Наталена Королева, "Похорон" (цикл "Легенди старокиївські")


 

Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

ПОХОРОН  

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Похорон

Завантажити повний текст твору (doc.zip)

 

 

             Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою:
— Висохли! На камінчик висохли! — повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера.— Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника!
Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію «іі putrido», що навчився її робити «по заморському способу» від чужоземного майстра. Був той майстер — «пом’яни його, Господи, у володарстві своїм»! — з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене.
Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-«іконописця»,— затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов «нестерпний» і «безсоромний»
сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу.
Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама.
— Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе, з собою веде! — зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, овернувшись до дверей, гукнув:— Геронтіє!.. Та Геронтіє ж!
Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав:
— Слава навіки! Ось я, отче чесний!
Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії.
А сам говорив собі потихеньку:
— Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! Щоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я... І най собі граються,— продовжував, зарившись головою в папери.— Діти ж бо, коли ж їм і погратись!
До старечого серця немов тихо діткнулось далеким подувом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком напровесні, не «пас жабів» на березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі відгукувався ятлик,— коли діткнута прутиком ліщини злякана жаба розпачливо кидалась з берега у пригріту воду?
Ще й тепер неначе вдихає він аромат аїру та «сережої» єви-верби, що парилась в соняшних проміннях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина, і дитячий сміх...
Розкидав всі папери, але затички не було. Чернець звівся на ноги, обтрусив рясу й промовляв уголос:
— Слава ж Богу навіки і за соняшний яс дитячих веселих днів, і за спокій святий днів старечих.
Підніс угору очі й поглянув на небо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і пашіло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив.
— Ані гадки нема про дощ! — вернулась ченцева думка до поточної реальності.— У отця Аліпія дощівки й не шукай: не любить він темпери. «Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!» Не інакше що треба принести бодай з Дніпра м’якої річної води, бо ж з монастирської криниці — лише до пиття вода добра, на барви ж — затверда.
Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого й немалого: великого повного й не доніс би назад, деручись по кручі. Де вже там! І, уявляючи собі в думці ангела Доброї Ради на вогненних крилах, почав обережно спускатись додолу викрутистою стежечкою-гадючкою, яку гнала спрага до Дніпра. А там, під вербами, що розп’яли над блакиттю води шатри срібні,— човнів, човнів видимо-невидимо! Всі повні вояцтвом княжим, стрілами золотими з проміння соняшного усипаним. Горять іскрами шоломи гостроверхі, блищить луска панцирів ясних, світять гостряки списівклюги, і мечі, й срібні перепоясся. А на передньому білому дубі-човні — сам князь Ростислав, стрункий та високий.
Плащ червлен, мов ті крила ангельські, що саме їх собі уявити Григорій хотів, на вітерці тріпотить-в’ється. На шоломі ж хрест і вінець золочений світять. І не встиг ще старець розглянутись та, як годиться, найменням Христовим гостей привітати, як вже на нього гукає з води князь:
— Сном вас зморило, чесні отці, чи, може, всі ви там вимерли? Не хвильку, не дві стоїмо тут, а жоден нам і назустріч не йде, голосом дзвонів не вітає, благословіння на бій з половчанином ніхто нам не несе! Чи ж не мають в обителі когось ліпшого, на ходу швидшого, що тебе, старий круче, нарешті нам з тим убогим жбаном вина посилають? Несеш мені, як старцеві-лірникові альмужну? Чи ж то так свого князя вітаєте-піднімаєте? — на жбан Григоріїв рукою сягнув, й аж вогнем запалало княже обличчя з гніву.
— З порожнім, круку ти безумний? Чи на глумоту, чи на висміх? Дві душі в тілі маєш, що так з мене кепкуєш? Таж говори щось, чи тобі заціпило?
А вояки в човнах, бачачи княжий гнів, немов дніпрові хвилі перед хуртовиною,— й собі загули всі разом.
— Зле віщує нам той недотепа-чорноризець, перед боєм з порожнім назустріч виходячи!
— З дозволу княжого, я пособлю тому лихові, — скочив з човна одноокий начальник.— До жбана — каміння, тоді мотузом до ніг,— та й най годує раків лихозвіст!
А Григорій так усім ошарашений, ані слова ще промовити не встиг, а вже з княжого Ростиславового наказу в’яжуть йому руки, путають ноги.
— За інших молився, всім рай обіцяв, тож подбай хутчій і про душу власну!
Зв’язали, скрутили. Князь, спершись на меч, сталевим поглядом у очі ченцеві вперся. Мовчить і дивується: ще-бо ні слова не сказав старий чернець, не просить і не благає. Ще й на Ростислава-князя із співчуттям смутно дивиться. Німий чи несповна розуму? Таж раптом ще не ув’язану правицю підніс чернець і широким хрестом спочатку князя, потім військо його огортає.
І щось шепчуть старечі уста. Затихли всі.
