Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
ТАВРІЙСЬКА БАЙ
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
«Откуду єсть пошла...»
Коло рочистих таємних змін завершено: золото нового врожаю впало під серпами женців. Селища подовж широкого Бористену обвіяні запахом меду й нового зерна. В цім році наближається подвій благословенне осіннє свято: гойний врожай дала мати Земля, що то її прадавні предки богинею Семлею називали,— і мир панує по цілій країні.
Старий жрець бога Яса — Ясонь, як того вимагає звичай, рівнозначний із законом, власноручно вимітає святиню свіжим зеленим дубовим галуззям. Ніхто, крім жерця, не сміє входити до середини храму. Нарід лише відчиненими дверима бачить в глибині храму-божища статую бога, загорнену хмарами офірних димів.
Двічі в році відбуваються «великі свята». Навесні, коли рука орача-ратая звіряє матері Землі зерно, як дорогоцінний скарб, ховаючи його в таємні глибини,— тоді з’являється людям Яс, осяяний золотим вінцем. У правиці бога — промінь-спис, що ним бог загнав злу чарівницю Марену, студену зиму, однакову, що смерть. В лівиці — розквітла квітка, з якої випорхує пташка.
А в передосінь не тільки вигляд, але ж і наймення зміняє Яс. Дарма що це — той самий бог урожаю. Єсень вже зветься він. І в правиці його блискавка — серп, а в лівій руці — келих. Ще з весни наповнив Ясоньтой келих вином, щоб по ньому ворожити про врожай. Якщо донині мало зникло вина з келиха, буде добрий рік наступний. Коли ж світлий Яс з того вина «упив» чимало,— менше дасть своїх дарунків і мати Земля...
Стомлений віком жрець. Часто відпочиває в своїй праці, тяжко випростуючи зігнуту спину. А, випроставшись, повільним кроком човгає до відчинених дверей, щоб вдихнути свіжого повітря. Повинен-бо мести, затримуючи віддих, щоб не зневажити божої оселі своїм нечистим людським диханням. І щоразу при повороті від дверей храму з любов’ю оглядають Ясонові виблідлі очі святиню, знайому аж до найдрібнішого взірця, вишитого на дверній заслоні чи витканого на килимах, завішених перед зображенням бога на різьблених дубових сохах, що підтримують храмовий висп.
Цілісіньке довге Ясоневе життя проминуло в цих посвятних стінах. Численні зими вибілили жерцеву довгу бороду, сипнули снігу в кучеряве волосся, зігнули спину, загнавши гвіздя в крижі, висушили м’язи. Лише не вгасили блискучих ясних очей, що з кожним роком стають все світліші й з кожним роком все ліпше зазирають в майбутнє.
Бачити прийдешнє дістав Ясонь даром від богині Лосни.
Ще був малою дитиною, коли узрів хлопійко у весняному квіттю всю білу, сумну богиню. Серпок місяця — молоденький, ніжний аж прозорий,— світив над головою Лосни, коли співала вона своєї журливої пісні. І така була краса та принадність у співі тім, що вже відтоді не схотів Ясонь слухати пісень людських. Забажав з повного серця жити тільки з богами, прислухатись лише до їхніх голосів. Покинув родину. З жінотою ані говорив. Не пив п’янючих напоїв, не вживав м’яса. І так від років дитячих аж до повні літ старечих. Був праведний, вірний і витривалий.
За те ще раз мав щастя побачити Лосну. Знову, коли місяць був уповні, показала Ясоневі богиня золотим списом, де він має копати посвятну криницю,— і викопав Ясонь чарівне люстерко. Все аж позеленіло, зімшилось від вогкості.
Але ж краси не стратило: було прикрашено мистецькою горорізьбою. А там, де в круг дзеркала переходило держално, невідомий мистець вирізьбив півмісяць. І по тому знаку збагнув старець Ясонь, що люстерко чарівне належить богині Лосні.
З того ж таки часу почали вицвітати сині Ясоневі очі й зійшов на нього дар бачити майбутність. Лише загляне в днедавнє дзеркало — й немов відчиненою великою брамою бачить прийдешнє. І, хоч стали очі бачити гірше все, що довкола,— погляд Ясонів лишився блискучий та ясний, мов у юнака.
Тож і заради Ясоня приходили люди до храму Яса від чотирьох вітрів. І з-під зор чужих дальні мандрують, щоб дізнатися долі своєї в уславленім храмі Ясовім. Мудрі відуни та обавники з діб прадавніх на Бористені ворожили. Таж такого, як Ясонь, ще не було ніколи. Ані найстаріша Старизна про такого не пам’ятали: все знав, усе відав і не схибив ніколи...
Жрець розгладив рукою пестротканий килим перед богом, «увінчаним сонцем», і постановив перед ним «Нов-хліб», випечений жрекинями богині Семлі.
— Гарно спекли! — аж посміхнувся жрець з-під снігу пухкого вуса. Принюхав: з найліпшої муки, на меду замішаної.
Обернув довкола на місці золотий, пахучий, аж на людський зріст високий хлібовий стовп, щоб став до людей найрівнішим боком. Як обструганий стовбур столітньої ялини — рівний та прямий, в основі — круглий, як соняшне коло, стояв правий «Нов-хліб», як правдивий символ життя й добробуту.
Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться — й з-поза нього запитає прихожих:
— Позирайте, люди! Чи бачите мене?
З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю:
— Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо! Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю:
— Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!..
Ясонь підійшов до посвятного погару й ще раз заглянув у келих, не торкаючись його рукою. Так. Тільки маленько «упив» добрий бог: буде рік щасливий, гойний, повний.
Завтра цим вином Ясонь покропить люд:
— На здоровля! На щастя!
Новим зерном обсипле прочан й хліб посвячений по малому шматочку роздасть всьому народові. На місці ж, де стояв «Нов-хліб»,— лишить новий великий світач, що не одного такого зсукали з жовтого воску побожні прочани, як дар для храму.
Прислухався до тиші божища й до спокою посвятного гаю.
— Немов на цілому світі дихаємо тільки я та вогонь на Ясовому вівтарі! — міркує старий віщун.
Таж ще й легенькою хмаркою не розвіялась та думка, як неначе підслухала її Доля. Підслухала — й засперечалась: загомоніла швидкими людськими кроками в гаю. А супровід до них — тупіт кінський.
«Йде муж... молодий і бадьорий»,— пізнає по звуку кроків Ясонь,— «І кінь не стомлений. Йдуть швидко. їздець веде коня в поводі, простують до храму».
І борзить жрець до дверей, щоби чужинець не знесвятив божища, невідомки вступивши до нього. По дорозі накинув на плечі рясницю й саме вчас став Ясонь на порозі: зустрів і людину, й коня вже при храмових сходах.
У приходька біля сідла — спис, за пасом — бойова сокира, два ножі та добрий меч — кінчак. За раменом — лук тисовий, у сагайдаку — чимала родина орлім пером опірених стріл. На лівій руці — щит з буйволової сириці, залізом кований. Достомитно: вождь або могутнього вождя син.
І дощовою водою «від семої громовиці» кропить жрець зі срібної посудини чужинця.
— На привітання.
Гість же, видко, обичаю зналий: приносить богові в дар добрий меч-кінчак з вузьким лезом, і келих, сутозлотий, хитрою різьбою оздоблений. Називає себе і свій рід та край свій: мовляв, від ріки Герхизу *2) по долю йде він, Боризес. Є наймолодшим сином скитського вождя Тергастера.
«Будеш володарем у далекій країні»,— чув він голос ві сні. І подався в пошук країни тієї. Бо їх братів у родині отчій — як листя на рясному майному дубі.
— Сто літ би чекав — не дочекався б, поки увільняться дороги до отчого трону. Де там! Хоча б і війна допомагала своєю кривавою десницею! Не приховую від тебе, отче: мене ж і власні батьки за нездібного до володарювання мають,— труснув чорним, як руно, густим волоссям Боризес.— Противно-бо мені смерть сіяти. Життя здобувати хотів би!
І по хвильці, ніби виправдуючись, докинув:
— Не чистої я скитської крові, старче віщий: полоненою грекинею з самої Еллади була моя, небіжка вже, мати.— На мить від суму потемніло юнакове обличчя, таж враз бадьорий усміх зігнав з обличчя журу: — Гомонять про тебе, отче, люди. Гомонять аж ген-ген далеко. Що з тих найпрозорливіших волфів і відунів, які над Бористеном ворожать, найпрозорливішим будеш ти, Ясоне. Тож і прийшов я здаля тебе спитати: чи того краю, що шукати мушу, не вкажеш мені ти? Бодай напрям скажи: кудою податись маю?
Здобув Ясонь з темної схованки своє чарівне люстерко.
На біле волосся поклав собі вінок з тополевого листу, що думку прояснює, й підніс дзеркало перед очі молодого скита:
— Дивись, синцю, сюди. Позирай, що ж узриш — скажи.
— Бачу: степ безкраїй, наче море зелене. А на ньому — нич. Ані звіра, ані птаха. Ані полоз-велет не зашустить в зелених хвилях нежер-трави...
— Добрий знак, синцю, сину Тергастерів. Пройдеш степи без перешкод. Позирай ще. Що бачиш нині?
— Бачу: кінь мій — Глитайвітер, що мов рідний брат мене розуміє, звонпив, сполошився, ласкавого слова не слухає. Мов «кітче очко» на драгві,— знестями стрибає... А я йду — никаю, «доброго зілля» в степу гляджу, коня лікувати...
Далеко вже пройшов я... Нині зрю Грім-бабу кам’яну, що охороняє люд мандрівний в дорозі. Здовіль кладу їй в’яленини, доброго м’яса з одинця, що під сідлом везу,— на офіру. Ще й стрілу перед нею в землю торчма устромив. Най вітер на потіху богині на тій стрілі грає-бринить, най чари розгонить...
— Сило таємна! Дай лихо пріч. Пішли погоддя, плодь і сить! — шепоче Ясонь.— Ще дивись, синцю. Дивись. Дивись...
— Таки прибив я лихі чари стрілою. Прибив! — вигукує радісно скит.— Вже кінь мій знов дужий, землю нюшить, стежку шукає...
