Painting by Robert Holewinski.
Оксана Давидова
СЕКРЕТНА МОВА
(оповідання)
Я дуже люблю гуляти надворі. Особливо з Квасолею. Що, ви подумали, що я полюбляю гуляти з повними кишенями гладеньких квасолинок? Ні! Квасоля – то мій друг. Це його прізвище, а звати його Сашко. А я – Дмитро Гонта. Ми – найкращі друзяки. І, як і в усіх друзів, у нас є секрети. А найбільше усілякі таємниці любить Сашко. Йому просто необхідно, аби щодня з’являлася нова таємниця. Іноді навіть вигадує щось, тільки би був секрет:
– Придумав! А давай нашим секретом буде, – чим ми обідали в школі!
– Хіба ж то таємниця! З нами ж увесь клас у їдальні був! – відказую я.
– Твоя правда. Тоді давай по секрету уроки робитимемо!
– Це як? Самі вивчимо, а вчительці скажемо, що нічого не знаємо? Мені за такі секрети, знаєш, що батьки скажуть?!
Так і страждає, поки щось не вигадає.
А сьогодні, коли я сидів перед вікном і мріяв про небезпечну навколосвітню подорож, задзеленчав телефон. Просто у вухо мені увірвався дуже таємничий шепіт:
– Гонто, я придумав! Тільки це – таємниця! Нікому не скажеш?
– Звісно, – звично відповів я, усе ще уявляючи, що я приборкав акулу і катаюся на ній верхи.
– Підемо сьогодні гуляти на закинутий будмайданчик, – повідомив він.
– Ти що?! – аж підскочив я (мене ледве не вкусила уявна акула). – Там дуже небезпечно! Ду-же! Он Микола з 8-Б поліз, упав, ногу поламав. Тепер усе життя шкутильгатиме!
– Та-а-ак! – заздрісно промовив Сашко. – Ніби справжній пірат! Ну все, годі базікати! Чекаю на тебе коло входу на будмайданчик. Полазимо по верхотурі! – переможно вигукнув Сашко.
– Що?! – почув я голос Сашкової мами, тітки Олени. – Куди це ти зібрався?! На якій ще верхотурі? Я ж заборонила!
Слухавка приречено запікала. Все. Прогулянку небезпечним будівництвом скасовано. Та й добре. Піду рятувати товариша від сердитої мами.
Сашко сидів на канапі і вискубував ниточки з декоративної подушки.
– От що, Дімко. Набридло мені: що не скажеш по секрету – відразу всі знають.
– А ти б ще голосніше свої секрети розповідав. І не лише всім однокласникам, а й випадковим перехожим, – пхикнув я.
– Річ не в тім! Нам потрібна таємна мова! І я навіть знаю одну! НАКОЯ НАКОХО-НАКОЧУ НАКОМО-НАКОРО-НАКОЗИ-НАКОВА.
– Накочого? – здивувався я.
– От! Ти зрозумів! Просто треба на початку кожного складу казати «нако». І все! Нас ніхто не зрозуміє! А тепер… НАКОПІ-НАКОШЛИ-НАКОГУ-НАКОЛЯ-НАКОТИ!
– Куди? Тобто НАКОКУ-НАКОДИ?
– НАКО… – почав Сашко, а його мама закінчила:
– НАКОЯК-НАКОЩО НАКОПІ-НАКОДЕ-НАКОТЕ НАКОНА НАКОБУД-НАКОМАЙ-НАКОДАН-НАКОЧИК, НАКО- сам знаєш що буде! Я цю мову з дитинства знаю! Так ще моя бабуся в дитинстві грала!
– Он воно звідки в мене в голові взялося! – вигукнув Квасоля. – Мені ж прабабуся розповідала! А я й забув! А потім воно саме згадалося! Матусю, ми просто у дворі погуляємо.
– Дивіться мені! Та спершу пообідайте. Якраз доварюється, – попередила тітка Олена і пішла поратися на кухню.
– Еврика! – раптом незрозуміло гукнув Сашко. – Ми говоритимемо про щось, але іншими словами. І на певну літеру. Наприклад, на «О». Якщо треба сказати якесь дієслово, наприклад «танцюй», замінюй дієсловом на «О» – «обвивайся». Якщо іменник, наприклад, «шалик», кажи «обмотка». І так далі!
– А! – зрозумів я. – Обкрутимося об обсерваторію.
– Що? – здивувався Сашко.
– Це означає: «погуляємо за школою»!
– А-а-а! – з повагою сказав Сашко. – Молодець! Треба нам ще потренуватися.
Але тут Сашкова мама покликала нас обідати. Тож далі ми продовжили за столом, чекаючи на тарілки з їжею.
