Михайло Слабошпицький
НОРВЕЗЬКИЙ КІТ У НАМИСТІ
(збірка оповідань та казок)
НОРВЕЗЬКИЙ КІТ У НАМИСТІ
Оповідання
Дивно виходить: де та Норвегія, а де — наше село...
А в нашому селі — у мене! — справжній норвезький кіт!
Отака несподівана історія вийшла.
Почалася ж вона зовсім звичайно. Коли батько їхав до Києва, то я й не знав, що історія вже починається. Батько завжди мені щось таке привозить з поїздок. То казки, то цукерки, то іграшки. Але — щоб кота!..
І не простого, не такого, яких повнісінько гасає по селі з задертими хвостами, а саме норвезького. Те навіть і не снилося, і не уявлялося.
Кіт був зовсім малесенький. Ще котеня. Він перелякано дивився на мене й тонесенько нявчав.
— Їсти хоче,— сказала мама.
— Та й незвично йому на новому місці,— додав батько.
— Зараз дам йому ковбаси,— кинувся я до холодильника.
— Він її ще не їсть,— зупинив мене батько.— Молочка б йому.
Налили в блюдце молоко. Але котеня ніяк не хотіло підходити до нього. Воно розгублено розглядалося на всі боки. І його різних кольорів шерсть стояла на ньому сторчма. Певно, з переляку.
— Що, дурненьке, що? — ласкаво запитав я його і погладив.
Воно вдячно подивилося на мене й потерлося об руку.
— Бач, визнає тебе своїм хазяїном! —усміхнувся батько.
І тут до хати вскочив Пух. Ми спершу й не зрозуміли, чому він такий сердитий, чому аж пирхає. Вже пізніше мама пояснила: дуже не сподобалося йому, що тут з'явився ще один кіт. Наш Пух був з тим зовсім не згоден.
Пам'ятаю, Пух тоді довгенько кружеляв біля норвезького котеняти й сердито світив на нього очима. А коли я взяв кошеня на руки, він подивився на мене так, мовби я завдав йому великої образи.
Кілька днів Пух не підходив ні до котеняти, ні до мене. Навіть до хати рідко заходив. Раніше він цілими днями висиджував або на килимку біля плити, або на порозі і тихо муркотів. Але коли почалися дощі, він знову влігся на килимок. На кошеня жодного разу не глянув. Мовби його й зовсім тут не було. Та воно не згодилося з Пуховою поведінкою. Вистрибом кинулося до нього й завмерло перед його заплющеними очима. Тільки вуха настовбурчило і хвостом махає.
Пух розплющив очі та й подивився на кошеня бридливо, мовби на якусь почвару. Навіть скривився. Але воно зовсім не зважало на таку непривітність. Йому, звичайно ж, хотілося з Пухом дружити і гратись.
Пух довго на те не погоджувався, та в нього не було вибору. Мусив визнати право норвезького кошеняти жити з ним поряд. Не хотів він нас сердити, то й примирився з новим, подібним до нього самого створінням, хоч воно було дуже бешкетливе й не раз завдавало йому прикрощів.
Сидить, скажімо, Пух, мирнесенько помуркує, а цей забіяка як стрибоне просто з ліжка йому на голову. Пух стрепенеться злякано, відповзе вбік і благально дивиться на нас. Присмиріть, мовляв, свого пестунчика, бо ніякого спасу од нього немає...
А воно — зовсім мале, та кігтики добрячі мало. Мені тато розказав, що в норвезьких котів вони для того, щоб лазити по скелях. Якось навіть подряпало Пухові носа, коли стрибонуло отак на нього. Бідолашний Пух аж занявчав з болю і тріснув лапою кошеня по голові. Аж хрупонуло щось так, як од щигля буває. Оце вже на нього подіяло. Тепер воно тихесенько, наче аж навшпиньочках, підходило до Пуха й запитливо зазирало в очі Пух одразу ж став привітніший і вже не пирхав. Інколи пив з ним молоко. А притому навіть дозволяв, щоб воно облизувало йому білі краплі на носі.
— Отак і починається дружба,— сказала мама.
— Це ще не вона,— заперечив тато — Справжня дружба в них попереду.
Вона почалася взимку.
Пух не любив гуляти серед холодних снігів. Тепер він цілі дні сидів у хаті біля плити. А кошеня, якому ми гуртом дали ім'я Норвежець, пригрівалося в нього під боком. Він дрімає, і воно дрімає. Він розплющить очі, і воно розплющить. Нявкне до нього прохально: давай гратися. Ще й хвостиком запобігливо помахає. І лапкою Пухові шию погладить. Хіба ж після цього відмовиш йому? Пощастило Норвежцеві, що в Пуха така добра вдача. Інший кіт міг би і не заприязнитися з цим пошкодерником.