Жрець повернув до себе люстро, витирає помалу м’якою тканиною, вишиваною пестрим взором. Тепер мовчки дивиться сам у чарівне дзеркало, що не ховає таємниць від Ясоня. За хвилину старече обличчя розсвічується радістю:
— Під добру руч прийшов ти, синцю. Від кам’яної Грім-баби рівно послався твій шлях, в далеку землю, що її шукаєш. Як вглядиш поставу кам’яну,— відтіль бездоріжжям пусти коня вільно: доведе тебе сам...
І урвав. Бо ж кінь, зачувши ті слова, заржав, піднісши високо голову. Аж йому зуби блиснули, неначе в усміху. Ще й головою мотнув, чисто — сказав: «Я знайду! Знайду напевне!»
— Щаслива ж доля твоя, Боризесе, сине Тергастерів. Не ушкодить тобі ні людина, ні полоз, ні звір, ані птах. Здобудеш край свій, як себе переможеш і впізнаєш, що за мсту є дужча, міцніша любов, як впізнав уже ти, що майбутність будує життя, а не смерть... Відпочинь і йди...
Не день і не два мандрує юний скит. Аж зійшлись за ним стрімкі скелі, мов застібка намиста, що запнулась довкола.
Запнули Боризеса в глибокій кам’яній долині, мов у криниці. Десь гучить близька, невидна вода.
Боризес притримав коня. Розглянувся: над гребнями гір — небо ще повне соняшним світлом. В ущелині ж, далі, де пахне свіжістю, м’ятою й чебрецем, вже із заглубин повиповзали, щоби пастись вночі, чорні вечірні тіні.
Скитові немов стягло груди ременем. Звиклий він до степових просторів, де вільно й поглядові, й серцю. А тут, в горах, чавить невидний тягар. Не знаходить йому наймення Боризес. Страху він не відає, суму не знає. Тямить стало, що світ — повен небезпек, а життя — сама боротьба. Звик ставитись чолом проти всякого нападу. Смерть?.. Молодий скит всміхається погірдливо:
— Хе, кирпата! Хіба ж її обминеш? Таж волфи навчають, що там — у позасвіттю — краще, як на землі. І певне, що так, бо ж ще ніхто з тих, що туди відійшли, додому знов не повернувся. Жерці знають приховані речі. Знають!
Особливо ж ті, кудесники бористенські. Хоча б і цей Ясонь. Так достеменно збулося все, що в його люстрі було видко й що сам відун говорив. Ані звір, ні людина, ні полоз, ні птах мандрівникові не ушкодили. І перед Грім-бабою, що її в степу відразу знайшов, стрілою до землі лихо прибив.
А дні й ночі минають далі в мандрівці. Як блимання ока, такі одноманітні, довгі, як довга осіння пряжа сумної Лосни. Не можна їх ні розрізнити, ні зрахувати, ні пам’ятати.
Вогняною зіницею дивиться на землю сонце. А потім ніч пітьмою-повікою те око небесне накриє. Передрімає й знову вигляне сонце. Нема вже ночі, вже — новий день.
Заспівають пташки, важким голосом озветься дикий таврійський бик в байраці, в улоговинах по степовищах свистять ховрашки, а на небі вже кружляє орел та пильнує:
— Чи справною дорогою йде людина по долю?
Так розмотаним клубком котився перед Боризесом пустинний шлях, аж привів мандрівника до невідомої гірської землі. І дарма що була вона вся пагорката, видалась молодому скитові такою принадною та гарною, аж забув про мандрівний закон, що велить: «Не розпалюй відкритої ватри в дорозі й голосом дужим вістей про себе не подавай».
Вигукнув весело з повних легенів:
— Живі великі боги!
Був це вигук радості, що навчила його чужинка мати, коли захоплення розпирало їй груди. І він з радощів почувався тут, немов сп’янілий. Хоч і давно вже не пив перебродилого кобилячого молока, що бадьорить і до радості приводить. А от же так весело згучав його могутній голос поміж ущелин, що аж кінь скитів Ілитайвітер заіржав у відповідь, почувши, що його пан так втішився.
І зненацька нашорошились обоє — їздець і кінь, бо ж їм відповіли скелі:
— Живий великий Пан! Живий великий Пан! Живий великий Пан! *1)
Не в скитській мові була та відповідь каміння, та Боризес зрозумів: змалку був, як сорока, до мов спритний. Тож ще від неньки яке чужинне слово вчув, у пам’яті затримав.
Багато перейняв ще й від грецьких купців, що до Боризесового племені по коні та шкури приїздили.
Листя диких сріблястих олив та кизилові кущі, червоними сережками прибрані, здригнулись в тремтінні, як людське обличчя — дрібним сміхом. На мить майнула у вітах гола, хлоп’яча спина, а низом, травою перебігли козячі ніжки. Річ ясна: де худоба, там повинен бути й пастух.
Боризесовою уявою попливли принадні образи: солодке молоко... м’який сир... запах диму від ватри. І пахощі соковитої печені. А понад усім насолода відпочинку під шатром чи в печері. Бо ж в цих гірських ущелинах обхоплює вранішня вогкість мешканця сухих степів, як Мана — мертва наречена, зрадлива сестра Перелесникова, свого коханця-зрадника.