– А давай, щоб усіх ще більше заплутати, ти казатимеш слова на «Д», бо ти Дімка, а я на «С», бо я Сашко! Суп. Сильно скучив, – закінчив, як ми й домовилися, зашифрованою мрією про обід.
– Добре дзеленькати друшляками! – погодився я.
– Старенька, сунь скумбрію! – гукнув Сашко мамі за інерцією і сам злякався.
– Що?! Хто тут старенька?! – образилася пані Квасоля.
– С-с-сорі, – промимрив Сашко чомусь англійською. І принишк.
Мама почала сердито гриміти кришками. А потім розвернулася і солоденьким голосом промовила:
– Милий, маєш мармелад! – і поставила перед Сашком тарілку з перловкою.
Сашко скривився, ніби то таргани, а не каша:
– Сумнівна сушка!
– Майстерна мамалига! – заохочувала сина тітка Олена.
– Солодких сосисок, соку! – попросив Сашко.
– Малий мусить! Махай мішалкою! – наказала мама.
Сашко зітхнув і почав їсти кашу. Я також їв кашу (а нічого, смачненька. І чому тільки Сашко її не любить?!) і думав, як негарно ображати жінок. Бо вони як образяться! Пошкодуєш!
– Довбня! Дзвін держи! Думай, дровиняко! – засудив я товариша.
Сашко зітхнув:
– Скорий суд… Чекай! А мама ж нашим шифром говорить! – облишив шифруватися Сашко.
На підтвердження цього тітка Олена гукала Сашковому татку, який прийшов із роботи: «Милий, мий манікюр! Матимеш миленьку мамалигу, м’ясо!»
– Жодної тобі секретності! – образився Сашко. – Я ж кажу: всі все відразу розшифровують!
– Дмитре, давай все-таки випробуємо нову секретну мову тут, у школі? – Сашко не полишав думок про секретність і у школі. – Я подумав: то ж мама мене як облупленого знає. А тут, мабуть, не здогадаються!
– Та мабуть! А про що посекретничаємо?
– Я в коморі завгоспа бачив… скелет сирого слимака! – переможно дивлячись на Дімку Скальського, який зацікавлено поглядав на нас, закінчив Сашко.
– Дурня якась! – скривився Дімка і пішов геть.
– Якого слимака? – перепитав я.
Але Сашко на мене так глипнув, що я закивав головою:
– Давай дістанемо дурничку.
А про себе подумав: «Там і подивимося – що то за «скелет слимака». Цікаво ж, що Сашко зашифрував.
Комора завгоспа – то справжня кімната скарбів. Про її вміст ходили справжні легенди. Та завгосп у нас був правильний – шкільне добро беріг так, що навіть директор достеменно не знав, що там лежить. А от Сашко якось розвідав таємницю! І мені закортіло глянути – що воно таке. Звісно, нічого брати ми не збиралися. Зазирнути туди – то вже ого-го яка пригода!
Ми зупинилися коло комори і стали чекати. Скоро завгосп зайшов туди. Та ми тільки й встигли глипнути, поки двері зачинялися, що там якісь стільці і білий бюст на шафі.
Щойно ми розчаровано зітхнули, як тут сталося диво: завгосп прожогом вискочив із комори, притискаючи до вуха мобілку. І забув замкнути двері! Сашко, не довго думаючи чкурнув всередину! І я за ним.
Відімкнули нас через два уроки. І завгосп нас сварив, і вчителька, і батьки сварили. А школярі все допитувалися – що ж у тій коморі лежить? Сашко ж у відповідь співав як соловей:
– Солома, силіконова смородина, слоненя, сковороди, сервант, скло, сомбреро, сто сосок, скубані сумки, сурми, сині сосиски, скарби! Всі дивувалися. А чого тут дивуватися? Щойно ми заскочили, як завгосп повернувся, замкнув двері і вимкнув світло. А вимикач у коридорі. Як світло згасло, ми почали все навкруги обмацувати. Спочатку стільці знайшли, потім стіл, а потім, коли намацали скелета… зіщулилися удвох у темному кутку, так і просиділи всі дві години! Не дивно, що Сашко тепер тільки слова на «С» говорить. Та я й сам до вечора тільки «д-д-д-д» й міг казати.
Так я й не дізнався що ще за «скелет сирого слимака» Сашко мені хотів показати. От говорив би, як людина, може, й не захотів би я до тої комори заглядати!
А Сашкові батьки про нашу секретну мову моїм розказали. І я тепер іноді чую: «Обіцяне озеро облаштувалося», – це мама натякає, що ванна вже повна. А татко їй: «Павочко, пливу прудким пінгвіном!» Ну як діти!
Оповідання було опубліковано в журналі «Вигадуй, думай, грай», № 3-4 2012 р.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.