прекрасного?

ГОРДЄЄВ. Послухай, Михайлов, не пройшло і п’яти хвилин, а ти мене вже дістав! Піди-но краще постав каву для початку. Нічого тут без толку товкти воду в ступі…

МИХАЙЛОВ. А я ще на самому початку нашої з тобою пізнавальної бесіди хотів розповісти тобі про головне, тобто про мету мого візиту… але ти не захотів мене вислухати…

ГОРДЄЄВ. Ну що ж, валяй, я весь перетворився в слух… (Вмощується на канапу). Тобі, нарешті, дали грошей на постановку "Одруження"?

МИХАЙЛОВ. Ні… не дали… хоча й пропонували…

ГОРДЄЄВ. Навіщо ж тоді пропонували? Абсурд!

МИХАЙЛОВ. Я б так не сказав… Пропонували грамотно й цілком неофіційно… Під гарний коньяк в сауні у Броварського… Знаєш, Васю, окрім просто нових українців, нашої гаряче любимою вітчизною правлять ще й нові українські чиновники, котрі від просто нових відрізняються лише тим, що не підривають вас у ваших же авто і не стріляють вам у ваших під’їздах голови… А в усьому іншому це все ті ж самі бандити, але на високооплачуваній державній службі… Уяснив, мій друже скульпторе?

ГОРДЄЄВ. Вони пропонували тобі якусь бяку…

МИХАЙЛОВ. Коли подивитися на їх пропонову з позиції здорового глузду, то це, натурально, бяка… Більше того! Це елементарна афера… Уявляєш, мені говорять наступне… під коньячок, звичайно: "Знаєте, шановний Ігоре Родіоновичу, гроші на ваш Академічний ми знайдемо… Поза бюджетом, натурально... Багато грошей знайдемо… Але! Але, вашому театру по заріз потрібен антрепренер, висловлюючись сучасною мовою – продюсер"…

ГОРДЄЄВ. Не бачу криміналу…

МИХАЙЛОВ. Зараз побачиш. Антрепренер-то не простий…

ГОРДЄЄВ. А золотий?

МИХАЙЛОВ. Саме так. Не золотий. А, скоріше всього, такий, що озолотиться на театральних бідах. Вся сіль, Васю, в тому, що у цього, так званого продюсера, є фірма, через яку мені й належало прокачати бюджетні гроші. Гарна ідея?

ГОРДЄЄВ. Гарна… Велика країна...У нас навіть шахрай кращий у світі!

МИХАЙЛОВ. Цілком справедливо… Ми до чортиків талановитий народ! Послухай, Гордєєв, скільки ти платиш своїм натурницям?

ГОРДЄЄВ. Комерційна таємниця!

МИХАЙЛОВ. Ну, хоча б на хліб вистачає?

ГОРДЄЄВ. І на масло також…

МИХАЙЛОВ. Чудово… А тобі садівник, часом, не потрібен? Знаєш, після тієї розмови в сауні, мене не покидає думка про те, що мені вже настав час шукати іншу роботу… Візьмеш мене до себе натурником…

ГОРДЄЄВ. Не бійся, Михайлов, прорвемось! Ми ще подивимося, чий дах вищий!

МИХАЙЛОВ. Проте я прийшов до тебе не про дах говорити. Я не збираюся вести окопну війну з цими чортами у фраках і смокінгах… Пам’ятаєш, на тому тижні розмова у нас з тобою була… теж під парою, між іншим?

ГОРДЄЄВ. Ти про Кончалова? Пам’ятаю, але фрагментарно… без деталей. Розмова була про кіно?

МИХАЙЛОВ. Так! Михайло Васильович має намір зняти продовження свого нашумілого фільму "Курка не лебідь"… на американський манер… "Курка не лебідь-2".

ГОРДЄЄВ. Йому одного проколу мало? Чи він вважає, що тиражуючи на екрані надто п’яних жінок, він ніби показує нам правду життя? На щастя, правда життя не в спритній та п’яній тітці… Правда життя не настільки потворна і п’яна!

МИХАЙЛОВ. В яблучко! І чому ти не режисер?! Показав би багатостраждальному народу його істинну правду! Доки ж йому, народу цьому, котрий застряв у черговому історичному тупику, впадати в зневіру й особливу слов’янську меланхолію, від яких є лише такі ліки: або в петлю, або ж знову з головою в розбій! Як на мене, так правда життя це – кар’єра, успішні діти, здорові внуки, комфорт в побуті, гарна їжа, здоровий секс і, що саме важливе, ніякої політики!

ГОРДЄЄВ. Носіїв подібних ідей більшовики в свій час елементарно розстрілювали… піф-паф… Яволь? Майн лібе фройнд?

МИХАЙЛОВ. А тобі б лише піф-паф! Глиноміс…

ГОРДЄЄВ. Я скульптор…

МИХАЙЛОВ. Для мене ти глиноміс, як між іншим і для багатьох інших, котрі не розуміються на тонкощах твого ремесла… Але ми знову відхилилися від теми…

ГОРДЄЄВ. Якось непомітно сповзли в іншу область пізнання. Так що Кончалов? Повторюсь, я пам’ятаю нашу з тобою бесіду виключно фрагментарно… Як це Леонов в "Джентльменах удачі" говорив: "Тут пам’ятаю, а ось тут – ні"…

МИХАЙЛОВ. Я завжди говорив про те, що нам, старшому поколінню, необхідно наслідувати приклад сучасної молоді і вибрати "Пепсі"! Від "Пепсі" коли що й запрацює у фрагментарному режимі, так тільки шлунок, але ніяк не пам’ять… В провалах твоєї пам’яті щезла інформація про те, що пан Кончалов слізно просив тебе дати йому можливість провести натуральні зйомки одного епізоду на веранді твого будинку…

ГОРДЄЄВ. Не пам’ятаю… Та й взагалі, я з Кончаловим вже сто років не бачився!

МИХАЙЛОВ. Все правильно, Михайло Васильович щедро поливав слізьми твій піджак.

ГОРДЄЄВ. Не пам’ятаю, хоч вбий!

МИХАЙЛОВ. Всьому свій час… Але тобі дойдеться повірити мені…

ГОРДЄЄВ. Чому?

МИХАЙЛОВ. Тому, що ти, після енної чарки, з радістю погодився, а я, в свою чергу, доніс твоє рішення до вух Кончалова і сьогодні він зі своїми людьми прибуде сюди…

ГОРДЄЄВ. Марення якесь! Чи не хочеш ти сказати, що у мене амнезія?! Я завжди пам’ятаю, що я говорю!

МИХАЙЛОВ. Це що ж виходить, Гордєєв? По-твоєму, я вигадую? Ну, знаєш! Робити мені більше нічого! Ось ти "Санта-Барбару" дивився? Ні?! І зовсім даремно! Страшенно пізнавальний фільм. Там всі головні герої в порядку живої черги на декілька десятків серій хворіють частковою або ж повною амнезією. В обов’язковому порядку… так що, коли це може статися з кожним американцем, тоді чому ж це не може статися з тобою? Або ось ще. Кожен з героїв обов’язково якусь кількість серій лежить в комі… під крапельницею…

ГОРДЄЄВ. На що це ти натякаєш?

МИХАЙЛОВ. А ні на що… Просто описую які жахи трапляються іноді в житті з людьми…

ГОРДЄЄВ. Це не життя, а комерційне кіно! Ну, гаразд, повернімося до Кончалова. А чим це таким йому моя веранда приглянулася? Він і був у мене всього один раз, чи два. В селищі, майже у кожного дачника така ж, або майже така веранда.

МИХАЙЛОВ. Чим приглянулася, не знаю, моя справа тебе вмовити, але здається мені, що справа не в якихось конструктивних особливостях твоєї веранди, а в грошах. Адже кожному приватнику прийшлось би платити гроші, а тобі – ні, оскільки ти у нас безкорисливий… Це знає кожен.

ГОРДЄЄВ. Ось навіть як? А чому я про це не знаю?

МИХАЙЛОВ. Слава біжить попереду тебе!

ГОРДЄЄВ. Так… гарна слава… в епоху наступу на суспільство ринкових відносин…

МИХАЙЛОВ. Ну, це твої проблеми… До речі, ти б цілком міг би запропонувати Кончалову і його людям другий поверх. У тебе там цілих три кімнати. В одній поселиться сам Кончалов, в тій, що вікном надвір, – жінки, а в крайній поселяться чоловіки…

ГОРДЄЄВ. Так вони ще й жити тут збираються? Боже мій! І навіщо я погодився?!

МИХАЙЛОВ. Поняття не маю… Але ти не хвилюйся, три дні пронесуться як одна мить... Знову ж таки, кіно! Ось особисто я ще ніколи на зйомках великого серйозного кіно не був присутнім, а тут такий шанс!

ГОРДЄЄВ. Теж мені шанс! Вони мені веранду не розтрощать?

МИХАЙЛОВ. Ні, нічого ламати чи підпалювати теж. Наскільки я знаю, тут планують відзняти лише одну любовну сцену… Але з елементами еротики… по-сучасному…

ГОРДЄЄВ. О, так, я розумію! Касовість фільму і його цнота – речі несумісні… час не той… Але, як на мене, вигляд моєї веранди не пробуджує в людині пристрасті до протилежної статі…

МИХАЙЛОВ. Так це по-твоєму, а по сценарію фільму саме на веранді головний герой доганяє героїню і тут же починає кохатися з нею. Геніально, чи не так? Прямо на сходах…

ГОРДЄЄВ. Прошу пробачення, а в "Курка не лебідь-2" головна героїня хто?

МИХАЙЛОВ. Не курка… Розумієш, Гордєєв, курка у Кончалова це ніби стрижневе авторське рішення… червона нитка, котра пронизує тіло фільму…

ГОРДЄЄВ. Ти слідкуєш за мовою? Художник слова…. Коли те, що ти щойно сказав, перевести на мову живопису, отримаємо одну зі страшилок Пікассо…

МИХАЙЛОВ (киваючи на скульптуру). Ти, Гордєєв, теж недалеко від нього пішов.. І твоя фраза про головну героїню з претензією на гостроту, теж не дуже… Між іншим, я розумію, до чого ти хилиш… Дійсно, ще декілька років бадьорого просування нашого кінематографа в нікуди і народ, наївшись від пуза чорнухи, буде вимагати від метрів крупних планів збоченої порнухи… Бідність, невігластво й п’янство не сприяє укоріненню в суспільстві пуританських звичаїв. Але ти не хвилюйся, Кончалов "боєць" старого загартування і тому особливої свободи в показі голої, в буквальному змісті, правди від нього не чекай. Рамки пристойності будуть збережені… будь певен…

ГОРДЄЄВ. Мені то що! Не я ж головного героя грати буду!

МИХАЙЛОВ. Саме так. Не ти. Ти, Васю, не фотогенічний… І як зараз модно говорити, не сексуальний. Я, правда, й сам не можу зрозуміти, як можна визначити "це" по зовнішності, але у тебе погляд та інші параметри колгоспного вартівника...

ГОРДЄЄВ. Не досить вагомий аргумент. У того ж Пікассо фізіономія взагалі нагадувала сушену грушу, але це ніяк не впливало на його популярність, як чоловіка. Жінки пачками лежали біля його ніг…

МИХАЙЛОВ. Тобі подібне щастя на загрожує… трохи старуватий для розпусти… (Дивиться на годинника). Ну, все, витирай руки й пішли зустрічати гостей…

ГОРДЄЄВ. І все-таки, дивно це все…

МИХАЙЛОВ. Що саме?

ГОРДЄЄВ. Те саме. З пам’яттю…

 

Обоє виходять.

 

 

Сцена друга

 

Будинок Гордєєва з головного входу. Михайлов і Гордєєв, не поспішаючи, спускаються по східцях веранди.

 

МИХАЙЛОВ. Ні, все-таки невимовно приємно жити за містом! Одне повітря чого варте! Пташки співають…

ГОРДЄЄВ. Мені тут одна пташка персонально сьогодні наспівала… Зозуля… два рази по три "ку-ку"…

МИХАЙЛОВ. А ти упіймай її і п’ять днів їсти не давай! Закукує як миленька! А ось, до речі, й гості!

 

З боку хвіртки до будинку підходить шумна компанія. Попереду всіх, з палицею в руках, легкою ходою гірського барана йде Кончалов.

 

КОНЧАЛОВ (весело). Вітаю вас, панове! Яка погода! Тільки знімай! (До супутників). Зупинка, панове! Юрко, Сашко, швиденько назад за рештою речей. Сашко, даси водію фури двадцятку й відпустиш… Ну, чого стоїш? Вперед! Гас нині надто дорогий…

САШКО. Адже… Е-е-е…

КОНЧАЛОВ (досить здивовано). Як?! У тебе немає двадцяти баксів?! (До Михайлова). Ігоре Родіоновичу, ви чули? У цього волоцюги немає такого мізеру, як двадцять баксів! О, боги! З ким мені приходиться працювати?! До речі, Ігоре Родіоновичу, якщо вам не важко, видайте цьому сироті вище означену суму, оскільки я, по всій очевидності, забув своє портмоне в готельному номері! І запишіть на мій рахунок!

МИХАЙЛОВ (діставши гроші). Вже будьте впевнені… запишу… (Подає купюру Сашку). Як доїхали, шановні?

КОНЧАЛОВ. Прекрасно! (Подає Гордєєву руку). Радий бачити вас, Василю Юхимовичу, в гарній формі! Сьогодні про вас одну байку чув в "Будинку кіно".

ГОРДЄЄВ. Дивно… Мене ще пам’ятають в "Будинку кіно"?

МИХАЙЛОВ. Так, але виключно як героя анекдотів!

КОНЧАЛОВ. Говорять, злі язики говорять, що саме ви являєтесь автором триголового біловезького зубра! Я бачив, це геніально!

ГОРДЄЄВ. Ви про ту звірюку, з трьома президентськими головами? (Сміється). Дійсно, геніально, тільки даремно ви вибачались. Порахував би за честь бути автором, але ця щаслива думка прийшла не до мене… на жаль. Тим більше я не анімаліст. Я ліплю людей…

МИХАЙЛОВ. І вождів!

ГОРДЄЄВ. Була справа… В свій час Ілліч допоміг мені вижити. (До Кончалова). Скажіть, Михайле Васильовичу, а як вам вдалось роздобути грошей на свій новий фільм? В такий непростий час… непростий для мистецтва?

КОНЧАЛОВ. Я вважаю, що просто потрібно мати багато друзів та правильних знайомих. А ось ті самі чиновники, на котрих Ігор Родіонович хвилю котить, і дали...

ГОРДЄЄВ. Просто неймовірно! Ви, мабуть, володієте надприродним даром переконання?

КОНЧАЛОВ. Дорогий мій, все значно простіше! Переконувати нікого не прийшлося. Скажу вам більше, мені буквально ці гроші нав’язали!

МИХАЙЛОВ. Ви перекваліфікувалися в казкаря?

КОНЧАЛОВ. Ображаєте, пане Михайлов… Я гранично серйозна людина… Гроші на мій новий фільм дійсно нав’язали… Я б навіть сказав: нав’язали в ультимативній формі! Але, з моєї подачі, зрозуміло…

ГОРДЄЄВ. Не поділитеся?

КОНЧАЛОВ. Чому ж не поділитися цінним досвідом з добрими людьми? Правда, не знаю, чи піде на користь мій метод вибивання грошей з чиновників, але, Ігорю Родіоновичу, я б наполегливо рекомендував скористатися: попадання в ціль майже стовідсоткове!

МИХАЙЛОВ. Ну ж бо, ну ж бо…

КОНЧАЛОВ. Метод, друзі мої, простий і надійний, оскільки в основі його лежить одна з некерованих вад – марнославство! Так, так… зарозумілість! Методично, з дня в день підтримуючи тим чи іншим способом в вибраній вами жертві його марнославство, культивуючи в ньому прагнення до слави, до шанування його оточуючими, вміло насаджуючи в ньому самому культ самого себе, врешті-решт, отримаємо такого самозакоханого монстра, котрий споглядає світ і людей, котрі метушаться біля його ніг, крізь призму власної гіпертрофованої величі.

МИХАЙЛОВ. Як на мене, від вашого методу смердить!

КОНЧАЛОВ. Так, не буду заперечувати, душок-с є… Та тільки чи варто звертати на нього увагу, стоячи по коліно в лайні? Що стосується мого фільму, так тут я пішов дещо іншим шляхом. Я розіграв карту: "батьки і діти". Мій асистент два тижні кружляв навколо цілком статевозрілої, але до чортиків недоумкуватої дочки пана Гарбузова, пробуючи переконати його в тому, що російське кіно без її участі не матиме майбутнього…

ГОРДЄЄВ. А батько, звичайно, своєму дитяті відмовити ніяк не міг…

КОНЧАЛОВ. Цілком справедливо. Не міг. Марнославство – зброя безвідмовна. До речі, випадок з дочкою пана Гарбузова породив ланцюгову реакцію і мені ось уже два тижні не дають спокою круті батьки, пропонуючи гроші на нові проекти з обов’язковою участю їхніх чад.

