Наталена Королева, "Путь спасіння" (зі збірки "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
 
ПУТЬ СПАСІННЯ

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Путь спасіння

Завантажити повний текст твору (doc.zip)

 

— Як дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну,— і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?..
Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився.
Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької «зости» — придворної дами, Анастасії.
Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвонулась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забувши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анастасія підхопила обома руками важкі фалди своїх срібноглавових-грезетових шат і щосили гайнула порожньою галереєю.  
Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері, залунали відміряні, важкі кроки: йшла палацова варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час.
Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич «найбоголюбивого» базилевса не стане ловити царицину зосту! Й, надавши собі якнайспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпустила служниць, що чекали свою пані на переодягання до сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при цариці.
Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало читати базилісі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків «порфироносної». Те спізнення й дало можливість Юстиніанові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору галереях палацу.
Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімкнути замка зокола чи ні, й засунула двері на важкий, кований засув зсередини. Тоді обома руками стисла скроні.
— Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі...  
Тікати...— хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхнула.— Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сягає базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати... А куди інде Анастасія і уявити собі не може...
Не віддаючи собі справи, чого шукає, дівчина  перебирала тремтячими руками так званий «жіночий світ» — «Mundus muliebris» — на своєму туалетному столику.  
Переставляла різні флакончики, пуделка, слоїки з жіночою хімією, що її вживали дами для своєї туалети.
Руки Анастасії затримались на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було палацовим церемоніарієм розложено щотижневий церемоніал для кожної придворної патриціанки.
— Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупростне зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія.
— Мати Божа, змилуйся! — піднесла очі дівчина на оправлений у перлові шати образ-горорізьбу Теотокос.
Світло фіалкової ламгйди освітлювало зісподу вузьке, довгасте обличчя Богоматері. Було задумане й журливе.
Спущені додолу очі, повні безмежного суму, ніби проглядали аж в глибінь Анастасіїного серця. Цей погляд беззвучним словом озвався в душі дівчини і повернув її скам’янілій думці пружність. Перестала враз бути такою осамітненою на  світі, а від того стихло почуття страху й зникла схвильованість.
Анастасія перевела погляд з ікони на поличку, що була під образом. Ясні, злотисті палітурки Святого Письма притягли до себе її увагу. Розгорнула товсту книгу й прочитала: «Помоливсь я — й обережність була дана мені. Закликав я — й дух мудрості зійшов на мене».
Зоста широко перехрестилась, поцілувала прочитані слова и, поклякнувши, схилилась долілиць та занурилась у молитву. Коли підвелась, немов сам собою, готовий до дрібниць, стояв перед очима план втечі: неначе — справді — прочитала його готовий з написаного, а не зложила в своїй голові. Заглянула ще раз до записника, щоб перевірити. Так: саме назавтра припадає дев’яте вересня *1) і... «в четвертій годині» — повела кінцем пальчика по рядках,— «відбувається зустріч та привітання з нагоди приїзду ігемона та архонтиси Русі, княгині Ельги».
Анастасія вже бачила архонтису, й незвичайна, горда краса володарки русів здивувала зосту. Сподівалась-бо побачити старшу матрону, нарум’янену й набілену, як те наказував візантійський етикет та «приписи доброго тону». Тим часом з корабля вийшла величного вигляду зовсім інша жінка.
Щоправда, весна її життя була вже давно за нею, навіть можна було сказати, що для неї вже починався серпень жіночого віку, однак та осінь була така погожа, золота й принадна, що перед нею блідли й весняні чари дівочої вроди.
Ствердив це і сам базилевс, Константан Порфирогенет, знайшовши Ельгу «красною з лиця й вельми мудрою».  
Може, це вражіння незабутньої спокійно-зрілої краси мало за своє коріння ту вславлену мудрість руської княгині, що була прихована в ній: «Як у криниці замкненій, Софія-Пансофос»! — зауважив мудрий та вчений хронікар Теофан.