Вистрибом літають одне за одним — уже й хати їм мало, уже й у сінях товчуться. Уже й надвір вискакують, як хто двері прочинить. Пірнуть у сніг, мов у воду, — й до хати. Обтріпуються, захекані, й одне на одного дивляться: що б це його ще учворити? А коли я починаю за ними ганятися, то мама докірливо нагадує:
— Славко, ти ж не кіт, а розумний хлопчик. Посидь смирненько, може, й вони заспокояться.
Та де там заспокояться! Якщо вже у них грачка почалася, то й до вечора не закінчиться. Як каже мама, їм і в голови низько буде. Так смішно каже.
За їхнім гранням я й не помітив, коли сніги пощезли, і весна зазеленіла, і весь світ змінився. Тепер ми втрьох гасали вже по м'якій травиці. Норвежець став справжнім дорослим котом з такою пухнастою шерстю на щоках, мовби то в нього борода виросла. Начеб він уже геть кіт-дід.
Улітку вони бігали за мною і на ставок, і на баштан.
Попереду Норвежець, а за ним Пух довгого хвоста по траві тягне. Якби не Норвежець, то він, мабуть, сидів би в дворі, бо не було в нього раніше звички повсюдно волочитися.
Якогось дня я зрозумів: літо закінчується. Бо вже купатися в ставку тато не дозволяв, уже вишні й абрикоси відійшли. І куди воно так швидко відлетіло? Мовби хмарина в небі раптово зникла.
Я знав, що мені цього року треба до школи йти. Але — забув. Як воно сталося, не знаю. Згадав тільки, коли мама сказала:
— Тепер ти менше про грання думатимеш, бо вже твоя наука почнеться.
... Ще звечора почали мене збирати.
— Завтра твоє свято, — кажуть.
— А ваше? — запитую.
— І наше теж.
— А Пуха й Норвежця?
— Звичайно ж, і їхнє, — чомусь сміються.
— То і їх треба зібрати.
Довго думав, як їх на свято зібрати. І придумав. Пов'язав Пухові на шию синю мамину хустину. Не сподобалося це йому. Головою крутив, хотів скинути. А для Норвежця знайшлася ще краща річ. Я давно бачив, що в маленькій скриньці на вікні лежить червоне намисто. Дістав його звідти й почепив Норвежцеві на шию. А щоб не скинув, то затягнув тугіше. І він сидів такий гордий, начеб то які нагороди були.
— Ну й витівник ти! — мама аж руками сплеснула. — Навіщо таке вигадувати?!
— Нехай буде, — попрохав я.
Так чемненько-чемненько попрохав. Знаю, що вона погодиться. Звичайно, погодилася.
Вранці я прокинувся — і до котів.
Але на Пухові хустини не було. Лежала під столом. Таки умудрився стягнути з себе. А Норвежець так і сидів у намисті. Навіть борода його не затуляла.
Як на вулицю під сонце вийшли, то намисто в нього аж спалахнуло. Всі на Норвежця дивляться. Скільки живуть, такого не бачили. Навіть Пух на нього заздрісно поглядає. Він теж намиста не скидав би, якби я йому одяг.
Уже й до школи підійшли. Коти зупинилися.
— Ходімо до класу,— кажу їм рішуче. Аж тут учителька моя з'явилася.
— Які в тебе гарні поводирі! — сказала.— А що то в нього на шиї?
— Намисто,— пояснив я. — Звичайне намисто. А кіт той у мене — незвичайний. Це — справжній норвезький кіт. Його Норвежцем і звати...
— Це ти так придумав?
Хотів сказати, що я. Але ж то буде неправда. Тому відповів, як було.
— То ходімо вже до гурту,— взяла мене вчителька за руку. А коти твої хай тут тебе чекають.
І ось уже сиджу в класі. Не знаю, про що інші діти думають. А я — про своїх котів. Особливо — про норвезького. Чи не загубив він намисто? Я ж не всі котячі звички знаю. Він може вчворити що завгодно.
На перерві вилітаю зі школи.
Біжу туди, де їх залишив. Але їх там немає. Мені аж сльози в очах засвербіли.
І раптом з-під дерева поважно виходить Норвежець у намисті. А за ним тягне хвоста Пух. Дивляться на мене так, начебто хочуть запитати, чому я стривожений.
А вже лунає дзвінок. Треба бігти до класу. Але я тепер спокійний. Норвезький кіт не підведе...
* * *
ЩО Ж БУДЕ З КОСТИКОМ?
Розповідь старого сенбернара
Хороший хлопчина Костик, але ніхто не знає, скільки в мене клопоту з ним. І вдома стережи його, щоб ніхто не вкрав. І пильнуй, аби ніякої шкоди не зробив. І на прогулянку виведи, бо сам не здогадається вийти. Втупиться в телевізор і сидить камінчиком цілісінький день. І додому з прогулянки приведи — може сам заблукати в місті І черевики змушуй витирати об килимок біля квартири — як не нагадаєш йому, то прямо з брудними зайде і скрізь у коридорі ступаки Костикові видно...