МИХАЙЛОВ. Ну і?

КОНЧАЛОВ. Можете рахувати мене глибоко аморальним типом, але я приймаю пропонови цих панів.

ГОРДЄЄВ (задумавшись). Та-а-ак… Цікаво… цікаво. В цьому щось таки є…

МИХАЙЛОВ (обурено). Ти серйозно?

ГОРДЄЄВ. А чому б і ні? Ринок тим і гарний, що люди, котрі сидять на мішках з грішми, розпоряджаються цими грішми на свій розсуд. Ось тобі, Ігоре Родіоновичу, на постановку "Одруження" не дали. Немає ніби в міністерстві грошей, а ось у пана Гарбузова із того ж міністерства на фільм з участю своєї, як я зрозумів, бездарної дочки, гроші є. А ти ось візьми та й запроси на роль Агафії Тихонівни дочку замміністра Скворцова. Я її кілька разів по телевізору бачив в якості естрадної зірки і можу засвідчити, як знавець жіночого тіла: фігурою дівиця явно вдалася, а відсутність голосу в наш не має час жодного значення. Було б на що дивитися!

МИХАЙЛОВ. Агафія Тихонівна в "Одруженні" напівгола по сцені не ходить!

КОНЧАЛОВ. А ось і пани артисти!

 

З боку хвіртки до будинку наближається група людей.

 

КОНЧАЛОВ. Як доїхали, друзі?

ЩУКІН (підійшовши першим). Чудово! Я й не думав, що тут таке чудове повітря! (До Михайлова та Гордєєва). Здрастуйте, дозвольте відрекомендуватися: Щукін Віктор Іванович… (По черзі обом потискує руки).

КОНЧАЛОВ (до артистів). І так, команда в зборі! Панове, дозвольте відрекомендувати вам господаря цього чудового будинку Василя Юхимовича Гордєєва, видатного скульптора сучасності…

ГОРДЄЄВ. І треба ж! А я й не помічав за собою нічого такого…

КОНЧАЛОВ. Василь Юхимович люб’язно згодився прихистити нас на деякий, зовсім короткий час, в своєму будинку. На три дні… Вважаю, кульмінаційна сцена кохання не займе в нас більше часу… Ну і, звичайно, ви не повірили очам своїм, побачивши поряд з нашим гостинним господарем Михайлова. Сьогодні вам поталанило мати унікальну можливість побачити видатного театрознавця і директора Академічного театру не в запису, а так би мовити, а в живому ефірі, а тому, можете сміливо брати у Ігоря Родіоновича автографи, відщипувати від нього кусочки і відколупувати трісочки. Не дивлячись на свою популярність, Ігор Родіонович досить товариський і простий в спілкуванні…

МИХАЙЛОВ (робить сувору гримасу). Дякую вам, Михайле Васильовичу, ви надзвичайно милі, але нічого від мене відщипувати і відколупувати не варто… Моя популярність в народі незрівнянна з вашою…

КОНЧАЛОВ. Ну, як бажаєте… Ну, а тепер, дозвольте, панове, відрекомендувати вам мою команду. Почнемо, звичайно ж, з чарівних дам… Е-е-е… Зірка театру і кіно Анастасія Лавріна Малова! Нахвалювати не буду, оскільки Анастасія справжня зірка, а справжнім зіркам словесне шурхотіння ні до чого…

МАЛОВА (сміючись). А міг би й похвалити…

КОНЧАЛОВ. Я виправлюсь… Ось ця чарівна білявка, тимчасово перефарбована в шатенку, моя права рука Ліза Ключикова. Особа в кіношному світі досить відома, я б навіть сказав: справжній професіонал своєї справи! В побуті скромна, передбачувана…

КЛЮЧИКОВА (закотивши очі). Ну ще, ще… У мене ж маса інших позитивних рис…

КОНЧАЛОВ. Поки що достатньо… В кожній жінці повинна бути деяка таїна, особливо в незаміжньої… В противному випадку вона перестає цікавити навіть податкового інспектора!

КЛЮЧИКОВА (відкривши очі). Що ви говорите?! Тоді достатньо. Я хочу залишатися трішки загадковою… Хоча б для податкового інспектора…

КОНЧАЛОВ. Ось і чудово… А замикає коло ось це миле створіння – наша Маша... Окрім того, що наша Маша приголомшливо виглядає сама, вона будь-якого, скажемо так, не красеня, буквально за півгодини може перетворити на Алена Делона! Як ви здогадалися, наша Маша – гример…

МИХАЙЛОВ (до Гордєєва). Василю занотуй…

ГОРДЄЄВ. Безперечно…

КОНЧАЛОВ. Ну а з Юрком та Сашком ви познайомилися трішки раніше… Також славні хлопці. Молоді, наполегливі, в міру амбіційні, але, як і всі талановиті люди, ліниві до самозабуття…

ГОРДЄЄВ. Ось і познайомилися! Якщо чесно, мій будинок вже давно не збирав в своїх стінах одночасно такого числа служителів однієї музи. Як правило, тут збирається різноманітна публіка. Від різного роду метрів різних мистецтв з посивілими скронями, до обідранців, котрі вважають себе великими художниками епохи відродження… таких собі невизнаних героїв нашого сумного часу… Але, чому ж ми стоїмо, дами та панове! Прошу всіх в дім! Другий поверх до ваших послуг… Прошу, проходьте… (До Малової). Дозвольте, Анастасіє Лаврівно, я вам допоможу.

 

Всі гуртом навалюються на привезені речі, Юрко та Сашко підхоплюють апаратуру і все це шумно і весело вноситься в дім. Через хвилину з будинку виходять Гордєєв і Михайлов.

 

ГОРДЄЄВ (спустившись по східцях). Ти мене, звичайно, вибач, Ігоре Родіоновичу, але він мені якось не показався… (Озирається).

МИХАЙЛОВ. Хто не показався? Щукін?

ГОРДЄЄВ. Та який там Щукін! Кончалов мені не показався! Молодший. Ніби… років так на десять…

МИХАЙЛОВ (теж озираючись). Е-е-е… Розумієш, Васю, це буває... Я іншим разом повз рідну жінку можу пройти і не впізнати… особливо вранці… Раніше вона якось трішки інакше виглядала… років п’ятнадцять назад, а… а Михайло Васильович не так давно, коли був в Америці, зробив собі підтяжку на обличчі… Та-а-ак… Він мені сам по великому секрету сказав… Тобі, Василю Юхимовичу, теж не завадило б зробити легку корекцію підборіддя й щоки прибрати… за вуха… дивишся, за тебе й заміж ще хтось ризикне вийти…

ГОРДЄЄВ. Чи не ти, часом? Перестань, скоморох! Щоки прибрати, розумієш! На себе подивися. У тебе що й нагадує про талію, так це лише хлястик на твоєму зім’ятому піджаку!

МИХАЙЛОВ. Дякую за чудовий комплімент!

 

Із будинку виходить досить задоволений Кончалов.

 

КОНЧАЛОВ. Уфф-ф… Як хороше! (Знімає солом’яний капелюх і великою, розміром з наволочку, носовою хусткою промакає лоба).

МИХАЙЛОВ. Ви маєте рацію, Михайле Васильовичу, погода сьогодні справді чудова… яблуками пахне…

ГОРДЄЄВ. А, скажіть, шановний Михайле Васильовичу, від заїкання ви де лікувалися? У нас, чи в Америці?

КОНЧАЛОВ. Е-е-е…

МИХАЙЛОВ. Тобі не здається, Василю Юхимовичу, що це безтактність? В пристойному товаристві подібні запитання не задають…

ГОРДЄЄВ. А що тут такого? Мені просто цікаво... Наскільки я пам’ятаю, у Михайла Васильовича завжди були проблеми з вимовою…

КОНЧАЛОВ. А... я... я змінив імідж!

ГОРДЄЄВ. Як це?

КОНЧАЛОВ. Легко! Справа в тому, що я ніколи й не заїкався! Просто я завжди і у всьому старався наслідувати свого батька! Але в Америці мені порадили змінити імідж і ось майже цілий рік я імітую Френка Сенатру.

ГОРДЄЄВ (досить здивовано). Ви заспівали?!

КОНЧАЛОВ. Поки що не заспівав, але дружбу з мафіозі уже завів!

МИХАЙЛОВ. Приїхали… Скажіть, люб’язний, а до зйомок коли думаєте приступати? Якщо не секрет, звичайно…

КОНЧАЛОВ (з радістю підхопивши тему). Та які можуть бути від вас секрети! Як тільки все буде готове, так одразу ж і почнемо… Можливо, навіть і сьогодні… після обіду…

ГОРДЄЄВ. До речі, про обід… Половину тих сумок, що ви внесли в дім, дами одразу ж розпорядилися віднести на кухню! У мене склалося враження, нібито ви привезли з собою продуктів принаймні на місяць!

КОНЧАЛОВ. Кіно, вельмишановний Василю Юхимовичу, потребує від актора величезної віддачі! Справжній актор ‒ це добровільний каторжанин, раб знімальної площадки! Звідси резюме: гарно працюючий раб повинен добре харчуватися… Я правий, Ігоре Родіоновичу?

МИХАЙЛОВ. На всі сто відсотків! На всі сто… Я так розумію, зірки екрану зайняті зараз приготуванням борщу, а чоловіки, скоріше за все, готуються до зйомок…

КОНЧАЛОВ. Ні… не готуються. Чоловіки пішли козла забивати на другий поверх.

ГОРДЄЄВ. О, боги! Так ви з собою ще й козла привезли?

МИХАЙЛОВ. Заспокойся, Василю, пан режисер про доміно мову веде. Але я завжди чомусь вважав, що люди кіно не забивають козла!

КОНЧАЛОВ. Не кожен артист до кінця розуміє, яке смислове навантаження несе в собі професія актора… І як результат цього непорозуміння – відповідна лінія поведінки, а, звідси, й навички. І ще одне: випадкові люди є скрізь…

ГОРДЄЄВ. Скрізь, окрім цвинтаря…

МИХАЙЛОВ. Фі-і-і… У тебе, красеню, проблеми з гумором? Між іншим, я тебе розумію… Самітність накладає відбиток на психіку!

ГОРДЄЄВ (весело). Що ж, тоді пішли покажемо нашим дамам, як потрібно готувати справжній борщ з пампушками!

 

Всі троє шумно йдуть в дім.

 

 

Сцена третя

 

Квартира Цепкової. Вікторія Миколаївна, вдало вмостившись в кріслі, в’яже вовняну шкарпетку, час від часу поглядаючи на екран включеного телевізора. Гримають вхідні двері.

 

ЦЕПКОВА (повертає голову в бік дверей). Це ти, мамо?

 

Заходить Ногін.

 

НОГІН. Це я… (Проходить до кімнати, кидає капелюха на канапу і рішуче вмощується в крісло навпроти Цепкової). Мені шкарпетки?

ЦЕПКОВА. Дуся зв’яже… Чи вона тільки лежати вміє?

НОГІН. Ревнуєш! Мені подобається, що ти ревнуєш! Але я чистий і невинний, акі ангел!

ЦЕПКОВА. Тоді, може, ти зараз полетиш? Копперфілд доморощений! Від ангела, до твого відома, хіттю не несе! У тебе при спогляданні апетитних сідниць одразу починається інтенсивне слиновиділення, причащається пульс і піднімається тиск. Дана хвороба називається кобелізмом і лікується виключно шляхом оскоплення!

НОГІН. Ти говориш страшні речі! Я ж твій чоловік!

ЦЕПКОВА. З істотною деталлю: колишній!

НОГІН. Але я ж тебе кохав!

ЦЕПКОВА. Мені смішно про це чути! Чоловіки, подібні до тебе, не здатні кохати. Вони придатні лишень для спарювання... кохання на рівні інстинктів… по Павлову… Душевні муки це не про них!

НОГІН (картинно піднявши руки до неба). Як ти несправедлива, жінко!

ЦЕПКОВА. Ой, перестань, Нога! В тобі немає ні карата акторського таланту!

НОГІН. По-перше, я не Нога, у будь-якому випадку, не для тебе, а Ногін. А що стосується мого акторського дарування, то чия б корова мукала… Прошу пробачення за грубість. Я в своїх справах більш, ніж успішний, а ось ти, мила, вже п’ять місяців, як вийшла в тираж! В кіно зніматися (єхидно) не просють, а в театрі один спектакль на тиждень!

ЦЕПКОВА (відклавши в’язання). Та-а-ак… Вже значно тепліше… Ще один мій блискавичний укус і ти, нарешті, скажеш, навіщо прийшов. Чи обійдемося без укусу? Давай, видавай на гора…

НОГІН. А що видавати? Нічого видавати. Просто я ж бачу, як ти бідуєш. Пройшли ті часи, коли під тебе писались п’єси та сценарії фільмів. Ринкові відносини ніби. А я, як людина, котра прожила з тобою деякий час в якості чоловіка, не можу мовчки спостерігати за твоїм падінням!

ЦЕПКОВА. Та нікуди я не падаю! Я парю в творчій невагомості! Так, мало спектаклів… Так, з кіно теж неважно… І це погано, я згодна… Але зі мною нічого не сталося! Я живу! Ось, навіть шкарпетки в’яжу… На ринку, між іншим, мої шкарпетки – нарозхват! Їх купують не носити, а в якості сувенірів від досить популярної, я не боюся цих слів, в свій час актриси… Чим тобі не доказ того, що мене пам’ятають і люблять…

НОГІН. Мені здається, що тебе просто жаліють…

ЦЕПКОВА. І все-таки, права моя мама… Ти, Максиме, неперевершений негідник! Пішов геть з мого дому!

НОГІН. Тихо, тихо, пробач… не подумав… пробач… Я… я справді до тебе з діловою пропоновою!

ЦЕПКОВА. Знову в відношенні обміну? Коли так, то можеш і не почитати… Квартира ця моя… навіть не моя, а мамина і нічого ти не отримаєш ніколи!

НОГІН. А ось мені здається, що на цей раз я зможу переконати тебе прийняти мою пропонову, тим більше, що географія обміну покращилася…

ЦЕПКОВА. І не починай…

НОГІН. Дозволь мені все-таки спробувати…

ЦЕПКОВА. Ти дарма віднімаєш у мене час.

НОГІН. Ну, одну хвилину ти можеш приділити мені?

ЦЕПКОВА. Одну хвилину можу, коли ти потримаєш нитки. Я буду мотати, а ти будеш теревенити… (Накидає нитки Ногіну на розкинуті руки, а вільний кінець починає змотувати в клубок). Давай, заводь свою волинку…

НОГІН. Дякую. У мене, Вітуля, така пропонова… Ти з мамою переїжджаєш жити на Кузьмівку… Це в межах... Там відмінна двокімнатна з лоджією… п’ятий поверх, ліфт… ти мотай, мотай… сміттєпровід, маса магазинів поруч, в ста метрах від будинку чудовий сквер для вигулу літніх людей та інші зручності... І що саме цінне, пристойна доплата в зелених грошах!

ЦЕПКОВА. Тримай нормально руки, аферисте, коли взявся допомагати!

НОГІН. Я не брався. Такою була умова… Але я продовжу… Знаючи, тобто відчуваючи, що твій настрій і, спрогнозувавши твою відповідь, я придумав одну річ, пардон, не річ, а хід… по-своєму, до речі, геніальний… Впевнений, цей хід допоможе мені все-таки добитися твоєї згоди на переїзд…

ЦЕПКОВА. Ти і геніальність – поняття несумісні. Однак ти мене заінтригував… в плані того, наскільки те, що ти збираєшся зараз мені запропонувати, протизаконно чи підло…

НОГІН. На війні, як на війні, люба… Коли ти не даєш мені жодних шансів, я просто вимушений застосувати силові методи. Закон джунглів, рідна…

ЦЕПКОВА. Я завжди знала, що коли-небудь прийде день і я тебе вб’ю!

НОГІН. Я просто хочу скористатися своїм правом.

ЦЕПКОВА. Та немає у тебе ніяких прав, окрім права сильного! Тримай руки, мафіозі! Давай, оголошуй свій вирок!