Анастасії припало з пристані повертати в товаристві архонтисиної придворної матрони — Малуші. Вона володіла грецькою мовою, як правдива грекиня-візантійка. І Анастасія зауважила, що «руська зоста» називала свою княгиню Ельгу — Ольгою. Це наймення видалось Анастасії таким милим і граціозно дівочим, що стурбовані думки несподівано прошило іскрою-пустункою:
— Такої красуні Ольги не посмів би вхопити в свої обійми ані сам базилевс, як щойно спробував був затримати її, Анастасію, Юстиніан.
Бо ж здавалось: лише зсуне Ельга свої широкі брови, то враз загримить грім, як за часів давновікого Зевса. А як гляне обурено, то блисками сипнуть її сталеві, сірі, як у мисливського сокола, очі. А довгі, темні, не сивиною, а  перлами пересипані коси напружаться гадами та стануть в оборону княгині.
Але ж лише по подвійному прийому княгині Ольги — базилевсом у парадній залі Магнаврі *2) та базилісою в «залі Юстиніановій» — припадало Анастасії привести до внутрішніх покоїв базиліси «порфирородних дітей» Константинового сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись човном на другий берег затоки, де перебувають «порфирородні» в  невеликому приморському палаці...
«Ельго, архонтисо далекого краю! — зіп’яла Анастасія руки, притискуючи їх до грудей,— якщо мені пощастить вчинити все, що надумала,— молитвою всього мого життя, як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Це ж Теотокос посилає мені твій приїзд».
Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі.
Коли ж вранішнє світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі приправити малий човничок.
— Гребців жодних. Перевезе Елевтерія,— назвала сліпо їй віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн.
Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, «біля вітрових скель» Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові.
Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що «розбивали хуртовину» в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний богочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта. Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо звали його «Божим баранчиком». Юродивому «баранчикові» було вільно ходити до його знайомих у палаці базилевса. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасії, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах:
— Тобі,— сказав муж праведний,— буде вона більш потрібна, бо ж перед тобою — життя, передо мною — смерть.
Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим способом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі...
Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й «по звичаю» прийняття в Магнаврі ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на повищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами, сидить цар Константан на сутозолотому «троні Соломоновому», прикрашеному золотими зображеннями птахів та звірів. По боках трону стоять царські кревняки — анепсії.
Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів.
Байдужа юнакові архонтиса зі «Скитської землі». Ще буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття,  розрахований на уяву півварварських ісаврійців, даків, іллірів та  інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною  приходять до володаревого трону і падають перед базилевсом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриції та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на них, рабів ницих і низькоклонних! І таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів, що до трону провадять, рахує їх і намагається з числа та напрямку бодай одно слово прочитати, що підказало б йому: чи вже сьогодні має «умкнути» Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться?
Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці. Знає цілий ритуал Юстиніан й ледве стримує позіхоту. І то ж на те треба бути небожем наймогутнішого в світі, щоб терпіти от таку нуду-нудь! І так — день по дневі, без кінця...
Та знічев’я, позіхаючи в думці, приглядається юнак доставної й стрункої постаті архонтиси. Дивиться поглядом досвідченим в оцінці жінок і коней.
— Не шпетна ще і незвичайна. Таж всі, підходячи до трону, падають на обличчя. А ця, лише трохи угнула білу шию й випросталась гідно, з гордим поглядом на гострих, як лучі, очах. Підійшла сама, без помочі світличників-євнухів, що звичайно, тримаючи під лікті, підводять до трону володарів послів чужих. От, спинилась на місці, де установленою формулою питається логофет про її здоров’я, про здоров’я її дітей та всього роду й висловлює їй низку побажань в урочистих, кучерявих виразах. Юстиніан переводить погляд з Ольги на Константина, коли починається звичайне видовисько; грають сховані за завісами органи, золоті птахи б’ють крилами й співають, помалу підводяться на передні лапи леви й рикають на всю залу. І Юстиніанові хочеться, особливо сьогодні засміятись при погляді на зарозуміле, нерухоме в своїй «неземській величі» вуйкове обличчя, що, очевидно, не приголомшує «північної архонтиси». А вуйко ж так старанно вивчав перед люстром свій «неземський» вираз й твердо вірить, що без нього не був би він тим, чим є, автократором усього світу. І знову переводить Юстиніан  погляд на княгиню. Дійсно — найменшого здивування в її сталевих очах. Всі махінації «Соломонового трону» для неї — лише конечна риска в ритуалі, й тому вона з гідністю трохи схиляє голову, ніби тим ґречно дякує за тутешню форму її вшанування та за дари, що саме виносять їй на оглядини.