Ой Костику-Костику, коли вже ти нарешті підростеш?
Сиджу оце в кутку на кухні й серджуся на нього. Бо як не сердитися? Понад'їдав варення з банок і звернув усе на мене.
Прийшла мама з роботи, а Костик їй:
— Наш Бон варення їв...
І показує пальцем на свою шкоду, збитошник.
Подивилася вона на банки, на мене, а потім на Костика. Так пильно подивилася і каже:
— А я й не знала, що мій син навчився казати неправду!
Костик почервонів, підскочив до мене й смикнув за вухо. Є в нього така погана звичка. Коли мама зробить йому зауваження чи висварить, він мене шарпає.
Хоч і болить мені, але терплю. Що з нього візьмеш — малий ще.
Лежав оце я, лежав на кухні, сердився на Костика, та й пересердився. І вухо зовсім перестало боліти.
Глянув на годинник — уже друга. Час би Костика вивести на повітря. Він і так блідий після грипу. Раніше щоки були — як червоні яблука.
Заходжу до нього в кімнату і голосно кажу:
— Гав-гав!
Це значить: на вулицю. Костик слухняно одягається. А вже в дверях запитує:
— Боне, ти вже не сердишся?
Він і сам добре знає, що не вмію довго сердитися. У всіх сенбернарів такий характер. Вони легко вибачають. А як же я можу не вибачити Костикові?
Відповідаю йому дзвінким гавкотом: не хвилюйся, я вже й забув на тебе сердитися.
Тільки вийшли на вулицю, Костик у калюжу — стриб. Аж мені в очі бризки полетіли.
Я хотів на нього сердито гавкнути, а потім передумав. Усе одно не послухається. Тут треба діяти рішучіше.
Підскочив до Костика, зубами за комір хап — і витяг з калюжі.
Тепер він уже на мене розсердився. Надувсь і мовчить.
Мовчи, мовчи, думаю я, перемовчиш. Інакше з тобою не можна.
Раптом попереду звідкись узявся кіт. Дорогу нам перебігає.
Костик різко штовхає мене в спину:
— Фас! Боне, фас!
Це щоб я наздогнав кота і поскуб його. От вредний хлопчисько. Ми, сенбернари, серйозні собаки. Ми за котами не ганяємо.
Я докірливо подивився на Костика і різко сказав:
— Гав!
Тобто: біжи сам.
— Ну й лінтюх же ти, Боне! — дорікнув мені Костик і вхопив камінця, щоб пошпурити в кота.
Але тут я його зубами за рукав хап — і не пускаю. Шарпав, аж доки він камінця не випустив.
— Не даєш ти мені нормально жити,— скаржиться Костик і смикає мене то за вуха, то за хвіст.
Я вдаю, буцімто мені зовсім не боляче, і він швидко забуває, що розсердився за камінь.
А потім ми йдемо на пустир і бігаємо
там наввипередки.
Костик завжди хоче бути першим. Тому я ніколи не вискакую далеко вперед. Біжу-біжу, а якщо він залишається позаду, то раптом починаю накульгувати. Костик ураз наздоганяє і переганяє мене.
І тоді він такий радісний, що аж мені радісно стає.
Гасали ми довго, і я навіть не встиг огледітися, що вже зовсім пізно стало.
— Гав! Гав! Гав! — сердито гукаю.
Тобто: час додому.
Він сердиться, упирається. Але я рішуче хапаю його за холошу й тягну за собою. Він тільки ноги встигає переставляти.
— Не даєш ти мені нормально жити, Боне, — жалібно пхинькає на ходу. — Пусти ще трохи погуляти.
Але я невблаганний. Бо знаю, що мама давно нас жде. Вона з мене суворо спитає.
Отак ми й живемо.
А оце я дізнався, що Костик скоро до школи піде. Дізнався та й зажурився: хто ж там за ним наглядатиме?
Собак чомусь до школи не пускають.
Не сплю ночами, усе думаю: що ж буде з Костиком?..
* * *
ЧУДАСІЯ НА БАЛКОНІ
Ми живемо аж на дев'ятому поверсі білого будинку, що стоїть над самісінькою Русанівською затокою. Вийду я на балкон, гляну ліворуч, гляну праворуч — і там, і там бачу, як купаються хлопці, як ловлять рибу, і геть усю затоку бачу. А ще видно острів на Дніпрі, укритий деревами, а далі, за Дніпром, — червоні дахи будинків, трамваї, автобуси і лінію метро, яка вискакує з-під землі, і по ній пропливають поїзди...
Мабуть, у всьому Києві ніде немає кращого місця, аніж це, де виріс наш будинок. Як добре, що ми саме в ньому одержали квартиру!
