Оксана Давидова
КОМУ НАЛЕЖИТЬ ПЕРЕМОГА?
(оповідання)
|
|
Що відбувається, коли ворога подолано? Дорослі питання. Але ж я пишу для дітей. |
Сашко стояв і дивився на злющого пса, який гарчав коло хвіртки. За хвірткою сонячно і манливо сяяли різнокольорові гойдалки, гірки та маленька карусель. Але пес…
Почалося все не так давно. Лише тиждень тому Сашко з батьками переїхав сюди. Будинок був не новий. Під вікнами росли дерева, які тільки-тільки стали вкриватися рожевими квітами. А просто перед будинком лежав великий пустир. Та кілька днів тому Сашко виглянув у вікно і побачив, що на пустирі почався якийсь рух. Малесенький, наче іграшковий, екскаватор копає ями, а дядьки в синіх курках ладнають… дитячий майданчик! На сам кінець майданчик огородили високим парканом з залізного мережива і поставили хвіртку. Ввечері на цю хвіртку двірник вішав великий замок і замикав. Бо, казали, якісь хулігани в сусідніх дворах розваляли гойдалки. А вранці двірник відмикав майданчик і гарно прибирав на ньому. Звісно, всі діти з навколишніх будинків два дні просто не виходили з новенького майданчика, де навіть гойдалки не скриплять, а карусель крутиться, як гвинт у гелікоптера! Сашко ледве встигав ввечері робити домашні завдання.
А сьогодні – вихідний! І не треба йти до школи. Тож він раненько прокинувся, наспіх проковтнув сніданок і прискакав до майданчика.
І настрій відразу зіпсувався: осторонь зіщулившись стоять два хлопчака – Сашкові ровесники. А просто перед відкритою хвірткою на майданчик гарчить приблудний пес. Сашко придивився – перед собакою лежить величезна костомаха. Видно було, що пес вирішив тут в затишку погризти кістку і всіх, хто підходить, вважає за ворогів. Пес був не великий але виглядав небезпечно.
– Гляди! Гляди – зараз кинеться! – вигукнув один з хлопчаків.
– Ага. Ми за ним вже півгодини спостерігаємо. Він з кожною хвилиною зліший стає.
З дверей під’їздів вибігали радісні діти. Та, побачивши пса, лякалися і верталися додому. А на одного малюка, який розплакався, пес мало не кинувся! Двоє хлопців розреготалися, а малий побіг додому.
Сашко дивився то на злого собаку, то на порожній майданчик і думав. Тоді озирнувся і побачив, що двірник лишив мітлу на довгій ручці. Сашко вхопив мітлу і підбіг до пса. Той, побачивши загрозу, зло вишкірився, підняв дибки хутро і страшно загарчав. Хлопці принишкли.
– Геть звідси! – впевненим голосом вигукнув Сашко і злегка махнув мітлою. – Йди з нашого двору! Геть!
Пес кинувся на мітлу, намагаючись вчепитися в неї і та боляче штурнула Сашка. Так, що він впав коліном просто гострий камінь. В очах заблимало від болю. Та Сашко не випустив мітли, швидко піднявся і голосно закричав на собаку «Пішов! Іди!». Пес вхопив свою кістомаху, не перестаючи гарчати. Сашко зайшов до звіра трохи збоку, закриваючи собою двох хлопців і лишаючи псу шлях до відступу. А потім почав злегка підштовхувати собаку під зад. Пес гарчав, вигинався, але кістку не відпускав. І потроху став відступати від хвіртки. Сашко ще раз сердито крикнув: «Йди геть!» і пес, тримаючи в зубах свій скарб, побіг з подвір’я.
– Ура! Ура! Перемога! – загорлали хлопці.
А Сашко відчув, що по коліну стікає кров і пошкутильгав додому.
За годину Сашко накульгуючи вийшов у двір. Мама вже й насварила його, і заліпила коліно пластиром. Сашко витримав навіть пекучу зеленку і обіцянку не давати йому більше надвір нові джинси. Ну й хай – в старих спортивках навіть зручніше на гірку залазити!
Та перед хвірткою на майданчик юрмилися діти. Що таке? Невже пес повернувся?! Сашку дуже не хотілося знову бачити вишкірені ікла та налиті кров’ю очиці. Та ні, гарчання чути не було.