Коли ж птахи й леви закінчують свої співи, архонтиса дає рукою знак своїм людям. Вони виступають наперед і складають в глибоких поклонах чудово вичинбарені хутра соколів та куниць, срібний посуд і мистецькі золоті філіграні.
Все це — багате й пишне, але не цікавить воно Юстиніана. Його думки, що ніколи ще не були так приковані до жодної дівчини, далеко вилетіли за стіни Магнаври. Уявляє, як буде на початку обурена Анастасія, коли вхоплять її його підручні. От гніватиметься на нього! Але ж від того стане ще бажанішою. Плакатиме — звичаєм жіночим, як буде замкнена в Юстиніановім палаці. Але він не буде наглити й борзити: треба витривало перечекати той час, час дівочих нарікань і сліз. Ніколи-бо не бачив він ще такої жінки, що їй би личили сльози. Де там, навіть найгарніша стає неприємною, з почервонілим носом, з розпухлим обличчям і захриплим голосом... Отож треба терпеливості, поки вона переплаче та скориться. А тоді прийде любов... Більшої-бо від жінки не можна й вимагати.
І вітають «майбутню любов» всі думки юнакові поза урочистою залою, над висвистами штучних птахів, над ревом роблених левів і лестощами робленої пошани в словах логофетових. Так повно захопили його ті уяви, що мов живу бачить перед себе красуню Анастасію, гарну, чисту, гнучку, мов лілея. Бачить її, як вона саме в цій хвилині приправляється до своєї вечірньої появи у цариці, бачить її...
А тим часом далеко від базилевсових палат красуня зоста вкупі з своєю служницею закінчувала прибирати до похорону тіло праведного Хрисанта, що віддав свій побожний дух тієї ночі. Ще кілька хвилин на коротку молитву — і вже  печера самітного пустинника має лише мертве тіло, а обидві дівчини навіки зникли з-поміж лав живих, що лишаться в Візантії. В живі очі вже не побачити їх.
В протилежні боки розійшлись дівчата, вийшовши з печери пустинника. Молоденький ченчик в старій рясі поспішає швидким кроком до морського берега. Квапиться вчас встигнути на галеру, що відпливає до землі Єгипетської.
Пильно треба молоденькому до Тебаїди, раю пустинницького; треба, щоб віддати розкази від анахоретів з цього боку.
Хто ж впізнає в тій вируділій, семилатній рясі під шличком гостроверхим зосту, базиліси придворну матрону? Та хоча б і скинула шличка,— не пізнати її з коротким, назад  відкинутим волоссям.
А друга — також не служниця вже Елевтерія, лише — міцний, сонцем опалений молодий пастух, в грубій ексоміді з овечим руном-небридою, перекиненою через рамено.
Відв’язав він човника, кинув у нього жменю затай-зілля й, розрадований власною волею, пустив його «на волю» в чорторий, що стало крутив під «вітровими скелями». Й сміється радісна Елевтерія, як закрутило човном. От і вона пускається у вир нового життя. Не боїться ні звіра, ні лихої людини, бо ж сила її велика, а на найгіршу небезпеку — при боці гострий ніж. Чорториї, хащі й пустині... то ніщо: путь, що з неволі провадить, то найлегша путь!..