Отже, живемо ми в цьому будинку, в цій квартирі, і в нас на балконі завжди хтось живе. То голуби поселяться і цілими днями про щось між собою туркотять. То зграя горобців вицвірінькує. А то довго хрумотів морквою у клітці кролик, якого мені подарували у бабусиному сель Привіз його зовсім маленького, а коли вже осінь настала і довелося віддавати кролика назад у село, бо взимку буде холодно йому тут, то став він великий, мов кіт.
А цієї весни почалася на нашому балконі справжня чудасія.
Стояв там у нас фанерний ящик із землею. Мама збиралася в нього квіти посадити.
Якось вона вийшла на балкон, щоб поприбирати після зими.
Коли, чую, гукає мене.
— Це твоя робота? — запитує і не каже, про що.
— Яка? Де?.. — дивуюся я, бо цього року ще й не виходив туди — то морози, то дощі; що б я там робив?
А мама показує в ящику, у землі, ямку. І де вона могла взятися? А в тій ямці — справжнісіньке яйце. Тільки на куряче й трохи не схоже. Бо крапелинками всіяне і менше, аніж ті, що ми купуємо на базарі.
— То це хіба не ти його сюди поклав? — ніяк не могла повірити мама,
— Та, звичайно ж, не я! — хотів навіть було розсердитися.
Але ту сердитість мою уже перебила цікавість: а й справді, звідки воно?
І не голубине, і не горобине. Таж і ніколи голуби з горобцями в нас на балконі не неслися.
А вже ввечері ми все знали. То — дика качка. Справжнісінька дика качка! Вона сиділа в ящику і зовсім не боялася того, що ми дивимося у вікно на неї. Коли я відчинив двері і вийшов на балкон, качка не полетіла, а спокійнісінько глянула на мене. Я хотів доторкнутися до неї, але мама не дозволила.
— Не чіпай, — каже, — хай вона звикає до нас...
Отож я й не чіпав качку. Тільки заглядав у ямку, коли її не було в ящику. Там насподі вона настелила сухого листя. А на ньому вже з'явилося друге яйце, третє, четверте...
Потім їх стало аж дев'ятеро. Попритулялися одне до одного, мов живі істоти.
Що ж вона з ними робитиме? Мабуть, каченят висиджуватиме...
Невже в нас на балконі будуть живі каченята?
Даремно я сумнівався. Так воно й сталося. Одного ранку ми почули з балкона писк і вереск. Глянули туди — аж там повзають пухнасті жовті каченятка. Такі гарні й кумедні. Та все тицяються дзьобиками то в ящик, то в стінку, то в свою маму. Мовби шукають чогось.
Коли ми відчинили двері, каченята полізли до кімнати. А качка з балкона сердито засичала на них, щоб верталися назад. Та вони її не слухалися. Мабуть, вона їх ще встигне виховати.
Ми стали годувати каченят крихтами хліба й дрібно нарізаними шматочками яблук. Вони глитали все підряд.
— Мов із голодного краю вирвалися,— сміялася мама.
Качка дозволяла нам годувати своїх дітей, тільки сичала сердито, якщо ми брали котресь у руки. Мабуть, боялася, щоб ми їх не забрали в неї назовсім. Начебто ми не розуміємо, що такого робити не можна!
А каченята росли та й росли і стали такими голосними, що всі сусіди знали тепер про них і часто приходили до нас подивитися на жителів балкона. їхня мати зовсім спокійно терпіла людей. Ніхто з сусідів ще не знав такої чудасії. А я пишався: не випадково качка вибрала саме наш балкон. Онде їх скільки в будинку, є і вище, й нижче за нас, а їй захотілося саме тут гніздо мати. Мабуть, тому, що я тут живу. Я ж — не звичайний хлопчик, а справжній друг природи. Знаю, що звірам і птахам треба допомагати, бо вони — наші брати. Так я всім і казав. І всі зі мною погоджувалися.
Каченята ж, мама любить так казати, росли як з води. З води — бо воно й справді так: ми ставили на балконі великий тазок з водою, і вони хлюпалися гам скільки хотіли. Отоді вереск здіймався! Ніби ціла птахоферма в нас на балконі А їх же — тільки дев'ятеро та ще мати їхня.
От уже наші каченята підросли і стали зовсім не схожі на тих, які вилупилися на світ.
— Скоро вони нас покинуть, — сказала мама. — А восени полетять у теплі краї...
— І ніколи на наш балкон не повернуться? — запитав я. — Ніколи-ніколи?..
— Мабуть, ні...
— От шкода! — вигукнув я.
— Навіщо ж їм повертатися? Вони ж будуть зовсім дорослі..
А потім наші каченята вирушили в перволіт. їхня мати почала спихати каченят з балкона. І кожне ставало в повітрі на крило.
— Прощавайте, — журно сказав я їм. — І не забувайте мене!