Просто перед входом на майданчик стояли ті два хлопця, що спостерігали за Сашковою бійкою. І ті хлопці… не пускали дітей до гірок і гойдалок!
– Ви бачили того злющого пса?! То ми його перемогли! – сказав вищий.
– Так! І раз ми вас усіх врятували, то тепер ми охоронятимемо цю хвіртку. А ви нам за охорону платитимете.
– Що? Як це? – обурилися діти.
– А хто не платитиме, того ми на майданчик не пустимо! Зрозуміло?! – загрозливо насупився товстуватий і нижчий.
Дітлахи обурено гули. Та майданчик так сяяв червоними, зеленим й жовтими гойдалками, гірками і пісочницями…
– А я все одно зайду! – вперто сказала дівчина в зеленій курточці.
– Спробуй! – вишкірився нижчий. – Ми такого пса побили! Вважаєш – з тобою не впораємося?!
Налякана дівчинка відступила.
– А в мене є вафелька. Можна я піду на майданчик? – нерішуче спитало якесь маля.
– Вафелька? Ну проходь. Вафлю поклади в цей кульочок, – вищий показав на пакетик, почеплений на хвіртку.
– А у мене тільки іграшки…
– Ну… – високий покрути в руках спочатку лопатку, потім маленьку вантажівку. – Давай цю машинку. Тиждень за неї ходитимеш на майданчик. Зрозумів?
До пакетика стали сипатися цукерки, яблука і дрібні іграшки.
Від обурення в Сашка перехопило подих.
– Та як вам не соромно! Це я переміг того собаку! Це я з ним бився! А ви лише стояли осторонь і сміялися!
– Чого ти репетуєш?! – гукнув вищий хлопець. – Ти не бився! Того ніхто не бачив! Це ми вдвох його… мітлою…
– Що? Чого ви брешете?! – Сашкові на очі навернулися сльози. – Це я… от, навіть коліно розбив… Я його не побоявся. А ви стояли там… – хлопець махнув рукою.
Діти недовірливо дивилися на Сашкову ногу з задертою штаниною.
– А я його бачила у вікно! Він тоді в джинсах був, – відізвалася та дівчинка в зеленій курточці. – Я спочатку думала, що наплутала. А тепер я його впізнала. То він пса прогнав! Взяв оту мітлу. До-о-овгу таку! А пес як кинеться!
До Сашка підійшов товстуватий хлопчик і зашепотів на вухо: «Ну чого ти кричиш? Ну, хочеш, ми з тобою цукерками поділимося. І будемо по черзі платню за вхід збирати…»
– Що?! – Сашко не витримав і відштовхнув хлопця. – Я не для того собаку відганяв, щоб хтось тут цукерки у малюків відбирав! Чим ви зараз кращі за того пса? Стоїте, сваритеся, брешете і погрожуєте! Ще й виманюєте щось у дітей…
– А чого ти розкомандувався? – втрутився вищий. – Ми тут всі свої. Самі розберемося! А тебе тут ніхто не знає! У нашому дворі так заведено!
Сашко роззирнувся і побачив розгублених принишклих дітлахів.
– То що, вам справді подобається платити цим двом? Вам це подобається?!
– Тобі добре казати, – промовив щербатий хлопчина. – А їх двоє. Не даси яблуко – вони стукнуть! Вони так іноді і у двір не пускають чи додому…
Діти закивали.
– Так їх – двоє! А вас скільки?!
Діти глянули одне на одного. А потім на двох хлопців. І справді: до майданчику вийшло не менше семи старших дітей. І ще купка малюків. А тих лише двоє… Знахабніла парочка вже не виглядала такою впевненою.
– І справді, чого це вони командують? – буркнув хтось.
– Та ми як зберемося всі разом! Так! Разом ходитимемо! Тільки спробуйте когось стукнути – ми всі прийдемо! Не будемо більше вам нічого давати! – закричали всі разом.
– Та… то ми пожартували… то…
– Більше в цьому дворі таких жартів не буде! – впевнено сказав Сашко. – Пішли всі на майданчик!
Джерело: https://daemirel/
Читаймо також на "Малій Сторінці":
Оксана Давидова – дитяча письменниця, редакторка, упорядниця, літературна редакторка та книжкова оглядачка. Народилася і живе в Києві. Закінчила Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. Але вчителькою так і не стала, адже ще під час навчання в університеті почала писати й публікуватися. Пише і для малюків, і для школярів, і для підлітків.