Так і зникли дівчата. І в палаці ніхто не здивувався, що зоста спізнилася з базилевсовими внуками. Зненацька-бо зірвалась над морем велика хуртовина й так море розколисала, немовби й самий пагорок, що на нім лежить Візантія, поглинути хотіла. Розважна і мудра молоденька Анастасія, й не повезе вона морем «порфирородних» в таку непогодь. Таж серед ночі, однак, всю Візантію схвилювала звістка, що розбився човен, в якому вийшла в море Анастасія по царевих внучат. Тіла й не шукали, бо ж довідались, що навіть не допливла зоста до цілі: розбився човен, мабуть, в чорториї під «Вітровими скелями». Відслужили довгі похоронні служби по її душі. Про невільницю ж Елевтерію навіть ніхто не згадав. А Юстиніан швидко знайшов потішення в думці: як Дафне злякалась на смерть кохання Фойбоса, так і ця молода зоста, засліплена чеснотою пересадною, не могла від любові Юстиніанової відмовитись, але жити без неї не схотіла...
І нікому не впало на думку шукати втікачок.
Без небезпек і перешкод дійшов «ченчик Анастасій» до порту, саме вчас зголосився на кухарчука в корабельній пекарні й без затримки відпливла Анастасія в широке море з молитвою радісної подяки Господові за визволення. Бо ж це вже почалася її путь спасіння.
Грає вітер парусами, лопоче корабельними вітрилами, та виспівує поміж щоглами пісню волі, мирна хвиля під корабель стелеться, в повітрі пливуть чайки та петрики. І всі лагідно промовляють до Анастасії:
«Так, так. Це почалася твоя дорога спасіння. Не турбуйся нічим, душа Божа, бо ж часть блага собі вибираєш, що не відніметься від тебе. Твоїм кораблем керує пустинник святий, старчик Хрисант».
І день за днем коливалась на хвилях Анастасія в праці сталій, в мислі добрій, в молитві світлій. Увечері спокійно чудується, як море гасне в золотім усміху, вночі бачить, як в сяйві місячнім хвильки тисячами уст розсвічених співають хвалу Створителеві, а перед світанком, на облавок спершись, слухає, як тихо дихає відпочиле за ніч безмежне море.
І тремтить радістю чисте дівоче серце, що зливається з  вільною природою, яка ніде не буває такою чистою, як у просторому морі.
Так і незчулась Анастасія, як перебігли дні її подорожі.
Здивувалась, коли біля неї збігся гурток мореплавців, що вдивлявся у далині на Александрію, яка, немов Афродіта, вся рожева в заході сонця, вставала з морської блакиті.  
Дяка ж Приснодіві, ціль вже досягнута...
Але Анастасіїну молитву перетяв дотик жилавої руки старшого кухаря, що зненацька лягла їй на рамено.  
Оглянулась і затривожилась: буде сварити, мабуть, щось не догляділа, чогось не доробила. Аж ні: веселе чорне обличчя мурина-кухаря радіє, дихнувши повітрям рідної Африки.
— Ха-ха! Чого ж ти, хлопче, здригнувся? Не бити, а нагородити тебе хочу. Був ти й слухняний, і роботящий. Поведу тебе в Александрії до такої корчми, що тобі ані не снилося.
Питимеш, скільки в тебе вміститься... І їстимеш по зав’язку.
Я — платитиму за все, що з’їси!
— Я тобі таких маківників куплю, що й пальці облизуватимеш,— озиваються інші моряки, що встигли полюбити милого хлопчика, готового кожному послужити.
— Але!.. Що йому з тих маківників!.. У хлопця вже на губі вус витикається. А він йому — макагиги!.. Що ж, не знаю я, де в Александрії найліпші флейтистки проживають?
І сперечались мореплавці, як потішити «хлопчину Анастасія». А в нього аж сльози виступили на почервонілі щічки. Таж «скромність недосвідченого» завжди викликає зацікавлення й дотепи. І тільки темне слово керманича розігнало розвеселених моряків по їхніх місцях. А дівчину затримав лагідний, немов жіночий голос:
— Стривай, хлопчику!