А їхня маленька зграя повільно пропливла над Русанівською затокою і загубилася в далекому обрії...
Відтоді я, побачивши диких качок, завжди думаю: «А може, десь там посеред них є і наші...»
* * *
МІЙ ДРУГ ЛЕЛЕКА
Ми з татом ловили рибу і варили при березі юшку.
Трохи далі від берега струнко стояв у воді очерет.
У казанку вже почало закипати, з пари й диму чулося тихе булькання.
І тут до нас прийшов лелека з перебитим крилом.
Невідомо, хто його скалічив,— хіба мало є на світі жорстоких людей, які убивають птахів і звірів, бо ніяк не хочуть повірити, що то — наші друзі.
Лелека спинився за кілька кроків од нас і жадібно дивився на казанок.
— Він голодний,— сказав тато.
У відрі в нас було ще чимало риби. Я вибрав кілька дрібніших і кинув лелеці. Він одним хапом проковтнув кожну і знову дивився на казанок.
— Можна, я ще йому дам? — запитав я.
— Звичайно, міг би й не питати. Лелека з'їв ще кілька рибинок. А потім підійшов ближче, і я побачив, що йому з рани сочиться кров.
Я ступив до нього, але він одразу ж одстрибнув.
Ось так налякали його злі люди. Він тепер не хотів нікому вірити.
Доки ми їли юшку, лелека так і стояв на тому ж місці. Сторожко пас очима кожен наш рух.
Я знову кинув йому риби. Цього разу він їв уже повільніше. І зовсім спокійно дивився на мене. Мабуть, уже не чекав ніякої неприємної несподіванки.
Ми стали збиратися додому.
— Ходімо з нами,— сказав я лелеці, хоч зовсім не сподівався, що він погодиться на цю пропозицію.
Але сталося диво: лелека слухняно пішов за нами.
Він ішов за кілька кроків позаду. Спинялися ми — спинявся і він. Намагався втягнути голову в плечі і розгублено хитав довгим дзьобом. Мовби казав: «Я вже вам зовсім вірю, але ще трохи сумніваюся...»
Ми рушали, рушав і він.
Зайшли до двору й лишили хвіртку відчиненою.
Лелека довго стояв у хвіртці й повільно водив очима то на вікна хати, то на повітку, то на льох. Мабуть, йому хотілося зайти, але він усе ще вагався.
Вулицею прогула машина, й він ускочив до двору.
Стояв тепер біля криниці й не зважувався рушити далі.
Я обійшов лелеку й зачинив хвіртку. Він стрепенувся, змахнув одним крилом, щоб утекти. Але так і лишився на місці. Тільки голосний стогін вирвався з широко розтуленого дзьоба.
Лелека ще раз оглянувся на зачинену хвіртку й журно зітхнув.
— Не бійся нас,— лагідно сказав я,— ми нічого поганого тобі не зробимо.
Він з надією подивився мені в очі і, мабуть, побачив, що я кажу правду.
Лелека вже не втікав. Дався перебинтувати крило. Терпів, хоч і постогнував, як заливали йодом рану.
... Жив у нашому дворі до самої осені Вже й злітати почав на хату, на повітку. Анітрохи не боявся, коли я його гладив, брав їжу з рук.
А коли повищали небеса й зацвіли пташиними зграями, він дедалі частіше дивився вгору, мовби когось там виглядав.
— Залишайся в нас назавжди,— казав я йому.— Ти ж бачиш, тобі тут добре...
Але він заперечливо хитав довгим дзьобом.
Я зрозумів: лелека від нас піде.
Якось над нашою хатою пролітав гурт лелек. Від них на землю падав незримий клекіт. Вони дивилися вниз, начеб теж когось виглядали.
Мій лелека прощально глянув на мене, змахнув обома крильми й важко здійнявся над хатою, над садом, а далі — ще вище.- Він летів услід зграї.
Такі у них закони.
Чи наздожене, бо ж крило йому ще болить?..
Взимку я навіть почав забувати лелеку. А навесні, радий, що почалося тепло, зовсім забув його.
І раптом одного дня, коли все небо над селом засіялося пташиними голосами, з синьої високості впали на хату двоє лелек.
Вони приязно заклекотали до мене.
А я дивився на гостей і намагався впізнати: може, один із них — то мій друг.
І здалося, що впізнав.
Та й чому б це ні з сього ні з того вони до нас прилетіли?
Адже на нашій хаті лелеки ніколи раніше не жили.
А вони вже заходилися носити всяке галуззя й мостити собі гніздо...
* * *
ЦІКАВЕ РИБЕНЯ
В одному великому ставку жило зовсім маленьке рибеня.
У природі тоді саме стояло літо.
З води рибеня бачило веселе сонце в далеких небесах і звішене вербове віття біля берега.
Цілими днями рибеня привільно плавало біля верб і з цікавістю визирало на берег: а що воно там відбувається?
А на березі з довгими вудками у руках сиділи вусаті рибалки, блукали няв-кучі вусаті коти й мекали рогаті кози. Далі від берега лежала в хмарах куряви дорога, і по ній з гуркотом пролітали вантажівки, тріщали мотоцикли, гасали на велосипедах хлопчаки.
А далі...
А далі рибеняті не було видно.
І воно дуже сумувало з того.
Рибеня не бачило, як дорослі великі риби пірнали глибоко, аж до дна, розганялися там і стрімко злітали вгору над водою. Ото, мабуть, устигали всього побачити! їм же ж видно ставало аж туди, далеко за дорогу.
Подивилося-подивилося на їхні стрибки рибеня та й собі стало вчитися.
Пірне і стрибне вгору. Пірне і стрибне. Пірне і стрибне...
І все стрибає найближче до берега, щоб аж на дорогу дострибнути. Придумало собі, що вискочить із води аж за верби та й вистрибом по дорозі погуляє.
Дивилися-дивилися великі дорослі риби на те стрибання й осудливо головами похитували, аж хвилі від того похитування йшли по воді Похитували головами й приказували: «Ой, не доведе до добра оте стрибання!»
А рибеня їх і слухати не хотіло.
«Звідки вони можуть знати? — думало воно.— Просиділи весь вік у воді, нічого не бачили, ще й інших навчають: «Не доведе до добра! Не доведе до добра!» Доведе. Я краще за них знаю!»
Отак собі думало, ще й уголос приказувало цікаве вперте рибеня.
Приказувало у воді, аж бульбашки йому з рота летіли.
Вилітали бульбашки з рота й плавали, як прозорі горошини, під вербовим віттям.
А рибеня стриб та стриб. Уже аж до гілля дострибувало і хвостиком маленьким проти сонця поблискувало та помахувало.
Рибалки навіть про вудки свої забули й на нього задивилися. В них од захвату аж вуса ворушилися. А коти при березі принишкли, тільки очима за рибеням водять. Ото, думають, маленька пожива нам була б. Один навіть стрибнув між вербове віття, щоб упіймати рибеня на льоту. Але воно вже зникло у хвилях, а котяра булькнувся у воду і розпачливо занявчав, ніби вредні хлопчиська тягли його за хвоста.
Всі рибалки з нього дружно реготали, і риби глузливо хвостами замахали.
А рибеня — знай своє — все стриб та стриб.
І дострибалося, бідолашне...
Аж на берег вилетіло й упало в кропиву.
Сіпнулося там, щоб стрибнути назад у воду, а воно чомусь не стрибається.
— Ой,— жалібно промовило рибеня,— що ж тепер зі мною буде?!
Прошелестів над ним вітер і не відповів нічого.
— Допоможіть! Допоможіть! — прошепотіло рибенятко.
Прогурчала недалеко машина й нічого йому не відповіла.
— Правду казали великі дорослі риби,— заплакало рибенятко.— Не довело до добра отаке стрибання! Якби я знало, я б сюди зовсім не стрибало...
Але ніхто його не чув і ніхто не йшов порятувати.
Тільки коти вусами в усі боки повели, вуха нашорошили, очима поблимали й дружно кинулися в кропиву.
Вже давно і з'їли б горопашне рибенятко, але сварку між собою затіяли.
— Це моя здобич! — голосно нявчав кожен, дряпав під собою кігтями землю.
Так і не підпускали вони один одного до рибеняти, вже в них навіть і до бійки йшлося. А рибеня зщулилося, хвостик під себе підібгало, очка заплющило й шепотіло:
— От мене й не буде... Плаватимуть риби у ставку, а я вже ніколи не плаватиму й не побачу з води радісного сонечка... Як же це несправедливо!..
Так, це було б дуже несправедливо.
Але саме так воно й сталося б, якби на ту пору не їхав побіля берега хлопшк на велосипеді.
Побачив він котячу веремію і засміявся.
— Що,— каже до котів,— б'єтеся за кропиву?
А потім згадав, що коти кропиви не їдять.
«Чого ж це в них таке зчинилося? — подумав. — Щось же таке в кропиві є...»
І побачив він перелякане рибенятко, що вже й дихати перестало.
Доторкнувся до кропиви, й ужалила вона йому пальці Як вогнем обпекло. Інший сів би на велосипед і поїхав би,— сказано ж, кропива люта.
Але хлопчик був добрий і сміливий.
— Жали! — загукав він крізь сльози.— Я ж не можу рибенятко в біді кинути.
І дістав рибеня. І кинув у воду. Коти повели за ним очима, доки не булькнуло, і розчаровано нявкнули.
— Отак! — сказав їм хлопчик.— І не соромно вам зуби гострити на манюпусіньке рибенятко?! Розбійники хвостаті!