Оглянувся молодий мандрівник по привітних барвах, а зелені хащі дивляться на нього живими людськими очима.
Таж такими синіми вогниками спалахнули ті очі, як самоцвіти у вінці Боризесового батька, царя скитського.
А над вогниками-очима нависли срібною піною сиві брови. Під ними борода біла розкучерявилась, затулюючи півзоране зморшками ласкаве, приязне обличчя. З волосся, що вкривало гривою, пухкою та білою, як достигла степова тирса, вибігли могутні роги й круто загнулись на щоки.
Пряде рогатий старець цапиними чорними вухами, поглядом же синіх вогників немов гладить скита по душі. Ліпше, ніж словом, тими очима до Боризеса промовляє.
— Вітай, Долею посланий! Вітай, юначе! — озивається.
Боризес враз прийшов до тями й не дивно йому, бо ж знає з оповідань людей бувалих: у країнах, де ще не ступала нога тих, що зброю носять, і досі живуть «дикі люде». Не знають вони ні війни, ні на лови не ходять, м’яса жодних тварин не їдять. Не вміють ані возів будувати, ні станів ставити. Лише вміють складати гарні пісні, на струнах арфи чи ліри грають, збіжжя сіють, виноградну реву плекають. Та ще з шелестіння дерев уміють віщувати, бо ж, мов німа тварина, вони бачать те, чого люди зочити не вміють... Сказано: дикі!
А володар тих диких людей (греки-безбожники звуть їх фавнами та сільванами) називається Пан... Це ж він і є...
І в глибині затишної печери частує Боризеса козоногий володар диких — Пан. Мед золотий, м’який сир перед гостем становить. Винні фона, мов квітки рожеві, на свіжих листах кладе. Має й хліб, на гарячих каміннях у вигляді коржів печений. Таж ні м’яса, ні сала не має.
І, коли Боризес хоче з свого подорожнього запасу пригостювати й Пана та виймає з саков прозорчисте вив’ялене м’ясо дика, козоногий старець відвертає посмутніле обличчя:
— Закопай, гостю, шматки мертвої тварини в землю. Не годиться вживати поживи шакалів.
А сам наливає скитові золотого вина, що густе, як мед, і, як мед, запашне. І не надивується скит смаку того вина. Не надивиться на погар з червінки, чорними візерунками писаний. Смакує вино Боризесові. Ліпше воно за кобиляче молоко, дужче за п’янючий напій з диких сливок-жерделів.
І кінь Боризесів, що жодного чужинця до себе й на десять кроків не підпустить, сам до печери підходить і з Панових рук бере шматки коржа та винофадні фона.
— Так відпочинь тепер, гостю мій,— запрошує ласкавий господар.— Тут не зафожує тобі жодна небезпека на нашій Таврійській землі. Не прийшов ще твій час впасти з дерева життя дозрілим овочем.
Підмощує запашного сіна, взористою товстою тканиною його прикриває.
Спить і не спить Боризес. Здорове тіло тішиться відпочинком по довгій мандрівці. М’язи розпружились, по жилах від смачного вина тепло розливається. А от же, серце тьохкає, мов соловій, співучою стрілою озивається. Занурив погляд розплющених очей молодий скит у срібну блакить ночі, п’є устами й серцем теплу, чарівну тишу. Наслухає в Дрімлі тихому співу, що десь бренить з тіні, обризканої місяшною росою. Здається йому: звуками флейт чи жоломії тремтить срібно-блакитне повітря. А з ледве вловної мелодії проступають голоси, прозорі, чисті, як струмочки лісових джерел, легесенькі, як вітрець, що його ані затримати, ані вловити. А в блакиті далин в’ються рої з імли зітканих істот.
Таж те все може тільки тобі сниться,— ха-ха-ха! — десь іздаля регоче чугур-пугач...
Може..., бо ж спить і не спить Боризес. Бачить щось далеке, а зблизька не бачить, як з чагарників на узліссі вимотуються дивні звинні істоти, «дикі хлопійка», фавни-паніски. Полохливі, жваві, веселі та граві пустунчики Панові внуки. Тіла — дитячі, ніжки козлячі, між коротким волоссячком — коротенькі ріжки.
Зацікавлені не частою появою, підсуваються все ближче і ближче, легесенько ставлять свої ратички, щоб не шуснула трава. Доторкуються пальчиками скитової зброї. Гладять, мов сонного кота, гостроверху, хутром підбиту шапку.
Жаліють її, як «мертву тварину». Ось збились у щільний гурток, схилились кучерявими голівками над шкурятяною тарчею.
Нюхають невидане диво. А найменше фавненятко, що йому ледве понабігали гульки, де мають виткнутись ріжки, волохаті, як броскви,— намагається й лизнути незрозумілу річ.
— Не руш... Це — мертве... Шкадло!.. Смердить воно! — остерігає старший хлопійко-фавн.
І нахмурює чоло. Але малюк тихесенько сміється, не витримує, й переливчастим меканням тремтить його ніжний голосок. Втішно маленькому, що побачив: «такий красний бубон»!