НОГІН. Повір, я не хотів вдаватися до подібних заходів, але, коли ти не приймеш мої умови, я вимушений буду здати свою кімнату під офіс одному, не дуже інтелігентному бізнесмену, котрому наплювати на твоє блискуче минуле і котрий має звичку брудно лаятися без причини… А ще у нього є негарна звичка, коли міцно нап’ється, падати на підлогу, де прийдеться і забруднювати килими продуктами своєї життєдіяльності…

ЦЕПКОВА (кидаючи клубок). Ну ти монстр! Ручка є?

НОГІН. Знайдемо, а навіщо?

ЦЕПКОВА. Напишеш заповіт, шахрай! (Дзвінок в прихожій). Відкрито! Це ти, мамо?

 

Піднімає клубок з підлоги. В кімнату з посмішкою заходить Михайлов.

 

МИХАЙЛОВ. Ба, що я бачу! Яка ідилія! Коли справи підуть так добре й далі, Ногін незабаром буде приходити до вас, Вікторіє Миколаївно, зі своєю новою дружиною на чай. Вітаю вас, колишній чоловік! Вибач, не можу сказати, що радий тебе бачити, Максиме Львовичу…

НОГІН. Взаємно, Михайлов… Заходиш в мою відсутність?

МИХАЙЛОВ. Вікторіє Миколаївно, передайте цьому хаму, що у мене перший дорослий по боксу!

ЦЕПКОВА. Що ви говорите?! Як це доречно! Саме ви мені зараз і потрібні! Я хочу провчити цього бандита з великої дороги, а ви мені допоможете!

МИХАЙЛОВ. З радістю! Що потрібно робити?

ЦЕПКОВА. Потримайте Ногіна, а я позбавлю його можливості радіти життю. Ось цими ножицями! (Бере зі столу величезні ножиці).

МИХАЙЛОВ. Чудово! Ногін, у тебе є знайомий шейх? Ні? Шкода… Ти б міг отримати чудове місце головного євнуха в шахському гаремі! (До Цепкової). Чим це таким дістав вас Ногін?

ЦЕПКОВА. Погрожує підселити до мене комерсанта… в свою кімнату… Як вам це подобається?

МИХАЙЛОВ. Запеклий вовцюган! Хитро… Тоді давайте не будемо його оскоплювати, а повісимо його ось на цих нитках в прихожій. Буде замість дзвоника в двері стукати…

НОГІН (перелякавшись не на жарт). Ну й жарточки в тебе, Михайлов! (Послаблює вузол краватки).

МИХАЙЛОВ. Що, в горлі дере? Зараз пройде. І пискнути не встигнеш… холявщику...

НОГІН (задкує до дверей). Так я тебе, Вікторіє, попередив… подумай…

ЦЕПКОВА. Пішов геть, мерзотнику! Твоє місце в камері, а не в моїй квартирі!

 

Ногін мовчки кидає мотки ниток на канапу й швидко виходить геть.

 

МИХАЙЛОВ (провівши Ногіна важким поглядом). А що ви думаєте… У Ногіна пристойні зв’язки… і повна відсутність моралі… Може й підселити…

ЦЕПКОВА (масажує скроні). Подивимося… Адже я теж не волоцюга з вокзалу… Вяхірєву потрібно зателефонувати…

МИХАЙЛОВ. Академіку?!

ЦЕПКОВА. Ні. Мій Вяхірєв не академік. Він адвокат, чоловік Наталії Іванівни Фролової…

МИХАЙЛОВ. Не знав, що у Фролової є чоловік…

ЦЕПКОВА. Вже є. (Пробує посміхнутися). Сідайте, будь ласка, Ігоре Родіоновичу… Прошу вас… (Михайлов, подякувавши, сідає на канапу, Цепкова влаштовується в крісло). Що вас привело в мій дім? В вашому театрі з’явилася вакансія?

МИХАЙЛОВ. На жаль… але, я до вас все-таки з пропозицією… від Кончалова…

ЦЕПКОВА. Кончалова? О, Господи! Який жах…

МИХАЙЛОВ (сміється). Чудово! Справді, не чекав! Бідний Михайло Васильович!

ЦЕПКОВА. Прошу мене пробачити, але я не відношу себе до числа шанувальників метра Кончалова. Остання його робота мене шокувала.

МИХАЙЛОВ. Ви про "Курку"? Згоден, цей шедевр вартий того, щоб про нього й не згадувати. Але згадати все ж прийдеться, оскільки метр Кончалов, під зав’язку загрузившись американськими враженнями, вирішив поставити на бюджетні гроші американський варіант свого фільму: "Курка не лебідь-2". Як вам по-друге?

ЦЕПКОВА. Здорово! Просто не вистачає слів… Росія насправді загадкова країна… Кожне біль чи менш нормальне суспільство в смутні, поворотні часи завжди, або майже завжди, знаходило в собі, в своєму середовищі сили, здатні вказати суспільству єдино правильний шлях в достойне майбутнє. Ми ж, як і у всі часи народжували виключно хибних вождів, котрі не мають ні найменшого поняття про здоровий глузд і людські чесноти… Ось і зараз… Що ми спостерігаємо довкола? Чому, до прикладу може навчити народ пан Кончалов своїм фільмом?

МИХАЙЛОВ. Нічому, оскільки цей самий народ новий шедевр метра не побачить ніколи… Смію завірити вас…

ЦЕПКОВА. А навіщо ж тоді знімати? Я або щось не розумію, або ж ви мене розігруєте, Ігоре Родіоновичу?

МИХАЙЛОВ. Як можна, Вікторіє Миколаївно! Суща правда… тим більше сьогодні я зовсім не налаштований нікого розігрувати, особливо вас, оскільки мені належить зробити вам не досить привабливу пропонову і постаратися запевнити вас прийняти її… Для мене це надто важливо.

ЦЕПКОВА. У вас якісь справи з Кончаловим? Признавайтесь…

МИХАЙЛОВ. Ну що ви? У нас з Кончаловим звичайні для дивного нинішнього часу відносини: ніякі….

ЦЕПКОВА. Ну, що ж, мабуть я все-таки вислухаю вас…

МИХАЙЛОВ. Мудре рішення. Ви ж мене знаєте, Вікторіє Миколаївно, я аби чого пропонувати не буду…

ЦЕПКОВА. Знаю… І до цього часу шкодую про свій вчинок… Кіно в нашій державі, як виявилося, тилів не забезпечує, на жаль… Щасливчиків можна на пальцях перерахувати.

МИХАЙЛОВ. Ви маєте рацію, але не будемо про сумне. Життя, хоча б хто і як не пробував нас переконати в зворотному, все-таки прекрасне, навіть тут, в нашій країні і навіть в даний момент, оскільки цей момент несе в собі частинку надії на переміни до кращого… Кончалов, звичайно, не Стівен Спілберг, а його "Курка не лебідь" не "Парк Юрського періоду", але як говориться, що маємо… Михайло Васильович уповноважив мене передати вам сценарій майбутнього фільму, в котрому роль Марфи належить зіграти вам…

ЦЕПКОВА (бере у Михайлова сценарій). Так вже й належить! А коли я відмовлюсь? Із етичних, скажемо так, міркувань…

МИХАЙЛОВ. Коли з етичних, то точно… Я читав це… (Киває на сценарій).  Темрява… Говорю це, оскільки ті сімдесят аркушів сценарієм назвати важко…  І все-таки, я раджу вам не відмовлятися.

ЦЕПКОВА. Чому?

МИХАЙЛОВ. По-перше, тому, що це ваш світ… світ, до якого ви звикли, в якому пройшла доволі значна частина вашого життя. По-друге, це колектив. Декого ви знали раніше, з деякими ви познайомитеся, а головне, просто прекрасно відпочинете!

ЦЕПКОВА. В тому п’яному селі? Нічого собі відпочинок!

МИХАЙЛОВ. Ніякого села. Деякі сцени будуть знімати недалеко від міста, в домі мого найближчого друга скульптора Гордєєва. Пам’ятаєте такого? Я маю звичку щороку в цей час гостювати в нього. Ніби морально відновлюватися…

ЦЕПКОВА. В компанії дружини чи без?

МИХАЙЛОВ. Боюся накликати на себе ваш справедливий гнів. Жінки в деяких випадках фанатично солідарні… Однак, признаюся, як на духу, я відпочиваю без дружини. Подружжю, котре прожило разом багато років, просто необхідно хоча б один раз на рік дозволяти собі таке задоволення: коротку відпустку від супутника життя. В молоді роки подібні експерименти проводити досить ризиковано, оскільки відсутність в мозжечку гальмівної рідини, може привести сімейний корабель до краху. В зрілому ж віці фізично відчуваєш ті струни, невидимі духовні потоки, котрі з’єднують тебе з партнером. І потім це кайф заповнення порожнечі, в якій ти опиняєшся на якийсь час. Мені до вподоби такі моменти! А ви, пробачте, не хотіли б ще раз спробувати?

ЦЕПКОВА. Заміж?! Та ніколи!!!

МИХАЙЛОВ. Ну, не всі ж чоловіки – Ногіни!

ЦЕПКОВА. Згодна, але всі ті, хто, "не всі", вже мають жінок… І… і… досить про це…

МИХАЙЛОВ. Прошу пробачення…

ЦЕПКОВА. Нічого… Я вже майже звикла до такої уваги до моєї проблеми… (Тримає паузу). І де ж знаходиться садиба вашого понури?

МИХАЙЛОВ. Понури?! Та що ви! Василь Юхимович надзвичайно життєрадісна людина! А які байки розказує, заслухаєшся!

ЦЕПКОВА. Як?! Хіба він не німий?!

МИХАЙЛОВ (перелякано хреститься). Свят, свят, свят… Про що це ви?! У Василя Юхимовича прекрасно поставлений голос…

ЦЕПКОВА. Дивно… Чому ж тоді ваш говіркий Василь Юхимович вже, напевне, років з десять, а то й більше, стикаючись де-небудь зі мною, мичить щось нечленороздільне й тут же йде геть?

МИХАЙЛОВ. Це він від надміру почуттів втрачає дар мови…

ЦЕПКОВА. Ви хочете щось сказати?

МИХАЙЛОВ. Хочу, але не скажу. Мене не уповноважували. Я повинен лише провести з вами конструктивну, як це модно зараз говорити, бесіду. Бесіду я вже провів і тепер ви, в свою чергу, дасте їй оцінку на предмет конструктивності. Що я можу передати творцю мильних опер?

ЦЕПКОВА. Навіть не знаю… Несерйозно це все... На гру подібне… Ви, мабуть, розіграти мене надумали, Ігоре Родіоновичу?

МИХАЙЛОВ. Та як можна! Ось сценарій фільму, там ваша роль… Який же тут розіграш? А Кончалов зателефонує вам завтра, якщо звичайно я привезу позитивну відповідь.

ЦЕПКОВА. Гаразд, Ігоре Родіоновичу, у крайньому випадку, коли духовно не збагачусь, то хоч трішки розвіюсь!

МИХАЙЛОВ. Адже ж і я про це! Звична божевільна метушня, море свіжого маразму в сценарії, чудова можливість смикати моркву безпосередньо з грядки! Плюс до всього впевненість у тому, що знятий Кончаловим фільм ніколи не з’явиться в прокаті!

ЦЕПКОВА (сміється). Ви жахливий цинік!

МИХАЙЛОВ. Так я можу сподіватися?

ЦЕПКОВА. Ви таким голосом запитали, нібито фільм знімаєте ви, а не любитель окостів!

МИХАЙЛОВ. А я й не приховую! Свій інтерес у мене теж є, а ось який – скажу трохи пізніше… з вашого дозволу… Домовилися?

ЦЕПКОВА. Ви мене заінтригували, Ігоре Родіоновичу.

МИХАЙЛОВ. Я в житті злісний інтриган… Понад усе люблю гарну інтригу з американським хеппі ендом в кінці! Життя повинно з’являтися перед нами якомога частіше, звісна річ, не жалюгідною згорбленою старою з чорними зубами, а прекрасною феєю, котра дарує нам миттєвості щастя і вселенського спокою!

ЦЕПКОВА. Признавайтесь, ви, мабуть, крадькома пишете вірші…

МИХАЙЛОВ. Ні… Крадькома я пишу лише анонімки на всіх і вся, а вірші я не пишу, оскільки гіпертрофована амбіційність не дозволила б мені у віршотворенні бути гіршим за Пушкіна…

ЦЕПКОВА. Ви такими словами говорите…

МИХАЙЛОВ. А це я викомарююсь таким чином. Я ось сам здаюся собі набагато значнішим, приміняючи в розмові слова, котрі важко лягають на вуха. Не так давно я купив товстелезний том з такими слівцями і тепер ось козиряю… У мене гарно виходить?

ЦЕПКОВА. Чудово…

МИХАЙЛОВ. Тоді на цій солодкій для мого вуха ноті я, мабуть, відкланяюся. (Встає). І так, до зустрічі? Я сподіваюся…

ЦЕПКОВА (встає, подає Михайлову руку). Дякую вам, Ігоре Родіоновичу, за візит. Мені було вельми приємно поспілкуватися з живою душею. Я проведу вас… (Виходять).

Завіса. Кінець першої дії.

 

 

Друга дія

 

Сцена четверта

           

Будинок Гордєєва. Повним ходом йде репетиція. Шум, гам…

З глибини залу виходить спокійний Гордєєв, хрустячи морквою. Постоявши декілька секунд біля веранди, ніби вирішуючи, куди йому податися, махає рукою й рішуче направляється до плетених крісел, котрі стоять поодаль від веранди. Так само рішуче сідає, з цікавістю спостерігаючи за всім, що тут відбувається.

 

КОНЧАЛОВ (на високих тонах). Анастасіє! Я вас не розумію! Ви ж по сценарію страшенно закохані в Дуболомова! Пристрасть повинна булькати в ваших очах! Булькати і лопатися! А що у вас за погляд? У вас погляд недалекої прибиральниці вокзального сортиру, котру до того ж залишив чоловік. Видайте мені пристрасть! (Плескає в долоні). Всі по місцях! Вікторе Івановичу, у тебе теж чорт знає, що таке в погляді! Ти ж по сценарію бандит! До того ж закоханий в ось цю нікчемну жінку… Ти, Вікторе Івановичу, знаєш, що таке закоханий бандит? Ні, не знаєш? Закоханий бандит – це жах, що пролітає серед ночі!

ЮРА. А ось це вже із мультика…

КОНЧАЛОВ (спантеличено). Що?!

ЮРА. Це всесвітньовідома репліка кряка поліцейського із диснеївського мультика…

КОНЧАЛОВ. Не може цього бути! І, взагалі, займися краще своєю роллю… мультик! Гаразд, давайте на вихідну… Так, Сашко, ти теж перестань халтурити! В тебе забирають і везуть кохану жінку, а ти вже якось занадто в’яло посилаєш кулак в нахабне обличчя свого противника!

ЩУКІН. Нічого собі в’яло! Подивіться на моє обличчя! А ми ж ще не відзняли жодного кадру! Як секс, так імітувати, а як по пиці, так зі всієї сили! Каскадера шукайте!

КОНЧАЛОВ. А у мене кошторис!

ЩУКІН. А у мене відоме всій країні обличчя!

КОНЧАЛОВ. Які ми ніжні-і-і…

ЩУКІН. Ми не ніжні! Щовечора у мене, до вашого відома, спектаклі. І я не можу з побитим обличчям грати роль професора!

 

До будинку підходить веселий і задоволений Михайлов.

 

ЩУКІН. Ось вам і директор академічного театру скаже…

МИХАЙЛОВ. З задоволенням, а що?

ЩУКІН. Та я тут веду мову про те, що з побитим обличчям мені важко буде грати роль професора у себе в театрі! Глядача складно обдурити. Навіть такого, котрий ходить в театр не спектакль дивитися, а по стільниковому телефону своїм друзям телефонувати!

МИХАЙЛОВ. Згоден з вами, Вікторе Івановичу, з побитим обличчям знаменитого професора справді зіграти важко. Але, знову ж таки, мені здається, що зіграти роль бандита, маючи непошкоджене бійками професорське обличчя, ще складніше… Тому як громадяни мають задоволення спостерігати панів бандитів майже на кожному кроці, а ось з професурою у нас не так все гарно, як з ними. І на вашому б місці, Вікторе Івановичу, я не став би так бідкатися з приводу театру. Не повірять, ну й гаразд. Пам’ятаєте, що сказав класик пролетарської думки? Ось… Із всіх мистецтв найважливішим для нас являється що? Правильно, кіно… Ось і являйте… (Помічає Гордєєва). Привіт, Василю Юхимовичу! Спостерігаєш за процесом?

ГОРДЄЄВ. Підглядаю…

МИХАЙЛОВ. Ну й як тобі кіношна кухня?