— ... «із праведними упокоїваються»... — вловив Ростислав ледве чутне шелестіння Григорієвих уст. І зненацька аж холодом поняло князя.
— Цур тобі, божевільний! Чи ж ти, отче, похорон над нами правиш?
А старець головою притакує і голос подає:
— Так, літію. Істину кажу тобі, княже: в поході цім не буде ні тобі, ні дружині твоїй іншого похорону. І не ляжете ви в землі освяченій, бо ж все ви слабим пригнобу велику чинили... Тож і ховаю вас я...
Таж міцний удар в потилицю перервав Григорієву мову.
— В ноги падь! Збогарадься!.. Перепроси князя, ченче нерозумний! — гукали вояки.
Але тепер мовчав зблідлий князь. І хоч Григорій сильно качнувся від стусана,— спокійно звернувсь до дружини:
— Не вояки ви! Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите...
Та князь махнув шапкою. Чотири пари рук підхопили зв’язаного іконописця, розгойдали й кинули у воду. Вперекидь полетів чесний чернець, тільки бризки піднеслись стовпом, упали росою на круги широкі, що ними вдарилась вода в облавки човнів. Не затрималось на воді тіло мистця: пішло відразу каменем на дно. Тільки порожній жбан малярів лишився сиротою на березі й круглою пащею отвору горла свого немов крик мовчазний до неба кидав.
А понад берегом, дорогою проїзною, не стежкою-гадючкою, що попід кручею до води бігла, іде монастирський хор зі співами, з хоругвами. За ним — ігумен і вся братія.  Дзвінкий голос Геронтія канонаршить, жайворонком весняним до небесної сині здіймається. Перед хором брат Нектарій-«послушливий» несе хреста. За ним — Никодим-просфорник — на золотій таці — хліб пшенишний та золотий мед липовий тримає. Обіч його — Лука-економ з вином та медом сиченим на підносі срібнім виступає. За чернечим походом риплять-котяться вози з їжею для вояків. І, як стигле поле, вітром діткнуте, всі враз схилились, Ростиславові вклоняючись.
Мовчки прийняв князь принос і благословіння лаврське. Не посолодять вже меди похорону, що над ним відбувся. Таж не сказав про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого. Нащо? Не піст нині, пощо ж мав би в гріху каятись? Прецінь на бій іде, а там не сотку, а тисячі людських душ із світу спровадять...
І терпко мовчить князь. З ґречності пшенишний хліб жує без смаку, немов попіл язиком перевертає, а мед-вино, мов жовч, йому не смачні. Не стримався похід при Лаврі святій, враз рушили вої далі. А ігумен і братія ні на вечерні того дня, ані на угрені дня другого не вгляділи в церкві Григорія-мистця.
— Чи ж не занедужав десь ненадійно наш старець?
Так ні Агапіт-лікар, ні Даміян-цілебник нічого не відали про Григорія. Не приходив він по лік тілесний і помочі людської у них не питався. Не прийшов він і про поміч духову до ігумена. І Геронтій з Леонтієм все усюди оббігали: ніде не знайшли мистця. Нарешті брат Сергій-«постник» зголосився, що бачив був того дня, як люди ратні до берега причалювали, що старець Григорій зі жбаном до річки йшов. Не інакше що ніс братові Олексієві-затворникові олію на лампаду. Отож, мабуть, в бесіді духовій за сяйвом мудрості Божої обоє забули за час земний. Відала ж бо братія: мов райський птах, небесним співом слова брата Олексія промовляють. Як не забути й про сяйво сонця Божого й про усміх місяця-зор?..
Таж на третій день невгомонний Геронтій-канонарх таки знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув впрост до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Тільки до тями не міг прийти від здивування, що побачив старого ченця мокрішого, як з-під хлющі. Неначе з годину під зливою був.
Але — де? Коли ж сонце пече з неба, як з печі розпаленої!
Мистець перестав викручувати воду з ряси й підніс спокійні очі на хлопчика:
— От і добре, Геронтіє, що ти непорожній жбан приніс, а з водою річною. Я там був лишив на бережку жбаночка, як про крила ангела думав. Постав отам біля вікна та пошукай на підлозі затичку з пляшки на емульсію. Знаєш?..
І в своїй мокрій рясі «знаменав»-креслив на білій липовій дошці червоною глинкою ангела Доброї Ради.
— А ти, дитино моя люба,— говорив тим часом до учня,— розітри черлень та вогневу жовть. Там, на полиці,— пест, під кедровою скринькою. Знаєш?
І раптом урвав старець Божий, споважнів, перехрестився й, схиливши голову перед образом Спасителя, довго молився. Коли ж підвів очі на Геронтія, що мовчки тримав у ручці ступочку з червенню, ніби аж здивувався:
— А ти ж, дитино, чому за вбогі душі не молишся?
Канонархові очі блиснули блакитними зорями:
— За які душі, отченьку? За чиї?
— Як — чиї? Чи ж ти-бо не чуєш дзвонів похоронних? Чи ж не знаєш, що хвилями дніпровими везуть тіло Ростислава-князя... А з ним воїв його — без ліку? Постав фарбу, синцю, й помолись за душі в бою убієнних...
Справдились слова старця Григорія. Тільки ж наперед побачив він те, про що на седмицю пізніш довідались у Києві. Довго і сумно дзвонили усі дзвони у Лаврі святій, а непохованого князя з його раттю великою ховала в думці ціла Русь-Україна. Не повернули-бо живими ні князь сам, ні всі ті незчисленні його вояки, що перед походом затримались були при березі лаврському, щоб прийняти чернечу хліб-сіль...
Поховав їх в духу один старець Григорій-маляр...

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 134 – 140.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, "Похорон" (цикл "Легенди старокиївські")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita Dorado 16 синий/серый
Ціна: 932 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak