Наталена Королева. Легенда-оповідання "Мелюзина" (цикл "Легенди старокиївські")


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

МЕЛЮЗИНА

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Мелюзина
Завантажити повний текст твору (doc.zip)

 

Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька*1) й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя.
— Бути порошинкою на його путі,— тільки бажала.
Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться...
Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали.
Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Геракловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово її останнє згучало, що зворушило й кам’яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І кинувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки.
— Пірено! Нещаслива Пірено!..— вирвалось з Гераклових уст.
Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого?.. І заплакав Геракл-богатир:
— Пірено!.. Бідна Пірено!..
Та й поховав тіло на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі. І, знеможений працею та смутком, заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї.
Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість їхню людські потішення не вистачають.
Впряжені ж у колесницю Гераклову, коні — дар короля бебриксів — випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ.
І снилося Гераклові, що він у прегарній країні*2). По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж — квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини — вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Геракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бористені*3).
Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся — коней нема. Кликав — не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.
Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати, роздумував Геракл й незчувся, як до Понта Евксіна дійшов. А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрічних...
На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум’янена квітом мигдалевих дерев.
Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не зворушує вона їх, як не зворушують неприступних й хвилі Евксінські, що до підніжжя їх устами припадають.
Таж за таврійську весну чарівніша, за скелі понадбережні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Мелюзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа її вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікачка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи.
Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастушкою-вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружиною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самітньої Мелюзини.
Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися їй зі своїх мрій.
— Всі — не рівня Мелюзині-красуні! — нарікало юнацтво.
— Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! — дивувались дівчата.
Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка.
Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закуряться верхів’я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів’я гір милуватися бурею.
Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає.
— Вихор — мій милий! Буря — приятелька моя...— з викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: — І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю.
Аж старі люди горду красуню остерігали:
— Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, забава. Голос то богів, що до людей промовляє!
— Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами поземськими! — гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі: — Суджений мій! Інший за людське плем’я!
Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно... А шкода її!
В серці ж ховала думку: «Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки,— й щастя б своє за те віддала!..»
І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзина, щоб красу зберегти...
Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилетіла з просторів позасвітніх перша громовиця — нестримана, шалена, буйна — радісна.
Мелюзина до печери свою отару загнати хтіла, щоб звичаєм своїм на верхів’я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись.
Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти. А блискавка, як на пострах, коло самої печери у суху деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом — шусть! — у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють?
Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивляться...
Без слів промовляє цей погляд, мовляв, «Не бійся, дівчино! Ми — долю тобі несемо!»
Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих — добрих! — до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але де ж сам він — герой? Крім коней з колесницею, нікого й нічого в печері нема.
Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печери іде, від бурі ховається.
— Чекай же! — всміхнулась дівчина. Взяла за узду коней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити.
Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своїх овечок, на гребінь її нав’язала. Стала нитку й думку свою сукати:
— Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш мені! — І в час такий загадала.
Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоївши, дерев наломавши, й відлетіла.
Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А земля — як кохаюча жінка: все милому забула — вибачила. Крізь дощові сльози,— не обтираючи їх,— шепотінням щасливим на усміхи ясні відповідає.
Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками — богатирськими — земля дуднить ближче, все ближче...
— Він! — притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились.
Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть — не почує.
Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:

— Люба ж ти нене.
Прясти не можу!
Ниточки рвуться,
Руки трясуться,
Матінко люба.

Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весняного дня, виросла постать високого сильного мужа.
М’язи мав з криці, лев’ячою шкірою накритий, меч при пасі золотом кований. На плечі палиця — келеп — як дуб молодий — сперта.
— Хаїре*4), співачко гірська, красуне пастушко! — з Мелюзиною вітається.— Чи не бачила коней каштанових, на  
сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впряжені, два луки й сагайдак до колесниці припнуті?
У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає.
Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свій, однак, спокійно згучати.
— А що даси, як скажу, де?
Засміявся Геракл.
— Добрі, видко, у вас купці-гендлярі в горах, коли й дівча з торгу враз починає! Але, якщо такий звичай у вас, скажи сама, що бажаєш! Радо такій красуні заплачу...— жартує герой.
— Справді? Яку б не сказала ціну?
— Таж кажу, що заправиш!
Сам на Мелюзину дивиться, очима всміхається, уста ж його кораловими гадючками у кучерявій бороді грають.
«Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!» —  думка метеликом в’ється.
Встала Мелюзина, випростувалась, до Геракла підходить:
— Чи гарна я тобі?
— Гарнішої, мабуть, не бачив!..
— Так от ціна моя: візьми мене за жінку, а я коні тобі віддам...
Аж відступив Геракл. Не буденні події за вік свій бачив.
Але щоб дівчина молоденька сама, за незнайомого, от так — з доброго дива! — сваталась,— такого не чув.
— Що ж? Може, боїшся мене? — під’южує героя Мелюзина.
— Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лернейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.
— Не маю їх! — втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів.— Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла.
Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.
І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Мелюзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Агатирсоса, Гелона й Скита.
Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.
— Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться... Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!
— Що ж вчиню з ними, як до розуму-віку доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш? Маю при собі їх затримати чи до тебе — у світ, на борню зі злом послати?
Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.
— Як стануть із хлопців мужі,— глянь: котрий так, як я, напинатиме лук,— натяг тятиву не рівнобіжно до грудей, але навскоси,— котрий так запинатиме пас мій злотокований,— запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки,— того володарем цієї країни вчини. Двох же інших — до світу пошли.
І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина.
Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те — чарами час свій заповнює. Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних — всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий — й той Мелюзини-чарівниці слухався.
Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап’яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. І в пам’ять предка свого, Гераклового сина Скита, скільки існував бойовний — по-батькові, по-матері — безмилосердний нарід Скитів, завжди навскоси тятиву лука натягав, коло ж паса носив золоту чи хоч золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то — тільки фібула-клямра у подобі малої мисочки була.
Та тільки не послала Мелюзина двох старших синів до батька, у світ, з кривдою людською воювати.
— Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини задля тієї чужої кривди-недолі... Що мені вона?..
І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.
— Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство!
А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, багата-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на світі.
Таж що кіммерійці — численні й сміливі, до помочі синам і сама Мелюзина стала.
На «смертну чверть», коли місяць убуває («щоб так і ворогів убувало!»), наварила Мелюзина зілля таємного. Довго степом й лісами ходила, доки зібрала «із баб». Але таки знайшла й бабу вузьку, й бабу космату, й бабу зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердячу, й бабу свинячу, ше й найлихішу зі всіх: бабоху пся помента *5).
Подумала: ще й баб’ячого прокльону*6) докинула.
Коли ж відвар прохолонув, змішала його з гадячим салом й, чарівні слова промовляючи, доти намащувалась ним, аж на велетенського полоза перетворилась.
І поплазувала Мелюзина-гад травою степовою, будяччям та крутаями головатими, щоб нишком підслухати:
— Про що кіммерійці радяться?
Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали.
Одні-бо:
— Відступимо? — казали,— Чи ж мало у світі землі?  
Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж — як воювати?  
Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва їхня «скит» — «лукострілець» обозначає! Тікаймо, доки час!
Інші ж на те не годились:
— Ганьба нам відступати, коли ми розумніші за них, дикунів. Тільки бій!
Та й стали до бою. Тільки не з ворогом, а самі між собою.
І, власними руками, самі себе перебили. Всі полягли.  
Тільки жіноцтво лишилось, щоб мертвих поховати, плач нагробний вчинити.
Агатирсос же, Гелон та Скит, землю кіммерійську собі підбивши, вчинили велику, урочисту учту.
Цілих биків, на рожнах печених, поросятами начинених їли, м’ясо кінське до прозора вив’ялене і дрохв степових і лебедів печених. Вино ж — з черепів ворожих пили.
Але Мелюзині не сиділось на учті. Вкрилась чарівниця до таємної печери своєї, гаддю постать на себе взяла та й ну кіммерійською землею нишпорити-никати.
Вождь-бо кіммерійський, забитий, таємниці скарбу не видав. Що ж скарб існував,— про те всі знали. Ще за царя Таргітаоса — того, що то доньку бога Бористена за матір мав! — впали — казали люди! — з неба на землю Кіммерійську золоті плуг, ярмо та сокира й миска.
Тільки ж взяти — торкнутись того скарбу ніхто не міг.
Вогнем пекло те ясне золото, що блищало, мов сонце.
Один тільки син Таргітаосів — Колоксаїс об той скарб пекучий не попалився. Взяв його й власними руками добре вкрив до певної схованки. З того часу лише єдиний володар кіммерійців — дідич Колоксаїсів — знав, де той скарб вкрито. Коли ж нині вбито володаря — зникла й дорога до скарбу.
Таж чари Мелюзині на що?
Доти ворожила, зілля варила, наговори чинила, аж скарб об’явила.
Сама, нічмо, полозом-гадом до скарбу дісталась й вже з землі здобула золоте ярмо та плуг.
Таж так до праці своєї занурилась, що незчулась, як на колісниці — тій самій, що за неї мужа собі здобула,— сам Зевс із Гераклом перед нею спинились.
Наталена Королева, Легенди старокиївські, МелюзинаНа плече Гераклове Громобійця сперся, гострим поглядом орліх очей на чарівницю дивиться.
Злякалась Мелюзина. Не гніву Зевсового, а того, що, вглядівши її в подобі полоза, зненавидить Геракл гадюку-чарівницю.
Швиденько наговірне слово сказала, але що зілля при собі не мала — тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча шкіра. Далі ж — як Мелюзина не заклинала — луската шкіра тільки тісніш та дужче тіло чарівниці обпинала. Як приросла до нього.
Зевс же грізні брови сиві зсунув. Аж хмари димом почали куритись.
— Покинь чарування! — гуркотом грому прокотився голос Зевсів.— Звичаєм людським сама ти лихо утворила, долю приправила. Вмій же тепер прийняти її. Не щирим коханням — лукавством дружину собі ти здобула. За коней себе віддала! Слово, дане дружині, ти зломала, синів йому не послала. В бою ж синам — не як мати героям, а як полоз-гад чарами-хитрощами помагала. І нині у переможених скарб не з бою — як здобич — береш, а в нічній пітьмі — як злодійка крадеш... Ще ж, лукавству свойому допомагаючи, моє наймення, як зброю собі, брала, донькою моєю себе називала.
Бачить Мелюзина: програла всю гру. І в гніві-досаді — мовляв: нема чого вже більше втрачати! — проти самого Зевса стала:
— А хіба ж не все створене — діти твої, отче людей і богів?
— Так,— притакує, схиляючи сиву голову Громобійця,— Тільки ж, коли ти мене своїм батьком називала, не братерськи ти себе до всього створеного рівняла. Але себе понад рештою людства вивищувала. Най же нині буде долею твоєю — і синів твоїх — те, що ти сама їм і собі вибрала: хліборобами будуть нащадки їхні — вказав на золотий плуг. Але ж ходитимуть самі в ярмі! Що ж «лукострільцем» ти наймолодшого свого назвала — борня й війна не переведуться на землі цій. Сама ж ти — напівжінкою-напівполозом гадом лишишся, най не змилиться ніхто у природі твоїй. Стерегтимеш скарби кіммерійські, якщо ти до них така ласа. Що ж ніжність жіночу й тепло ти зі серця свого вигнала й за вічну красу навіть щастя віддати хотіла — най тобі станеться по бажанню, невмируща красуне! Дружини й синів ти більше не побачиш. Коли ж холод зимовий впаде на землю з вітром-намороззю,— заглядатимеш з плачем-зітханням до людських осель, де ясним вогником світить кохання жіночого серця... Сльозами-дощем плакатимеш, Мелюзино, вітром ледовим зітхатимеш... доки не зрозумієш, що людське щастя тільки в любові...
— А що ж мій дружина — Геракл? — тільки й знайшла в собі слів Мелюзина.
— Не дружина тобі той, кому ти лукавством у життя втерлась! Вічну юність він матиме за дружину. Вічно молодим-бо лишається той, хто, про себе забуваючи, за ліпшу долю — іншим — без відпочинку бореться!
І хмари струсив зі свого плаща сивий Зевс. Завісою імли накрили вони землю.
З ясної ж лазурі, понад хмарами осяяна радісним сяйвом, до Геракла простягала руки Вічна Юність: вона мала обличчя доньки Амікуса — Пірени, що Любов вище за життя цінила...


*1) Так розповідає Сіліус Італікус, історик-поет з І ст. по Хр.
*2) Цікаво, що Стефанос Візантійський говорить, ніби було два народи бебриксів. Одного помішує він у Піренеях, другого — коло Понта Евксінського.
*3) Особливий гатунок анемон. Тільки на Україні вони фіалові, в Італії — рожеві, в Галичині — білі.
*4) Хаїре — «радуйся», старе грецьке привітання.
*5) Назви цих зел — автентичні, так їх називають на Україні оаби-воріжки.
*6) Баб’ячий прокльон—biscumalbum.

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 146 - 157.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева. Легенда-оповідання "Мелюзина" (цикл "Легенди старокиївські") »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми

Пропозиції інтернет магазинів на тему:

Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 красный/серый
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак городской Travel Extreme Time 23 серый
Ціна: 621 грн
інтернет-магазин: rukzak
Ультракомпактный рюкзак 10л Quechua чёрный
Ціна: 155 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак спортивный Terra Incognita "Matrix 22" коричневый
Ціна: 1040 грн
інтернет-магазин: rukzak
Рюкзак 10л для хайкинга Quechua Arpenaz 10 NH100 чёрный
Ціна: 196 грн
інтернет-магазин: rukzak