ГОРДЄЄВ. Коли це і є кухня, то я нізащо не погодився б працювати на ній кухарем!

КОНЧАЛОВ. Що так? Людей з глини ліпити легше?

ГОРДЄЄВ. Поза всяким сумнівом! Мої люди коли і показують характер, так це вже після того, як… Живучи своїм, незалежним від мене життям… А запеклих норовливців  я, як правило, знищую в процесі роботи…

КОНЧАЛОВ. Дякую вам за розкішну думку! Всі чули?! А то розвелося артистів навкруг! Кілку ніде впасти! А то: не відбувся, як артист, в розхід тебе! Мила з тебе наварити гарного чи машинного солідолу! (Сміється).

МАЛОВА. Людоїдський у тебе гумор, геній сірого кіно… Ти ба, дзвіночком заливається…

КОНЧАЛОВ. А що ж мені робити? Причитати? (До Михайлова). По справах відлучалися чи як?

МИХАЙЛОВ. По справах, шановний Михайле Васильовичу… по справах…

ГОРДЄЄВ. Часопис купив?

МИХАЙЛОВ. Міг би й не питати. Склерозом поки що не хворію. Ось, тримай. (Протягує Гордєєву часопис).

КЛЮЧИКОВА. А моє морозиво?

МИХАЙЛОВ. І морозиво… (Подає їй термос). Сподіваюся, воно ще живе в термосі… (До Гордєєва). Піду переодягнуся, спекотно…

КОНЧАЛОВ. Ігоре Родіоновичу, я міг би отримати від вас невеличку консультацію?

МИХАЙЛОВ. Прямо зараз?

КОНЧАЛОВ. Якщо можна…

МИХАЙЛОВ. На предмет?

КОНЧАЛОВ. Це сугубо конфіденційно… глибоко особисте…

МИХАЙЛОВ. Ну, тоді пішли в дім. Там мені все й розповісте…

 

Кончалов та Михайлов проходять в дім.

 

ЩУКІН (до Малової). Ніби вийшло! (Тут же зі страхом прикриває рот долонею. Дивлячись, що Гордєєв на цю репліку ніяк не відреагував, зітхає з полегшенням. Малова непомітно для Гордєєва крутить пальцем біля скроні).

КЛЮЧИКОВА (суворо). Будеш і надалі так, Анастасіє, на площадці халтурити, тебе Михайло Васильович елементарно вижене!

МАЛОВА. Ой, налякала! Відверто кажучи, мені й самій не дуже хочеться світитися в фільмі цього зануди… Пристрасть, бачите, повинна булькати в моїх очах! Ні, ви чули що-небудь подібне? Пристрасть, що булькає? Це він в Америці таких слів нахапався? (Гордєєв голосно сміється).

ЩУКІН (до Гордєєва). Ви, Василю Юхимовичу, не звертайте уваги на Анастасію. У неї роль не клеїться. Ось вона й несе всяку нісенітницю…

ЮРА (сідаючи на східці). Адже він має рацію, Анастасіє Лаврівно… За подібну гру гроші платити не можна. Ти ось навіть, щоб було подібно, сцену любовних утіх зіграти не можеш!

МАЛОВА. Це я не можу?! Так. Не можу... але тільки з тобою! З твоєю фізіономією навіть Маша нічого зробити не може! Ти ось мені в кадрі під кофточку лізеш, а мені тобі в око дати хочеться! (Гордєєв, сидячи в кріслі, давиться сміхом).

ЮРА. Це тобі дати мені в око хочеться тому, що у тебе під кофточкою мало чого цінного є, а вшити силікон, як всі нормальні люди роблять, у тебе духу не вистачає. Так ось…

МАША. Багато ти, Юро, розумієш! Ти ж незайманий… Між іншим, в тих журналах, котрих у тебе повна валіза, далеко не те, що чекає чоловіка в реальному житті. І з твоїми заробітками ти можеш розраховувати на величезну кустодієвську молодицю, котрих раніше з садистською наполегливістю тиражував журнал "Крестьянка"… Сучасна ж жінка повинна виглядати спортивно!

ЩУКІН. Панове артисти! Та втихомиртесь ви, все одно не поб’єтеся! (До Гордєєва). Ви вже не судіть їх так суворо! Ми, артисти, доволі імпульсивні істоти, заводимося з півоберту…

ГОРДЄЄВ (віддихавшись). Нічого… нічого… я отримав величезне задоволення, слухаючи вашу... ніби сварку…

МАЛОВА. Що значить "ніби"?

ГОРДЄЄВ. Вже надто тепло ви сварилися… Мені навіть показалося, що ви репетируєте…

ЮРА. Ображаєте… Репетируємо ми набагато талановитіше!

 

Із будинку виходять Кончалов і Михайлов. Вигляд у обох досить задоволений.

 

КОНЧАЛОВ. Пане Гордєєв, мої друзі, мабуть, смертельно втомили вас своєю пустопорожньою балаканиною! Друзі, ви не повинні забувати хто ви і де знаходитеся… Тим більше у Василя Юхимовича ось там, за парканом, досить добропорядні сусіди… Вашу сварку було чути в задніх кімнатах будинку!

ГОРДЄЄВ. Нічого! Мої сусіди розумні люди… зрозуміють…

КОНЧАЛОВ. Панове артисти! Я хочу зробити заяву! (Всідається в крісло біля Гордєєва). Я довго думав…

МАЛОВА. Ну і?

КОНЧАЛОВ (ніби прокинувшись від думок, до Малової). Саме так! Ну і що це у вас, люба моя, ні чорта, пардон, нічого не виходить з роллю?! Адже у вас досвід! У вас, ніби, талант! Добре, що ми ще не приступали до зйомок!

МАЛОВА. Ну, знаєте! Я у себе в театрі лише пристойних дам та графинь граю! І виходить! А ви мені в обличчя говорите, що у мене, "ніби" талант! А він у мене без всяких там "ніби"! Я народна артистка!

ВСІ, крім ГОРДЄЄВА. Як?!

МАЛОВА. Так, народна артистка! На ваші спектаклі хто ходить? На-род! Виходить, я народна артистка!

ЮРА. Коли ти народна артистка, то я секс-символ країни!

МАША. О, боги! З твоїм-то обличчям?! У тебе ж ноги бубликом!

ЮРА. А як бути з рекламним роликом жіночої спідньої білизни?

ГОРДЄЄВ. Ви рекламуєте жіночу білизну?

ЮРА. Я озвучував цей ролик! Мій чудовий баритон знають всі!

КОНЧАЛОВ. Панове! Я все ж хочу довести до вашого відома своє рішення… Я вимушений зробити заміни…

МАЛОВА. І це, безперечно, буду я!

КОНЧАЛОВ. Мені, дуже шкода, Анастасіє Лаврівно… Іноді навіть такі признані метри кіно, яким являється ваш покірний слуга, можуть помилятися в підборі кадрів. Ви насправді не можете зіграти роль тупуватої селянки! Але я вам можу запропонувати другу, менш характерну роль… доярки Фекли…

МАЛОВА. Теж питущої?

КОНЧАЛОВ. Ні, ця впала в другу крайність: крім молока нічого не п’є!

МАЛОВА. Як добре! Я люблю грати позитивних героїнь!

КОНЧАЛОВ. А ніяка вона не позитивна! Навпаки! Своєю патологічною любов’ю до молока вона наносить величезну шкоду фінансовому стану колгоспу!

ЩУКІН. Як це?

КОНЧАЛОВ. А дуже просто! В результаті розвалу Союзу колгоспами були втрачені зв’язки з сіном та силосом, після чого більша частина корів здохла від хронічного недоїдання, а ті п’ять корів, що залишилася, дають в день по стакану молока, котре Фекла тут же й випиває!

ЮРА. От зараза! Побудуєш з такими мимрами благопристойне суспільство!

МАЛОВА. Все одно я згодна! Хоч молочка поп’ю!

КОНЧАЛОВ. Напування артистів молоком кошторисом не передбачено! Пити будете кип’ячену воду, підфарбовану зубним порошком… Народні гроші потрібно економити, добродії…

ЩУКІН. Так, можливо, ви й зарплату платити не станете, посилаючись на тимчасові труднощі в економіці? Я не згоден!

КОНЧАЛОВ. Чому ж… Платити будемо… Мені так бачиться… Але мені здається, що для справжнього артиста гроші не головне!

ЮРА. По великому рахунку – звичайно, але втрата налагоджених зв’язків з грошима може закінчитися для нас тим самим, чим закінчилася для колгоспних корів втрата зв’язків з сіном та соломою – летальним наслідком. А я, до вашого відома, достатньо цінний суб’єкт, хоча й не даю молока…

МИХАЙЛОВ. Звичайно, це не моя справа, але хотілося б запитати, зйомки фільму відміняються?

КОНЧАЛОВ. З чого це ви взяли? Від заміни акторів суть фільму не змінюється! Знайдемо Маловій заміну… Я вже до речі й зателефонувати встиг…

МАЛОВА (ображено). Шустрий, ви, одначе! Не встигли ось ці ще східці захолонути від жару мого тіла, а ви вже й заміну мені знайшли! Жах! Ніяких рамок пристойності!

КОНЧАЛОВ. Кіно, люба моя, це бізнес! Гроші! І я ‒ та сама людина, у котрої є конкретні обов’язки перед людьми, що дали ці самі гроші на зйомки фільму. Тому маніпуляції з акторським складом – моя прерогатива. Запам’ятайте одну прописну істину: де починається гроші, закінчується пристойність… На перший план виступає її величність ‒ доцільність!

МАЛОВА. Ну і хто ж ця чарівна, наївна особа, котру ви могли звабили на цей фільм?

КОНЧАЛОВ. Чому ж наївна?! Адже ви в свій час погодилися? Я запросив Вікторію Миколаївну Цепкову спробувати себе в ролі Марфи…

ГОРДЄЄВ. О, Боже?! І вона погодилася?!

КОНЧАЛОВ (беззаперечно). А що вас так дивує?

МИХАЙЛОВ. Але ж Цепкова актриса дещо іншого плану…

ГОРДЄЄВ. Та, зовсім іншого! Не думаю, що Вікторія Миколаївна погодиться зіграти таку нікчему, якою є ваша Марфа!

КОНЧАЛОВ. Заради участі Цепкової в моєму фільмі, роль Марфи можна суттєво відкоригувати…

МАЛОВА. Ха! А чим вона краще за мене? Зірковіша? Мені складно буде грати з нею в парі!

КОНЧАЛОВ. А вам і не доведеться! У вас, чарівна Анастасіє, зовсім інша сюжетна лінія… Суперництва не буде…

ГОРДЄЄВ. Ні! Це зовсім неможливо!

МИХАЙЛОВ (до Кончалова). Сподіваюся, ви розумієте, Михайле Васильовичу, що жінку-п’яницю Цепкова грати не стане? Вже я-то її знаю, як ніхто інший з усіх присутніх… Деякий час вона служила в моєму театрі…

ГОРДЄЄВ. Так і я її знаю...

КОНЧАЛОВ. Заради всіх святих! Адже я вже сказав, що роль буде радикально перероблена… Скільки тієї справи! Сценарій мій, що хочу, те й зроблю… Зробимо Марфу позитивною героїнею… коли така справа…

МАЛОВА. Мафія! А чому б мені не зіграти позитивну Марфу?!

КОНЧАЛОВ. Пізно, люба моя! Актриса вже запрошена і я буквально через хвилину виїжджаю за нею… Ви ж можете втішитися тією обставиною, що сценарій буде скоригований… Можливо вам і не прийдеться пити підфарбовану зубним порошком воду... А зараз всі вільні… Назвемо це творчим тайм-аутом…

 

Захопивши піджак, Кончалов швидко виходить. Всі теж розходяться хто куди. Хто в дім, а хто в сад. Біля дому залишаються Михайлов і Гордєєв.

 

МИХАЙЛОВ (сідає поруч з Гордєєвим). Доволі непередбачуваний фінал, чи не так?

ГОРДЄЄВ. Цілком неймовірний! Вікторія Миколаївна в моєму домі!

МИХАЙЛОВ. Ти радий цим обставинам?

ГОРДЄЄВ. Я жахаюсь від однієї думки про це! Що я їй скажу?

МИХАЙЛОВ. А чому ти повинен щось їй говорити? З Вікторією Миколаївною буде говорити режисер.

ГОРДЄЄВ. Але ж…

МИХАЙЛОВ. Зрештою, привітаєшся, створиш враження вихованого чоловіка…

ГОРДЄЄВ. А я… а як же…

МИХАЙЛОВ. Заспокойся. Вікторії Миколаївні буде ніколи займатися різними дурницями. Я маю на увазі бесіди з тобою, прогулянки по саду… чи огляд твоєї нової роботи…

ГОРДЄЄВ. Ти давай не каркай! Мені такий шанс випав, а ти пропонуєш мені цим шансом елементарно не скористатися!? Ні, вже, дудки! Я її п’ятнадцять років кохаю! Страшно подумати!

МИХАЙЛОВ. Знайшов, чим пишатися! На відміну від вина, почуття з року в рік не міцнішають і не визрівають. Те, що ти називаєш підсиленням почуттів, насправді є не що інше, як елементарна ідеалізація образу, предмета душевної насолоди.

ГОРДЄЄВ. Не згоден!

МИХАЙЛОВ. І цілком даремно. Кохання за листуванням, або ж як у тебе, на відстані, не передбачає з’яви потомства та інших принад. Кохання без володіння шкідливе та аморальне, оскільки деколи може залишити об’єкт свого мовчазного обожнювання елементарного щастя – спалахнути почуттям у відповідь!

ГОРДЄЄВ. Та годі тобі! Знайшов час для виховної бесіди…

МИХАЙЛОВ. А хто ж тоді тобі очі відкриє? Прописні істини, друже Василю, в твоєму далеко не ніжному віці знати потрібно… А то які сюрпризи в житті випадають! А ти не готовий…

ГОРДЄЄВ. Чому ж не готовий? Абсолютно готовий, але…

МИХАЙЛОВ. Що але?

ГОРДЄЄВ. Боязно… Таке враження, ніби мені всі нутрощі вийняли, а замість них холодцю наложили… Всередині все труситься…

МИХАЙЛОВ. З хріном?

ГОРДЄЄВ. Ти про що?

МИХАЙЛОВ. Я питаю: холодцю з хріном тобі наложили? Що за дурниці ти верзеш?! Доросла ж людина! І, взагалі, заспокойся. Вікторії Миколаївні буде не до тебе. Вона сюди їде працювати, а не витирати з твоїх відвислих щік запізнілі сльози нерозділеного кохання!

ГОРДЄЄВ. Ти так вважаєш? Але ж можу я хоча б спробувати! Хай лопне твоя селезінка!

МИХАЙЛОВ. За що?!

ГОРДЄЄВ. Цей камінь не в твій огород. Просто я збісився, а цей вислів моя сама найміцніша лайка…

МИХАЙЛОВ. А знаєш що, Васю? Ти давай, не метушися… Вийде ввійти в контакт – добре, не вийде – теж непогано. В тобі зараз переважають процеси несвідомого…

ГОРДЄЄВ. Що це ще за схоластика?

МИХАЙЛОВ. Не схоластика, друже мій, а старець Фрейд. В свій час він мав честь повідомити світу деякі пікантні подробиці про нашу свідомість, про що, очевидно, потім пошкодував…

ГОРДЄЄВ. І що це за подробиці, вчений ти наш?

МИХАЙЛОВ. По Фрейду, недовчений ти наш, сексуальний потяг притаманний навіть грудній дитині, оскільки цей шкідливий процес несвідомого мало приймає до уваги реальність. Він підкоряється лише принципу задоволення…

ГОРДЄЄВ. Марення. На мою думку товариш Фрейд був закінченим збоченцем або ж божевільним…

МИХАЙЛОВ. Так, декотрі його ідеї в достатній мірі складні для сприйняття…

ГОРДЄЄВ. Передай своєму Фрейду, що мої почуття до Вікторії чисті й невинні.

МИХАЙЛОВ. Неодмінно передам…

ГОРДЄЄВ. До речі, а чому це Кончалов, ледве зателефонувавши, одразу ж помчався швидше ніж дим з потягу за Вікторією Миколаївною? Чому він так поспішав?

МИХАЙЛОВ. Ну, можливо, боїться, що та часом передумає… чи, може, у нього в місті невідкладні справи… та мало що… А ти хіба проти того, щоб об’єкт твого обожнювання з’явився тут якнайшвидше?

ГОРДЄЄВ. Ну, чому ж… я, можна сказати, радий цим обставинам…

МИХАЙЛОВ. Тоді що?

ГОРДЄЄВ. Все якось неочікувано вийшло… Репетирували, репетирували і раптом – не годиться, давайте міняти актрису. Взагалі-то я не в курсі, можливо…

МИХАЙЛОВ. Звичайно, ти не в курсі! В кіно, Василю Юхимовичу, і не таке буває. Ось взяти до прикладу "Санту-Барбару"…

ГОРДЄЄВ. Знову!?

МИХАЙЛОВ. Ну так, для прикладу! У них по ходу фільму акторів міняють, як хочуть, і уяви собі, нічого не трапляється. З часом звикаєш…

ГОРДЄЄВ. Та досить тобі. Знавець американського мила… Піду приведу себе в належний вигляд. Не зустрічати ж Вікторію Миколаївну в лахмітті! Я надіну свій новий турецький светр…

МИХАЙЛОВ. Гарний вибір… А зверху ще й дублянку натягни! В серпні! Я знав, що кохання зводить з розуму, але декотрих воно його позбавляє геть! Прокинься, люди в плавках ходять!

ГОРДЄЄВ. Ти пропонуєш мені появитися перед нею в плавках?

МИХАЙЛОВ. А що, вдала думка… Може, зласкавиться над тобою, побачивши своїми очима, що може зробити з людиною стриманість та сухом’ятка!

 

Обидва йдуть в дім.

 

 

Сцена п’ята

 

Через деякий час. По східцях веранди спускається Михайлов і святково одягнений Гордєєв. На ньому білий костюм, білий капелюх і такі ж білі туфлі.

 

МИХАЙЛОВ (окинувши друга критичним поглядом). Так, недурно-о-о… елегантний, наче білий пароплав! Залишилося лише написи по бортах пустити: "Закоханий!"

ГОРДЄЄВ (незлобиво). Не перекручуй! Сам же сказав: зараз літо… Як на мене, все нормально.

МИХАЙЛОВ. Навіть дуже. Закохатися в тебе не можна, але дивитися на тебе приємно.

ГОРДЄЄВ. Дякую.

МИХАЙЛОВ. Будь ласка. Тільки давай відійдемо в тінь…

ГОРДЄЄВ. Навіщо?

МИХАЙЛОВ. На сонці твій білосніжний костюм буде блікувати, і Вікторія Миколаївна може не помітити за річчю людину. І, взагалі, Васю, речі повинні доповнювати людину, а не домінувати над нею…

ГОРДЄЄВ. Я врахую, Ігоре Родіоновичу… Просто я хочу справити враження… хочу сподобатися їй…

МИХАЙЛОВ. Враження потрібно справляти не зовнішнім лоском, а роботою звивин та речового апарату. До речі, як ти збираєшся вітатися?

ГОРДЄЄВ. Ти такі питання задаєш! Як і всі нормальні люди – ротом!

МИХАЙЛОВ. Давай…

ГОРДЄЄВ. Ні, ти серйозно?

МИХАЙЛОВ. Більш ніж. Давай, уяви собі, що я – Вікторія… давай…

ГОРДЄЄВ. Ти не Вікторія!

МИХАЙЛОВ. Цілком справедливо. Але ти все-таки спробуй…

ГОРДЄЄВ (іронічно посміхаючись). Будь ласка… (Деякий час мовчки ворушить губами, нишпорить по кишенях).

МИХАЙЛОВ. Ну і? Що, звук пропав? І нічого нишпорити по кишенях! Шпаргалки, скоріше всього, там немає!

ГОРДЄЄВ (в черговий раз видихнувши повітря). Це я зараз… Послухай, Ігоре, чого ти пристав насправді? Невже я й привітатися не зможу?

МИХАЙЛОВ. Адже не зміг… Давай прорепетируємо…

ГОРДЄЄВ (хриплим голосом). Пізно…

 

До дому наближаються Цепкова і Кончалов, про щось жваво розмовляючи.

 

МИХАЙЛОВ. З прибуттям, друзі! Як доїхали?

ЦЕПКОВА. Чудово! Пан Кончалов вартий заохочення… Він привіз мене сюди в шикарному "Мерседесі"!

МИХАЙЛОВ (сердито). І точно вартий… Вікторіє Миколаївно, дозвольте відрекомендувати вам нашого гостинного господаря… Ви вже багато років наглядно ніби знайомі, однак ніхто так і не спромігся відрекомендувати вас одне одному… Так вже краще це зроблю я. Прошу любити і шанувати – Василь Юхимович Гордєєв… видатний скульптор сучасності і прекрасної душі людина! (Цепкова, посміхаючись, протягує Гордєєву руку).

ГОРДЄЄВ (схопивши мертвою хваткою руку). Му-у-у… Е-е-е…

ЦЕПКОВА (до Михайлова). Навіщо ви мене обманули, Ігоре Родіоновичу? Я ж говорила, що він німий?

ГОРДЄЄВ. Хто?!

ЦЕПКОВА (злякано забравши руку). Ох і налякали ж ви мене!

ГОРДЄЄВ (в автоматичному режимі). Здрастуйте, дорога Вікторіє Миколаївно! Являючись пристрасним шанувальником вашого немеркнучого таланту, хочу побажати вам великих творчих успіхів в роботі та щастя в особистому житті!

КОНЧАЛОВ. Пух!

ЦЕПКОВА (здивовано). Дякую, але навіщо ж так офіційно?

МИХАЙЛОВ. Це у Василя Юхимовича від скутості… Відлюдництво накладає певний відбиток на манеру поведінки… Я маю рацію, Василю Юхимовичу? (Гордєєв лише хапає ротом повітря і мовчки киває головою). Василь доволі стара модель і іноді у нього пропадає звук… Потрібен дрібний ремонт… Не хочете спробувати налагодити?

ЦЕПКОВА. Вибачте, ні… Я вже якось одного налагодила… та так гарно, що тепер не знаю як його вимкнути! (До Кончалова). Михайле Васильовичу, а коли ж ми почнемо знімати фільм, коли сценарій ви вирішили радикально змінити? Не можемо ж ми зловживати гостинністю Василя Юхимовича…

ГОРДЄЄВ. Та заради Бога! Скільки потрібно, стільки й гостюйте!

КОНЧАЛОВ. Дякую. Ви, Василю Юхимовичу, справжній сподвижник кіно! (Відходить трохи назад прискіпливо вдивляється в Гордєєва). Знаєте, ви напрочуд подібні на Андрія Вознесенського!

ГОРДЄЄВ. Обличчям?!

КОНЧАЛОВ. Ні, костюмом!

ГОРДЄЄВ. Чудовий комплімент! Завтра я одягнусь у все чорне, а ви, ніби між іншим, порівняєте мене з Михайлом Боярським… Мені буде вельми приємно… Домовилися?

МИХАЙЛОВ. Вікторіє Миколаївно, ви не стомились, можливо хочете сісти? Ось тут чудовий затінок… прошу вас… Василю, допоможи дамі, а я на правах старого приятеля потурбуюсь про напої. (До Кончалова). У мене до вас, Михайле Васильовичу, є декілька запитань… (До Цепкової). Сподіваюся, дама нас вибачить? Василю Юхимовичу, звук не повинен пропадати!

 

Михайлов разом з Кончаловим ідуть в дім. Гордєєв допомагає дамі сісти, а сам продовжує стояти, нервово дриґаючи ногою.

 

ЦЕПКОВА (зручно вмостившись в кріслі). Ви би все таки сіли, Василю Юхимовичу, а то я дивлюсь, вам туфлі тиснуть…

ГОРДЄЄВ. Дякую вам… (Декілька секунд мовчить). Я… я… мабуть, сяду… Ви дозволите?

ЦЕПКОВА (байдуже). Звичайно, сідайте… Коли туфлі тиснуть – стояти немає ніяких сил… я це розумію…

ГОРДЄЄВ (сідаючи на краєчок крісла). Дякую вам… але з туфлями у мене повний порядок… Я їх в минулому році на виріст купив…

ЦЕПКОВА. Так ви ще ростете? Бути такого не може! В вашому, прошу пробачення, віці, коли й ростуть, так лише в напрямку до землі…

ГОРДЄЄВ. У скульпторів, яким я є, кінцівки мають звичку міняти свої розміри незалежно від віку…

ЦЕПКОВА. Ой, я вас благаю! Так не буває!

ГОРДЄЄВ. Ще й як буває! В минулому році я носив взуття сорок другого розміру. Але, після того як мені на ноги упав Федір…

ЦЕПКОВА (здивовано). Хто упав?!

ГОРДЄЄВ. Гранітний Федір Достоєвський… Я ліпив його бюст… Так… Так ось, розмір моїх ступнів одразу збільшився до п’ятдесятого розміру, а через місяць, коли лікарі зробили все можливе, я поміняв все своє взуття і зараз ношу сорок четвертий… Те ж саме з руками… і з…

ЦЕПКОВА. Так, так… продовжуйте… продовжуйте…

ГОРДЄЄВ. Ну, ще з коліньми… Бувало, я-я-я-к дасть!

ЦЕПКОВА (розчаровано). А-а-а… коліна, це погано… А якими ще неприємностями загрожує професія скульптора?

ГОРДЄЄВ. А більше, мабуть що, ніякими…

ЦЕПКОВА. Скажіть, Василю Юхимовичу, ви ще працюєте скульптором чи вже спочиваєте на лаврах?

ГОРДЄЄВ. Працюю. На лаврах я спочивав у часи, коли ми будували світле майбутнє…

ЦЕПКОВА. Я пам’ятаю. Про вас, як головного ліпила вождя, тоді через день писали газети та журнали…

ГОРДЄЄВ. Так! І було за що! Я ліпив вождя, як вушка! Швидко і якісно! Як говорять в народі: насобачився… І все-таки, тільки звільнившись від тягаря держзамовлення, я виявив у собі таку особливість: чим тонший кусок масла на твоєму хлібі, тим частіше до тебе приходить справжнє натхнення!

 

З дому виходить Михайлов з сифоном та фужерами.

 

МИХАЙЛОВ (до Цепкової). Як у Василя Юхимовича зі звуком?

ЦЕПКОВА. Все в порядку, Ігоре Родіоновичу… Ми славно побесідували…

МИХАЙЛОВ (ставить все принесене на стіл). Я радий… Василь Юхимович не розповідав вам випадково байку про свої кінцівки, котрі враз виросли?

ЦЕПКОВА. Мала задоволення… Так все-таки це байка?

МИХАЙЛОВ. Авжеж, Вікторіє Миколаївно! У Василя Юхимовича до падіння Достоєвського був не сорок другий, а сороковий розмір!

ЦЕПКОВА. О, матінко рідна! (До Гордєєва). Міцно ж вам дісталося!

МИХАЙЛОВ (весело). Ще й не таке буде! Які його роки…

ГОРДЄЄВ. Прищ тобі на язик! Шити взуття на замовлення – це суцільне зубожіння!

 

Михайлов наповнює фужери газовою водою і по черзі подає її Цепковій та Гордєєву. Наповнює фужер і для себе.

 

ЦЕПКОВА (відпивши один ковток). Чудова водичка… Холодненька… Самі заряджаєте?

ГОРДЄЄВ. Так… Раніше неподалік кіоск був спеціальний. Прийшов, зарядив і будь здоров. Зараз же в кіосках сифони не заряджають. Зараз там волоцюги ночують, попередньо зарядившись рідиною, що містить долю спирту…

МИХАЙЛОВ. Щасливі люди! Всього лише одна думка в голові – де взяти… І ніякої моралі!

ЦЕПКОВА. Старовинні китайці говорили, маючи на увазі нікчемних людей: "Коли людина втратила "жень", тоді навіщо їй "лі"? Тобто, коли людина втратила мораль, тоді навіщо їй норми поведінки? Проте, де це наш шановний режисер? (Трохи тихіше). Щось мені показалось, що Кончалов якось не так виглядає…

МИХАЙЛОВ. Не зрозумів…

ЦЕПКОВА. Ну, я не знаю… Адже я з ним до сьогоднішнього дня знайома не була.. Так, бачила здалеку… та ще, коли по телевізору…

ГОРДЄЄВ. Ніби молодший?

МИХАЙЛОВ. У Василя Юхимовича теж спочатку сумніви виникли… Думки різні: він, не він… Кончалов в Америці підтяжку на обличчі зробив… Тому й виглядає так молодо. Цікаво, там оплата проводиться від погонного сантиметра чи існує такса на всю операцію?

ГОРДЄЄВ (сміється). Коли ти прибереш свої щоки, тобі нічого буде надувати, сидячи в президії на безкінечних конференціях, і значно менше зможеш за раз покласти в свій рот дармових канапок на різного роду банкетах, фуршетах та презентаціях… Висловлюючись мовою фінансистів, понесеш прямі збитки…

ЦЕПКОВА. Як він вас?

МИХАЙЛОВ. Міцно… Але мене цікавить операція не на обличчі… Нехай країна запам’ятає мене таким, яким я є…

ГОРДЄЄВ. Так, може, тобі навпаки, наростити що-небудь потрібно? Тут до мене Ліза по четвергах приходить… а… а чого ви всі на мене так дивитеся? Ліза – моя натурниця. Вона по четвергах приходить позувати… А я їй плачу гроші…

ЦЕПКОВА. Ви її роздягаєте?

ГОРДЄЄВ. Н-н-ні, вона сама… робота в неї така… а я їй плачу… Так ось, у Лізи багато чого нарощено…

ЦЕПКОВА. Весела все-таки у вас робота… Панянки голі…

ГОРДЄЄВ. А що ж її в пальто садити? Пальто я можу виліпити і без допомоги натурниці… Мені, дорога Вікторіє Миколаївно, фактура потрібна!

МИХАЙЛОВ. Ось тому то ти й не жонатий, що для тебе, в твоєму розумінні, жінка, навіть, пардон, без нічого – фактура!

ГОРДЄЄВ. Ніби ти під час репетицій на своїх актрис інакше дивишся… Серйозна робота не терпить сентиментів... Сентименти це вже потім…

ЦЕПКОВА. Після роботи…

ГОРДЄЄВ. Так… А на що ви, власне, натякаєте? І… і де, врешті-решт, цей Кончалов?!

МИХАЙЛОВ. Ти його не підганяй. Він над сценарієм працює…

ЦЕПКОВА. А, скажіть, Василю Юхимовичу, ви давно придбали цей будинок?

ГОРДЄЄВ. Я цей дім збудував сам. Двадцять років назад тут була невеличка дача, а зовсім недавно я дещо добудував, надбудував, майстерню зрештою розширив… Зараз ми пройдемо в дім і я вам все тут покажу… (Цепкова піднімається, Гордєєв слідом за нею).

ЦЕПКОВА (до Михайлова). Дякую за водичку.

ГОРДЄЄВ. Так ми підемо в будинок?

ЦЕПКОВА. З задоволенням… Ніколи ще не була в лігві у скульптора…

 

Всі йдуть в дім.

 

 

Сцена шоста

           

Майстерня Гордєєва. Заходять Цепкова, Гордєєв і трохи ззаду Михайлов.

 

ЦЕПКОВА. А це, як я розумію, святая святих… (Помітивши в кутку стару канапу). Так я і думала! Спецканапа?!

ГОРДЄЄВ. Чому спец?! Нормальна… Серійний виріб…

ЦЕПКОВА. Я не в тому розумінні… А це у вас що? (Показує рукою на глиняну споруду, котра покрита поліетиленовою плівкою). Це, мабуть, та сама Ліза?

ГОРДЄЄВ (знітившись). Н-н-ні… це не Ліза… Ліза ось там… В тому далекому кутку…

ЦЕПКОВА. А це, виходить, інша… І як же її звати?

МИХАЙЛОВ. Вікторіє Миколаївно, ви не надто на нього натискайте, бачите, Василь вже плямами покрився… Зараз у нього і звук пропаде…

ЦЕПКОВА. А я й не натискаю… Василь Юхимович сам щойно пообіцяв все тут показати! Який тут тиск? (До Гордєєва). Так ви мені її покажете? Їй теж багато чого наростили?

ГОРДЄЄВ (втративши дар мови). М-м-м… Е-е-е…

МИХАЙЛОВ. Я ж говорив! Виключився… Давайте я з цієї глини плівочку зніму… (Гордєєв хотів було перешкодити, але не встигає. Плівка падає долі).

ЦЕПКОВА (декілька хвилин нерухомо стоїть посеред майстерні). Не чекала… (Тремтячим голосом). Мене ще ніколи не ліпили…

ГОРДЄЄВ (переможно дивлячись на Михайлова). Ну що, знавець?! З’їв?!

МИХАЙЛОВ (нерішуче підходить до Цепкової). Я, звичайно, вибачаюсь, ви що, ви це?

ГОРДЄЄВ. Це, це… (До Цепкової). Знаєте, як висловився цей чиновник-невіглас від мистецтва про ваш портрет?

ЦЕПКОВА. Що?

ГОРДЄЄВ. Ваш портрет був названий безформним куском глини!

ЦЕПКОВА (до Михайлова). Ви так висловилися? Це правда?

МИХАЙЛОВ. Ні. Я щось говорив, але не це… Беру свої слова назад… Але, чорт мене забирай! Як ви догадалися, що Василь ліпить особисто вас?! Я ж нічогісінько не бачу!

ГОРДЄЄВ. Не тим дивишся, приятелю…

МИХАЙЛОВ. Тільки не потрібно мене плутати! Не можна побачити те, чого нема!

ГОРДЄЄВ. По-твоєму, ми змовилися?

ЦЕПКОВА. Так?

МИХАЙЛОВ. Не знаю. (Підходить до скульптури й уважно роздивляється). Ні, хоч вбийте, але не бачу…

ГОРДЄЄВ. Це можна! Пиши заповіт…

ЦЕПКОВА (до Гордєєва). Ви ліпите це по фотографії?

ГОРДЄЄВ (розводячи руки). Ну-у-у…

МИХАЙЛОВ. А, можливо, зйомки затягнуться! І зможете попозувати Василю Юхимовичу…

ЦЕПКОВА. Подивимося… Я щось не зовсім розумію, навіщо вам, Василю Юхимовичу, ця скульптура? Чи вам замовили?

ГОРДЄЄВ. Ні! Так! Е-е-е… міністерство…

ЦЕПКОВА. Міністерство? Як дивно… Мені нічого ніхто не говорив…

ГОРДЄЄВ. Мабуть, хочуть зробити вам сюрприз… Мені так здається…

ЦЕПКОВА (до Михайлова). А ви що думаєте з цього приводу?

МИХАЙЛОВ. Нічого не думаю! Я тут ні при чім!

ЦЕПКОВА. Не сумніваюсь! Але чому у вас такий переляканий вигляд? Ніби у вас молоко збігло?

 

Заходить Кончалов. Він в чудовому настрої.

 

КОНЧАЛОВ. Ось ви де, панове! А я вас в саду шукаю! Вікторіє Миколаївно, у мене для вас є чудова новина – ми можемо починати репетиції! (Озирається). Боже мій, це ваша майстерня, Василю Юхимовичу? І ви пускаєте сюди всіх?

ГОРДЄЄВ. А мені нічого приховувати. Гроші я друкую в іншому місці…

КОНЧАЛОВ (підходить до скульптури). Це, наскільки я розумію, з глини робиться? Так? Дуже оригінально… дуже… (Обходить скульптуру). І що це буде?

ЦЕПКОВА. Чому буде? Вже є!

КОНЧАЛОВ. Що ви говорите?! Правий був все-таки старий Кант, стверджуючи, що одним з найважливіших ознак істинного художника є талант створювати без визначених правил дещо оригінальне! Це дещо – людина?

ГОРДЄЄВ. Ви приголомшливо проникливі!

КОНЧАЛОВ. Дякую, я знаю… Вікторіє Миколаївно, я можу викрасти вас у цих світських левів?

ЦЕПКОВА. Можете…

КОНЧАЛОВ. Тоді прошу, актори і персонал зібрані. Проведемо невелику нараду…

ГОРДЄЄВ. Якийсь ви старорежимний… нарада…

КОНЧАЛОВ. Що поробиш… Ми всі з того режиму…

 

Кончалов з Цепковою виходять з майстерні.

 

ГОРДЄЄВ. Як на мене з міністерством я переборщив, як гадаєш?

МИХАЙЛОВ. Думаю, що так… Але ти надто не переживай… День-два, вона поїде і все забудеться…

ГОРДЄЄВ. Знову ти каркаєш? Теж мені друг! Ні, щоб посприяти деяким чином… допомогти…

МИХАЙЛОВ. Ось тобі й на! Юнак нецілований! Мені що ж, підійти до Вікторії і сказати, мовляв, так і так, він вас кохає, але сказати про це смертельно боїться!? Ви вже, будьте так люб’язні, признайтеся йому в ваших почуттях, якщо вони у вас є… тим більше, з чого ти взяв, що Вікторії сподобаються твої претензії на взаємність почуттів? Їй до смерті надоїв Ногін! Це лайно, запаковане в екслюзиви від Кардена! І, зрештою, навіщо тобі цей головний біль? Звичайно, жінка, це здорово. Але це тільки тоді, коли ця жінка чужа! Ось ти думаєш, оженився і зажив! Жорстока омана! Запам’ятай: чоловік живе лише тоді, коли він холостяк! Сім’я – це нестерпне пекло… І… і… нічого на мене так дивитися… Знаємо, що говоримо… Ну, кохаєш ти її, ну й на здоров’я! П’ятнадцять років зітхаєш – ще п’ятнадцять спробуй! Я тебе запевняю, через двадцять років ти остаточно перегориш і заспокоїшся. Женишся на якій-небудь малопитущій тітці, без особливих претензій на високу культуру в побуті, навчишся гнати самогон, розводити курей та кролів, викинеш до біса усі ці станки, молотки та скарпелі, цю глину і заживеш, нарешті, тупо і щасливо.

ГОРДЄЄВ. Гарна тирада! Заслухаєшся… І навіщо ти, Ігоре, перейшов з артистів в бюрократи? Невже із-за зарплати? Чи амбіції виявилися вищі за талант?

МИХАЙЛОВ. Мене призначили… А що, я справді гарно зображав божевільного?

ГОРДЄЄВ. Пальчики оближеш! Шкода, що не чув Станіславський… Так все-таки, брате Михайлов, як би поступив у цьому випадку закоханий, але вже трохи досвідчений Ромео?

МИХАЙЛОВ. Ти дещо старуватий для Ромео… Одначе пораду тобі я все-таки дам: не випереджуй події. Жінки, я маю на увазі жінки, а не курки, котрі миттєво сідають при з’яві півня, не терплять ні натиску, ні подій, що розвиваються зі страшенною швидкістю… Справжній жінці, котра знає собі ціну, але водночас розумній жінці, підсвідомо хочеться ритуалу… І тим то ми й відрізняємося від тварин, що у нас ритуал залицяння не вкладається в декілька хвилин… Жінки – це… це… Та що тут довго говорити, жінка – не чоловік!

ГОРДЄЄВ. Приїхали! Це я ще з дитячого садка знаю… Відкриття він зробив… Ну гаразд, я згоден не квапити події, але і на самоплив пускати не можна, раз вже випала така нагода!

МИХАЙЛОВ. Так, звичайно, не можна… Ось вони там зараз трішки порепетирують і втомляться… А ти тут-як-тут… ненав’язливо запросиш Вікторію Миколаївну ніби попозувати…

ГОРДЄЄВ. Чому ніби?

МИХАЙЛОВ. Не прискіпуйся… Запросиш попозувати. А після чаю можна сходити з нею в сад… моркву з грядок посмикати… Морква… вона дуже здорово налаштовує на задушевні бесіди з жінками… Знову ж, запам’ятай: нічого прямо в лоб… Можеш злякати… Засвоїв, Ромео?

ГОРДЄЄВ. Засвоїв… А говорити тоді ж про що?

МИХАЙЛОВ. Про що завгодно, окрім як про політику, погоду, види на врожай, кохання, засуху в Намібії, польоти нашої ракети на загадковий Марс…

ГОРДЄЄВ. А про що ж тоді говорити?

МИХАЙЛОВ. Не знаю. Нехай краще вона говорить. Ти лише час від часу кивай головою, ніби погоджуючись з нею. Жінки це полюбляють. Коли ти будеш правильно слухати, старатися не заглядати їй в декольте, не мукати й не заглядати їй в рот, у тебе з’явиться шанс…

ГОРДЄЄВ. Ти впевнений?

МИХАЙЛОВ. Я знаю! А тепер пішли на свіже повітря, мій друже. Можливо до тебе повернеться твій розум…

ГОРДЄЄВ. Не можу… Роботи непочатий край… (Дивиться на годинника). Та й Ліза з хвилини на хвилину повинна прийти, з подругою…

МИХАЙЛОВ. Теж натурниця чи просто подруга?

ГОРДЄЄВ. Теж… Я тут не так давно задумав одну композицію… Назву її: "Повалені Німфи"… Як тобі?

МИХАЙЛОВ. Багатообіцяльна назва… І чим же таким вони будуть повалені?

ГОРДЄЄВ. Гріхом…

МИХАЙЛОВ. Тілесним?

ГОРДЄЄВ. Звичайно!

МИХАЙЛОВ. А з кого фігуру гріха будеш ліпити?

ГОРДЄЄВ (сміється). А ти не здогадуєшся? Хто тут у нас є втіленням плотського гріха?

 

Заходять Ліза та Маняша.

 

ГОРДЄЄВ. А ось і мої працівниці тіла… Привіт, як доїхали?

ЛІЗА. О’кей! Всім здрастуйте!

МАНЯША. Доброго дня…

ГОРДЄЄВ. Сподіваюся, Лізо, ти познайомиш нас з цим милим створінням?

ЛІЗА. Це Маняша. Разом зі мною мерзне в Академії на натурах… (До Маняші). Маняша, знайомся, Василь Юхимович…

ГОРДЄЄВ. А це мій друг… Ігор Родіонович… директор театру…

МАНЯША (до Михайлова). Ой, ви так схожі на мера!

ГОРДЄЄВ. Ось бачиш, Ігоре Родіоновичу, сьогодні ти подібний на мера! (До Маняші). Ви праві і водночас не праві… Ігор Родіонович відноситься до того типу людей, котрі ніби подібні на всіх і одночасно ні на кого зокрема. Шкода, що в свій час його не помітили чиновники від розвідки і супер-шпигун з нього не вийшов… Дуже шкода… Сидів би зараз в комфортабельній американській тюрмі та пописував мемуари… А так що? Пішли, друже, мені потрібно переодягтися. (До дівчат). Не скучайте, красуні, я миттю…

 

Михайлов і Гордєєв виходять.

 

МАНЯША (оглядаючи майстерню). Веселий дядько… Скільки йому?

ЛІЗА. Здається сорок п’ять… чи біля того… В батьки тобі годиться!

МАНЯША. Так вже й в батьки! Між іншим, мені більше ось такі й подобаються. Ті, що відбулися… з міцним побутом… А то йдеш по вулиці, а назустріч тобі юнаки зі слідами патології на обличчі, а то бритоголові покидьки з бійницями замість очей…

ЛІЗА (починає роздягатися). А в Академії?

МАНЯША. А що в Академії? Ну вийдеш ти заміж за одного з них, а далі? Злидні розводити? Поки ще помітять та обігріють. А синки багатеньких в художники не йдуть…

ЛІЗА. А Панков?

МАНЯША. Ой, не сміши! У нього самого проблеми з чоловіками…

ЛІЗА. Ти не брешеш!

МАНЯША. Ще чого! Слухай, мені теж роздягатися? Чи, може, я так зачекаю? І голова чогось розболілася…

ЛІЗА. Так сьогодні ж магнітні бурі… А ми зараз каву заваримо.

 

Заходить Гордєєв, на ходу застібаючи сорочку в клітинку.

 

ГОРДЄЄВ. Кава – це добре! Лізо, я ж тебе просив, не одягай яскраві купальники!

ЛІЗА (винувато). А ми щойно з пляжу… А на пляжі кожній дівчині хочеться комусь сподобатися…

ГОРДЄЄВ. Гаразд, шкідниця… А ти, Маняшо?

МАНЯША. Ну й мені охота… Але у мене купальник не рябенький, він недоладний…

ГОРДЄЄВ. Різниці майже ніякої… (До Лізи). Ти людині задачу пояснила?

ЛІЗА. В загальних рисах… Василю Юхимовичу, я піду поставлю каву.

ГОРДЄЄВ. Звичайно…

 

Ліза виходить.

 

ГОРДЄЄВ. А ти не стій. Іди-но ось до тієї канапи і приводь себе в робочий стан, а я поки що викочу станок.

 

            Маняша йде до канапи і починає роздягатися, а Гордєєв викочує з дальнього кутка станок з накритим плівкою каркасом. Деякий час кожен займається своєю справою. Нарешті, станок установлений. Маняша, роздягнувшись, влаштовується на канапі. Заходить Ліза, тримаючи в руках маленький піднос з трьома чашечками кави.

 

МАНЯША. Ти вчасно… голова прямо лопає!

 

Ліза бере чашку і подає її Гордєєву і вмощується на канапу поруч з Маняшею. Гордєєв сідає на старенький стільчик, котрий стоїть біля станка.

 

ГОРДЄЄВ. Повторюю для Маняші задачу… Композиція буде символізувати собою двох німф, котрі валяться під тягарем гріха…

МАНЯША. Повій?

ГОРДЄЄВ. Маняшо, на деякий час забудь про таке слово…

МАНЯША. Уже забула!

ГОРДЄЄВ. Композиція не повинна нести в собі і натяку на чутливість!

ЛІЗА. Ну, Василю Юхимовичу! Як же це я, або Маняша, ви подивіться, які у неї форми, можемо примудритися виразити щось таке, що не викликатиме позитивних емоцій?!

ГОРДЄЄВ. На те ми й художники – будемо шукати!

 

В цей момент стільчик під Гордєєвим ніби складується і кава виливається йому на робочі шаровари. Він зривається на ноги.

 

ГОРДЄЄВ. Ой, мам-м-мо рідна-а-а! (Починає стрибати з ноги на ногу). Ох і гаряча!

ЛІЗА (ставить чашку на підлогу). Швидко знімайте штани! А я за олією збігаю! Олія допоможе!

 

Ліза вибігає, Гордєєв, охаючи, знімає шаровари.

 

МАНЯША (теж поставивши чашку на підлогу). Василю Юхимовичу, йдіть сюди, я подую!

ГОРДЄЄВ. Що-о-о-о?! Ой, ма…

МАНЯША. Подую, кажу, поки Ліза олію знайде!

 

Гордєєв робить крок в бік канапи, спотикається і досить вдало падає на Маняшу.

 

МАНЯША. Який ви незграбний! А взагалі-то впали ви досить правильно!

 

Гордєєв робить спробу піднятися і в цей час в майстерню заходять Цепкова та Михайлов.

 

ЦЕПКОВА (завмирає від несподіванки). Творчий процес? І як зветься ця скульптурна композиція?

МИХАЙЛОВ (теж досить здивовано). Еротичний варіант відомої композиції робітник на селянці?

 

Вбігає Ліза с олією. Цепкову та Михайлова не бачить.

 

ЛІЗА. А ось і я! Зараз ми олією змажемо, одразу все по іншому буде! Варто було на хвилинку…

 

 Нарешті, Гордєєв піднімається, обсмикує сорочку, нахиляється за шароварами.

 

ГОРДЄЄВ (до всіх). А нічого так дивитися… Спіткнувся я… Маняша говорить, дайте, я подую, а я спіткнувся… Давай олію, Ліза! Пече, витримати не можу!

МИХАЙЛОВ. А що тут у вас трапилося?

ЛІЗА (подавши Гордєєву олію). Василь Юхимович каву на себе вилив!

ЦЕПКОВА (підійшовши до канапи). Боляче? І треба ж таке! Ви що, ногу облити не могли?

ГОРДЄЄВ. Я з вашого дозволу вийду…

МИХАЙЛОВ. Звичайно! Тобі допомогти?

ГОРДЄЄВ. Ні, я сам справлюсь… (До натурниць). Лізо, Маняшо, ви вже мене пробачте, завтра зможете?

МАНЯША. Я з задоволенням!

ЛІЗА. Авжеж, ясна річ!

ГОРДЄЄВ. Ну, бувайте. Час той самий…

 

Гордєєв швиденько виходить.

 

ЦЕПКОВА (провівши поглядом Гордєєва, до Маняші). Ну і як? Тяжкий?

МАНЯША (одягаючись). Не тяжчий за інших… Цікавитесь?

ЦЕПКОВА. Гарна відповідь…

МАНЯША. Яке питання…

ЛІЗА. Пішли, подруго… До побачення, Ігоре Родіоновичу! І вам, тітонько, всього хорошого!

МАНЯША. А ви, часом, не Цепкова? Кіноактриса?

ЦЕПКОВА. Ні, невиховане створіння…

МАНЯША. Як так і подумала! Цепкова набагато красивіша й молодша!

 

Ліза і Маняша виходять.

 

МИХАЙЛОВ. Кусачі нині дітки пішли…

ЦЕПКОВА. І не скажіть… Але я теж не подарунок!

МИХАЙЛОВ. Як вам сценарій?

ЦЕПКОВА. Чесно?

МИХАЙЛОВ. Звичайно… Не побіжу ж я здавати вас Кончалову, коли що!

ЦЕПКОВА. Сценарій – повний абсурд! Коли можливе таке словосполучення, то це махрова ахінея!

МИХАЙЛОВ. Як ви його! Такого видатного… І що, відмовитеся?

ЦЕПКОВА. Навіть не знаю… Якщо чесно, знову ж таки, то в такому фільмі я б зніматися не хотіла… Сьогодні, завтра ще репетиції, а там… не знаю… Все можливо… Може, ще й відмовлюсь…

МИХАЙЛОВ. Справа ваша, Вікторіє Миколаївно… справа ваша… Звичайно, коли те, що пропонує Кончалов десь не співпадає в вашими моральними позиціями чи смаками, тоді вам, звичайно, варто добре подумати…

 

В майстерню заходить переодягнений Гордєєв.

 

МИХАЙЛОВ. О, наш погорілець!

ЦЕПКОВА. Не погорілець, а обварЕнець! Як самопочуття, Василю Юхимовичу?

ГОРДЄЄВ. Прошу мене пробачити за безштанний вигляд… Я й не підозрював, що мій стілець такий ненадійний!

МИХАЙЛОВ (поставивши стілець на ніжки). Даремно ти так про нього… Такий стілець – мрія самовбивці… це ж справжній напівавтомат! Петлю накинув, ледве змістив центр ваги і привіт… Маючи такий цінний стілець, можна зі спокійною душею брати величезні гроші в борг і деякий час вести паразитичний образ життя!

ГОРДЄЄВ. Дарю!

ЦЕПКОВА. Беріть, Ігоре Родіоновичу, ви директор Академічного театру, у вас там гроші водяться…

МИХАЙЛОВ. Про що ви таке говорите, Вікторіє Миколаївно!? Гроші… Ось раніше, так! Раніше я ходив і вибачте мені, через губу спльовував, знаючи, що держава мені дасть. А зараз?

ГОРДЄЄВ. Ось-ось, привчили вас до того, що держава дасть… А чому держава повинна вам давати? Ви повинні заробляти…

ЦЕПКОВА. Без спонсорства, без опіки з боку держави театру в нашій державі не вижити… Класики навіть в ультрасучасному прочитанні їх яким-небудь супермодним режисером не дадуть постійних аншлагів і більш-менш повних зборів, а хороших, з великої літери драматургів, зараз два-три на всю країну. І ще. Знаєте, чому народ не товпиться до театру? Ні, не тому, що йому театр не потрібен. Народ хотів би бачити не психологічну драму, котрою він нагодований під саму зав’язку в своєму невеселому побуті, а дещо з області ейфорії, свята та нестримних розваг. Народ бажає видовищ, а не спостерігання чиїхось проблем за свої ж гроші.

МИХАЙЛОВ. Невесело якось у вас вийшло… Я б навіть сказав безпросвітно… Чи вихід все-таки є?

ГОРДЄЄВ. Вихід є завжди.

 

В майстерню, кусаючи моркву, заходять Ліза Ключикова і гример Маша.

 

МАША (до Гордєєва грайливо). Василю Юхимовичу, а нам що за моркву буде?

КЛЮЧИКОВА. Ой, скульптурки! (Оглядається). Василю Юхимовичу, а ви тільки тіточок ліпите? Можна подивитися?

ГОРДЄЄВ. А чому ж не можна! Заходьте, красуні!

КЛЮЧИКОВА. Можливо, ми будемо заважати?

ЦЕПКОВА. Про це думають, перш ніж зайти…

МИХАЙЛОВ. Спекотно? Моркву хоч мили?

КЛЮЧИКОВА. Авжеж! Ми ж не морські свинки. Там, в вашому саду, якийсь дядько щось шукає. Сусідом вашим назвався, з борідкою такий… як у… як у цапа…

ГОРДЄЄВ. Це Іван Кіндратович. Коли з борідкою. Але він стверджує, що вона у нього не цап’яча, а класична. Цікаво, що він може шукати в моєму саду? Піду, запитаю…

 

Стикається з Бочкіним на виході.

 

ГОРДЄЄВ. Іван Кіндратович? Здрастуйте… Які проблеми? (Бере сусіда під лікоть і веде на середину майстерні).

БОЧКІН. У вас стільки гостей? Здрастуйте, панове! (До Гордєєва). Я, Василю, до вас по дріб’язковій справі – у мене Маруся втекла…

ЦЕПКОВА. Кішка?

БОЧКІН. Кішок не тримаємо, мадам! І собак! Категорично… Маруся – звичайна середньоазіатська п’ятилітня кобра…

ВСІ. Хто?!

БОЧКІН. Змія… кобра… Та ви не лякайтесь! На неї, поки не наступиш, вона ніколи не вкусить! (Всі дружньо опускають голови долі).

КЛЮЧИКОВА. Спасайтесь, хто може! Кусають!

 

Зі спритністю пантери стрибає на канапу. Решта тут же слідом за нею, розштовхуючи одне одного.

 

МИХАЙЛОВ (котрому не вистачило місця на канапі). Панове, панове! (Пробує стягнути Машу). Ще на пів корпуса! Всі такі товсті! Товариш Ключикова! Уступіть директору місце!

КЛЮЧИКОВА. Ага. Зараз! Я зміїв боюся!

ГОРДЄЄВ (виглядаючи з-за спини Цепкової). Ігоре, не ганьбись! Іди, приліпись до скульптури Вікторії Миколаївни!

МИХАЙЛОВ. Ага! А сам до живої Вікторії приліпився!

БОЧКІН. Ну ви даєте, панове! Спускайтесь, у мене (Дістає з кишені шприц). сиворотка є!

 

Всі, хто стояв на канапі, ще щільніше туляться одне до одного і втягують нарешті Михайлова, котрий стрибав коло канапи.

 

БОЧКІН. Цирк! Там тої змії всього півтора метра! Знайшли чого боятися! От коли б це була королівська кобра, тоді звичайно. Ця звірина швидко б всіх вас поклала… (Цепкова, зойкнувши, падає непритомною. Гордєєв підхоплює її). В ній п’ять метрів росту!

МИХАЙЛОВ (ледве не випавши з обойми). Товариш Цепкова! Що ви собі дозволяєте!? Так кожному захочеться знепритомніти! (Голос Бочкіної: "Ваню, ти де?").

БОЧКІН. Тут я!

 

Заходить Тетяна Бочкіна.

 

Т. БОЧКІНА (до всіх, що на канапі). Здрастуйте. Чого це вони, Ваню?

БОЧКІН. Ти не повіриш, Тетяно Олександрівно, але вони злякалися нашої Марусі!

Т. БОЧКІНА. Та зловила я її! Вона в моє в’язання забралася, негідниця.

БОЧКІН. Злазьте, герої… зловила мати Маруську. Ви вже вибачте нам, панове. Змія не собака, на ланцюг не посадиш. (Всі починають спускатися на підлогу).

МАША (пересмикуючи плечима). Ох і перелякалася ж я! Аж ноги тремтять…

МИХАЙЛОВ (поправляючи на шиї краватку). Авжеж, одним словом: жінка…

КЛЮЧИКОВА. А сам? Стукав тут копитом об стіл! Напевне памороззю від страху покрився?

МИХАЙЛОВ. Нічого подібного! Це я за компанію! Врешті-решт, я можу постояти трохи на канапі свого друга?! А то зразу – памороззю! Я вам не морозильна камера!

Т. БОЧКІНА. Пішли, Ваню, потрібно Мітьку знайти.

МИХАЙЛОВ. Мадам, мадам... а Мітька це хто?

Т. БОЧКІНА. Як це хто? Звичайний скорпіон! (Знову хвиля страху з вереском викидає жінок на канапу).

БОЧКІН. Та ні, Тетяно, я Мітьку вчора пересадив до його супутниці-дружини, а то він нервувати почав. Пішли. Всього доброго, панове.

 

Бочкіни швидко виходять. Михайлов першим стрибає з канапи.

 

ГОРДЄЄВ (допомагаючи Цепковій та Маші спуститися з канапи). Одначе й сусіди в мене… І треба ж, стільки років живемо поряд, а про їх звіринець я лише сьогодні дізнався. Нічого собі компанія!

МИХАЙЛОВ. Потрібно на них в суд подати!

КЛЮЧИКОВА. На вас, Ігоре Родіоновичу, потрібно подавати в суд! Чого це ви Машу з канапи стягували? Щоб її з’їла ця чортова Маруся?

МИХАЙЛОВ. А у мене внуки! А у Маші ні чоловіка, ні дітей, ні внуків, ні коханця! Їй втрачати нічого!

МАША. А ось це вже наклеп! Нахабна брехня! У мене цих коханців, хоч завались! Ви стільки раз в кіно не сходили, скільки у мене чоловіків було!

МИХАЙЛОВ. І треба ж… А на перший погляд така скромна.

МАША. Це хто скромний?! Хто, хто… Я, звичайно… Пішли, Лізо, на повітря… після такого стресу в замкнутому просторі знаходитися шкідливо. Ігор Родіонович всі думки переплутав, аж на себе наговорювати почала.

 

Ліза Ключикова і Маша виходять.

 

ЦЕПКОВА (до Гордєєва). Дякую, що підтримав, Василю Юхимовичу… Але наступного разу поперед мене бігти не раджу! У мене рука важка.

ГОРДЄЄВ (страшенно знітившись). Сам не знаю, як це все так вийшло. Я страшенно боюся зміїв. Мене ще в дитинстві одного разу гадина укусила (Показує пальцем на ліву ікру). ось сюди. Ще добре, що зв’язківці до міста довезли. Вони біля села лінію ремонтували, я на них і вийшов. З того самого часу зміїв боюся навіть по телевізору і за грибами не ходок.

МИХАЙЛОВ. Послухай, Василю Юхимовичу, а, часом, вони, сусіди твої, надумають в відпустку податися, а Маруська знову втече? І, взагалі, може, у них дозволу немає на утримання зміїв і інших тарантулів в домашньому господарстві?! Потрібно зателефонувати, кому слід!

ЦЕПКОВА. Ну, для початку, я так думаю, потрібно було б вияснити все у самих господарів…

ГОРДЄЄВ. Як би там не було, а для мене це справжній сюрприз… І досить неприємний… Дивно, такі милі люди, а люблять смертоносні іграшки.

МИХАЙЛОВ. Деякі громадяни шляхом утримання в себе вдома різного роду екзотичних звірів, пробують вирішити свої фінансові проблеми. Ось у скорпіона Мітьки навіть дружина є. Знову ж таки, зміїна отрута завжди була, є й буде в ціні.

ГОРДЄЄВ. Можливо, але я не думаю, що Бочкіни терплять скруту. Іван Кіндратович колишній міністр, а його дружина Тетяна Олександрівна, все життя просиділа в Кремлі на господарських посадах.

МИХАЙЛОВ. Є люди, Васю, котрим грошей не вистачає завжди. Навіть при величезних доходах. Для них накопичення такий же натуральний процес, як, скажімо, для Вікторії Миколаївни, споживання їжі…

ЦЕПКОВА. А що це ви, Ігоре Родіоновичу, на мене своїм перстом вказуєте? На що ви, власне, натякаєте?! На те, що я повна?!

МИХАЙЛОВ. Та Господь з вами, чарівна ви наша, ні на що я не натякаю! І можна подумати, що ви не їсте…

ЦЕПКОВА. Їм, але зовсім не в тих дозах, про які ви подумали!

МИХАЙЛОВ. Та не думав я нічого!

ЦЕПКОВА. А не завадило б думати, перш ніж говорити жінці подібні речі.

ГОРДЄЄВ. Так, стоп! Часи поєдинків пройшли, а словесні дуелі народжують не покійників, а ворогів. Давайте краще підемо на повітря, сьогодні такий чудовий день!

МИХАЙЛОВ. Вдала думка. Тим більше, що вже час займатися шашликами.

ЦЕПКОВА. Ми будемо їсти шашлики? Який жаль… Я ж на дієті!

ГОРДЄЄВ. Дієта строга?

ЦЕПКОВА. Не те слово!

ГОРДЄЄВ. Тоді ми їй нічого не скажемо…

ЦЕПКОВА (сміючись). Чесно?

ГОРДЄЄВ. Слово дворянина.

МИХАЙЛОВ. Ти дворянин?!

ГОРДЄЄВ. Авжеж. У мене є свій дім і свій двір. Виходить, я дворянин.

МИХАЙЛОВ. В такому випадку я – автомобільний магнат: у мене в гаражі догниває "Жигуль".

 

Всі повільно виходять.

 

 

Сцена сьома

 

Ранок наступного дня. Двір перед будинком Гордєєва. В плетеному кріслі, забравшись на нього з ногами і звернувшись в клубочок, спить Михайлов, укритий ковдрою. Поруч, в другому кріслі, в більш розслабленій позі спить Сашко, вкритий такою ж ковдрою. На веранду, потягуючись, виходить Гордєєв.

 

ГОРДЄЄВ (спускаючись по східцях). Ку-ку-рі-ку-у-у! Підйом! Вже сонце в зеніті! (Сашко та Михайлов подають ознаки життя). Михайлов, мені вчора показалося, що ти ще не готовий до подібних змагань! (Михайлов, нарешті, остаточно прокидається і опускає ноги).

МИХАЙЛОВ (з цікавістю оглядається). Е, а що я тут роблю? (Щупає ковдру). Я що, тут ночував?

ГОРДЄЄВ. Щаслива думка переночувати на свіжому повітрі належить саме тобі.

МИХАЙЛОВ. Бути такого не може! Я жах як боюсь комарів!

ГОРДЄЄВ. Вчора ти не боявся нічого й нікого, навіть похмілля…

САШКО (висунувши голову з-під ковдри). Пи-и-и-ти!!!

МИХАЙЛОВ (злякано сіпонувся в сторону). Хто це? Сашко? Не можна ж так кричати… Ти ж не посеред океану… Он в тій колонці води, хоч залийся.

САШКО (ледве вставши на ноги). А що? Ось піду і заллюсь!

 

Сашко йде геть.

 

МИХАЙЛОВ. Зараз би кваску… чи розсольчику… літрів зо три… Неправильно все якось виходить… закоханий ти, а голова болить у мене…

 

На веранду виходить Кончалов, Цепкова та Ліза Ключикова.

 

ГОРДЄЄВ (повертаючись до них). Вітаю вас, дами та панове! З паном Кончаловим ми вже сьогодні бачилися. Він, як і я, пташка рання… (До дам). Як вам відпочивалось?

ЦЕПКОВА (задоволено посміхаючись). Божественна ніч…

КЛЮЧИКОВА. Трішки комарики діставали… а взагалі класно! Головне не чути трамвайного грюкоту!

КОНЧАЛОВ. Так, спалось хороше. З цього витікає, що шашлики вийшли на славу! Ваша думка, Ігоре Родіоновичу?

МИХАЙЛОВ (тримаючись за голову). О-о-о…

КОНЧАЛОВ. Ну, я ж говорив…

ГОРДЄЄВ. У Михайлова "о-о-о" з іншої причини. У Михайлова "о-о-о" це відголос вчорашньої джентльменської суперечки з Сашком…

ЦЕПКОВА. Ви нас посвятите? Про що нині сперечаються джентльмени?

ГОРДЄЄВ. О, це була унікальна суперечка: хто, стоячи на голові, вип’є стакан горілки!

КОНЧАЛОВ. Цікаво, цікаво… Шкода, що я пішов так рано…

ГОРДЄЄВ. Так, подібної екзекуції над собою люди ще не проводили… Горілка, вона і в нормальному положенні тіла п’ється важко, а, стоячи на голові, й поготів!

ЦЕПКОВА. Ну, і як результат? Хто переміг?

ГОРДЄЄВ. Перемогла, як і завжди, горілка! До того ж, впевнено не бажаючи текти вертикально вгору, вона, підкорюючись силі земного тяжіння, налилась шукачам п’яних перемог прямо в голови. В даному конкретному випадку вираз "Ударило в голову" треба розуміти буквально.

МИХАЙЛОВ. Та досить тобі! Не так все було! Фокус в чому: набираєш ковток рідини, стаєш на голову і ковтаєш, але так, як донести було важко, приходилося відзнімати по декілька дублів… Хоча, коли б під гарну закуску… Тобі, Василю, терміново женитися треба! Ти вариш огидний холодець!

ГОРДЄЄВ (здивовано). Холодець? Який холодець? Я не варив холодцю з самого Різдва.

МИХАЙЛОВ. Він не варив! (Понишпоривши рукою попід кріслом, дістає на світ божий здоровенну каструлю). А це що? Після того, як ти пішов спати, Сашко приніс з кухні…

ГОРДЄЄВ. Боже мій! Це ж клейстер! Я ж хочу завтра на другому поверсі шпалери переклеїти!