А рибенятко з-під лагідної хвилі йому гукнуло:
— Дякую тобі, хлопчику! Дякую!.. Чи почув його хлопчик — не знаю.
Але радісні бульбашки на воді він побачив.
Сів на велосипед, свиснув та й поїхав. Чи ви його ніде не зустрічали?
* * *
ПТАШИНІ ВІСТІ
Тільки подмуть повз нашу хату весняні вітри, тільки стежини в полях протряхнуть, вибираємося з татом до лісу.
Йдемо через поля, де озимина зелено тягнеться до сонечка, де чорно німує ще холодна рілля, де туман у вибалках гойдається й тане поволі, мов сніг.
За ріденькою лісосмугою нам треба братися вгору. Тут перепочиваємо, бо я трохи притомився. Та й чоботи заважкі — на них поналипали глевкі коржі землі.
— На горі легше буде,— каже тато,— там уже краще підсохло. До сонця ж ближче...
Він наламав патиків, і ми зішкребли землю з чобіт.
Вийшли на гору — й перед очима відкрився чорний ліс. Дерева стояли мовчки і здавалися неживими. Навіть не вірилося, що на голому розгіллі незабаром вилізуть зелені бруньки, які стануть листям
— Треба сюди прийти, як будуть бруньки,— сказав я татові— Не забудь мене взяти...
— А ти хіба їх не бачиш? Вони вже є.
Ми підійшли до берези, і я побачив: справді є.
Такі маленькі горбочки на гіллі Ніби їх поприклеював хтось туди. Ніби несправжні Тільки тиша справжня.
Вона густа, мов цей ліс, і волога, як земля під ногами.
Вона стоїть під кожним деревом, висить на кожній гілці, пливе на кожній хмарині
І раптом у це безгоміння ввірвався пташиний голос. І йому у відповідь тихо згойднулася гілка, зворухнулася друга, і весь безлистий ліс тихесенько зашемрав. Звідкись узялася білочка і змигнула довгим хвостом у дупло.
Увечері ми з татом спускалися від лісу до села.
Воно розсипалося в долині білими дахами. Хати стоять рівненькими рядами, наче вулики на пасіці
Між ними гуркотіли машини, ходили люди. Тільки, як і в лісі, спокійно, тихо стояли дерева. На них теж визирали в світ бруньки.
Але мені чомусь здалося: ці дерева раніше, ніж лісові, дізналися про весну.
А вночі прийшов до мене такий сон. Наші сільські дерева переказують птахами своїм лісовим братам: весна, весна, весна.»
I летять невтомні птахи, несуть ті вісті в маленьких дзьобиках, щоб скинути дзвінкою нотою на ліс...
* * *
РИБА ВІД ДІДА ОСТАПА
Пасу я козу. А вона не пасеться. Стала, голову задерла, бородою трясе і мекає, мекає.
Так уже мені вмекалася, що й сили немає терпіти.
Аж тут дід Остап іде та й каже мені:
— Вона ж у тебе, мабуть, води хоче! Бач, як жалібно кричить...
От про воду я й не подумав. Думав тільки про її характер поганий. Бо наша коза — вереда з усіх веред на світі Як побачить, наприклад, яблуко в мене в руках, буде мекати на всю вулицю. Як смикне її хтось за бороду — теж крику не обберешся. Начеб не можна потерпіти трохи!
Зайняв дід Остап козу й мене і погнав обох до озера.
— Я саме туди йду рибу ловити.
Прийшли ми до озера. Коза відразу ж до води кинулася — справді пити хотіла. І як дід Остап узнав?
— Бачиш,— каже мені,— ти якби так пити захотів, то теж замекав би дужче за козу.
А я сміюсь. Бо чого б це мені мекати? Що, в мене голосу нема, чи що! Скажу: «Дайте води». Або й сам піду нап'юся — не малий же.
Дивлюся, аж дід вудки під очеретом у воду позакидав і сів. А поплавці так смішно виткнулися і стримлять із води.
Тепер коза пасеться, не мекає. Сів і я з дідом Остапом поряд. А він каже:
— Хочеш половити рибу?
Ще б не хотів!
Ловлю, а вона не ловиться. Дід Остап одну за одною витягає.
— Оце клює! Сто років так не клювала!..
А в мене — хоч плач — поплавок як заснув.
— Перевір,— каже дід,— гачка, там, мабуть, нічого вже немає.
Справді: нічогісінько. Давно риба хліб з'їла. А хіба ж на голий гачок щось упіймається?
Так я аж до вечора закидав і перевіряв. І нічого не впіймав.
Уже й темніти почало. Коза мекає — додому хоче.
— Славно ми порибалили,— каже дід.
Мабуть, підсміюється з мене. Бо я ж тільки просидів коло нього дурно.
Пильно дивлюся на діда: начеб і не схоже, що підсміюється.