Перед нею була присадкувата постать, огорнена темним плащем.
Звикла до палацових світличників, Анастасія з першого погляду пізнала по зморшках обвислих щік євнуха. І зблідла страхом. Бо ж холодом стисло їй серце, а здриги впали на ціле тіло:
«Так ось: коли вже на досяг руки її мета, коли вона — вже на самім порозі витуженої Тебаїци,— сягає по ній рука ненависної Візантії! Мати Божа!»
Таж подорожній євнух не хапає її за руки, не гукає на людей, щоб затримати втікачку. Глянула на пальці: не має персня з сигнетом, що уповноважував би його «в імені благочестивого». І відлягло Анастасії від серця.
— Не знаю, хто ти, вільний чи раб,— тихо говорив тим часом євнух,— але старець праведний, що бачив його я вночі, наказав мені бути тобі до помочі. Я — до твоїх послуг.
Що має сказати дівчина? Може, тому за раба приймає її подорожній, що має вона проколені вуха? Таж і архонтиса Ельга була в ковтках і чоловіки в її почеті мали сережки в вухах. Сказати, що вона — з Русі? Починати нове життя з неправдивого слова?
— Ні, я не невільник...
— То й добре. Але, коли б і невільником був, я б викупив би тебе.
— Спасибі за ласку й за добре слово. А чи ж не сказав тобі, отче, той добрий старець свого наймення?..
Та не встиг євнух відповісти: покликано кухарчука до начальника. Там виплачували найнятим силам, щоб могли враз, щойно до берега пристануть, відпустити їх, аби не мати клопоту з доглядом у веселих портах. Моряк-бо — слухняний в морі, а на суходолі втрачає карність.
І щойно виступила Анастасія на твердий грунт, знову станув при ній подорожній євнух.
— Дивне було його наймення: Хрисант, — відповів він аж тепер на запитання. І сказав він: нагадай ці слова: «Хто хоче йти за мною, най покине батька і матір свою...»
— Куди ж маєш іти, дитино моя?
Побожно схилила голову Анастасія. І вирішила не йти до рідного дому, щоб зустріч з батьками не вибила з рівноваги думок її та не розм’ягчила б серця. Відчула, ніби стара ряса притулилась до неї ласкаво, а в душі прозвучало урочисто й певно:
— Іди з ним, дитино!..
І пішла шляхотна зоста з незнайомим євнухом.
Був то александрійський списувач. Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом «Одіссеї». Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді.
Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільновідпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кібатос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історії, призналась, що вона — дівчина й шукає одного — путі спасіння.
І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя.
— Шукаєш?.. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хрисант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, провадить тебе. Це ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані не діткнулись тебе. І ось, дитино моя, ти — вже на землі, де в пустині безкраїй, мов зорі в просторах небесних, сяють світлами святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в монастирі невеличкім,
мають там вільність духа, що переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння могла б шукати, дитино моя, ти на землі?
І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монастиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотнілою пустинницею. А в пам’ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостював «подорожнього хлопця Анастасія», прийняла колишня красуня зоста найскромніше наймення «Євнуха Анастасія».
І лишилось для людей вічною тайною життя Анастасії в пустині. Щасливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій.
Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській — Миколі Святоші, що в мент смерті своєї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння.
Тому ж так часто й здибуємо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя свята пустинниця нагадує людям архонтиси, що зв’язана вона з ними аж до скончанія віку...

*1) Року 957-го.
*2) Magna aura — велика зала.

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 80 - 91.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, "Путь спасіння" (зі збірки "Легенди старокиївські")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
Игровая консоль XoKo Hey Boy Красная (XOKO НВ-RD)
Ціна: 679 грн
інтернет-магазин: rozetka
PlayStation Classic (SCPH-1000R)
Ціна: 1999 грн
інтернет-магазин: rozetka