Пробудився з дрімоти скит, але ж його погляд звернений не на фавненят. Саме з тіні старих дерев, таких старих, що годі під ними пройти, не скинувши шапки,— виринули дві постаті. Одна,— мов з бронзи вилита. На її пружному дівочому торсі виблискують місяшні світелка, мов на металі. Від пасу ж переходить дівчаче тіло в тулуб красного коня. Друга постать... Боризес аж злегка підводиться на лікоть...
Злякані його рухом прудкі фавники пурхають, мов горобці, в чагарник. А Боризес і справді гадає, що бачить сон. Де ж бо таки в цій безлюдній стороні об’явився б скит?!
Не йме віри власним очам юнак. Таки ж бачить ясно: на тій другій постаті, як і на йому самому,— вузькі пружковані ногавиці, зв’язані коло котників і заправлені в сап’янці з гострими передами. Легка місюрка виблискує риб’ячою лускою у місяшному сяйві. Але ж
з-під гостроверхого сличка не юнацьке — коротке, але довге жіноче волосся спливає на рамена. А відтінь його однаковісінький, як і блискуча шерсть коня, рідкої, ясно-злотистої масті. Так гордо й гарно сидить на коні їздкиня, що здалеку теж виглядає на золоту центавресу.
Вільним кроком ступають по непомітних стежечках руч-об-руч центавреса і людина-їздкиня золотоволоса. Боризес не може відірвати від них очей: що-бо є кращого для очей мужа, як гарна зброя та красний кінь!
У цих же двох постатей ще й жіноча принадна краса! І не може сам собі сказати Боризес, котра з двох йому гарніша.
Ось вони проходять саме повз печери. Шарудять дрібні камінчики під копитами. Стали. Виступ скелі напівзакрив постаті обох.
Але слова їх чути:
— Збережи свою руку чистою від людської крові, Талестрис. В нашому краю ще ніколи не була вона пролита.
Металевий високий голос перериває сильне, низьке контральто:
— Нема дива, Гіппіє: таж тут ще ж не було людей!
— Крім однієї тебе, Талестрис,— відказує контральто центавреси.
— А я мала б не виконати своєї повинності й не принести в офіру богині чужинця? Ти ж знаєш: тоді заплачу власним життям.
— Лишається одно: поміряйтесь силами в чеснім, одвертім бою. Не юлава ж ти, Талестрис, щоб вбивати сонного?
Металевий тембр їздкині неначе ножем перетинає низьку струну Гіппіїного контральта:
— Не з боязні волію забити, поки спить. Прецінь так не завдам йому передсмертного жалю.
«Чужинця»?.. «Давніш тут не було людей»... «Тож це його, Боризеса, наміряється вбити молода їздкиня!» — й пробуджений скит готов зірватись на рівні, вхопити свій меч, щоб «показати дівчаті»... але... Видко, міцне було Панове солодке вино або ж заглибокий погар з червоної глини: Боризес не може поворухнути й пальцем. Силу його пригашено, як вогонь — попелом.
А все ж таки ще чує. Тільки тепер голоси віддаляються.
Тільки вітрець заносить кілька речень. Говорить центавреса.
— ...складаєш зброю, Талестрис!.. Жалієш його... Бачу, що під войовничим панцирем маєш прецінь жіноче серце. А коли так, то кинь меч, а натомість подбай про веретено й колиску. Ні, ні, не говори: він вже переміг тебе!
Боризес не чує більш нічого. Поринає в темну глибінь непереможної дрімоти. Неначе занурився в глибоку річку, а над його головою сходяться темні води. Однак вранці пробудився й не знає: бачив сон чи чув правдиву розмову двох жінок? Мабуть, то був сон, бо ж і вся ця країна — така барвиста, принадна, соняшна — сама вона,— як сон. Ось підведеться скит на ноги — й розвіється його видиво, як хмарка.
Чи ж не зникне з очей і ціла ця казкова країна? Може розтанути в повітрі, як доспівана чудова пісня...
Але поки міркує скит, сонце розквітає над його головою золотою квіткою. Гай набирає нової краси. Столітні дуби, оливи, платани, кипариси, мов в урочистому поході, спинаються на гору до сліпучо-білої святині, що дивиться з верхів’я скелі в блакить широкого моря, котре розіслало свій сяйний, безмежний простір у підніжжя понадбережних скель.
— Так ось де — кінець світу! — дивується скит. І обережно прокрадається високою ростю ближче до моря. Бачить: в білих прибережних хвилях зеленокосі нереїди-русалки вплітають у своє волосся діаманти водяних бризок, перли легкої піни. Гарні, привабні й веселі,— кидають пригорщами самоцвітів та бризками дзвінкого сміху на блискучих темнотілих, як мокрі вугрі, пружних тритонів,— морських парубків, що намагаються зловити чарівних доньок Евксіну *3)...
Меви підхоплюють сміх нереїд. Несуть його на своїх срібних крилах ще не пробудженому богові Главкові. Він ще дрімає на краю обрію. Таж і бистролета мева не дожене вічного втікача — Главка, що вічно міниться і не має ані сталого образу, ані сталої форми. Бо ж Главк — то лише синь моря, нетривка й змінна, завжди готова перескочити з срібних усміхів у грізні буруни хуртовини...