— Це ви все вловили,— заздрісно кажу.— У мене нічого не виходить...
— А так одразу й не вийде,— відповідає він.— Ось я тебе вчитиму, як ловити рибу. Добре?
— Добре,— кажу, хоч і не дуже вірю, що на мій гачок може вчепитися якась рибина.
— Я теж, коли починав рибалити, то довго нічого не вмів упіймати. А потім пішло діло... І в тебе так буде. Побачиш.
Женемо козу до села.
А я все дорогою думаю: і що він з тією рибою робитиме? Повнісінька ж торбина... Невже всю з'їсть? Мабуть, на базар половину понесе.
Коли це коло нашого двору дід каже:
— Давай я тобі в щось риби насиплю.
— Риби? — навіть не вірю я.
— Риби,— каже дід Остап.— А що ж, хіба ми з тобою не наловили?
Я ж добре пам'ятаю, як це ми вдвох ловили!
Забіг за козою в двір, виношу миску. І дід накладає в неї карасів. Хто міг би таке подумати?!
Я навіть подякувати забув — так розгубився від несподіванки.
Треба хоч завтра сказати йому «спасибі».
Мати, як побачила карасів, аж руками сплеснула:
— Де це ти їх узяв?
— З дідом Остапом наловили,— відповідаю.
А коза на мої слова як розмекалася,— мабуть, на все село стало її чути. Добре, що кози не вміють говорити, бо зараз би почала розповідати, як це ми ловили і скільки я впіймав.
— А хіба ж ти вмієш рибалити? — здивовано запитує мати.
— Вчуся. Вже вудку навчився правильно закидати. Скоро вмітиму й рибу з води витягувать. Що там його вміти!
Далі мати не розпитувала. Тільки сказала:
— Бач, який хороший дід Остап!
Начебто я сам не знаю, що він хороший!
Завтра ми знову з ним порибалимо.
І я неодмінно щось упіймаю...
* * *
ЗОРЯНИЙ ЦВІТ
Моя бабуся найдужче любить, щоо у дворі й на городі все росло. І доглядає кожну деревину та рослину.
Вона — мама моєї мами.
І моя мама каже їй:
— Ви, мамо, як за малими дітьми за всим тим ходите.
— А як же інакше? — дивується бабуся.— Так і живемо: це все — для нас, а ми — для нього...
І вже до мене:
— Полий, онучко, квіти.
Поливаю квіти. Вечір напливає у наш двір мовби величезна темно-синя хмара. В берегах, за городами, вечірні птахи озиваються. Политі квіти ще сильніше пахнуть.
Вечеряємо під височезною грушею. її ще бабусина мама посадила.
На самісінькім вершечку груші вже примостилася зірка.
То — наша зірка.
А інші зорі зацвіли по всьому небу, мов бабусині квіти на грядках. Мабуть, їх теж хтось доглядає. Не може ж бути, щоб вони самі в небі росли. Бабуся каже, що всьому потрібен догляд.
Отак надивлюся вдень на квіти, а ввечері — на зорі, то й уночі вони мені сняться.
Над зорями гуде літак. Наче джміль над квітами. Аж зоряний цвіт од гулу літака осипається. Прямо на наші квіти й на сад.
Тепла бабусина рука, що пахне квітами, вже веде мене туди, де сон починається.
І над моїм сном тихесенько, наче вітрець, пролітає лагідний бабусин голос:
— Як бджілка, натомилася моя золота помічниця...
Тепер аж до ранку сон стоятиме біля мене, наче найгарніша мальва під вікном.
За матеріалами: Михайло Слабошпицький. "Норвезький кіт у намисті". Оповідання та казки. Художник Олексій Міщенко. Київ, видавництво «Веселка», 1996 рік, стор. 5 - 58.
Більше творів Михайла Слабошпицького на нашому сайті:
Ілюстровані оповідання Михайла Слабошпицького: "Чудасія на балконі", "Папуга з осінньої гілки", "Яблуня при вікні", "Золоті бджоли", "Васильків портрет", "Костик, море і дельфін", "Норвезький кіт у намисті", "Що ж буде з Костиком?", "Мій друг лелека", "Цікаве рибеня", "Пташині вісті", "Риба від діда Остапа", "Зоряний цвіт", "Де туман живе", "Зайчик, що вважав себе сміливцем", "Хата, де жили страхи", "Папуга з осінньої гілки", "Цінь-Цвірінь", "Славко й Жако", "Екскурсія в зоопарк", "Молода зима". Малювали картинки до книжок відомого українського прозаїка, критика, літературознавця та публіциста Михайла Слабошпицького художники: Наталія Аксьонова, Олексій Міщенко, В. І. Анікін.
"Хлопчик Валь", "Цінь-цвірінь", "Зайчик, що вважав себе сміливцем" - ілюстровані казки Михайла Слабошпицького для малят.