МИХАЙЛОВ (міняючись на обличчі). Клейстер?! А я ось Сашку говорю: солі малувато, та солі малувато… (Щупає свій живіт). Я тепер що, помру? Сашко, де Сашко? Я його зараз вб’ю!

 

Михайлов кулею вилітає геть.

 

ГОРДЄЄВ (піднявши каструлю). Ось так апетит! Дочиста вимели!

КОНЧАЛОВ. Повезло! Коли ще прийдеться ось так, за здорово живеш, клейстером побавитися!

ЦЕПКОВА. І вам не жаль цих бідолах?

ГОРДЄЄВ. Зовсім. По-перше, це не смертельно, а, по-друге, мені додеться ще раз готувати це вариво.

 

З-за рогу будинку виходить Сашко з підбитим оком.

 

САШКО (до присутніх). Нервові всі… Василю Юхимовичу, у мене до вас запитання! А чому за паршиво зварений холодець в око отримав я, а не автор цього чуда кулінарії? І ще, що трапилося з вашим м’ясом? Я не виловив ані кусочка! Воно розчинилося?

ГОРДЄЄВ. Я клейстеру на м’ясі не варю.

САШКО. Ось і я ж про це! Не холодець, а клейстер якийсь! Ні солі, ні перчику, ні лаврового листа…

КОНЧАЛОВ. Милий друже, як це не прикро, але ви справді вчора ввечері повечеряли клейстером…

САШКО. Кошмар… Невже я вчора стільки випив?

ГОРДЄЄВ. Так, особливо, стоячи на голові…

КОНЧАЛОВ. Я так розумію, ви, пане артисте, сьогодні не зможете внести свій вагомий вклад в світову кінематографію?

САШКО. Похмілля, шановний Михайле Васильовичу, частіше всього, а точніше завжди, укидає людину у вир прикрих роздумів про своє буття! Як я розумію класика, котрий запитував у самого себе прорву літ тому назад: що робити, куди йти, де взяти… Воістину вічні питання…

ГОРДЄЄВ. Класик нічого подібного не говорив. Він не пив горілку, стоячи на голові.

 

З-за будинку виходить скуйовджений Михайлов.

 

САШКО. Не говорив? І треба ж… В такому випадку, вам казково повезло! Ви бачите перед собою живого класика! З вашого дозволу, я піду. Потрібно поринути в роздуми про вічне, про синдром…

 

Сашко, похитуючись, виходить.

 

КОНЧАЛОВ. Та-а-ак, суворий слов’янський побут… Мені здається, я зможу використати цей сюжетик в своєму фільмі… Ігоре Родіоновичу, хочу попросити вас про одну послугу…

МИХАЙЛОВ. Не сьогодні, мій друже… не сьогодні… (Обмацує свою голову). Відмінна новина для панів вчених! Виявляється, колапсу підлягають не лише далекі зіркові галактики, але й звичайні людські мізки, що є підтвердженням широковідомої теорії про те, що людина – це Всесвіт в мініатюрі!

ГОРДЄЄВ. Цілком можливо, Ігоре Родіоновичу. Не так давно вчені виявили у Всесвіті туманність, котра складається, за припущенням вчених, з алкоголю. Залишилося знайти лише туманність з клейстеру, і вам з Сашком можна буде дати по Нобелівській премії.

МИХАЙЛОВ. Отримання Нобелівської премії ми поки що відкладемо, а зараз мені просто необхідно зайнятися гомеопатією.

ЦЕПКОВА. Як цікаво…

КЛЮЧИКОВА. Це коли травами різними?

ГОРДЄЄВ. Ні, люба. Це, коли приймають малі дози тих ліків, котрі в великих дозах викликають у людини, у здорової, звичайно, людини, ознаки даної хвороби.

КОНЧАЛОВ. Люди цей вид лікування називається рідним і близьким словом: похмілля.

ЦЕПКОВА. А я й не знала, Ігоре Родіоновичу, що ви так міцно випиваєте! Може, у вас з цією справою проблеми? Так ви скажіть. Я вас з Атанасовим познайомлю. Він вас на раз відремонтує.

МИХАЙЛОВ. Дякую вам, чарівна ви наша. Допомога мені не потрібна. А ось вашому знайомому Атанасову вона просто необхідна, оскільки за моїми даними цього всенародного мага, чародія, психотерапевта, поборника тверезого способу життя, мінімум один раз на тиждень ввічливі міліціонери в несвідомому стані виносять із сауни Броварського і везуть додому.

КОНЧАЛОВ. Але ж він лікує людей!

МИХАЙЛОВ. На жаль, пан Атанасов не лікує. Він знімає тягу… до всього… Тобто, після його сеансу чоловікові вже не хочеться ні випивати, ні курити, ні… Взагалі, я пішов. Спекотно у вас тут, прошу мене пробачити.

КЛЮЧИКОВА. Який жах! Вже б краще вони пили...

 

Михайлов йде в дім.

 

КОНЧАЛОВ (до Цепкової). Знаєте, Вікторіє Миколаївно, сьогодні вночі я багато думав, про наш фільм, про вас, про вашого партнера… (Бере її під руку). І прийняв рішення… Я знімаю з ролі Віктора Івановича.

КЛЮЧИКОВА. Як?

КОНЧАЛОВ. Дуже просто. Вольовим рішенням. Ну не йде у Щукіна ця роль, а мені ще й дочку Гарбузова вводити в фільм. Мучитися з нею. А мені ніяк не можна провалити цей проект. Ніяк.

ЦЕПКОВА. Дивно… а мені показалося… Віктор Іванович прекрасний актор… І потім, ви впевнені, що швидко знайдете заміну Щукіну?

КОНЧАЛОВ. А я вже, можна сказати, знайшов…

ГОРДЄЄВ (до Кончалова). А що це ви, Михайле Васильовичу, до мене так придивляєтеся? Я вам знову когось нагадую? Може, Ярмольника? Я сьогодні в жилеті. Ні? Тоді кого ж? І… перестаньте дивитися на мене такими очима… у вас погляд голодного удава боа… (Здогадуючись, в чім справа). Ви що, серйозно?! Мене на роль цього сільського недоумка? Я вас благаю! Який з мене актор?! Це ж смішно! Ні, ні й ще раз ні! І думати перестаньте!

КОНЧАЛОВ (не звертаючи уваги на причитання Гордєєва). А що ви думаєте? (До Цепкової). Коли цього пана злегка відретушувати і прибрати щоки... Я вважаю, він цілком нам підійде… Ви як вважаєте?

ЦЕПКОВА (розгублено). Навіть не знаю… Як на мене, у Василя Юхимовича щось не те з обличчям…

ГОРДЄЄВ (ображено). А що, власне, у мене з обличчям?! Не кострубатіший за вашого Щукіна. Мене, між іншим, в ті часи майже щодня на плівку знімали і навіть без вашої ретуші.

КОНЧАЛОВ. Так і я ж про це! Знаючи про ваші колишні заслуги перед вітчизняною кінематографією, я й вирішив запропонувати вам роль Дуболомова. Так що в цьому плані ви людина явно не з вулиці і вибір мій аж ніяк не випадковий. Тим більше я можу привести масу прикладів з історії світової кінематографії, перетворення звичайних, з точки зору справжнього кіно, виконавців в зірок першої величини.

ГОРДЄЄВ. Ні, це цілком неможливо! Я скульптор… я… У мене проблеми з дикцією. Я, коли дуже хвилююся, ковтаю голосні і оперую лише шиплячими та свистячими.

КОНЧАЛОВ. А це зовсім не суттєво. Ми вас продублюємо. Джигарханяном. Вам подобається його голос?

ГОРДЄЄВ. Мені подобається мій.

КЛЮЧИКОВА. Не розумію, чому ви, Василю Юхимовичу, відмовляєтесь? Коли б я була чоловіком, то нізащо б не позбавила себе задоволення грати в парі з чарівною Вікторією Миколаївною! Тим більше таку сцену!

ГОРДЄЄВ. Заняття любов’ю на веранді ви рахуєте класною сценою?! Ні вже, вибачте!

ЦЕПКОВА. Розмріялись! Такої сцени в сценарії немає! Ви, напевне, не дуже уважно слідкуєте за ходом репетицій. Ви що ж, вважаєте, що я могла б дати згоду на подібне?

ГОРДЄЄВ. Н-у-у-у…

КОНЧАЛОВ. Панове, панове, пропоную компроміс. Василю Юхимовичу, ви хоча б можете спробувати? Адже воно як: не вийде з вами – будемо шукати професійного актора. Але я все-таки думаю, що у вас вийде. Я на цьому собаку з’їв. Ви яскравий типаж для кіно!

ГОРДЄЄВ (з муками сумніву на обличчі). Ви так вважаєте? І…і… що ж я повинний буду робити в цій сцені на веранді?

ЦЕПКОВА. Освідчуватися мені в коханні… тобто, не мені особисто, а моїй героїні…

ГОРДЄЄВ (з жахом). О, боги! Але ж я не вмію! Адже я цього ніколи не робив!

КЛЮЧИКОВА. Бути цього не може! Ви такий чоловік!

ЦЕПКОВА (ревниво). Який такий?

КЛЮЧИКОВА. Ну-у-у… який… який… симпатичний… мужній… ось, коли в профіль подивитися, так Василь Юхимович вилитий Олександр Македонський! Копія!

ЦЕПКОВА (прискіпливо дивиться на Гордєєва). А ви, сонечко, були знайомі з імператором? (До Гордєєва). Мені здається, після такої блискучої оцінки вам уже ніби й відмовлятися не годиться…

ГОРДЄЄВ (з бадьорим виглядом). Раз така справа – звичайно. Врешті-решт, це всього лише репетиція… як-небудь подолаємо…

КОНЧАЛОВ. Ось і гаразд! Неодмінно зможете, Василю Юхимовичу, неодмінно. Лізо, гукай всіх на площадку. Приступаємо до репетиції!

 

 

Сцена восьма

           

Через деякий час. Всі зайняті в спектаклі актори знаходяться на сцені. Йде репетиція. Злегка загримований Гордєєв, жахливо хвилюючись та енергійно жестикулюючи, мовчки репетирує текст.

 

КОНЧАЛОВ. Панове артисти, прошу всіх на вихідні позиції! Час на вагу золота! (До Гордєєва). Василю Юхимовичу, ви готові? (Гордєєв приречено махнувши рукою, підходить до веранди). Ось і добре. І розслабтесь, Василю Юхимовичу, вас не на страту ведуть. В роль потрібно входити легко і невимушено. Уявіть собі, що ви плавець, що стрибає в воду.

ГОРДЄЄВ. Вже уявив… з каменем на шиї… І, взагалі, я плавати не вмію!

КОНЧАЛОВ. І, тим не менше, давайте почнемо, зберіться.

ГОРДЄЄВ. Так я не зрозумів: мені розслабитися чи все-таки зібратися?

КОНЧАЛОВ. І те і друге!

ВСІ. Як це?!

КОНЧАЛОВ. Елементарно! Я пропонував Василю Юхимовичу розслабитися з приводу його безпідставних переживань, а зібратися вже прошу з приводу входження в роль. Невже це так складно? Василю Юхимовичу, ви можете читати прямо з папірця. І підійдіть, будь ласка, до партнерші! Вона вас не вкусить. Вікторія Миколаївна ручна.

ЦЕПКОВА. В якому розумінні? Чи не ви часом мене приручали?

КОНЧАЛОВ. Ні, але я…

ЦЕПКОВА. Ніяких але, пане режисер! Мені взагалі незрозумілий хід ваших думок останнім часом. Візьмемо хоча б ваш сценарій, якщо таким його можна назвати. (Гортає сторінки, знаходить потрібну). Ось тут… ось… Репліка Малахова: "Ти, Дуболомов, недоумкуватий, як жінка!" З моєї точки зору ця фраза – пряма образа всіх жінок, незалежно від рівня інтелектуального розвитку!

КОНЧАЛОВ. Цілком з вами згоден, незрівнянна Вікторіє Миколаївно, цілком. Але ви повинні збагнути, що це всього лише кіно і, взагалі, до цієї фрази ще дуже і дуже далеко, так що давайте не будемо із-за дрібниць сваритися й зривати репетицію! Прошу вас, Василю Юхимовичу, ваш текст. Прошу тиші! Поїхали!

ГОРДЄЄВ (читає з аркуша). Здрастуй, Марфо!

ЦЕПКОВА. Привіт, Дуболомов.

ГОРДЄЄВ. Послухай, Марфо, а чи не піти нам сьогодні в клуб на танці? Говорять, кіномеханік вчорась з району нову платівку привіз…

ЦЕПКОВА (байдуже). Подивимось…

ГОРДЄЄВ (рішуче набравши повітря). І… і, взагалі, я вас… я вас люблю, Вікторіє Миколаївно! Ось уже п’ятнадцять років я…

КОНЧАЛОВ. Які п’ятнадцять років?! В сценарії цього немає!

ЦЕПКОВА. Мовчати! (До Гордєєва). Продовжуйте, Василю Юхимовичу, не звертайте уваги на цього... 

ГОРДЄЄВ (цілком втративши голову). Справді нахаба. Так ось. Я кохаю вас, моя дорога Вікторіє, вже багато років, але все якось не виходило… сказати вам про це… Боже, я ще живий?! Напевне, це погано, але, провівши з вами ці декілька днів, я вже напевне не зможу жити без ваших дивовижних очей, не чути вашого чудового голосу… А… а, зрештою, доволі слів! Дорога Вікторіє Миколаївно! Вам не важко буде стати моєю дружиною?

 

Не промовивши жодного слова, Цепкова спускається по східцях веранди вниз і вони міцно стискають одне одного в обіймах. Присутні зриваються оплесками.

 

МИХАЙЛОВ (витримавши паузу). Все! Знято! (Гордєєв і Цепкова повертаються до присутніх). Вітаю! Як говориться, що й потрібно було довести! (До артистів). Які ж ми молодці, га?

ГОРДЄЄВ (здивовано спостерігаючи як Кончалов відклеює вуса, знімає перуку). Що ви робите Михайле Вас… так ви не Михайло Ва… (Сашко витирає свій намальований синець під оком). Ігоре Родіоновичу, поясніть будь ласка, що тут відбувається?

ЦЕПКОВА. А й справді! Що сталося з Кончаловим?

МИХАЙЛОВ. З Кончаловим? А хто його знає! Я вже майже рік як не бачився з метром. Говорять, він в Америці нормально влаштувався, а це пан Барсуков Ілля Макарович. Ведучий актор мого театру! Між іншим, як і решта присутніх! Прошу любити і поважати!

ГОРДЄЄВ. Я так розумію, кіно не буде? І все це, треба розуміти, елементарний розіграш?!

МИХАЙЛОВ. Ти незадоволений?

ГОРДЄЄВ. Так!

ЦЕПКОВА. Так?!

ГОРДЄЄВ. Ні! Але…

КОНЧАЛОВ (він же БАРСУКОВ). І все-таки, ми не почули, Вікторіє Миколаївно, від вас головного: ви берете цього відлюдка в чоловіки чи наш спектакль, придуманий і хвацько поставлений Ігорем Родіоновичем, не приніс позитивного результату? Особисто я сумнівався, що за якихось три дні у нас все вийде…

ГОРДЄЄВ. І треба ж! Як зозуля вгадала… А я її ще й куркою обізвав!

МИХАЙЛОВ. А це ти не зозулю обізвав, а нашу Анастасію. Доведеться вибачитися перед дамою… І так, чарівна наша Вікторіє Миколаївно, ми чекаємо! Правда, панове?!

ЦЕПКОВА (взявши Гордєєва під руку). Відверто кажучи, друзі, на відміну від Василя Юхимовича, я десь на рівні підсвідомості щось відчувала… Була якась недовіра до всього, що тут відбувалося… Але Ігор Родіонович все-таки зміг приспати мою інтуїцію. Адже я всього-на-всього слабка жінка! Як би там не було, але моя давня звичка не йти наперекір долі на цей раз відслужила мені гарну службу! І я рада цим обставинам! І… до відома всіх, хто цікавиться! Слухайте всі! Так, я беру цього пропащого, зіпсованого розкішним життям холостяка собі в чоловіки! Не все коту Масниця!!!

Всі вітають закоханих, чути сміх, веселий гомін.

Кінець другої дії.

 

            Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.

 

Завантажити твір у форматі doc.zip

 

Матеріали надіслано автором для читачів порталу "Мала Сторінка".

 

 

Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":

Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", в ж-лі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (Вид-во "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів";  автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".