На скелі, рожевій від сонця, серед палаючих маків завмерла темна сільвета центавреси. Рука Гіппії доторкується семиструнної ліри і зі звуками струн зливається глибокий центавресин голос. Він співає про блаженність істот, що не знають ні суму, ні ув’ядання, ні смерті. Боризесове зачароване вухо ловить предивні слова:
«Не для нас — страждання... Ми не знаєм спочуття», — це відповідають центавресі, коливаючись на пружних хвилях моря, нереїди.
«Співчуття для богів — смертоносне!» — підхоплює могутній хор басів тритонів, і їхній голос замирає вдалині відгомоном громовиці,— Для безсмертних — воно смертоносне!» — стверджують ще раз тритони.
І оте слово «смерть» голосом бойової сурми відгукується в Боризесовім серці, а свідомість запитує: «Де ж вона, та гарна їздкиня, що нахвалялась мене вбити?»
Обличчя скита роз’яснюється: в його уяві встає образ принадної бойовниці, стоїть перед ним повний життя.
Його вбити?.. Ні, не буде вона його вбивцею, вона стане Боризесовою користю! Він вхопить її живу. А вона приправлятиме для нього в’ялене м’ясо, доїтиме кобил. Коли ж поверне він з бою переможцем, вона візьме з його рук бойового коня і скориться перед всіма його бажаннями.
Нащо ж створено жінку, як не на те, щоб вона була здобиччю мужа? І то кожна!
Але раптом вдоволена думка сполошилась, як обережний пташок:
«А що, як вона — донька або здобич «дикого діда», гостинного Пана? Чи ж Боризес — воїн і син вождя заплатив би ворожим чином за гостинність?..»
Роджений ранок і співи нереїд втрачають принаду.
«Мерщій до Пана!»...
Сині вогники Панових очей блиснули, як бризки на морській поверхні під сонцем. Усмішка пурхнула з-під вуса й зникла в піні бороди.
— Ні! Талестрис — не його донька і не коханка. Вона — самітня й вільна людська жінка — амазонка. Остання з того роду лишилась в цій країні, відбившись від решти своїх бойових сестер. Сталось це, як помандрували вони по нещасливих боях зі скитами в далеку даль — аж за Колхіду. Скити-бо занадто тисли на амазонок.
І докладно розповів Пан, як мати Гіппії-центавреси знайшла малу Талестрис у степу. Спішно відступаючи, амазонки загубили тоді дитину. Від зойків, криків та брязкоту зброї, іржання коней та гуркотіння походних возів у степу аж гуло. Тому й висунулась далеко вперед з благословенної Тавріди центавреса: гостро схотіла побачити на своїй землі людей зблизька. Бо ж до Талестрис ще ніколи не ступала по цій землі людська стопа. І от дитячий плач притяг увагу центавреси. Вона збочила в чагарники, де плакала втомлена, захрипла, голодна дитина. Сталось нагодою так, що центавреса сама тоді також мала «маленьке лошатко» — Гіппію, змилосердилась над людською дитиною, що голівкою була вельми подібна до її доньки. Отож мати Гіппії й принесла своїй дитині нову сестричку. Росли вони вкупі.
Щоб Талестрис не відставала від Гіппії в фах, забавах та ловитві пташок чи звірят,— центавреса вчила її їздити на коні.
А також, як і доньку, вчила співати й складати пісні.
— Дівчатко щодалі ставало все більше втішним. Було притульне й до мене, старого,— продовжував Пан, всім цікавилось, про все хотіло знати. Тож і я на дозвіллі показував їй всілякі лічиві зела, навчив її садити й доглядати реву, справно заходити з бджолами, навіть майструвати борті. А що при маленькій амазонці, яку знайшла центавреса на тарчі, мов у колисці, була ще й невеличка статуетка Артеміди, то ми — несмертельні мешканці Тавріди, поставили святиню богині тій, що її чтив рід Талестрис. Тільки слід знати, що амазонки приносили в офіру своїй богині тих необережних чужинців, що заблудили до таборів войовничих дів.
— А як же не перевівся їхній рід? — здивувався скит.
— Продовження роду було їхніми законами забезпечене, бо на короткий час, коли цвіла бузина, амазонки могли кохати. Своїх же дітей, коли то були сини,— бойовниці на другий рік повертали батьківському племені, доньок же виховували на амазонок, тобто на войовничих жінок, що не хотіли приймати ярма родинного життя й не підлягали волі мужів. Кажуть, що саме це й було причиною, що скити з часів давнезних боювали з амазонками, намагаючись їх підбити під себе. Як сам знаєш, ви, люди — мстиві, тож нібито все бились з амазонками, щоб відомстити за зневагу. Але що я маю про це розводитись: ти, як скит, ліпше мене сам знаєш, за що та з ким бились твої діди та й твої батьки.
Боризес знизав плечима:
— Скити про ворогів межи собою не мовлять: їх лише б’ють. А побитих навіщо згадувати? Досить на світі ще не побитих, щоб ними цікавитись. Перемога ж над жінками... — скит погордливо засміявся, глянувши сторчма на Пана. — Є чим хвалитись!..
Того ж таки дня, ще сонце не встигло впірнути в свою щоденну купіль в Понті Евксіні, амазонка і скит здибались біля Артемідиного храму.
Враз обоє схопились за мечі. На шкуратяну Боризесову тарчу посипались удари з вправної руки. Але ж і з руки Боризеса викресувались іскри на голові Медузи, що нею була прикрашена тарча в Талестрис. Золочене обличчя Медузи бризкало іскрами гніву з холодних очей. Бойовники відскочили в різні боки, щоб міцніше вдарити з розгону один на одного. Коні, вивчені до бійки, гризлись, як пардуси. На скалки розлетівся Боризесів короткий легкий спис, таж скит встиг вибити меча з рук Талестрис. Тоді вхопились за ножі.
Боризес був особливо вправний в бою на ножах, а Талестрис не надавала великої ваги цій короткій зброї. Ні фавни, ні центавреса, ані Пан того мистецтва не вміли й не могли навчити й дівчину. Тож, по короткому змаганню, скит угнав свого ножа бойовниці в груди. Але не в серце: лише на два леза вище серця. Та й не глибокою раною зміцнився перемоги.
Зброя випала з рук амазонки. Ще хвилину вона рівно трималась в сідлі, хитнулась і схилилась своєю золотою головою на шию свого золотистого бойового товариша. На очі їй впали довгі війниці: була непритомна. З рани розірваним добрим коралевим намистом падали краплі крові й зливались в струмочки.
Не до храму Артеміди, а в Панову печеру приніс Боризес свою переможену здобич. Не лишив і її коня: прив’язав його, полоненого, до свого Глитайвітра; ще й погладив свого друга по шиї:
— Добре бився й ти, приятелю! Веди ж тепер свого займанця.
З відразою схилився Пан над кривавою раною:
— Огидно виглядає це,— сказав він,— але ж рана, мій гостю, не смертельна.
— А так! — притакнув головою Боризес. — Прецінь, я не хотів її вбивати! Лише щоб скорилась та пам’ятала, що муж — над жінкою пан і бере її вймагом.
Та не як переможеного ворога, а як товариша й друзяку доглядав скит «свою здобич», і коли новий молоденький місяць постарів, дозрів і надщерблений зник, Талестрис вже могла за дня вигріватись біля Панової печери. Підсвідомо примирилась зі своєю долею й цінила догляд переможця.
Щоправда, в думці все ще борикалась. А найбільш турбувало її те, що доведеться йти за ним в невідоме, покинути край, де були її дерева, мов брати, а морські хвилі стали сестрами.
— Напевне, відведе мене Боризес в країну Кіммерійську!— згадувала з тривогою скитові оповідання про ворожбита з-над Бористену, хоча й знала від Пана, що бористенські кіммерійці — особливо улюблені Фойбосом, братом богині Артеміди. І їхній бог часто відвідує улюблений свій нарід.
Припливає на злотосяйному човні, що його тягнуть лебеді.
Іноді ж і довший час живе поміж кіммерійцями, навчаючи їх божеському співу та розміряному слову.
Коли вже Талестрис зовсім подужчала, звелась, піднесла руку, накрила нею очі дашком й промовила ніби в повітря:
— Мушу вже до храму. Покинута самітня богиня,— додала зі щирим зітханням.
Але придивилась дужче й здивувалась: виходить зі святині дим офірний. І вогник на вівтарі. Все як має бути... Чи ж богиня вже має нову жрицю?
Смутно Талестрис. Не знає, що мала б вчинити. Хоч би ж та Гіппія не гнівалась, могла б її розпитати. Таж центавреса, мабуть, погорджує амазонкою, що не билась до загину.
— Де є Гіппія й чому вона мене відцуралась? — з тугою запитала Пана.
— Гіппія заступає тебе при храмі,— відказав Пан.
— Як нова жриця?
— Хай буде й «нова». Бо ж у нас нині все по-новому. І ти також нова істота межи нами! — висвітлює Пан, нагнувши свою голову з важкими рогами.— Все, кажу, нове. І ти — вже не жрекиня й не амазонка, лише Боризесова жінка. На, дитино моя. Це — для тебе лік! — спокійно додає, простягаючи пригорщу запашних суниць.— Навмисне для тебе достигли подруге в цім році! — й задоволено усміхається мудрий Пан.
Але йому шкода безрадної Талестрис, і він сідає біля неї.
— Не журись і не сумуй. Я тобі все висвітлю. Бо ж ти, як дитина слово вчителя, взяла дослівно закон богині Артеміди: «Амазонка мусить вбити мужа або бути убитою ним».
Тим часом боги здебільша промовляють до людей вкритими образами, мовою прихованою, не як там атенський агораном, що на торгу виголошує ціну на часник! До бога наближається той, хто думає й думкою шукає бога. Отож кожен муж невідмінно «вбиває амазонку», коли вона, забаєна, кориться йому духом. В тій миті, як вирішить відкласти зброю та, ставши йому подругою, готова спертись на його рамено — мертва вона. Коли ж діва-амазонка знайде в собі стільки сили, щоб відкинути жіночу мрію про родинне щастя,— тоді вже вона вбила мужа в серці своєму.
Талестрис мовчки схиляє свою голову на плече Боризесові та соромливо спускає повіки. Скит усміхається їй, як дорослій дитині, і, як дитину, гладить свою здобич по злотистому волоссі. А Пан нагнувся над лукою, вирвав червоного маку — квітку пристрасті, уломив троянду та насмикав листя з темного дуба. Додав ще галузку оливи й запалив.
Легенький димок, як ладан з вівтаря, звівся вгору, затягаючи двері яскині, мов прозора імла. І той тиміам торкнувся радістю всього довкола. Море притулилось до берега й лежить нерухоме. З корон дерев та з трави зачувся гармонійний шелест-шепіт: природа співає ладканку — епіталаму. В ній можна вчути наймення Гіменея *4), Талестрис і Боризесове, що сплітаються, мов трояндова галузка з листям дуба у Пайовім віночку. То співають повітряно-прозорі, як кришталь, не людські голоси — хори соромливих гамадріад*5) та німф з гірських джерел. Це стихійні сили святкують на Таврійській землі перше людське весілля...
А з храму Артеміди обіймає задуманим поглядом Гіппія безкрає море, вершини, ліси й галявини. З прекрасних очей центавреси скапують сльози. Така це незвичайна для неї річ, що вона витирає щоки рукою й дивиться собі на пальці: чи це не кров? Але сльози — кров серця — прозора й безбарвна. Крізь неї можна бачити світ і життя, що пролітає все далі вперед, полишаючи сумні згадки про радісне минуле. Так: сльоза — кров серця, солона, як кров, бо ж як кров є вона, мов посвятна сіль, безкровна офіра на вівтарі життя...
Знає Гіппія: завтра відійде вона в далеку мандрівку — зрадила Талестрис свою богиню, а центавреса не сміє лишатись в країні, де сталася зрада. Відпускає її могутній Пан до далеких амазонок, що осіли за Колхідою, на річці Араксі, за горами, де прикований Прометей. Загнала їх туди скитська мста. І там, серед спалених начервоно скель, доживають вільні войовниці в безнадійнім бою за жіночу долю.
Туди піде Гіппія завтра. Віднесе вона статую зрадженої богині, а тепер, в цю останню ніч, п’є центавреса сумним поглядом чарівну красу коханого Понту Евксінського, що ледве мерехкотить срібними хвильками, неначе дихає крізь сон.
І благає її серце у моря:
— Дай хоч пам’ятку мені на згадку про щасливі дні й дарунок шлюбний для посестри.
І море чує німе благання центавреси. Закипіло, набігло пінистими гребнями на берег. А з таємних глибин виринає повоз володаря морів — Посейдона, Хроносового сина.
Б’ють копитами передніх ніг білі, як піна, морські Посейдонові коні, гадами вгинаються та виблискують їхні риб’ячою лускою вкриті хвости. Посейдон виступає з своєї перлової колесниці на берег, лишає свій урочистий провід — з нереїд та тритонів — й іде до скам’янілої від зачудовання Гіппії.
— Ось тобі на згадку! — подає бог моря центавресі величезну, як троянда рожеву, перлу.— Це — сльоза твого серця.
Її повертає тобі вічний Евксін. Щоразу, як затужиш за ним, ця перла відгукнеться на тугу твою. В її переливчастих веселках побачиш все миле: і рідний твій край, і усміхнене море, і твою посестру Талестрис. Бачитимеш і далі мільйони нащадків елліна-скита й переможеної амазонки.
Бачитимеш їхні малі радощі та їхні великі сльози.
Обернувся до печери, де спали молодята, і як шлюбний дарунок заткнув у землю в головах у Боризеса свій тризуб.
Від тих часів володарі з берегів Евксіну на знак «права водного й степового» давали володарям, собі підлеглим, що їм звіряли владу, срібний тризуб.
*1) Паном звався у старих греків (аркадійських) бог природи та лісів.
*2) Ге р х и з — стара назва р. Донця.
*3) Евксін (Евксінт, Понт Евксінський, або Евксінське море) — старовинні назви Чорного моря.
*4) Г і м е н е й — бог шлюбу в старих греків.
*5) Гамадріади — садові німфи, як мавки в нас.
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 20 - 39.
Більше легенд Наталени Королевої на "Малій Сторінці":
Цикл «Легенд старокиївських» було завершено Наталею Королевою на початку 40-х років минулого століття. Це 25 легенд-оповідань, кожне з яких містить цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Тематично вони поділені на: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем. Тут представлені усі 25 легенд-оповідань Наталени Королевої: Аскольдова могила, Скитський скарб, Нерушима стіна, Михайлик, Перунове прокляття, Опойний дим, Таврійська бай, Еклога, Володимирове срібло, Свангільд-князівна, Путь спасіння, Три Марії, Місячна пряжа, Гостина, З повістей времяних літ, Похорон, Мелюзина, На Делосі, Шинкарівна, На Ярославовому дворі, Стугна, Кирило Кожум’яка, Біси, Явлена вода, Хрещеник Попа Івана.
Клас мені сподобалось рекомендую